- Ваша Святосте, за останнє десятиліття Вселенський Патріархат здобув більшу міжнародну популярність, іноді як духовна інституція глобального впливу, а іноді як орієнтир у ширших геополітичних інтерпретаціях. Як Ви бачите роль та відповідальність Патріархату в сучасній міжнародній ситуації?

Пане Карідіс, місія Церкви — бути близькою до людини. Христос прийшов для спасіння всіх нас. Заради нас Він упокорив Себе, страждав і воскрес. Щоб вести нас від темряви до світла, від тління смерті до вічного життя. Тому, незалежно від будь-яких політичних, соціальних та економічних умов, поза межами поточної чи будь-якої майбутньої місцевої чи міжнародної ситуації, основна місія Церкви залишається постійною та незмінною, в центрі якої завжди є людина, «улюбленець Божий». Для людини існує Церква, її служителями її мирської та вічної долі є всі ми, духовенство.

Взірцем такого служіння людині, незалежно від національного походження, економічного та соціального статусу, протягом усіх часів був Вселенський Престол. Свята Велика Церква Христова стоїть поруч зі своїм ближнім, який випробовується війнами, бідністю, хворобами, соціальною нерівністю, відсутністю свободи та порушенням своїх основних прав, несправедливістю та іншими розбещеними ситуаціями. Вона діє без дискримінації, але з дискримінацією. Без фанфар, але з самопожертвою та відданістю.

Константинопольська Церква, як ви знаєте, є найстарішою діючою установою в нашому Місті та загалом у цьому географічному регіоні планети, де зустрічаються Європа та Азія, утворюючи перехрестя народів, релігій та культур. Вселенський Патріархат, ця наднаціональна духовна установа, сформована різноманітними подіями історії, один із п’яти давніх Престолів Християнської Церкви протягом першого тисячоліття так званої Пентархії та перший із чотирьох Православного Сходу, є визначальним елементом цього місця, навіть якщо тут час від часу відбувалися великі та радикальні зміни. Під своєю вселенською парасолькою наш Патріархат має вірян різного расового та національного походження та культурних традицій. Однак, Вселенські Собори доручили йому дотримуватися встановленої церковної практики та традиції, а також канонічні обов’язки та привілеї, що становлять особливу роль відповідного Константинопольського Патріарха в Церкві. І ці обов’язки та права безперебійно здійснювалися Вселенським Престолом та його Предстоятелями не лише для духовної опіки пастви Матері-Церкви, але й для євангелізації різних народів за її межами та, звичайно, для збереження єдності Православ’я в цілому. У цьому напрямку Предстоятельська-Престольна Церква Константинополя продовжуватиме в майбутньому своє екуменічне служіння з тією ж відданістю та з тим самим жертовним духом; вона продовжуватиме прагнути до єдності Православ’я, а також до подолання розколів та відновлення спілкування між християнами.

- Надання автокефалії Церкві України у 2019 році стало ключовою подією для Православ’я. Чи вважаєте ви, що цей акт слід розглядати насамперед у світлі еклезіології, чи ви визнаєте, що він також мав ширші наслідки для відносин між Церквою та політичною владою у Східній Європі?

Надання автокефалії Православній Церкві України було суто церковним актом, рішенням, прийнятим з метою відновлення єдності православних вірян у цій багатостраждальній країні. Саме так діяв Вселенський Патріархат, надаючи статус автокефалії іншим новим православним помісним Церквам, які колись входили до його юрисдикції, і зробив їх самоврядними, зберігаючи єдність Православ’я. Звичайно, ми не ігноруємо, що кожна дія в межах соціального цілого, де інституції та люди взаємодіють один з одним, має наслідки. Однак це, що стосується Церкви, не повинно перешкоджати їй піклуватися про свій Дім і приймати відповідні рішення, коли є потреба чи проблема. Ми поважаємо інших соціальних суб’єктів, таких як політики та політики, але понад усе ставимо інтереси Церкви та вірного народу. Ось чому ми ніколи не заздрили «славі» будь-якої релігійної установи чи релігійного служителя, які погодилися перетворитися на інструмент прагнень інших влад в обмін на мирські почесті та будь-які інші винагороди.

Протягом останніх 4,5 років Україна зазнала серйозних випробувань у війні, яка, безумовно, почалася не тому, що її Церкві було надано автокефалію, як деякі натякали на початку російського вторгнення в досить невдалій спробі перекласти провину та виправдати невиправдане. Фактично, російське військове вторгнення дозволило чітко виявити лицемірство тих церковних діячів у Росії, які нібито піклувалися про православних вірян України. Вони безсоромно сповідували urbi et orbi свої єретичні погляди та теорії про війну. Вони охрестили її «святою», намагалися утвердити її богословські та метафізично, благословляли вогні проти українського народу, тобто проти тих, кого до вторгнення вони характеризували як своїх братів, але які непохитно хотіли, щоб вони були під їхньою духовною залежністю, або, радше, підкорилися етнорасовій ідеології «русского мира».

Ми стоїмо поруч з нашими українськими братами, молимося за панування миру та справедливості, за припинення цієї нечестивої війни. Ми подумки запалюємо свічку у Православних Церквах України, зруйнованих російськими бомбами, і молимося разом з Ієрархами та Священним Духовенством за упокій душ тисяч жертв, за повернення зниклих безвісти та біженців, за захист українського народу, що бореться, та його Церкви.

- Війна в Україні різко висвітлила труднощі православ’я у формулюванні єдиного дискурсу проти насильства. Які, на вашу думку, межі та можливості релігійної дипломатії в ситуаціях збройного конфлікту?

Ми часто говорили, що війна, коли людина вбиває свого ближнього, брат вбиває брата, є найогиднішим і найприйнятнішим проявом розбещувальної та занепадної ситуації, заручниками якої, на жаль, залишається людство. Ця реальність повністю суперечить вченню нашого Господа.

У будь-якому разі, ми повинні захищати справедливість, стояти поруч із жертвою нападу, але також усіма силами працювати над припиненням війни, заради панування миру.

Війна залишає після себе лише жертв. Мертвих, уламки, поранених, зневірених та наляканих тих, хто вижив. Люди, залучені до конфлікту, сумують, навіть якщо відчувають себе переможцями. Релігійні лідери, представники суспільства, кожна людина доброї волі та всі, хто має можливість втрутитися, можуть допомогти, заохочуючи лідерів залучених сторін до перемир’я та сісти за стіл діалогу, який є єдиним способом вирішення будь-якої суперечки. Чим швидше буде завершено конфлікт, тим більшою буде перемога миру, перемога життя над варварством та смертю.

- Тісні стосунки між Церквою та державою в деяких православних країнах знову піддаються випробуванню. Чи вважаєте ви, що православ’я покликане переглянути модель цих стосунків у сьогоденні?

Формування відносин між Церквою та державою, особливо в країнах, де Православ’я має сильну присутність, є результатом історичного розвитку та багатогранного внеску Церкви в суспільство. Нагадую, що в багатьох випадках церковне служіння та організація значно випереджали створення державних структур, навіть заснування більшості сучасних держав. У будь-якому разі, особливо в сучасну епоху, відносини між Церквою та державою є динамічним процесом, який перебуває у постійній взаємодії із суспільством і завжди розвивається в рамках поваги до релігійних свобод та прав людини.

- Вселенський Патріархат діє в унікальному інституційному середовищі, де його історична та духовна роль не завжди юридично відображена. Як це впливає на його місію та міжнародні ініціативи?

Я вже згадував раніше, наскільки тісно інститут Вселенського Патріархату ототожнюється з місцем, де він базується з 36 року нашої ери, коли, за переказами, апостол Андрій навчав Євангелію та заснував помісну Церкву в невеликому грецькому місті Візантія. Відтоді довгий ланцюг єпископів, архієпископів, патріархів та Вселенських патріархів розпочався з міста як своєї резиденції, яке змінювалося, зростало, стало столицею Східної Римської імперії, а потім Османської імперії, а його особливе становище залишається до наших днів. З цієї точки на планеті Свята Велика Церква Христова розвиває своє екуменічне служіння, незважаючи на різні несподівані повороти історії, моменти слави та моменти приниження, які вона пережила. Ми продовжуємо, незважаючи на будь-які труднощі, віддані священному обов’язку та керуючись нашою давньою християнською традицією, свідченням наших попередників та внеском нашого народу. Однак ми не можемо не визнати, що протягом останніх двох десятиліть було зроблено кілька кроків для виправлення несправедливостей минулого. Ми вдячні за це і сподіваємося, що в цьому ж позитивному напрямку будуть зроблені подальші кроки як для нашого Патріархату, так і для навколишньої грецької громади.

- Бачачи, як світ прямує до більшої фрагментації, чи вважаєте ви, що Православ’я перебуває під загрозою замкненості в національних рамках, чи що наднаціональна регуляторна роль Вселенського Патріархату може знову виникнути?

Дійсно, наш світ, здається, швидко змінюється. Політичний, економічний та технологічний розвиток змінює баланс і взаємовідносини. Ніщо не здається само собою зрозумілим. У цьому мінливому середовищі Православ’я покликане духовно служити сучасній людині та відповідати на її болісні питання. Ми не розглядаємо Православ’я як конфедерацію помісних незалежних Церков, як, можливо, декому хотілося б, а як єдину Святу, Вселенську та Апостольську Церкву. Вселенський Патріархат, як я вже казав вам, продовжуватиме в рамках своєї екуменічної місії та служіння виконувати свою першочергову роль у збереженні єдності Православ’я та в служінні кожного вірного члена Церкви.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: THE BOOKS’ JOURNAL

Крім того, в багатьох неопротестанських деномінація пастори використовують практики придушення волі віруючих, а саме застосування НЛП та еріксонівського гіпнозу. Що перешкоджає їх адептам критичному осмисленню прогалин та протиріч у власному віровченні та практиках.

Однак поступово, через значне розширення доступу до інформації, активну місіонерську позицію Православних Церков, зокрема і ПЦУ (раней УПЦ КП та УАПЦ), частина адептів неопротестанських деномінацій та сект, переважно з вищою освітою, почала знаходити себе сили дати критичну оцінку їх «віровченню». Цей процес сьогодні характерний не тільки для України та (або) традиційних православних країн, а навіть для Західної Європи, Північної Америки та Австралії…

Загалом, питання впорядкування форми приєднання до православ’я людей, які до цього були вірними інших віросповідань, не є новим для православ’я. Ще в XVII ст., таки чини з’явилися практично у всіх православних требниках, зокрема в Требнику святителя Петра Могили…

У кінці ХІХ ст. Православна Церва знову мусила повернутися до створення нових чинів приєднання до неї людей, які до цього перебували в різноманітних сектах та неопротестанських деномінаціях, що повстали на протязі цього століття та почали активну місіонерську діяльність у традиційних православних країнах. Процес створення нових чинів відбувався досить повільно, окремі тексти з’являлися в різноманітних богослужбових збірниках Греції, Сербії, Болгарії та Росії… Тільки в 1915 р. РПЦ видала більш-менш повний збірник – «Книга чинів приєднання до Православ’я» церковнослов’янською мовою у двох частинах. Особливістю цього видання було те, що воно було максимально адаптовано під російську проблематику.

Так, у ньому були чини приєднання з сект, які по-за Російською імперією практично не існували (хлисти, молокани і т.д), а чин приєднання деяких новітніх протестантських деномінацій, наприклад адвентистів, був відсутній. Останнє можна витлумачити їх незначною кількістю в Росії – до 1917 р. їх нараховувалося до 7.000 осіб.

Разом з тим, можна висунути гіпотезу, що російських збірник чинів приєднання був максимально повний для слов’янського сегменту Вселенського Православ’я. Хоча першоджерела появи чинів, які були зміщені в цьому збірнику ще потрібно досліджувати, але більш пізні публікації в богослужбової літературі пов’язані саме з ним.

Нове звернення богословів до створення чинів приєднання неопротестантів відбулося вже в ХХІ ст. Основною причиною було те, що багато з тих, хто хотів повернутися або приєднатися до православ’я, мусили не просто формально покаятися, а чітко розуміти помилкове «богослов’я» своїх колишніх сект або деномінацій. Також чини мусили показати парафіяльним священникам, на що вони мусять звернути особливу увагу при підготовки бажаючого приєднатися до православ’я.

Сьогодні в Сербської та Болгарської Православних Церквах, а також Польської Автокефальної Православної Церкві, прийнято або знаходяться на апробації кілька нових чинів прийому колишніх вірних неопротестанських деномінацій. Зокрема в Сербської Православної Церкві готується новий «Требник чинів приєднання до Православ’я», у якому будуть зміщені актуальні чини з видання 1915 г., а також додані нові.

Нижче ми подаємо кілька саме нових чинів, які будуть зміщені в сербському требнику для загального обміркування українськими православними богословами.

Прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова», м. Чернівці

Чин приєднання колишніх адвентистів до Православної Церкви

Після ретельного навчання православної вірі, бажаючи приєднатися сповідається, але відпуск гріхів не здійснюється. Бажаючи приєднатися, входить у притвор храму, де його зустрічає священник з хрестом. Відбувається діалог між священником та бажаючим приєднатися, у певних місцях диякон возносить прохання, а священник читає відповідні молитви

Питання: Чи хочеш зректися помилок адвентизму?

Відповідь: Хочу.

Питання: Чи хочеш приєднатися до Святої Апостольської Православної Церкви?

Відповідь: Хочу.

Священник (благословляючи бажаючого приєднатися та покладаючи руку на його голову): У ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амін.

Диякон: За бажаючого приєднатися (або повернутися, коли людина була раніше хрещена як православна), Господу помолимось.

Люди: Господи, помилуй.

Священник: Господи, Боже істини, глянь на слугу Твого (ім’я), бажаючого приєднатися до Твоєї Святої Православної Церкви, і під покровом Її спасатися. Зверни його з колишнього помилкового шляху до Твого правдивого шляху православної віри, і подай йому благодать ходити в заповітах Твоїх. Нехай будуть очі Твої, що споглядають на нього, милостиві, а вуха почує голос моління його, і через це зробіть співпричасником обраного Твого стада.

(виголос): Бо оспівують Тебе всі сили небесні, і Твоя є слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Після архієрей або священник звертається до бажаючого приєднатися до Православної Церкви та ставить йому запитання.

Питання: Чи відступаєш від ілжепророчиці Олени Уайт та її божевільних та хульних видінь, навчань та писань?

Відповідь: Відступаю безповоротно.

Питання: Чи заперечуєшся лжевчення, що кожен сам може знати волю Божу з Біблії і не потребує Священного Передання, яке зберігається в Православній Церкві від днів апостолів?

Відповідь: Відмовляюся від цього лжевчення.

Питання: Чи відступаєш від колишніх твоїх лжевчителів, які самі себе спокушають і навчають, що їм вже прощенно гріхи Кров’ю Христовою і що вони нібито зараз спасенні?

Відповідь: Відступаю безповоротно.

Запитання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби Господь Ісус Христос і Архангел Михайло є одним і однією і тією ж особою?

Відповідь: Зрікаюся беззаперечно.

Запитання: Чи заперечуєшся хибного і зневажливого вчення, ніби Господь Ісус Христос не мав безсмертної людської душі або Його душа була замінена Божеством, з чого виходить, що Він не єдиносущний нам по людству або що в момент Своєї смерті Він перестав існувати як людина і вже не був з’єднаний з Божеством незмінно?

Відповідь: Заперечую беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби апостольська спадкоємність полягає лише у спільній із апостолами вірі, яку кожен може сам вивести з Біблії?

Відповідь: Зрікаюся цілком.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби апостольське спадкоємство не вимагає отримання благодатних дарів, що від днів апостольських у Церкві зберігаються і через православних єпископів і пресвітерів подаються, а також збереження незмінної апостольської віри, що зберігається Святим Духом у Православній Церкві?

Відповідь: Зрікаюся цілком.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що в Церкві немає поділу вірних на пастирів і вірних і немає трьох ступенів священства, що походять від апостолів, тобто єпископів, пресвітерів і дияконів?

Відповідь: Зрікаюся беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибне вчення, що при молитві покаяння Святий Дух одразу входить у людину без посередництва Церкви та її священства, всупереч вченню Святого Письма і Вселенської Церкви?

Відповідь: Зрікаюся та відмовляюся від цього хибного вчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що людина спасається лише власною вірою у спокутну Кров Ісуса, та що ця віра незалежно від Хрещення, інших церковних обрядів і незалежно від здійснення віруючим добрих справ, одразу дарує виправдання та примирення з Богом, а також Його усиновлення?

Відповідь: Зрікаюся цілком і беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибне вчення, ніби для спасіння необхідно дотримуватися тілесного щотижневого суботнього спокою як юдейської заборони від будь-якої праці в суботу?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення і розумію заповідь про суботній спокій у згоді з Православною Церквою як постійне утримання від гріхів і пристрастей, а також як вказівку на блаженний спокій майбутнього віку.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибне вчення, ніби не православне Хрещення і не приналежність до істинної Церкви, але субота є печаткою Божою для Його народу, яке адвентисти хибно називають церквою засобом спасіння заради проповіді своїх лжевчень?

Відповідь: Беззаперечно зрікаюся від цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що хрестити личить лише дорослих віруючих, бо немовлята нібито народжуються безгрішними і не потребують благодатного відродження?

Відповідь: Зрікаюся цілком і беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибне вчення, ніби дари Святого Духа можна придбати без обрядів Святої Церкви, але одним лише актом покаяння та молитвою?

Відповідь: Зрікаюся цілком і беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибне вчення, ніби прощення гріхів набувається єдиним особистим покаянням без церковного обряду та молитви священника?

Відповідь: Зрікаюся і надалі обіцяю здійснювати таїнство покаяння, як це вчить Свята Православна Церква.

Запитання: Чи залишаєш ти нерозумність лжевчителів, які відкидають п’ять обрядів Церкви: Миропомазання, Покаяння, Шлюб, Єлеосвячення і саме Священство, без якого немає і священнодійств, і які, не маючи висвячення по апостольському спадкоємству, дерзають здійснювати не тільки Хрещення?

Відповідь: Залишаю таких учителів.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби історична Церква після апостолів духовно померла, впала в язичництво та ідолопоклонство, тому знадобилися різні самочинні збори, які нібито відновили віру перших християн?

Відповідь: Зрікаюся цього богохульного вчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби істинна Церква невидима і тільки Бог знає Своїх, тож у будь-якій християнській конфесії є ті, хто спасається?

Відповідь: Зрікаюся і надалі обіцяю вірити лише в Єдину Святу Соборну та Апостольську Православну Церкву.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що Церква Православна не є істинною Церквою і нареченою Христовою, але має різні плями і загани і є лише однією з гілок єдиної невидимої Церкви?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи відкидаєш ти неправу думку, ніби в таїнстві Євхаристії хліб і вино не перетворюються на істинні Тіло і Кров Христову, і є лише видимими символами Тіла і Крові Христових?

Відповідь: Відкидаю цілком та беззаперечно.

Питання: Чи відступаєш ти від згоди з ілжевчителями, які відкидають молитовне спілкування небесної і земної Церкви: молитви Ангелів і святих за тих, хто живе на землі, а також наші молитви до Ангелів і святих?

Відповідь: Відступаю і спілкування з цими ілжевчителями не матиму.

Питання: Чи відступаєш ти від згоди з ілжевчителями, які відкидають молитви за упокій, які приносять велику користь душам померлих правовірних, які не встигли за життя принести плоди покаяння і повноти виконання євангельських заповідей?

Відповідь: Відступаю і спілкування з цими ілжевчителями не матиму.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби Діва Марія не є дійсно дівою і крім Христа мала інших дітей від Йосипа, тож її не повинно називати Богородицею?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби через матеріальні святині не може передаватися Божа благодать, і що почитати такі святині не можна?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти поганої думки, нібито святі ікони є ідоли, а чудеса, що відбуваються через них, не від Бога?

Відповідь: Цілком зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся ти божевільного лжевчення, ніби на небі є речова скинія, нібито прототип скинії Мойсеєвої, так що Господь Ісус Христос у 1844 році перейшов з її святилища в святе святих, що становить велику таємницю Біблії і повноту домобудування нашого спасіння, відкриваючи разом сліди і сліди разом слідів і слідів разом з слідом?

Відповідь: Зрікаюся цього безглуздого і брехливого вчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби після славного Другого пришестя Христового замість блаженної вічності настане тисячолітнє царство небесного суду?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся лжевчення, нібито душа людини перебуває в його крові і смертна, тож після смерті тіла вона перестає існувати?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, нібито грішники після Другого пришестя і остаточного над ними суду перестають існувати і знищуються, але не перебувають у відведеному їм місці вічної муки?

Відповідь: Зрікаюся цього божевільного вчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, нібито душа людини перебуває в його крові і смертна, тож після смерті тіла вона перестає існувати?

Відповідь: Зрікаюся.

Запитання: Чи зрікаєшся божевільного лжевчення, ніби святкування недільного дня не до вподоби Богові і є печатка звіра?

Відповідь: Зрікаюся цього божевільного вчення.

Питання: Чи відкидаєшся ти хибну думку, що чернецтво і дівство не до вподоби Богу?

Відповідь: Відкидаю цю хибну думку.

Питання: Чи зрікаєшся ти неправої думки, що Святе Письмо цілком забороняє пити віно, а не вчить помірного його вживання?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся ти неправої думки, ніби християнинові заборонено їсти свинину та іншу нечисту їжу згідно із законом Мойсеєвим?

Відповідь: Зрікаюся цієї думки, бо для чистого все чисто, і обіцяю дотримуватися постів, встановлених Православною Церквою.

Питання: Чи бажаєш приєднатися до Єдиної, Святої, Соборної, Апостольської Православної Кафолічної Східної Церкви?

Відповідь: Бажаю від щирого мого серця.

Питання: Чи віриш у Єдиного Бога, у Трійці славного, і чи поклоняєшся Йому?

Відповідь: Вірую в Єдиного Бога, у Трійці славного, Отця, і Сина, і Святого Духа, і поклоняюся Йому.

Бажаючи приєднатися до Православної Церкви голосно читає Символ віри

Священник: Благословен Бог, що просвітлює та скеровує кожну людину, що бажаючого йти шляхам Правди Його.

Питання: Чи віриш, що в Богу є не тільки незбагненна сутність, а й споконвічні божественні енергії і дії, якими Він творить, містить і судить світ, у яких і відкривається святим?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь Дух Святий споконвічно походить тільки від Отця, але домобудівничо посилається у світ разом від Отця та Сина?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь Ісус Христос є разом Бог і людина, так що Божество і людство з моменту Втілення назавжди з’єднані в Ньому незлітна, незмінно, нероздільно та нерозлучно?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи обіцяєш приймати встановлені Церквою 77 книг Біблії, тлумачити і розуміти Писання так, як передали нам отці та вчителі Церкви і як містить свята Православна Церква, а не за власними вигадками?

Відповідь: Обіцяю.

Питання: Чи приймаєш Апостольські та інші правила, на семи Вселенських та дев’яти Помісних Соборах прийняті та інші постанови та статути Православної Церкви?

Відповідь: Приймаю.

Питання: Чи віриш, що людина складається не тільки з тіла, але має і безсмертну душу, яка після смерті тіла приймає справедливу відплату від Бога, так що душі праведників перебувають до Другого пришестя в блаженстві в раю, а душі грішників – в пекельних покутах?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що за Другого пришестя Христового всі люди воскреснуть і кожен отримає повну відплату, так що праведники завжди будуть перебувати з Богом і ангелами в Царстві Небесному, а грішники разом з бісами опиняться у вічній муці?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь наш Ісус Христос у Церкві Своєї встановив сім необхідних обрядів: Хрещення, Миропомазання, Євхаристію, Покаяння, Священство, Шлюб і Елеосвячення, через них подається благодать, яка рятує і робить вірних Слуг Христових спадкоємцями життя вічного?

Відповідь: Так вірю в Святі Таємниці і сповідую, що ці сім обрядів у Церкві Божій необхідні для спасіння її вірних.

Питання: Чи віриш, що ніхто не чистий від гріховної скверни, навіть новонароджений, бо всі люди в беззаконні зачиняються і в гріхах народжуються; тому чи належить хрестити і немовлят за вірою їхніх батьків та сприймачів?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що в хрещенні, при триразовому зануренні у воду з вимовою слів: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, хрещений отримує прощення всіх гріхів особистих і гріха прабатьківського і благодатно відроджується в життя духовне та святе?

Відповідь: Вірую.

Питання: Чи віриш у Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву, в її непереможність, безперервність і всевідомість, що саме до неї відносяться слова Христові «брама пекла не здолає її» і що тільки в ній можна отримати спасіння і життя вічне?

Відповідь: Вірую.

Питання: Чи віриш, що в Євхаристії, під таємничим видом хліба і вина, вірні причащаються істинного Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, щоб залишити гріхи і вічне життя?

Відповідь: Вірую та сповідую.

Питання: Чи віриш, що Пресвята Діва є Приснодіва і Богородиця, і має оспівувати Її всі роди, і почитати Її як найчеснішу херувим і славну без порівняння серафим, і поклонятися їй благоговійно, як найпершої про нас до Бога Молитвеницю?

Відповідь: Так вірую, і Пресвяту Богородицю почитаю, і в молитвах обіцяю її закликати.

Питання: Чи віриш, що апостоли, мученики і всі святі, яких шанує Церква і в молитві закликає, є воістину угодники Божі, з Христом у Царстві Божому перебувають і за нас грішних моляться?

Відповідь: Вірую, і святих угодників Божих відтепер у молитві закликаю.

Питання: Чи віриш, що Хрест Господа нашого Ісуса Христа, на ньому розп’ятого, є не знаряддям прокляття і смерті, але знаменням спасіння і життя вічного, яке чинимо на собі і так уникаємо мереж ворога?

Відповідь: Так про Хрест Господній вірую і цим спасительним знаменням буду з надією захищати себе від сіток лукавого.

Питання: Чи обіцяєш святі ікони, шановані в Православній Церкві, розумно почитати, відносячи їх вшанування до первообразу, що ними зображується?

Відповідь: Обіцяю святі ікони почитати, як заповідано у Православній Церкві.

Питання: Чи обіцяєш слідувати церковному вченню про молитву і покаяння, а також дотримуватися церковної свята та встановлених постів за своєю силою?

Відповідь: Обіцяю все це виконати з Божою допомогою.

Питання: Чи віриш, що Ісус Христос є Главою Церкви, і Він дав пастирям Її владу в’язати і вирішити гріхи людей, благодаттю Духа Святого, сказавши апостолам: «Прийміть Духа Святого, кому відпустите, тому відпустяться, на кому залишите, на тому залишаться»?

Відповідь: Вірую і обіцяю послух церковному керівництву.

Після цього, коли приймає архієрей, то подає людині, що приєднується, кінець омофору. А коли приймає священник – кінець єпитрахилі. І веде його до амвону, де лежить на столі лежить Хрест та Святе Євангеліє. При цьому промовляє молитву:

Архієрей або священник: Вийди в Церкву Православну і цілком відкинув помилкове лжевчення, у якому перебував, шануй Отця Вседержителя, Сина Його Ісуса Христа, і Духа Святого, що від сходить, Трійцю єдиносущну і нероздільну.

Люди, що йдуть за ними, співають Псалом 66.

Бажаючи приєднатися до Православної Церкви встає на коліна перед столом з Хрестом та Євангелієм.

Священник співає або голосно промовляє:

Пошлеш Духа Твого — і вони створяться, і Ти оновиш лице землі;

Спаси слугу Твого, Боже мій, який уповає на Тебе;

Будь йому, Господи, стовпом захисту від лиця ворожого

Господи, вислухай молитву мою, і благання моє нехай дійде до Тебе!

Диякон: Господу помолимось.

Люди: Господи, помилуй.

Священник: Господи Боже Вседержитель, що надає грішникам можливість покаяння і заблукавши показує правий шлях, щоб жоден не загинув, але всім можливо було спастися. Дякуємо Тобі, що і цьому слузі Твоєму (ім’я) засяяло світло пізнання Твоєї істини, і сподобив його прийти до Святої Твоєї Православної Церкви. Даруй же йому з’єднатися з нею правдиво і безповоротно: зарахуй його до обраного Твого стада, зроби його посудиною чесним і житлом Святого Твого Духа, щоб він, завжди просвічуваний і навчений, непорушно дотримувався спасительних Твоїх заповідей, і таким чином сподобився сприйнятий Твоїх благостинь небесних. Бо Ти є Бог милості і щедрот і людинолюбства, і Тобі славу віддаємо, Отцю і Сину і Святому Духу, нині і завжди і на віки віків. Амінь.

Після молитви священник звертається до новоприєднаного з проханням встати з колін.

Священник: Стій добре, стій зі страхом, і перед Євангелієм і святим Хрестом Спасителя затверди цю обіцянку свою.

Приєднаний: Віру православну, яку нині добровільно сповідую, цілу і непорушну навіть до останнього мого подиху, з Божою допомогою, твердо утримувати, і заповіді її старанно і радісно виконувати постараюся, дотримуючись у чистоті, наскільки можливо, моє серце. На посвідчення цієї моїй обіцянки цілую Святе Євангеліє і Хрест Спасителя мого. Амінь.

Після цілування священник промовляє

Священник: Благословенний Бог, який бажає всім людям спасіння і досягти пізнання істини, справжній благословенний на віки.

Люди: Амінь

Священник: Похили свої коліна перед Господом Богом, якого ти сповідав, і отримаєш відпущення гріхів твоїх.

Коли приєднаний встає на коліна, священник робить відпуск грехів

Священник: Господь наш Ісус Христос, що вручив апостолам ключі Царства Небесного і дав їм та їхнім наступникам владу в’язати і дозволяти гріхи людські, через мене, недостойного архієрея (ієрея), прощає тебе, чадо (ім’я), і визволяє від зобов’язання клятви чи заборони. І я, даною мені від Нього владою, приєдную тебе до православної Церкви і приводжу до спілкування божественних церковних Таїнств, і благословляю тебе ім’ям Отця і Сина та Святого Духа. Амінь.

Після цього людина, яка приєднується, якщо вона є хрещеною і миропомазанною за Господнім встановленням, стане, чекаючи на причастя Пречистого Тіла і Крові Господа: якщо ж вона не була хрещена, або після хрещення не була миропомазанна, здійснює чин хрещення або тільки миропомазує, а потім причащає.

Чин приєднання до Православної Церкви колишніх баптистів та християн віри євангельської

Після ретельного навчання православної вірі, бажаючи приєднатися сповідається, але відпуск гріхів не здійснюється. Бажаючи приєднатися, входить у притвор храму, де його зустрічає священник з хрестом. Відбувається діалог між священником та бажаючим приєднатися, у певних місцях диякон возносить прохання, а священник читає відповідні молитви

Питання: Чи хочеш зректися помилок баптизму та т.зв. віри євангельської?

Відповідь: Хочу.

Питання: Чи хочеш приєднатися до Святої Апостольської Православної Церкви?

Відповідь: Хочу.

Священник (благословляючи бажаючого приєднатися та покладаючи руку на його голову): У ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амін.

Диякон: За бажаючого приєднатися (або повернутися, коли людина була раніше хрещена як православна), Господу помолимось.

Люди: Господи, помилуй.

Священник: Господи, Боже істини, глянь на слугу Твого (ім’я), бажаючого приєднатися до Твоєї Святої Православної Церкви, і під покровом Її спасатися. Зверни його з колишнього помилкового шляху до Твого правдивого шляху православної віри, і подай йому благодать ходити в заповітах Твоїх. Нехай будуть очі Твої, що споглядають на нього, милостиві, а вуха почує голос моління його, і через це зробіть співпричасником обраного Твого стада.

(виголос): Бо оспівують Тебе всі сили небесні, і Твоя є слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Після архієрей або священник звертається до бажаючого приєднатися до Православної Церкви та ставить йому запитання.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що приречення людей до спасіння чи смерті буває не за божественним передбаченням їхньої віри і добрих справ, або їхньої невіри чи нечестя, але за якоюсь нездоланною долею чи нібито волею Божою, що позбавляє людину свобідної волі та насильно приводить до спасіння?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи відступаєш від колишніх твоїх лжевчителів, які самі себе спокушають і навчають, що вони вже безгрішні та святі?

Відповідь: Відступаю безповоротно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби апостольська спадкоємність полягає лише у спільній із апостолами вірі, яку кожен може сам вивести з Біблії?

Відповідь: Зрікаюся беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби апостольське спадкоємство не вимагає отримання благодатних дарів, що від днів апостольських у Церкві зберігаються і через православних єпископів і пресвітерів, а також збереження незмінної апостольської віри, що зберігається Святим Духом у Православної Церкві?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що в Церкві немає поділу вірних на пастирів і паству і немає трьох ступенів апостольського священства, що походять від апостолів, тобто єпископів, пресвітерів і дияконів?

Відповідь: Зрікаюся беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що при молитві покаяння Святий Дух одразу входить у людину без посередництва Церкви та її священства, всупереч вченню Святого Письма і Вселенської Церкви?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що для спасіння не потрібні добрі справи і Таємниці Церкви, і що людина спасається лише власною вірою, яка неправдиво визначається як «визнання Христа своїм особистим Спасителем»?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби історична Церква після апостолів духовно померла, впала в язичництво та ідолопоклонство, тому знадобилися різні самочинні збори, які нібито відновили віру перших християн?

Відповідь: Зрікаюся цього неправдивого вчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби істинна Церква невидима і тільки Бог знає Своїх, тож у будь-якій християнській конфесії є ті, хто спасається?

Відповідь: Зрікаюся, і надалі обіцяю вірити лише в Єдину Святу Соборну та Апостольську Православну Церкву.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що Церква Православна не є істинною Церквою і нареченою Христовою, але має різні загани і є лише однією з гілок єдиної невидимої Церкви?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що кожен сам може знати волю Божу з Біблії і не потребує Священного Передання, яке зберігається в Православній Церкві від днів апостолів?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся хибного вчення, що хрестити личить лише дорослих віруючих, тому що немовлята нібито народжуються безгрішними і не потребують благодатного відродження?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся хибного вчення, ніби дари Святого Духа можна придбати без обрядів Святої Церкви, але одним лише актом покаяння та молитвою?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби прощення гріхів набувається єдиним особистим покаянням без церковного обряду та молитви священника?

Відповідь: Зрікаюся, і надалі обіцяю здійснювати православне таїнство покаяння.

Питання: Чи залишаєш нерозумність лжевчителів, які відкидають п’ять Таємниць Церкви: Миропомазання, Покаяння, Шлюб, Єлеосвячення і Священство, без якого немає і священнодійств, і які, не маючи висвячення по апостольському спадкоємству, дерзають здійснювати не тільки Хрещення?

Відповідь: Залишаю таких учителів.

Питання: Чи відкидаєш неправу думку, ніби в таїнстві Євхаристії хліб і вино не перетворюються на істинні Тіло і Кров Христову, і є лише видимими символами Тіла і Крові Христових?

Відповідь: Відкидаю цю неправу думку.

Питання: Чи відступаєш від згоди з ілжевчителями, які відкидають молитовне спілкування небесної і земної Церкви: молитви Ангелів і святих за тих, хто живе на землі, а також наші молитви до Ангелів і святих?

Відповідь: Відступаю, і спілкування з цими ілжевчителями не матиму.

Питання: Чи відступаєш від згоди з ілжевчителями, які відкидають молитви за упокій, які приносять велику користь душам померлих правовірних, які не встигли за життя принести плоди покаяння і повноти виконання євангельських заповідей?

Відповідь: Відступаю і спілкування з цими ілжевчителями не матиму.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби Діва Марія не є Приснодівою і крім Христа мала інших дітей від Йосипа, і що її не повинно називати Богородицею?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби через святі мощі та інші матеріальні святині не може передаватися Божа благодать, і що почитати такі святині не можна?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи заперечуєш ти погану думку, нібито святі ікони є ідоли, а чудеса, що відбуваються через них, не від Бога?

Відповідь: Зрікаюся цієї поганої думки.

Питання: Чи зрікаєшся ти божевільного лжевчення, ніби пришестя Христове, яке ми чекаємо, чаєм буде таємним заради таємного захоплення Церкви з землі на небо від гонінь антихриста?

Відповідь: Зрікаюся цього божевільного лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти безглуздого лжевчення, ніби після славного Другого пришестя Христового замість блаженної вічності настане тілесне тисячолітнє царство земних насолод, цілком пристойне лише рабам чуттєвих насолод і їхньому батькові дияволу?

Відповідь: Зрікаюся цього безглуздого лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся хибної думки, що чернецтво і дівство не до вподоби Богу?

Відповідь: Зрікаюся цієї хибної думки.

Питання: Чи зрікаєшся ти неправої думки, що Святе Письмо цілком забороняє вживання вина, а не вчить помірному його вживання?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи бажаєш приєднатися до Єдиної, Святої, Соборної, Апостольської Православної Кафолічної Східної Церкви?

Відповідь: Бажаю від щирого мого серця.

Питання: Чи віриш у Єдиного Бога, у Трійці славного, і чи поклоняєшся Йому?

Відповідь: Вірую в Єдиного Бога, у Трійці славного, Отця, і Сина, і Святого Духа, і поклоняюся Йому.

Бажаючи приєднатися до Православної Церкви голосно читає Символ віри

Священник: Благословен Бог, що просвітлює та скеровує кожну людину, що бажаючого йти шляхам Правди Його.

Питання: Чи віриш, що в Богу є не тільки незбагненна сутність, а й споконвічні божественні енергії і дії, якими Він творить, містить і судить світ, у яких і відкривається святим?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь Дух Святий споконвічно походить тільки від Отця, але домобудівничо посилається у світ разом від Отця та Сина?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь Ісус Христос є разом Бог і людина, так що Божество і людство з моменту Втілення назавжди з’єднані в Ньому незлітна, незмінно, нероздільно та нерозлучно?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи обіцяєш приймати встановлені Церквою 77 книг Біблії, тлумачити і розуміти Писання так, як передали нам отці та вчителі Церкви і як містить свята Православна Церква, а не за власними вигадками?

Відповідь: Обіцяю.

Питання: Чи приймаєш Апостольські та інші правила, на семи Вселенських та дев’яти Помісних Соборах прийняті та інші постанови та статути Православної Церкви?

Відповідь: Приймаю.

Питання: Чи віриш, що людина складається не тільки з тіла, але має і безсмертну душу, яка після смерті тіла приймає справедливу відплату від Бога, так що душі праведників перебувають до Другого пришестя в блаженстві в раю, а душі грішників – в пекельних покутах?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що за Другого пришестя Христового всі люди воскреснуть і кожен отримає повну відплату, так що праведники завжди будуть перебувати з Богом і ангелами в Царстві Небесному, а грішники разом з бісами опиняться у вічній муці?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь наш Ісус Христос у Церкві Своєї встановив сім необхідних Таємниць: Хрещення, Миропомазання, Євхаристію, Покаяння, Священство, Шлюб і Елеосвячення, через них подається благодать, яка рятує і робить вірних Слуг Христових спадкоємцями життя вічного?

Відповідь: Так вірю в Святі Таємниці і сповідую, що ці сім Таємниці у Церкві Божій необхідні для спасіння її вірних.

Питання: Чи віриш, що ніхто не чистий від гріховної скверни, навіть новонароджений, бо всі люди в беззаконні зачиняються і в гріхах народжуються; тому чи належить хрестити і немовлят за вірою їхніх батьків та сприймачів?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що в хрещенні, при триразовому зануренні у воду з вимовою слів: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, хрещений отримує прощення всіх гріхів особистих і гріха прабатьківського і благодатно відроджується в життя духовне та святе?

Відповідь: Вірую.

Питання: Чи віриш у Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву, в її непереможність, безперервність і всевідомість, що саме до неї відносяться слова Христові «брама пекла не здолає її» і що тільки в ній можна отримати спасіння і життя вічне?

Відповідь: Вірую.

Питання: Чи віриш, що в Євхаристії, під таємничим видом хліба і вина, вірні причащаються істинного Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, щоб залишити гріхи і вічне життя?

Відповідь: Вірую та сповідую.

Питання: Чи віриш, що Пресвята Діва є Приснодіва і Богородиця, і має оспівувати Її всі роди, і почитати Її як найчеснішу херувим і славну без порівняння серафим, і поклонятися їй благоговійно, як найпершої про нас до Бога Молитвеницю?

Відповідь: Так вірую, і Пресвяту Богородицю почитаю, і в молитвах обіцяю її закликати.

Питання: Чи віриш, що апостоли, мученики і всі святі, яких шанує Церква і в молитві закликає, є воістину угодники Божі, з Христом у Царстві Божому перебувають і за нас грішних моляться?

Відповідь: Вірую, і святих угодників Божих відтепер у молитві закликаю.

Питання: Чи віриш, що Хрест Господа нашого Ісуса Христа, на ньому розп’ятого, є не знаряддям прокляття і смерті, але знаменням спасіння і життя вічного, яке чинимо на собі і так уникаємо мереж ворога?

Відповідь: Так про Хрест Господній вірую і цим спасительним знаменням буду з надією захищати себе від сіток лукавого.

Питання: Чи обіцяєш святі ікони, шановані в Православній Церкві, розумно почитати, відносячи їх вшанування до первообразу, що ними зображується?

Відповідь: Обіцяю святі ікони почитати, як заповідано у Православній Церкві.

Питання: Чи обіцяєш слідувати церковному вченню про молитву і покаяння, а також дотримуватися церковної свята та встановлених постів за своєю силою?

Відповідь: Обіцяю все це виконати з Божою допомогою.

Питання: Чи віриш, що Ісус Христос є Главою Церкви, і Він дав пастирям Її владу в’язати і вирішити гріхи людей, благодаттю Духа Святого, сказавши апостолам: «Прийміть Духа Святого, кому відпустите, тому відпустяться, на кому залишите, на тому залишаться»?

Відповідь: Вірую і обіцяю послух церковному керівництву.

Після цього, коли приймає архієрей, то подає людині, що приєднується, кінець омофору. А коли приймає священник – кінець єпитрахилі. І веде його до амвону, де лежить на столі лежить Хрест та Святе Євангеліє. При цьому промовляє молитву:

Архієрей або священник: Вийди в Церкву Православну і цілком відкинув помилкове лжевчення, у якому перебував, шануй Отця Вседержителя, Сина Його Ісуса Христа, і Духа Святого, що від сходить, Трійцю єдиносущну і нероздільну.

Люди, що йдуть за ними, співають Псалом 66.

Бажаючи приєднатися до Православної Церкви встає на коліна перед столом з Хрестом та Євангелієм.

Священник співає або голосно промовляє:

Пошлеш Духа Твого — і вони створяться, і Ти оновиш лице землі;

Спаси слугу Твого, Боже мій, який уповає на Тебе;

Будь йому, Господи, стовпом захисту від лиця ворожого

Господи, вислухай молитву мою, і благання моє нехай дійде до Тебе!

Диякон: Господу помолимось.

Люди: Господи, помилуй.

Священник: Господи Боже Вседержитель, що надає грішникам можливість покаяння і заблукавши показує правий шлях, щоб жоден не загинув, але всім можливо було спастися. Дякуємо Тобі, що і цьому слузі Твоєму (ім’я) засяяло світло пізнання Твоєї істини, і сподобив його прийти до Святої Твоєї Православної Церкви. Даруй же йому з’єднатися з нею правдиво і безповоротно: зарахуй його до обраного Твого стада, зроби його посудиною чесним і житлом Святого Твого Духа, щоб він, завжди просвічуваний і навчений, непорушно дотримувався спасительних Твоїх заповідей, і таким чином сподобився сприйнятий Твоїх благостинь небесних. Бо Ти є Бог милості і щедрот і людинолюбства, і Тобі славу віддаємо, Отцю і Сину і Святому Духу, нині і завжди і на віки віків. Амінь.

Після молитви священник звертається до новоприєднаного з проханням встати з колін.

Священник: Стій добре, стій зі страхом, і перед Євангелієм і святим Хрестом Спасителя затверди цю обіцянку свою.

Приєднаний: Віру православну, яку нині добровільно сповідую, цілу і непорушну навіть до останнього мого подиху, з Божою допомогою, твердо утримувати, і заповіді її старанно і радісно виконувати постараюся, дотримуючись у чистоті, наскільки можливо, моє серце. На посвідчення цієї моїй обіцянки цілую Святе Євангеліє і Хрест Спасителя мого. Амінь.

Після цілування священник промовляє

Священник: Благословенний Бог, який бажає всім людям спасіння і досягти пізнання істини, справжній благословенний на віки.

Люди: Амінь

Священник: Похили свої коліна перед Господом Богом, якого ти сповідав, і отримаєш відпущення гріхів твоїх.

Коли приєднаний встає на коліна, священник робить відпуск грехів

Священник: Господь наш Ісус Христос, що вручив апостолам ключі Царства Небесного і дав їм та їхнім наступникам владу в’язати і дозволяти гріхи людські, через мене, недостойного архієрея (ієрея), прощає тебе, чадо (ім’я), і визволяє від зобов’язання клятви чи заборони. І я, даною мені від Нього владою, приєдную тебе до православної Церкви і приводжу до спілкування божественних церковних Таїнств, і благословляю тебе ім’ям Отця і Сина та Святого Духа. Амінь.

Після цього людина, яка приєднується, якщо вона є хрещеною і миропомазанною за Господнім встановленням, стане, чекаючи на причастя Пречистого Тіла і Крові Господа: якщо ж вона не була хрещена, або після хрещення не була миропомазанна, здійснює чин хрещення або тільки миропомазує, а потім причащає.

Чин приєднання до Православної Церкві колишніх п’ятидесятників і харизматів

Після ретельного навчання православної вірі, бажаючи приєднатися сповідається, але відпуск гріхів не здійснюється. Бажаючи приєднатися, входить у притвор храму, де його зустрічає священник з хрестом. Відбувається діалог між священником та бажаючим приєднатися, у певних місцях диякон возносить прохання, а священник читає відповідні молитви

Питання: Чи хочеш зректися помилок п’ятидесятників та харізматів?

Відповідь: Хочу.

Питання: Чи хочеш приєднатися до Святої Апостольської Православної Церкви?

Відповідь: Хочу.

Священник (благословляючи бажаючого приєднатися та покладаючи руку на його голову): У ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амін.

Диякон: За бажаючого приєднатися (або повернутися, коли людина була раніше хрещена як православна), Господу помолимось.

Люди: Господи, помилуй.

Священник: Господи, Боже істини, глянь на слугу Твого (ім’я), бажаючого приєднатися до Твоєї Святої Православної Церкви, і під покровом Її спасатися. Зверни його з колишнього помилкового шляху до Твого правдивого шляху православної віри, і подай йому благодать ходити в заповітах Твоїх. Нехай будуть очі Твої, що споглядають на нього, милостиві, а вуха почує голос моління його, і через це зробіть співпричасником обраного Твого стада.

(виголос): Бо оспівують Тебе всі сили небесні, і Твоя є слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Після архієрей або священник звертається до бажаючого приєднатися до Православної Церкви та ставить йому запитання.

Питання: Чи відрікаєшся від хибного вчення, що приречення людей до спасіння чи смерті буває не за божественним передбаченням їхньої віри і добрих справ, або їхньої невіри чи нечестя, але за якоюсь нездоланною долею чи нібито волею Божою, що позбавляє людину самовладдя і насильно приводить до спасіння?

Відповідь: Відрікаюся від цього лжевчення.

Питання: Чи відступаєш ти від колишніх твоїх лжевчителів, які самі себе зваблюють і навчають, що вони вже безгрішні й святі?

Відповідь: Відступаю безповоротно.

Питання: Чи зрікаєшся ти неправдивого вчення, ніби апостольське спадкоємство полягає лише у спільній з апостолами вірі, яку кожен може сам вивести з Біблії?

Відповідь: Зрікаюся беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби апостольське спадкоємство не вимагає отримання благодатних дарів, що від днів апостольських у Церкві зберігаються і через православних єпископів і пресвітерів, а також збереження незмінної апостольської віри, що зберігається Святим Духом у Православної Церкві?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що в Церкві немає поділу вірних на пастирів і паству і немає трьох ступенів апостольського священства, що походять від апостолів, тобто єпископів, пресвітерів і дияконів?

Відповідь: Зрікаюся беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що при молитві покаяння Святий Дух одразу входить у людину без посередництва Церкви та її священства, всупереч вченню Святого Письма і Вселенської Церкви?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що в Церкві немає поділу вірних на пастирів і паству і немає трьох ступенів апостольського священства, що походять від апостолів, тобто єпископів, пресвітерів і дияконів?

Відповідь: Зрікаюся беззаперечно.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, що при молитві покаяння Святий Дух одразу входить у людину без посередництва Церкви та її священства, всупереч вченню Святого Письма і Вселенської Церкви?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що для спасіння не потрібні добрі справи і Таємниці Церкви, і що людина спасається лише власною вірою, яка неправдиво визначається як «визнання Христа своїм особистим Спасителем»?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби історична Церква після апостолів духовно померла, впала в язичництво та ідолопоклонство, тому знадобилися різні самочинні збори, які нібито відновили віру перших християн?

Відповідь: Зрікаюся цього неправдивого вчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби істинна Церква невидима і тільки Бог знає Своїх, тож у будь-якій християнській конфесії є ті, хто спасається?

Відповідь: Зрікаюся, і надалі обіцяю вірити лише в Єдину Святу Соборну та Апостольську Православну Церкву.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що Церква Православна не є істинною Церквою і нареченою Христовою, але має різні загани і є лише однією з гілок єдиної невидимої Церкви?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, що кожен сам може знати волю Божу з Біблії і не потребує Священного Передання, яке зберігається в Православній Церкві від днів апостолів?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся хибного вчення, що хрестити личить лише дорослих віруючих, тому що немовлята нібито народжуються безгрішними і не потребують благодатного відродження?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся хибного вчення, ніби дари Святого Духа можна придбати без обрядів Святої Церкви, але одним лише актом покаяння та молитвою?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби прощення гріхів набувається єдиним особистим покаянням без церковного обряду та молитви священника?

Відповідь: Зрікаюся, і надалі обіцяю здійснювати православне таїнство покаяння.

Питання: Чи залишаєш нерозумність лжевчителів, які відкидають п’ять Таємниць Церкви: Миропомазання, Покаяння, Шлюб, Єлеосвячення і Священство, без якого немає і священнодійств, і які, не маючи висвячення по апостольському спадкоємству, дерзають здійснювати не тільки Хрещення?

Відповідь: Залишаю таких учителів.

Питання: Чи відкидаєш неправу думку, ніби в таїнстві Євхаристії хліб і вино не перетворюються на істинні Тіло і Кров Христову, і є лише видимими символами Тіла і Крові Христових?

Відповідь: Відкидаю цю неправу думку.

Питання: Чи відступаєш від згоди з ілжевчителями, які відкидають молитовне спілкування небесної і земної Церкви: молитви Ангелів і святих за тих, хто живе на землі, а також наші молитви до Ангелів і святих?

Відповідь: Відступаю, і спілкування з цими ілжевчителями не матиму.

Питання: Чи відступаєш від згоди з ілжевчителями, які відкидають молитви за упокій, які приносять велику користь душам померлих правовірних, які не встигли за життя принести плоди покаяння і повноти виконання євангельських заповідей?

Відповідь: Відступаю і спілкування з цими ілжевчителями не матиму.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби Діва Марія не є Приснодівою і крім Христа мала інших дітей від Йосипа, і що її не повинно називати Богородицею?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся ти лжевчення, ніби через святі мощі та інші матеріальні святині не може передаватися Божа благодать, і що почитати такі святині не можна?

Відповідь: Зрікаюся цього лжевчення.

Питання: Чи заперечуєш ти погану думку, нібито святі ікони є ідоли, а чудеса, що відбуваються через них, не від Бога?

Відповідь: Зрікаюся цієї поганої думки.

Питання: Чи зрікаєшся ти божевільного лжевчення, ніби пришестя Христове, яке ми чекаємо, чаєм буде таємним заради таємного захоплення Церкви з землі на небо від гонінь антихриста?

Відповідь: Зрікаюся цього божевільного лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти безглуздого лжевчення, ніби після славного Другого пришестя Христового замість блаженної вічності настане тілесне тисячолітнє царство земних насолод, цілком пристойне лише рабам чуттєвих насолод і їхньому батькові дияволу?

Відповідь: Зрікаюся цього безглуздого лжевчення.

Питання: Чи зрікаєшся ти хибного вчення, ніби безглузді й незрозумілі звуки є тими самими іншими чи ангельськими мовами, які були дані апостолам та їхнім учням, а також ознакою Хрещення Святим Духом і Його даром, гідним християн?

Відповідь: Зрікаюся цього божевільного вчення і надалі зобов’язуюся подібних звуків під час молитви та в інших подібних обставинах не творити і не брати участі в зібраннях, де такі чиняться.

Питання: Чи зрікаєшся ти злочестивого мудрування, ніби подібні звуки належать ангельській мові і що їх вимовляли апостоли та перші християни?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи відрікаєшся ти від згубної омани щодо обов’язковості десятини для християнина та вчення про десятини і пожертви як про сіяння, яке нібито Бог повинен буде повернути майном, здоров’ям та життєвим успіхом, що виражається нововигаданим «законом сіяння та жнива»?

Відповідь: Відрікаюся від цього нехристиянського вчення і надалі зобов’язуюся подавати посильну милостиню за євангельською заповіддю задля любові до Бога і ближніх та задля божественної відплати на суді Христовому.

Питання: Чи зрікаєшся ти богомерзенного вчення, ніби будь-який християнин покликаний до матеріального процвітання у сенсі багатства, зовнішнього успіху та тілесного здоров’я?

Відповідь: Зрікаюся і визнаю, що Господь за Своїм таємничим задумам посилає християнам хвороби та скорботи задля покаяння і смирення, а праведникам посилає скорботи для більшого їх прославлення, як праведному Іову.

Питання: Чи зрікаєшся ти безглуздої думки, ніби на особливих харизматичних зібраннях, що іменуються інкаунтерами, відбувається справжня зустріч чи зіткнення з Богом?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи зрікаєшся ти безглуздого вчення про позитивне сповідання, ніби уявне уявлення собі бажаного блага і найменування його вже таким, що сталося, може послужити для дійсного зміни майбутнього, так що в цьому і полягає закон віри?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи відкидаєш ти безглузду думку про сміх, смикання та падіння на зібранні як про дію Святого Духа?

Відповідь: Відрікаюся і надалі обіцяю стояти перед Богом у молитвах і християнському житті.

Питання: Чи зрікаєшся ти неправої думки, що Святе Письмо цілком забороняє вживання вина, а не вчить помірному його вживання?

Відповідь: Зрікаюся.

Питання: Чи бажаєш приєднатися до Єдиної, Святої, Соборної, Апостольської Православної Кафолічної Східної Церкви?

Відповідь: Бажаю від щирого мого серця.

Питання: Чи віриш у Єдиного Бога, у Трійці славного, і чи поклоняєшся Йому?

Відповідь: Вірую в Єдиного Бога, у Трійці славного, Отця, і Сина, і Святого Духа, і поклоняюся Йому.

Бажаючи приєднатися до Православної Церкви голосно читає Символ віри

Священник: Благословен Бог, що просвітлює та скеровує кожну людину, що бажаючого йти шляхам Правди Його.

Питання: Чи віриш, що в Богу є не тільки незбагненна сутність, а й споконвічні божественні енергії і дії, якими Він творить, містить і судить світ, у яких і відкривається святим?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь Дух Святий споконвічно походить тільки від Отця, але домобудівничо посилається у світ разом від Отця та Сина?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь Ісус Христос є разом Бог і людина, так що Божество і людство з моменту Втілення назавжди з’єднані в Ньому незлітна, незмінно, нероздільно та нерозлучно?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи обіцяєш приймати встановлені Церквою 77 книг Біблії, тлумачити і розуміти Писання так, як передали нам отці та вчителі Церкви і як містить свята Православна Церква, а не за власними вигадками?

Відповідь: Обіцяю.

Питання: Чи приймаєш Апостольські та інші правила, на семи Вселенських та дев’яти Помісних Соборах прийняті та інші постанови та статути Православної Церкви?

Відповідь: Приймаю.

Питання: Чи віриш, що людина складається не тільки з тіла, але має і безсмертну душу, яка після смерті тіла приймає справедливу відплату від Бога, так що душі праведників перебувають до Другого пришестя в блаженстві в раю, а душі грішників – в пекельних покутах?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що за Другого пришестя Христового всі люди воскреснуть і кожен отримає повну відплату, так що праведники завжди будуть перебувати з Богом і ангелами в Царстві Небесному, а грішники разом з бісами опиняться у вічній муці?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що Господь наш Ісус Христос у Церкві Своєї встановив сім необхідних обрядів: Хрещення, Миропомазання, Євхаристію, Покаяння, Священство, Шлюб і Елеосвячення, через них подається благодать, яка рятує і робить вірних Слуг Христових спадкоємцями життя вічного?

Відповідь: Так вірю в Святі Таємниці і сповідую, що ці сім обрядів у Церкві Божій необхідні для спасіння її вірних.

Питання: Чи віриш, що ніхто не чистий від гріховної скверни, навіть новонароджений, бо всі люди в беззаконні зачиняються і в гріхах народжуються; тому чи належить хрестити і немовлят за вірою їхніх батьків та сприймачів?

Відповідь: Так вірю.

Питання: Чи віриш, що в хрещенні, при триразовому зануренні у воду з вимовою слів: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, хрещений отримує прощення всіх гріхів особистих і гріха прабатьківського і благодатно відроджується в життя духовне та святе?

Відповідь: Вірую.

Питання: Чи віриш у Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву, в її непереможність, безперервність і всевідомість, що саме до неї відносяться слова Христові «брама пекла не здолає її» і що тільки в ній можна отримати спасіння і життя вічне?

Відповідь: Вірую.

Питання: Чи віриш, що в Євхаристії, під таємничим видом хліба і вина, вірні причащаються істинного Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, щоб залишити гріхи і вічне життя?

Відповідь: Вірую та сповідую.

Питання: Чи віриш, що Пресвята Діва є Приснодіва і Богородиця, і має оспівувати Її всі роди, і почитати Її як найчеснішу херувим і славну без порівняння серафим, і поклонятися їй благоговійно, як найпершої про нас до Бога Молитвеницю?

Відповідь: Так вірую, і Пресвяту Богородицю почитаю, і в молитвах обіцяю її закликати.

Питання: Чи віриш, що апостоли, мученики і всі святі, яких шанує Церква і в молитві закликає, є воістину угодники Божі, з Христом у Царстві Божому перебувають і за нас грішних моляться?

Відповідь: Вірую, і святих угодників Божих відтепер у молитві закликаю.

Питання: Чи віриш, що Хрест Господа нашого Ісуса Христа, на ньому розп’ятого, є не знаряддям прокляття і смерті, але знаменням спасіння і життя вічного, яке чинимо на собі і так уникаємо мереж ворога?

Відповідь: Так про Хрест Господній вірую і цим спасительним знаменням буду з надією захищати себе від сіток лукавого.

Питання: Чи обіцяєш святі ікони, шановані в Православній Церкві, розумно почитати, відносячи їх вшанування до первообразу, що ними зображується?

Відповідь: Обіцяю святі ікони почитати, як заповідано у Православній Церкві.

Питання: Чи обіцяєш слідувати церковному вченню про молитву і покаяння, а також дотримуватися церковної свята та встановлених постів за своєю силою?

Відповідь: Обіцяю все це виконати з Божою допомогою.

Питання: Чи віриш, що Ісус Христос є Главою Церкви, і Він дав пастирям Її владу в’язати і вирішити гріхи людей, благодаттю Духа Святого, сказавши апостолам: «Прийміть Духа Святого, кому відпустите, тому відпустяться, на кому залишите, на тому залишаться»?

Відповідь: Вірую і обіцяю послух церковному керівництву.

Після цього, коли приймає архієрей, то подає людині, що приєднується, кінець омофору. А коли приймає священник – кінець єпитрахилі. І веде його до амвону, де лежить на столі лежить Хрест та Святе Євангеліє. При цьому промовляє молитву:

Архієрей або священник: Вийди в Церкву Православну і цілком відкинув помилкове лжевчення, у якому перебував, шануй Отця Вседержителя, Сина Його Ісуса Христа, і Духа Святого, що від сходить, Трійцю єдиносущну і нероздільну.

Люди, що йдуть за ними, співають Псалом 66.

Бажаючи приєднатися до Православної Церкви встає на коліна перед столом з Хрестом та Євангелієм.

Священник співає або голосно промовляє:

Пошлеш Духа Твого — і вони створяться, і Ти оновиш лице землі;

Спаси слугу Твого, Боже мій, який уповає на Тебе;

Будь йому, Господи, стовпом захисту від лиця ворожого

Господи, вислухай молитву мою, і благання моє нехай дійде до Тебе!

Диякон: Господу помолимось.

Люди: Господи, помилуй.

Священник: Господи Боже Вседержитель, що надає грішникам можливість покаяння і заблукавши показує правий шлях, щоб жоден не загинув, але всім можливо було спастися. Дякуємо Тобі, що і цьому слузі Твоєму (ім’я) засяяло світло пізнання Твоєї істини, і сподобив його прийти до Святої Твоєї Православної Церкви. Даруй же йому з’єднатися з нею правдиво і безповоротно: зарахуй його до обраного Твого стада, зроби його посудиною чесним і житлом Святого Твого Духа, щоб він, завжди просвічуваний і навчений, непорушно дотримувався спасительних Твоїх заповідей, і таким чином сподобився сприйнятий Твоїх благостинь небесних. Бо Ти є Бог милості і щедрот і людинолюбства, і Тобі славу віддаємо, Отцю і Сину і Святому Духу, нині і завжди і на віки віків. Амінь.

Після молитви священник звертається до новоприєднаного з проханням встати з колін.

Священник: Стій добре, стій зі страхом, і перед Євангелієм і святим Хрестом Спасителя затверди цю обіцянку свою.

Приєднаний: Віру православну, яку нині добровільно сповідую, цілу і непорушну навіть до останнього мого подиху, з Божою допомогою, твердо утримувати, і заповіді її старанно і радісно виконувати постараюся, дотримуючись у чистоті, наскільки можливо, моє серце. На посвідчення цієї моїй обіцянки цілую Святе Євангеліє і Хрест Спасителя мого. Амінь.

Після цілування священник промовляє

Священник: Благословенний Бог, який бажає всім людям спасіння і досягти пізнання істини, справжній благословенний на віки.

Люди: Амінь

Священник: Похили свої коліна перед Господом Богом, якого ти сповідав, і отримаєш відпущення гріхів твоїх.

Коли приєднаний встає на коліна, священник робить відпуск грехів

Священник: Господь наш Ісус Христос, що вручив апостолам ключі Царства Небесного і дав їм та їхнім наступникам владу в’язати і дозволяти гріхи людські, через мене, недостойного архієрея (ієрея), прощає тебе, чадо (ім’я), і визволяє від зобов’язання клятви чи заборони. І я, даною мені від Нього владою, приєдную тебе до православної Церкви і приводжу до спілкування божественних церковних Таїнств, і благословляю тебе ім’ям Отця і Сина та Святого Духа. Амінь.

Після цього людина, яка приєднується, якщо вона є хрещеною і миропомазанною за Господнім встановленням, стане, чекаючи на причастя Пречистого Тіла і Крові Господа: якщо ж вона не була хрещена, або після хрещення не була миропомазанна, здійснює чин хрещення або тільки миропомазує, а потім причащає.

1686: Коли церковний дозвіл подається як вічний титул власності

У нещодавній публікації ми прочитали, що митрополит Волоколамський Антоній під час відкриття виставки «Імена російської дипломатії: Омелян Українців» охарактеризував передачу Київської митрополії у 1686 році як «відновлення історичної справедливості», посилаючись, безумовно, на текст Синодального рішення 1686 року, яким Вселенський Патріарх надає Московському Патріархові з дозволу право висвячувати обраного Київського митрополита. (ἔχῃ ἐπ’ ἀδείας χειροτονεῖν Κιόβου Μητροπολίτην — «мати дозвіл висвячувати Київського митрополита»). Варто зазначити, що на цій виставці одним із експонатів є також оригінал Синодального рішення 1686 року. Однак, незважаючи на цей факт, цілком очевидно, що митрополит не знає його змісту. Він вибірково подає історію, вилучаючи церковний текст із його історичного контексту, і намагається представити певне тлумачення як єдину можливу істину. Таким чином, він намагається перетворити церковну історію на інструмент для підтвердження сучасних церковних або політичних позицій. Однак Синодальний акт існує. І якщо прочитати його повністю та уважно, картина виявляється значно складнішою, ніж та, яку нам представляють.

Отже, впорядкуймо все по черзі. Почнімо з того, що не може бути поставлене під сумнів. У 1686 році Вселенський Патріарх надав Московському Патріархові дозвіл висвячувати Київського митрополита. Якою була причина надання цього дозволу? Сам Синодальний патріарший акт вказує на велику відстань і безперервні воєнні зіткнення між двома царствами — Російською та Османською імперіями, — які практично ускладнювали здійснення хіротонії Вселенським Престолом «через надмірну віддаленість місцевості та через битви, що відбулися між двома найвеличнішими Царствами»

Москва, безумовно, просила значно більшого, ніж такий дозвіл. У 1685–1686 роках йшлося не просто про нейтральне прохання щодо практичного полегшення. Москва прагнула підпорядкування Київської митрополії власній церковній юрисдикції. Це є історичним фактом. І саме тому має значення те, що саме було зрештою надано. Адже одне — сказати: «Я остаточно передаю канонічну юрисдикцію», і зовсім інше — «Я дозволяю, з огляду на обставини, Московському Патріархові висвячувати митрополита, якого буде обрано в Києві». Ці два положення не є тотожними.

І тут міститься деталь, яку дехто хотів би забути. Київський митрополит не мав вільно призначатися Москвою. Синодальний акт передбачає, що митрополит мав бути обраний уповноваженими особами Київської митрополії, відповідно до місцевої церковної традиції, а потім направлений до Москви для хіротонії («того, кого оберуть підлеглі цій єпархії, відповідно до виданого письмового розпорядження для підлеглих Київській єпархії»).

Це має надзвичайно велике значення. Адже якби в 1686 році Москві була надана повна й необмежена юрисдикція над митрополією, як це дає підстави припускати митрополит Волоколамський, тоді чому сам процес обрання митрополита залишався за місцевою Церквою? Чому Вселенський Патріарх не надав Москві права призначати будь-кого, кого вона забажає? Чому було збережено виборність?

Відповідь проста: тому що хіротонія та повна адміністративна юрисдикція – не одне й те саме. Крім того, у подальшому листі йдеться про поминання. І тут міститься, мабуть, найбільш важливий момент. Київський митрополит мав під час Божественної літургії спочатку поминати Вселенського Патріарха, а потім Московського Патріарха («коли Київський митрополит звершуватиме в цій парафії безкровне та Божественне таїнственнє служіння, нехай передусім поминає чесне ім’я Всесвятішого Вселенського Патріарха»). І це не просто формальна деталь. У Православній Церкві поминання Предстоятелів має важливе значення для церковного устрою. Воно засвідчує євхаристичне спілкування та канонічний зв’язок єпископа і місцевої Церкви.

Таким чином, поминання Вселенського Патріарха обраним Київським митрополитом вказує на церковну владу, якій він підпорядковується, тоді як поминання Московського Патріарха пов’язане з тим, що саме він здійснив хіротонію. Це надзвичайно показово. Адже якби митрополія була повністю й безповоротно передана Москві, чому Київський митрополит продовжував би першим поминати Вселенського Патріарха? Якщо грамота 1686 року була повною та остаточною передачею, де знаходиться чіткий акт зречення Вселенського Престолу від його канонічної юрисдикції над Київською митрополією? Адже така важлива церковна зміна не може ґрунтуватися на натяках. Якщо Вселенський Патріарх остаточно відмовлявся від своєї канонічної юрисдикції, це мало б випливати з документа чітко та беззаперечно.

Отже, коли хтось посилається на 1686 рік як на просте, повне та безповоротне «приєднання» Київської митрополії до Москви, він передусім має відповісти на просте запитання: чому в цьому Акті містилися саме такі умови? Не можна брати з історичного документа лише ту його частину, яка відповідає чиїйсь позиції, та ігнорувати решту, як це робить митрополит Волоколамський.

У Синодальній грамоті 1686 року розв’язуються всі загадки. У ньому наведено деталі, з яких ми дізнаємося: чому було надано дозвіл, кому саме його було надано, що конкретно було дозволено, хто обирав Митрополита, які умови було висунуто, кого Митрополит мав поминати, які привілеї за ним зберігалися та яким було фактичне застосування цього Акту.

Однак ще важливіше розглянути не лише те, що було написано 1686 року, а й те, що на практиці відбувалося в наступні роки, адже історія Київської митрополії не завершилася 1686 року. Історія свідчить, що Москва поступово обмежила або скасувала основні привілеї Київської митрополії, втрутилася у процедуру обрання Митрополитів та припинила поминання Вселенського Патріарха. Умов Синодальної грамоти перестали дотримуватися. Однак церковний Акт не можна тлумачити лише відповідно до того, як його згодом представляє сильніша сторона, а слід виходити з умов, на яких його було здійснено, та зі способу, у який ці умови застосовувалися. Адже навіть найбільш сприятливе тлумачення історичного документа не дає нікому права порушувати його умови.

Церква не є геополітичною картою. Патріарші Престоли не є імперіями. Митрополії не є територіями, які можна купувати, продавати чи завойовувати. Церква діє відповідно до Святих канонів, канонічного устрою, апостольського Передання і, понад усе, в таїнстві єдності Тіла Христового. Саме тому богословські неправильно переносити до Церкви логіку державних кордонів. Київ — це не просто географічний регіон. Це одне з найдавніших осередків охрещеного руського та східнослов’янського світу, з величезною церковною історією та традицією. І саме тому, що його історія має таке велике значення, ніхто не має права її спрощувати. Той факт, що політичні території перейшли під владу Москви, автоматично не означає, що разом із ними змінилися й канонічні межі Церкви (хоча це є сталою практикою Москви протягом століть). Політичне панування та церковна юрисдикція — не одне й те саме. Якби це було одним і тим самим, тоді кожна зміна державних кордонів автоматично породжувала б і нову канонічну юрисдикцію. Однак це перетворило б Святі канони на додаток до політичних карт. А це не має нічого спільного з православною еклезіологією.

Отже, вислів Митрополита Волоколамського, що вийшов із його уст, — «відновлення історичної справедливості» — є  оманливим. Про яку саме справедливість він говорить? Про справедливість відстані? Про справедливість воєн? Про справедливість обрання Митрополита місцевою Церквою? Про справедливість першого поминання Вселенського Патріарха? Чи, можливо, про справедливість пізнішого тлумачення, відповідно до якого Акт 1686 року перетворюється на незмінний церковний титул на наступні століття?

І яку саме історичну несправедливість було виправлено? Єдина історична несправедливість, яку було виправлено, сталася в жовтні 2018 року, коли було відкликано чинність Синодальної грамоти 1686 року, умови якого, зрештою, ніколи не виконувалися. Цим рішенням було відкрито шлях до надання автокефалії Церкві України.

Далі Митрополит згадує про переслідування, яких сьогодні, за його словами, зазнає від української влади Українська Православна Церква під проводом Митрополита Онуфрія. Якщо термін «переслідування» використовується для опису становища Церкви Митрополита Онуфрія, тоді цей самий термін не може переставати застосовуватися, коли жертвами є представники Православної Церкви України. В окупованому Криму духовенство Православної Церкви України було змушене залишити свої парафії, а останню православну каплицю було знесено. На окупованих територіях Донецької області зафіксовано ліквідацію останніх парафій Православної Церкви України та затримання духовенства. Хіба це також не є «переслідуванням»? Не може існувати вибіркової чутливості щодо церковної свободи. Якщо ми засуджуємо утиски вірян Онуфрія, то повинні мати таку саму мужність, щоб засудити вигнання духовенства та ліквідацію парафій Автокефальної Церкви на окупованих територіях. І не лише Автокефальної Церкви, адже якщо ми захищаємо канонічну свободу Церкви Онуфрія, то маємо також пояснити, що сталося з єпархіями тієї самої Церкви, які опинилися під російською окупацією.

Неможливо засуджувати державне втручання у церковні справи, коли воно походить із Києва, і водночас замовчувати аналогічне втручання, коли воно походить із Москви. Теологічне неправильно посилатися на 1686 рік, щоб довести, що Москва має канонічні права в Україні, і водночас уникати відповіді на запитання, чи сама Москва у 2022 році та в подальшому поважала церковні межі Церкви Онуфрія на територіях, захоплених Росією.

Перетворювати Церкву на поле національного протистояння не є добре. Москва — не Церква. Так само і Київ — не Церква. Церква є Тілом Христовим. І той, хто справді любить Церкву, не шукає способів заднім числом виправдати власну сторону. Він шукає істину. А істина не боїться історичних документів. Вона не боїться дослідження. Вона не боїться навіть самокритики.

Тому, перш ніж називати 1686 рік «відновленням історичної справедливості», варто звернутися до самих документів, прочитати їх повністю та дозволити історії говорити самій за себе.

Адже в Церкві Христовій немає потреби гучно кричати, щоб довести свою правоту. Потрібно мати істину та жити відповідно до неї.

Ієромонах Микита Пантократорський

І. Вступ

Останніми роками в російському церковному та навколоцерковному середовищі дедалі частіше лунають твердження про особливе богообране покликання Росії, її нібито сакральний імперський статус та особливу історичну місію. Подібні погляди висловлюють не лише політики, але й окремі православні публіцисти та блогери, серед яких Павло Граматік.

Ця стаття є богословською та історико-еклезіологічною рефлексією на його твердження, зокрема на наполягання, що українці повинні змиритися перед «кесарем» і прийняти його владу як дану Богом у сакральному сенсі. Таке розуміння потребує критичного розгляду в світлі Святого Письма, церковної традиції та історії держав.

Чи існують «Богом установлені імперії»?

Священне Писання навчає, що всяка влада допускається Богом (Рим. 13:1), однак це не означає, що кожна держава чи форма державності має особливий священний статус або вічний божественний мандат.

У Біблії ми бачимо Ассирійську, Вавилонську, Перську, Грецьку та Римську імперії. Усі вони існували з Божого попущення, але жодна не була проголошена вічним носієм Божої правди. Книга пророка Даниїла показує послідовну зміну могутніх царств, які виникають і зникають відповідно до Божого задуму.

Більше того, у пророцтві Даниїла (Дан. 2) образ велетенського істукана, який символізує послідовні земні імперії, розбивається каменем, відірваним не руками людськими. Цей камінь стає великою горою і наповнює всю землю. У святоотцівській традиції цей образ розуміється як знак того, що всі людські імперії, засновані на насильстві та деспотизмі, є тимчасовими і мають зникнути, поступившись місцем вічному Царству Божому. Єдиним вічним Царством є Царство Боже, а не жодна земна імперія.

ІІ. Візантія та проблема сакралізації держави

Прихильники імперського месіанізму часто апелюють до Візантії. Однак навіть Візантія не була умовою існування Церкви. Після падіння Константинополя у 1453 році Церква не припинила існування. Це доводить, що жодна імперія не є необхідною для спасительної місії Церкви.

Держава в християнській традиції розуміється як інструмент порядку, а не як носій спасіння.

ІІІ. Єресь етнофілетизму

Константинопольський Собор 1872 року засудив етнофілетизм — підпорядкування Церкви національній або політичній ідентичності.

Будь-яка ідея «обраної нації» чи «священної держави» зміщує центр Церкви з Христа на політичну спільноту. Церква є вселенською: «немає ні юдея, ні грека» (Гал. 3:28).

IV. «Москва — Третій Рим»: історичний міф чи догмат?

Концепція «Москва — Третій Рим» виникла після падіння Константинополя і пов’язується зі старцем Філофеєм: «Два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бути».

Однак це не є догматом Церкви, не ухвалювалося Вселенськими Соборами і не входить до святоотцівського Передання як обов’язкове вчення. Це історико-політична ідея Московської держави XV–XVI століть, яка згодом стала ідеологічною основою імперського месіанізму.
Церква існувала до Москви, існувала після Риму і Константинополя та не залежить від жодної держави. Тому ототожнення православ’я з політичною місією Москви є ідеологемою, а не богослов’ям.

V. Чому українці повинні коритися «чужому кесарю»?

Якщо прийняти логіку прихильників особливої російської імперської місії, виникає закономірне запитання: чому українці повинні підкорятися правителю іншої держави?

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року та референдуму 1 грудня 1991 року Україна стала суверенною державою. Ще раніше Росія проголосила власний суверенітет 12 червня 1990 року. У грудні 1991 року Росія, Україна та Білорусь підписали Біловезькі угоди, якими припинили існування СРСР і взаємно визнали незалежність держав.

Отже, сучасна російська державність так само ґрунтується на принципі суверенітету, як і українська.
Біблійні слова апостола Павла про покору владі (Рим. 13:1–7) стосуються власної законної державної влади, а не правителів інших країн.

VI. Симфонія Церкви і держави чи імперська сакралізація?

Симфонія у візантійському розумінні означала співпрацю Церкви і держави задля справедливості, а не освячення політичної влади.

Однак історія сучасної Росії — війни в Чечні, агресія проти Грузії (2008), анексія Криму та війна на Донбасі (2014), повномасштабне вторгнення в Україну (2022), військова участь у Сирії — ставить під сумнів відповідність цієї держави ідеалу християнської політії.

VII. Християнство і політичне месіанство

Ісус Христос прямо сказав: «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18:36).

Будь-яка спроба ототожнити державу з Божим Царством є богословською помилкою, яка підміняє Євангеліє політичною ідеологією.

VIII. «Вавилон» і «звір» у світлі імперської ідеології

Книга Одкровення говорить про «Вавилон великий» (Одкр. 17–18) як символ гордої політичної системи, що панує над народами, та про «звіря» (Одкр. 13) як образ влади, яка вимагає абсолютної покори.

З етичних і богословських міркувань ми не ототожнюємо жодну сучасну державу з цими образами. Такі судження належать Богові та історії.

Однак ідеологія, яка надає державі сакральний статус, виправдовує насильство «вищою місією» та вимагає духовної лояльності до політичної влади, має очевидну структурну подібність до тих духовних спокус, про які застерігає книга Одкровення.

Небезпека полягає не лише у політичній практиці, але й у спробі богословського виправдання імперської претензії. Коли земне царство починають сприймати як носія Божої волі, відбувається підміна Церкви державою.

XIX. Висновки

Твердження про Росію як «Богом установлену імперію» не має достатнього біблійного, святоотцівського чи канонічного підґрунтя.

Церква Христова не прив’язана до жодної імперії чи держави. Вона існувала, існує і буде існувати незалежно від політичних систем.

Християнин покликаний шукати передусім Царства Божого, а не сакралізації земних імперій. Саме тому будь-які імперські ідеологеми повинні оцінюватися крізь призму Євангелія та вселенського досвіду Церкви.

Єдиним абсолютним Господом Церкви є Христос. Усі ж земні царства, незалежно від їхньої могутності, залишаються тимчасовими реаліями історії, які підлягають Божому суду так само, як колись Ассирія, Вавилон, Персія, Рим та всі інші імперії минулого.

прот. Віталій Кузьмич (ПЦУ)

Ще важливіше те, що сама Московська патріархія ніколи не визнавала, що ця структура відокремилася від Російської церкви. Навпаки, вона продовжує вважати її своєю невіддільною частиною і ніколи не заявляла про її вихід зі складу Російської церкви чи припинення євхаристичного спілкування, і продовжує іменувати митрополита Онуфрія канонічним предстоятелем Церкви в Україні. Ще більш показово, що Російська церква чітко заявила: ці зміни, ухвалені Українською Православною Церквою під проводом митрополита Онуфрія, мали бути розглянуті та схвалені Московським патріархом згідно зі Статутом Російської церкви. Вже лише це розвіює міф про «повну незалежність». Адже жодна справді незалежна церква не потребує схвалення від іншої церкви щодо своїх внутрішніх рішень. Її канонічний стан є ясним, визнаним і беззаперечним. Їй не потрібно постійно доводити публічно свою незалежність. Навіть сьогодні, через чотири роки після синодального засідання 2022 року, дискусія постійно точиться навколо того, чи справді ця Церква відокремилася від Москви. І цей факт сам по собі є вельми показовим. Адже коли церковна інституція дійсно набуває повної відокремленості від іншої, це не стає об’єктом тривалих дискусій і не підлягає діаметрально протилежному тлумаченню з боку зацікавлених сторін.

Проблема стає ще серйознішою на практиці. Бо, попри декларації про «незалежність», багато єпископів та духовенства цієї структури продовжують поминати патріарха Кирила. Тобто вони продовжують визнавати Москву літургійне та еклезіологічне своєю церковною владою.

Риторика про «повну незалежність» виглядає радше як спроба політичного виживання в українському суспільстві, ніж як чіткий церковний акт. Ця Церква намагається балансувати між двома світами: з одного боку, дистанціюватися від російської війни та руйнівної позиції патріарха Кирила і виглядати незалежною в межах України, а з іншого — не розривати реально свої зв’язки з Москвою. Ця невизначеність слугує інтересам Московської патріархії, яка прагне зберегти свій церковний контроль в Україні навіть після російського вторгнення. Та дозволяє Москві продовжувати позиціонувати цю структуру як власний церковний орган на території України.

Нещодавню позицію Сербської православної церкви на підтримку цієї структури слід тлумачити саме в цьому ключі. Синод Сербської церкви, апелюючи до «переслідувань канонічної церкви в Україні», по суті, обстоює не Українську Православну Церкву, а російський церковний наратив. Її справжній інтерес полягає не в мирі в Україні чи єдності Православ’я, а в політичній та церковній підтримці Московського патріархату. Адже, якби Сербська церква справді була зацікавлена у встановленні церковного миру та дотриманні канонічності, вона мала б визнати факт існування в Україні Автокефальної церкви, яка отримала Томос від Вселенського патріархату. Сербська церква вперто представляє Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита Онуфрія як єдину «канонічну церкву». І доки Автокефальна церква має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату та чітку церковну ідентичність, Сербська церква відкидає його, обираючи захист церковної структури, яка навіть сьогодні не спроможна чітко відповісти на просте запитання: якщо вона не належить до Москви, то до кого саме вона належить?

І тут розкривається велике протиріччя Сербської Церкви, яка, звинувачуючи Православну Церкву України в «розколі», толерує церковну ситуацію, в якій структура, яку вона підтримує, оголошує себе незалежною, не маючи визнаної автокефалії, без чіткого канонічного статусу та не розірвавши зв’язків із Москвою. Іншими словами, вона приймає певну церковну неясність лише тому, що це відповідає інтересам Російської Церкви, оскільки ця структура залишається останнім основним інструментом російської церковної присутності в Україні. Це доводить, що питання полягає не в канонічності, а в геополітичному та церковному союзі з Москвою.

Православна церква України (ПЦУ), зі свого боку, є єдиною справді незалежною Українською Церквою. Вона має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату, не залежить від Москви та виражає потребу українського народу в церковному звільненні від російського впливу. Ті, хто продовжує заперечувати цю реальність, по суті, захищають не канонічність, а геополітичний вплив Москви у православ’ї. Наразі це набуває дедалі більшої очевидності в контексті поточних геополітичних процесів.

У своїх заявах архієпископ Сильвестр порівнює становище Української православної церкви (УПЦ) під керівництвом митрополита Онуфрія з Церквою Північної Македонії, щоб виправдати неясний і суперечливий статус цієї української церковної структури. Це порівняння, однак, не є ні історично, ні еклезіологічне обґрунтованим. Перш за все, випадок із Північною Македонією є продуктом глибоко проблематичного церковного процесу, який створює більше запитань, ніж рішень. Сербська церква намагається поставати в ролі уявного дарувальника автокефалії, видаючи відповідний «Томос», попри те, що право надавати автокефалію канонічно та історично належить виключно Вселенському Патріархату. Це не просто інше тлумачення церковної традиції, а пряме оскарження привілеїв та обов’язків Вселенського престолу в межах Православ’я. Історичний акт Церкви є чітким: новіші автокефалії у православному світі були надані через Вселенську Патріархію, яка функціонує як центр Всеправославної єдності та канонічного порядку.

Цим своїм кроком Сербська Церква на практиці намагається нав’язати паралельну модель надання автокефалії, що цілком відповідає російському еклезіологічному розумінню поліцентричного православ’я без координуючої першості. Це небезпечна логіка, яка неминуче веде до церковної роздробленості та своєрідного «православного національного феодалізму», за якого кожна впливова помісна церква могла б на власний розсуд створювати або визнавати нові автокефальні церковні структури.

Втім, випадок із Північною Македонією не має суттєвого зв’язку з Православною Церквою України. У Північній Македонії відбувся принаймні один чіткий процес. Євхаристичне спілкування було відновлено Вселенською Патріархією, згодом воно було визнано Сербською церквою, і зрештою було надано специфічний статус, хоча й неканонічний щодо способу його надання. У випадку з Українською Православною Церквою цього також не існує. Не існує акту про надання автокефалії — ні канонічного, ні антиканонічного, відсутнє синодальне визнання її незалежності від Москви іншими церквами, немає чіткої еклезіологічної позиції, ані навіть чіткого припинення залежності від Російської Церкви.

Більше того, сама Сербська Церква спростовує власну позицію. З одного боку, вона відкидає автокефалію Православної Церкви України, надану Вселенським Патріархатом — канонічно компетентною інституцією, — а з іншого боку, ухвалює церковні рішення шляхом односторонніх дій без загальноправославної згоди. Лицемірство є очевидним. Коли Вселенський Патріархат надає автокефалію Україні відповідно до своїх привілеїв, Сербська Церква звинувачує його у нібито неканонічному втручанні. Однак, коли Сербська церква намагається надати автокефалію Північній Македонії, не маючи на те історичного та канонічного привілею, то це подається як нібито відновлення єдності. Насправді єдиним стабільним критерієм для цих кіл є не канонічність, а геополітична прив’язка до московської осі.

Автокефальна Церква (ПЦУ) залишається єдиною українською церквою з чіткою канонічною основою, з Томосом про автокефалію від Вселенського патріархату та без зв’язків підпорядкування російській церковній владі. Натомість ті, хто наполягає на підтримці нечіткого статусу Церкви під проводом митрополита Онуфрія або використовують антиканонічні приклади, як-от випадок Північної Македонії, по суті, сприяють руйнуванню канонічного устрою Православ’я на користь геополітичних планів Москви.

ієромонах Микита Пантократорський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Φως Φαναρίου

Народився 17 червня 1863 року в селі Давидівка (нині у складі Сторожинецької міської громади) в родині письменника й композитора Сидора Воробкевича, одного з провідних діячів української музичної культури на Буковині та в австро-угорській частині українських земель. Його матір’ю була Леонтина, донька Григорія Бендевського, директора школи в місті Серет. Родина Воробкевичів належала до відомої на Буковині релігійної та культурно-мистецької династії.

Євген був середущою дитиною в сім’ї: його брат Володимир (народився 6 березня 1862) був правником і дуже здібним музикантом, яким батько щиро тішився; однак він тяжко захворів, довго хворів і помер у 1898 році. Сестра Вікторія (народилася 22 квітня 1865) була одружена з радником крайового президента Сімігіновичем.

Після перебування родини в селі Руська Молдовица (повіт Сучава) у грудні 1867 року сім’я переїхала до Чернівців, де Євген навчався в народній школі, гімназії, а згодом – на теологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1886 році, здобувши богословську освіту та кваліфікацію катехита, одружився з Євгенією (1869–1887).

У 1887 році Євген Воробкевич був рукоположений у сан православного священника. Після висвячення служив у селах Іспас та Раранча.

Подружнє життя Воробкевича тривало менше року через передчасну смерть дружини, яка померла 14 грудня 1887 року у віці 18 років. У метричній книзі причину смерті зазначено, що вона хворіла «на кашель». Поховали її 16 грудня в селі Іспас. Ця втрата справила на нього глибоке враження, яке, за свідченнями сучасників, він переживав упродовж усього життя.

Згідно з повідомленнями газет Czernowitzer Zeitung та Діло, згодом він служив військовим православним священником у Львові.

У цей період о. Євген фігурує як чинний тюремний душпастир при православній каплиці святої Параскеви (Capelle zur heil. Paraskeva), що діяла в колишній жіночій в’язниці (Weiberstrafanstalt) на вул. Магдаленській, 2 (нині район вулиць вулиця Степана Бандери / вулиця Городоцька) у Львові. Ця каплиця функціонувала як осередок духовної опіки для ув’язнених православного віросповідання. Її утримання здійснювалося коштом міністерства юстиції Австро-Угорщини за підтримки греко-православного релігійного фонду Буковини.

У 1889 році о. Євгена Воробкевича було призначено парохом православної громади у Львів, де він служив при церкві Пресвятої Трійці як парафіяльний священник. Це підтверджує свідоцтво про хрещення Андрія Франка (сина Івана Франка), яке відбулося 15/27 жовтня 1889 року. Документ був власноручно засвідчений 25 жовтня / 9 листопада 1896 року підписом: «отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви» у Львові — «іеромонахъ Эмануилъ Евгеній Воробкевичъ, гр[еческо] прав[ославный] душпастырь». Виявляється, що він охрестив всіх чотирьох дітей Івана Франка – Андрія, Петра, Тараса і Ганну.

Про значний авторитет православної церкви у Львові, а також особисто священника Євгена Воробкевича, свідчить публікація в газеті Bukowinaer Nachrichten від 23 січня 1891 року під назвою «Йорданське свято у Львові». У ній описано, наскільки пишно й урочисто відбулося це святкування.

Отець Євгеній запросив до співслужіння архімандрита і генерального вікарія греко-православної церкви Аркадія Чуперковича (майбутнього митрополита Буковини і Далмації), а також військового капелана Ніколауса Димитрієвича. Серед почесних гостей, які були присутні протягом усієї літургії, згадано генерал-майора фон Мецгера з численними офіцерами, представників намісництва, професорів університету та гімназій, а також багатьох інших урядовців. Чоловічий хор «Лютня» виконував твори професора Ісидора Воробкевича.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 14 листопада 1893 року детально описала перебіг освячення новозбудованої парафіяльної церкви в Слободі-Банилові (нині Вижницький район), що відбулося 7 листопада. Чин освячення звершили архієпископський делегат, високопреосвященний архієпископ Мирон Калінеску, а також високопреосвященний кафедральний протопресвітер (протоієрей) Ренс-Мірза у співслужінні з дванадцятьма священниками. Проповідь під час урочистостей виголосив священик зі Львова Євген Воробкевич.

Авторитет о. Євгенія Воробкевича сприяв отриманню дозволу на спорудження нового, окремого православного храму у Львові. Вже 8 жовтня 1895 року було затверджено проєкт цієї святині, розроблений віденським архітектором Ґуставом Захсом.

Аркадій Чуперкович 16 лютого 1896 року імператорським декретом був призначений митрополитом Буковини і Далмації, а невдовзі, у квітні того ж року, у грецькому храмі у Відні (ймовірно, в Грецькій православній церкві Святої Трійці) був хіротонізований на єпископа. Хіротонію звершили єпископ Которський Герасим (Петранович) та єпископ Задарський Никодим Мілаш. За час його служіння було здійснено певні кроки для поліпшення становища нерумунського населення в православній церкві.

Ці події відбувалися в той самий період, коли о. Євгеній Воробкевич прийняв чернецтво (постриг) і був висвячений на ієромонаха, отримавши нове чернече ім’я – Еммануїл. Ймовірно, саме тоді він також отримав право викладання релігії (кваліфікацію катехита).

Чергова зафіксована зустріч між Еммануїлом Воробкевичем і митрополитом Аркадієм Чуперковичем відбулася ввечері на початку квітня 1897 року у Львові. Делегація під проводом свого душпастиря Еммануїла Воробкевича зустріла на залізничному вокзалі архієпископа Аркадія, який прямував до Відня до імператорського двору. Цей факт свідчить про високий авторитет Воробкевича та довіру до нього з боку церковної влади.

Газета «Bukowinaer Post» від 7 жовтня 1897 року повідомляла, що 4 жовтня у Львові відбулося урочисте закладення наріжного каменя нової «Великої Східної церкви». Делегатом архієпископа виступив проповідник кафедрального собору Йоганн Прокопович. З цієї нагоди місцевого пароха Еммануїла (Євгенія) Воробкевича було підвищено до сану синкела – високого церковного урядника, найближчого помічника єпископа в адміністративних справах.

Еммануїл-Євгеній Воробкевич звернувся до професора Михайла Грушевського із запрошенням прийняти обов’язки церковного опікуна.

Того ж року було організовано будівельний комітет, до якого увійшли: архітектор будівельного департаменту Галицького намісництва Йозеф Браунзайс – як технічний дорадник, інженер намісництва Антон Гауф – як керівник будівництва, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич – як адміністратор парафії, а також професор університету Михайло Грушевський – як церковний опікун.

Первісно храм планувався на честь Пресвятої Трійці, однак на вимогу австрійської влади у 1901 році його було освячено на честь святого великомученика Георгія Побідоносця. Однією з причин цього було прагнення узгодити святкування храмового празника: щоб греко-католики (у храмі святого Юра) і православні відзначали його в один день.

Євген (Еммануїл) Воробкевич поєднував душпастирське служіння з науковою та публіцистичною діяльністю. Виявивши ще в молоді роки хист до віршування, він друкував свої твори в буковинських календарях, а згодом – у церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Перебуваючи у Львові, активно співпрацював із буковинськими періодичними виданнями, де опублікував низку статей, присвячених історії церкви. Зокрема, у «Буковинських відомостях» з’явилися його праці «Православна церква у Львові» та «Православіє на Угорській Русі». У часописі «Православна Буковина» він виступив із літературознавчим оглядом «Скарби слов’янської літератури Буковини», в якому подав перелік старослов’янських книг і написів, що зберігалися на теренах краю. Крім того, Воробкевич здійснив переклад підручника «Короткий катехизис» та історичної книги «Скит Манявський», видав «Псалтиріон».

Отримавши право на викладацьку діяльність і займаючись науковою та публіцистичною працею, а також з огляду на смерть брата, хворобу батька й прагнення бути ближче до могили своєї дружини, о. Емануїла Воробкевича, який на той час уже мав високий сан синкела, було переведено до Чернівців.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 15 грудня 1898 року повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич, синкел і пастор у Львові, був призначений головним греко-православним катехитом міських народних шкіл у Чернівцях. Це призначення підтверджується і шематизмом, де зазначено: «Високопреподобний синкел Еммануїл Воробкевич, дотепер душпастир у Львові, був призначений греко-православним катехитом для міських народних шкіл у Чернівцях». Таким чином, джерела фіксують його переведення зі Львова до Чернівців і перехід від парафіяльного служіння до освітньо-церковної діяльності.

Як катехит, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич в учительській семінарії створив велику музичну бібліотеку, а також узяв на себе керівництво великим змішаним православним хором. Про це повідомляла газета «Bukowinaer Post» від 23 січня 1900 року: «Хор, численний за складом (до нього входили всі студенти четвертого курсу педагогічного коледжу), продемонстрував таку вокальну й музичну злагодженість, що слухання цих творів справляло справді піднесене враження. Висловлюємо сподівання, що виконання літургій змішаним хором у церкві Параскеви [21 січня] відбуватиметься й надалі регулярно».

Пізніше місцева преса зазначала, що о. Еммануїл Воробкевич був не лише диригентом цього хору, але й сам вирізнявся гарним співом. Він також охоче працював із молоддю, надаючи їй не лише духовну, а й матеріальну підтримку.

Еммануїл (Євген) Воробкевич продовжував поєднувати основну працю (на той час – викладацьку діяльність) із науковою та публіцистичною. Зокрема, він друкувався в церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Газета «Bukowinaer Post» від 1 квітня 1900 року повідомляла: «Друкарський верстат щойно випустив новітню історичну працю місцевого катехита Емануїла Е. Воробкевича. Вона стосується колишніх грецьких монастирів у Галичині та є тим цікавішою, що в максимально стислій формі, яку пан Е. Воробкевич послідовно застосовує у своїх працях, подає виразну картину релігійних умов у Галичині з IX по XVIII століття».

Еммануїл добре усвідомлював і цінував творчий доробок свого батька і після його смерті у 1903 році зібрав та впорядкував розпорошені рукописи. Частину матеріалів він передав музичному товариству «Станіславський Боян», яке активно займалося популяризацією української музики та виданням творів місцевих композиторів. Поетичні твори, прозу та інші літературні матеріали він передав д-рові Осипу Маковею – відомому письменнику, літературознавцю та педагогу, який високо цінував творчість Воробкевича і доклав значних зусиль до впорядкування та публікації його літературної спадщини.

Цікаво, що в офіційних джерелах цього періоду паралельно вживаються імена «Еммануїл» (після чернечого постригу) та «Євген», що свідчить про певну неусталеність іменування в церковно-адміністративній практиці того часу.

Газета «Czernowitzer Tagblatt» від 15 червня 1905 року зафіксувала, що Воробкевич був не лише педагогом, а й меценатом. Зокрема, повідомлялося, що рішенням Імператорсько-королівської міської шкільної ради від 7 червня 1905 року греко-східному вчителеві релігії Еммануїлу (Євгенію) Воробкевичу було висловлено подяку за щедрий дар книжок для філії школи на вулиці Шульґассе (нім. Schulgasse – Шкільна вулиця; нині – вул. Шкільна).

Починаючи з 1899 року газета Буковина також повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич не лише регулярно сплачував членські внески, а й здійснював пожертви на Народний дім у Чернівцях.

Еммануїл (Євген) Воробкевич, страждаючи на тяжку грудну недугу, у 1907 році після двадцяти років душпастирського служіння та викладацької діяльності повернувся до Іспаса, цього разу вже як настоятель місцевого храму. Саме сюди його тягнуло в поважному віці – до місця, де була похована його дружина, яка померла ще молодою.

Помер після тривалої й тяжкої хвороби 10 травня 1908 року в Іспасі.

Похорон блаженної пам’яті о. Воробкевича відбувся в середу, 13 травня, о 9-й годині ранку в Іспасі. На нього зійшлося багато священників під проводом протопопа (протоієрея, керівника благочинного округу) о. Осташека.

У похороні взяли участь директор учительської семінарії, де покійний був катехитом, М. Кушнірюк, професор Бендас, д-р Осип Маковей, Риж, інспектор із Вижниці Никорович, заступник повітового староства Яворський, депутація громади, епітропія (призначена архієпископом комісія), учительський колектив, шкільна молодь, жандармерія, гімназійні товариства «Січ» та інші, а також велика кількість народу.

На старому цвинтарі в селі Іспас, неподалік дороги, на могилі встановлено великий кам’яний хрест. На його фронтальній стороні викарбувано напис: «Гробовець родини Воробкевичів», а на звороті зазначено: «Тут спочивають Євгенія Воробкевич, 1869–1887 р.р. і Євгеній Воробкевич, гр. прав. екзарх і парох Іспаський, 1863–1908 р.р. Вічная пам’ять».

Стринадко Ілля Тодорович

Ми кажемо, що Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам, бо він сам є єпископом, наступником Апостолів у служінні та управлінні Церквою. Його Всесвятість Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам у володінні тими духовними дарами (харизмами) та священними обов’язками, які є унікальними для єпископату: здатність висвячувати інших єпископів, священників та дияконів, а також відповідальність за нагляд за територією, що знаходиться під його юрисдикцією, та за забезпечення того, щоб там вірно проголошувалося Євангеліє.

Водночас, Вселенський Патріарх є першим серед цих єпископів. Його повний титул — «Архієпископ Константинополя — Нового Риму та Вселенський Патріарх». Єпископи великих міст часто несуть відповідальність за території навколо цих міст і отримують титул архієпископа. Ті, хто відповідає за нагляд за величезними регіонами, що охоплюють цілі народи або навіть більші простори, відомі як Патріархи. У перші століття Церкви з’явилося п’ять Патріархів: у Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі. Інші, зокрема Патріарх Московський, з’явилися пізніше в житті Церкви. Після Великого розколу між Церквами Риму та Константинополя в 1054 році Константинопольська Церква стала Першим Престолом (територією юрисдикції єпископа) Православної Церкви.

Основоположний канонічний порядок Церкви, заснований на Вселенських Соборах, надає Константинопольській Церкві священний обов’язок вирішувати розбіжності між Церквами. Цей обов’язок випливає з 9-го правила Четвертого Вселенського Собору, який відбувся в Халкедоні в 451 році: «Якщо єпископ або клірик має розбіжності з митрополитом області, нехай звернеться до екзарха Митрополії або до престолу Царського Міста Константинополя, і нехай там буде судимий».

Це найповніше свідчить про те, що означає для Вселенського Патріарха бути «першим серед рівних». Як єпископи, всі члени єпископату рівні, але якщо виникають розбіжності між єпископами або між Церквами, Константинопольська Церква має священний обов’язок їх врегулювати.

Виходячи з цих повноважень вирішувати розбіжності між єпископами, Вселенський Патріархат має виключне право скликати Священний Синод, оскільки він складається з єпископів з усього світу та призначений для вирішення питань, що можуть бути спірними. Вселенський Патріарх, оскільки він має цю вселенську владу, що охоплює всю Церкву (звідси й титул «Вселенський Патріарх», який виник у VI столітті), також має відповідальність за надання автокефалії (незалежності) регіонам, які раніше були частиною інших церковних юрисдикцій.

У сучасний час Вселенський Патріархат надав автокефалію Церквам Сербії (1920), Румунії (1925), Болгарії (1961), Грузії (1990), Греції (1850), Польщі (1924), Албанії (1937) та Чеських земель і Словаччини (1998). Зовсім недавно Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій надав автокефалію Православній Церкві в Україні у січні 2019 року.

Вселенський Патріарх двічі надавав автокефалію Церкві Русі . Перший раз це сталося в 1589 році, коли було вперше засновано Московський Патріархат, понад тисячу років після того, як Халкедонський Собор надав Константинопольській Церкві відповідальність за вирішення церковних спорів. Російський цар Петро Великий скасував Московський Патріархат у 1721 році. Майже два століття потому Вселенський Патріархат знову надав автокефалію Церкві Русі, коли Московський Патріархат був відновлений у 1917 році.

Однак важливо розуміти, що ці особливі обов’язки Вселенського Патріархату не утверджують Вселенського Патріарха як «православного Папу». Немає і не може бути «православного Папи»; влада Вселенського Патріарха в Православній Церкві дуже відрізняється від розуміння Римсько-католицькою Церквою влади Папи Римського.

Римсько-католицька церква навчає, що «Римська церква має перевагу звичайної влади над кожною іншою церквою, і що ця юрисдикційна влада Римського Понтифіка є одночасно єпископською та безпосередньою». (Перший Ватиканський Собор, Pastor Aeternus, 3.2) Це означає, що в Римсько-католицькій церкві Папа Римський має пряму владу над кожним іншим єпископом та юрисдикцію над кожним іншим єпископом, а також над усіма вірними.

Вселенський Патріарх, навпаки, не має безпосередньої чи юрисдикційної влади над Патріархами та єпископами, які не перебувають у межах його канонічної території. Він не має жодної влади, якої не мають інші Патріархи та єпископи, окрім відповідальності діяти як апеляційний суд та вирішувати спори між Церквами.

Римсько-католицька церква також вважає Папу непогрішним, тобто захищеним Богом від помилок, коли він стверджує, що щось є частиною християнської віри, в що всі віруючі повинні вірити. Вселенський патріарх не претендує на непогрішність; як православні християни, ми віримо, що Всемогутній Бог захищає Свою Святу Церкву від помилок лише в рамках вчень Вселенських Соборів.

І тому, коли Православна Церква навчає, що Вселенський Патріарх є «першим серед рівних», вона визнає, що він є одним серед багатьох братів-єпископів, а не суперєпископом, чия влада перевершує їх усіх. Такий православний погляд на Вселенський Патріархат і на єпископат загалом вірний канонічному порядку Церкви в першому тисячолітті, до розколу з Римською Церквою.

Понад усе, ми приєднуємося до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія у невпинній молитві за трансформаційне вирішення розбіжностей та остаточне відновлення у Христі єдності в Єдиній, Святій, Католицькій та Апостольській Вірі.

Archons of Ecumenical Patriarchate

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Некоректність терміну «антисемітизм» та небезпека його використання в юридичній площині

Вже в першій статті вищезгаданого закону надається таке тлумачення терміну «антисемітизм»: «Антисемітизм – певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади». Звісно, всі розуміють, що «антисемітизм» – це про ставлення до євреїв. Проте, саме це слово вже ніби натякає на проблему: адже ми знаємо, що семіти – це велика група народів, яка включає арабів, палестинців, мальтійців, ассирійців, ліванців, а також ефіопські народи – амхара, тігре і тиграї, не кажучи вже про берберів. Ізраїльтяни є тільки одним із народів семітського походження, частка яких не перевищує 5% від загальної кількості всіх семітів. Вживання терміну «антисеміт», що звужує це слово до прикметника «єврейський» викликає збентеження. Якби ми брали наївно це визначення, ми б мали говорити про несприйняття або негативне ставлення до досить великої групи народів.

Чому сьогодні термін «антисеміт» застосовується виключно як визначення нетолерантності до євреїв?

Насправді, це пояснюється довгою історією еволюції європейського ставлення до євреїв, де поняття «євреї» було ототожнене довгий час з поняття «семіти». Але сам факт цього ототожнення несе за собою сліди орієнталізму та європейського колоніалізму, зверхнього ставлення, що влучно показано у багатьох західних критиків орієнталізму (напр., Е. Саїд).

Якщо ми звернемося до історичних фактів переслідування євреїв, зокрема описаних і єврейськими дослідниками, то зауважимо, що  можна провести певний вододіл між домодерною і модерною добою.

У домодерну добу головною причиною переслідування була релігія – юдаїзм, тому ці гоніння визначалися терміном «антиюдаїзм». Звісно, факторів погромів – які безумовно варті засудження – було багато: побутова ксенофобія, економічна конкуренція, політичні маніпуляції тощо. Але тим не менш, базовим маркером іншування була релігійна приналежність. Втім, у випадку єврейського народу та його історії мовна і культурна ідентичність була і є тісно пов’язана з релігійною.

У XVIII – XIX ст. починається процес секуляризації єврейського населення, пов’язане, зокрема, із «єврейським Просвітництвом – Гаскалою». Цей рух був асиміляціоністським, тобто виступав за асиміляцію євреїв у середовищі народів, де вони мешкають, але секуляризація під гаслом Просвітництва природним чином відкрила двері модерній національній свідомості, що поступово стало набувати сили в єврейських громадах. В другій половині ХІХ ст., зокрема на території Німеччини, з’явилися світські політичні та економічні єврейські організації, для яких релігійний фактор не був основний. Тобто, досить багато членів цих організацій загалом були атеїстами або агностиками, але не поривали своїх зв’язків з єврейством. Ба більше, з точки зору юдаїзму, ці люди продовжували вважатися саме євреями. Надалі, цей світський (націоналістичний)  по своїй сутності рух організувався в сіонізм – цілком «нормальний» європейський націоналізм в стилі епохи націєтворення. Таку реструктуризацію єврейства одним з перших зауважив німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr), який першим застосував термін «антисемітизм» у своїй книзі «Перемога єврейства над германізмом» (Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum) [3], яка побачила світ у 1879 році. Це збігається і з популярним тоді в політичній публіцистиці протиставленням «арійського» та «семітського» начал.

Новостворений термін «антисемітизм» дозволяв вивести протистояння між євреями та іншими народами з суто релігійної площини до секулярно-національної, підтримуючи кілька важливих для єврейської нації наративів. Щоб їх висвітлити, окреслимо деякі загальні напрямки цього поняття:

– Цей термін відповідає вченню юдаїзму, що євреї є богообраним народом, який  не має споріднених народів. Тобто, термін «семіти» відноситься виключно до євреїв, а інші семітські народи, що сповідали іншу релігію, є цілком чужими.

– Будь яка критика єврейських структур (політичних та економічних), хоча вона і могла бути цілком природною та справедливою, подавалася як агресія проти єврейського народу.

Отже, з огляду на загальність терміну «антисемітизм» та його невідповідність існуючим етнографічним реаліям, досить велике коло сучасних науковців критикують його та пропонують перейти до більш конкретного визначення ксенофобії. Саме так записано в статті 161 ККУ, яка чітко говорить про відповідальність «за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та ін.», не специфікуючи і не виділяючи жодні народи чи релігії.

Тепер перейдемо до статті 2 згаданого вище закону №1770-IX, яка надає приклади «основних проявів антисемітизму».

У цій статті закону нашу увагу привертає кілька пунктів, розглянемо кожний з них окремо:

1) «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»;

Поняття «неправдиві відомості», як відомо з досвіду українських політичних реалій, можуть тлумачитися дуже широко і дуже маніпулятивно. Цікаво, наприклад, як можна трактувати у світлі цього закону певні факти в світлі наступних прикладів.

Так, відомий чернігівський письменник та журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці у ФБ згадує: «Пригадую, коли ми працювали в «Сіверщині» і єдині в Україні писали, скажімо, про повстанського отамана Галаку чи про ката НКВД Говзмана, у єврейській газеті «Тхія» час від часу з’являлися статті тодішнього голови єврейської громади Семена Бєльмана про антисемітизм мій чи Олександра Ясенчука. … А писав знатно – наприклад, виступав проти перейменування вулиці Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка, бо, бачте, якийсь родич Бєльмана відпочивав разом з Рокосовським у санаторії і той був милою людиною, а Лук’яненко – антисеміт… Та вершиною писань заслуженого працівника культури України (!) Семена Бєльмана була стаття про вбивцю Петлюри, агента НКВД Самуїла Шварцбарда, яка завершувалася словами, що автор, тобто Бєльман, коли буде в Ізраїлі, покладе квіти на могилу Шварцбарда…»

Не менш цікава історія щодо дискусії навколо меморіалу «Бабин Яр», коли на цілком природну та ґрунтовну засторогу Мирослава Мариновича, членкиня Вченої ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Вікторія Хітерер приховано звинуватила його саме в «антисемітизмі» [4].

Але найбільш красномовно у площині нашої розвідки виглядає реакція деяких авторів, що представляли себе як членів єврейської спільноти, на публікацію твору Іоана Золотоустого «Проти юдеїв», який був зміщений у «Повному збірнику творів Іоана Золотоустого» УПЦ КП 2009 р., який потім був передрукований кількома сайтами УПЦ КП та УАПЦ. У своїх коментарях дописувачі прямо обвинуватили православних українців, зокрема і архієреїв згаданих вище юрисдикцій, у «антисемітизмі» та закликали до втручання у процес державних правоохоронних інституцій.

Загалом, закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» та самого визначення «антисемітизму», для науковців створює «мінне поле». Адже, практично копіюючи відповідні висновки публіцистів, що називають себе єврейськими, деякі наукові заклади України визнали «антисемітами» в Україні наступні історичні постаті: Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.); Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму; Тацит (55 — 120 по Р.Х.), відомий римський історик [5, ст. 124]… Отже, схвальний відгук про ці історичні постаті та цитування їх праці, цілком може бути трактовано як «пропаганда антисемітизму», тому українські науковці мають всі шанси проводити свої конференції в виправних колоніях. Відтак сьогодні, одному Богу відомо, як будуть трактувати це судові експерти та судді.

При цьому, на наш погляд, найбільша небезпека очікує релігієзнавців, які читають лекції про юдаїзм або досліджують, наприклад, «Талмуд».

Талмуд є великим кодексом релігійно-юридичних правил життя євреїв, він складається з 63 книг і 524 розділів (часто видається в 18 великих томах) та був написаний рабинами між 200 і 500 рр н.е. Приведемо деякі його положення, цитування або розбір яких чітко можна трактувати як розпалювання ворожнечі неєвреїв до євреїв [6]:

1. Sanhedrin 59a: «Вбивство гоя подібно вбивства дикої тварини».

2. Aboda Zara 26b: «Навіть кращих з гоїв слід вбивати».

3. Sanhedrin 59a: «Гой, сунувши ніс до Закону (Талмуд) винний і карається смертю».

4. Libbre David 37: «Повідомляти гоям щось про наші релігійні відносини рівнозначно вбивству всіх євреїв, так як якщо б вони дізналися чому ми вчимо про них, вони б убивали нас відкрито».

5. Libbre David 37: «Якщо євреєві нададуть слово для пояснення будь-якої частини книги рабина, він повинен давати тільки брехливі пояснення. Той, хто коли-небудь порушить цей закон буде вбитий».

6. Yebhamoth 11b: «Сексуальні зносини з дівчинкою дозволені якщо дівчинці є 3 роки».

7. Schabouth Hag 6d: «Євреї можуть давати брехливі обіцянки для відмовок».

8. Hikkoth Akum X1: «Не рятуйте гоїв в разі небезпеки або смерті».

9. Hikkoth Akum X1: «Не виявляйте милосердя гоям».

10. Choschen Hamm 388,15: «Якщо може бути доведено, що хтось віддав гроші ізраїльтян гоям, повинен бути знайдений спосіб після розсудливого відшкодування збитків стерти його з лиця землі».

11. Choschen Hamm 266,1: «Єврей може мати все що він знайде якщо це належить акуму (гою). Той, хто повертає власність (гоїв) грішить проти Закону, збільшуючи силу правопорушників. Однак заслуговує похвали, якщо загублена власність повертається на славу імені Бога, тобто коли християни будуть хвалити євреїв і дивитися на них як на чесних людей».

12. Szaaloth-Utszabot, The Book Of Jore Dia 17: «Єврей може і повинен клястися у брехні коли гої запитують про те чи є щось в наших книгах проти них».

13. Baba Necia 114,6: «Євреї — людські істоти, а інші нації світу не люди але звірі».

14. Simeon Haddarsen, fol. 56-D: «Коли прийде месія кожен єврей буде мати по 2800 рабів».

15. Nidrasch Talpioth, стор. 225-L: «Єгова створив неєвреїв в людській подобі щоб євреям не довелося користуватися послугами тварин. Отже неєвреї — це тварини у формі людини, які засуджені служити євреям удень і вночі».

16. Aboda Sarah 37a: «Дівчата гоїв з 3-річного віку можуть піддаватися насильству».

17. Gad. Shas. 22: «Єврей може мати неєврейську дівчинку але не може одружитися з нею».

18. Tosefta Aboda Zara B5: «Якщо гой уб’є гоя або єврея він повинен відповісти за це, якщо ж єврей уб’є гоя, на ньому немає відповідальності».

19. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Дозволяється вбивати викривачів євреїв скрізь. Дозволяється вбивати їх навіть до того як вони почали викривати».

20. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Вся власність інших націй належить євреям, які таким чином мають право користуватися всім без сорому».

21. Tosefta Aboda Zara VIII, 5: «Як визначити слово грабіж? Гою заборонено красти, грабувати, брати жінок і рабів у гоя або єврея. Але євреєві не заборонено робити все це по відношенню до гоїв».

22. Seph. Jp., 92, 1: «Бог дав євреям владу над майном і кров’ю всіх націй».

23. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 156: «Якщо євреєві заборгував гой, інший єврей може піти до гоя і пообіцявши йому грошей, обдурити його. Таким чином гой розориться і перший єврей заволодіє його власністю за законом».

24. Schulchan Aruch, Johre Deah, 122: «Єврею заборонено пити вино з келиха до якого доторкався гой, тому що його дотик міг зробити вино нечистим».

25. Nedarim 23b: «Той, хто хоче щоб всі його обіцянки, дані за рік стали недійсними, нехай встане на початку року і скаже: Всі обіцянки, які я можу дати протягом року анулюються. Тепер його обіцянки недійсні»…

Зрозуміло, що виривати з контексту цитати – неприпустимо, але тим не менш, вони складають конкретну візію, що не можна ігнорувати на рівні фактів.

Окрім цього, невідомо, чи буде порушенням цього закону вказування походження таких осіб, як Лев Троцький, Розалія Землячка (Залкінд), Лазар Каганович та ін.  (вочевидь, з діяльності окремих індивідів не можна робити висновків щодо цілого народу!). Адже розпливчате формування цілком дозволяє притягнути за це до кримінальної відповідальності.

2) «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту»;

Дуже цікаво, хто буде проводити подібну експертизу і за якими відзнаками будуть визначать саме «антисемітські висловлювання»? Для ілюстрації можливого порушення закону через цитування та розповсюдження певних творів, приведемо декілька цитат.

Діодор повідомляє у своїй «Загальній історії», що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити юдеїв «оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів». Після виходу з Єгипту, — розповідає Діодор, — вони влаштувалися в області Єрусалиму і «утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв»

Сенека: «Звичаї цього злочинного народу настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям».

Тацит: «Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — юдеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла у руки македонців, цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ».

Соломон Лур’є (1891-1964), радянський історик, у своєї праці «Антисемітизм у стародавньому світі» відзначає: «Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу» [7, ст. 1]

Лазар Бернар (1865-1903), французький публіцист і громадський діяч єврейського походження: «З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися».

Про всяк випадок – з жодною із вищенаведених цитат ми не несемо за них відповідальності. Ззовні можна сказати, що ці цитати розділяються на такі, що дійсно можна охарактеризувати як єврео-ненависницькі (зокрема, Сенека і Тацит), і ті, які знаходяться на межі кваліфікації (наприклад, висловлювання Лур’є Бернара, окрім того, що самі автори є євреями, не містять оціночного твердження, але скоріше ставлять питання або сумнів. До подібних питань, як у випадку Бернара, можна, наприклад, навести гіпотетичне твердження: «єврейські погроми є безумовно огидні і заслуговують покарання, проте історичне дослідження показує, що причини цих погромів часто знаходяться в тій соціально-економічній ролі, яку відігравало єврейське населення; наприклад, воно опинялося в подвійному статусі пригноблених і пригноблювачів, виступаючи щодо правлячих класів і груп (наприклад, шляхти в Речі Посполитій) пригнобленими, але пригноблювачами стосовно нижчих класів і груп (наприклад, русинів-українців в Речі Посполитій), навіть якщо ця роль і ніша була накинута їй зверху політикою правлячих класів».

Ще цікавішою стає ситуація стосовно сучасної політики. Чи є засудження політики Ізраїля антисемітизмом? Чи можна разом з цілими групами євреїв стверджувати, що сучасна Держава Ізраїль суперечить «плану Машіаха» і є «Б-гопротивною»? Чи твердження про геноцид і порушення прав людини в Ґазі і на Західному березі Йордану є антисемітизмом? Чи критика Держави Ізраїль за антиліберальну і антидемократичну політику щодо інших релігій, зокрема, християнства, підпадає під гасло антисемітизму? Нарешті, чи дозволена законом критика юдейського (або єврейського) ексепціоналізму, тобто доктрини про винятковість єврейського народу та його історії? Загостримо  – чи була Ганна Арендт антисеміткою?

Тим не менше, діючий закон України № 1770-IX, вже в своєму визначенні власне «антисемітизму» та «антисемітських дій», зроблений в ліпших традиціях радянського судочинства та дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності дуже широке коло осіб. Під його дію може підпадати будь-яка людина або організація через критику єврейських структур та (або) їх діяльності, а також цитування та розповсюдження творів деяких авторів, які аніяким чином не вважаються «антисемітами» поза єврейським середовищем [8, ст. 42].

ІІ. Єврей – національна чи релігійна відзнака?

Ще кілька дуже дивних положень закону України № 1770-IX міститься в ст. 2:

а) «Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження»;

В українському паспорті графа «національність» відсутня. Також у сучасних свідоцтвах про народження «національність» батьків чи дитини не вказується. Графа «національність» була вилучена з документів реєстрації актів цивільного стану ще у 2002 році.

Тому, офіційно (і неофіційно) ніхто не може заперечить людині самоідентифікувати себе ким завгодно. Але, у контексті нашої розвідки, це можуть зробити єврейські інституції через єврейську релігійну традицію та сучасні закони Ізраїлю.

Подібне на те, що, намагаючись захистити євреїв від «антисемітизму», автори закону вирішили обвинуватити в антисемітизмі… положення юдаїзму та Ізраїль. Власне, це вони і зробили, уводячи вищеназвану норму в закон.

Отже, трохи історичних прикладів…[9]

Був такий католицький чернець-кармеліт брат Даніель. Народився в єврейській родині в 1922 р., тоді його звали Шмуэль Аарон Руфайзен (у подальшому, після прийняття християнства, – Освальд Руфайзен). У березні 1945 року Руфайзен повернувся до Польщі, переїхав до Кракова і прийняв католицтво. Навчався на священника і став монахом-кармелітом. Ідентифікував себе саме євреєм.

У 1962 року брат Даніель побажав, відповідно до «Закону про повернення», отримати ізраїльське громадянство та право на репатріацію, але йому було відмовлено. Більшістю голосів проти одного ізраїльський «Верховний суд Справедливості» ухвалив, що католицький чернець, який пережив Голокост, незважаючи на те, що народився і виріс євреєм, не має права на репатріацію до Ізраїлю згідно із «Законом про повернення». Це рішення було викликано тим, що брат Даніель «сповідував іншу релігію і за власним бажанням залишив єврейський народ», що зрештою позбавило його права на репатріацію в Ізраїль. Тобто єврейська Держава Ізраїль відмовили йому в праві називати себе євреєм.

Власне, в подібній трактовці немає нічого нового. Ще в часи Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, євреї, що приймали християнство, виходили зі своїх громад та більш не вважалися євреями. Була навіть окрема категорія шляхти єврейського походження, яка називалася «неофітами». У подальшому, вона асимілювалася з місцевим населенням і тільки певні відзнаки (прізвище та шестикутна зірка на гербах) видавали саме єврейське (юдейське) походження цих родів [10].

Така сама практика була і в Російській імперії – євреї (юдеї), які приймали християнство, вже такими не вважалися та на них не розповсюджувалися обмеження, накладені саме на євреїв.

Отже, з релігійної точки зору (юдаїзм), а також світській (сіонізм, закони Ізраїлю), існує спільна думка про те, що «єврей, який вірить в Ісуса», перестав бути євреєм згідно з конкретним (релігійним або націоналістичним) визначенням слова «єврей».

Ба більше, постанови Ізраїльського Верховного суду Справедливості (найбільш відомі з яких у справі Бересфорда від 1987 року та справі Кендала від 1990 року) свідчать, що навіть месіанський єврей є християнином, тобто згідно із Законом про повернення «сповідає іншу релігію», і, відповідно, не має права на репатріацію. Тобто, і юдаїзм, і світське законодавство Ізраїлю, не визнає їх євреями.

Варто відзначити, ми скористалися прикладами переходу євреїв (юдеїв) у християнство, бо це було найбільш поширено на українських, білоруських та польських землях. Однак така сама практика вживається євреями до всіх, хто покинув юдаїзм та перейшов у іншу релігію.

Натомість в юдаїзмі існує складний обряд «Гіюр», які дозволяє будь-якій людині прийняти юдаїзм. Той, хто перейшов у юдаїзм, має ті самі права у рамках спільноти вірних юдеїв, які мають євреї від народження. Відповідно і законами Ізраїлю такі особи вважаються євреями.

Отже, жорстка, виключно радянська, прив’язка єврейства виключно до національності, без врахування власне підходу юдаїзму та традицій єврейської спільноти, аніяк не відповідає юдаїзму та самоідентифікації єврейської спільноти, яка викладена в законах Ізраїлю. Тобто людина може себе ідентифікувати як єврей, але з точки зору єврейської спільноти таким не є. Ксенофобію (антисемітизм), у вигляді невизнання людини євреєм, тут виявляє саме єврейська спільнота (чи Держава Ізраїль), яку, на думку авторів, мусить захищати закон України № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»… Тут навіть не треба доводити, що відбувається примус по відношенню до єврейської (юдейської) громади, через карне законодавство, що є чисто радянським підходом.

Особливо кумедно, що релігійна інтерпретація приналежності до єврейського народу працює саме щодо християнства, але не працює щодо атеїзму. І це при тому, що власне християнство історично постає як секта всередині юдаїзму, є в певній мірі напрямом юдаїзму І ст.н.е., що прийняв Ісуса як Машіаха. Воно спирається на ті ж самі священні книги і авторитети. За тією ж логікою, що католики, протестанти і православні є християнами, християни та сучасні юдеї належать до одного релігійного кореня.

Але на практиці, Держава ізраїль не приймає євреїв-християн, але приймає євреїв-атеїстів. Можна лише задати питання: що про це думає Б-г Авраама, Ісаака і Якова?

б)«Нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження».

Чи не найбільш заплутаний тезис 2-ї статті закону №1770-IX. Незрозуміло, хто буде ідентифікувати людину та хто буде висловлювати до неї нетерпимість. Таке враження, що автори знову посилаються на Ізраїльське законодавство, яке поширило право на репатріацію до Ізраїлю до третього покоління (тобто тих, у кого навіть бабця або дід був євреєм і хто не сповідує «іншу релігію»). Це значить, що людина може не вважати себе євреєм, але коли вона є атеїстом, то Ізраїль вважає її саме євреєм. Знову маємо справу з калькою з радянських законів примусу… Але тут є дуже цікавий момент, адже «нетерпимість» до подібних осіб висловлюють саме ортодоксальні юдеї.

Друга версія – це нетерпимість до людей, які прийняли юдаїзм та, як ми вже відзначали вище, вважаються ним та Ізраїлем саме євреями. І тут ми вже бачимо приховану погрозу представникам інших конфесій, найперше – українським християнам.

ІІІ. Християни України на «мінному полі» через закон № 1770-IX

3.1. Кримінальна відповідальність за осудження особи, яка покинула християнство та перейшла в юдаїзм

Будь яка людина, яка сповідала іншу релігію або була атеїстом, може добровільно прийняти юдаїзм через відповідну процедуру та буде вважатися євреєм. Формально вона не має єврейського походження, але вже ідентифікується єврейською спільнотою саме євреєм. Коли до переходу в юдаїзм така людина була християнином, то цілком природно вона буде негативно сприйматися християнами всіх конфесій. І тут маємо дуже небезпечне положення закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».

Трактування терміну «нетерпимість» є дуже широким. Навіть відмова вітатися з людиною, яка перейшла з християнства в юдаїзм, можна назвати «нетерпимістю», вже не кажучи про інші, більш жорсткі випадки. Особливо, це стосується архієреїв та священників, які публічно засуджують зраду Христу.

Отже, складається парадоксальна ситуація: висловлюватися з амвону (або в інший спосіб) публічний осуд особи, яка покинула християнство та перейшла в будь-яку іншу релігію, крім юдаїзму, можна. А коли ти публічно висловив осуд людини, яка перейшла в юдаїзм – це вже порушення закону і ти несеш кримінальну відповідальність.

Увага: вочевидь, що публічне цькування за релігійний вимір – лежить на межі з буллінгом і є неприпустимим. Але якщо ми будемо вважати твердження в дусі «Х є гріх» буллінгом і злочином, то це буде суперечити свободі віровизнання. Адже частиною віровизнання є, зокрема, такі поняття як «гріх», «провина», «карма» тощо.

3.2. Через закон № 1770-IX «небезпечним» є Євангеліє та житія святих

У світлі закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», кілька положень ст.2 дозволяють притягнуть до відповідальності будь якого християнина, які публічно буде читати, розповсюджувати та (або) коментувати Євангеліє, а також вшановувати деяких святих. Мова йде про наступні положення:

– «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

– публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання».

Так, на думку правників, формально під це підпадає тексти всіх Євангелістів, які розповідають про зраду та страту Христа. Адже взяття під варту Ісуса Христа відбулося загоном «війська та служби від первосвящеників і фарисеїв», а натовп юдеїв волав «Розпни Його». У світлі вищезгаданого закону, це цілком можна трактувати як висловлювання відомостей «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження». Також це можна підвести під «публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення».

Ще більшу небезпеку для християн, зокрема православних, викликає шанування та публічне розповсюдження житія деяких святих мучеників, які були страчені юдеями, через юдеїв або їх страта була схвально прийнята юдейською спільнотою. Тут мусимо згадати тільки тих, які є в Церковному Календарі ПЦУ та всіх інших Православних Церков:

Святий першомученик Стефан — вважається першим християнським мучеником. Його було побито камінням за рішенням Синедріону через проповідь про Ісуса Христа;

Яків Праведний (брат Господній) — за церковним переданням та свідченнями історика Йосипа Флавія, був скинутий з даху Храму в Єрусалимі та добитий камінням або палицею;

Апостол Яків Заведеїв — був страчений царем Іродом Агріппою I, що було схвально сприйнята юдейською верхівкою того часу. Тут ми знов стикаємся з небезпекою через Біблію, бо ця подія у ній описана (Дії 12:1-3).

Мученик Гавриїл Білостоцький — у 1690 році був викрадений євреєм-орандарем з того ж села, замучений і викинутий в поле на поживу птахам. Деякі джерела висувають гіпотезу, що це було ритуальне вбивство. Канонізований у 1820 році Константинопольським патріархатом, що автоматично означає його шанування всіма Православними Церквами.

Отже, ми можемо без застереження казати про християнських мучеників, які були вбити язичниками або мусульманами, але коли будемо казати про вбитих євреями (юдеями) або через них, то цілком можемо опинитися в в’язниці згідно закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

IV. Деякі висновки

Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» суперечить Конституції України (зокрема ст. ст. 8, 21, 24), бо ставить одну з національних меншин вище за інші. А покарання за його порушення, викладені в законі №2037-ІХ, непропорційно жорсткі. Виникає зауваження щодо порушення прав інших народів – адже покарання за ксенофобні висловлювання проти вірмен, ромів, та й навіть українців буде в рази меншим, ніж за ті ж самі висловлювання щодо євреїв.

Безумовно насильство, ксенофобія та маніпуляція щодо будь-якого народу є неприпустимими. Проте будь-який закон має задовольняти вимоги рівності, справедливості і однозначності. Текст закону №1770-IX, особливо кілька положень ст. 2, дуже загальні. Вони дозволяють розпочати кримінальне провадження та вжити покарання до дуже великого кола осіб, зокрема науковців, особливо релігієзнавців та філософів, та практично всіх християн України.

Скерований проти ксенофобії відносно євреїв, як це подають його творці та прибічники, цей закон, через пункт ст. 2 (Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження) підводить під можливість застосування покарання юдейськім (єврейськім) громадам та їх керівництву, які не визнають євреями осіб, що з’являються такими по праву народження, але добровільно перейшли в іншу релігію.

V. Посилання:

1. Закон № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

2. Закон №2037-ІХ «Про внесення зміни до статті 161 Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»» 

3. Marr Wilhelm: Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum. Bern : Costenoble 1879 

4. Вікторія Хітерер. Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

5. Карасевич А.О, Шачковська Л.С. ПОЛІТОЛОГІЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Навчальний посібник для вищих навчальних закладів Книга І ЛІТЕРИ – А, Б, В. Умань, 2016. Це видання «Рекомендовано Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів 19 травня 2016 року». Ми знайшли російськомовне єврейське видання, звідки автори переклали ці факти та його першоджерело 1989 р. на іврите.

6. Частина вже була викладена: Каленик Лисюк. Народ хоче знати правду. 1967.

7. С. Лурье. Антисемитизм в древнем мире, М., 1922. 

8. Bernard Lazare. L’Antisemitisme Т. I. Paris, 1894

9. Тут і далі ми використовуємо статтю одного з провідних ізраїльських адвокатів Джошуа Пекса «Репатріація до Ізраїлю згідно із Законом про повернення після прийняття християнства»

10. Ryszard T. Komorowski. Herby szlachty pochodzenia żydowskiego 

прот. Сергій Горбик, “Православний духовний центр ап. Івана Богослова” (м. Чернівці)

У перший рік свого правління ми спостерігали за цим управлінням:

- Погрожувати ворожістю європейським союзникам

- Порушують міжнародне право, страчуючи підозрюваних у контрабанді наркотиків без суду

- Скоротити мільярди доларів, призначені для бідних та хворих у всьому світі

- Застосовувати насильство проти мирних протестувальників

- Обмовляти та демонізувати людей на основі раси, етнічної приналежності та/або релігії

- Припинити захищений статус шукачів притулку та інших груп ризику, які шукають притулку в Сполучених Штатах

- Переслідувати та депортувати іммігрантів без кримінального минулого, використовуючи несправедливі та жорстокі поліцейські методи

- Зупиняйте або затримуйте людей виключно на підставі їхньої раси, етнічної приналежності чи мови

- Переслідування окремих осіб та установ за здійснення ними права на свободу слова та протесту

- Діяти способами, які виглядають як порушення верховенства права та Конституції Сполучених Штатів

- Використовувати християнську віру як інструмент для легітимізації несанкціонованих актів влади та насильства

Православна Церква стверджує фундаментальну гідність і цінність кожної людської істоти, оскільки кожна створена за образом Божим, незалежно від раси, етнічної приналежності, статі, країни походження, імміграційного статусу, релігії чи політичної ідеології. Ми також знаємо, що на Страшному суді, як навчає Євангеліє, нас будуть судити за те, як ми ставилися до бідних, голодних, чужинців та ув’язнених. З огляду на вищезгадані дії цієї адміністрації, які явно порушують заповідь Христа любити ближнього свого, як самого себе, ми вважаємо своїм обов’язком мирно протистояти несправедливості та працювати над захистом невинних.

Ми боїмося, що мовчання наших церков у цей момент завдасть шкоди нашим братам і сестрам, як у Церкві, так і поза нею, які ризикують стати жертвами. Враховуючи, що іммігранти першого покоління складають 42% православних християн у Сполучених Штатах, багато членів наших власних парафій також можуть стати мішенню за їхню расу, етнічну приналежність чи мову. Ми боїмося, що так само, як церкви в минулому були співучасниками насильства режимів та імперій, на їхню велику ганьбу, майбутні покоління можуть розглядати наше мовчання щодо цих моральних питань як форму неявного схвалення. На жаль, є навіть ті, хто, окрім мовчання щодо цієї несправедливості, плутає вірність президенту Трампу чи певній політичній партії з вірністю Христу чи вченню Церкви.

Тому ми зі смиренням та повагою просимо духовенство та ієрархів Православної Церкви запропонувати пастирське керівництво щодо соціальних вчень Церкви, які стосуються цього моменту, та роз’яснити роль, яку члени Церкви повинні відігравати у протидії насильству проти наших ближніх.

Ми також просимо наших обраних посадовців, особливо тих, хто сповідує християнську віру, зробити все, що в їхніх повноваженнях, щоб стримати несправедливі дії цієї адміністрації, захистити святість і гідність людського життя, підтримувати верховенство права та захищати демократичні принципи.

З молитвою та повагою,

1. Джосія Кідвелл, Університет Невади, Лас-Вегас
2. Арістотель Папаніколау, Фордхемський університет
3. Сергій Чапнін, OCSC, Університет Фордема
4. Ендрю Клагер, Університет Святого Стефана / Інститут Джима Фореста / Православне товариство миру
5. Пол Стеценко, доктор музичних мистецтв, Джульярдський університет
6. Джордж Демакопулос, Університет Фордема
7. Гейл Волошак, Північно-Західний університет
8. Діна Зінгаро, Гарвардська школа права та Гарвардська школа богослов’я
9. Спірідула Атанасопулу-Кіпріу, Критський університет
10. Брендон Галлахер, Університет Ексетера
11. Амелія Анцулатос, Єльська школа богослов’я
12. Еффі Фокас, Американський коледж Греції
13. Кортні Ванес, Університет Фордема
14. Ендрю Лаут, незалежний науковець
15. Джек Луїс Паппас, OCSC, Університет Фордема
16. Сара Лівік-Мозес, Університет Ганнона
17. Сьюзен Гарві, Університет Брауна
18. Кирило Говорун, Університет Лойоли Мерімаунт
19. Іонут Білюта, Університет GE Palade/Інститут релігієзнавства Йоана Петру Куліану
20. Валері Каррас, професорка теології та історії церкви (у відставці)
21. Клер Коен, Університет Сальве Реджайна
22. Джон Лівік-Мозес, LCSW
23. Давор Джалто, ISCC
24. Девід Бентлі Харт, Університет Нотр-Дам
25. Рейчел Контос, Фордхемський університет
26. Тімоті “Coup” Couper, Фордхемський університет
27. Діонісій Анцулатос, Метрополія Нью-Джерсі
28. Васіліос Макрідес, Університет Ерфурта, Німеччина
29. Ніколас Румас, Еллінський коледж
30. Анастасія Блек, Університет Кларка
31. Джейн Янк, доктор філософії, LICSW
32. Джеймс Фодор, Університет Святого Бонавентури
33. Ребекка Гарріс Хант, православна
34. Даніель Скарборо, Назарбаєвський університет, Казахстан
35. Джанет Даміан, православна християнка
36. Елізабет Александра Діамантопулу, Лабораторія релігійного дослідження (ReligLab), Афінський національний університет імені Каподістрії
37. Костянтин Псімопулос, Гарвардський університет та Чиказький університет
38. Лія Льюїс, Університет Рутгерса та грецька православна церква Святої Трійці, Вестфілд, Нью-Джерсі
39. Маргарет Скотт, православна християнка
40. Мерілін Рувелас, грецька православна церква
41. Франческа Мерфі, Університет Нотр-Дам
42. Джон Мелітоніотес, грецький православний християнин
43. Ніколас Стеллакіс, греко-православний
44. Сем Макінтош, Планета Земля
45. Джон Г. Еріксон, почесний професор, колишній декан Православної богословської семінарії Святого Володимира
46. Стефані Р. Смолвуд, Православна християнка
47. Катерина Голіцен, ОКА
48. Теодор Стіліанопулос, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
49. Луїс Салес, Коледж Скріппса
50. Дженніфер Нахас, Антіохійська православна церква
51. Джеймс Стівенс, православний християнин
52. Барбара Кларк, православна психологиня
53. Кен Сеньорі, Університет Саймона Фрейзера
54. Колін Джастін Гріммонд, представник Канадської архієпархіїПравославна Церква Америки, Комісія з питань справедливості та миру CCC / член правління Канадських друзів Сабіла
55. Клейтон Свенсон, православний християнин
56. Ларрі Тайлер, православний християнин
57. Шарлотта Ріггл, православна християнка
58. Барбара Гарріс, грецька православна церква
59. Тед Бобош,Православна Церква Америки
60. Марк Свір,Православна Церква Америки
61. Джеймс Скедрос, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
62. Моніка Ганна, коптська православна християнка
63. Хелен Еріксон,Православна Церква Америки
64. Сем Хаслер, Сербська православна церква
65. Мішель Мітчелл, православна християнка
66. Роберт Аріда, почесний декан, кафедральний собор Святої Трійці, Бостон, Православна Церква Америки
67. Георгій Контаніс, греко-православний
68. Барбара Х. Андолсен, Університет Фордема
69. Сьюзен Аріда,Православна Церква Америки
70. Габріель Рошель, професор, семінарія Святої Софії (УПЦ) та Університет штату Нью-Мексико
71. Отто Міттерндорфер,Православна Церква Америки
72. Джон Джилліонс, Інститут православних християнських досліджень, Кембридж, Велика Британія
73. Павло Гаврилюк,Православна Церква Америки
74. Анна Мейєндорф, доктор філософії,Православна Церква Америки
75. Анісія Майєр, доктор філософії,Православна Церква Америки
76. Марк Данавей, Антіохійська православна церква
77. Брюс Вілкісон, православний християнин
78. Льюїс Пацавос, почесний професор, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
79. Деніел Страмара-молодший, Рокхерстський університет
80. Анна Ціруліс-Тейлор, РПЦЗ
81. Діана Хаджіяне, Університет Лойоли Мерімаунт
82. Христина Флоракіс, греко-православна християнка
83. Кассіан Влахос Моблі, грецька православна церква (Окленд, Каліфорнія)
84. Джуліана Дункан,Православна Церква Америки
85. Девід Лі, Антіохійська православна церква
86. Крістін Керрі, грецька православна
87. Кетрін Свенсон, православна християнка
88. Еріка Барнс, новонавернена – грецька православна церква
89. Бренда О’Райлі, доктор філософії, клінічний психолог (на пенсії)
90. Марк Саттер,Православна Церква Америки
91. Гаррі Паппас, Грецька православна архієпархія
92. Керрі Паппас, Грецька православна архієпархія
93. Ліза Краутер, православна християнка
94. Роберт Атас, грецький православний
95. Кетрін Демакопулос, грецька православна християнка
96. Барбара Макріс, греко-православна християнка
97. АЛІСА ЕЛІАДЕС, грецька православна християнка
98. Костянтин Ефстатіу, грецький православний християнин
99. Стівен Шумейкер, Університет Орегону
100. Преподобний доктор Мільтіадес Ефтіміу, GOA у відставці
101. Елені Цоколас, племінниця Теллі Папаніколау
102. Роберт Салер, Християнська теологічна семінарія
103. Вільям Гуд, грецький православний собор Святої Трійці та Святого Хреста
104. Файра Фотіні Стіліанопулос, Університет Елона
105. Хрисанте Кулурас, грецька православна християнка
106. Ейслінг Ніна Корнетт, членПравославна Церква Америки
107. Еванс Папаніколау, Грецька православна архієпархія.
108. Шері Сан-Кіріко, Антіохійська церква Святого Георгія, Верхній Дарбі
109. Дульсінея Авуріс, Благовіщенська грецька православна церква, Акрон
110. Софія Авуріс, Благовіщення GEO, Акрон
111. Леонід Шмідт,Православна Церква Америки
112. Аннемарі Чіклз, учасниця ортодоксії
113. Магда Біл, дочка отця Джона Біла
114. Памела Данегеліс, Грецька православна церква Архангела Гавриїла, Мі
115. Медея Біл, православна християнка
116. Полін Костіанес,Православна Церква Америки
117. Роні Вінсент-Флетчер, православна християнка
118. Стефані Онофрей, SOC
119. Джон Онофрей, SOC
120. Пол Генрі, Православна Церква в Америці
121. Александра Іріні, греко-православна християнка
122. Джон Авуріс, Благовіщення GOC-Akron
123. Джон Біл, православний християнин
124. Марія Донгаріс, греко-православна християнка
125. Марія Монжо, грецька православна християнка
126. Андрій Партикевич, православний християнин
127. Олександр Патіко, греко-православний
128. Тіна Блекберн, Антіохійська православна церква
129. Надія Тріммер, православна християнка
130. Алекс Аяла, православний християнин
131. Гізер Бейлі, UIS, православна християнка
132. Леслі Крістін Петерсен, доктор юридичних наук, магістр права, Антіохійський університет
133. Майкл Віденер,Православна Церква Америки
134. Джош Енслі, православний християнин
135. Памела Каліста, православна християнка
136. Петро Потаміанос, греко-православний християнин
137. Бенджамін Данавей, Антіохієць
138. Деметрі Папакостас, професор
139. Джон Брек, Православна Церква Америки
140. Джон Хуан, православний християнин
141. Джакомо Санфіліппо, Православ’я в діалозі

Долучитися та поставити свою підпис можна тут: An Open Letter from Orthodox Christians

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/27/schodo-porushen-hromadyanskyh-prav-ta-prav-lyudyny-u-spoluchenyh-shtatah-vidkrytyj-lyst-pravoslavnyh-hrystyyan/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/02/21/vira-pid-nahlyadom-pravoslavya-dlya-rosiji-tse-sche-odyn-vyd-zbroji/ http://kyiv-pravosl.info/2026/02/21/vira-pid-nahlyadom-pravoslavya-dlya-rosiji-tse-sche-odyn-vyd-zbroji/#comments Sat, 21 Feb 2026 11:50:08 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10172 Continue reading →]]> Нещодавня кампанія з дискредитації Святішого Вселенського патріарха Варфоломія, розпочата Службою зовнішньої розвідки Росії (СЗР), вкотре підтверджує, що Кремль і Московський патріархат діють у повній згоді, використовуючи релігію для досягнення своїх геополітичних цілей та обливаючи брудом першого серед рівних в Православній церкві.

Намагаючись навісити на Вселенського патріарха ярлик «антихриста в рясі», російська влада передусім підкреслює ту роль, яка відведена Московському патріархату в системі державної влади та поширенні дезінформації.

Наприклад, європейські спецслужби та політичні аналітики описали цей порочний альянс так: у деяких частинах Північної та Східної Європи церкви та пов’язані з ними релігійні організації стратегічно розміщувалися поблизу важливих інфраструктурних об’єктів та транспортних шляхів, слугуючи прикриттям для російської розвідки.

На околиці стратегічно важливого міста Вестерос у Швеції росіяни збудували церкву, що викликала серйозне занепокоєння місцевої влади щодо її справжнього призначення та здатності до збору розвідданих.

Якою ж іронією є те, що російські спецслужби звинувачують Константинопольську церкву у перебуванні під впливом західних держав чи використанні її як інструменту іноземними гравцями, особливо враховуючи, що у цій країні державні та релігійні структури практично злилися воєдино.

Новий вибух емоцій у російських чиновників – це не стільки новина, скільки продовження та посилення їхніх нескінченних спроб підірвати авторитет Вселенського патріархату. І це ще раз показує, що для Кремля православ’я – ще одне поле битви в інформаційній війні. Багато років тому я докладно описав цю тенденцію у статті «Чому метою інформаційної війни Росії стала Константинопольська церква».

Останніми роками такі підступні тактики, точно описані у відповіді Фанару на заяву СЗР і сповнені «вигаданих сценаріїв, фейкових новин, образ та сфальшованої інформації…», стали досить витонченими та націлені передусім на новонавернених і всіх тих, хто шукає можливості вивчати православну віру на онлайн-платформах.

Прихильники Росії намагаються представити Константинополь як маріонетку Заходу, водночас вихваляючи Московський патріархат як єдиного хранителя істинного православ’я.

Незважаючи на напади та постійну дезінформацію, реальність на місцях виглядає зовсім інакше. У багатьох європейських країнах уряди, духовенство та віряни чинять опір і поступово виходять з-під юрисдикції Московського патріархату.

Наприклад, уряд Литви офіційно визнав новий екзархат під юрисдикцією Константинополя після візиту Вселенського патріарха Варфоломія до Вільнюса у 2023 році та подальших зустрічей на високому рівні.

У Болгарії та Чехії спецслужби розпочали розслідування у зв’язку з підозрами, що дії Московського патріархату можуть становити загрозу демократичному правопорядку. Болгарія вислала з країни пов’язаних із Росією священнослужителів, які намагалися впливати на політичні процеси в інтересах Кремля.

Аналогічна ситуація сталася у 2024 році в Естонії, коли уряд відмовив у продовженні посвідки на проживання місцевому митрополиту, підпорядкованому Москві, посилаючись на загрозу національній безпеці.

У багатьох російських єпархіях священнослужителі, які не підтримують військову агресію Москви або, що ще гірше, виступають проти неї, залишають свої посади і часто зазнають канонічних покарань, а дехто шукає притулку у Вселенському патріархаті.

Ці приклади показують, що не лише Україна намагається обмежити чи усунути вплив Москви, але й ширша коаліція країн, які вбачають небезпеку проникнення в їхні суспільства альянсу Кремля та Московського патріархату.

На цьому тлі Вселенський патріархат не поводиться як геополітичний суперник Москви, а лише виконує свої обов’язки відповідно до канонічних повноважень, наданих йому Вселенськими соборами.

Москва, навпаки, знову й знову ігнорує соборні та канонічні правила, особливо коли вони не вписуються в її плани, та в односторонньому порядку розриває євхаристичне спілкування, не приходить на всеправославні зустрічі, як-от на Святий і Великий Собор 2016 року на Криті, і наполягає на такій моделі першості, яка ґрунтується на політичній перевазі, а не на канонічному порядку.

Православ’я опинилося на роздоріжжі двох протилежних підходів. З одного боку стоїть Константинополь, який, попри постійні нападки, прагне бути об’єднуючим та пастирським центром, відкритим для діалогу та відданим свободі Помісних Церков у рамках канонічної традиції. З іншого боку стоїть церковно-державний комплекс, який дедалі частіше описують як такий, що перебуває у стані «інституційної банкрутства», і це слова, зокрема, одного з провідних російських ієрархів у Молдові.

Що більше російські спецслужби намагаються зобразити Вселенського патріарха Варфоломія як «погрузлого в смертному гріху», то яснішим стає цей контраст. Нещодавні нападки змушують багатьох віруючих, священнослужителів та уряди поставити запитання: яке бачення більше відповідає православ’ю та є вільним від державного контролю?

У цьому сенсі кампанія проти Вселенського Патріархату та Його Святості є непрямим визнанням – і нагадуванням – їхнього неминучого морального лідерства та духовного авторитету. Тоді як Москва використовує мову спецслужб та пропагандистські гасла, Фанар продовжує свою непомітну роботу, відповідаючи на нападки тишею молитви та словом істини, будучи впевненим у тому, що духовна свобода, а не інтриги спецслужб, є справжнім фундаментом Церкви та підґрунтям церковного життя.

Евангелос Сотіропулос (Evagelos Sotiropoulos)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»