Три провідних богослови сучасності, 2 православних та 1 католик, висловили міжнародному православному порталу INFO ORTHODOXIA свій погляд на православно-католицький діалог. Ми пропонуємо цей дуже цікавий матеріал українському читачу.

Редакція проєкту «Київське Православ’я»

У 1979 році Вселенський Патріарх Дмитрій та Папа Іван Павло II заснували Змішану Міжнародну Комісію з богословського діалогу між Римсько-Католицькою та Православною Церквами. Через рік на Родосі відбулося перше засідання.

Сьогодні, через 45 років, Константинопольський Патріарх та Римський Папа відзначили у Нікеї 1700-річчя скликання І Вселенського Собору. Та наскільки ефективним був цей діалог протягом усіх цих років? Наскільки зблизилися Православ’я та Римсько-Католицизм? Чи є надія на щось суттєвіше, чи страхи менш оптимістичних щодо непереборних меж мають підстави?

***

Єрофей, митрополит Навпактський: Богословські основи богословського діалогу

Тема, на яку мене покликали відповісти, є предметом докторської дисертації, і я думаю над питанням, як я зможу відповісти з повагою до церковних інституцій, чесністю та точністю в обмеженому тексті. Я спробую підкреслити найважливіші моменти, навіть якщо це буде телеграфічне, не завершуючи тему.

1. Кожен діалог, який у принципі вітається, ведеться на принципах «фундаменталізму» та «телеології», тобто він має базуватися на конкретних засадах та мати на меті конкретну мету.

У науці та соціології діє теорія систем, яка регулюється трьома характеристиками, а саме: хорошою організацією кожної системи, межами між різними системами та можливістю комунікації між ними. Це означає, що не може бути хороших мостів комунікації, коли межі ігноруються, а коли кожна система не є добре організованою, вона не має фундаменту.

Щоб висловити це сучасною термінологією, я б використав три слова: «самопізнання», «іншість», «екстаз». Це необхідно, щоб уникнути асиміляції, відчуження чи деконструкції традиції кожної системи та неефективності діалогу.

2. Богословський діалог між Православною Церквою та Римсько-католицизмом розпочався у 1979 році, як позитивний крок до подолання так званого «діалогу любові», пройшов багато етапів і продовжується й у наші дні. Він розпочався з «об’єднуючих» питань I тисячоліття, з очікуванням, що в ході діалогу також будуть розглянуті «роздільні» питання I та II тисячоліть, і він досі проводиться з перспективою ad referendum, тобто зі зверненням до місцевих Синодів для затвердження після його завершення!

Це означає, що цей богословський діалог розпочався, коли я був молодим духовенством, і триває донині, коли я вже 54 роки перебуваю у священстві та вже 30 років є митрополитом, а тексти діалогу не обговорювалися в Ієрархії. Звичайно, я стежу за його перебігом з наукової точки зору, і маю свої богословські погляди, але чекаю, коли тексти надходять до Ієрархії для обговорення та синодального рішення.

3. Рік, у якому ми живемо, спонукає нас глибше розглянути богословські питання. Це 1700-та річниця скликання Першого Вселенського Собору в Нікеї, Віфінія, у 325 році нашої ери, який встановив перші статті Символу віри та визнав божественність Сина і Слова Божого.

Не можна ігнорувати той факт, що на Першому Вселенському Соборі зустрілися дві протилежні традиції.

Однією з них була філософська традиція, висловлена Арієм та його однодумцями, які намагалися зрозуміти христологічне вчення, спираючись головним чином на Аристотеля, що «все походить від сутності-природи, навіть якщо вимушене», тому, на їхню думку, Логос був створений волею Отця, тому він є першим творінням творіння.

Іншою була православна традиція, висловлена Атанасієм Великим та святими Отцями Сходу та Заходу, які богословствували, спираючись на досвід Пророків боговидців, Апостолів та Отців, що Господь Слави, який явився Пророкам Старого Завіту, втілився і є Боголюдиною Христом.

Більше того, не можна не враховувати, що філософські погляди аріанства та наступних єресів проникли до західного світу протягом першого тисячоліття та досягли схоластичних теологів Заходу (XI-XIII стст.). Вони створили великі потрясіння в західному християнстві, спричинили «розрив», «розкол» та «модернізм» і досягли кульмінації в неосхоластиці у XX столітті, яка намагалася відповісти на західні філософські течії «онтологією стосунків» – «онтологією особи».

Отже, необхідно правильно зрозуміти різницю між емпіричним богослов’ям Православної Церкви та схоластичним і неосхоластичним богослов’ям Заходу. Якщо ми не розуміємо суті схоластики щодо actus purus та нібито створених енергій Бога у творінні, з яких виникло Filioque, ми не можемо зрозуміти західне богослов’я та його відмінність від православного богослов’я Святих Отців. Я думаю, що діалог між святим Григорієм Паламою та Варлаамом-Аквінським-Григорієм показує велику різницю, яка існує між православною та західною традиціями в богослов’ї.

4. На підтвердження вищесказаного слід зазначити, що Православна Церква виражається через сім (7) Вселенських Соборів, а також восьмий за часів Фотія Великого та дев’ятий за часів святого Григорія Палами, Собори «католицької влади», тобто вселенські. Два останні Собори показують найчіткішу різницю між православним богослов’ям та західним богослов’ям, яке запровадило Filioque та actus purus, які для нас є єресями. Більше того, Filioque також походить від єресі actus purus, оскільки сутність та енергія ототожнюються в Бозі, і Бог спілкується зі світом через створені енергії.

Римсько-католики визнають перші сім Вселенських Соборів, але вони не визнають Восьмий Вселенський Собор про Фотія Великого 879 року, який ми визнаємо, але вони визнають Восьмим Собор 869 року, який засудив Фотія Великого!! Також вони не визнають Дев’ятий Вселенський Собор про святого Григорія Паламу, оскільки вони також додають ще тринадцять (13), за їх словами, Вселенських Соборів, загалом вони визнають 21 Вселенський Собор, останнім з яких є Другий Ватиканський Собор 1965 року.

Отже, богословський діалог, який має відбутися, має ґрунтуватися на православної святоотцівської традиції та синодальних рішеннях. Більше того, згідно з рішенням Святого і Великого Критського Синоду, «Православна Церква», яка є «Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою», «вірить», що її стосунки з іншими, «історично неортодоксальними християнськими церквами та конфесіями», які не перебувають з нею в єднанні, «повинні ґрунтуватися на якнайшвидшому та об’єктивному з’ясуванні ними всього еклезіологічного питання, і зокрема більш загального вчення про таїнства, благодать, священство та апостольське наступництво». Таким чином, існує серйозна богословська та еклезіологічна проблема, яку не можна ігнорувати чи не помічати.

Як зрозуміло, я не за ізоляціонізм, а за богословський діалог, проте в рамках consensus patrum Отців Церкви. Звичайно, водночас я за реальний діалог між Православними Церквами, бо Православна Церква не повинна функціонувати як «Конфедерація Церков», за протестантською моделлю та єрессю етноетніцизму, що є еклезіологічна неприйнятним.

***

Власіос І. Фідас: Відносини між Православною та Римсько-католицькою церквами

Спільна зустріч нового Папи Римського Римсько-католицького собору Лева IV з Його Святістю Вселенським Патріархом Варфоломієм з нагоди спільного святкування Першого Вселенського Собору Православної Церкви в Нікеї Віфінії (325) одноголосно та спільно підкреслює солідарність та позачасові стосунки Пресвітерії та Нового Риму семи спільних Вселенських Соборів першого тисячоліття історичного життя двох Церков.

Однак ці стосунки були поставлені під сумнів і похитнуті трагічним розколом двох Церков XI століття, що мав спільні та обтяжливі наслідки для історичного життя їхнього другого тисячоліття, особливо після некритичного накладення провокаційних та суперечливих анафем 1054 року, які вплинули на дві Церкви в різні часи, з різних причин і по-різному.

Дійсно, Римсько-католицька церква була одразу підпорядкована королям і князям не лише всемогутньої Німеччини через боротьбу за інвеституру Папської церкви ( Querelle de l ‘ Investiture , 1075-1122), але й всемогутньої Франції через перенесення папського престолу до Авіньйону приблизно на століття (1308-1388), тоді як папський престол був ще більше похитнутий антипапськими соборами XV століття (Піза, Констанц і Базель). Навпаки, Православна церква зберегла неушкодженою візантійську традицію першого тисячоліття свого історичного життя, тоді як протягом другого тисячоліття вона залишалася вірною семи загальним Вселенським соборам, хоча її й похитнули не лише провокаційні хрестові походи правителів Заходу, але й провокаційний прозелітизм римо-католицьких місіонерів та протестантських місіонерів на православному Сході.

Тому зрозуміло, що дві Церкви двох послідовних тисячоліть, Римсько-католицька та Православна Церкви, зберігають непохитну спільну ностальгію та бажання, з одного боку, виправити або зцілити обтяжливі діяння та наслідки травматичного минулого, а з іншого боку, відновити вже усталену спільну церковну традицію двох послідовних тисячоліть. Однак зцілення ворожих дій Римсько-католицької Церкви проти Православної Церкви передбачало не лише необхідне зняття взаємних анафем, але й припинення незаконних дій насильницького прозелітизму православних народів римо-католицькими священникамі.

Однак Папа Євгеній Римський зіткнувся з антипапськими соборами в Констанці та Базелі, які вимагали підпорядкування папи їхній владі, оскільки вони заявляли про дискредитацію як папи, так і його прихильників, а саме « головою та членами » (In capite et in membris ). З цих причин він негайно звернувся за підтримкою до Константинопольського патріарха для скликання Вселенського собору на Заході, з надією на відновлення церковного спілкування, але за умови, що в ньому візьмуть участь і первосвященики антипапського Базельського собору, які зрештою не були присутні. Дійсно, об’єднавчий Ферраро-Флорентійський собор нарешті був скликаний у Флоренції, але він не тільки не мав успіху, але й був відхилений скликаним Вселенським собором у Константинополі (1484), який анулював Об’єднавчий Ферраро-Флорентійський собор.

Розумна ініціатива спільного зняття взаємних анафем 1054 року у другій половині 20 ^{століття} була підготовлена ​​саме Римсько-католицькою та Православною Церквами та виражена у скликанні спільного Конгресу, організованого віденським фондом Pro Oriente . Однак, після тривалих дискусій між двома сторонами, через нечітке розмежування між накладенням та зняттям взаємних анафем, оскільки чіткі та обтяжливі наслідки, які накладення анафем принесло для відносин двох Церков, не були повністю зрозумілі, а отже, і екклезіологічні наслідки, які мало б негайне взаємне зняття анафем, їх безкритичне та безумовне скасування зрештою не було прийнято.

Взаємні церковні стосунки Православної та Римсько-католицької Церков завжди виражалися відповідними Предстоятелями через відповідні енциклічні листи або через синодальні рішення, такі як, наприклад, відповідний лист Вселенського Патріарха Афінагора на підтримку Діалогу любові, а також важлива зустріч двох Предстоятелів у Єрусалимському Патріархаті, а також декларація Папи про те, що стосунки Римсько-католицької Церкви з Православною Церквою необхідні для того, щоб обидві частки легень Церкви функціонували, бо ці стосунки були проголошені в Догматичній Конституції про Церкву (Lumen Gentium) та у Вселенському декреті (Unitatis Redintegratio) Другого Ватиканського Собору.

***

Митрополит Пісідійський Йов: Від скасування заборон до сьогодні, 60 років потому

Після скасування взаємних відлучень 1054 року наприкінці Другого Ватиканського Собору, 7 грудня 1965 року, під час церемонії, що відбулася одночасно в Римі та Константинополі, дві Церкви Риму та Константинополя опинилися в ситуації, подібній до тієї, в якій вони перебували на початку XI століття: у стані порушеного спілкування, відлучення. Щоб розв’язати цю проблему, Папа Павло VI та Патріарх Афінагор раніше, під час своєї історичної та пророчої зустрічі в Єрусалимі в січні 1964 року, започаткували діалог любові.

Цей діалог любові мав на меті призвести до діалогу істини через створення у 1979 році Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-католицькою Церквою та Православною Церквою на рівних засадах, після взаємної згоди між Папою Іваном Павлом II та Вселенським Патріархом Дмитрієм. Мета цієї комісії з самого початку була дуже чіткою: відновлення повного співпричастя між цими двома церквами, заснованого на єдності віри відповідно до спільного досвіду та традиції ранньої Церкви, спільної традиції першого тисячоліття, як можна прочитати в плані комісії, складеному на Родосі в 1980 році.

Яка ситуація сорок п’ять років потому? Звичайно, досі є багато скептиків, які постійно повторюють: «Який сенс вести діалог з латинянами, яких наші отці віри, як-от святий Марк Ефеський чи святий Косма Етолійський, засудили…», не усвідомлюючи, що ситуація, в якій опинилася Римсько-католицька Церква після Другого Ватиканського Собору, не така, як була за часів життя цих святих. Дійсно, Римсько-католицька Церква пережила справжню «коперніканську революцію» під час цього собору, революцію, спричинену відкриттям традиції ранніх Отців Церкви та відкриттям до християнського Сходу.

Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумніватиметься у щирості діалогу та підозрюватиме, що це просто хитрий план латинян, щоб заманити Православну Церкву в обійми Риму. Дійсно, відродження так званих «уніатів» після падіння комуністичного режиму наприкінці 1980-х років призвело до охолодження діалогу, спричиненого страхом повернення до уніатизму. Тим не менш, Спільна міжнародна комісія двічі чітко заявила, у Фрайзінгу в 1990 році та в Баламанді в 1993 році, що метод під назвою «уніатство» відкидається як метод пошуку єдності, «оскільки він суперечить спільній традиції наших Церков».

Тим не менш, понад сорок п’ять років Міжнародна спільна комісія невпинно працювала, не піддаючись впливу чи відволіканню. І сьогодні ми маємо можливість пожинати певні плоди. Почавши з розгляду того, що спільного мають дві Церкви – тобто спільне розуміння таїн Церкви та спільне розуміння сакраментальної природи Церкви – Комісія змогла розглянути питання синодальності та першості. Блискучість Равеннського документа 2007 року полягає саме в його наголосі на тому, що складне питання римської першості не може бути відокремлене від питання синодальності, оскільки першість і синодальність взаємозалежні. Дійсно, ніхто не може бути першим без інших, і не може бути жодного зібрання, жодного собору без президентства. І Равеннський документ уточнив, що це стосується трьох рівнів церковного досвіду: на місцевому рівні провінції, на регіональному рівні єпископського синоду та на глобальному рівні, у сопричасті патріарших та автокефальних Церков.

Потім, у документі К’єті 2016 року глибше занурилися в це питання, детальніше розглянувши спільну традицію першого тисячоліття, яка вважається канонічною для обох Церков. А нещодавно, в документі Александрії 2023 року, досліджено переходи церковного управління на Сході та Заході протягом другого тисячоліття, і зроблено висновок, що: «Церква не розуміється належним чином як піраміда з предстоятелем, що керує зверху, але її також не розуміють належним чином як федерацію самодостатніх Церков».

Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумніватиметься у щирості діалогу та підозрюватиме, що це просто хитра хитрість латинян, щоб заманити Православну Церкву в обійми Риму.

Особисто я переконаний, що робота Спільної міжнародної комісії надихнула на оновлення синодальності в Римо-Католицькій Церкві в останні роки, за часів перебування на посаді Папи Франциска: оновлення, яке надихає на певну «децентралізацію» Римо-Католицької Церкви, кидаючи таким чином виклик так званій «вселенській юрисдикції» Папи, і яке в цьому сенсі видається багатообіцяючим для уважних православних християн. На даний момент Папа Лев XIV, здається, бажає продовжити цей підхід.

Досягнувши прогресу в діалозі про істину, комісія, здається, готова на цьому історичному етапі обговорити та поставити під сумнів питання, які давно розділяють Церкви, в атмосфері наукової об’єктивності та взаємної довіри. На порядку денному зараз стоять питання непогрішності папи та положення про філіокве. Щодо останнього питання, варто нагадати, що документ Північноамериканської православно-католицької богословської консультації 2003 року під назвою: «Філіокве: питання, що розділяє Церкву? Узгоджена заява» рекомендував Римсько-католицькій Церкві використовувати «лише оригінальний грецький текст для перекладів Символу віри (Нікейського) для катехитичного та літургійного використання», тобто без Філіокве.

У цьому зв’язку, особливу радість нам викликає одна нещодавня подія: під час «екуменічного свята пам’яті мучеників віри ХХІ-го століття», яке очолив Його Святість Папа Лев XIV у базиліці Святого Павла за мурами в Римі 14 вересня 2025 року, Нікейсько-Константинопольський Символ віри був прочитаний латиною без Filioque! Важлива деталь, яка демонструє, що справи рухаються вперед і що діалог приносить плоди.

Богословський діалог, який Православна Церква веде з Римсько-католицькою Церквою, а також з рештою християнського світу, жодним чином не прагне досягти компромісу чи зради Православ’я, а навпаки, вже призвів до багатьох важливих домовленостей і приніс значні плоди в останні десятиліття, і веде нас шляхом до видимої християнської єдності.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/01/30/choho-my-ochikuemo-vid-dialohu-z-katolytskoyu-tserkvoyu/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/01/19/mytropolyt-halkedonskyj-emmanujil-tse-ne-tserkva-rpts-tse-instrument-propahandy/ http://kyiv-pravosl.info/2026/01/19/mytropolyt-halkedonskyj-emmanujil-tse-ne-tserkva-rpts-tse-instrument-propahandy/#comments Mon, 19 Jan 2026 13:46:34 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10128 Continue reading →]]> Служба Зовнішньої Розвідки позиціонує себе як частина системи національної безпеки Росії, завданням якої є захист особистості, суспільства та держави від зовнішніх загроз. З цієї причини заява, зроблена кілька днів тому російською розвідкою — наступницею КДБ — проти Вселенського Патріарха Варфоломія, спричинила ажіотаж. «Ми вступаємо в незвідані води», — заявив митрополит Еммануїл Халкедонський у відповідь на запит газети Kathimerini, підтвердивши, що навіть на Фанарі розглядають цю заяву як значний розвиток подій, що змінює рамки вже існуючої кризи у відносинах між Вселенським Патріархатом і Московським Патріархатом. По суті, ця заява є відчутним підтвердженням повної ідентифікації Російської Церкви з російським керівництвом та «її перетворення на зброю політичної пропаганди», як додає митрополит Еммануїл.

Низку питань викликала безпрецедентна атака на Вселенського Патріарха, яка включала особливо жорсткі характеристики та посилання на «організованого диявола», співпрацю з британськими спецслужбами, «ідеологічний сіонізм», а також згадки про типові націоналістичні та неонацистські елементи. Атака завершилася оцінкою, що він буквально розбирає «конституційний орган Церкви» і діє як «фальшиві пророки». Фанар був заскочений зненацька, і, хоча зазвичай уникає коментувати подібні нападки, висловився про «явно сфабриковані сценарії, неправдиві новини, образи та вигадану інформацію».

Особистий напад на Вселенського Патріарха є ключовим елементом, що відрізняє цей інцидент від попередніх нападів, спрямованих проти Вселенського Патріархату в минулому. Додатковим моментом, на якому Фанар робить особливий наголос, є те, що, тоді як донедавна російська сторона звинувачувала Вселенський Патріархат у «підбурюваних діях», у цій нещодавній заяві такого зв’язку немає взагалі. Натомість згадуються ймовірні зв’язки з британськими спецслужбами. Від самого першого моменту Фанар оцінював, що нова рамка відносин між Кремлем і Білим домом спричинила цю зміну, і також вважається можливим, що російська сторона намагається з’ясувати, чи – і яким чином – американська сторона відреагує на напад на Вселенський Патріархат.

Історичний контекст

З 2013 року, коли Священний Синод Російської Православної Церкви оголосив, що ставить під сумнів першість Вселенського Патріарха, тим самим виявивши ширші наміри кинути виклик його ролі та впливу, багато чого сталося. Згідно з рішенням Священного Синоду Вселенського Патріархату, прийнятим у квітні 2018 року, надання автокефалії Церкві України ознаменувало поворотний момент, який ще більше загострив кризу.

Російська сторона методична та наполегливо працювала над посиленням свого впливу на низку Патріархатів, одночасно прагнучи підірвати нещодавню зустріч між Вселенським Патріархом і Папою Левом, яка відбулася у зв’язку з відзначенням річниці Першого Вселенського Собору.

Ця остання подія створює нову реальність, оскільки «варварство має тенденцію ставати нормою», як влучно зауважує Митрополит Еммануїл.

— Чим ви пояснюєте напад, здійснений російською стороною на Вселенський патріархат і особисто на Вселенського патріарха Варфоломія?

— Справжня причина агресії, проявленої Московським патріархатом проти Вселенського патріархату та особисто Вселенського патріарха Варфоломія, на жаль, криється в духовному нездужанні та еклезіологічному відхиленні. Можна цілком обґрунтовано шукати пояснень, чому був зроблений такий вибір і чому саме в цей момент, і часто буває так, що атака спрямована проти конкретних осіб; однак, здається, що це, зрештою, природа мирської влади, коли вона відірвана від автентичного церковного етосу. Коли богословський дискурс деградує, а саме Євангеліє стає інструментом державного примусу та політичної доцільності, тоді, на жаль, залишається лише образа.

Цільова атака здійснюється від цієї установи — оскільки Вселенський Патріархат не підкоряється силовому канонічному тлумаченню всіх справ, що залишаються незмінними нормами державних органів — і натомість тепер вона (Російська влада) зосереджується на людському елементі, на особі Всесвятості Вселенського Патріарха.

Ця спроба позбавити людину її духовного батьківства нерозривно пов’язана, з одного боку, з наміром змоделювати майбутнє, а з іншого – з бажанням представити Предстоятеля Православ’я як простого виконавця іноземних центрів сили, що свідчить про властиву світській владі нездатність осягнути духовну свободу. Якщо, через логіку абсолютної ідентифікації, Московський патріархат залишається пов’язаним із традицією залежності від держави, то свобода, виражена на Фанарі, стає для них скандальною, адже свобода завжди скандалізує тих, хто її не має, і завдає болю, який важко приховати.

— Що означає, що це конкретне твердження походить від Служби зовнішньої розвідки Росії?

— Сама згадка про Службу зовнішньої розвідки Росії зрештою стає найвиразнішим «моментом істини» для Московського патріархату, адже церковний фасад повністю розвалився. Це небезпечно легітимізує той факт, що синодальні рішення, священні канони та автентичний церковний етос були відкинуті та замінені «службами» та світськими механізмами, демонструючи таким чином абсолютну секуляризацію та повне відчуження церковного мислення.

Основна проблема, до якої призводить ця ситуація, стосується перетворення Церкви на простий механізм пропаганди. Це справді тривожно з теологічної точки зору, оскільки Церква перестає бути простором Святого Духа, а її теологія повністю витісняється геополітичною доцільністю.

— Чому щодо Вселенського Патріарха застосовуються такі крайні характеристики?

— На мою думку, надмірність цих характеристик зумовлена духовним занепадом богословського дискурсу, оскільки насильство — будь то словесне чи фізичне — завжди було притулком паніки та слабкості. Робляться посилання на «неонацистів» та «агентів» — надзвичайно сильні терміни, якими кидаються без страху Божого. Можливо, відсутність реального ворога зумовила вигадування цілей для досягнення внутрішньої згуртованості серед їхньої аудиторії. Росія перебуває в стані уявного ворога, і Його Всесвятість Вселенський Патріарх стає для них ідеальним «суперником», тому що його екуменічний статус і охоплення роблять його, за визначенням, незручно яскравим згідно з їхніми власними стандартами.

— Які пункти цього конкретного твердження ви вважаєте найважливішими і чому?

— У розповіді їхньої уявної історії відбувається операція, яка може залишитися непоміченою багатьма: тоді як донедавна відповідальність покладалася на американців, тепер, цілком раптово, на їхнє місце з’являються британські спецслужби. Здається, російське керівництво намагається перевірити свої стосунки з новою адміністрацією у Вашингтоні й шукає іншу сторону, яку можна звинуватити у труднощах, які воно саме спричинило, тим самим виявляючи глибоке духовне збідніння. Спроба інтерпретувати тривогу народів Балтійських держав чи України щодо їхньої церковної свободи та існування, тавруючи її як результат «чужої руки», є трагічною і абсолютно безглуздою для самих православних народів, оскільки ігнорує той факт, що вони мають волю, розсудливість і даровану Богом вільну волю. Не можна дивитися на все крізь спотворюючи лінзи, і саме це ставлення становить їхню найбільшу оману.

— Чи відбулися якісь події останнім часом, з’явився якийсь новий фактор, що міг спровокувати таку реакцію, чи ми очікуємо на якусь майбутню подію, яку російська сторона намагається випередити?

— Жодного нового розвитку подій не було, принаймні, не в журналістському розумінні нової події, і жодної прихованої карти. Проте існує процес ерозії, який невблаганно діє їм на шкоду. Ми повинні чітко розуміти: Вселенський патріархат щодо України та канонічного надання автокефалії ніколи не змінить своєї позиції, оскільки це питання вирішене церковно і є незворотним.

На цьому етапі вони тепер бачать тріщини в Балтійському регіоні, в Молдові та Естонії — районах, де вони вірили, що радянська спадщина, а саме залишки минулого в церковному управлінні, триватиме нескінченно. Однак ця структура не витримала випробування, виявивши середовище, в якому прагнення до свободи функціонує більше як екзистенційна необхідність, аніж як політичний маневр.

— Яка поточна ситуація щодо церков балтійських країн?

— У країнах Балтії ситуація вже багато років позначена напруженістю. Однак, насправді змінюється воля самих людей, які, далекі від політичних мотивів, прагнуть своєї духовної інтеграції в європейську реальність і відмовляються приймати Московський патріархат, що благословляє війни від їхнього імені. Необхідно наголосити, що Вселенський патріархат не створив цієї проблеми, а навпаки, прийшов для зцілення канонічного безладу, який створив Московський патріархат, поділяючи тривогу народу, як це робив протягом століть.

Не слід забувати, що як Церква Естонії, так і Церква Латвії вже були проголошені автокефальними Вселенським Патріархатом у минулому, тоді як сьогодні заснування Екзархату Вселенського Патріархату в Литві є фактом найвищої ваги, що дарує надію заляканим православним християнам. Ця дія, як і підтримка, надана в Естонії, замість того, щоб становити «втручання», як це помилково описується, насправді є суттєвим загоєнням рани, яка була завдана насильницьким шляхом у 1945 році.

— Чи формує це конкретне твердження нове середовище, нову систему відносин між Вселенським патріархатом та Московським патріархатом, і в якому напрямку?

— Ми справді опиняємося перед новим середовищем і вступаємо в незвідані води, меншою мірою тому, що щось суттєво змінилося, і більшою мірою тому, що варварство має тенденцію ставати нормою у міжцерковних відносинах. Ми, здається, стикаємося з усвідомленням того, що таке інституціолізоване варварство і що насправді означає тотальна війна, оголошена Московським патріархатом, навіть коли ми прагнемо зберегти надію. Фанар відповідає мовчанням молитви і, коли це необхідно, словом істини. Кожен повинен знати, що двері Вселенського Патріархату є і завжди залишаються відчиненими для щирого діалогу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

Православний священик із Гродно Юрій (Георгій) Рой навесні 2023 року виїхав із Білорусі до Литви та перейшов під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. З того часу отець Юрій служить у Вільню, у Білоруській православній громаді Вселенського патріархату. «Белсат» поговорив зі священиком про святкування Великодня на батьківщині та у вигнанні, нової білоруської церкви, яка для багатьох стала родиною та як не втратити віри під час випробувань.

***

І. Усі богослужіння здійснюються білоруською

– Отче Юрію, як цього року православні білоруси Вільня святкують Великдень?

– У Великий четвер ми служили спогад Таємної вечори, коли Христос зібрав своїх учнів і вперше в людській історії наші земні хліб та вино стали його тілом і кров’ю. У Страсну п’ятницю – в день розп’яття Господа Ісуса увечері виносилася до центру храму плащаниця, де зображено Христа, якого мертвого зняли з хреста.

У суботу була літургія Великої Суботи. Це день тиші, зосередженої підготовки до Христового воскресіння. Після літургії з 11.30 до 21.00 освячували великодні страви. Це безперервний людський потік – буквально кожні 20 хвилин збиралися люди та ми виходили освячувати кошики.

Великодня служба відбулася о 00:00, опівночі. Почалася з невеликого хресного року і тривала до 2 години ночі приблизно.

Усі наші богослужіння здійснюються виключно білоруською.

ІІ. Православна Великодня служба – у лютеранській кірхи

– Чи багато білорусів у вашій громаді?


– Так, людей багато. Ми не маємо класичного храму, ми пристосували приміщення під богослужіння, влаштували каплицю. Цей простір невеликий за площею і зараз нам його не вистачає. Ми поки знайшли вихід у тому, що в неділю служимо дві служби, щоб не всі люди збиралися на одну. І всерйоз думаємо, що треба шукати щось більше. Будівництво храму ми не потягнемо, треба буде винаймати в оренду щось більше за площею.

Ми святкуємо вже третій Великдень. За два роки існування нашого приходу спільнота значно зросла. Можна сказати, що проект білоруської православної громади у складі Константинопольського патріархату відбувся, живе та розвивається. Це видно і за кількістю хрещень, і вінчань, які ми звершуємо в парафії, за кількістю парафіян. А на Різдво та Великдень людина 150 – 200 збирається, і ми тоді просимося до більшого храму.

Цього року великоднє богослужіння відбувалося у будівлі лютеранської кірхи у Вільні.

– Важко уявити таке у Білорусі…

– На жаль, так. РПЦ культивує ставлення до християн інших конфесій у кращому разі стримане чи навіть негативне. Звісно, для Білорусі це проблема, бо білорусам треба триматися у мири, а не поглиблювати конфесійні протиріччя та не навішувати ярлики на інших.

Ми в нашій нинішній церковній практиці намагаємося підтримувати добрі відкриті взаємини і з католиками, і з греко-католиками, і з протестантами. І між нашими громадами у Вільні дуже добрі стосунки.

ІІІ. Парафія стала родиною для білорусів у вигнанні

– Розкажіть про святкування Великодня у вашій громаді. Ви зберігаєте білоруські звичаї чи, можливо, перейняли щось із місцевих, литовських?

– Коли люди опиняються в еміграції, це багато змінює в житті, в тому числі в релігійному, у традиціях святкування. Багато хто відірвався від своїх сімей, змушений бути у вигнанні. Тому наша парафія стала своєрідною сім’єю. Ми зустрічаємося і не лише молимося разом, а й святкуємо, завжди після богослужінь влаштовуємо частування. А на Великдень це подвійне частування. Ми обов’язково після служби збираємося, розговляємось і святкуємо Великдень Христовий. Відвідуємо одне одного, запрошуємо одне одного у гості. І це допомагає переживати проблеми еміграції, відірваності від батьківщини, сімей.

Ми намагаємося дотримуватися наших білоруських традицій у святкуванні, тому що в цьому ми також бачимо свою місію – у збереженні традицій, щоб наші діти знали їх, бачили та наслідували. Тому намагаємося робити так, як удома робили. Не всі можуть бути в сімейному колі, тому тут парафія стала таким сімейним колом.

IV. «Наш народ переживає свою Голгофу»

– В історії Христа, що згадується у великодній період у церквах, багато символізму для білорусів – це і суд над невинним, і несправедливий вирок. Що ви думаєте з цього приводу?

– Мабуть, кожне покоління переживає своє Євангеліє. Те, що в ньому описано, знову і знову повторюється: і трагедія зради, і жертви, а радість Воскресіння. Це періодично відбувається в історії, і люди, потрапляючи до таких обставин свого життя, не можуть не бачити таких паралелей.

Якщо дивитися на історію Білорусі останніх років, очевидно, що білоруси не взялися насильно вирішувати свої проблеми. Багато хто за це критикує, але я саме в цьому бачу велику надію на майбутнє для нашого народу.

Справді, у якомусь сенсі наш народ зараз переживає свою Голгофу, адже багато хто в темницях, під страхом, під судом, у вигнанні. Це справді трагічні події. І дай Боже нам пройти все це гідно і терпіти і зберегти чисту душу нашого народу. Я дійсно сподіваюся, що Господь за такий мирний ненасильницький настрій дасть нам своє благословення і наш білоруський народ матиме своє добре майбутнє.

V. Молитися за політв’язнів – священний обов’язок громади

– Чи молитеся за політв’язнів? І як вважаєте, чи потрібно згадувати у церкві політичні події, чи політику та віру треба розділяти?

– Я вважаю, що молитися за політв’язнів – це ні в якому разі не політика, тому ми молимося за несправедливо ув’язнених наших братів та сестер. Ми маємо список імен політв’язнів, і ми згадуємо їх на початку, а потім протягом служби кілька разів. Ми вважаємо це за священний обов’язок нашої громади. У цій молитві ми прагнемо віддати частину свого тепла тим людям, які перебувають у дуже важких нелюдських умовах, під тортурами, знущаннями.

У нашому парафіяльному будинку є портрети політв’язнів. Ми молимося за загиблих, убитих у в’язницях та на протестах. Це невід’ємна частина нашого життя.

– Коли слухаю вас, розумію, що такою і має бути Церква, і зараз наша справжня білоруська церква явно складається за кордоном. У Білорусі – Російська православна церква, яка повністю підпорядковується владі. Як там святкувати щирим віруючим? Чи йти до церкви, яка не живе у злагоді з Божим словом?

– Так, я особисто знаю дуже багатьох людей, для яких події 2020 року, а потім підтримка православною церквою диктаторського режиму та війни Росії проти України стала непереборною перешкодою. Багато людей просто перестали ходити до церкви, але лишилися християнами. Тут я не можу давати порад, бо я не там, я вже два роки на еміграції. Хтось святкує вдома, хтось іде до церкви інших конфесій. По-різному. Кожен вирішує собі сам, з контексту свого життя, свого внутрішнього стану. З мого боку – розуміння кожної позиції, бо люди у важких обставинах. І дай Бог їм сили не змінити свого сумління.

– У Вільні ж до вас у церкву, навпаки, йдуть люди. В еміграції зростає потреба у вірі?

– Наша парафія складається з людей, більша частина яких або майже всі пройшли через досвід розчарування в церкві, якій вони довіряли, і тому люди обережно дивляться на цей новий початок, побоюються, щоб це не стало черговим розчаруванням. Є багато людей, які придивляються до нас, іноді приходять. І це зрозуміло, адже все те, що сталося та відбувається з Церквою в Білорусі, анулювало кредит довіри з боку людей, тому люди уважні, обережні, і це є нормальним процесом.

Ми прагнемо будувати життя нашої громади на інших принципах, ніж у парафіях у Білорусі. Ми відмовляємося від принципу клерикалізму, коли священик сам усе у житті громади вирішує. У нас працюють механізми, коли сама парафія вирішує, що і як робити, і священик має такий самий голос, як і парафіяни. Рішення приймаються спільно.

VI. «Бог теж може запитати – людина, де ти?»

– У ситуації розчарування Церквою, як не втратити віру в Бога?

– Це дуже серйозне питання. Я бачу, що багато людей переживають кризу віри. І мені це також зрозуміло. Я без осуду ставлюся, тому що це дуже сильне випробування. Особисто я для себе на це запитання відповідаю так: нам слід дивитися саме про Христа, який був розіп’ятий. Всемогутній Бог, який не виявив своєї космічної могутності, а прийняв як безсилу людину ці страждання і здійснив цю жертву. Саме на цій таємниці Хреста Христового ґрунтується вся наша християнська віра.

По-друге, якщо уважно читати Біблію, стає очевидним, що Бог не вирішує проблеми людини без самої людини. Принцип Бога, який ми бачимо у всій людській історії, – він діє лише разом із людиною. І це також правильно, адже це принцип збереження свободи людини. Ми можемо нарікати та говорити – Бог, де Ти? Але й Бог теж може спитати – людина, а де ти?

Де ті добрі люди, які готові протистояти злу, припинити війни, насильство? Щось відбувається з людьми, що вони втрачають свою глибину, своє світло, втрачають смисли, глибинне бачення людського життя, наших взаємин. Дуже легко піддаються різні дурні ідеї. Чи винен у цьому Бог? Питання риторичне. Тому нам, людям доброї волі, дуже важливо вибудовувати взаємозв’язки, щоби ми разом могли захищати світло, правду, добро в цьому світі, протистояти загрозам, які ми бачимо. Дуже легко перекласти відповідальність на Бога – Ти, Бог, не робиш. А що ми робимо?

Зло дуже здатне до консолідації, об’єднання. Воно пудрить мізки людям і, одурманені злом, дуже активно об’єднуються.

Люди доброї волі часто виявляються нездатними на спільні дії. Це проблема і в глобальному масштабі, і білоруського народу, зокрема. Тому, щоб Бог допомагав і вирішував проблеми у цьому світі, люди також повинні діяти. Це теологічне поняття синергії – співпраці Бога та людини. Він діє лише так. Ми – його ноги, руки, вуста. Він хоче, щоб його воля відбувалася через нас, і він шукає, закликає нас.

– Що б ви побажали білорусам у цей Великдень?

– Віри у те, що Христос воскрес – воскресне і наша Білорусь. Віри, яка рухала б усіма нами, де б ми не знаходилися.

Ганна Гончар / belsat.eu

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Патріарх Олександрійський і всіх Африки Феодор II в інтерв’ю видання «Parapolitika» характеризує Московський Патріархат як «злодія в ночі». Блаженніший висловлює несхвалення того, як Російська Православна Церква була втягнута у війну проти України, вказуючи, що «вона має функціонувати як фактор миру, стабільності та рівноправності». Посилаючись на великі проблеми нашого часу, він оцінює, що вони мають для відправної точки «індивідуалізм, егоїзм, дистанцію та відсторонення від інших людей». Про продовження сердечної співпраці між двома історичними Церквами задля мирного співіснування та співіснування на території Африки. Подаємо інтерв’ю у повному обсязі.

– Ваше Блаженство, нещодавно Ви відвідали Ватикан з офіційним візитом і зустрілися з Папою Франциском. Яка була мета візиту? Чого ти чекаєш після цієї зустрічі?

– Ми детально розмовляли про кровопролитну війну в Україні та її згубні наслідки для всього світу, а особливо для Європи, говорили про його майбутню поїздку до Конго та Південного Судану, а також про аномальне входження Російської Церкви до канонічної території Олександрійського Патріархату в Африці. Нарешті, ми згадали про діалог між православними та римо-католиками, який відбудеться в Олександрії, в нашому Патріархаті наступного травня, і це буде вперше в історії.

– Яке враження справив на вас папа в людському плані? Що вас об’єднує?

– Він дуже проста людина, практична, скромна і, звичайно ж, дуже розумна. Справжня Божа людина, який день і ніч бореться за свою Церкву і свою паству.

– Яким був результат тих зусиль, які весь цей час докладалися, щоб Московський патріархат не потрапив на територію Олександрійського патріархату та не чапав людей, які перебувають на місії?

– Московський Патріархат, демонструючи високоавторитарні тенденції панування над усім Православ’ям, бажаючи монархічно правити і поставити Православну Церкву під свою владу, скасувавши всю богословську та канонічну традицію Православної Церкви, з’явився в Африці і увійшов туди як злодій ночі, порушуючи вікові церковні установи і священні правила Церкви. Діяльність Московського Патріархату поза межами його церковної юрисдикції завдає шкоди братерству, братерству і чистоті нашої православної віри і, звичайно, дає розпал православному скандалу. Безумовно, Московський Патріархат, обтяжений минулими амбіціями і вкрай егоїстичною поведінкою, щільно охоплює державно-політичні пошуки відповідних позицій Російської держави, результати яких завжди, як вчить історія, дуже болючі для православного російського народу. Олександрійський Патріархат, рухаючись у рамках канонічної традиції, пережив усі канонічні дії та засудив неправославні дії Московського Патріархату в Африці, повідомивши про це всі Православні Церкви, більшість з яких мовчать. Уявіть собі, якби Олександрійський патріархат створив церковну структуру в рамках іншої православної церкви. Що сталося? Ми продовжуватимемо працювати в Африці, завжди пам’ятаючи страждаючий африканський народ і вірячи, що наша робота продовжиться, оскільки вона має дуже глибоке коріння і не є ефемерною, егоїстичною, але потужною.

– Яке ставлення Російської Церкви і Кирила до війни і Путіна і яке воно насправді

– Церква, як божественна установа, пов’язана з принципами миру та любові до всіх і вся і не має нічого спільного з війнами та рабством. Звичайно, є випадки, коли Церква підтримує боротьбу за визволення націй від поневолення та вигнання завойовників. Оскільки ми говоримо про Росію, я наведу приклад Другої світової війни, коли Московський патріархат заохочував православний російський народ до захисту Вітчизни у ІІ Світової війні проти нацизму. У випадку з Україною, однак, це чужа війна, жертвами якої є співгромадяни та брати. Тому Патріархат має бути дуже обережним щодо цього, він має виступати фактором миру, стабільності та рівності. Таким чином, українське церковне питання також вирішилося гладко, без внутрішньо-православних суперечок і конфліктів, і, мабуть, суперечка між РФ та Україною не завершилася. На жаль, Московський патріархат увійшов у геополітичну гру, і я не знаю, як це вийде. З приводу цього питання дозвольте мені висловити свою любов до згуртованого і дуже вірного українського народу, якому я від усього серця бажаю, щоб він скоріше знайшов мир і присвятив себе справі миру і процвітання.

– Ми всі знаємо, що важлива частина діяльності Олександрійського Патріархату стосується місії в надрах «чорного континенту». Що для вас є місцем складності під час виконання обов’язкових?

– Найбільший виклик сьогодні — запобігти впровадженню етноплемінного ладу в ортодоксальній Африці. Місія на африканському континенті сьогодні є головною роботою Патріархату. Олександрійська Церква взялася за виклик євангелізації людей, основною метою якої було досягнення їх єдності. Єдність, яка виходить за межі кордонів, рас, кольорів, не в сенсі нівелювання, але взаємного включення у Христа. Олександрійська Православна Церква звернена до кожної африканської людини, приймаючи її цілісність, звичаї та традиції, не намагаючись насаджувати нові, а перетворюючи існуючі, надаючи православного християнського змісту. Завжди, над племенами та народами, звичаями та традиціями, пріоритетом для Церкви є людина, яку вона намагається трансформувати через особисті, досвідчені стосунки в любові та свободі, подалі від нетерпимості, фанатизму та насильства, які змінюють божественний образ людини. Я особисто, а також первосвященики і всі мої співробітники, повністю знаючи цю титанічну боротьбу, вони знають, що шлях довгий і важкий, який часом стає непрохідним і небезпечним шляхом. Але ми продовжуємо, робимо трохи подиху, трохи відваги, тому що голос вселенського православного Риму, голос отців, мучеників і подвижників, голос народу Африки і великі виразні очі їхніх дітей. шепочуть нам: «Не покидай, не покидай, тримай, тримай».

– Як ваша велика любов до освіти поєднується з вашою місіонерською роботою?

– Зауважте, що коли ми говоримо про місію в Африці, то не маємо на увазі лише навчання вірі. Православна місія – це сукупність багаторівневих дій, що стосуються всього єства і вираження кожної людської діяльності. Ми глибоко переконані, що Православна Церква також має бути зацікавлена в покращенні соціально-економічного становища жителів Африки. Головним фактом у вихідному випадку є виховання її дітей, її майбутнє. Наша зацікавленість у розвитку освіти в Африці базується на нашій любові та турботі про молодь, про нових дітей Африки. Ми знаємо, що діти та молодь є основними осередками майбутньої суспільної тканини Африки, тканини, яка, щеплена православною вірою, ставатиме все більш досконалою, ревно служачи та вдосконалюючи африканське суспільство на краще. Крім того, місії потрібні священики, причому африканські священики. З цієї причини ми заснували Олександрійську школу під назвою «Олександрійська Патріарша Школа Святого Афанасія», метою якої є освіта та підготовка лідерів і співробітників митрополитів і єпископів Патріархату по всій Африці в питаннях місії та надання гуманітарної допомоги. діяльності. З допомогою братів-священиків ми працювали над боротьбою з неписьменністю та розвитком освіти по всій Африці. Ми знаємо, що вищевказані зусилля є складними, оскільки сьогодні в Африці існує понад п’ятдесят незалежних держав, понад 800 племен і понад 700 мов, якими розмовляють великі групи людей. Тому ми зміцнюємо, заохочуємо та ретельно контролюємо роботу навчальних закладів усіх рівнів, шкіл практичного мистецтва та центрів популяризації альтернативних методів ведення сільського господарства. Однак, оскільки загальна фінансова вартість їхньої діяльності є досить високою, ми намагаємося знайти ресурси з-за кордону за допомогою Церков, таких як Греція, Кіпр, Фінляндія, Америка, Австралія, місіонерські братства та асоціації, а також багато інших. приватні особи. Радість усіх нас, хто служить цій меті, коли бачимо, як сльози висять на обличчях дітей, а замість них на майданчику з’являються їхні усміхнені обличчя. Тоді відкривається дорога, якою ми всі хочемо йти, дорога спасіння… Служіння дітям.

– Кілька місяців тому ви бачили президента Байдена в Білому домі. Що ви винесли від тієї зустрічі?

– Дуже гарний досвід і зустріч із людиною, яка має стільки влади зі своєї посади, але водночас вона проста, Божа людина, з великою вірою в Бога та добрим знанням Євангелія, яка не боїться говорити про Бога та його релігійний досвід. Президент, який щиро любить Грецію та греків і має особливі почуття, повагу та любов до Вселенського Патріарха Варфоломія, Архиєпископа Америки владиці Елпідофора та отця Олександроса Карлуцоса. Лідер наддержави, який прислухається до світових проблем і намагається по-своєму їх вирішити, водночас борючись за захист своєї батьківщини та її громадян.

– Як ви думаєте, чого сьогодні потребує наш час?

– Велика проблема, з якою сьогодні стикається людина, — це відчуження людської особистості та егоїстична поведінка в усіх наших діях. Індивідуальність сучасної людини виражається через індивідуальність, егоїзм, відчуженість і віддаленість від інших людей. Ми живемо так близько, але ми так далеко один від одного – ми чужі одне одному. І оскільки я живу в Африці та знаю її проблеми близько, де війни, громадянські конфлікти та біблійні природні катаклізми створюють хвилі біженців, я вважаю, що сьогодні наш час потребує прийняття «іншого», «іноземця», як я вже згадував. у моїй попередній промові. Ми повинні розуміти, що пошана до кожної людської особи та визнання самого Христа в особі чужинця призведе нас до відкидання поведінки, яка ображає, принижує, ображає або загрожує «чужому», який є образом Бога. Не забуваймо, що гостинність стародавніх часів була особливо розвинена у стародавніх греків, яку вони називали красивим словом «φιλοξενία». Власне, інститут гостинності настільки зміцнів, що стародавні греки вважали його порушення злочином. Отже, чужинця слід сприймати як образ Христа, оскільки сам Христос став чужинцем і прийшов на землю. Лише так гостинність може бути корисною, бо це перш за все любов.

Опубліковано в газеті «Parapolitika» 18.03.23

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Цьогоріч виповнюється 300 років від дня народження українського православного святого Паїсія Величковського (1722 (1723) — 1794 рр.). Він народився 1 січня 1723 року (за новим стилем), що відповідає 21 грудня ‎1722 року за юліанським календарем. Старець і аскет, церковно-культурний діяч, письменник і перекладач, він уславився як духовний наставник на Святій Горі Афон у Греції та в Румунії. Його постать, на відміну від славнозвісного філософа Григорія Сковороди, значно менш відома пересічному українцеві.

Про значення Паїсія Величковського в українській культурі говоримо з українським паїсіаністом, директором Міжнародного інституту афонської спадщини та науковим співробітником Інституту історії України НАН України Сергієм Шумилом.

— Цьогоріч відзначають 300-річчя від дня народження двох українських культурних діячів — Григорія Сковороди та Паїсія Величковського. Чи сумірна велич постаті Паїсія Величковського з усім відомим сучасником — Григорієм Сковородою?

— Не просто сумірна… Це два барокові генії українського національного духу XVIII ст., які уславили Україну та її культуру на весь світ. Вони не просто сучасники й земляки з Полтавщини. Вони народились, жили й навіть померли фактично одночасно. Обидва майже одночасно навчались у Києво-Могилянській академії, обидва відмовились від кар’єрної перспективи та статків, подавшись у мандри, обидва шукали правди й духовно-містичного досвіду, обидва залишили вагомий слід у літературі та філософії про духовне життя людини, зокрема й у філософії серця. Водночас кожен з них пішов власним шляхом. Григорій Сковорода поклав початок українській світській філософській школі, а Паїсій Величковський — духовній.

— Але Паїсій Величковський менш знаний, ніж Григорій Сковорода…

— Дивлячись де, наприклад, у Румунії більше знають і шанують нашого Паїсія Величковського, де він вважається одним з найшанованіших святих. Увесь цей рік у Румунській церкві був проголошений роком прп. Паїсія Величковського на честь 300-річчя від дня його народження. Шанують Паїсія на Балканах, зокрема у Греції. А от у нас, справді, він є менш знаним. Значною мірою це спадок радянського минулого… На відміну від Григорія Сковороди, його ім’я через атеїстичну цензуру було викреслене з усіх підручників. Ґрунтовна праця про нього, написана на еміграції Іваном Огієнком, вперше в Україні побачила світ лише в 1990-ті роки. Тож Україні ще належить відкрити спадщину свого славетного земляка.

— Чим саме знаменитий Паїсій Величковський? Чи цінний його літературний спадок для сучасності?

— Достатньо згадати, що духовно-літературна спадщина прп. Паїсія та його кордоцентричні погляди мали вплив на духовні пошуки та творчість Миколи Гоголя, Памфила Юркевича, Пантелеймона Куліша, Івана Огієнка та інших. Несправедливо забутий сучасниками, він насправді справив значний вплив на духовно-культурне життя України, Румунії, Молдови, Греції, Болгарії, Сербії, Росії. Заснована ним чернечо-аскетична школа, здійснена нею титанічна праця з перекладу слов’янською та румунською мовами «Добротолюбія» та східнохристиянської святоотцівської літературної спадщини дали потужний імпульс до відродження не тільки втрачених традицій православного чернецтва, а й загалом православної культури, сприяли поверненню до традиційних християнських цінностей.

Саме послідовники школи прп. Паїсія суттєво вплинули на формування світогляду багатьох культурних і громадських діячів XIX ст., що істотно позначилося на їхній творчості. Але найголовніше — завдяки його діяльності та діяльності його учнів наприкінці XVIII ст. започатковано процес відродження православного чернецтва, яке на той час переживало період внутрішнього духовного занепаду. Він повернув чернецтву втрачені на той час давні містично-аскетичні традиції ісихазму, практики безперестанної молитовної зосередженості на серці, традиції старчества, спільножительності чернечого братства тощо. Все це разом спричинило до потужного духовно-культурного сплеску в середовищі чернецтва різних країн.

— Отже, через відродження духовних традицій він долучився до культурного відродження?

— А на той час це було взаємопов’язано. Взагалі, наша давньоукраїнська культура значною мірою розвивалась під впливом саме християнської культури — література, мистецтво, архітектура, музика, освіта… Саме при монастирях діяли школи, скрипторії, лікарні. Цей факт залишив помітний слід у нашій культурі, вплинувши значною мірою на її кордоцентричний характер. На основі того ж таки Києво-Печерського патерика виростали цілі покоління українців навіть у XVII–XVIII ст. Українська культура навіть у ранньомодерний час гармонійно поєднувала в собі релігійні та світські впливи. Тогочасний побут українців був просякнутий релігійністю та релігійними традиціями. Тому це неправильно розмежовувати.

З цього погляду досить цінним, хоча й забутим тепер, є унікальний літературний твір прп. Паїсія Величковського, відомий під назвою «Повість про святий собор». У ньому прекрасно поєднані майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Тут від першої особи розкриваються невідомі досі сторінки історії й побуту українського чернецтва XVIII ст. Цей твір є визначною пам’яткою української духовної літератури XVIII ст., залишеною нам у спадок видатним подвижником і просвітителем, значення внеску якого в українську культуру ще належить розкрити й гідно оцінити.

— Паїсій Величковський та Афон — наскільки важливою була роль нашого земляка в цьому найвідомішому осередку православного чернецтва?

— Афон здавна є авторитетним міжнародним центром східнохристиянського чернецтва. Це є окрема чернеча автономна держава, де зосереджені монастирі та скити різних православних народів — греків, болгар, сербів, румун та інших.

Якраз Паїсій засновує тут окремий український Іллінський скит, який стає центром духовної просвіти для всієї інтернаціональної афонської чернечої спільноти. Саме тут зусиллями українського старця було покладено початок праці зі звіряння, переписування й перекладу святоотцівських книг, що послужило поштовхом до так званого філокалічного (тобто «добротолюбного») руху в православних церквах.

Також саме тут він поклав початок відродженню традицій старчества та ісихазму. Тут також була створена власна духовна школа, а сама обитель стала центром духовності, просвіти та книжності як на Афоні, так і за його межами. Дуже швидко Паїсій та його братство набули значного авторитету на Афоні.

Згодом Іллінський скит став ще й духовно-культурним центром української козацької еміграції, остаточно увібравши риси «малоросійської» обителі, де здебільшого подвизалися колишні запорозькі козаки з Задунайської Січі й Кубані. Тісні зв’язки козацтва з Ільїнським скитом мали благотвірний вплив на розвиток цього духовно-культурного осередку на Святій Горі та духовне просвітництво серед українського козацтва з боку афонських ченців Іллінського скиту.

Тож можна говорити про взаємний духовно-культурний вплив між афонським чернецтвом і українським козацтвом.

— А наскільки взагалі важливим є Афон для української культури?

— Можна сказати, що Афон та його спадщина до певної міри є одним з тих першоджерел, на основі яких формувалась давньоукраїнська культура. Упродовж багатьох століть Афон відігравав важливу роль у розвитку вітчизняної духовності й культури як в епоху Київської Русі, так і за часів національно-визвольної боротьби українського народу в XVII ст. та в пізніші часи, вплинувши на самобутність і неповторність національних релігійних традицій в Україні.

Звісно, особливо важливим було становлення під впливом Афону Києво-Печерського монастиря, який був найславетнішим осередком чернецтва, духовності, книжності, культури та просвіти по всій Русі. Вже з початку ХІ століття за ктиторської підтримки київських князів на Афоні постає давньоруський монастир «Ксилургу», а згодом ще один, який отримав назву «Русик». Вони також були центрами книжності й духовної просвіти.

Важливу роль Афон та його подвижники відіграли в духовно-культурному відродженні в Україні в XVII ст. Під їхнім впливом в Україні пишуться нові полемічні твори, відкриваються школи (Острозька й Києво-Братська), друкуються книги, здійснюється воцерковлення запорозького козацтва й залучення його до боротьби за релігійне й національне звільнення українського народу.

На Афоні українськими козаками були засновані українські скити «Чорний Вир» та Пророка Іллі, а українські гетьмани та представники козацької старшини чимало жертвували на афонські монастирі. Чимало запорозьких козаків навіть були ченцями на Афоні. Отже, афонська спадщина, безперечно, — одна з важливих складових української національної духовної культури та традиції, хоч про неї й небагато згадується нині. І дуже знаменно, що якраз українець Паїсій Величковський особливо доклався до її відродження, розвитку й збагачення.

— Ви згадували про зв’язки Паїсія Величковського з українським козацтвом. У чому вони полягали?

— Перш за все слід згадати про походження Паїсія Величковського. Він з династії козацьких священників з Полтави. Його брат, батько і дід були настоятелями головного собору в Полтаві. Важливо, що дід Паїсія — відомий український бароковий поет Іван Величковський. Він походив зі шляхетського роду Величковських з Чернігівщини, з міста Любеч, звідки родом був і засновник Києво-Печерського монастиря прп. Антоній Печерський.

Хресним батьком Паїсія був полковник Полтавського полку Василь Васильович Кочубей. Рідний дядько по матері, Василь Григорович Магденко, обіймав досить високі пости серед козацької старшини, зокрема, служив лічильним Полтавського полку при Канцелярії Малоросійських зборів у Глухові. Двоюрідний брат Паїсія, Андрій Васильович Магденко, був сотником Новосанжарської сотні. Інший двоюрідний брат, Семен Васильович Магденко, мав у Полтавському полку звання полкового осаула та бунчукового товариша, служив у Полтавській Полковій канцелярії, потім у Генеральній військовій канцелярії та Малоросійській колегії.

Тобто це була досить заможна родина, й у молодого Величковського після закінчення Києво-Могилянської академії відкривались непогані кар’єрні перспективи. Але… Він відмовляється від усього цього. На п’ятому році навчання в академії він полишає її, зрікається статків і подається в мандри по Лівобережній та Правобережній Україні, до Молдови і Валахії, а звідти на Святу Гору Афон. Згодом знову повертається до Румунії, де був ігуменом славетних монастирів Драгомирна, Секу та Нямц. Там і завершив своє земне життя в 1794 р., уславившись як великий святий, просвітитель і церковно-культурний діяч.

— А потім зв’язки Паїсія Величковського з козацтвом продовжилися…

— Архівні джерела і листи Паїсія засвідчують, що серед його учнів і ченців було чимало колишніх запорозьких козаків. Цей зв’язок започаткувався, коли він ще був на Афоні, а згодом продовжився в Румунії. Взагалі, це була давня козацька традиція — після поранень або на старості років чимало козаків ставали ченцями. Деякі з них вирушали навіть на Афон.

Як відомо, на Афоні заборонено перебувати жінкам. Так само і на Січі заборонялося перебування і проживання жінок, а самі січовики не мали права одружуватись. Це було щось на зразок лицарського ордену, де воїни давали обітниці безшлюбності і ставали, так би мовити, «лицарями Пречистої». Схожа традиція була і на Січі.

Найголовнішим січовим святом була Покрова Богородиці, яка вважалася покровителькою Січі. Так само на Афоні покровителькою та ігуменією вважається Богородиця. Тож певних паралелей існує чимало. Це, з свого боку, сприяло поширенню популярності серед козаків Афону як центру східнохристиянського чернецтва та аскетизму. Тому вони нерідко вирушали в паломництва на Афон, а іноді навіть ставали там ченцями. Саме такі колишні козаки переважно становили братство Паїсія на Афоні, а згодом і в Румунії.

— Тобто, можна сказати, що це були «козацькі» монастирі?

— Так, за складом насельників і ктиторським патронатом монастирі і скити Паїсія справді були переважно козацькими. Зокрема, одним з головних патронів і ктиторів монастирів Паїсія був останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Паїсій багато років з ним підтримував тісну дружбу і листування. Збереглися сім листів Паїсія до Петра Калнишевського та Івана Глоби на Січ за 1765–1772 рр. Ці листи я видав у 2015 році окремою книжкою.

З листів ми дізнаємося, що Калнишевський дуже допомагав Паїсію матеріально для відбудови як Іллінського скиту та монастиря Симонопетра на Афоні, так і згодом у Румунії. Особливо він допомагав на відбудову і утримання Паїсіївського монастиря в Драгомирні. За словами самого Паїсія, серед ченців цього монастиря були «найпаче від православно іменития страни Запорожскія Січі». Найближчий його учень і біограф схимонах Митрофан так само був з козаків.

До сьогодні в Драгомирні зберігається величезний дзвін вагою 1100 кг, який там має назву «Запорожан». Завдяки віднайденню в архівах листів Паїсія вдалося з’ясувати, що цей дзвін було виготовлено 1767 року на пожертви Калнишевського та інших запорозьких козаків. Цікаво, що в листі від 1772 року, тобто за три роки до арешту, Паїсій передбачив Калнишевському мученицьку долю, написавши йому, що Господь «украисть душу вашу вінцем неувядаючим».

— Чи були на Афоні ще якісь українські обителі в часи Паїсія Величковського?

— Так, одна з них — «калива Кіпарі». Донедавна вона вважалась втраченою. Але цього року її руїни таки вдалося відшукати серед непрохідних афонських лісових хащів. У листопаді мені вдалося її вперше обстежити і сфотографувати. Вона була першим місцем проживання і подвижництва на Афоні Паїсія Величковського. Він її відбудовував власними силами. Жив він тут на перших порах перебування на Афоні у повному усамітненні з 1746 по 1754 рік. Саме тут він прийняв чернечий постриг з ім’ям Паїсій, тут він зібрав навколо себе перших учнів і поклав початок своїй літературно-перекладацькій діяльності.

З 1754 по 1758 роки Паїсій з братством проживав у ще одній обителі на честь св. Костянтина. Від неї теж натепер залишились лише руїни. Її також мені вдалося обстежити і сфотографувати. Крім того, з 1740-х років на Афоні існував ще один український козацький скит, який мав назву «Чорний Вир». Його засновником був колишній бунчуковий товариш Ніжинського козацького полку Григорій Голуб. Ченцями цього скиту також переважно були колишні козаки, а ктитором скиту — Петро Калнишевський. Між собою козаки свій скит на Афоні неофіційно називали «духовним Запоріжжям». Знайдені в архівах документи засвідчують, що ченці з «Чорного Виру» ходили на сповідь до Паїсія Величковського. Між братством Паїсія і ченцями «Чорного Виру» були тісні зв’язки.

— Як цьогоріч було відзначено 300-річчя прп. Паїсія?

— На жаль, через війну Росії проти України не вдалося реалізувати багато із задуманого. Зокрема, я мав плани закінчити монографію про прп. Паїсія, видати окремим виданням його твори та листи. Сподіваюсь, до цього ще вдасться повернутись. Але, попри війну, нам вдалося таки відзначити цей ювілей, хоч і не так гучно, як мало би бути. Зокрема, ми провели міжнародні наукові конференції в Парижі та Києві, присвячені спадщині прп. Паїсія. Чи не вперше у стінах університету Сорбонна французькі та українські науковці разом досліджували праці та діяльність видатного українського святого.

Також за участю українських вчених відбувся потужний триденний міжнародний симпозіум в Румунії, проведений з благословення Патріарха і Синоду Румунської Православної Церкви. Важливо, що там весь нинішній рік був оголошений роком прп. Паїсія. Також нещодавно у Бельгії в католицькому абатстві Шеветонь, де діє своєрідний центр з вивчення східнохристиянської традиції, мною було проведено просвітницький вечір, приурочений до 300-річчя прп. Паїсія Величковського. Крім того, 28 листопада в колишньому «козацькому» Іллінському скиті на Афоні, заснованому прп. Паїсієм в 1757 році, ми також провели урочистості з нагоди дня пам’яті та 300-річчя українського святого. Тобто, хоч і скромно, але ювілей ми таки відзначили.

— Чи є у спадку Паїсія Величковського якісь філософські ідеї, які найбільше заслуговують на увагу?

— Паїсій, відроджуючи морально-етичні засади ісихазму, наполягав на потребі постійного внутрішнього самовдосконалення. Це головний мотив його настанов. Але таке морально-духовне самовдосконалення він розглядав не як насилля над особистістю, а як добровільну творчу дію людини. Однією з обов’язкових умов цього він вважав духовну просвіту і казав: «прилепися всією душeю твоєю до читання книжного, бо це є їжа душі, це прикраса, це життя та відновлення розуму, і підкріплення».

На переконання Паїсія, шлях до Бога лежить через пізнання себе, що можливо через очищення власного серця. Для Паїсія серце — основа буття та джерело життя, центр душевних почуттів та орган думки, воно ж вольовий центр усіх творчих поривів особистості та осередок мудрості.

Паїсій, як і Сковорода, був прибічником метафізики серця та цілісного розуміння людської природи, відзначаючи особливу роль серця як живого осередку душі. Йому він приділяє ключове значення. Він навчає учнів «дії розумом у серці», щоб «ум зберігав серце, і був постійно всередині його, і звідти, тобто з глибини серця, посилав молитву до Бога». Проте для нього це не просто теоретичні міркування, але особистий шлях реалізації на практиці власних переконань. Очищення серця як осередку морального і духовного життя людини; «поєднання» розуму та серця, або «зведення» розуму в серце; і безперервна сердечна, або «умна» молитва — це те, чого він навчає інших власним прикладом.

На жаль, практичне застосування цієї ісихастської традиції та настанов святого Паїсія на сьогодні фактично втрачене. Сьогодні українське чернецтво перебуває в такому ж стані внутрішнього занепаду, як і в добу зародження секуляризації XVIII ст. Втративши власний містичний досвід і практику, православне чернецтво втрачає своє обличчя, призначення і сенс. А без нього і сама Українська Церква перестає бути самою собою. Адже не обрядність і зовнішні атрибути, а саме внутрішня містична спадщина східного християнства є однією з головних ознак українського православ’я. Тому спадщина прп. Паїсія Величковського та потреба її відродження тепер набувають особливої актуальності. Вона ж є запорукою й духовного єднання православних українців.

Розмовляв Антон Печерській

Джерело: АРМІЯ INFORM

Розмова з архієпископом Артемієм (Кищенко), якого позбавили кафедри через підтримку опору диктатурі та русифікації, про життя і служіння в Гродненській єпархії, спроби переписати новітню церковну історію, потрясіння 2020 року, війну в Україні, сучасний стан справ у церкві….

— Владико Артемію, Ви так довго не давали жодних інтерв’ю, чому зважилися перервати мовчання?

— Це була вимушена мовчанка, пов’язана із зрозумілими життєвими обставинами. Але останнім часом все частіше можна почути, що все, що відбувалося у Гродненській єпархії, було поганим. То було не так, і це… І ось зараз тільки всі упорядковують. Цим знецінюють багато хорошого, що відбувалося у нашій єпархії. Багато добрих священиків робили дуже добру роботу, будували храми, створювали громади, працювали з дітьми. Багато було. Про це треба згадувати. Я розумію, що зупинити людей, які говорять неправду, не вийде, це питання позиції, але говорити про добре, згадувати його треба.

— Отже, розпочинаємо інтерв’ю. Якщо якесь питання Ви, владико, вважаєте недоречним, можете не відповідати на нього, якщо не хочете.

— Тут питання не доречне, всі питання доречні. Щоб тільки не зашкодити.

— Владико, яким чином склалося Ваше життя після того, як Вас відправили на спокій усупереч Вашому бажанню? Що трапилося в період із того моменту до цього дня? Як складається ваше життя? Як би Ви її змалювали?

— Напевно, ще рано про це говорити, адже це буквально «днями» сталося, ще року не минуло. Найстрашніший висновок, що вся архієрейська братія практично одноголосно відправила мене, так би мовити, на спокій.

— Але це було всупереч вашій волі, я правильно розумію?

— Ну, звичайно, я навіть був певен, що такого не буде. Я від Москви міг чекати на все, що хочете, але не від білоруського екзархату. Все-таки свої люди, і я знаю їхні погляди. А тут одноголосно, коли екзарх став їх усіх питати, все: «розіпни, розіпни, розіпни», ось. Тому, звичайно, мені тільки лишалося сказати: «Дякую вам, святителі, що дунули, що плюнули». Я їм сказав так: «Ви прибираєте мене нізащо! Усі ваші звинувачення є несправедливими».

Обвинувачення номер один: він поділив паству на дві частини. Нікого я не ділив, її поділили події у суспільстві. І церква опинилася за бортом. І до неї дуже негативне ставлення. Якби, хоч частково, хтось відповідав і на ці питання людей, ми б зберегли православ’я хоча б для народу.

Друге, у чому мене звинувачували, що я писав звернення до своєї пастви як пастир, але вважаю, що виконував свій обов’язок. Чи маю я на це право канонічне? Так. Мені зробили зауваження та попросили надалі від свого імені не виступати, щоб це не було прийнято як думку церкви. Сказали, що всі питання вирішуються лише на синоді. Я після нашої розмови щось, якесь звернення, звернення писав, говорив? Ні. Владика Гурій говорив, ігуменя Гавриїла говорила, а архієпископ Артемій ні. Але я винний.

У чому виявилася моя непокора? Що заспівали «Могутній Божа» (білоруський релігійний гімн-пер.)? Так ми у храмі завжди його співали і зараз співаємо у всіх храмах «Могутній Божа». «А ось ми вам уже робили попередження не співати, а у вас все одно в Миколаївському храмі діти заспівали». Але звідки я знав, що вони заспівають? Ви знаєте, яка програма у дітей у Миколаївському храмі? І я не знав. Мого благословення там не було. Ніхто мене не питав. Це у компетенції класного наставника. А якогось офіційного відступництва з мого боку тут нема. Показали мені якусь фотографію, на якій на великодніх яйцях зображено «Погоню». Я не малював «Погоню» на яйцях. А якщо якась дитина намалювала, то фотографія, звідки взялася? Я жодного злочину не бачу — це давня геральдика, тим більше із хрестом. Хрест Єфросинії Полоцької.

— Вас слухали, владико? Чи просто ігнорували?

— Як кажуть, він слухав в одне вухо, а в інше у нього все вилітало. У них була програма виконати наказ як такий. П’ять разів мені ці яйця згадували (Великодні яйця з білоруською «Погонею») протягом вечора. Уявляєте, у мене голова розболілася. А в мене ще зі здоров’ям проблема була, після похорону митрополита Філарета погано себе почував. Мені було дуже тяжко там перебувати. Я потім підвівся і сказав, що «за вашою вірою нехай буде вам». І пішов із синоду. Тому фактично такого вигнання… не було. Так, вони отримали вказівку і мовчки її виконали. «Щоб зберегти церкву». Як завжди, у нас традиційно це було. «Давайте зруйнуємо цей храм, щоб рештою нам дозволили користуватися». Така психологія духівництва повоєнного періоду. Бо всі архієреї наші вони залишилися на Соловках і на Біломорканалі. І нове покоління духовенства — воно виховувалося ще старими протоієреями, які вціліли. А післявоєнний період — це вже були самоучки та вихованці тих, хто пристосувався. І не секрет, що, так би мовити, керівництво Церкви (архієреї-пер.) обиралося ЦК ВКПБ, з його дозволу «благословлялися» кандидатури. Партія сказала «треба», архієреї відповіли «буде». Ось. Тому досі йде інерція тієї хвилі, коли смиренно виконуємо, щоб не було чого гіршого. Як би чого не сталося, за цим принципом. Тому там когось звинувачувати у зраді складно. На жаль, це ще за владики Філарета почало формуватися. Він, звісно, людина-легенда. І те, що він зробив, залишиться в історії, може колись питання про канонізацію підніметься. Але ця школа була йому притаманна, на жаль. І вона залишила слід, і сьогодні ще живе в церкві, і про це треба подумати. Але ваше покоління інше, як я казав, коли говорив, що нам соромно перед вами, хлопці. Ви ще совість свою, так би мовити, ще не обкакали. Вас у цьому пристосуванстві не виховали. Тому тримайтеся.

А друга проблема для них, що кожен із них розуміє, що якщо він зараз скаже: «А владика Артемій правий», то треба підніматися і сідати зі мною поряд.

— Владико, як побут Ваш складається?

— Архієрейський собор визначив дотацію від єпархій, де архієрей перебуває на спокої, патріарх благословив служити у храмі «Білоруських святих», з правлячим архієреєм не конфліктуємо, будуємо в нашому селищі храм на честь Матері Божої та Її образу «Втамуй моє печалі». Звичайно, відчуття себе «ворогом народу» не з приємних, але підтримка простих християн вселяє надію.

Скільки ми гарних слів чули про Гродненську єпархію, яка сучасна, як вона думає про православ’я, як вона цінує народну культуру, як вона цінує свою батьківщину та все інше!

Священики кажуть, що робити? Звичайно, нікуди ти не дінешся. Але поступатися ж не можна. Як найсвятіший патріарх Кирило говорив у Петербурзі на двадцятиріччя смерті митрополита Никодима, він сказав, що «володар Никодим воював за кожну хрестиночку». Але ця система пристосуванства — продовження сергіанства. Церква існує якраз на крові мучеників. Спасися сам, і навколо тебе спасуться тисячі. Так, я християнин. Навіть маленький приклад я наведу тобі. Був такий канал, що називався ТБН, «телебачення благих новин». Випадково його виявив та інколи дивився. Там переважно протестанти. Але бувало і православні, і католики виступали. І один протестант розповідав, пастор, що його батько теж був пастирем, але він працював на будівництві, на відміну від наших батюшок, які сидять на церковній окладі і дуже легко вразливі. А вони поєднували приємне з корисним, Марфа та Марія, душевне, тілесне діяння та духовне діяння. Він значився на виробництві і щось там робив, ось, а у вільний від роботи час вони збиралися і пили чай з Біблією. Коли міліція приходила, вони клали Біблію в кишеню і говорили: «Ми чай п’ємо. Сьогодні у Лелі день народження. Льоля нас пригощає». І ось. І приїхали вони сім’єю на БАМ, тато йому каже: «Ти завтра йдеш до школи вперше». — Так, тату. — А ти пам’ятаєш, що ти християнин? — «Звичайно, тату, я пам’ятаю, що я християнин». – «Але й залишайся таким». Він приходить до школи. Вчителька каже: «Ось у нас новий учень, і він ще не піонер, ви знаєте. Ми прийматимемо його в піонери. Вовочко, а коли тобі зручніше, щоб ми тебе прийняли в піонери?» А він: «Ніколи». — Так коли ти будеш піонером? – «Ніколи». – «Чому?» — А тому, що я християнин. Сміх у класі та труна тиша, вчителька у напівнепритомному стані. І більше такого питання не було. Щось подібне казав патріарх, що коли його викликали і запитали: «Чому ти не піонер?», він сказав: «А можна я ходитиму в краватці на службу?» Це інша християнська традиція, їх вчили відстоювати свою віру, не соромитись її. А у нас практикується: «Ти не висовуйся. Іконку треба класти в сервант». Ось так ми виховані. Іконка має бути в серванті. «Господи, благослови!» – «Ой дякую! До наступної зустрічі». «І нікому нічого не кажи. До церкви не ходи, це небезпечно. Можна й удома помолитися. Адже іконочка є в серванті. Тільки ключик не загуби».

Тому це існує, так би мовити, пристосуванство. І, на жаль, воно сьогодні ще таки працює.

Тому все це потребує осмислення. Мовою базікати і я герой. А ось візьми, як то кажуть, скажи: «Я християнин», як це було у стародавній церкві. Роздерли християн, піднімається ще п’ять чоловік: «А ми теж християни!» І в бідолашного імператора, розумієш, кондрашка. По-перше, шкода, стільки грошей занапастив, і все марно. Замість того, щоб люди втекли від страху і забули про це, то вони ще прямо тут заявляють: «А ми християни!» Чим більше мук, тим більше християн. Парадокс, який незрозумілий. Жодних рефлексів самозбереження. «Врятуй і збережи» — це не від застуди, так би мовити, не від двійки на іспиті, а це порятунок життя, яке перетворилося на боротьбу за виживання, яке перетворилося на війну всіх проти всіх, як Олександр Шмеман пише. Тому те, що я опинився за бортом, сподіваюся, що це навчить когось плавати. А коли плаваєш, легені розвиваються і нежить закінчується.

— Як зараз почуваєтеся згодом?

— Позбавив Господь тягаря влади, від відповідальності за тих, хто поруч з тобою. Набагато відчутніше бачиш свої гріхи, промахи і малодушність. Самота має плюси та мінуси. Вірю, що Господь «пасет мя и ничтоже мя лишит».

— Владико, скажіть, чи змінився Ваш погляд на події, що відбувалися у 2020–2021 роках? Можливо, Ви шкодуєте про якісь свої слова?

— Мене висвятили десь 1982 року, якщо не помиляюся, у диякони, а 1984 року — у священики. Коли я був дияконом, нас настоятель примушував служити 7 листопада та 1 травня подячні молебні. Ось за це мені було соромно. Коли я був священиком, я ніде нічого такого за собою не пам’ятаю. Хоча будь-яке могло бути. Я завжди намагався в проповіді говорити алегорично, і підкреслював, що християни мають одну зброю проти зла — це любов. Мені було б соромно перед парафіянами, якби ми про це мовчали. Хотілося б, щоб усе було по-християнськи. Є відповідальність церкви у надмірному плазуні. Цим вона відштовхує від себе людей.

- Немає жалю?

— Неважливий початок, важливий кінець. Господи, як хочеться померти, щоб не було соромно, що я священнослужитель!

— Після того, як з Вами так вчинили, була проста людська образа? Сильно переживали? Можливо, ставлення друзів до Вас змінилося?

— Звісно, переживаєш. У нас у церкві багато лестощів. І так у всьому суспільстві. Архієреї, вони люди самотні, позбавлені уваги, суто людського часом. Тому лестощі: підбадьорювала, якийсь життєвий тонус давала. А зараз побачити, що людина, яка і до білоруської культури ставиться чудово, і була у чудовому спілкуванні, і якій якось допомагали, висували, — зараз боїться привітатися… як би чого не вийшло… Не мені судити, звичайно, але це розчарування. Хтось зайде, відвідає, навіть принесе хліб саморобний, і це дорого.

— Владико, як Ви сприйняли новину про напад Росії на Україну 24 лютого?

— Не по-християнському!

— Владико, тоді ще одне питання. Якщо хочете, відповідайте, якщо не бажаєте, не відповідайте. Як Ви загалом оцінюєте позицію керівництва Російської православної церкви, зокрема патріарха Кирила, саме з цієї ситуації з так званою «спецоперацією»?

— Я вважаю, що це не Дух Святий.

— Ви стежите за новинами церковного та політичного життя в Україні?

— Доводиться чути, читати, неможливо зараз від цього сховатися.

— Що може зробити простий християнин, аби допомогти Україні?

— А найпростіше, що може зробити простий християнин, має молитися за Україну.

— Владико, якби у Вас була можливість звернутися до українців, не тільки до православних, а просто як християнського пастиря до людей, ось які слова Вам би їм хотілося сказати?

— Я б сказав: «Браточкi, трымайцеся! Хрыстос Уваскрос!» («Брати, тримайтеся! Христос Воскрес!»)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело – «Вера +»

Останнім часом ми спостерігаємо певну тенденцію, коли Болгарію, Болгарську Православну Церкву та навіть болгарську інтелігенцію представляють як явного

Редакція «Київського Православ’я»

- Ви закликали через вторгнення Росії в Україну бойкотувати наше національне свято, оскільки воно поки що більш-менш відбувається як свято не Болгарії, а Росії. Ви знайшли різницю цього року?

Здавалося, я знайшов невелику різницю. Принаймні російського посла, який нещодавно образливо висловився на адресу Болгарії та членів євроатлантичного альянсу, не було. Але було щось надзвичайно неприємне — здається, є ганебна людська здатність, коли бачиш щось на власні очі, коли твоя совість свідчить про це безапеляційно і ти не можеш заперечити це сам, спробуй це подолати. Такий крик реальності та себе ми були свідками в сценах, які відбувалися 3 березня на піку Шипка. Не можна заперечувати, що цього року ми не тільки не можемо подякувати Росії, але разом з усім нормальним світом маємо бути збентежені, обурені і навіть ужахатися тим, що вона робить в Україні.

- Чи є 3 березня відповідною датою для національного свята? Чому, наприклад, не виникає питання: яке визволення мають висунути нинішні покоління – від Османської імперії чи від комунізму?

Здається, що болгари, та й інші народи, звикли святкувати минуле лише тоді, коли воно досить далеко, щоб стати легендою. Ми забуваємо, що лише 30 років тому ми фактично були колонією в Радянському Союзі. Тверезий роздум переконає нас, що комунізму в Болгарії не могло б існувати, якби його не привели до влади стволі радянських танків. Але ми ніби народ, який спить своїм недавнім минулим, а коли прокидається, то прокидається за своїм далеким минулим. Тому ми святкуємо визволення від Османської імперії, а ті 45 років, коли ми були колонією, переживаємо немов у короткому передранковому сні. Падіння комунізму ми сприймаємо не як визволення, а як якесь закономірне завершення, щодо якого тривають суперечки та спекуляції – чи не було тоді краще, чи не стало тоді гірше…

- На святі прихильники націоналістичної партії «Відродження», розмахуючи болгарськими та російськими прапорами, вигукували прем’єр-міністру, «зрадник» і «Геть з НАТО». Чому для націоналістів наші національні інтереси збігаються з російськими, а не з євроатлантичними?

Перш за все, мушу уточнити, що для мене партія «Відродження» не є націоналістичною партією, що багато в чому стосується інших подібних утворень. Для них характерно те, що вони не «за», а «проти». Болгарський так званий націоналізм – це насправді єврофобія з усією її міфологією – гендерною ідеологією, корупцією, руйнуванням національної ідентичності тощо. Проте, зокрема, Партія «Відродження» є політичною формацією, яка відверто любить Путіна. У цьому плані він не нагадує ВМРО і навіть «Атаку», які намагалися прикрасити себе націоналістичною символікою. «Відродження» — надзвичайно амбітний російський представник, який починає хвилю антивоскування, що не має нічого спільного з націоналізмом. А зараз, під час війни в Україні, вона вже увійшла в ту первісну роль, для якої вона власне і створювалася. Ця партія, крім загрози нашим національним інтересам, є ще й образою для цивілізації. Його лідер регулярно закликає у ФБ відкрити концтабір Белене. Погрожують, що якщо його партія прийде до влади, демократам доведеться працювати на благо Батьківщини, натякаючи, що їм доведеться це робити в трудових таборах.

- У чому причина значної підтримки в нашій країні режиму Путіна, в тому числі його вторгнення в Україну? У якій пропорції за це відповідальні освіта, ЗМІ, Церква?

Просвіта відіграє дуже велику роль у вихованні образу Росії як визволителя, як творця Сан-Стефанської Болгарії, як духовної країни, як рятівника світу від нацизму. Вона наслідує романтичну історіографію, що виникла в ХІХ столітті як наслідок утворення етнічних національних держав у Європі і була поширена спочатку в Німеччині, а потім на слов’янофільському ґрунті в Росії. Мені незрозуміло, чому історіографія Болгарії досі залишається в’язнем цієї надзвичайно анахронічної школи, яка змогла пережити протягом півстоліття комунізму з дуже незначними доповненнями. А діти продовжують пізнавати Росію за її міфами. Основні ЗМІ також готові покладатися на ці міфи, можливо, тому, що це для них найпростіший шлях.

Роль церкви для мене дуже травматична, але тут я повинен обмовитися, що русофільство притаманне її вищій ієрархії, митрополитам, більшість з яких здобули освіту в Росії і які донині залишаються винятковими русофілами. Це справедливо для більшості з них, хоча не для всіх. Цього року, наприклад, митрополит Пловдивський виголосив дивовижну промову про агресію Росії, навіть натякаючи, що ми маємо змінити наше національне свято. Але вище духовенство загалом дотримується консервативного русофільства і підтримує те, що робить Росія, незалежно від того, має воно якесь відношення до церкви чи ні. Наразі воно більше на боці Путіна, хоча його вторгнення в Україну – це війна одного православного народу проти іншого православного народу.

- Ви сказали, що з вторгненням в Україну Путін розпочав війну з цивілізацією і піде так далеко, як дозволить. Це оновлена версія Третього Риму, яка має на меті зробити Росію за підтримки Китаю, ймовірно, провідною світовою державою, і зберегти ліберальну демократію тільки позначкою в світової історії?

Мені важко провести таку аналогію. Але насправді Росія, а не сьогодні, дивиться на світ у бінарному порядку – на неї і на решту світу, яка завжди проти неї і хоче її знищити, перешкодити її величі. Двоїстість також увійшов у політику Володимира Путіна, який хоче припустити, що ліберальна демократія є фактором, що принижує гідність, і він може врятувати світ від неї. Але якщо досі це було топом переважно в риториці його консервативних ідеологів, таких як Олександр Дугін, то тепер це в арсеналі агресора. Міф про те, що «Росія межує з Богом» — фраза, яку колись наївно вимовив Райнер-Марія Рільке, буквально перевернута, і тепер Росія межує з пеклом. Після того, як Путін погрожував натиснути ядерну кнопку, він став тримати ключ від безодні сатани і ледь не вставив його в замок. Якщо він вірить у фразу, яку він часто повторює – що нам світ, якщо Росії в ньому немає – зрозумійте велику Росію, ми в гангрені російської бінарності. Наскільки далеко Росія зайде зараз – питання, на яке ніхто не може відповісти. Але якщо вона не зустріне рішучого опору, то могла б піти далеко, і Україна була б лише першою фортецею на її шляху.

- Чи є у Російської Православної Церкви та російської інтелігенції потенціал зупинити Путіна в довгостроковій перспективі?

На жаль, мушу сказати ні. За останні десятиліття роль російської інтелігенції значно послабилася. Сьогодні немає гучних імен, з якими була відома російська культура в попередні десятиліття. Багато з них, чий голос був проєвропейським, або замовкли, або співпрацювали з режимом Путіна.

Що стосується Російської православної церкви, то вона в трагічному стані. Мені навіть важко визначити її як справжню Православну Церкву. Її єпископат — це буквально придворне священство режиму. Сама вона живе практично індивідуально. Я жартома скажу, що це папство в одній країні. Патріарх має право за бажанням переміщати, знімати та ставити митрополитів та єпископів, що в інших церквах немислимо. Крім того, РПЦ проводить власну, хоча й іншого масштабу, агресивну політику, порівнянну з державною. Буквально два місяці тому, щоб помститися Олександрійському патріархату, який визнав незалежність Православної Церкви України, вона зробила щось безпрецедентне в історії Православ’я загалом: оголосила про створення власного екзархату в Африці, на канонічній території старовинного Олександрійського патріархату. Тут начебто завтра з’явиться паралельна БПЦ структура на чолі з російським екзархом, а він буде альтернативним церковним главою болгарського патріарха Неофіта. За канонами Православної Церкви таке вторгнення підпадає під найсуворіші санкції. Стародавні Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський патріархати готуються до собору, щоб відповісти на це вторгнення Росії. Більше того, російський митрополит Іларіон Алфєєв, відомий як міністр закордонних справ РПЦ, пригрозив, що подібні екзархати будуть створені деінде. Як РПЦ може протидіяти агресії Путіна, не відстаючи від нього (в агресії)?

- Чи є ядерна загроза аргументом для пом’якшення тону Кремля?

Ядерна загроза є неймовірною небезпекою для світу, на яку неможливо відповісти, оскільки вона знищить світ. Але я все ж сподіваюся, що Путіну не вдасться розчавити Україну, а якщо й зробить, то не зможе рухатися далі, оскільки його власна країна впаде у неймовірне нещастя. Я усвідомлюю, наскільки нелюдським і цинічним є таке говорити про Україну, але коли хтось кладе ключ у замок пекла, все стає непередбачуваним і неконтрольованим.

Проф., дфн. Калин Янакієв, викладач філософського факультету Софійського університету «Св. Климента Охрідського», член Міжнародного товариства вивчення середньовічної філософії (S.I.E.P.M.).

Розмовляв п. Георгій Лозанов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Deutsche Welle

Синод Білоруського екзархату Московського патріархату позбавив кафедри архієпископа Гродненського та Волковиського Артемія. Він був єдиним білоруським православним ієрархом, який публічно засудив насильство та підтримав боротьбу проти диктатури.

І. Чому його відсторонили від керування єпархією та виправили на спокій

Це сталося за вказівкою держави. Зараз ситуація дещо змінилася після серпневих заворушень та відбувається загальна чистка. Кордон перекритий, людей звільняють і саджають у в’язницю. Поки вони спокійні, настав час поставити Церкву на її місце. Бо не всі церковники підтримують нинішній режим. Зараз влада їде до єпархій, там виступає. Навіть я чув, що їх просять не молитися за тих, хто у в’язниці. Такі молитви заборонені, щоб ніде не було ні найменшої розбіжності.

Ну, вони вважали за необхідне зі мною мати справу. За ініціативою цього уряду представники нашої системи поговорили з патріархом у Москві та попросили його допомогти заспокоїти ситуацію в Білорусі. Очевидно, він дав їм благословення та згоду. Синод негайно оголосив своє рішення.

ІІ. Претензії до священика

Що я розділив суспільство на два табори з політичних причин. Розділені священики та віруючі. І це неприпустимо. Я заперечив, що я не виступав з політичних мотивів. Я дав моральну оцінку цьому божевіллю, коли над людьми знущаються. Те, що вони мені пред’явили, було смішним.

Я можу навести вам приклад. Покажіть мені зображення кошика з писанками. На них зображена «Погоня», наш стародавній герб, це співзвучна й іконографії. Наших відомих князів Бориса і Гліба завжди малюють одного списом, другого мечем, а свою традицію вони беруть із давньогрецької церкви від великомученика Георгія Переможця та Дмитра Солунського з мечем. Цей герб був у наших межах, і на початку перебудови він був нашим національним символом, потім ми повернулися до радянської символіки.

По-перше, зображення цього герба не є злочином. По-друге, це смішно, у нас 100 парафій, і якщо десь дитина малює на яйці «Погоню», чи варто мені про це знати та вживати каральних заходів? Писанка – це писанка. Це свято радості. Люди малюють те, що є для них святим і дорогим, це відповідає великодньому сприйняттю життя.

Друге звинувачення: чому ми співали білоруський гімн «Могутній Боже»?

Це старий білоруський гімн «Могутній Боже, володар всесвіту». Митрополит, перебуваючи в Гродно, офіційно заборонив співати цей гімн? Ми співали це роками. Наш музичний фестиваль «Каложський Благовіст» з міжнародною музичною програмою завжди починався з цього співу, а потім раптом він став забороненим та майже антицерковним. На послугах це зрозуміло, але на концертних програмах це наш особистий вибір. А в одній з парафій дитяча група організувала великодній концерт і заспівала «Могутній Боже», що вважалося державним злочином.

Ну, знаєте, якщо у нас на балконі будуть одночасно висіти червоні та білі шкарпетки, ви можете отримати термін зневолення.

ІІІ, Звинувачення в розколі

Я не кажу про якийсь розкол. Я дуже обережно ставлюсь до цього і використовую медичний принцип «Не нашкодь». Ми не даємо політичних оцінок. Ми намагаємось змінити ситуацію зсередини, використовуючи християнство та Євангеліє. Ми навіть не говорили про жодну автокефальну церкву, як в Україні. Це нереальна річ, усі наші культові споруди належать Білоруському екзархату, і жодна парафія не може сьогодні мати церкви іншої юрисдикції. Це питання ще навіть не готове до обговорення. Це здогадка та помилкове звинувачення. Наші віруючі не мають поділу, навпаки, ми закликаємо до солідарності та єдності.

Тепер ми повинні відповідати своєму рівню, а ми стали Церквою періоду застою, переслідування та полону. Ми вже перевершуємо хрущовський час, коли уповноважений передавав наказ, як жити при парафії і що говорити.

IV. Винні у відвідуванні в’язниць

Також було звинувачене у відвідуванні місць позбавлення волі. Чому відвідували в’язнів і приносили їм ліки та воду? Те, що Христос сказав: «Я хворів, і ти відвідав мене; був у в’язниці, а ти прийшов до мене» – ми не повинні сприймати як керівництво до дії? Для нас указівка світського керівництва має бути важливим. Відвідувань немає.

І купа дрібниць. Священик благословив паству і разом зі словами «Христос воскрес!» сказав: «Живе Білорусь!» Ви хочете не жити? Він мав рацію, хай живе Білорусь. Я кажу, я згоден з цими словами. У всіх єпархіях бувають моменти, коли люди в тій чи іншій формі висловлюють свою солідарність з подіями, що відбуваються зараз. Тому звинувачення просто недієздатне.

IV. «За станом здоров’я»

За станом здоров’я я не подавав жодних клопотань і не вважаю, що за станом здоров’я я не можу служити. Є, звичайно, вікові проблеми, я звертаю на них увагу, але ситуація не критична. Від лікарів немає доказів, немає подання мені, на якій підставі. Я прямо сказав Синоду: «Ви робите нечесно, ви позбавили мене кафедри. І мені не соромно піти на спокій»

VІ. Реакція духовенства на насильство

Турбуватися про своїх людей – це природно. Ми не оцінюємо ні уряд, ні політичну структуру, ми кажемо, що бачимо порушення всіх норм людського існування. Ми вважаємо це неприйнятним і закликаємо припинити жорстокість проти нашого народу та звільнити невинних в’язнів. Церква не реагувала на це, і зараз про це навіть не згадується, ніби ніколи ніхто нічого не писав.

Чому мене не відхилили відразу після цих заяв, ще у серпні минулого року? Це був дуже бурхливий період, потрібно було не підлити масла у вогонь. Це могло сприяти тому, що ми могли б, як правило, відкрито брати участь. Зараз народ заляканий. Я вважаю, що з політичної точки зору вони зробили неправильно й отримають результати не на свою користь.

VІІ. Подальші плани

По-перше, згідно із законодавством Архієрейського Собору, єпархія повинна надавати матеріальну допомогу, призначати певну фінансову допомогу. Мені з якихось причин наказали покинути місце проживання, я мушу їхати до Мінська, щоб залишитися там у повній самоті. Вони хочуть загнати мене в кут. Давайте жити. У мене є державна пенсія … Подивимось, потрібно буде – влаштуюсь у парафію сторожем.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело «Радіо Свобода»

Декотрих читачів шокувала публікація Василя Козьмика у «Відродженні» під заголовком, запозиченим у Данила Германа, «Культу нема, но служителі зостались» (№№ 7 і 8). Після відображеної там словесної бурі з емоціями Василю Козьмику вдалося порозмовляти з Митрополитом Данилом про реалії в Чернівецько-Буковинській Митрополії та на теологічному відділенні ФТФ ЧНУ, яке відділили спочатку від Владики, потім від університету, а недавно й від життя.

Митрополит Данило: У 2000 році Патріарх Філарет обрав, мабуть, кращих із кращих, що мав, і прислав у Чернівці «спасателів» теологічного відділення філософсько-теологічного факультету, бо йому видалося, що відділення може загинути, хоч на старших курсах було приблизно по 15 священників. Вже були всі 6 курсів, бо ми відкрили факультет у 1994 році при ректорі Степанові Костишині. «Спасателі», як могли, так швидко з допомогою декана факультету Балуха відшивали мене. Патріархові Філарету і пізнішому ректорові ЧНУ Миколі Ткачу також я чимсь був немилий.

Василь Козьмик: Данило – з Галичини, Філарет із Донбасу, а Ткач із Бессарабії.

Митрополит Данило: Та й позбавили мене опіки над теологічною частиною факультету. Я не дуже наривався керувати факультетом, бо сваритися щодень не вмів. А то треба було щодень жертися. Може, Патріарх Філарет думав, що коли позбавить мене школи, то зажене у фляшку: Данило зіп’ється – і він позбудеться немилого чи зайвого єпископа.

Коли я побачив, що неугодний ні буковинцям, які створили собі іншу єпархію, ні на факультеті, ні Філаретові, тоді сів за видавництво книжок і десь більше 25 книжок видав з підписом «Чернівці», а ще 6 – з адресою батьківської хати. Господь врятував мене від суперечки на факультеті. Не був вражений тим, що позбавили мене опіки над факультетом.

Я відступив повністю, не хотів нічого ні слухати, ні вмішуватися, бо коли навіть ішов чисто по своїх справах в університет, то оці «спасателі» верещали, переказували – дуже боялися, би я не появився там, бо вони знали – як я появлюся навіть неофіційно, то все одно воно вже не буде так, як вони роблять.

Тож вони не тільки мене позбавилися, але й постійно шантажували. Ви це знаєте, бо ваша газета завжди це відтінювала. Ходили до храму преподобної Параскеви слухати мої проповіді, аби зловити мене десь на слові, якійсь помилці, аби докласти у Київ Патріархові, щоби позбавити єпископської опіки Чернівецькою єпархією. Я навіть запитував, коли вони йшли до маслопомазання в церкві: «О, нині твоя черга? А де решта?». Бо вони приходили не молитися. Потім, коли протоієрей Садов’як, покійний уже, був у Києві, вони давали якийсь там звіт, а він звідтам кричав: «Що ви плітки подаєте?! Давайте матеріал – і завтра Данила нема!». Та якось Бог мене беріг.

Хлопці приходили вчитися на факультет. І ці «спасателі» нічого не робили – лише поганили митрополита Данила. Як могли, так бруднили. Через це вони бруднили навіть храм преподобної Параскеви. Ті хлопці, що були з розумом, приходили подивитися, чи то правда, що таке робиться, яке їм кажуть. А коли цього не находили, тоді старалися прилаштуватися в храмі преподобної Параскеви дяком, паламарем або просто богомольцем. І такі хлопці потім просилися до мене, де я жив, на квартиру. «Спасателі» ненавиділи студентів, які всупереч їхній боротьбі йшли до Параскеви, до Митрополита Данила, викидали таких студентів з факультету. Ті хлопці тоді змушені були їхати в Острог і там заочно закінчувати богословський факультет. Зокрема, Ростислав Семенчук, Анатолій Марчук, Володимир Токарюк і інші. Я не можу нагадати всіх зараз. У мирний час тут такі були гоніння, переслідування.

Ще до того часу, поки отець Василь Вепрук викладав, там ще якось трималося. Мабуть, все-таки, дух Вепрука був богоугодний – і ще йшли студенти, бо могли послухати бодай догматику гідно. Це основа священства. А коли вже не стало Вепрука на факультеті, тоді все почало сипатися дуже швидко. Дуже незрозуміло, чому так все посипалося.

Я змушений був відкрити училище, бо не мав кого послати на парафії до людей. А єпархія потребує оновлення. Я, було, прийняв з факультету чотирьох випускників з дипломами про вищу освіту, але тої освіти не найшов, коли перевірив. Згодом заставив іти до нас в училище вчитися. Потім уже боявся приймати. Мої дяки в єпархії мудріші, ніж ті студенти, що вчилися шість років. І дяка я ще поправлю…

Отак було зо 20 років, відколи прийшли «спасателі», відколи я був позбавлений опіки над студентами. Все пішло догори ногами.

Негарно робив єпископ Тернопільський Нестор. Нас було три єпископи у Чернівцях, а він з Тернополя приїжджав уособлювати факультет, нібито ми негодні були. Він – кум Лагодичів. Тут його нагороджували орденами, медалями, хвалили.

Василь Козьмик: І він не встидався приїжджати сюди? З яким лицем?

Митрополит Данило: Не знаю. Останнім часом владика Епіфаній благословив владиці Герману опікуватися храмами в університеті, в Резиденції буковинських митрополитів. Владика запросив мене на храмове свято. Я дуже не хотів іти. Але в мене вибору не найшлося. Щоб не псувати відносини з владикою Германом, я пішов. Подивився на тих «професорів», які зухвало поводилися на службі Божій. Мене трохи вразило, як один із них без благословення єпископа робив те, що йому не годиться. Інший нібито служив у ризах, але бігав з фотоапаратом і шукав якісь моменти, аби зафіксувати кадри чи для провокації, чи для чого. Ловив моменти, а мене це обурило, бо коли я навіть запрошений, вони вже підпорядковані, та не слухають ні свого єпископа, ні трьох архієреїв не встидаються і таку сваволю роблять. Я деякі зауваги зробив, а потім закрив на них очі і дивився, аби я службу Божу відправив, аби я не згрішив на службі. І не хотів псувати святковий настрій владиці Герману.

А вкінці я владиці Герману дякував за запрошення та й нагадав собі, як я відкривав факультет, як радів тим, що в Чернівцях буде така богословська школа. Я мріяв навчити студентів, дати доступ до серйозної освіти богословської, мати монахів з факультету. В нас появився з факультету Марко – архімандрит, який нині покинув монастир. Ще один хлопець приходив, Василь, що хотів чернецтва… Та відколи прийшли «спасателі», про ніяких монахів не могло мови бути, бо вони лише вчили ненависті до митрополита Данила як до єпископа і до храму преподобної Параскеви. З ласки Божої, мені самому дивно, в храмі не було суперечок, не було сварні, не було незлагоди. Були якісь там упущення незначні. Десь священник міг побігти за своєю потребою, а парафіяни в той час прийшли порадитися чи прочитати молитву… Але аби якісь були нехороші справи, провокації – такого не було за 28 років. Був благодатний мир.

Я наприкінці, вітаючи владику Германа, пройшовся по історії факультету. Сказав, що я думав, що факультет умер, але сталося так, як сказав Ісус Христос про дочку Яіра «Вона не вмерла, а спить». І Христос пробудив факультет – і факультет заговорив. А потім, коли я вже побачив, що на факультет почали поступати один-два студенти, а цього року вже не поступило жодного, то факультет умер практично. Тому я сказав, що прийшов на храмове свято, а виявляється – на похорон факультету, бо він уже вмер. І тоді просив владику Германа: «Владико, скажи так, як Христос сказав до вдови: «Не плач», – і воскресив її сина. Воскреси, не дозволь померти такій школі. Бо звідки буде Буковина брати оновлення духовенства? А його треба. З Буковини молоді хлопці не дуже біжать ні до Львова, ні до Києва. А хто пішов ще до Львова, чи до Луцька, чи до Києва, на Буковину не вертається. Пішли будувати своє життя, а Церква їх не цікавить».

Оце я сказав як той, хто має 30-літній досвід єпископського служіння на Буковині. І ця криза наступить, коли не буде й такого училища, яке є сьогодні в єпархії. Ще сказав, що не найшов знань у студентів факультету.

Василь Козьмик: Університетські підлабузники змарнували, звели нанівець працю багатьох людей, які докладали зусиль, щоб відновити теологічний факультет.

Митрополит Данило:  Коли я опікувався теологічним відділенням, тоді ми виховали гарних богословів. Усе-таки, є з ким порозмовляти про християнство як про релігію.

Ми не могли вмістити восьмирічну програму богословську (4 роки семінарії та 4 роки академії – В.К.) в п’ять років навчання в університеті. Тому просили додати ще рік, бо загальноосвітня школа, все-таки, 10 років учила молоду людину, щоб дати середню освіту, а вже тут 5 років студент здобуває вищу освіту. А теології немає в середній школі – поки ти навчиш студента вірити в Бога, уже розуміти теологію і мораль насадити не вистачає часу. Нам університет пішов назустріч. І ми ще, крім того, заставляли студентів у суботи виходити або додавали ще одну пару до загальноприйнятої кількості. Але ми виховували людей – і я маю чим пишатися, бо є серйозні священники-теологи.

Воно ще мало таку основу здорову. Коли я опікувався богословським відділенням, то за навчання брав ціну лише таку, щоб оплатити вчителів. Навіть собі на зарплату не брав, бо стидався, боявся, що будуть мене за це судити.

Василь Козьмик: Спочатку Ви стипендії платили студентам.

Митрополит Данило: Ішли вчитися хлопці з бідніших родин. Я знав, що ті, які вміють гроші робити, за копійки служити на парафіях бідних не будуть. А з бідних родин будуть служити і будуть якось виживати. Це було моє святе правило. Я таким правилом користувався.

А коли вже прийшли «спасателі», то поставили ціну високу, а знань не давали. Студенти, яких вони виховували, не знали за дяка звичайного сільського. За що ж вони платили 6 років?

Ми не встигали вичитати всієї програми, а в них були одна-дві пари на тиждень. То для мене дивно. Хлопці не знали, чи сидіти тут, у Чернівцях, із-за однієї пари, чи їхати додому. Ні сюди, ні туди. Тих, що жили в моїй хаті, я питався: «Чому ти не на уроках?». А він каже: «Буде аж у середу одна пара».

Тепер я би ще хотів таке відтінити – мене хотіли опорочити, що я не вартий керувати єпархією. Ще в 1997 році бунтувалися проти мене деякі. Хотіли якогось свого єпископа, мудрого, ділового, господарного. Та й відділилися від моєї єпархії. Хотіли мене опорочити і так викинути з Буковини, а може і з Церкви. А я сказав Патріархові Філаретові: «Як треба, то я з єпископа уступлю, з посади чи з місця єпископа, а з Буковини не піду, бо я на ганьбу не заслужив. Я жертовно служив без зарплати, жив з маминої пенсії, зі сестриної зарплати. І я мушу пожити на Буковині, аби мене час виправдав. Беру ділянку під будову церкви і залишаюся на Буковині, аби мені віднайти то лице, яке я заслужив».

А Патріарх Філарет, коли мене хотів викинути з Церкви, був лихий через те, що за мною пішло 40 священників. Тож він хотів мене викинути, аби тих священників покарати, бо не пішли проти мене, як Патріарх Філарет хотів, вірив і сподівався. Багато з них уже поклали церкви, накрили. І якби прийшов інший єпископ, був би їх повикидав з парафій і на їхні місця клав своїх любимчиків. Я не міг цього дозволити, бо ці священники пішли за мною, пішли будувати Українську Церкву. Їх покинути і віддати на знущання будь-кому, в тому числі і Патріархові, було би від мене дуже аморально. З тієї єпархії хвалилися, що з Російської Церкви хочуть сто священників перейти, лише не хочуть іти до Данила. Ще хвалилися так: «Я відвезу до Патріарха Філарета «дічі» і роблю то, що хочу, маю то, що хочу».

Василь Козьмик: Виходить, керувала тою єпархією «дічь» якась – якась дичина.

Митрополит Данило:  Ці всі кривди мені приходилося пережити, та священників не хотів покинути – нехай будують церкви і нехай тішяться своєю працею. Будували на Південно-Кільцевій церкву Князя Володимира, на Білоруській – Віри, Надії і Любові, на Роші – храм Різдва Івана Хрестителя, у Лужанах – храм Вознесіння… В межах 45 храмів плюс 2 монастирі.

А Патріархові Філарету я сказав: «Ваша Святість, я знаю, що Ви хочете мене викинути з Церкви. Я не буду проти, але тих священників, які вже відкрилися, що вони пішли за мною, я не дозволю скривдити. З Церкви Київського Патріархату я нікуди не піду, бо це та Церква, за яку я в 90-му році перевернув собі життя. Я мав парафію, мав життя налагоджене, а потім погодився перевернути своє життя і піти помогти моєму українському народові. Я з Київського Патріархату ні в яку Церкву іншу не піду. Будемо чекати на нового Патріарха і будемо молитися, аби це скорше сталося». І Патріарх Філарет зупинився. Не робив то, що був намірений робити. Якраз це слово його зупинило.

Хотіли мене опорочити ті священники, яким Патріарх Філарет створив другу єпархію, що я не вмію керувати, та не довели цього, бо в них було 17 парафій, і стало 40, а в моїй єпархії було 37, а стало 107. І це саме з факультетом. Хотіли сказати, що я не вмію керувати школою, та й поклали «спасателів» з Києва. «Спасателі» школу вбили, а не спасли́.

Василь Козьмик: Не спасли́, а спа́сли, як худоба посіви. До речі, в Інституті перепідготовки вчителів, у Києві, були готові не тільки відкрити теологічне відділення на зразок нашого в ЧДУ, а й фінансувати. Ректор Київської духовної академії єпископ Даниїл (Чокалюк) готовий був давати викладачів-теологів. Ректор інституту чекав тільки листа від Патріарха, та не дочекався.

Митрополит Данило: Я подякував владиці Герману за запрошення і просив не дозволити умерти богословській школі. Якби були «професори» факультету не закричали, на це ніхто б не звернув уваги, була б історія не знала всіх цих перипетій. Але вони закричали, підняли бунт, запалили спільноту. Тепер я мушу сказати історії правду.

Коли на факультет поступали 1-2 студенти, в училищі ми мали колись 5 хлопців, колись 8, колись 10. Було навіть 15. І жінки приходили до нас учитись. З нашого училища ми маємо зо 30 священників.

Ще одна різниця. Треба сказати в честь наших священників, які, все-таки, вірять у Бога, при всіх їхніх можливих мінусах це – люди жертовні. Вони кожного року для училища виділяють кілька днів на заняття зі студентами без оплати. І це дуже поважна справа, бо ці студенти, яких вчать наші священники, потім стають з ними до престолу. Ці гроші в них не брали, ті не платили – це така християнська глибинна реальна любов, довіра. Цей жертовно посвятив свій час і передав знання, а той прийняв знання – і стоять біля одного престолу перед Ісусом Христом обидва з чистою совістю, в Духові Святому.

Оця святість спостерігається в нас між учителями і студентами, що не можна сказати про факультет, бо там одне – плати непомірні гроші за навчання, друге – за всяку помилку чи не помилку штраф. Кишіло все грошима і грошима! Якби хоч давали знання, а то, крім зневаги і вимоги грошей, студент там ніколи нічого живого не чув.

Оті «професори» мали й зі студентами сутички. Один із «професорів», коли я був у домовому храмі Івана Сучавського, в Резиденції, робив якусь молитву і не зважив на канон, що священник не має права благословляти єпископа. Він вийшов і благословляв нібито людей і в тому числі єпископа. В такому випадку священник хрест тримає в руках, але схиляється й кланяється в сторону єпископа. «Професор» цього не зробив. Це студенти виділи. Потому він зчепився зі студентом, а той каже: «Ага, ти вже нині до мене? Ти вчора митрополита благословляв, а нині мене вчиш. А що ти можеш мене навчити, як ти сам робиш отаке?». Це викликало страшний гнів, що студент сказав «професорові» таку правду про канон.

Вся зневага вилилася 12 лютого і після на сайті «Православні Буковини ПЦУ». Там уже не було ніякої міри. У них тікає хліб з рук. За рахунок чого вони будуть жити дальше? Це агонія. Поясніть Грималовському, що я це мав на увазі. Останні зарплати. Джерело наживи вичерпується. А далі? Це остання агонія.

Василь Козьмик: Агонізують. Я думаю, що Ігор Станіславович зрозуміє, скільки було на факультеті неправди. Стільки ще є в особистому житті цих людей. Вони тепер на одному факультеті – філологічному. Придивиться.

Митрополит Данило: Правда підняла бурю зла. Вони завжди брали горлом. І тепер цю правду горлом вхопили. Якби були ковтнули, не побачили це, то була б історія не знала правди.

Хочу звернутися до читачів.

Дорогі читачі, дякую за те, що вас цікавить, я можу навіть сказати болить неправда, яка, на жаль, у Церкві Христовій на Буковині отак розкошує. Повбивали віру тих дітей, яку ще батьки якимсь чином уміли привити своїм дітям. І це вони, «вчителі моралі Христової», зуміли вбити у студентах. Діти прийшли вчитися на священників, а вийшли вантажниками, ще ким хочеш, але тільки не священниками.

Василь Козьмик: Я часто думаю, що не може робити це одна людина.

Митрополит Данило: Один злий дух. Висновки можна такі зробити. Якби був Патріарх Філарет людиною віруючою, то був би не ламав те, що жевріло тут. Він нічим не приєднався. Він був проти, аби я відкрив факультет.

Василь Козьмик: Тоді Митрополит Філарет, будучи заступником Патріарха, давав інтерв’ю, що треба у вишах готувати релігієзнавців, а не богословів. Як і підписував щось позитивне, то тільки з благословення Патріарха Володимира.

Митрополит Данило: Але я вперся і відкрив. А тоді йому треба було очолити це, аби воно не принесло мені честі, а Буковині користі. Оце стільки Патріарх Філарет поміг Буковині.

Я йому казав: «Не знущайся над людьми, бо Буковина туго сприймає Україну, а час австрійської держави сприймає як райське блаженство». Та він цього не чув. Не хотів чути. Мах руки – і все. То не було, аби він з кимось рахувався. Думав, що, коли буде робити буковинцям незручності, міняти – нині Кіцманська єпархія, а завтра Буковинська, плутати з документами і з пожертвами, які можна було взяти десь на підприємстві, через статут, міняти ситуацію постійно, то мене буковинці наженуть. Він цього чекав, але не міг собі уявити, наскільки я жертовно служив буковинцям. І в буковинців не повертався язик на такі божевілля, на які чекав Патріарх Філарет.

Згодом уже побачив сам реально, як я йому тут лице зробив, як я боровся за лице Буковини.

Коли я сказав: «Підніміться – нехай вас Патріарх благословить!», – вилітає священник Микола Семелюк і кричить до мене: «А тебе хто навчив?! Як то було моцно! Як то було файно!». А мене хто мав учити? Я став перед фактоМитрополит Данило:  який він уже є Патріарх, але він Патріарх.

Це було в патріархії. Я до Ющенка кажу: «Пусти мене до мікрофона». Він спитав: «Надовго?». «Дві хвилини. Хочу реабілітувати честь Патріарха». А він каже: «Йди. А Патріарх де?». Задирає голову догори. Вони почали здороватись, а я пішов до мікрофона.

Знаєте, чим я був ситний? Тим, що всі опоненти Київського Патріархату встали і схилися до благословення Київського Патріархату. Це для мене був показник. А решту мене не цікавило. Але для Патріарха це теж було велико, чесно, що я засвітив його і заставив усіх схилитися перед ним. Це було більше, ніж він міг сподіватися.

Василь Козьмик: Так має бути.

Митрополит Данило: І потім він сказав, що наша єпархія найбільше організована, дисциплінована і гостинна. Це його слова. Я на сайті прочитав і дзвоню до того хлопчиська, який сайт вів: «Андрійку, забери що ти там написав. Патріарх тебе рознесе!». А він каже: «Ні, це Патріарх так говорив, як ми їхали з Чернівців. Такі його слова».

Я недавно хотів священникам, які мене не люблять, зробити приємність – піти на спокій у батьківську хату, але ще більшість священників прохали, аби я їх не покидав, і я ще на якийсь час зупинився.

Як то смішно, що в 1990 році я приїхав сюди машиною, а звідси піду пішки!

Чогось усі – як змовилися. Вони мене сварять, чого я розказую, що не маю зарплати. А чого ж ви, – кажу, – бігаєте й мені рота закриваєте? Ви закрийте один одному. Ви дозволили сказати, що подарунок, який ви раз у році зрихтували, тих пару гривень, дати на монастир. Чому не закриєте тому попові рота? Най він прийде і вибачиться – і все стане інакше. А вони біжать і мені закривають рота, а самі ревуть. Ви мені лице псуєте, а хочете мати чесне? Яке будуєте, таке маєте.

Вони хотіли дуже файними виглядати, але нічого не робити. Мій тато колись казав: «Їли би масно, ходили би красно, а робити страшно». Щоби щось мати, треба щось робити.

Василь Козьмик: Ваші найщиріші недоброзичливці створюють видимість, що спраглі Вашої християнської любові.

Митрополит Данило:  Ісус Христос казав дипломатичне: «Не нарікайте між собою. Там, де Я буду, ви там не будете». Це для них найстрашніше слово. Не хвилюйтеся, ви до Неба не попадете. Це Христос так сказав. Той, Хто прийшов життя Своє покласти за людей, а цим каже: «Заспокойтеся, ви на це не заслуговуєте». Таке жорстоке слово.

Ті, які прийшли наживатися, казали: «Де би Ти не пішов, я піду за Тобою». Христос подивився, що він прийшов наживатися, як Юда, і каже: «Птиці мають гнізда, а лисиці мають нори, а ти коло Мене не забагатієш, бо я Сам не маю де переночувати».

Яка любов? Де є любов?

Пилат змішав кров галилеян з жертвами їхніми. Завалилася Сілоамська вежа й побила 18-тьох. Сказали Ісусу Христу. Христос відповів: «Якщо не покаєтесь, всі так загинете». І це через 40 років після воскресіння Ісуса Христа сталося.

Що вони будуть казати? Яка любов? Де була любов? Кого любити? На тих, яких Господь Бог любив, євреї підняли гоніння і викинули їх з країни. А це Христос рятував їхнє життя. І вони видалені були. А потому прийшов римський полководець, та й тих усіх мудрих вигнали на поле, відміряли шнуром і продали, як худобу, в одну країну, в другу країну, в третю країну. Вони і понині тиняються.

То Христос так любив. Як можна любити, як дух не споріднений?

Питались мене дітиська тут, у хаті, що таке спасіння, що таке благо Небесне. Вони прийшли до мене з батьківським вихованням. Зовсім не той дух, який у мене. І вони все обурювалися, не розуміли мене, але не пискували, як у нас кажуть. Не виражали свою образу. А тепер обличчя в них світлі стали. Вони вже привикли до моєї дисципліни. Я питаюся: «Діти, пам’ятаєте, як ви гнівалися на мої зауваги, на мої застереження або настанови, яке у вас обурення було? Невже з таким духом можна прийняти до Неба на цілу вічність? А нині ви того духа, що й я. Я вам кажу – ви мене розумієте. Стали та й зробили. Не мені. Собі. В хаті є якийсь лад, якийсь порядок, є якесь порозуміння. Уже розумієте, що таке Небо? Ото налаштовуйтесь на Дух Ісуса Христа».

Ісус Христос каже: «Я не називаю вас слугами, а друзями». Ти друг мій, бо так думаєш, як я. Ти – друге я. Кажу їМитрополит Данило:  «Я тепер можу сказати, що ви починаєте думати, як я. Лиш ви ще мало знаєте. Але ви вже зі мною співзвучні, бо ви вже подивилися, що це правильно так».

Василь Козьмик:  Думаю, що про брак любові вони вже накатали черговий брехливий донос на Ваше Високопреосвященство. Митрополитові Епіфанію легко ідентифікувати Єгоренка за його писаниною з донощиками. Хто міг підписати? Лагодич, Шкрібляк, Марковські, Мензак, судячи з того, як дружно та злагоджено атакували вони Ваше Високопреосвященство.

Митрополит Данило: Я казав священникам. Ви вискочили в Інтернет з докорами, з чим хочеш. Але чекайте, бо то ще не все. Реальна історія. Як я вчився, в 1971 чи в 1972 році, в Одесі комуністи заставили якусь артистку вийти на сцену і переконати всіх, що нема Бога. Вона зробила це. Виходить з театру, а злі духи вже їй являються, танцюють: «Ти наша, ти з нами!».

Вона сповідалася, причащалася. Нічого не помагало. Іде в парк посидіти, є місця вільні, але сидять злі духи. Вона їх видить, а більше ніхто. Так жінка мучилася, жалілася всіМитрополит Данило:  «Помоліться… помоліться…». Гине, бо вони мучать.

Ми, студенти, думали, що це таке, чого ні сповідь, ні причастя не помагають. Мало би щось навернутись. Прийшли до висновку, що треба було зібрати таку саму аудиторію або й більшу і переконати, що Бог є. Тільки так вона перекрила б скоєний нею диявольський гріх, коли відвела від Бога тисячі людей і впала на той рівень, на якому диявол.

Кажу до священників: «Отці, дивіться, що таке Інтернет. Ти написав, а то швиденько розповсюджується. На мою публікацію 380 тисяч переглядів було. Може, вже й більше є. Де я годен зібрати таку аудиторію і навчити, що Господь Бог є? Звідки я можу перекрити зло моє, якщо б я написав зло? Де я візьму 380 тисяч? А де навчити про Бога? Ви зрозуміли, що таке Інтернет, як ми робимо диявольський гріх?».

Василь Козьмик: Назад дороги немає. Хитра пастка злого духа.

Митрополит Данило: Оце я розказав і дітям. Застерігав: «Діти, ідіть сюди. Я вас щось навчу. Абись такого не зробили, бо буде таке й таке».

Василь Козьмик: Митрополит Іоанн теж часто казав: «Діти».

Митрополит Данило: Я колись казав так і священникам, але вони відповіли: «Ми вже не діти. Ми вже виросли». Тому вже титулую: «Ваші високопреподобія, всечесні отці». Вже пропік їм очі, кажучи: «Єпископ Володимир отримав Закарпаття. Не було там такого дурного Козьмика, аби був прийняв до своєї хати, як мене. В Чернігові Роман не мав такого».

Василь Козьмик: Мені дуже дивно, навіть лячно, що серед наших священників знайшлися деякі, що таку неправду можуть говорити. Фактично працюють на Москву.

Митрополит Данило: Священники? А хто мене обригає, як не свої?

Якби я робив то, що вони, та жив тим хлібом, що вони, вони б казали: «О, наш!». Та й самі би були більше сміливі так робити, як вони роблять. А коли я від такого відмежувався, це терзає совість їхню. Вибору немає. Каятися – ні. Так робила влада юдейська. Ісус Христос учив, що треба, а вони казали: «Він псує націю! Прийдуть римляни та й заберуть наш народ». Забрали! Забрали народ за то, що вони робили.

А звідки у нас може бути щось ліпше? Ще й так, що вони ще мене палицями не б’ють. А чом би й ні? Я можу сподіватися щось ліпшого?

Василь Козьмик: Стараюся уявити себе на їхньому місце, щоб їх зрозуміти. Наприклад, у Мензака бачу батьківське виховання. Віталія ще в 1997 році тато вже кував проти.

Митрополит Данило: Він запросив Патріарха та й мене в дурні пошив. Один їхній гість потім дорікнув: «Буковинці – скупарі. Вони не є бідні». Його запросив Капіцький – підприємець, який два цегельні заводи має

Василь Козьмик: Головою районної ради був.

Митрополит Данило: Один із «гостей» обурювався: «Бензин мені повернув. А я за що там три дні неволився? Мені то треба було? Я їм лице робив».

Мені ж навіть дякую не сказали. Потому ще Капіцький приходив, аби я Філарета йому запросив. Уже Філарет не був при владі.

Василь Козьмик: Зганьбили Буковину. Мені говорили, що дав на монастир машину «гнилої» цегли.

Митрополит Данило: Потому приходив, аби я Митрополита Епіфанія запросив… Я кажу: «Йди проси. Як приїде до тебе, то най їде». А Епіфаній каже: «А я як поїду без тебе до нього?».

Василь Козьмик: Розумно.

Митрополит Данило: Я був приємно вражений. А Патріарх міг був таке зробити…

У колгоспі була корова. Вона не вміла битися, але була важка і нікому не вступалася. Інші прийдуть, у лоба буцають її, а не годні зрушити, та й ідуть геть. Так і я. Скільки на мене нападали!

Я пішов до Філарета й спитав: «За що ти тероризуєш? Чи я щось зробив у нашій Церкві погане? Чи я зробив щось тобі як Патріархові нашої Церкви щось поганого? Чи я став аморальний, став тягарем для Церкви, ганьбою? Що ти шукаєш на мені? Вже 14 років ти мене тероризуєш».

А він посміхнувся, і я побачив у його очах задоволення, що «дістав мене». Я побачив, як в очах заграла радість, і кажу: «Якщо це комусь приносить задоволення, то я буду терпіти. Дякую. Нехай так буде». Це була така шпилька. А назнущався! 14 років! Я вже казав і повторював «14 років», аби не гадали, що то помилка якась.

Як Філарет убрав корону докторську, я засмутився. Що ти, чоловіче, робиш? Ну, я тобі «ворог», ти мене не потребуєш. Але що ти дурне робиш? Нащо ти знімаєш куколь? Я прийшов на всеношну, а мене священник розраджує: «Та ти не журися. Ти так засмутився, що дали Несторові орден?».

Я кажу: «Хлопче, дай мені слово, що ти нікому не скажеш, і я тобі скажу, що мене вразило. Патріарх зняв куколь і натягнув тоту капузу докторську. Нащо він це зробив? Він більше віднині не Патріарх. Але ти мовчи, поки це не станеться».

А тоді, коли сталося, йду до нього і питаю: «Ти пам’ятаєш, як я тобі казав, де він запоров носом?». Він каже: «Я тепер зрозумів».

Лагодичі, Щербані, Шкрібляки плескали в долоні. Пошили в дурні старого єпископа. Мені прийшла думка: «Як пекло радіє!».

Я мав таке ще один раз. КГБ хотіло мене винайняти на роботу до них. Почали мені казати, аби я йшов на співпрацю. Сказати ні – стаєш ворогом Радянського Союзу. Я вдав, що не розумію, чого він хоче, щось заговорив. І мені думка якась каже: «Я знаю, Кому я вже себе визначив». Це була думка саме в кризовий момент. Не моя, але я за неї вчепився та й кажу Небу: «Дякую». Я так був переляканий тою думкою. Звідкись вона взялася. Злий дух мені таку думку не сказав. Ісус Христос казав: «Це не ти здатний. Це Отець Небесний відкрив тобі».

Пекло раділо, що Патріарх Філарет утратив, зняв куколь заради якоїсь пустої нагороди. Я був страшно вражений. Як у КГБ, так і з Філаретом було мені тяжко. І ти, старий єпископ, 70 років у сані, такою дурнею тішишся? Йой, як пекло радіє! Я собі відкриття тоді зробив. Не можу це передати.

Василь Козьмик: Він відійшов, а вони і Ви залишилися і не змінилися. Все, що робили проти Вас при Філареті, і при Епіфанії роблять: шиплять, дурять, маніпулюють, аби облити Вас помиями, вибачте.

Митрополит Данило: Це я розумію. Вони тичуть документами. В мене всі документи є, бо породжував їх, ініціював їх я. Навіть копії проєктів є.

Василь Козьмик: Пригадую, що до появи листа Патріарха Мстислава ректору Степанові Костишину в 1991 році були причетними й активісти Братства Андрія Первозванного та Союзу Українок.

Дуже дивна неадекватність братів Марковських. Іван аж зі штанів вистрибує, щоб Вам дошкулити, а Марк шантажує, що багато знає.

Митрополит Данило: Я хотів Марка виховати на наймудрішого монаха. Я йому був повірив так, як собі, і всі знання монастирські, здобуті за 50 років, викладав у живій формі. Показав, як пізнавати людей.

Василь Козьмик: Його як монаха компанія вбила. Він не розуміє, що Ви його щадили, тому не кожну колоду докочували до кінця.

Скоро сороковини ФТФ у ЧНУ

Незаслужено пропущеному мною у «Відродженні» Стеблині нагадаю, що він був студентом, як його татуньо й інші допомагали розвалювати, вбивати факультет уже тоді. Коли Владика робив батьківські збори, аби помогли Філаретові примхи віддалити, татуньки-паночки порисувались і поїхали. Поставили фундамент такий, щоб їхні діти нині прийшли на сороковий день факультету.

Фляшкарі з Луцька та Тернополя так сповідалися та причащалися в архімандрита Марка, що закопали пульман фляшок. Недарма Тарас Шевченко писав «А правда наша п’яна спить». Чи не тому зрезиґнува́в архімандрит, що не міг більше пити?

Нинішню бездіяльність Марковського та його активне підливання масла у вогонь під ніком Mark Mark ілюструють слова популярної пісеньки

Ой ти, Марку Марку,

Ходиш по ярмарку,

Не торгуєш, не купуєш,

Тільки робиш сварку.

Владика часом жартує з дітьми, яких у 6-7 років приводять у піддиякони: «Ти як називаєшся?» «Петрик» – «А я думав, що ти Клевець. Тепер буду знати, що ти Петрик. А ти як називаєшся?» – «Іванко» – «А я думав, що ти Лайдак». Діти вільніше себе почувають. Тож виродок-нікоман «Єгоренко», він же «Клевець», чомусь забув присвоїти собі ще нік (ім’я) – «Лайдак», який пасував би йому краще, хоч і заслабкий, щоб передати весь сморід його гнилого нутра. Та ще своє знайде.

Розмовляв Василь Козьмик

Отже, одним з таких інформаційних ресурсів, який на перший погляд здається цілком нейтрально-правдивим, є проект «Золото Церкви, мирський погляд на церковні гроші». Ретельно приховав своїх власників та редакторів, цей сайт виставляє на загальний огляд «багатство духовенства», яке взяте з відкритих державних реєстрів. При цьому організатори навіть не спробують щось з’ясувати у тих (чи про тих), чиї майнові статки виносяться на загал або навпаки звістки про майно яких відсутнє в реєстрах. Ми спробували провести невелику перевірку інформації, адже дехто з архієреїв ПЦУ, вказаних на цьому ресурсі як «супербагатії», нам добре знайомій. Першим на наше прохання пояснити ситуацію, відгукнувся один з найстаріших архієреїв ПЦУ, митрополит Чернівецький і Буковинський Данило (Ковальчук).

Довідка: митрополит Данила (Михайло Степанович Ковальчук) народився 15 травня 1949, с.Голинь, Івано-Франківська область). У 1963 р. закінчив восьмирічну школу, вчився у вечірній школі (11 класів), працюючи водночас у Калуському ремонтно-дорожньому відділі Брошнівського деревообробного комбінату, а в 1970 вступив на денне відділення Московської Духовної Семінарії. Після прийняття сану в 1972 перейшов на заочну форму навчання, закінчивши семінарію 1976.

28 квітня 1990 одним з перших кліриків РПЦ прийняв сан єпископа в УАПЦ з титулом «Чернівецький і Буковинський». Хіротонію звершили єпископи Василій (Боднарчук), Іоан (Боднарчук) та Андрій (Абрамчук). Був учасником Об’єднавчого собору УПЦ 25 червня 1992 року як єпископ Чернівецький і Буковинський.

З 16 грудня 1992 року — архієпископ Чернівецький і Буковинський УПЦ КП, а 20 вересня 1994 року піднесений у сан митрополита. За його єпископства в єпархії збудовано до п’яти десятків храмів. Серед них — два монастирі, у Шипинцях і Васловівцях. З 15 грудня 2018 р. – архієрей Православної Церкви України.

За своє служіння Україні відзначені державними нагородами: Орденом «За заслуги» 3 ступеня (2006 р.) та Орденом «князя Ярослава Мудрого» 5 ступеня (2008 р.).

Пряма мова Високопреосвященного митрополита Данила:

Казав Ісус Христос, що Ви будучи злі, випадково можете добре переказати чиєсь. Все це, що Ви вище сказали є майже правда.

Про моє майно скажу Вам сам особисто.

У с. Васловівці я мав ділянку, яку подарувала Церкві в моїй особі стариця Катерина, племінниця блаженної пам’яті святителя Євгена (Гакмана). На цій ділянці ледве влазив храм монастиря Преображення Господнього. Це ділянка, де була садиба митрополита Євгена. Її я передав Церкві, написавши дарчу. Наступну ділянку Церква купила, здається на моє ім’я. А якщо сказати іншими словами, то заради потреби Церкви, честі митрополита Євгена я відважився використати моє ім’я. Ділянки отримав і як годиться подарував їх Ісусу Христу в честь Його Преображення. Тоді у вузькому колі була усмішка, яка не набула широкого розповсюдження: митрополит будує монастир для митрополита. Тепер тут побудований жіночий монастир на честь Преображення Господнього. Іншого майна у с. Васловівці не було і, як Ви чуєте, немає. Воно стало майном Ісуса Христа.

Друга ділянка в с. Голинь. На цій площі буде чотири, а може й п’ять ділянок. Я багато разів просив сільську раду, а вони мені відпускали по п’ять, десять, тридцять соток. Колись греко-католики войовничі вигнали родину зі сільського храму, не було родині де ні похрестити дитину, ні шлюб взяти, ні похоронити. Тоді ми взяли ці невжитки, урочище. Це була батьківська земля. Ми відважилися побудувати там будь-що, щоб обслужити родину. Скажу, що не тільки я, а ми з родиною цю землю подарували Пресвятій Богородиці і Вона є власницею даної ділянки. На цій ділянці будується чоловічий монастир в честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. Нині родина і всі, кого вигнали греко-католики з храму, і  хто захотів приєднатися до благородної справи, – будівництва монастиря, мають де похрестити, помолитися і вдоволити всі свої духовні потреби.

Третя ділянка у с. Голинь. Це є батьківська спадщина: хата і город. Вибачте, але й це майно мені вже не належить. Я лишився єдиний спадкоємець, а вік мене переконує, що мені вже не довго, і я подарував цю ділянку зі всіма будовами родині. Нехай користуються.

Моє майно – це все те, що Господь Ісус Христос і Богородиця поклали у мені. І то не моє, а Господнє. Я ним користуюся. Мабуть, як властиво людям, не вдячний Богу, а користуюся. Не вмію присвятити те, що мені Бог дав, Богові на славу. Це моя вина.

Щодо іншого майна, дорогі наклепники, дозвольте я використаю стару радянську усмішку:

В колгоспі народилося п’ять поросят. Правління колгоспу каже, що це не добре такий давати звіт у Москву, бо замало. Допишімо ще п’ять і це буде нормально. І дописали. У Москві поглянули і кажуть: добре, є що поділити. Двоє поросят для Куби, двоє для Афганістану, а одне для Москви, а п’ять їм все-таки лишиться. Ось так багатіли колгоспи у радянський час. Дорогі наклепники, все що було реально, не можу Вам подарувати, бо воно вже має своїх власників – Ісуса Христа, Богородицю і когось там з родини. А все решту майно, про яке Ви засвідчили, заберіть будь ласка собі. Ключі в дверях, а документи в квартирі на столі. Усе на Вас чекає уже давно. Погляньте як Ви розбагатіли в одну мить. Усе таки Ви не покривджені. До того майна ще Ви набули титул наклепника і гріх, а може й стали штатним слугою злого духа. Застерігаю Вас, благаю не залиште оце майно, надбане Вами, своїм дітям чи онукам. Приступайте і покутуйте свою вину, бо їм прийдеться туго, буде їм сумно жити….

Підготоване: «Православний Центр св. Івана Богослова»

PS. Ми готови надати слова й іншим архієреям ПЦУ, яких незаслужено було ображено антицерковними ресурсами.