Однак, до сьогодні існує певна група, яка обпираючись на патріотичний характер УАПЦ (1921), спробує довести канонічність її ієрархії та духовенства. Для обґрунтування своєї позиції вони звертаються до постанов Пінського архієрейського собору 1942 р., які ніби визнав хіротонії липківців та, відповідно, визнавав УАПЦ (1921) «канонічною Православною Церквою».

Твердження про ніби канонічний зв’язок УАПЦ (1942) з липківцями та, відповідно, УАПЦ (1989) та УПЦ КП, дає змогу ворогам ПЦУ просовувати в Вселенському Православ’ї наратив про її неканонічність.

У цієї невеликій розвідці ми дослідимо усі моменти створення УАПЦ (1921) р., що допоможе нам пояснити, чому УАПЦ (1942) ніколи не визнавала рукоположенного липківцями духовенства, а УАПЦ (1921) – Православною Церквою.

Відразу відзначмо, що ми не аналізуємо, як патріотизм прибічників УАПЦ (1921), так і їх українських опонентів у період до та після ІІ Світової війни. Адже патріотизм не є частиною історично-канонічного аналізу щодо теми нашій розвідці.

І. Дещо про «І Всеукраїнський собор» 1921 р. Історично-статистична розвідка

Сучасні прибічники канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921), яке повстало шляхом «пресвітеріанського висвячення» (липківського рукоположення), посилаються на діяльність «І Всеукраїнського собору». Тут маємо дві їх основних тези:

– Собор законно репрезентував православ’я в Україні через присутність делегатів від усіх губерній;

– Голосування за «пресвітеріанське висвячення» перших єпископів було практично одностайне та свідоме. Адже на Соборі були присутні відомі українські науковці, зокрема академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов; професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко, Петро Стебницький; композитор Кирило Стеценко; письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Тому ми вирішили проаналізувати деякі статистичні відомості Собору.

Отже, проф. І. Власовський зазначає: «Не маємо, на жаль, відомостей, як переводились вибори делегатів на Всеукраїнський Собор 1921 р., як рівно ж і про саму кількість делегатів та членів Собору Всеукраїнського: різні подаються дані». Тому мусимо звернутися до статистики православних парафій та духовенства в УРСР у світлі репрезентативності українських православних на соборі.

Нам вдалося знайти дані кількості православних парафій УРСР на 1947 р. – 8815 (52 % з них були відкриті в період окупації). Це дає нам можливість зробити висновок, що в 1939 р. на території УРСР було десь близько 4.400 парафій. Цю кількість треба зменшити на 678 волинських парафій, які до 1 вересня 1939 р. були в ПАПЦ та ще на близько 400 буковинських парафій Румунської Православної Церкви. Отже, після Голодомору та репресій, в УРСР було десь 3.300 православних парафій. Але, як стверджують джерела, більшість з них не функціонувала через брак священників.

На нашу думку, саме з даних 1947 р. з’явилося твердження щодо значного зменшення парафій у наслідок громадянської війни та антирелігійної політики радянської влади. Цей факт сучасні прибічники УАПЦ (1921) часто використовують для виправдання хаотичності виборів делегатів собору та малої кількості духовенства.

Разом з тим, маємо такі дані: В 1914 році в дев’яти українських губерніях, що входили до складу РПЦ, налічувалося близько 10 000 парафій. Враховуючи той факт, що храм був практично в кожному селі, не кажучи вже про міста, а також на кількість православних священників на 1927 р., можна висунути наступну гіпотезу – зменшення православних українських громад на момент скликання собору було незначним. Коли враховувати, що від кожної губернії мусило бути десь близько 10 делегатів, то Собор повинен був складатися десь з 900 – 1000 осіб. І тут маємо дуже цікавий факт, коли ВПЦР та сам Липківський не подають докладної кількості.

Так, у «історичній записці ВПЦР» читаємо: «На Собор з’їхалось до 500 представників з духовенства і мирян з усієї України». Натомість Липківський, у своєї «Історії Української Церкви» пише про «більше, як 400 делегатів», а вже «в листі до о. Корсуновського повторює твердження ВПЦР – «до 500 представників майже від усіх губерній України».

Однак ніхто не приводить дані про пропорційне представництво (відповідно до кількості парафій) усіх 9 українських губерній. Зустрічаємо свідчення, що найбільша кількість делегатів була з Київщини та Чернігівщини, але це аніяк не розв’язує питання якогось пропорційного представництва.

Отже, кількість 400-500 делегатів, навіть враховуючи присутність кількох визначних осіб з наукового та культурного середовища, складає десь приблизно 50% делегатів від кількості, яка теоретично мусила бути. Але тут треба враховувати той факт, що в книзі «Мартирологія Українських Церков» подається аналіз більшості делегатів, які дав активний прибічник Липківського та учасник Собору, Василь Потієнко: «Ніде правди діти: депутати собору здебільшого були люди мало обізнані з церковними канонами і всякими місіонерськими хитромудрими сентенціями … Для них важливо було, щоб не відійти від православ’я, і відродити рідну Церкву. Авторитети, яким вони довіряють, кажуть, що це можна зробити. Ну, і чудово! Камінь з пліч звалився». Також В. Потієнко подає докладну кількість делегатів – 472 людини [1, ст. 104-106].

Є ще одно дуже важливе питання: Чи справді делегати були одностайні в справі підтримки «пресвітеріанське висвячення»?

Відповідь на це питання ми знаходимо в праці проф. І. Власовського: «В цьому голосуванні, за свідоцтвом митр. Липківського в розд. VII Історії Укр. Прав. Церкви, взяло участь 262 члена Собору, з яких 5 було проти всесоборної висвяти, 7 утрималось, а 250 — за; в листі ж з дня 23 квітня 1922 р. до о. Корсуновського подано митрополитом 294 присутніх і голосуючих, з яких «за» голосувало 282, решта 12, як і вище. Очевидно, що митрополит писав з пам’яті про це в різні часи. Але ця розбіжність не так вже важлива. Головне ж для історії — це те, що кількість присутніх і голосуючих з питання єпископської висвяти на Соборі далеко відбігає від поданої раніше кількості представників, які прибули на Собор». Тобто рішення про т.зв. «пресвітеріанське висвячення», з огляду на заявлену первинну кількість делегатів собору, явно було не одностайним. Тобто загалом у голосуванні взяло участь приблизно 45-50%% тих, хто зареєструвався як делегат собору.

Ба більше, той же В. Потієнко подає дані, що деякі делегати, що підтримали «пресвітеріанське висвячення», порушили наказ своїх виборців. Наприклад він згадує «Олександра Ярещенка, який опинився в дивному стані: приїхав депутатом від Полтавського українського братства, що стояло на позиції недозволенности порушувати традицію єпископської хіротонії, а сам, між іншим, з богословською академічною освітою, поділяв думку більшости депутатів Собору» [1, ст. 104]

Тепер розглянемо ще одне дуже важливе питання, а саме до кількості духовенства на українських землях у 1921 р. та їх репрезентацію серед делегатів собору.

Сам Василь Липківський подає такі дані на 1914 р.: «священників на Україні було 10.565, дияконів — 1.825 і дяків — 10.793» [2, ст. 106-107]. Маємо також дані про кількість духовенства на 1927 р.: «священників – 10657, дияконів – 1579, псаломщики – 4574».

Разом з тим, як свідчить В. Потієнко, «серед делегатів було 64 священника». Але, на нашу думку, мова йде загалом про представників духовенства, бо за різними джерелами, у «соборному висвяченні» брали участь і диякони. При цьому, коли уважно досліджувати різних авторів, можна докладно визначити як мінімум 3-х представників духовенства, які рішуче виступили проти порушення канонів. Це прот. Ксенофонт Соколовський, прот. Микола Ширяй та прот. Михаїл. Малеча. Як цілком обґрунтовано відзначає Сергій Шумило: «64 священники і 17 дияконів ніяк не могли репрезентувати інтереси і думки всього православного духовенства України. До того ж вони не мали повноважень від своїх єпархій і брали участь у соборі за власною ініціативою»[3].

Таким чином, представництво українського духовенства на соборі було дуже незначним, а представників від монастирів загалом не було. Тому можна стверджувати, що воно практично не було представлено. Цей факт аніяк не можна витлумачити загальним русофільством духовенства. Значиться, як і в випадку відмови значної частини делегатів підтримати позицію собору, була якась інша причина.

Загалом, докладна кількість українського православного духовенства, яке долучилося до УАПЦ (1921) або отримала хіротонії від архієреїв липківського рукоположення, до сьогодні залишається предметом дискусій.

Так, Олександер Воронин, у своєї праці «Історичний шлях УАПЦ», стверджує: «За даними документів керівних органів Церкви, кількість священників досягла 1500, а кількість парафій — 1100»[4, ст. 81], а прот Митрофан Явдась – «понад 3000 священників і дияконів» [5, ст. 159].

Натомість, коли брати під увагу документи ГПУ, у 1926 р. клір УАПЦ (1921) складався десь з 550 – 580 осіб. З них липківське рукоположення, знов же за даними ГПУ, отримало близько 354 людини (це і на диякона, і на священника). Ця кількість фіксується на 25 лютого 1926 р., коли політбюро ЦК КП(б)У на закритому засіданні схвалив рішення про репресії проти УАПЦ [6].

На нашу думку, ГПУ не мела жодної причини змішувати кількість духовенства УАПЦ (1921), а його збільшення в майже в три рази на протягу 1926-1930, коли вже розпочалися репресії, подається маловірогідним.

Крім того, праці прот. Митрофана Явдася та Олександера Воронина були написані у другій половині ХХ ст., коли від часу ліквідації УАПЦ (1921) радянською владою минуло вже понад тридцять років.

Отже, навіть на пику свого розквіту, в УАПЦ (1921) було десь максимум 5% від заявленого самим В. Липківським українського духовенства.

І тут ми підходимо до питання, яке напряму стосується ставлення УАПЦ (1942), як до УАПЦ (1921), так і до духовенства липківців.

ІІ. «Нові канони»: Чи була УАПЦ (1921) Православною Церквою?

У процесі проведення цієї історичної розвідки, нас зацікавило питання дуже малої присутності українського духовенства на соборі, а також його ігнорування всіма архієреями. І це не можна пояснити виключно проросійськими настроями, бо тоді під подібне обвинувачення підпадає чи не 99% українського духовенства.

Тому одним з найголовніших питань – є питання, яке вже неодноразово ставилося українськими істориками та богословами: Чи дійсно УАПЦ (1921) можна назвати саме Православною Церквою? Для відповіді на це питання мусимо коротко дослідити, як певні моменти підготовки до «І Всеукраїнського собору», що відбувся в жовтні 1921 р., а також власно його проведення та т.зв. «нових канонів».

Прибічники та оборонці законності Собору та канонічності його дій, увесь час висувають тезу, що єпископат колишньої РПЦ, які на той час перебував в Україні, відмовився брати участь через свою «проросійську позицію». Але ствердження не відповідає дійсності.

Так, архімандрит ПЦУ Софроній (Чуприна), у своєї статті «Ще раз про так звану УАПЦ Липківського» відзначає: «Єпископ Парфеній Левицький не долучився до автокефального руху не тому, що боявся Москву, або російського єпископату, йому не було чого боятися, а тому, що з’їзди відбувалися з жахливими порушеннями регламенту. Були й інші українські єпископи такі, як Агапіт Катеринославський та інші проукраїнські архієреї та архімандрити» [7].

Крім того, у 1923-1924 рр. отримали канонічну архієрейську хіротонію архімандрити, які цілком позитивно ставилися до автокефального статусу Українського Православ’я: митрополит Феофіл (Булдовський), єпископ Сергій (Лабунцев), архієпископ Павло (Погорілко), єпископ Сергій (Іваницький), архієпископ Йоаникій (Соколовський) та єпископ Макарій (Крамаренко). Саме вони, 5 червня 1925 р. на соборі в Лубнах, оголосили про створення автокефальної Української соборно-єпископської Церви (про її ми будемо казати згодом). Ба більше, автокефалію підтримував мінський єпископ Мельхіседек (Паєвський), які 23 липня 1922 року скликав з’їзд єпархії, який оголосив у кафедральному соборі про створення незалежної від Московського патріархату Білоруської митрополії…

Отже, питання канонічного висвячення нового єпископату для УАПЦ (1921) або приєднання до неї вже дійсних архієреїв, можна було без проблем вирішити. Але тільки в тому випадку, коли це була б дійсно православна інституція. І тут ми переходимо до головного – аналізу т.зв. «нових канонів» та визначення релігійного статусу УАПЦ як структури.

Загалом, «нові канони» досить добре відомі та неодноразово публікувалися в різних виданнях. Для цієї розвідки ми використали книгу «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», обираючи тільки головні моменти, які, власно, дають змогу визначити конфесійну належність УАПЦ (1921).

Вже у першому розділи «Канонів Української Автокефальної Православної Церкви» стверджується, що канони, які були схвалені на Вселенських соборах, можуть бути змінені без скликання нових Вселенських соборів [8, ст. 15-16].

Посада Предстоятеля, як голови Церкви, була «новими канонами» скасована. Між Помісними соборами УАПЦ керівництво здійснювала «Всеукраїнська Православна Церковна Рада з українських єпископів та представником від парафій» [8, ст. 19, 21]. При цьому Київський митрополит є виключно «почесним головою та порадником ВПЦР», не маючи фактично жодних керівних функцій [8, ст. 29]: «Для головування на засіданнях Ради у відсутність митрополита і в його присутності – з благословення митрополита на Покровських Зборах обирає терміном на один рік голову ради…» [8, ст. 30]. Тобто де-факто, згідно «нових канонів», керівником ВПЦР, а значиться і всієї УАПЦ, може бути звичайний священник або загалом світська людина. І дійсно, головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1921—1924); протодиякон (липківського рукоположення) Василь Потієнко (1924—1925), єпископ Петро Ромоданів (1926—1927), протоієрей Леонід Юнаків (1927—1930).

Загалом, реальну роль єпископату та священників у цієї інституції дуже добре описує митрополит Іларіон (Огієнко): «Митрополиту й Єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов’язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду…» [9]

Крім цього, «нові канони» скасовували чернецтво, дозволяли одружений єпископат, якому, як і священникам, дозволялося вільно розлучатися та вступати в новий шлюб. Революційність дійшла до того, що, як відзначає той же митрополит Іларіон (Огієнко), «року 1935-го В. Липківський намагався висвятити Єпископа для Канади… листовно, через пошту…» [9]

Крім того, ВПЦР намагалася перейняти на себе права та обов’язки Константинопольського Патріархату – «Товаришу голові Церковної Ради наказали («Ухвали», VII): «Скликати в м. Києві на 22 травня 1922 р. підготовчу нараду з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту» для скликання Вселенського Собору, і подиктувати свої канони».

Таким чином, аналізуючи «нові канони», обпираючись на «Діяння Всеукраїнського Православного Собору» 1921 р., можна зробити висновок: УАПЦ (1921) була новою протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Такий самий висновок зробив свого часу провідний український науковець, професор Михайло Садиленко ще в 1978 р.

ІІІ. «Пресвітерське висвячення архієрея» як історична містифікація та розуміння цього в УАПЦ (1942).

Прибічники канонічності хіротоній архієреїв УАПЦ (1921) переважно посилаються на доповідь Володимира Чехівського, які стверджував, що «в Олександрійської і Римської довго єпископа висвячували пресвітери». При цьому деякі стверджують, що переконливих доводів проти історичності «соборного висвячення єпископів пресвітерами» ніхто ніколи не приводив. Тому «канонічність липківської ієрархії відмовляє виключно РПЦ та її сателіти». Але це далеко не так.

Однак, вже під час «І Всеукраїнського собору» 1921 р., прот. Ксенофонт Соколовський виголосив доповідь, у якій зробив такий висновок: «Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвячення єпископа, — це покладання в чині висвячення рук на кандидата двох або трьох єпископів (І прав. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвячення без єпископів — це буде ухил до протестантства і зрада Православної віри» [10]. Цей доклад отримав досить широку відомість серед українського православного духовенства, зокрема і на Волині.

Також, ще в 1926 та 1927 рр., у харківському журналі «Український Православний Благовісник» було опубліковано дослідження архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет». Це дуже об’ємна праця, яка в російському виданні 1978 р. нараховує 231 сторінки та 237 посилань на джерела [11]. Особливу цінність їй надає те, що в момент її написання Владика був архієреєм «Української соборно-єпископської Церкви», яка ще мала назву «Братське об’єднання парафій Української православної автокефальної Церкви» та була канонічною альтернативою липківщини. Тобто автор стояв на позиції автокефалії Українського Православ’я, але автокефалії канонічної.

Не вдаючись в переказ праці вл. Лолія, все ж мусимо відзначити її чи не найбільш важливий висновок: Володимир Чехівський, свідомо або несвідомо, переплутав саме єпископську хіротонію та певні місцеві особливості інтронізації архієрея на його кафедрі. Тобто соборне покладання рук – це було не висвячення, а констатація прийняття керуючого архієрея…

Праця вл. Лолія була досить швидко перекладена на кілька іноземних мов та формувала ставлення до УАПЦ (1921) у Вселенському Православ’ї. Але для нас особливо важливим є той факт, що вона була обов’язковою для вивчення на Православному богословському факультеті Варшавського університету міжвоєнного періоду. А оскільки вона формувала ставлення ПАПЦ до УАПЦ (1921), то безумовно з нею булі ознайомленні архієреї. Зокрема і митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які створили єпископат УАПЦ (1942).

Отже, де-факто канонічне ставлення до духовенства УАПЦ (1921), яке отримало рукоположення від липківських єпископів, було сформовано в ПАПЦ задовго до Пінського собору 1942 р. І саме Предстоятель ПАПЦ, митрополит Діонісій (Валединський), відправив вл. Полікарпа (Сікорського) в Україну та санкціонував створення УАПЦ.

Нам можуть заперечити, адже митрополит Іларіон (Огієнко) у своєї статті, яку ми згадували вище, говорить про наявність в УАПЦ (1942) прибічників липківців. Зокрема називає майбутнього патріарха (на той час єпископа) Мстислава Скрипника.

Дійсно, деякі нові архієреї УАПЦ (1942), які отримали єпископські хіротонії в травні – серпні 1942 р., зокрема і владика Мстислав (Скрипник), певний час прихильно ставилися до УАПЦ (1921). Але треба враховувати, що частина з них не мела жодної богословської освіти, а дехто і історичної. Вони розглядали «першу УАПЦ» виключно як політично-релігійну інституцію, яка діяла в річищі незалежності України від Росії. Ба більше, на Західній Україні, яка від 1921 р. була в складі Польщі, про особливості УАПЦ (1921) поза богословським середовищам ПАПЦ знали досить мало. І тут мусимо знову звернутися до статті митрополита Іларіона (Огієнко), у якій він пояснює певні нюанси формування позитивного іміджу УАПЦ (1921) на тернях Західної України: «На Волині під Польщею утворилося кубло крайніх полонофілів, зо своїм органом «Церква й Нарід», видаваним на польські гроші, яке підтримувало канони УАПЦ, і голосно кричало про це. Польський Уряд добре розумів усю розкладову шкідливість УАПЦ 1921 р. для Православної Церкви й для самої України, тому обома руками підтримував волинських розкладових «діячів» (серед яких чільне місце займав депутат польського сейму Скрипник)».

Однак ставлення до липківщини почало докорінно змінюватися, як тільки нові архієреї почали входити в курс справи. Наприклад, на нашу думку, майбутній патріарх Мстислав (Скрипник) змінив свою думку стосовно канонічності УАПЦ (1921) під впливом владик УАПЦ Никанора (Абрамовича) та Феофіла (Булдовського).

Виходячи з всього вище викладеного, можемо зробити висновок, що УАПЦ (1942) ніколи не мела сумнівів у повної неканонічності т.зв. «соборного висвячення єпископів» – історичної містифікації В. Чехівського, та, відповідно, неканонічності духовенства УАПЦ (1921), яке прийняло висвячення від архієреїв-липківців.

ІV. Виклики наслідків липківщини перед УАПЦ (1942) та її реакція.

Мусимо почати з того, що на час німецької окупації на території УРСР перебували православні священники кількох юрисдикцій:

– ПАПЦ, на території Західної України, яка була долучена до СРСР у 1939 р. Деякі з них були переведені до РПЦ в примусовому порядку та не вважали себе її духовенством;

– РПЦ, на території УРСР, яка була в складі СРСР до 1939 р. А також певна кількість духовенства, яка після вересня 1939 р. добровільно приєдналося до цієї юрисдикції;

– Української соборно-єпископської Церкви, духовенство якій також часом називала себе Автокефальною Українською Православною Церквою. Предстоятелем цієї юрисдикції був митрополит Феофіл (Булдовський).

– УАПЦ (1921), переважно віряни та частина духовенства. При цьому докладна кількість священників і дияконів цієї юрисдикції на території України невідома. Різні джерела називають лічбу від кількох десятків до кількох сотень.

Зазначимо, жодних окремих рішень, щодо духовенства перших трьох юрисдикцій, УАПЦ (1942) не приймала, воно без проблем переходило під омофор її архієреїв. А митрополит Феофіл (Булдовський), разом зі своїм духовенством, загалом був прийнятий до УАПЦ 27 липня 1942 р. в сущому сані з титулом «Полтавський і Харківський».

Однак, як ми вже відзначали вище, УАПЦ (1921) була протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Відповідно православні священники, які отримали цілком канонічну хіротонію в РПЦ та приєдналися до УАПЦ (1921), формально покинули православ’я. При цьому були й ті, хто приєднався до цієї структури ще дияконом, а висвячення на священника отримав від єпископів-самосвятів.

Керівництво УАПЦ (1942) був поставлений перед важким вибором, адже ідеологічно УАПЦ (1921) була цілком проукраїнська та сповідала ідею автокефалії Українського Православ’я, але разом з тим, досить значна частина її духовенства, особлива та, яка прийняла дияконську та пресвітерську хіротонію від самосвятів, взагалі не мела законного канонічного рукоположення.

Отже, Ухвалою № 10 Пінського собору УАПЦ від 10 лютого 1942 р, було прийнято дуже компромісне рішення, а саме «Пастирів вищеподаної ієрархії приймати в сущім сані, згідно з чином, установленим в св. Православній Вселенській Східній Церкві». При цьому, члени собору посилаються на 52-ге Апостольське правило: «Якщо єпископ, або пресвітер, того хто навертається від гріха, не прийме, але відкине, нехай буде позбавлений священничого сану. Бо цим засмучує Христа, Який сказав: «так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається (Лк. 15:7)». Тобто Собор визнав, що вірні та духовенство здійснили гріх, коли приєдналися до УАПЦ (1921) і кожне прохання буде розглядатися індивідуально, згідно з канонічним статусу прохача. Автоматичного визнання, як це сьогодні спробують довести деякі прибічники канонічності УАПЦ (1921) не було, бо всі учасники цього собору були добре обізнані з працею архієпископа Лолія (Юрьевського), яку ми вже згадували вище.

Сьогодні можна тільки теоретично визначити наскільки прийняття кліриків липківського рукоположення був актуальний для УАПЦ (1942).

Коли вірити прот. Митрофану Явдасю, то після всіх репресій радянської влади, у кінці 1941 р.,  «Київська Всеукраїнська Церковна Рада» зареєструвала 270 священників УАПЦ (1921), які знаходилися на окупованій німцями території України [5, ст. 159]. Природно, що серед них було не тільки духовенство липківського рукоположення, а і священники, які отримали цілком канонічне рукоположення в РПЦ. Саме про них каже вл. Ігор Ісіченко, коли стверджує – під «сущім саном» розумівся сан, у якому духовенство прийшло в УАПЦ (1921) [12, ст. 16].

А що ж з духовенством липківського рукоположення?

Коли вірити німецьким даним Райхскомісаріату Україна, які йому надавала Адміністратура УАПЦ (1941), на кінець 1942 р. до неї приєдналося 98 священників УАПЦ (1921) липківського рукоположення. Але, повторимося, прийняття не був автоматичний в «сущому сані».

Так, владика Никанор (Абрамович) читко відзначає, що духовенство липківського рукоположення приймалося через хіротесію [13, ст. 590]. А митрополит Полікарп (Сікорський) у своєму листі до патріарха (на той час – архієпископа) Мстислава (Скрипника) від 10 червня 1948 р., доповнює, що хіротесія відбувалася, як таємно, так і відкрито, або перед літургією, або «під час малого виходу» [14, ст. 105].

Отже давайте розглядимо, що уявляє собою сам чин хіротесії. Коли обпиратися на практику міжвоєнної ПАПЦ, а також практику РПЦЗ, то можна зробити висновок: Чин хіротесії (прийом духовенства через хіротесію) – це спрощений чин звичайної хіротонії на диякона або священника. Попри певні відмінності форми, головним є те, що архієрей промовляє над дияконом або священником звичайні молитви рукоположення з додатком «коли ти не був висвячений» [15].

Крім всього вище викладеного, опосередковано про те, що Пінський собор УАПЦ (1942) стояла на ґрунті повного виконання православних канонів та враховувала помилки УАПЦ (1921), свідчить у своїх спогадах і патріарх Мстислав (Скрипник): «Вирішили суворо дотримуватися правил церковних: про це просили самі делегати з Києва, які пам’ятали, як багато довелося витерпіти УАПЦеркві 1921 року» [16, ст. 288].

Також дуже добре ілюструють ставлення УАПЦ (1942) харківські події 1941 – 1942 рр. Адже саме в Харкові, практично відразу після німецької окупації, почав активно діяти митрополит Феофіл (Булдовський), які об’єднав під своїм омофором близько 400 парафій.

Митрополит Феофіл Булдовський був послідовним опонентом липківщини, вважав ієрархію УАПЦ (1921) самосвятами. Саме через таку позицію у нього виниклі суперечності з певними українськими колами, зокрема діячами релігійного відділу Харківської міської управи, які вимагали поминання «найпочеснішого архієпископа Василія митрополита Київського і всієї України». Пізніше, даючи показання НКВС, владика Феофіл чітко зазначив: «я викинув із формули поминання Василя Липківського як самосвята» [17].

Виникає логічне запитання: Чому митрополит Феофіл вирішив приєднатися до УАПЦ (1942), коли вона дійсно визнавала духовенство, яке було рукоположено липківцями?

Відповідь на це питання нам дає український історик А. Смирнов у своєї монографії: «Відомий діаспорний історик Б. Боцюрків пояснював об’єднання тим, що програма будівництва національної церкви, обстоювана владикою Феофілом ще в 20-х рр., відповідала тим засадам, на яких будувалася УАПЦ формації 1942 р.» [16, ст. 162]. Тобто архієрейські хіротонії УАПЦ (1921), а також пресвітерські та дияконські хіротонії, здійснені липківцями, не визнавалися. Цю тезу підтверджують два документи Харківської єпархії, при цьому під одним з них стоїть підпис патріарха (на той час єпископа) Мстислава (Скрипника). Це «Протокол церковної наради в Харкові» від 27 липня 1942 р. [16, ст. 263] та «Протокол засідання Харківського єпархіального управління» від 5 листопада 1942 р. [16, ст. 171]

Отже, у цих двох документах згадується Василь Потієнко, який у 1924—1926 р. був головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради, рукоположений в диякона УАПЦ (1921) митрополитом Василем Липківським, потім підвищений до сану протодиякона. За логікою прибічників гіпотези визнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців, він мусив бути прийняти в сущому сані. Але в протоколах він позначений як мирянин, натомість духовний сан інших осіб чітко позначений.

Також невизнання хіротоній УАПЦ (1921) підтверджує історія з єпископом липківського рукоположення Михайлом Маляревським. У 1941 р. він повернувся до Києва, а в часі німецької окупації приєднався до УАПЦ (1942) та був прийнятий як протоієрей, служив у містечку Васильків, а в 1944 р. перейшов священником в РПЦ.

Ще одне цікаве свідчення дав автору цих рядків відомий релігійний діяч білоруської діаспори Борис Данілюк у 2010 р. «Десь восени 1951 р. до митрополита БАПЦ Василя Томащика з проханням прийняття в БАПЦ звернулися 2 священники, які були рукопокладенні єпископом УАПЦ Іоаном Теодоровичем у 1936 — 1937 р. Вони не визнали його нову хіротонію та були незгідні з невизнанням їх духовного сану новою УАПЦ. При цьому вони посилалися на рішення собору нової УАПЦ 1942 р., який ніби визнавав хіротонії липківців. Владика Василь доручив розібратися в питанні прот. Федорові Данілюку. Був відправлений відповідний лист до архієпископа Сергія Охотенко, до компетенції якого належало це питання. Незабаром Владика надіслав відповідь, що липківське духовенство в нову УАПЦ приймалося в тому духовному сані, у якому вона була в Російської Церкві або відповідно «Чину приєднання священників іншого рукоположення до УАПЦ». Зокрема так робив архієпископ Никанор у Києві, коли до нього звернулося один колишній єпископ та кілька священників першої УАПЦ липківського рукоположення, а також інші єпископи нової УАПЦ, які діяли в Україні в 1942-1944 рр. «Тобто ми (нова УАПЦ – С.Г.) не визнавали липківських хіротоній»»

Також про факт невизнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців свідчить, хоча і опосередковано, і акт поєднання УАПЦ (1942) з УПЦ автономістів, які був підписаний 8 жовтня 1942 р. Цей акт, від ім’я автономістів, підписав митрополит Олексій (Громадський), які, як і решта архієреїв цієї юрисдикції, беззаперечно не визнавала канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921).

Однак, на нашу думку, найбільш цікавий документ заховується в «Зональному державному архіві м. Пінськ», у фонді уповноваженого по справах РПЦ по Пінської області. Це копія або чернетка відповіді митрополита Олександра (Іноземцева) протоієрею Миколаю Житинському, яка датується серпнем 1943 р. (конкретна дата відсутня), яка була надана уповноваженому архієпископом Даниїлом (Юзвьюком) у 1946 р.

Зі змісту листа виникає, що протоієрей М. Житинський звертається до митрополита з проханням прийняти до єпархії якогось «священника К. Богуша, якій був рукоположений на священника архієпископом Костянтином (Кротевичом) у 1925 р.». У своїй відповіді митрополит Олександр відзначає, що «УАПЦ не вважає організацію митрополита Липківського Православною Церквою і не визнає канонічну правомірність її єпископату… тому може прийняти К. Богуша виключно через покаяння як диякона, адже він прийняв канонічну дияконську хіротонію в 1919 р.». При цьому безпосередньо посилається на «соборне рішення» та «інструкцію митрополита Полікарпа щодо духовенства Липківського» [18].

У 1947 році прибічники УАПЦ (1921) здійснили спробу повернутися до її канонів. Ця подія відома в історії як Ашафенбурзький розкол, у результаті якого була створена «УАПЦ Соборноправна», яка повернулась до «київських канонів» 1921 р. Цей розкол відбувся саме через те, що УАПЦ (1942) не визнавала канонічності УАПЦ (1921). У жовтні того ж 1947 р., архієрейський собор УАПЦ (1942) відлучив розкольників-липківців від Церкви.

Остаточно крапка у справі невизнання архієреїв та духовенства липківців з боку УАПЦ (1942), як ми вже відзначали на початку, була поставлена в 1949 р., коли Іоан Теодорович, який керував єпархією УАПЦ (1921) в США, був прийнятий як священник та повторно висвячений на єпископа 27 серпня 1949 р. Одним зі святителів був патріарх (на той час архієпископ) Мстислав (Скрипник). При цьому духовенство єпархії, хіротонії якого здійснив Іоан Теодорович, було прийнято як миряни та отримало нове канонічне рукоположення.

V. Деякі висновки

Аналіз історичних документів беззаперечно показує, що «І Всеукраїнський Собор» 1921 р. був скликаний без дотримування пропорційного представництва, на їм практично не було представлено українське православне духовенство. При цьому відмову архієреїв та духовенства брати участь в Соборі неможливо витлумачити виключно їх «проросійською» позицією. Головною причиною ігнорування Собору був проєкт т.зв. «нових канонів», які надалі й були прийняті. Цім здійснився повний відхід від православ’я, а сама УАПЦ (1921) була черговою неопротестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд.

Крім того, був здійснений запропонований Володимиром Чехівським акт «соборного висвячення» архієреїв, якій був цілком антиканонічним. Адже було переплутана власно єпископська хіротонія та інтронізація архієрея на кафедрі. Це, ще під час Собору, аргументовано виклав у своєму докладі прот. Ксенофонт Соколовський. А в 1927 р. вийшла праця архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет», яка показала всю хибність ствердження про історичність «соборного висвячення». Тобто ієрархія УАПЦ (1921) була самосвятська.

Завдяки поширенню доповіді прот. Ксенофонта Соколовського, праці архієпископа Лолія (Юрьевського) та книги «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», канонічні Православні Церкви, зокрема і ПАПЦ, вже в кінці 20-х років ХХ ст., мали змогу детально ознайомиться з УАПЦ (1921). І вона не вважалася загалом саме Православною Церквою.

Саме тому, митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які з благословення Предстоятеля ПАПЦ, митрополита Діонісія (Валединського), створили УАПЦ формації 1942 р., приймали колишніх кліриків УАПЦ (1921): або в тому самі, які вони мели до липківців; або через хіротесію, яка є спрощеною новою хіротонією. Така позиція УАПЦ (1942) підтверджена багатьма документами та свідченнями.

Отже, жодного канонічного зв’язку з липківцями, про які люблять казати вороги ПЦУ та деякі «корисні ідіоти», УАПЦ (1942) не мела. Відповідно не мели цього зв’язку УАПЦ формації 1989 р. та УПЦ КП.

Посилання

1. Мартирологія українських церков. Том 1. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. Балтимор, Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. 1987

2. Церква і Життя», ч. 2/7/1928 р

3. Шумило С. «Липківство» як духовна, канонічна та еклезіологічна проблема Українських Церков.

4. Олександер Воронин. Історичний шлях УАПЦ. Кенсінгтон, 1992.

5. прот. Митрофан Явдась. Українська Автокефальна Православна Церква. Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви. Мюнхен, 1956.

6. Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки. Ф. 1. Оп. 16. Д. 2

7. архімандрит Софроній (Чуприна). Ще раз про так звану УАПЦ Липківського

8. Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р. Новий Ульм, 1965.

9. митр. Іларіон (Огієнко). «Липківщина» і перешкоди для визнання Українських Церков 

10. прот. Ксенофонт Соколовський. Доповідь на І Всеукраїнському соборі 1921 г. б.м., б.д.

11. архиепископ Лоллий (Юрьевский). Александрия і Египет / Богословские труди, сб. 18., М., Издательство Московской Патриархии, 1978.

12. Ігор (Ісіченко), архиєп. Канонічні засади утворення Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви // Українська Автокефальна Православна Церква часів Другої світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський. Харків,2011.

13. Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія української греко-православної церкви в Канаді. Т. 1, Вінніпег, 1984

14. о. Міненко. Т. Заснування в Канаді Української православної митрополії, Вінніпег, 1984

15. про. Горбик Сергій. До питання прийому кліриків через хіротесію

16. Смирнов, Андрій. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч, 1930-1944. Київ, 2009.

17. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 67766, арк. 23

18. ЗГАПин ф. 679

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

Народився 17 червня 1863 року в селі Давидівка (нині у складі Сторожинецької міської громади) в родині письменника й композитора Сидора Воробкевича, одного з провідних діячів української музичної культури на Буковині та в австро-угорській частині українських земель. Його матір’ю була Леонтина, донька Григорія Бендевського, директора школи в місті Серет. Родина Воробкевичів належала до відомої на Буковині релігійної та культурно-мистецької династії.

Євген був середущою дитиною в сім’ї: його брат Володимир (народився 6 березня 1862) був правником і дуже здібним музикантом, яким батько щиро тішився; однак він тяжко захворів, довго хворів і помер у 1898 році. Сестра Вікторія (народилася 22 квітня 1865) була одружена з радником крайового президента Сімігіновичем.

Після перебування родини в селі Руська Молдовица (повіт Сучава) у грудні 1867 року сім’я переїхала до Чернівців, де Євген навчався в народній школі, гімназії, а згодом – на теологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1886 році, здобувши богословську освіту та кваліфікацію катехита, одружився з Євгенією (1869–1887).

У 1887 році Євген Воробкевич був рукоположений у сан православного священника. Після висвячення служив у селах Іспас та Раранча.

Подружнє життя Воробкевича тривало менше року через передчасну смерть дружини, яка померла 14 грудня 1887 року у віці 18 років. У метричній книзі причину смерті зазначено, що вона хворіла «на кашель». Поховали її 16 грудня в селі Іспас. Ця втрата справила на нього глибоке враження, яке, за свідченнями сучасників, він переживав упродовж усього життя.

Згідно з повідомленнями газет Czernowitzer Zeitung та Діло, згодом він служив військовим православним священником у Львові.

У цей період о. Євген фігурує як чинний тюремний душпастир при православній каплиці святої Параскеви (Capelle zur heil. Paraskeva), що діяла в колишній жіночій в’язниці (Weiberstrafanstalt) на вул. Магдаленській, 2 (нині район вулиць вулиця Степана Бандери / вулиця Городоцька) у Львові. Ця каплиця функціонувала як осередок духовної опіки для ув’язнених православного віросповідання. Її утримання здійснювалося коштом міністерства юстиції Австро-Угорщини за підтримки греко-православного релігійного фонду Буковини.

У 1889 році о. Євгена Воробкевича було призначено парохом православної громади у Львів, де він служив при церкві Пресвятої Трійці як парафіяльний священник. Це підтверджує свідоцтво про хрещення Андрія Франка (сина Івана Франка), яке відбулося 15/27 жовтня 1889 року. Документ був власноручно засвідчений 25 жовтня / 9 листопада 1896 року підписом: «отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви» у Львові — «іеромонахъ Эмануилъ Евгеній Воробкевичъ, гр[еческо] прав[ославный] душпастырь». Виявляється, що він охрестив всіх чотирьох дітей Івана Франка – Андрія, Петра, Тараса і Ганну.

Про значний авторитет православної церкви у Львові, а також особисто священника Євгена Воробкевича, свідчить публікація в газеті Bukowinaer Nachrichten від 23 січня 1891 року під назвою «Йорданське свято у Львові». У ній описано, наскільки пишно й урочисто відбулося це святкування.

Отець Євгеній запросив до співслужіння архімандрита і генерального вікарія греко-православної церкви Аркадія Чуперковича (майбутнього митрополита Буковини і Далмації), а також військового капелана Ніколауса Димитрієвича. Серед почесних гостей, які були присутні протягом усієї літургії, згадано генерал-майора фон Мецгера з численними офіцерами, представників намісництва, професорів університету та гімназій, а також багатьох інших урядовців. Чоловічий хор «Лютня» виконував твори професора Ісидора Воробкевича.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 14 листопада 1893 року детально описала перебіг освячення новозбудованої парафіяльної церкви в Слободі-Банилові (нині Вижницький район), що відбулося 7 листопада. Чин освячення звершили архієпископський делегат, високопреосвященний архієпископ Мирон Калінеску, а також високопреосвященний кафедральний протопресвітер (протоієрей) Ренс-Мірза у співслужінні з дванадцятьма священниками. Проповідь під час урочистостей виголосив священик зі Львова Євген Воробкевич.

Авторитет о. Євгенія Воробкевича сприяв отриманню дозволу на спорудження нового, окремого православного храму у Львові. Вже 8 жовтня 1895 року було затверджено проєкт цієї святині, розроблений віденським архітектором Ґуставом Захсом.

Аркадій Чуперкович 16 лютого 1896 року імператорським декретом був призначений митрополитом Буковини і Далмації, а невдовзі, у квітні того ж року, у грецькому храмі у Відні (ймовірно, в Грецькій православній церкві Святої Трійці) був хіротонізований на єпископа. Хіротонію звершили єпископ Которський Герасим (Петранович) та єпископ Задарський Никодим Мілаш. За час його служіння було здійснено певні кроки для поліпшення становища нерумунського населення в православній церкві.

Ці події відбувалися в той самий період, коли о. Євгеній Воробкевич прийняв чернецтво (постриг) і був висвячений на ієромонаха, отримавши нове чернече ім’я – Еммануїл. Ймовірно, саме тоді він також отримав право викладання релігії (кваліфікацію катехита).

Чергова зафіксована зустріч між Еммануїлом Воробкевичем і митрополитом Аркадієм Чуперковичем відбулася ввечері на початку квітня 1897 року у Львові. Делегація під проводом свого душпастиря Еммануїла Воробкевича зустріла на залізничному вокзалі архієпископа Аркадія, який прямував до Відня до імператорського двору. Цей факт свідчить про високий авторитет Воробкевича та довіру до нього з боку церковної влади.

Газета «Bukowinaer Post» від 7 жовтня 1897 року повідомляла, що 4 жовтня у Львові відбулося урочисте закладення наріжного каменя нової «Великої Східної церкви». Делегатом архієпископа виступив проповідник кафедрального собору Йоганн Прокопович. З цієї нагоди місцевого пароха Еммануїла (Євгенія) Воробкевича було підвищено до сану синкела – високого церковного урядника, найближчого помічника єпископа в адміністративних справах.

Еммануїл-Євгеній Воробкевич звернувся до професора Михайла Грушевського із запрошенням прийняти обов’язки церковного опікуна.

Того ж року було організовано будівельний комітет, до якого увійшли: архітектор будівельного департаменту Галицького намісництва Йозеф Браунзайс – як технічний дорадник, інженер намісництва Антон Гауф – як керівник будівництва, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич – як адміністратор парафії, а також професор університету Михайло Грушевський – як церковний опікун.

Первісно храм планувався на честь Пресвятої Трійці, однак на вимогу австрійської влади у 1901 році його було освячено на честь святого великомученика Георгія Побідоносця. Однією з причин цього було прагнення узгодити святкування храмового празника: щоб греко-католики (у храмі святого Юра) і православні відзначали його в один день.

Євген (Еммануїл) Воробкевич поєднував душпастирське служіння з науковою та публіцистичною діяльністю. Виявивши ще в молоді роки хист до віршування, він друкував свої твори в буковинських календарях, а згодом – у церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Перебуваючи у Львові, активно співпрацював із буковинськими періодичними виданнями, де опублікував низку статей, присвячених історії церкви. Зокрема, у «Буковинських відомостях» з’явилися його праці «Православна церква у Львові» та «Православіє на Угорській Русі». У часописі «Православна Буковина» він виступив із літературознавчим оглядом «Скарби слов’янської літератури Буковини», в якому подав перелік старослов’янських книг і написів, що зберігалися на теренах краю. Крім того, Воробкевич здійснив переклад підручника «Короткий катехизис» та історичної книги «Скит Манявський», видав «Псалтиріон».

Отримавши право на викладацьку діяльність і займаючись науковою та публіцистичною працею, а також з огляду на смерть брата, хворобу батька й прагнення бути ближче до могили своєї дружини, о. Емануїла Воробкевича, який на той час уже мав високий сан синкела, було переведено до Чернівців.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 15 грудня 1898 року повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич, синкел і пастор у Львові, був призначений головним греко-православним катехитом міських народних шкіл у Чернівцях. Це призначення підтверджується і шематизмом, де зазначено: «Високопреподобний синкел Еммануїл Воробкевич, дотепер душпастир у Львові, був призначений греко-православним катехитом для міських народних шкіл у Чернівцях». Таким чином, джерела фіксують його переведення зі Львова до Чернівців і перехід від парафіяльного служіння до освітньо-церковної діяльності.

Як катехит, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич в учительській семінарії створив велику музичну бібліотеку, а також узяв на себе керівництво великим змішаним православним хором. Про це повідомляла газета «Bukowinaer Post» від 23 січня 1900 року: «Хор, численний за складом (до нього входили всі студенти четвертого курсу педагогічного коледжу), продемонстрував таку вокальну й музичну злагодженість, що слухання цих творів справляло справді піднесене враження. Висловлюємо сподівання, що виконання літургій змішаним хором у церкві Параскеви [21 січня] відбуватиметься й надалі регулярно».

Пізніше місцева преса зазначала, що о. Еммануїл Воробкевич був не лише диригентом цього хору, але й сам вирізнявся гарним співом. Він також охоче працював із молоддю, надаючи їй не лише духовну, а й матеріальну підтримку.

Еммануїл (Євген) Воробкевич продовжував поєднувати основну працю (на той час – викладацьку діяльність) із науковою та публіцистичною. Зокрема, він друкувався в церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Газета «Bukowinaer Post» від 1 квітня 1900 року повідомляла: «Друкарський верстат щойно випустив новітню історичну працю місцевого катехита Емануїла Е. Воробкевича. Вона стосується колишніх грецьких монастирів у Галичині та є тим цікавішою, що в максимально стислій формі, яку пан Е. Воробкевич послідовно застосовує у своїх працях, подає виразну картину релігійних умов у Галичині з IX по XVIII століття».

Еммануїл добре усвідомлював і цінував творчий доробок свого батька і після його смерті у 1903 році зібрав та впорядкував розпорошені рукописи. Частину матеріалів він передав музичному товариству «Станіславський Боян», яке активно займалося популяризацією української музики та виданням творів місцевих композиторів. Поетичні твори, прозу та інші літературні матеріали він передав д-рові Осипу Маковею – відомому письменнику, літературознавцю та педагогу, який високо цінував творчість Воробкевича і доклав значних зусиль до впорядкування та публікації його літературної спадщини.

Цікаво, що в офіційних джерелах цього періоду паралельно вживаються імена «Еммануїл» (після чернечого постригу) та «Євген», що свідчить про певну неусталеність іменування в церковно-адміністративній практиці того часу.

Газета «Czernowitzer Tagblatt» від 15 червня 1905 року зафіксувала, що Воробкевич був не лише педагогом, а й меценатом. Зокрема, повідомлялося, що рішенням Імператорсько-королівської міської шкільної ради від 7 червня 1905 року греко-східному вчителеві релігії Еммануїлу (Євгенію) Воробкевичу було висловлено подяку за щедрий дар книжок для філії школи на вулиці Шульґассе (нім. Schulgasse – Шкільна вулиця; нині – вул. Шкільна).

Починаючи з 1899 року газета Буковина також повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич не лише регулярно сплачував членські внески, а й здійснював пожертви на Народний дім у Чернівцях.

Еммануїл (Євген) Воробкевич, страждаючи на тяжку грудну недугу, у 1907 році після двадцяти років душпастирського служіння та викладацької діяльності повернувся до Іспаса, цього разу вже як настоятель місцевого храму. Саме сюди його тягнуло в поважному віці – до місця, де була похована його дружина, яка померла ще молодою.

Помер після тривалої й тяжкої хвороби 10 травня 1908 року в Іспасі.

Похорон блаженної пам’яті о. Воробкевича відбувся в середу, 13 травня, о 9-й годині ранку в Іспасі. На нього зійшлося багато священників під проводом протопопа (протоієрея, керівника благочинного округу) о. Осташека.

У похороні взяли участь директор учительської семінарії, де покійний був катехитом, М. Кушнірюк, професор Бендас, д-р Осип Маковей, Риж, інспектор із Вижниці Никорович, заступник повітового староства Яворський, депутація громади, епітропія (призначена архієпископом комісія), учительський колектив, шкільна молодь, жандармерія, гімназійні товариства «Січ» та інші, а також велика кількість народу.

На старому цвинтарі в селі Іспас, неподалік дороги, на могилі встановлено великий кам’яний хрест. На його фронтальній стороні викарбувано напис: «Гробовець родини Воробкевичів», а на звороті зазначено: «Тут спочивають Євгенія Воробкевич, 1869–1887 р.р. і Євгеній Воробкевич, гр. прав. екзарх і парох Іспаський, 1863–1908 р.р. Вічная пам’ять».

Стринадко Ілля Тодорович

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович

Обрання відбулося єдино правильним канонічним шляхом — добровільним волевиявленням архієреїв. Це єдина канонічна основа обрання Предстоятеля. Що стосується будь-яких невідповідностів із підзаконними актами чиновницької діяльності, то вони жодного відношення до внутрішнього, благодатного життя Церкви не мають. Тим паче, що цивільний Статут Київського Патріархату був чиновниками анульований; він юридично не існує, а канонічно — ніколи й не існував. Реєстрація нового цивільного Статуту Церкви — першочергове завдання новообраного Предстоятеля» (переклад з російської – «Київське Православ’я»).

Категорично відмовився брати участь у цьому онлайн-заході керуючий справами Київського Патріархату та секретар Синоду УПЦ КП архієпископ Білоцерківський Андрій (Маруцак), пославшись на “порушення регламенту та статуту УПЦ КП”. Також у цьому онлайн-зібранні, окрім керуючого справами УПЦ КП, відмовились брати участь ще три архієреї УПЦ КП – митрополит Херсонеський Авксентій (Марінес), митрополит Маріупольський Хризостом (Калліс) та єпископ Філадельфійський Лука (Згоба). Не брав участі також єпископ Ришканський і Окницький Авів (Панку) з Молдови.

Схоже, в таборі УПЦ КП стався розкол, який насправді намітився ще півроку тому, коли єпископ Сумський Никодим (Кобзар) намагався двічі ініціювати відсторонення патр. Філарета «за станом здоров’я» та проголосити себе «місцеблюстителем» при ще живому патріархові УПЦ КП.

Дивує, що ці люди не стали чекати навіть відспівування та поховання свого колишнього патріарха, не кажучи вже про 40 днів трауру, на час якого за канонічною практикою обирається лише тимчасовий місцеблюститель. Не було жодної процедури зібрання архієрейського собору, але просто зібравшись у чотирьох десь на приватній квартирі у Києві, через зум з кількома іншими архієреями з РФ та Молдови поспішили сьогодні зранку проголосити собі нового “патріарха”.

Цікаво, що прихильники єп. Никодима (Кобзаря) завиляють, що він «обраний патріархом одноголосно», тоді як мінімум п’ять архієреїв УПЦ КП не брали участі у цьому т.зв. «обранні».

Сумно, як якісь нікому невідомі люди своїми амбіціями дискредитують саму ідею Патріархату Української Церкви ((( Але чи не для цього це робиться?

P.S. На прохання близьких родичів спочилого патр. Філарета, які останнім часом опікувались ним, його відспівування здійснюється в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Ніякого «викрадення», як про це заявляє Никодим Кобзар, не було. У церемонії відспівування разом з архієреями ПЦУ беруть участь настоятель патріаршого Володимирського собору УПЦ КП та найближчий багаторічний помічник патріарха Філарета прот. Борис Табачек та інші клірики Володимирського собору. Зрозуміло, що самопроголошений “патріарх” Никодим Сумський у цьому не бере участі, бо, як він сам заявив, його не допустили до цього…

Сергій Шуміло, директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні

Ми продовжуємо знайомити з рідкісними православними чинами, що були зібрані та перекладені українською мовою на протязі 2010-2013 рр. Деякі з них зазнали певних уточнень згідно нових джерел.

Редакція проєкту «Київське Православ’я»

Чин очищення колодязя, коли щось нечисте в нього потрапило

Спочатку із колодязя вичерпують і виливають геть 40 відер води.

Після цього священник запалює свічки, бере кадило і кадить навколо колодязя. Потім тричі хрестовидно вливає в колодязь святу Богоявленську воду. І, ставши обличчям до сходу та починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 50

Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене. Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною. Проти Тебе єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив, отже, праведний Ти у слові Твоїм і справедливий у присуді Твоїм. Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя. Бо Ти істину полюбив єси, невідоме й таємне мудрости Твоєї явив Ти мені. Окропи мене ісопом — і очищуся, омий мене — і стану біліший від снігу. Дай мені почути радість і веселість — і зрадіють кості мої упокорені. Відверни лице Твоє від гріхів моїх і прости всі беззаконня мої. Серце чисте створи в мені, Боже, і духа праведного віднови в нутрі моєму. Не відкинь мене від лиця Твого і Духа Твого Святого не відніми від мене. Поверни мені радість спасіння Твого і духом могутнім укріпи мене. Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві навернуться до Тебе. Визволи мене від вини кривавої, Боже, Боже спасіння мого, і язик мій радісно славитиме правду Твою. Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою. Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш. Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Далі молитва

Священник: Господи Боже Сил, що все дуже добре створив, Ти іменем Твоїм очищаєш всяку скверну і нечистоту і, перетворюючи, освячуєш все. Сам і нині, Владико, прийди в цей час через образ Христа Твого і очисти колодязь цей від знайденої в ньому нечистоти і від впавшої в нього скверни, або змії, або чогось іншого, зважаючи на недовершену думку нашу і неміч помислів, і не засуджуй нас, що не маємо в собі доброго; але очисти нас від усякої скверни плоті і духа, і освяти воду цю Духом Твоїм Святим.

Виголос священника: Бо Ти єси освячення наше, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Священник: Боже Великий і Дивний, невимовною Твоєю благістю і багатим Промислом Ти будуєш людське життя, і земні блага Твої дарував нам; Ти гірку воду за Мойсея перетворив людям на солодку, і непридатні води за Єлисея сіллю зцілив; Ти апостолу Твоєму Петру заповідав у видінні не вважати нічого скверним або нечистим; Сам, Владико Людинолюбче, очисти воду цю знаменом Христа Твого від усякої скверни, і освяти її Духом Твоїм Святим, щоб вона була чистою для тих, що вживають її.

Виголос священника: Бо Ти єси Бог наш, що благословляє і освячує все, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Господи, помилуй.(3)

І звичайний відпуст дня

***

Чин очищення (врятування), який звершується на полях або садах, що паразитами пошкоджені

Береться Євангеліє, єлей від лампади, святу богоявленську воду та вирушають на місце, що потребує очищення.

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 84

Прихили, Господи, вухо Твоє і почуй мене, бо я немічний і вбогий. Охорони душу мою, бо я відданий Тобі. Боже мій, спаси раба Твого, що уповає на Тебе. Помилуй мене, Господи, бо я взиваю до Тебе кожного дня. Звесели душу раба Твого, бо до Тебе я підношу душу мою. Бо Ти, Господи, благий і лагідний і многомилостивий до тих, що призивають Тебе. Почуй, Господи, молитву мою і вислухай голос благання мого. В день скорботи моєї я взиваю до Тебе, бо Ти почуєш мене, Боже. Немає між богами такого, як Ти, Господи, і ніщо не може зрівнятися з ділами Твоїми. Всі народи, що їх створив Ти, прийдуть і поклоняться Тобі, Господи, і прославлять ім’я Твоє. Бо Ти великий і твориш чудеса. Ти — Бог єдиний. Настав мене, Господи, на путь Твою, і буду ходити в істині Твоїй. Утверди серце моє в страху перед іменем Твоїм. Буду вихваляти Тебе, Господи, Боже мій, всім серцем моїм і прославлятиму ім’я Твоє повіки. Бо велика милість Твоя наді мною: Ти визволив душу мою з пекла найглибшого. Боже! Беззаконники повстали проти мене, і натовп сильних шукає душі моєї, і не мають Тебе перед собою. Ти ж, Господи, щедрий і милостивий, довготерпеливий і многомилостивий і істинний.  Зглянься на мене і помилуй мене; дай силу слузі Твоєму, спаси сина раби Твоєї. Покажи на мені ознаку милости Твоєї, щоб побачили ненависники мої і посоромилися, бо Ти, Господи, допоміг мені і втішив мене.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Псалом 104

Прославляйте Господа і призивайте ім’я Його. Сповіщайте між народами про діла Його. Співайте Йому і славте Його, розповідайте про всі чудеса Його. Хваліться іменем святим Його. Нехай радіє серце тих, що шукають Господа. Шукайте Господа й сили Його, шукайте лиця Його завжди. Згадуйте чуда Його, що він створив, знамення Його й суди уст Його. Ви, насіння Авраамове, раби Його, сини Якова — обрані Його. Він є Господь Бог наш: по всій землі суди Його. Він навіки пам’ятає завіт Свій, слово, яке заповідав у тисячі родів, яке заповідав Авраамові, і клятву Свою Ісаакові. І поставив його законом для Якова та Ізраїля в завіт вічний, кажучи: «Дам тобі землю Ханаанську в поділ насліддя вашого». Коли їх було ще мало за кількістю, дуже мало, і були вони чужинцями в ній, і переходили вони від народу до народу, з царства до племені іншого, Він не дозволив нікому кривдити їх і забороняв про них царям: «Не доторкайтеся до помазаних Моїх і не чиніть зла пророкам Моїм». І прикликав голод на землю, і знищив усяке хлібне стебло. Послав перед ними чоловіка; в рабство був проданий Йосиф. Скували кайданами ноги йому, в залізних путах була душа його, 19 аж поки сповнилося слово Його, слово Господнє випробувало його. Послав цар і звільнив його, володар народу випустив його. І поставив його господарем над усім домом своїм і правителем над усім володінням своїм. Щоб він настановляв вельмож його за душею своєю і старійшин його навчав мудрости. Тоді прийшов Ізраїль до Єгипту, і переселився Яків у землю Хамову. І дуже розмножив Бог людей Своїх, і зробив їх сильнішими від ворогів їхніх. Попустив серце єгиптян зненавидіти народ Його, чинити напасті рабам Його. Тоді послав Мойсея, раба Свого, і Аарона, якого вибрав. Вони показали між ними слова знамень Його і чудеса Його в землі Хамовій. Наслав темряву і зробив морок, і не могли суперечити слову Його. Перемінив воду їх на кров і поморив усю рибу їх. Закишіла земля їх жабами, навіть у покоях царів їхніх. Сказав Він, і роями з’явились оводи й комарі у всій країні їх. Послав на них град замість дощу, і вогонь палючий на землю їх. Побив виноград і смоковниці їх, і дерева поламав у країні їх. Сказав, і прийшли сарана та гусінь — без ліку. І пожерли всю траву на землі їх, поїли увесь урожай на полях їх. І умертвив всякого первістка в землі їх, початки всієї сили їх. І вивів ізраїльтян із сріблом і золотом, і не було хворого в колінах (поколіннях) їх. Зрадів Єгипет, коли вийшли вони, бо обійняв його страх перед ними. Господь розпростер над ними хмару, як покров [їм], і вогняний стовп, — щоб світив [їм] уночі. Просили вони, і Він послав їм перепелиць і хлібом небесним насичував їх. Розколов скелю, і потекла вода, зашуміла рікою по землі сухій. Бо згадав Він слово Своє до Авраама, слугу Свого, і вивів народ Свій з радощами, обраних Своїх — з веселощами. І дав їм землю народів, і успадкували вони працю чужих народів. Щоб заповіді Його виконували й дотримувалися закону Його. Алілуя!

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Псалом 146

Хваліть Господа, бо благо співати Богу нашому: нехай буде Йому насолодою наша хвала. Господь будує Єрусалим, і розсіяних людей Своїх збере. Він зціляє розбитих серцем і перев’язує рани їхні. Знає кількість усіх зірок, і всіх їх за іменами називає. Великий Господь наш, і велика сила Його, і розуму Його немає числа. Смиренних підносить Господь, а нечестивих принижує до землі. Співайте Господу хвалу, співайте Богу нашому на гуслях. Він покриває небо хмарами і посилає на землю дощ, вирощує на горах траву і всяку рослину на поживу людям. Дає поживу тваринам і всім птахам, що прославляють Його. Не на силу коня дивиться Він, і не на швидкість людських ніг зважає. Господь любить тих, що бояться Його і уповають на милість Його.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Далі молитва

Священник: Господи Боже наш, спочатку Ти створив небо і землю; і прикрасив небо великими світилами, щоб освічувати землю і щоб через них ми дивувались Тобою – єдиним Сотворителем і Владикою творіння. Землю ж Ти прикрасив рослинами, травою, різноманітним насінням, всілякими квітами – і благословив її. Сам і нині, Владико, споглянь від святої оселі Твоєї на поле це (або сад цей) і благослови його. Збережи його непошкодженим від усякого чаклування, підступу і всякого зла, хитрощів лукавого і нападу людей лукавих, дай йому приносити в свій час плоди, сповнені Твого благословення. І всякого звіра, і паразита, черву і комах, і іржу, спеку і шкідливі вітри віджени від нього.

Виголос священника: Бо освятилося і прославилося пречесне і величне ім’я Твоє, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Молитва Святого мученика Трифона

Священник: Заклинаю вас, різноманітні звірі, гусениці, хрущі і сарана, миші, щури і кроти, всякі мухи, мошва і міль, мурашки, оводи, оси і мокриці, різноманітні види плазунів і птахів, що наносять шкоду і збиток нивам, виноградникам і садам, Богом Отцем Безначальним і Сином Співбезначальним і Єдиносущним, і Духом Його Пресвятим, Отцю і Сину Єдиносущним. Заклинаю вас втіленням Єдинородного Сина Божого, Господа нашого Ісуса Христа, і життям Його на землі’ з людьми, стражданнями ж Його спасйтельними і животворною Його смертю, і триденним Його воскресінням, і на небеса вознесінням, і всім Його Божественним спасительним Задумом. Заклинаю вас і святими многоокими херувимами, шестикрилими серафимами, що літають навколо Престолу і взивають: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф. Заклинаю вас святими ангелами, і всією силою, і тисячами тисяч, і десятками тисяч десятків тисяч, що зі страхом великим стоять перед славою Господньою. Щоб ви не пошкодили: ні виноград, ні поле, ні виноградник, ні дерев, ні рослин слугі Божого (ім’я), але відійдіть в дикі гори на неплідні дерева, на яких дарував вам Бог повсякденну їжу. Заклинаю вас і чесним тілом, і кров’ю Господа нашого Ісуса Христа, Істинного Бога і Спаса нашого, Який дав нам спасіння і визволення, за ім’я Якого повинні вмерти, щоб ви не пошкодили ні поле, ні виноград, ні виноградник, ні всяке дерево плідне і безплідне; щоб ви не пошкодили навіть лйстя рослин, що знаходяться в межах і місцях слуги Божого (ім’я).

Якщо не послухаєте мене і порушите клятву, якою заклинаю вас, маєте не до мене, смиренного і найменшого Трифона, а до Бога Авраама, Ісаака і Якова, що гряде судити живих і мертвих; тому, як я сказав вам, ідіть у дикі гори на безплідні дерева. Якщо ж не послухаєте мене, буду благати Людинолюбця Бога, щоб Він послав ангела Свого, що над звірами, і жезлом, і залізом зв’яже вас і уб’є, за те, що ви відкинули клятву і молитву мою, смиренного Трифона. Але і птахи, що посилаються моєю молитвою, нехай з’їдять вас. Ще заклинаю вас великим ім’ям, що написане на камені, що розтанув як віск від лиця вогню. Відійдіть від міст наших на місця, про які сказав вам, – непрохідні’, безводні і неплідні; відійдіть від міста і околиць рабів Божих, що призивають мене на поміч собі, і заступництво, і спасіння, щоб і в них славилось пресвяте ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, і молитви і прохання смиренного Трифона нехай сповняться: бо Богу належить слава і держава на віки віків. Амінь

Священник: Мир усім.

Вірні: І духові твоєму

Священник: Голови ваші преклоніть перед Господом

Вірні: Тобі, Господи

Священник: Владико Господи Боже наш, що плотським Твоїм пришестям благословив Віфлеєм і Гефсиманію, і колись дім Якова, і, будучи благословенним, перейменувався на Ізраїля. Ти і дім Аведаринів і Давидів благословив; Сам благослови і поле це (виноградник) і вчини його з Твого благословення плодоносним: молитвами Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, силою чесного і животворчого Хреста, чесного славного пророка, Предтечі і Хрестителя Іоана, святих славних і всехвальних апостолів, святих добропобідних мучеників, святих славних великомучеників Трифона, Євстафія і Юліана, і святого (ім’я), його ж і пам’ять нині святкуємо, і всіх святих Твоїх.

Виголос священника: Бо Ти благословляєш і освячуєш все, і Тобі славу возсилаємо з Безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині і повсякчас, і на віки віків. Амін.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Господи, помилуй.(3)

І звичайний відпуст дня

***

Чин молитовний під час згубного мору худоби

Чин може звершуватися як у храмі, так і в місці де знаходиться хвора худоба

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 49

Бог богів, Господь промовив і закликає землю від сходу сонця і до заходу. Від Сиону велич краси Його. Гряде Бог наш — і не мовчить, перед ним вогонь, що все палить, навкруги Нього сильна буря. Він закликає з висоти небо і землю — судити народ Свій: «Зберіть до Мене святих Моїх, що вступили в завіт зі Мною при жертві!» Небеса проголосять правду Його, бо Суддя цей є Бог. «Слухай, народе Мій, Я буду говорити. Ізраїлю! Я буду свідчити проти тебе. Я — Бог, твій Бог. Не за жертви твої буду докоряти тобі, бо всепалення твої завжди переді Мною. Не прийму ні телят від дому твого, ні козлів із дворів твоїх, бо Мої всі звірі лісові і тварини на всіх горах. Я знаю всіх птахів небесних і вся краса поля переді Мною. Коли б я зголоднів, то не сказав би тобі, бо світ увесь Мій і все, що є в ньому. Хіба Я споживаю м’ясо телят чи п’ю кров козлів? Принеси Богу жертву хвали і виконай перед Всевишнім обітниці твої. І призови Мене в день скорботи твоєї, Я спасу тебе, і ти прославиш Мене». А до грішника каже Бог: «Навіщо говориш ти про настанови Мої і завіт Мій береш у вуста свої? Ти ж зненавидів настанови Мої і слова Мої відкидаєш від себе.  Коли бачиш злодія, то сходишся з ним, і з перелюбником спілкуєшся. Уста твої невпинно злословлять, і язик твій сплітає підступи. Сидиш і наговорюєш на брата твого і на сина матері твоєї зводиш наклеп. Ти це робив, а Я мовчав; ти гадав, що й Я такий, як ти. Але Я викрию тебе і поставлю перед тобою гріхи твої. Зрозумійте ж це ви, що забуваєте Бога, щоб я не зловив вас, і тоді вже ніхто не врятує вас. Хто приносить жертву хвали, той прославляє Мене, і це дорога, якою Я явлю йому спасіння Моє».

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Псалом 69

Боже, на поміч мені прийди, Господи, поспіши допомогти мені. Нехай постидяться й осоромляться ті, що шукають душі моєї. Нехай відступлять осоромленими ті, що шукають загибелі моєї. Нехай біжать назад ті, що кажуть мені: «Добре, добре!» Але нехай зрадуються і звеселяться ті, що шукають Тебе, Боже. І ті, що люблять спасіння Твоє, нехай завжди кажуть: «Великий Господь!» А я немічний і убогий: Боже, допоможи мені. Ти – Поміч моя і Спаситель мій. Господи, не забарись.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже (3)

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Далі молитва

Священник: Господи Боже наш, Боже Сильний і Кріпкий, Ти маєш владу життя і смерті, і людей і тварин спасаєш, і скоро вислуховуєш всіх, хто з вірою закликає Тебе, і прохання їхні милостиво виконуєш. До Тебе ми, недостойні раби Твої, припадаючи, з вірою смиренно в скорботі серця молимось і благаємо: споглянь милостиво на тварин цих, що тяжкою недугою і лютою хворобою поневолені, і силою Твого благословення скоро їх зціли, і вгамуй хворобу, повітря згубне, що нищить їх, в добре поліття перетвори; і все зло, що в них або проти них є від лукавого бісівського дійства, чаклуванням, наговором або якимось іншим чародійським підступом і насильством диявольським нанесене, – віджени, і даруй їм зцілення і здорове життя; заради убогих, але вірних людей Твоїх, що з нами до Тебе взивають і милості від Твоєї благості просять – молитвами Пречистої нашої Богородиці і Приснодіви Марії; силою Чесного і Животворчого Хреста; заступництвом Небесних Сил безплотних; чесного славного пророка, Предтечі і Хрестителя Іоанна; святих славних і всехвальних апостолів; святих і добропобідних мучеників; святих безвідплатних цілителів Косми і Даміана, Кира й Іоанна, Пантелеймона і всіх святих Твоїх.

Виголос священника: Бо Ти єси Джерело життя і життя Податель, людей і тварин спасаєш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Псалом 13

Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Впали в розпусту, опоганилися в ділах своїх; не стало тих, хто чинив би добро. Господь поглянув з неба на синів людських, щоб побачити: чи є розумний, що шукає Бога? Всі заблудили, всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро, нема жодного. Невже не прийдуть до розуму всі, що роблять беззаконня, заїдають людей моїх, мов їдять хліб, і Господа не призивають? Вони убояться там, [де немає страху]. Бо Господь в роді праведних: ви насміялися над убогим, а Господь – надія його. «Хто дасть із Сіону спасіння Ізраїлеві?» Коли поверне Господь з неволі народ Свій, тоді зрадіє Яків і звеселиться Ізраїль.

Далі кладе священник благословенний ладан на вогонь, що знаходиться у чистому сосуді, і ставить за вітром, щоб усі тварини чули його запах. І співають:

Псалом 66

Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас. Щоб пізнали ми на землі путь Твою, в усіх народах – спасіння Твоє. Нехай сповідують Тебе люди, Боже, нехай сповідують Тебе люди всі. Нехай веселяться і радіють племена, бо Ти судиш народи праведно і керуєш всіма племенами на землі. Нехай славлять Тебе народи, Боже, нехай славлять Тебе народи всі. Земля дає плід свій: благослови нас, Боже, Боже наш. Нехай благословить нас Бог, і нехай бояться Його всі краї землі.

Коли чин здійснюється на місці, де знаходиться хвора худоба, то священник бере свячену воду, окроплює нею всіх тварин, а коли здійснюється в храмі – окроплюється корм та вода, яка потім дається тваринам, промовляючи:

Священник: Нехай згасне і прогнана буде усяка хвороба і недуга і все лукаве бісівське дійство від тварин цих окропленням водою цією свяченою, в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Після співається:

Священник: Споглянь на моління Твоїх рабів, Всенепорочна, вгамовуючи люту на нас напасть, визволяючи нас від всякої скорботи, Тебе бо за єдине непохитне утвердження маємо, і Твоє заступництво придбали, щоб не осоромитись, Владичице, Тебе призиваючи; поспіши на благання, тих що до Тебе з вірою взивають: радуйся, Владичице, всіх помічниця, радість і покров, і спасіння душ наших.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Господи, помилуй.(3)

І звичайний відпуст дня

***

Чин очищення оскверненої пшениці або борошна, або чогось іншого, що в коморі знаходиться

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 83

Які любі оселі Твої, Господи Сил! Жадає і лине душа моя до двору Господнього; серце моє й тіло моє возрадувалися Богу живому. Бо й пташка знаходить собі домівку, і ластівка гніздо собі, щоб вивести пташенят своїх, біля вівтарів Твоїх, Господи Сил, Царю мій і Боже мій. Блаженні ті, що живуть у домі Твоїм, повіки вони будуть хвалити Тебе. Блаженний муж, який має заступництво своє у Тобі і в якого у серці дорога до Тебе. Ідучи долиною плачу, вони знаходять джерела води, Законодавець покриває їх благословенням. Вони перейдуть від сили в силу і являться перед Богом на Сионі. Господи, Боже Сил, почуй молитву мою! Зглянься, Боже Яковів. Захиснику наш, Боже! Прихилися і поглянь на лице Христа Твого. Бо один день у дворах Твоїх краще за тисячі днів. Бажаю краще стояти біля порога в домі Бога мого, аніж перебувати мені в палацах грішників. Бо Бог є сонце й захист. Милість і правду любить Господь Бог і подає славу й благодать. Господь не позбавить блага тих, що ходять у чистоті. Господи, Боже Сил! Блаженна людина, яка уповає на Тебе.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Далі молитва

Священник: Господи Боже наш, Ти в пришесті Твоїм у плоті сказав, що не те оскверняє людину, що входить в неї, але все чистим є для чистого; Ти сосудом обраним, апостолом Твоїм Павлом, навчив нас вірити, що все, що створене Тобою, є добре, Божественним словом і молитвою до Тебе освячується; Сам і нині, Владико, співстраждаючи немочам нашим, благослови пшеницю цю Твоєю благодаттю і людинолюбністю, благословенням і окропленням водою цією, ім’ям Твоїм освяченою, а всяку скверну, що впала в неї підступом диявола, або навіть сумнів в цьому – віджени від думок рабів Твоїх, і дай їм надію на Тебе і віру в Твої щедроти, дай спожити цю пшеницю (борошно або щось інше) на подяку святого Твого імені і неосудженими зберегтися.

Виголос священника: Бо Ти благословляєш і освячуєш все, і Тобі славу возсилаємо з Безначальним Твоїм Отцем і з Пресвятим і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Господи, помилуй.(3)

І звичайний відпуст дня

***

Чин очищення, коли щось скверне або нечисте впало в сосуд з вином або єлеєм, або медом, або з чимось іншим

Нечисте видаляють геть із сосуду, а вино, або єлей, або інший вміст сосуду переливають в інший сосуд. Осквернений сосуд вимиють ззовні і зсередини. Священник кадить вимитий сосуд і хрестовидно тричі вливає в нього святу богоявленську воду. Після цього вливає в нього знову те, що в ньому тримали і, покадивши, починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 83

Які любі оселі Твої, Господи Сил! Жадає і лине душа моя до двору Господнього; серце моє й тіло моє возрадувалися Богу живому. Бо й пташка знаходить собі домівку, і ластівка гніздо собі, щоб вивести пташенят своїх, біля вівтарів Твоїх, Господи Сил, Царю мій і Боже мій. Блаженні ті, що живуть у домі Твоїм, повіки вони будуть хвалити Тебе. Блаженний муж, який має заступництво своє у Тобі і в якого у серці дорога до Тебе. Ідучи долиною плачу, вони знаходять джерела води, Законодавець покриває їх благословенням. Вони перейдуть від сили в силу і являться перед Богом на Сионі. Господи, Боже Сил, почуй молитву мою! Зглянься, Боже Яковів. Захиснику наш, Боже! Прихилися і поглянь на лице Христа Твого. Бо один день у дворах Твоїх краще за тисячі днів. Бажаю краще стояти біля порога в домі Бога мого, аніж перебувати мені в палацах грішників. Бо Бог є сонце й захист. Милість і правду любить Господь Бог і подає славу й благодать. Господь не позбавить блага тих, що ходять у чистоті. Господи, Боже Сил! Блаженна людина, яка уповає на Тебе.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Далі молитва

Священник: Святий Господи Боже наш, Ти Твоїм милосердним пришестям всілякі нечистоти ворожі знищив і сказав: не те, що входить в людину, оскверняє її, але для чистого все є чистим; Ти сосудом вибраним Твоїм, апостолом, навчив нас, щоб вірили: все, створене Тобою, є добре, і не можна нічого відкидати з того, що освячується Божественним словом і молитвою до Тебе. Сам благослови вино це (або єлей, або щось інше; тут називай) Твоєю благодаттю і вливанням святої води, а всяку скверну через змія, що впав в нього підступом лукавого, або навіть сумнів в цьому – віджени від думок рабів Твоїх, щоб було воно всім, хто споживає його, на радість. Подавай всім, хто його причащається, на освячення, і дай їм з чистою совістю приступати до Пречистих Твоїх Тайн.

Виголос священника: Бо Ти благословляєш і освячуєш все, і Тобі славу возсилаємо з Безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині і повсякчас, і на вік віків.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Господи, помилуй.(3)

І звичайний відпуст дня

Потім священник першим споживає те, що в сосуді та дає те господарям дому. Коли ж те, що впало в сосуд з вином або єлеєм, зацвіте і зігниє, виливають все геть і нічого з того не вживають.

***

Чин очищення оскверненого посуду

Вимивають такий посуд, а священник вливає хрестовидно святу воду та починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 83

Які любі оселі Твої, Господи Сил! Жадає і лине душа моя до двору Господнього; серце моє й тіло моє возрадувалися Богу живому. Бо й пташка знаходить собі домівку, і ластівка гніздо собі, щоб вивести пташенят своїх, біля вівтарів Твоїх, Господи Сил, Царю мій і Боже мій. Блаженні ті, що живуть у домі Твоїм, повіки вони будуть хвалити Тебе. Блаженний муж, який має заступництво своє у Тобі і в якого у серці дорога до Тебе. Ідучи долиною плачу, вони знаходять джерела води, Законодавець покриває їх благословенням. Вони перейдуть від сили в силу і являться перед Богом на Сионі. Господи, Боже Сил, почуй молитву мою! Зглянься, Боже Яковів. Захиснику наш, Боже! Прихилися і поглянь на лице Христа Твого. Бо один день у дворах Твоїх краще за тисячі днів. Бажаю краще стояти біля порога в домі Бога мого, аніж перебувати мені в палацах грішників. Бо Бог є сонце й захист. Милість і правду любить Господь Бог і подає славу й благодать. Господь не позбавить блага тих, що ходять у чистоті. Господи, Боже Сил! Блаженна людина, яка уповає на Тебе.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Далі молитва

Священник: Господи Боже наш, Ти єдиний Святий, освяти сосуд цей освячувальною Твоєю дією, і очисти його, щоб він був неоскверненим і служив рабам Твоїм; і дай нам завжди у святині молитися у святих Твоїх церквах.

Виголос священника: Бо, Тобою завжди бережені, Тобі славу і поклоніння возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Господи, помилуй.(3)

І звичайний відпуст дня

У 2010 році, з благословення тогочасного предстоятеля УАПЦ, митрополита Мефодія (Кудрякова), почалася робота над «Великим Требником УАПЦ» (+2015), яку очолив св.пам. митр. прот. Євгена Заплетнюк (+2020). Наробок групи зміщався для ознайомлення та обговорення на сайті «Українська Автокефалія», а потім – «Автокефалія» на протязі 2010-2012 рр. З об’єктивних та суб’єктивних причин, робота була зупинена в 2013 р. Отже ми відновлюємо для ознайомлення науковий наробок цієї спільноти колишньої УАПЦ

Редакція проєкту «Київське Православ’я»

Чин заклинальний святого Василія над тими, хто страждає від демонів

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Свя­тий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 90

Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться. Каже він до Господа: «Ти Пристановище і Захист мій, Бог мій, і я уповаю на Тебе». Він спасе тебе від сіті ловця і від пошесті згубної. Плечима Своїми Він захистить тебе, і під тінню крил Його ти надійно спочиватимеш. Обороною тобі буде правда Його. Не побоїшся страху вночі, ані стріли, що летить удень. Ані пошесті, що ходить у темряві, ані напасті духа зла опівдні. Впаде біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться. Тільки очима твоїми будеш дивитися і пом­сту над беззаконними бачити. Бо ти сказав: «Господь – надія моя», і Все­вишнього ти обрав за оборонця собі. Отже, не прийде до тебе лихо, і по­шесть не наблизиться до оселі твоєї. Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх. На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткнулася об камінь. На гаспида й василиска ти наступатимеш і потопчеш лева й змія. Бо каже Господь: «За те, що він поклав надію на Мене, Я визволю його і захищу його, бо він знає ім’я Моє. Буде кликати Мене, Я почую його; буду з ним у скорботі, визволю його і прославлю його. Довгим життям обдарую його і дам йому спасіння Моє».

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Далі молитва

Священник: Бог богів і Господь господарів, вогненних чинів Творець і безплотних Сил Мудрець, і небесних і наднебесних Художник, Якого не бачив ніхто з людей і бачити не може, Якого боїться всяке творіння; архістратига, який колись впав у гордість, що разом зі своїми служителями через непослух був скинутий на землю, і ангелів, які з ним відступили, стали бісами злобними, Ти в темряву глибин безодні заключне. Нехай заклинання моє, що звершується страшним ім’ям Твоїм, нехай стане грізним для нього, владики лукавства, і всім слугам його, які спали з ним з висоти світла, і перетвори їх на втечу, і звели їм відійти звідтіля, щоб більше ніякої шкоди не чинили в образах назнаменованих, але нехай приймуть на собі кріпость і державну силу тих, яким Ти дав знамення і повелів наступати на змію, і на скорпіона, і на всю силу ворожу.

Виголос священника: Бо оспівується і величається всім, що дихає, і славиться зі страхом Твоє пресвяте ім’я, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Господи, помилуй.(3)

І звичайний відпуст дня

***

Чин очищення дому, що страждає від злих духів

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Свя­тий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійце, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй. (12 )

Слава Отцю і Сину, і Святому Духо­ві нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 90

Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться. Каже він до Господа: «Ти Пристановище і Захист мій, Бог мій, і я уповаю на Тебе». Він спасе тебе від сіті ловця і від пошесті згубної. Плечима Своїми Він захистить тебе, і під тінню крил Його ти надійно спочиватимеш. Обороною тобі буде правда Його. Не побоїшся страху вночі, ані стріли, що летить удень. Ані пошесті, що ходить у темряві, ані напасті духа зла опівдні. Впаде біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться. Тільки очима твоїми будеш дивитися і помсту над беззаконними бачити. Бо ти сказав: «Господь – надія моя», і Всевишнього ти обрав за оборонця собі. Отже, не прийде до тебе лихо, і пошесть не наблизиться до оселі твоєї. Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх. На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткнулася об камінь. На гаспида й василиска ти наступатимеш і потопчеш лева й змія. Бо каже Господь: «За те, що він поклав надію на Мене, Я визволю його і захищу його, бо він знає ім’я Моє. Буде кликати Мене, Я почую його; буду з ним у скорботі, визволю його і прославлю його. Довгим життям обдарую його і дам йому спасіння Моє».

Диякон: Господу помолимось

Вірні (або читальник): Господи помилуй.

Потім молитва.

Священник: Господи, Боже спасіння нашого, Сину Бога Живого, Якого херувими носять, вищий за всякі начала і власті; Ти єси великий і страшний над всіма, що навколо Тебе; Ти, що поставив небо як шатро; Ти створив землю силою Твоєю і наповнив всесвіт премудрістю Твоєю; Ти трясеш основи піднебесні, стовпи ж її непорушні. Ти наказуєш сонцю, і воно не сяє, зірки запечатуєш, забороняєш морю і висушуєш його; від гніву Твого тануть начала і власті, і гори трясуться від Тебе. Ти врата мідні зруйнував і окови залізні зламав; Ти сильного зв’язав і сосуди його розкидав. Ти мучителя Хрестом Твоїм знищив, Ти змія заманив на гачок через втілення Твоє і, путами мороку зв’язавши, в тартарі посадив. Ти сам, Господи, утвердження тих, що на Тебе надію покладають, кріпка стіна тих, що на Тебе уповають, і повели відступити, віджени і перетвори в бігство всяке диявольське дійство і всяке сатанинське нашестя, всякий підступ сатанинської сили, що на нас находить від дому цього і тих, що страждають у ньому і носять знамено Христа – страшну над демонами перемогу, і призивають ім’я Твоє святе. Так, Господи, що легіон демонів відігнав, і глухому і німому демону та нечистому духу з чоловіка вийти і більше не повертатися повелів; все нашестя невидимих ворогів наших Ти знищив, вірним же і тим, що пізнали Тебе, Ти заповідав: ось, даю владу, щоб нищити голови зміїв і скорпіонів, і над всією силою ворожою. Сам, Владико, що перемагаєш всяке зло і спокуси, збережи всіх, що живуть в домі цьому, визволяючи їх від страху нічного і від стріли, що летить вдень, і від пошесті, що в темряві, і від зустрічі з демонами опівдні: щоб Твої раби, Твої рабині і діти, Твоєю насолоджуючись поміччю і ангельським воїнством бережені, всі як один в однодумності вірно співали: Господь мій помічник, і не буду боятися того, що зробить мені людина; і ще: не буду боятися зла – бо Ти зі мною, Господи.

Виголос: Бо Ти єси, Боже, утвердження моє, сильний Володарю, Князь миру, Отець будучого віку, і Царство Твоє – Царство вічне; і Тебе, єдиного, є Царство і сила, і слава, з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні (або читальник): Амінь.

І звичайний відпуст дня

Так, святитель київський Іларіон Русин у своїй славетній похвальній промові, присвяченій пам’яті князя Володимира, – «Проповіді про закон і благодать», виголошеній між 1037 та 1043 роками, стверджує, що вже за часів Володимира в Києві «монастирі на горах постали, ченці з’явилися».

До цього періоду, вочевидь, належить і поява перших руських паломників та ченців на Святій Горі Афон. На жаль, точні документальні свідченя цьому не збереглися. В архіві Руського на Афоні Свято-Пантелеймонового монастиря найдавніші акти, що стосуються руського Святогірського монастиря, датуються 1030 та 1048 роками. З них ми дізнаємося, що руська Свято-Успенська Богородична обитель «Ксілургу» (грец. ξυλουργός – тесля або деревообробник) станом на 1030 рік… вже мала статус Ігуменарія (акт 1), а в указі візантійського імператора Костянтина IX Мономаха від 1048 р. іменується Царською Лаврою (акт 3).

Більш давні документи через численні пожежі та руйнування монастиря не збереглися. Відсутність в архіві Руського на Афоні Свято-Пантелеймонового монастиря давніших актів довгий час змушувала сумніватися в достовірності святогірського переказу про знаходження руського чернецтва на Афоні та заснування тут першої давньоруської обителі за часів князя Володимира.

Однак у 1932 році в архівах Великої Лаври св. Афанасія на Афоні групі французьких дослідників на чолі з видатним візантиністом проф. Полем Лемерлем, яка займалася пошуками та виданням давніх актів афонських монастирів, вдалося виявити невідомий до того документ, що підтверджував давніше походження руського монастиря на Афоні.

Зокрема, в актах Святогірського монастиря, що зберігаються в Архіві Лаври (скр. 1, док. 173) за лютий 1016 року, стоять підписи 21 ігумена афонських обителей, і серед них підпис ігумена руського монастиря, який з грецької перекладається так: «Герасим, монах, з Божої милості пресвітер і ігумен обителі Роса, свідкуючи, власноруч підписав».

Документ написаний на пергаменті. Підпис руського ігумена Герасима стоїть тринадцятою з двадцяти однієї.

На думку В. Мошина, А. Тахіаоса та інших дослідників афонських архівів, в «Акті 1016 р.» йдеться саме про перший руський святогірський монастир, який згодом став більш відомим під назвою «Ксилургу» або «Древодел», і який вже до 1048 р. мав статус Царської Лаври.

Як зазначає проф. А. Тахіаос, «Жоден сумнів не може закрастися в думку, що тут перед нами знаходиться свідоцтво про існування руського монастиря на Святій Горі. В ту епоху руський народ і його країна позначалися грецькою мовою незмінним власним ім’ям «Рос» (῾Ρῶς), вперше згаданою у документі патріарха Константинопольського Фотія у 867 році».

Отже, Святогірський акт 1016 року однозначно підтверджує заснування давньоруського монастиря на Афоні ще за часів св. князя Володимира. І хоча сам акт підписано через півроку після смерті київського володаря, немає сумнівів, що сам монастир було засновано задовго до цієї події. Це припущення підтверджує й той факт, що підпис руського ігумена стоїть тринадцятою серед двадцяти однієї підпису всіх ігуменів Святогірських монастирів. На Афоні традиційно підписи ставляться відповідно до місцевого диптиха та статусу святогірських монастирів. І тринадцяте місце в такому диптиху підтверджує особливий статус руського монастиря та його відносно немолоде походження.

Окрім святогірського Акту 1016 року, існує й низка опосередкованих свідчень, що підтверджують думку про заснування давньоруського монастиря на Афоні за часів князя Володимира Київського.

Так, у руському літописі за 1496 рік стверджується, що «з давніх-давен монастир св. Пантелеймона на Святій Горі був зведений прадавніми великими князями Руськими від великого Володимира». Також і в матеріалах архіву Афонського Хіландарського монастиря за 1583 рік простежується це афонське передання. Зокрема, у зверненні до царя Івана Грозного, говорячи про Афонський Пантелеймонів монастир, зазначається: «оскільки будівництво і шана належать святому Князю Володимиру, і в наших краях похвала царству твоєму». Цей документ підписаний святогірським протоієреєм Пахомієм та всіма старцями Святої Гори.

На думку проф. А. Тахіаоса, це повідомлення запозичене з давніших, до наших днів не збережених, афонських актів і «сходить до давньої слов’янської традиції, що відродилася в XVI столітті».

І хоча самі ці згадки XV–XVI століть про заснування та облаштування св. князем Володимиром давньоруського монастиря на Афоні не можуть бути прямим підтвердженням цієї версії, проте в контексті відомостей святогірського Акту 1016 року є важливим доповненням до наявних звісток.

Наступником ігумена Герасима, згаданого в Акті 1016 року, був, очевидно, ігумен Феодул, який залишив свій підпис на спільному акті обителей Есфігмен і Ксилург за 1030 рік. Про це відомо з відповідного Акту, що зберігається в архіві Пантелеймонового монастиря на Святій Горі.

Свого найвищого розквіту давньоруська обитель на Афоні досягла за сина Володимира – великого князя київського Ярослава Мудрого. Про це ми можемо судити зі збережених в архіві «Русіка» документів за 1030, 1048, 1070 та 1142 роки. Так, в акті 1048 року, як уже було зазначено, візантійський імператор Костянтин IX Мономах іменує руську обитель Богородиці Ксилургу «Царською Лаврою». Із цього ж документа ми дізнаємося, що Руський монастир у спірних питаннях мав право безпосередньо звертатися до самого імператора, минаючи Протат Святої Гори, що було заборонено іншим афонським обителям. Вже в цей період «Русік» мав розвинене господарство та утримував працівників. Він мав пристань, судна, хлібну ріллю, млин, власну дорогу від пристані до монастиря.

Говорячи про давньоруський монастир на Афоні, неможливо оминути увагою й факт прийняття чернечого постригу на Святій Горі преподобним Антонієм Печерським.

Цей подвижник має особливе значення у сонмі давньоруських святих і здавна шанується як «начальник усіх руських ченців».

Однак, незважаючи на таке центральне значення особи преподобного Антонія в історії Православної Церкви та Київської Русі, збережені відомості про нього досить скупі й суперечливі. Особливо мало інформації про період перебування подвижника на Святій Горі Афон.

Останнім часом у популярній літературі утвердилася думка, нібито преподобний Антоній Печерський на Афоні подвизався у грецькому монастирі Есфігмен. На підтвердження цього демонструється невелика печерка з церквою на честь святого Антонія Есфігменського, що була добудована над нею наприкінці ХІХ століття.

Однак чи справді ця печера належала київському Антонію? І чи справді Антоній Єсфігменський тотожний преподобному Антонію Печерському? Це питання досі залишається відкритим, оскільки вагомих доказів єсфігменської гіпотези, що поширилася з середини XIX століття, так і не було надано.

Окрім нині відомої печери Антонія Есфігменського, на Афоні у XVIII–XIX століттях існувала й інша печера, яку теж приписували преподобному Антонію Печерському, – неподалік від Великої Лаври святого Афанасія. Про неї згадується у паломницьких звітах чернігівського ієромонаха Іполита (Вишенського).

На думку більшості дослідників, тут мала місце спроба російських паломників, які активно почали відвідувати Афон у XIX столітті, самостійно відшукати місце подвигу шанованого на Русі «начальника всіх руських ченців». Проте, якщо Велика Лавра відмовилася визнати паломницьку ідентифікацію печери, розташованої в її межах, то грецький монастир Есфігмен вважав це можливим і дозволив російським паломникам звести над печерою храм на честь святого Антонія Есфігменського.

Слід звернути увагу на те, що есфигменська гіпотеза вже одразу після свого появи у XIX столітті зазнала гострої критики з боку низки відомих церковних істориків. Зокрема, сумніви щодо її достовірності висловлювали єпископ Порфирій (Успенський), який чимало попрацював в архівах святогірських монастирів; архімандрит Антоній (Капустін), який вивчав обителі Святої Гори у 1859 році; професор Євген Голубинський, архімандрит Леонід (Кавелін) та інші. Усі вони, незалежно один від одного, дійшли висновку, що есфігменське житіє та пред’явлена есфігменцямі печера не є автентичними і були «вигадані» напередодні приїзду на Святу Гору російського великого князя Костянтина Костянтиновича Романова у 1843 році – з метою привернути увагу знатних російських паломників до монастиря.

Єпископ Порфирій (Успенський) у 1846 році ретельно вивчив усі наявні в бібліотеці Есфігмена документи та акти, але жодного документального підтвердження есфігменської гіпотези так і не знайшов. За його словами, до 40-х років XIX століття в обителі немає слідів перебування тут преподобного Антонія.

У наш час, у 1970-ті роки, відомий французький історик та видавець афонських архівних документів проф. Жак Лефор ретельно опрацював архів Есфігмену, опублікувавши у Франції збережені акти візантійського періоду в багатотомній серії «Архіви Афону» (Archives de l’Athos). Ретельно вивчивши всі наявні джерела та існуючу літературу з історії Есфігмену, він дійшов висновку, що есфігменська легенда про прп. Антонія Печерського вперше з’явилася близько 1840 року. Нічого давнішого з цього питання ним також знайдено не було.

Починаючи з 40-х років XIX століття, монастир Есфігмен неодноразово переробляв і редагував своє життєпис преподобного Антонія Есфігменського, прагнучи привести наявні неточності у відповідність до російських джерел.

Посилаючись на легенду, що виникла в Есфігмену, в 1895 році настоятель монастиря архімандрит Лука Агіограф звернувся до Київської духовної консисторії з проханням про заснування в Києві подвір’я Есфігменського монастиря з каплицею в ім’я преподобних Антонія, Афанасія та Григорія. Однак духовна консисторія, що засідала під головуванням церковного історика протоієрея Петра Лебедінцева, 16 червня 1895 року не прийняла позитивного рішення через відсутність достатньо переконливих підстав. Зокрема, отець Петро Лебедінцев у відгуку писав, що «…про перебування та постриг Антонія Печерського в Афонському монастирі Есфігмен немає ані запису, ані переказу в літописах і Печерському патерику…». Остаточно питання було знято указом Святішого Урядового Синоду від 12 жовтня 1895 року на ім’я митрополита Київського і Галицького Іоанікія, де на підставі вищевикладеного відмовлялося у задоволенні прохання настоятеля Есфігменського монастиря.

Важливо зазначити, що, крім досить пізніх легенд про існування печер преподобного Антонія Печерського біля Великої Лаври святого Афанасія та Єсфігменського монастиря, на Афоні існує ще одне передання про те, що майбутній отець руського чернецтва спочатку подвизався на Святій Горі не в грецькому, а в давньоруському монастирі Успіння Богородиці («Ксилургу», або «Древодел»).

Дослідники афонської спадщини, зокрема А. Тахіаос та В. Мошин, вважали, що преподобний. Антоній прийняв чернецтво саме в Руському монастирі на Афоні. Як пише грецький професор Тахіаос, «коли на Афон прибув святий Антоній, руське чернецтво вже набуло там певних традицій. Прибувши на Афон, святий Антоній виявив там повністю сформований руський монастир, де й оселився, попередньо відвідавши, ймовірно, й інші монастирі, в яких проживали слов’янські ченці». Цю ж думку повністю поділяє і відомий історик та археолог акад. П. П. Толочко.

Якщо на момент перебування прп. Антонія на Афоні вже існував тут руський монастир (а Акт 1016 року не залишає в цьому сумнівів), то логічне випливає, що своє чернече навчання він проходив під керівництвом не грецьких, а руських святогірських старців. Причиною цьому міг бути і відомий мовний бар’єр, характерний для слов’янського чернецтва на Афоні й донині.

Варто звернути увагу, що соборний храм давньоруської афонської Свято-Успенської Богородичного монастиря «Ксилургу» присвячений Успінню Богородиці. Як відомо, і заснована преподобним Антонієм, після його повернення з Афону, Києво-Печерський монастир, як і соборний храм київського монастиря, теж символічно були присвячені Успінню Божої Матері.

Можна припустити, що заснування на Київських пагорбах монастиря на честь Успіння та будівництво величного Успенського храму, здійснені з благословення преподобного Антонія, вочевидь, були ніби символічними проекціями свого первообразу – Свято-Успенського руського святогірського монастиря «Ксилургу» та її соборного храму на Святій Горі Афон. Таким чином, преподобний Антоній спробував перенести ідею сакралізації простору і на новонавернену київську землю, створити, так би мовити, «руську ікону» Святого Афону – як Уділ Божої Матері на Русі. Тому невипадково саме Києво-Печерський монастир, ще на зорі його становлення, почали називати «Третім Уділом Божої Матері» та «Руським Афоном».

Не випадково у Києво-Печерському Патерику, наслідуючи афонську традицію, у контексті будівництва у Києві монастирського Успенського собору відзначається передача Києво-Печерської обителі та стольного Києва під безпосередній патронат Божої Матері. «Хощу церкву възградити Себѣ въ Руси, въ Киеве… Прииду же и Сама видѣти церкви и въ ней хощу жити», – передає давньоруський літописець слова Богородиці, яка з’явилася зодчим головного лаврського храму. Завдяки такому посвяченню Божій Матері, вважає проф. У. Річка, столиця Русі сприймалася середньовічною суспільною свідомістю як богообраний і богоохоронюваний град – Дім Богородиці, як сакральний символ і серце Святої Київської Русі, забезпечуючи таким чином і її духовну єдність.

Отже, саме давньоруський Афонський Свято-Успенський монастир «Ксилургу», вочевидь, був тим «першообразним» центром сакралізації києворуської землі, успадковуючи який, через духовну єдність і спорідненість із ним, на Київських горах було відтворено «образ», «ікону» Святої Гори Афон – Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру.

Нині давньоруський Свято-Успенський монастир «Ксилургу» є скитом спільного життя, що підпорядковується Афонському Руському Свято-Пантелеймоновому монастирю.

У 1989 році скит зазнав сильну пожежу, внаслідок якої повністю згорів братський корпус і бібліотека скиту. На щастя, всі цінні й стародавні книги та рукописи вже давно були перенесені до прибережної обителі і зберігаються нині в архіві Свято-Пантелеймонівського монастиря.

Близько десяти років тому Афонський Пантелеймонів монастир власними силами потроху почав відновлення обителі. Були відбудовані згорілий корпус, бібліотека, відреставрований стародавній Успенський собор.

З 2010 року розпочато вивчення та освоєння навколишньої території скиту з метою уточнення його меж. Після розчищення непрохідних зарослій чагарнику було виявлено складну старовинну монастирську інфраструктуру, створену в минулому насельниками обителі: кам’яні мости, бізулі, численні тераси, залишки садових посадок, дороги, алеї, дві млини – вітряний на горі та водяний в ущелині, а також складна система водозбірних каналів.

Донедавна в аварійному стані перебував храм преподобного Іоана Рильського з братською усипальницею. Він стоїть на схилі гори, що зазнає зсувів, тому його відновлення самостійними силами монастиря було ускладнене.

Незважаючи на це, у зв’язку з підготовкою до святкування у 2016 році 1000-річного ювілею давньоруського чернецтва на Афоні, Пантелеймонів монастир розпочав відновлювальні роботи в скиті. У 2015 році було відновлено храм преподобного Іоана Рильського. Наближаються до завершення й роботи з реставрації скиту, які планується закінчити до ювілею наступного року.

На жаль, реставраційних робіт, що проводяться силами монастиря, недостатньо для здійснення повноцінних археологічних та інших досліджень на території обителі. Залучення професійних археологів та застосування відповідних археологічній методики досліджень могло б суттєво заповнити наявні прогалини в історії давньоруського чернецтва на Афоні, і зокрема щодо заснування давньоруського святогірського монастиря Успіння Богородиці «Ксилургу» за часів святого рівноапостольного князя Володимира Київського.

Сергій Шуміло, директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні

Отже, існування інституту канонізації зумовлене наявністю самої ідеї святості в колективній свідомості суспільства, що відображає ментальний простір певної епохи та релігійної традиції. У такому розумінні канонізація постає особливою формою церковної діяльності, що відповідає глибинній потребі людини віднайти й пережити святе як у межах особистого духовного досвіду, так і в площині колективної пам’яті.

Для визнання особи святою Церква спирається на певні богословські критерії, що відображають розуміння святості у православній традиції.

Так, за свідченням Константинопольського патріарха Нектарія (XVII ст.), істинна святість у людині ґрунтується на трьох засадах:

- непохитна православна віра, чиста від будь-якого відступництва;

- звершення всіх чеснот і готовність стояти за віру аж до пролиття крові;

- надприродні знамення і чудеса, які Бог являє через людину як свідчення Своєї благодаті.

Ці критерії відображають богословський ідеал святості у її догматичному вимірі. Водночас у реальній практиці православ’я виявлення святості не завжди зводилося лише до цих трьох аспектів. Історична динаміка та специфіка локальних церковних традицій зумовили варіативність підходів до визначення критеріїв святості. Серед них можна виокремити такі:

- віру Церкви у святість подвижника як того, хто догодив Богові, послужив поширенню Євангелія та зберіг чистоту віри;

- мученицьку смерть за Христа або страждання за віру;

- чудотворення, звершені за молитвами святого або від його чесних мощів;

- високе пастирське чи архієрейське служіння, звершене у вірності Христу та любові до людей;

- великі заслуги перед Церквою і народом Божим;

- добродійне, праведне життя, навіть якщо воно не супроводжувалося явними чудесами;

- глибоке народне шанування праведника, яке нерідко виникало ще за його земного життя.

Проте зміст цих критеріїв залишався незмінним: у центрі завжди перебуває свідчення істинної віри, любові до Бога та ближніх, а також служіння Церкві й народові.

На сучасному етапі розвитку Православної Церкви України канонізація набуває особливого богословського та суспільного значення. Вона постає не лише актом вшанування минулого, а й засобом осмислення святості в контексті новітньої історії. Інститут канонізації в ПЦУ виконує функцію утвердження духовної та історичної ідентичності Церкви, засвідчує спадкоємність української православної традиції та визначає місце українського православ’я в духовному просторі сучасного світу.

Отже, канонізація постає виявом духовної зрілості Церкви, що сприяє утвердженню моральних ідеалів і ціннісних орієнтирів, необхідних для подальшого розвитку релігійного та національного життя України.

Одним із ключових прикладів канонізації в Православній Церкві України є прославлення святителя Йосифа (Нелюбовича–Тукальського), митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, екзарха Константинопольського патріарха XVII століття. Його канонізація, здійснена 11 грудня 2021 року, стала першою після здобуття Томосу про автокефалію й символізує важливий етап у відновленні церковної традиції ПЦУ. Святитель Йосиф вирізнявся глибокою вірою, жертовністю та непохитною відданістю Церкві в складний період Руїни, коли українські землі переживали численні політичні й соціальні потрясіння. Він доклав значних зусиль для консолідації православної спільноти, прагнучи зберегти єдність Церкви в умовах зовнішніх загроз і внутрішніх викликів. Таким чином, канонізація святителя Йосифа стала важливим чинником зміцнення засадничих позицій українського православ’я [5].

Враховуючи значущість канонізації святителя Йосифа як символа церковної єдності та стійкості в період кризових трансформацій, постає необхідність розгляду канонізації інших визначних церковних діячів, чия життєва і пастирська діяльність також була спрямована на зміцнення української православної традиції в умовах історичних викликів. Зокрема, до таких постатей належить Патріарх Володимир, життя і служіння якого впродовж XX століття характеризуються відданістю справі утвердження церковної єдності та духовної самобутності українського народу. Обґрунтування його канонізації стає логічним продовженням церковної практики, започаткованої через прославлення святителя Йосифа, і спрямоване на подальше зміцнення духовного фундаменту Православної Церкви України.

«Піп серед дисидентів – дисидент серед попів» – так отця Василя Романюка, майбутнього Патріарха Володимира, охрестили співкамерники в мордовських таборах ще у 1970-х роках ХХ століття. Така доля випадає обраним – доля страдника і великомученика за народ, за Церкву, за державу [6].

Життєвий шлях Романюка, від напівголодного дитинства до виснажливих таборів Колими й Магадана, повернення на Батьківщину та страдницького священничого служіння, що завершилося новими арештами, засланнями до Мордовії та Якутії, переслідуванням родини і смертю дружини, – явилися етапами його власної «хресної дороги». Вже за життя, 1976 року, за розпорядженням митрополита Мстислава (Скрипника), отця Василя почали поминати в українських православних церквах США й діаспори як «сповідника віри».

Перебуваючи на засланні, Романюк рішуче відмежувався від радянської системи: у 1976 році відмовився від радянського громадянства, задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви (звернувшись до митрополита Мстислава із заявою про перехід), у листопаді 1979 році приєднався до Української Гельсінської спілки. Його світоглядна позиція виявилася провісною, адже ідеологічно випередила суспільно-політичні процеси в колишньому Радянському Союзі.

У квітні 1990 року отець Романюк був пострижений у чернецтво з іменем Володимир і хіротонізований в єпископа Ужгородського і Виноградівського, ставши невдовзі одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату. У 1993 році був призначений архієпископом Львівським і Сокальським, а після смерті Патріарха Мстислава – возведений у сан митрополита. 21-24 жовтня 1993 обраний Патріархом Київським і всієї України-Руси на Всеукраїнському Православному Соборі та інтронізований у Софійському соборі.

«Патріаршество» Володимира стало духовно найважчим періодом його життя, що завершився трагічними подіями «чорного вівторка». «І, нісши Свого хреста, Він вийшов на місце, Череповищем зване, по-гебрейському Голгофа» [Ів.19:17], [1]. І був похований під брамою Софії Київської: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити…» [Мт. 8:20], [1].

Пізніше в інформаційному просторі надовго закріпиться вислів, що Патріарх Володимир своєю смертю зробив більше, ніж своїм життям. «Немає пророка у Вітчизні своїй», цитуючи Новий Заповіт, напише син Патріарха у своїх спогадах про батька.

Минуло майже три десятиліття від дня кончини Патріарха Володимира. За цей час Українська Держава пережила Революцію Гідності (2013-2014), анексію Криму, роки війни на Сході (АТО/ООС) та початок повномасштабного російського вторгнення в Україну (2022). Проте роль постаті Патріарха у формуванні національної свідомості залишається визначальною. Своїм життям він утвердив найголовніший закон людського буття – закон любові й вірності обраному шляху, а своєю смертю визначив і викрив для нас ворога – від тоталітарної радянської системи до сучасної російської імперської сили, що постає під ідеологічною маскою «русского міра», однією з іпостасей того самого зла, проти якого він стояв усе життя. Віра Василя Романюка, як акт прориву через мертву абсурдну дійсність, постійно долала ту межу між розпачем і надією, до самого кінця.

Разом з Євхаристією Христос подарував нам незліченну кількість благ, один із таких незліченних дарів – символ. Багато символів було подаровано народам, так було даровано і нашому. Життя Патріарха Володимира стало пророчим відображенням майбутнього: він визначив систему координат для сучасного українського народу, вказавши на необхідність інституційної незалежності держави і Церкви як єдиного орієнтира збереження української ідентичності. Такі величні постаті становлять собою духовну закваску нації.

«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви», – проголошував єп. Володимир під час своєї хіротонії [6]. Нині настав його час бути офіційно зарахованим до сонму «мучеників нашої Церкви». 23 вересня 2011 року була висунута пропозиція Архієрейського Собору УАПЦ про внесення до лику святих (у чині сповідників-страстотерпців) у Бозі спочилого Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) [8]. Як і в давніх актах прославлення, у цьому рішенні втілено основоположну мету: Церква впізнає в ньому свого святого, а через нього – свою історію спасіння.

Протягом двадцяти років, щомісяця 13 числа, біля могили Патріарха Володимира здійснюється молитва за єдність Церков в Україні, ініційована мирянським рухом «Схід і Захід під Покровом Пресвятої Богородиці». Також відомо про численні випадки отримання благодатної допомоги: жінки, які моляться тут про дарування дитини, свідчать про диво материнства, що сталося за заступництвом Патріарха. Це сприймається вірянами як видимий знак духовної опіки спочилого предстоятеля.

Постать Патріарха Володимира вшанована у численних культурно-релігійних формах: йому присвячено духовні пісні й богослужбові піснеспіви, а його образ втілено у трьох іконах. Масштабне увічнення пам’яті Патріарха представлене розгалуженою географією меморіальних об’єктів: пам’ятники споруджено у Косові, Химчині та Космачі, а меморіальні дошки встановлено у Криворівні, Акрешорах, Рожнові, Пістині, а також у місті Косові. Візуальна пам’ять про святителя зберігається в кінематографі, зокрема у документальному фільмі «Бог і Україна: дві великі любові Патріарха Володимира Романюка» та низці тематичних короткометражних стрічок. Унікальним свідченням епохи стали також збережені як відеоінтерв’ю, так і аудіозаписи розмов із Патріархом, у яких зафіксовано його живий голос та пастирські настанови.

Життєвий шлях та спадщина Романюка стали предметом численних учнівських, студентських та фахових дослідницьких робіт, а пам’яті Патріарха регулярно присвячують науково-практичні конференції. Особливого значення це вшанування набуло нині, адже 2025 рік на Прикарпатті офіційно оголошено Роком Патріарха Володимира Романюка та Митрополита Андрея Шептицького – з нагоди 100-річчя від дня народження предстоятеля. На честь двох духовних лідерів засновано обласну премію імені Романюка–Шептицького, якою відзначають митців, іконописців та літераторів за вагомий внесок у розвиток сакрального мистецтва й духовної культури України.

«Поки Пилат сидів на місці для судді, його дружина надіслала до нього сказати: «Не роби нічого цьому Праведникові, бо сьогодні уві сні я багато страждала через Нього»» [Мт. 27:19], [1]. Тож нехай наші страхи не стануть стіною між нами та Божественною істиною.

Список використаних джерел:

1. Біблія. Новий Заповіт / пер. І. Огієнка. URL: https://uk.wikisource.org/wiki/Біблія_(Огієнко)/Новий_Заповіт.

2. Вебер М. Господарство і суспільство як загальні поняття // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / пер. з нім. М. Кушнір. Київ : Основи, 1998. С. 67–82.

3. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя / пер. з фр. Г. Борисюк. Київ : Юніверс, 2002. 424 с.

4. Зізіулас І. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви / пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2005. 276 с.

5. Перша канонізація в Православній Церкві України URL: https://www.pomisna.info/…/persha-kanonizatsiya-v…/.

6. Романюк Т. В. Патріарх Володимир, або спогади про батька : документальний нарис. Косів : Писаний Камінь, 2024. 184 с.

7. Статут (Положення) про управління Православної Церкви України URL:https://www.pomisna.info/…/statut-polozhennya-pro…/.

8. Швець І. (єп.) Академія Державника Святійшого Володимира Патріарха Київського і всієї України: 100 років від дня народження, 30 років від дня упокоєння. Київ, 2025.

митрофорний протоієрей Іван Рибарук, настоятель Храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Криворівня Верховинського району

Вікторія Печериця, здобувачка вищої освіти кафедри регіональної політики ННІ публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Одночасно з появою бджільництва, ще в язичницькі часи, з’явилася багато різноманітних замов. Варіанти цієї народної творчості дійшли до нас у вигляді рукописних збірників XVII – XIX століть, а також в записах етнографів. Окрім неканонічних молитов, замов та магічних приписів щодо догляду за бджолами, такі збірники могли включати й канонічні молитви та псалми, окремі заголовки, що відсилають до богословської літератури.

Так, у фондах музею Гомельського палацово-паркового ансамблю зберігається рукописна збірка 1832 року, що надійшла з Гомеля. У простому зошиті формату 1/8, на 16 аркушах, тобто 32 сторінках [КП 15955]. Рукопис повністю присвячений молитвам і замовлянням «на користь богозберігаємих бджіл». Загалом текстів не менше 20–23 (не нумеровані), але деякі розгорнуті на дві-три сторінки й становлять кілька блоків із різними адресатами. Відомий лише один подібний білоруський рукописний збірник бджолиних замовлянь 1805–1819 рр., опублікований Є. Р. Романовим [1, ст. 5-12].

Для наочності компіляції християнських та язичницьких молитов приведемо одну молитву-замову з гомельського збірника:

Замоліть, святі Зосима та Саватій,

за мене, раба Божого, як бджіл водити та за бджолами ходити,

Господи, дай моїй бджолі лосині роги, рисячі ноги,

лисячу лагідність, вовчу сміливість, ведмежу силу,

Як цар на царстві царствує,

так би моя бджола над усією бджолою царствувала,

Полети, моя бджоло, в темні ліси та в зелені луги,

занеси, моя бджоло, з лісу верхівку та з трави цвіту,

Неси мої бджоли до мене, раба Божого, на пасіку,

Роїться, мої бджоли, пускай рої та рійки,

Прививайся, мої бджоли, до мене, раба Божого, ім’ярек,

І навіки віків, амінь.

Також на території сучасної України подібні рукописні збірники бджолярських замовлянь відомі з Карпат, Харківщини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, а найраніша збірка, яка містить замовляння сфери бортництва, датується 1707 р. Інша колекція бджільницьких замовлень датується кінцем XVIII ст. [2, ст. 203-220]

Відповідаючи на потребу вірних, Православна Церква починає створювати корпус молитов та чинів, які умовно можна назвати «бджоярським». Найбільш ранні молитви з цього циклу, відомі з різноманітних рукописних требників та молитовних збірників, датуються XVI – XVII стст. Найперше це молитви благословення меду, а також його освячення. Одна з подібних молитов з’явилася в українському перекладі ще в 2008 р. [3].

На протязі ХІХ – початку ХХ стст., деякі бджолярські чини та молитви почали з’являтися в слов’янських требниках і молитвословах. Однак, на нашу думку, перший більш-менш повний набір був надрукований в 1936 р. у сербської книзі «Уџбеник о пчеларству», протогрофом якого був відомий рукописний слов’янський збірник «Сказание об науках ко пъчелам, аще кто хощет пчел водит(ь)». Це був окремий додаток під назвою «Бджолярський Требник» церковнослов’янською мовою. Він втримував, як осібні чини благословення та освячення, так і звичайні молитви бджолярів. Цікавою відзнакою «Бджолярського Требника» є те, що у їй немає окремих зауважень по тексту, таких як «читальник», «хор» – усе це йде під назвою «вірні».

Саме ця богослужбово-молитовна збірка зробилася протографом для всіх наступних видань Православних Церков слов’янської традиції. Тому для ознайомлення ми подаємо її зміст в українському перегляді.

Посилання:

1. Романов, Е.Р. Сборник белорусских заговоров начала ХIХ века // Могилевская старина, вып. 2. Могилев, 1901.

2. Ю. А. Яворский, Памятники галицко-русской народной словесности, Записки ИРГО по отд. этнографии, Киев 1915, т. 37, вып. 1

3. Молитва / Упоряд. В. С. Дудик. К., 2008.

4. Уџбеник о пчеларству. Београд, 1936

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр. ап. Івана Богослова» м. Чернівці

ДОДАТОК: ЧИНИ ТА МОЛИТВИ З СЕРБСЬКОГО «БДЖОЛЯРСЬКОГО ТРЕБНИКА» УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

ЧИН БЛАГОСЛОВЕННЯ БДЖІЛ (ПАСІКИ)

Священник в єпитрахилі  на місці, де стоять вулики, починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Люди: Амінь.

Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі.

Царю Небесний, Утішителю, Духу істини, що всюди є і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, про­сти беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Цар­ство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Господи, помилуй (12).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

ПСАЛОМ 50

Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене. Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною. Проти Тебе Єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив, отже праведний Ти у слові Твоїм і справедливий у присуді Твоїм. Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя. Бо Ти істину полюбив єси, невідоме й таємне мудрості Твоєї явив Ти мені. Окропи мене ісопом – і очищуся, омий мене – і стану біліший від снігу. Дай мені почути радість і веселість – і зрадіють кості мої упокорені. Відверни лице Твоє від гріхів моїх і прости всі беззаконня мої. Серце чисте створи в мені’, Боже, і духа праведного віднови в нутрі’ моєму. Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відніми від мене. Поверни мені радість спасіння Твого і духом могутнім укріпи мене. Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві навернуться до Тебе. Визволи мене від вини кривавої, Боже, Боже спасіння мого, і язик мій радісно славитиме правду Твою. Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою. Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш. Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців.

ПСАЛОМ 84

Господи, Ти змилувався над землею Твою, повернув єси з неволі синів Якова. Ти простив беззаконня народу Твого, покрив усі гріхи їх. Ти спинив увесь гнів Твій і відвернувся від гніву ярости Твоєї. Поверни нас, Боже, Спасителю наш, і спини гнів Твій проти нас. Чи ж довіку будеш гніватися на нас? Невже ж продовжиш гнів Твій від роду до роду? Боже, повернися і оживи нас, щоб зрадувався Тобою народ Твій. Яви нам, Господи, милість Твою, і Твоє спасіння дай нам! Почую, що скаже про мене Господь Бог. Він скаже мир народові Своєму і обраним Своїм, тим, що звертають серця свої до Нього. Так, близько спасіння Його до тих, що бояться Його, щоб слава Його перебувала на землі’ нашій. Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися. Істина від землі’ засяяла, а правда з неба прихилилася. Бо Господь пошле нам добро, і земля наша дасть плід свій. Правда буде йти перед Ним і направить на путь стопи наші.

ПСАЛОМ 122

До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої. Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші – до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження. Над міру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже (3)

Під час читання псалмів Священник кропить місця, де бджоли, потім промовляє молитву:

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Священник: Сотворителю всього, Боже, що благословляєш і примножуєш насіння і для нашого вживання все на добро твориш; заступництвом Предтечі і Хрестителя Іоана милостива зважаєш на молитви наші; бджоли ці благословити і освятити своїм благосердям благозволи, щоб вони принесли багаті плоди, і були окрасою для Твого храму і святих вівтарів Твоїх, а разом і для нашого вживання у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж честь і слава на віки віків.

Вірні: Амінь.

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Боже, Ти знаєш людську працю і благодійство безсловесних тварин, і невимовним милосердям Твоїм самих бджіл плоди і працю їхню для наших потреб використовувати навчив. Смиренно благаємо Твою величність: бджіл цих благослови і на достаток людському роду примнож їх, підтримуючи і оберігаючи їх, щоб кожний, на велич Твою і безмірне Твоє милосердя надіючись, охороняв цих бджіл, сподіваючись отримати багаті плоди своєї праці і небесного благословення сповнитися у Христі Ісусі, Господі нашому. Йому ж честь і слава на віки віків.

Вірні: Амінь.

І знову кропить місце бджіл. Після чого читає Євангеліє:

Диякон: Премудрість. Станьмо побожно, вислухаймо святе Євангеліє.

Священник: Мир усім.

Вірні: І духові твоєму.

Священник: Від Луки святого Євангелія читання (зач.144: Лк.24:36-53).

Вірні: Слава Тобі, Господи, слава Тобі.

Диякон: Будьмо уважні.

Священник:

Одного разу, коли Ісус воскрес із мертвих, Він став посеред учеників Своїх і сказав їм: мир вам. Вони схвилювались і злякалися, гадаючи, що бачать духа. Але Він сказав їм: чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене. І, сказавши це, показав їм руки і ноги. Коли ж вони від радості ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу? Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними. І сказав їм: ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеевому і у пророків та в псалмах. Тоді розкрив їм розум до розуміння Писання. І сказав їм: так написано, і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима. Ви ж є свідками цього. І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба. І вивів їх до Вифанії і, піднявши руки Свої, благословив їх. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю. І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога. Амінь.

Вірні: Слава Тобі, Господи, слава Тобі.

Після Євангелія промовляє:

Цими євангельськими словами нехай очистяться гріхи наші і розвіються і загинуть всі заговори, якщо вони є на цьому місці; нехай же зійде на нього благословення всемогутнього Бога, Отця і Сина, і Святого Духа.

Вірні: Амінь.

І знову окроплює місце бджіл. Після цього відпуст дня.

БЛАГОСЛОВЕННЯ РОЇВ БДЖОЛИНИХ, ЩО ОСЕЛЯЮТЬСЯ В НОВІ ВУЛИКИ

Священник в єпитрахилі, на місці, де стоять вулики, починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі.

Царю Небесний, Утішителю, Духу істини, що всюди є і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Свя­тий Безсмертний, помилуй нас (тричі).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, про­сти беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духо­ві нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Господи, помилуй (12).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

ПСАЛОМ 50

Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене. Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною. Проти Тебе Єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив, отже праведний Ти у слові Твоїм і справедливий у присуді Твоїм. Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя. Бо Ти істину полюбив єси, невідоме й таємне мудрості Твоєї явив Ти мені. Окропи мене ісопом – і очищуся, омий мене – і стану біліший від снігу. Дай мені почути радість і веселість – і зрадіють кості мої упокорені. Відверни лице Твоє від гріхів моїх і прости всі беззаконня мої. Серце чисте створи в мені’, Боже, і духа праведного віднови в нутрі’ моєму. Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відніми від мене. Поверни мені радість спасіння Твого і духом могутнім укріпи мене. Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві навернуться до Тебе. Визволи мене від вини кривавої, Боже, Боже спасіння мого, і язик мій радісно славитиме правду Твою. Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою. Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш. Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців.

ПСАЛОМ 84

Господи, Ти змилувався над землею Твою, повернув єси з неволі синів Якова. Ти простив беззаконня народу Твого, покрив усі гріхи їх. Ти спинив увесь гнів Твій і відвернувся від гніву ярости Твоєї. Поверни нас, Боже, Спасителю наш, і спини гнів Твій проти нас. Чи ж довіку будеш гніватися на нас? Невже ж продовжиш гнів Твій від роду до роду? Боже, повернися і оживи нас, щоб зрадувався Тобою народ Твій. Яви нам, Господи, милість Твою, і Твоє спасіння дай нам! Почую, що скаже про мене Господь Бог. Він скаже мир народові Своєму і обраним Своїм, тим, що звертають серця свої до Нього. Так, близько спасіння Його до тих, що бояться Його, щоб слава Його перебувала на землі’ нашій. Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися. Істина від землі’ засяяла, а правда з неба прихилилася. Бо Господь пошле нам добро, і земля наша дасть плід свій. Правда буде йти перед Ним і направить на путь стопи наші.

ПСАЛОМ 122

До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої. Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші – до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження. Над міру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духо­ві нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже (3)

Після читання псалмів Священник промовляє молитву:

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Священник: Боже Всемогутній, Предвічний, що тримаєш в руках все творіння, володієш небом і землею і всім, що в них. Всякому творінню, що йому на користь, – Ти щедра подаєш; усердно благаємо Тебе, Всеблагий: як колись ізраїльтянам дарував землю, що текла молоком і медом, а в пустелі благозволив насичувати диким медом, так і нині для нашого споживання цей рій і його вулик благослови, і примнож у ньому бджіл, і благодаттю Твоєю їх охороняй, і достатком меду нас сповни, щоб цей вулик не залишився без Твого творіння, але завжди був наповненим щільниками меду і за, великою благістю і непереможною силою Твоєю, нехай буде нездоланим всіляким лукавством і незахитаним через всілякі заговори; але Твоєю всемогутньою силою будучи огороджений, від всілякого чаклунського підступу охоронявся і завжди в Твоїх, Христе, руках непошкодженим перебував.

Священник: Бо Твоя є влада, щоб милувати і спасати нас, Христе Боже наш, і Тобі славу віддаємо, разом з Отцем і Святим Духом на віки віків.

Вірні: Амінь.

І Священник кропить рій і вулик свяченою водою, промовляючи:

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

І після цього відпуст дня.

МОЛИТВА НА ОСВЯЧЕННЯ МЕДУ

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Господь Ісусе Христе, Ти безмежний в милості і невимовно щедрий до слуг Твоїх, адже дивний у славі і твориш чудеса. Ти, дією Святого Духа колись благословив Ізраїль, і медом наситив його від каменю, так само й нині, поглянь зверху на це створіння Твоє, і благословенням твоїм небесним благослови і освяти стільники бджіл і з них мед, і подай йому найдосконалішу дієву благодать, щоб кожен, хто споживає його, отримає добре здоров’я, і поживою цією наситившись наповниться всякого блага.

Священник: Бо Ти даєш все для благополуччя, і Тобі славу віддаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

І тричі кроплять свяченою водою мед, промовляючи:

Благословляється і освячується мед цей окропленням цією свяченою водою, в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

МОЛИТВА НА БЛАГОСЛОВЕННЯ МЕДУ

Священник в єпитрахилі

Священник: Господу помолимось

Вірні: Господи помилуй

Священник: Всемогутній, Вічний Боже, благословенним є все те, що Ти створив, і немає нічого поганого в тому всьому, що ми вдячно приймаємо з Твоїх рук, бо Твоє Слово й молитва Церкви все освячують.

Ми любимо Тебе, славимо Тебе, поклоняємося Тобі, подяку складаємо Тобі, бо великою є слава, сила і доброта Твоя. Через заступництво святого Климента, якого Церква визнає покровителем бджільництва, благослови цей мед. Щоб усі, хто з Твоєї Волі його споживатиме, зростали у вірі та отримували Твою допомогу й підтримку, через Ісуса Христа, Господа і Спасителя нашого.

Священник: Бо Ти все подаєш і благословляєш на благо наше, і Тобі славу віддаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

МОЛИТВА ПЕРЕД ПОСАДКОЮ БДЖОЛИНОГО РОЮ В НОВИЙ ВУЛИК

Боже всемогутній і вічний, все творіння містить у правиці Своїй, що володіє небом і землею і всім, що на них, і щедра подає створеному все йому корисне!

Тобі, Всевишній, старанно молимося: як колись волієш дарувати ізраїльтянам землю багату медом і молоком, і вигодувати в пустелі диким медом Іоанна Хрестителя Твого, – так і тепер милостивим оком Твоїм благослови пасіка цей і його вулики в їжу життя, Додай Ти ньому бджіл і, зберігаючи їх Своїм милосердям, даруй нам велику кількість меду, та не буде ця пасіка позбавлена милостей Твоїх, але завжди сповнена медом, і по багатої милості Твоєї і непереможності, нехай не буде здолана багатьма напастями і похитнута грішними змовами, але огороджена Твоєю всесильною фортецею і воїнством ангельським оточена, перебуватиме збереженою від усякого злого чарівництва і завжди неушкодженою в Твоїй, Христе, владі.

Коли молитву промовляє Священник, то робить виголос. Коли читає мирянин, виголосу не додаємо.

Священник: Бо Тобі властиво милувати і спасати нас, Христе Боже наш, і Тобі славу відаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

МОЛИТВА БДЖОЛЯРІВ ПРО ПРИМНОЖЕННЯ БДЖІЛ

Боже, Ти допомогу надаєш працям людським через тварин безсловесних і по невимовному милосерді, навчив на потреби наші вживати плоди і справи цих бджіл. Молимо смиренно Тебе Всесильного: благослови бджіл цих та помнож їх на користь людям, зберігаючи їх і живлячи, та кожен, з надією надіється на велич Свою та незліченні милості Твої і трудящий в охороні цих бджол, удостоїться отримати рясні плоди своєї праці і виповниться небесного благословення через Христа Ісуса Господа нашого, якому належить честь і слава на віки вічні. Амінь.