Проте, любов як поведінковий критерій пов’язана не тільки з благочестивою поведінкою, але і з гріхом. Насправді гріх є якоюсь формою любові. Він не може бути чимось іншим, оскільки любов понад усе.

Гріх, безумовно, є спотвореною форму любові. Ця перекручена любов є протилежністю тій формі любові, яка була відкрита нам після втілення Христа і діє за схемою: приниження, перехід і прийняття (призначення). Гріх стає формою якогось псевдоприниження, яке неминуче веде до корисливого, негативного і руйнівного прийняття. Людина в такому разі не розцінюється як особистість, але як «об’єкт» для експлуатації. Таким чином, між людьми не створюється реального спілкування, оскільки «об’єкт», врешті-решт, розкриває бажання партнера використовувати його і не хоче продовження відносин. Так, у результаті, гріховне прийняття іншої людини набуває форму самосприйняття, що веде не до спілкування, а самотності. Це зосередження любові на самій людині, тобто самолюбство, є не чим іншим, як проявом егоїзму. У той час як справжня любов передбачає спілкування і збагачується за допомогою нього, гріх є, по суті, асоціальною позицією і поведінкою.

Тут необхідно зазначити, що егоїзм у своїй абсолютній прояві, тобто, як було описано вище, повне заперечення інших людей, зустрічається рідко. Але коли це відбувається, це може обернутися руйнуванням сутності людини і привести її до божевілля. Але егоїзм, навіть в своєму крайньому прояві, не може вважатися повною протилежністю любові. Егоїзм суперечить любові до відомих меж. Якби ситуація була інакша, це означало б, що буття егоїста обернулося б небуттям. Неможливість загибелі егоїста криється у самій суті цього егоїзму, який не перестає бути любов’ю, нехай і перекрученою. Ці відгомони любові дають продовження буття.

Покарання як результат любові

Той факт, що покарання є результатом любові, складніше допустити, беручи до уваги попередню точку зору, що гріх є особливою формою любові. Головна складність полягає у тому, що в людській свідомості поняття «покарання» прийняло усталене трактування, засноване на ідеї караючого Бога. Така точка зору породила єресь і нерозуміння. Йдеться про єресь, так званої «загальної реабілітації», переконання, що в кінцевому підсумку всі грішники, у тому числі і диявол, отримають відпущення гріхів і повернуться до Бога. В основі подібних переконань перебуває позиція, що суд Божий буде працювати як якась судова інстанція, де пекло є певним страшним місцем вічного покарання, в яке люди входять зі скорботою та каяттям. Іншими словами, «загальна реабілітація» покликана зняти протиріччя між добром і справедливістю Бога.

Нерозуміння поняття «покарання» слід приблизно такий же логікі з тією лише відмінністю, що її джерело знаходиться в області людського досвіду. Особливо зараз, коли скасована смертне покарання, багато людей не можуть уявити собі, що людина, яка грішить протягом життя, буде нести покарання вічно.

Наведені вище погляди на покарання частково справедливі. Часто в нашій Церкві з метою пастирського повчання людей вчать подібному погляду на пекло. Разом з цим нас вчать, але з куди більш слабким акцентом, що істинне пекло – це життя, в якому людина розлучена з Богом.

Уся суть проблеми полягає в тому, як людина розуміє гріх. Якщо це порушення заповіді, то це означає, що людина знаходиться у якісь юридичних відносинах з Богом, де пекло – природний наслідок для грішника. Якщо ж розуміти гріх як факт міжособистісних відносин, іншими словами, як удар по любові, тоді покарання являє собою внутрішній наслідок гріха, а не щось, всіяне ззовні. В такому разі не Бог стає джерелом покарання. Людину карає спотворення любові, дарованої творінню Богом. Причина цього спотворення – само творіння, яке, у випадку людини, має можливість покаятися.

Це означає, що якщо покарання є платою за гріхи, то людина приймає таке покарання. Тоді Бог не може розглядатися як джерело покарання, якщо тільки не ставити питання про те, чому Він створив людей так, що вони самі себе карають, зневажаючи любов. Однак це питання веде цю тему в іншу площину, і відповідь на нього у даний момент не є нашою метою.

Однак любов як покарання, що є результатом її спотворення, надає не тільки негативний вплив, а й позитив. Це пов’язано зі скорботою, дарованою людині неослабною любов’ю Бога та, у кінцевому підсумку, приводить її до покаяння.

Розглянемо цю тему більш детально на прикладі диявола. Диявол, бажаючи стати рівним Богу, дійшов до такої образи любові, що втратив спілкування не тільки з Богом, але і з іншими лукавими духами, що в кінцевому підсумку призвело його до такої трагічної самотності, яка відчужує його від самої суті буття. Іншими словами, його існування позбавлене мети, а значить – глибоко трагічно.

Цю трагічність диявола обтяжує ще й той факт, що в пошуках підтвердження сенсу свого існування, він підсилює свою шкідливу діяльність, у той же час відчуваючи, що, врешті-решт, ці дії є марними, оскільки любов залишається незламною. Таким чином, диявол виявляється в безнадійній ситуації. Він, як новий Сізіф, безуспішно намагається насититися.

Але найгіршим для диявола виявляється невичерпна любов Бога, яка поширюється і на нього, оскільки, незважаючи ні на що, диявол залишається Божим творінням. Любов Бога – це справжнє прокляття для диявола. Цьому є три пояснення. По-перше, він завдячує своїм існуванням та збереженням свого життя Тому, з Ким він бореться. По-друге, він відчуває марність свого заколоту проти Бога. Це підтверджується тим, що Бог продовжує любити диявола. Ця безперервна любов Бога переконливо свідчить про те, що заколот диявола жодним чином не торкнувся Бога. Третє пояснення пов’язане з другим. Йдеться про те, що диявол знаходиться перед Богом у неоплатному боргу. Якби Бог у якості покарання зменшив свою любов до диявола, диявол відчував би якесь задоволення, оскільки отримав би за свій злочин певне покарання, а значить, він в якійсь мірі оплатив свій борг. Але той факт, що Бог не позбавив диявола своєї любові, робить його борг незворотнім, що нагадує, за словами Святого Письма, полум’я пекла: «Якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля» (Рим. 12:20).

Щось подібне стосується і пекла, в яке потраплять грішники в останні часи. Перш за все, потрібно відзначити, що пекло не є чимось належать до майбутнього. Він починається вже в сьогоденні, оскільки ад створюється гріхом. Інакше відомий питання, що бере початок в Старому Завіті, залишається без відповіді: «Чому то дорога безбожним щаститься?» (Єр. 12:1), оскільки створюється враження, що гріх не є катастрофою за визначенням.

Пекло, в якому існує грішник у своєму земному житті, співвідноситься зі ступенем нехтування їм ідеалів любові. Покарання людини полягає в її нездатності до спілкування з іншими людьми, з навколишнім середовищем і з самим собою. Її самотність подібно духовної смерті. І ця смерть буде перебувати з людиною весь час, коли вона відмовляється покаятися та повернутися у палац любові.

В останні часи грішники займуть відповідне місце перед Богом в залежності від того, які стосунки вони мали з Ним у своєму земному житті. Наскільки далеко вони самі вирішать відстояти від Бога, настільки сильно і буде їх покарання. Це покарання буде обтяжувати і любов’ю Бога, яка ніколи не відніметься від грішників.

У новому вічному житті грішники не відчуватимуть, що з ними вчинили несправедливо, оскільки вони самі виберуть, яке місце займуть перед Богом. Неможливим стане і покаяння, оскільки було б безглуздо внутрішньо змінитися і одночасно залишитися далеко від Бога. Звичайно, це не означає, що не буде каяття. Однак це каяття не буде вести до покаяння, оскільки не буде пов’язано з переглядом вчинків та їх мотивів. Іншими словами, грішники бажали б не робити того, що вже було ними зроблено, не відкидаючи, проте, мотивів, які їх на це спонукали.

Іліас Вулгаракіс, професор та викладач богослов’я Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Однак священна традиція описує нам випадки, коли ангели хрестили людей, здійснювали Таїнство Святої Євхаристії, висвячували священиків.

Звернемося до випадку здійснення ангелами Таїнства Хіротонії єпископа. Мова йде про відомого Амфілохія (+ 395), єпископа Іконійського, який розгорнув серйозну боротьбу проти єретиків. Відповідне оповідання про Хіротонію міститься у двох текстах, написаних у наступні роки. З цього випливає, що історичні відомості, наведені в даних текстах, мають узагальнений, а часом і неточний характер.

Обидва тексти повідомляють нам, що Амфілохій був ченцем. Коли поважний єпископ Іконії Іоанн відійшов до Господа, Амфілохія, по всій видимості, було сорок років. Піклування Боже про Церкву, що залишилася без правлячого архієрея, проявилося в обранні Амфілохія.

«Була ніч, коли ангел Господній повідомив Амфілохія, що він буде висвячений в єпископи Іконійської церкви. Незважаючи на цей Божественний знак, Амфілохій залишився нерухомим, побоюючись, що цей знак виходить не від Бога. Проте в подальші два дні подія повторилося. На третій раз Амфілохій піднявся з ліжка, щоб спробувати взяти під контроль те, що відбувається. Він звернувся до ангела зі словами: «Якщо ти ангел Божий, давай разом помолимося». Ангел погодився, опустив голову і сказав: «Свят, свят, свят Господь Саваот, наповнена небо і земля Його славою».

Потім ангел взяв Амфілохія за руку і проводив в храм. Двері храму відкрилися самі собою. Приміщення було наповнене яскравим світлом і безліччю людей у білих хітонах. Потім всі вони підвели його до жертовника і дали йому щось, схоже на Євангеліє, зі словами: «Господь хай буде з тобою». Один з людей, що стоїть попереду, дав знак почати молитву, щоб Святий Дух відвідав висвячування. Всі вони стали молитися і потім, сказавши: «Мир тобі», зникли в нічній темряві».

Всю ніч Амфілохій роздумував над тим, що сталося, поки не прокинулися інші брати. Амфілохій відправився в церкву і розповів про все ігумену. Всю літургію він провів лежачи ниць, не промовляючи ні слова. Через деякий час він прийшов в себе, обличчя його сяяло невимовним світлом.

Коли Амфілохій повернувся з храму в келію, він знайшов там сім єпископів, що чекали його, щоб висвятити в єпископи Іконії. Вони знову відвели його в храм і стали надягати архієрейські облачення. Тоді Амфілохій повідав їм про те, що сталося з ним вночі. Вони повірили його словам і покликали інших єпископів та інших кліриків, щоб повідомити про одноголосне обрання Амфілохія в єпископи.

Інший випадок пов’язаний з Таїнством Причастя, яке ангели вчинили для одного монаха. Про це коротко оповідає Макарій Олександрійський, ієрей відомих ченців-келліотов, що взяли цю назву від місцевості, де вони трудилися. Один з його оповідань повідомляє про якогось Марка. Він був молодший Макарія і відрізнявся своєю дивовижною лагідністю, розсудливістю, а також здатністю заучувати напам’ять тексти Старого і Нового Завітів. Макарій наводить таке свідоцтво про Марка. Під час Святої Євхаристії, коли Макарій причащав інших ченців, він не зміг причастити Марка, так як ангел перешкодив йому, взяв святі дари з престолу і власноруч причастив Марка.

Третій випадок відноситься до досить пізнього часу. Відповідний текст, що датується XV століттям, розповідає про чудеса і по жанру належить до епічної розповіді. Православна сім’я, що складається з батьків і дочки, жила в районі, населеному мусульманами. Оскільки в цій місцевості не було православного священика, дочка залишилася нехрещеною. Коли дівчина виросла, вона стала одержима бісом і дуже страждала. Після смерті батька Бог явив свою милість. Богородиця спустилася з небес і звільнила дівчину від біса. Вона попросила свого Сина послати полум’я і спалити демона, щоб той не зміг більше мучити дівчину.

Потім Богородиця перенесла дівчину в місцевість, де знаходився православний храм. Богородиця звернулася до ангелів, що супроводжували Її: «Візьміть її і охрестить». Охрестивши її, ангели одягнули дівчину в білий одяг, поклали на голову вінець і, нарешті, причастили Святих Таїн. Після цього дівчину знову повернули додому, звідки її забрала Богоматір.

Іліас Вулгаракіс, викладач богослов’я Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»