31 березня, в день святкування пам’яті святителя Григорія Палами та Собору всіх святих і преподобних отців Києво-Печерських, В Свято-Покровському чоловічому монастирі відбувся постриг в ченці, насельника монастиря – диякона Сергія (Янченко). Постриг звершив намісник монастиря о. Діонісій (Васильєв). В чернечому постригу о. Сергія було наречені ім’ям – Даміан. Тож помолімося всі, щоб Господь помилував його і утвердив в православній вірі та і на цьому не легкому чернечому шляху. Після служби о. Діонісій виголосив змістовну проповідь:

Проповідь о. Діонісія на постригу

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми з вами святкуємо другу неділю великого посту та згадку великого святителя Григорія Палами.

Григорій Палама, афонський чернець (1296-1359), був одним із засновників ісихазму, містичного вчення про злиття людини з Богом. По вченню Палами і його побратимів-ісихастів (Сімеона Нового Богослова, Григорія Синаїта і інших), людина, яка досягла досконалості в любові, полюбивши Бога без жодного егоїзму і користі, може за допомогою молитви з’єднатися з Божественною енергією, тобто живій і всюдисущій благодаті Бога (по-грецьки energeia означає дієвість, те що діє, і піднестися до самого Бога, побачивши своїми очима Світло його передвічної слави – обожитися. Багато сподвижників ісихастів неодноразово бачили славу Божу у вигляді сліпучого і невимовного світла. Ісихасти стверджували, що саме це світло апостоли побачили на горі Фавор. Саме ж слово «ісихазм» походить від грецького «ісихия» – «мовчання», оскільки для досягнення необхідного стану духу ісихасти практикували тривалу відокремлену «розумну» молитву, тобто в думці, без слів, особливо віддаючи перевагу Ісусовій молитві: «Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!». Часто вони вдавалися, цілком зосереджуючись на молитві, до певних тілесних зусиль – перебуваючи в стані молитви, сиділи на низьких лавках або сходинках, зігнувши спину і дихаючи в особливому ритмі. Григорій Палама був досить великим сподвижником святої гори Афон, практикував поглиблену молитву. Його постать є однією з уособлень справжнього чернечого життя.

Сьогоді православна церква згадує також собор усіх святих преподобних отців Києво-Печерських, нам знайомими є досить багато їх імен, але багато залишилися невідомим для нас. Вивчаючи Києво-Печерський патерик чи такі твори як «Повість минулих літ», житіє святих та інші авторитетні історичні джерела, ми неодноразово дивуємося великим подвигам Печерських старців та преподобних отців. Одним з таких є преподобний Даміан.

У чернечому житті прп.Даміан був послідовником свого настоятеля – прп. Феодосія. До самої кончини харчувався лише хлібом і водою. Найперший серед братії здобув славу цілителя. “Патерик Києво- Печерський” розповідає, що коли приносили до монастиря хворих дітей, ігумен Феодосій направляв їх до Даміана. Преподобний молився, помазував хворих святим єлеєм, і вони зцілялися. Досить потужною була молитва цього святого. Отже, монах Даміан був чи не першим педіатром на Русі. У Житії прп. Феодосія повідомляється, що Даміан ревно «подражає життю і смеренню» св. ігумена. Багато з тих хто знав Даміана свідчили авторові Житія «про велике його смирення, і життя, і послушання, що вын у всьому підкорявся ігумену». Ті, хто був у Даміана у келії бачили «лагідність його і неспання у всі ночі, перебування його увесь час в молитві чи читанні святих книг». Перед своєю смертю святому з’явився ангел в образі прп. Феодосія, і сповістив, що Даміан буде в Царстві Небесному. У Житії прп. Феодосія приводиться молитва Даміана, у котрій він просить у Христа бути причасником Його Царства і не розлучатися з прп. Феодосієм і після смерті. Прп. Феодосій з декотрими насельниками монастиря були при хворому Даміані аж до самої його смерті.

Довго вагався я, коли ж звершити постриг, на який день його призначити. Багато раз дата за тих чи інших обставинах змінювалася, переносилася, і не тому, що брат наш не був достойний постригу раніше, а очевидно дією Божого промислу. Перед прощеною неділею я проснувся після звичайного нічного сну і немов ангелом були нашептані мені слова «Вже пора! Час наблизився, немає куди відтягувати.» Вставши з ліжка я взяв церковний календар і мій погляд впав на сьогоднішній день, відклавши календар я довго молився, роздумував і наважився запитати думку брата, адже мого бажання у вирішенні цього питання замало. Після обідньої трапези я лишив отця в келії і став з ним говорити, я не знав які слова маю до нього промовити, як сказати йому свою думку, щоб не нав’язати її, щоб людина змогла сама вибрати, що для його серця наймиліше. Сталося непоясниме чудо, Сам Бог промовляв в той час моїми устами, Сам Бог віткрив братові вуха для слухання і серцем я відчув, що щось неописане в той час сталося, вибір і бажання двобічно співпали. І з уст брата я почув смиренні слова згоди. В той час зраділа душа моя від почутого, адже немов якесь таїнство в ту хвилину відбулося.

Я давно знав бажання брата прийняти першу ступінь чернецтва – рясофор. Та рясофор – це ще не повноцінний монах, це та людина яка не дає ще чернечих обітниць, це ще той, що не зрікається повністю світу, це той котрий вагається в своєму виборі, а отже не стоїть міцно. І тут, щось немовби підштовхнуло мене запитати брата, а чи не бажає він повністю віддатися Богові склавши всі монаші обітниці, адже в моєму серці немов чужий голос промовляв, ти ж бачиш, що він готовий, питай його мерщій. І насправді, коли я спитав брат не вагаючись погодився вдруге.

Два тижні ми готувалися до цього дня, усердно молилися, підготовлювали чернечи одежі, говорили про це священнодійство, все начебто було чудово, але залишилося ще одне питання не вирішеним, яким же ім’ям наректи новопостриженого брата? Я відчував велику відповідальність під час вирішення цього питання, багато молився, просив Бога вказати на те ім’я яке було б благо – угодне Його Святій волі. Я перечитав житія всіх святих Києво-Печерських, перебрав сотні імен та характерів, ставив на важіль кожне ім’я, прискіпливо перебираючи, немов гору дорогоцінних каменів, щоб вибрати достойну перлину для цієї прикраси. Кожного вечора я засипав в сумнівах і ваганнях, кожен день мене постійно бентежило це питання. Адже ціла доля людини сьогодні в моїх руках. Це досить важкий вибір! Це значуща відповідальність! Це доля людини! Одного дня Бог вказав мені на ім’я Даміан, довго не приймав я рішення, вагався, вмовляючи себе, що то не Божа воля, а лише моя особиста примха. Та все ж після довгих моральних катувань, коли мені це ім’я вже навіть подобатись перестало, я відчув отой Божественний голос, що все ж стверджував в цьому виборі. Немов Святій Марії і Йосипу було одкровення наректи божественне дитя ім’ям Ісус, подібний поклик відчула і моя душа.

Даміан – приборканий, так це ім’я перекладається з грецької мови.
Так і кожен монах ставши на шлях спасіння в монастирі повинен приборкати всю свою плоть, свої пожадання, пристрасті та звички. Повинен лишити мирське і покоритися Божественному, відректися від світу і прилучитися до Царства Небесного, відректися сатани та його спокус і з’єднатися з Богом і від нині вести відверту війну з дияволом.
Тому сьогодні ми молилися, що Бог прийняв свою заблудлу овечку, щоб прийняв блудного сина, щоб прийняв брата цього як розбійника до Свого Небесного граду. Хай же міцним заступником і молитвеником, за тебе брате, перед престолом Божим буде преславний святий сподвижник і цілитель Києво-Печерський Даміан. Від сьогодні твоя душа під його святою опікою.

В твоєму житті брате, відбулася значуща подія, сьогодні ти помер, помер для світу, помер для гріха, помер для диявола, сьогодні тебе вже не існує в світі і вся влада світу вже не володіє тобою. Та смію нагадати тобі брате Євангельські слова, що написав апостол Павло в своєму посланні до Римлян: «Знаємо, що наша стара людина розіп’ялася з ним (Христом), щоб знищити гріховне тіло, щоб ми більше не служили гріхові; бо хто вмер, той виправдався від гріха. Якщо ми померли з Христом, то віримо, що й житимемо з ним, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, більше не вмирає – смерть над ним більше не володіє. Бо як він помер, то один раз помер для гріха, а як живе, то для Бога живе. Так само й ви вважайте себе мертвими для гріха і живими для Бога в [нашім Господі] Ісусі Христі. Хай же гріх не панує у вашому смертному тілі, – щоб не слухалися його пожадливостей, не давайте ваших членів гріхові за знаряддя неправедності, – але віддавайте себе Богові, як ті що воскресли з мертвих, а ваші члени – Богові, за зброю праведності. Хай бо гріх не панує над вами, бо ви не під законом, а під ласкою. То що, будемо грішити, бо ми не під законом, а під ласкою? Зовсім ні! Хіба ви не знаєте, що кому піддаєтеся як раби на послух, рабами того ви і є: кого слухаєте, – то або гріха на смерть, або послуху на праведність? Дякувати Богові, що були ви рабами гріха, але послухали серцем ту науку, якій віддалися. Звільнившись від гріха, стали ви рабами праведності. Кажу це по-людському, з огляду на немічність вашого тіла. Бо як ви віддавали були ваші члени в рабство нечистоті та беззаконню для беззаконня, так тепер віддали ваші члени в рабство праведності – на освячення. Бо коли ви були рабами гріха, то були вільні від праведності. Який же плід ви тоді мали? Його ви нині соромитеся, бо його кінець – це смерть. Нині ж, звільнившись від гріха і ставши рабами Божими, маєте ваш плід – освячення, а кінець – вічне життя. Бо відплата за гріх – смерть; дар же Божий – то вічне життя в нашім Господі Ісусі Христі.» Ось до Нього саме ти сьогодні брате і прилучився, померши для гріха, тепер житимеш для Бога. Від сьогодні вже смерть не володіє тобою, володар твій від сьогодні тільки Бог! Тож хто хоче бути досконалим, хай продасть майно своє візьме хрест свій і йде за Христом. На добру путь став ти сьогодні брате, стій непорушно, постійно молись і хрестом, що в руках тримаєш зможеш відігнати всі підступи і стріли ворожі. Спасайся в Богу!

Намісник монастиря о. Діонісій (Васильєв)

31.03.2013 р.Б.

Відійти на якийсь час від життя, щоб побачити краще його суєту і наповнитись духом життя, це буде можливо тільки тоді, коли будеш мати відповідне середовище. Одним із них є монастир. Монахи шукали віддалені і самітні місця, щоб побути у тишині та в єдності із Творцем. Монашество – це приклад християнської відданості у пошуках глибини духовного єднання із Богом. Багато себе освятило, повертаючи втрачений діалог між світом і Творцем.

Такий стиль життя викликав природне зацікавлення і в простих людей. При монастирі почали також виділяти місце для прочан. Монахи, хоч і віддалились від світу, але раді людям, що приходять до них. Люблять, щоб скарби духовного життя помножувались.

Деякі духовні скарби є закладені у самих монастирських традиціях. Їх є багато. Частину з них записано в устави монастирів, інші передаються з уст в уста. Чому саме так? Точно не знати… мабуть тому, що все змінюється у цьому світі, щось приходить нове, щось передається іншим, щось забувається. Все залежить від нас, тобто тих, котрі дають життя і смерть традиціям. Звичаї – це німа мова, що зв’язує минуле і теперішнє, що вводить нас у майбутнє.

І одну із таких традицій можна було пережити на собі в одному монастирі, що знаходиться в Житомирській єпархії, Попільнянському р-ні, с. Білки. На перший погляд все просто. Тебе поселяють у келію і кажуть: «о, тебе тут чекали!» Ти дивуєшся і усміхаєшся у відповідь. Приємно чути такі слова.І коли приходить час від’їзду, то розумієш краще слова монаха і стаєш сам учасником цієї усної традиції монастирської гостинності. Справа в тому, що саме у келії передається естафета гостинності між самими прочанами. Гість, пробувши якийсь час, повертаючись до свого життя, але не відразу покидає монастир. Він, перед тим, як вийти із келії, готує місце для наступного прочанина – сам перестеляє ліжко.

Отож, застеляєш ліжко, прибираєш у кімнаті і благословляєш молитвою іншого прочанина, що може бути десь у дорозі.Ти знаєш, що за якийсь час хтось зайде у келію, переймаючи естафету молитви, тиші і духовних роздумів. І хоч, ви між собою не зустрінетеся, але між вами відбудеться діалог братерської любові: це буде видно по естафеті гостинності. Традиція продовжиться.
Ось, так продовжується братерська любов.Коли ж у тебе виникне думка, щоб повернутися назад до місця спокою і духовної віднови, ти мимоволі пригадаєш: «Тебе вже там чекають. Там тобі вже хтось приготував місце»!.

Тяжка праця отців- монахів надихає кожного викоринити з себе самих льнь і вже попрацювати для Бога, як колись працювали для гріха і сатани спокусливого. Приїзджаючи до такого монастиря, котрий нещодавно розпочав свою діяльність (2008р.), зовсім ще юний, немає звичної для міських монастирів розкоші, золотих куполів, дорогих ікон, але настільки спокійний і привітний. І ти немов поринаєш в глибину віків і відчуваєш себе спостерігачем монашого скажімо поряд Антонія Києво-Печерського чи Іова Почаївського. Своєю простотою монастир заворожує кожного паломника неодмінно надихаючи повернутися сюди в черговий раз.

Проводячи час в бесідах десь за межами монастиря, чи просто тут в інтернеті, часто стикаєшся з різними розповідями людей, про не добрих монахів, тих котрі ганблять своє святе покликання і ті обітниці, котрі давали вони при постризі. Досить прикро чути певі свідчення людей про неприпустиму поведінку таких зло-чеців. В окремих ситуаціях навіть не знаходиш слів для відповіді, а інші просто приводять до жаху. Що ж, висновок напрошується сам, невже немає зараз справжнього монашества, невже немає щирих сподвижиків, невже все зруйновано і в моральному занепаді, а отже в гріху і облуді?

Звичайо ні!!! Є ще справжні сподвижники благочестя, справжні монахи, котрі неуклінно тримаються своєї мети, мети спасіння. Не будемо забувати, що церква і монастирі є певним відзеркаленням світу, адже церкву і монастирі наповнюють такі ж земні люди, але інакші – ті що присвятили себе суцільно Богу. Звичайно, що сатана в першу чергу буде спокушувати тих людей котрі віддали себе на служінню Богу, адже звести з істиного шляху таку людину, набагато цінніше, а ніж десяток тих людей які безтурботно живуть в світі, за межами церкви, що не приступають до великих Таїн Божих… Оди з преподобних отців говорив: «Мирянина стокушає один біс, священника – десять, а монаха – сто» Дійсьно так! Це великий подвиг вистояти перед спокусами світу, не впасти, дійти розпочатий шлях до кінця.

Люди нинішнього часу не розуміють, не цінують, а більше того навіть осуджують чернецтво, вигадують і поширюють всілякі чутки. А між іншим ми знаємо, що в давні українські часи саме чернецтво наклало печать святості на душу українського народу, виховало його у глибокій побожності та духовній і тілесній чистоті. Чернецтво підносило душу найзлиденнішого українця до Бога і неба. Чернецтво принесло в українську родину порядок, чинність, богобоязливість, а відповідно міцність та відданість, як між подружжям, так і взаємоповагу між дітьми і дорослими, дало опору всьому родинному клану. Особливо в селах та хуторах. Дало життю українців наче устрій святої обителі, страх перед Богом чинити гріх, упокорення старшим, терпіння власної долі, працелюбність, правдивість і безпосередність у стосунках з іншими, міцне побратимство і сподівання на милість Божу. Якже цього не вистачає в нинішній час. Нині монастирі України відроджуються. Будуються нові. Але їх ще замало, як для такої великої держави і такого віруючог православного народу. Як, нажаль і насельників в обителях, а таксамо і їхнього бажання подвижницького життя. Досить жахлива теденція, що до монастирів сьогодні приходять різні люди з різними моральими та духовними цінностями. Монастир чинячи акт милосердя приймає кожну знедолену і вбогу душу, адже сам Христос вчив нас цьому, вчив милосердю до жебракі, до великих грішників, до вбогих духом. Сам Христос 2000 років тому прийшов спасти саме таких людей «Не до праведних прийшов спасати, а до гришників щоб закликати їх до покаяння» – говорив Христос. От і ми християни перейняли його місію так чинити. Монастир – це лікарня для душ, це те місце де люди працюючи над собою вилікавуються від струпів і язв гріхових. Тому не дивно, що сьогодні в монастирі можна зустріти різних людей, тих людей котрі живучи в послушництві при монастирі працюють над собою, хоча й часто падають, ламаються і не витримують… Не кожен може понести такий тяжкий хрест, хрест – сподвижництва. Тому бачачи якісь гріховні вади людей, що живуть при монастирі не берімосяж одразу осуджувати і робити квапливі висновки. Пам’ятаймо, що монастир то є лікаря людських душ! Пригодячи з вами в лікарню чи клініку невже ми бачимо там одних здорових людей? Ні! Звичайно, що в лікарі ті люди які потребують лікування. Так само і в монастирі. «Не здорові, а хворі потребують лікаря; Я прийшов кликати не праведників, а грішників до покаянняЁ!» – переповідає нам слова Спасителя євангелист Матфей.

І всеж серед тяжких випробувань сьогодення, серед бурхливого моря невір′я, повного занепаду моралі і розвитку всіляких пороків, під натиском всіляких псевдо релігій і сект, коли серце стискається від болю за майбутне нашого, колись боголюбивого народу, серед важких роздумів і передчуттів всеж спасительним променем в цьому мороці світить надія на те, що всеж таки відродиться і відновиться боглюбивий дух українського народу, а вітчизну нашу чекає духовне процвітання. Але відновлення і відродження можливе лише в силі духа, а не в тих зовнішніх реформах на які покладає надію державна влада, тому Церква православна, а не авторитарні секти повинна все ширше перебирати на себе функції духовного опікування народу, адже не секрет, що держава кинула цю важливу ланку життя народу на відкуп різним пройдисвітам! Тому вірю я, що чекає нас попереду щасливе майбутне, наберуть після радянського занепаду свою потужність монастирі, підніметься з колін народ, зникнуть різні нерадиві люди, котрі немов п’явки обсіли Церкву- тіло Христове. Памятаймо, що час наблизився, що ворог лютує як найдужче, адже втрачає свою нікчемну чорну владу. Незважаймо на якихось людей, що нам чинять прикрості, навіть якщо вони ходять в Церкву, сприймаємо ж їх з жалем, як тяжко хворих і замість осуду почнімо щиро їм співчувати. Саме таким чином, ми зможемо спастися в цьому бурхливому житейському морі.

Колись на Валаамі був послушник, який прожив при цьому монастирі більше п′ятидесяти років, але так і не став ченцем, коли його запитали чому живучи чернечим життям так і не прийняв постригу, він зі сльозами відповів: «Я ще не навчився плакати за весь всесвіт».

о.Діонісій (Васильєв)

Із третього тисячоліття, коли, внаслідок швидкого розповсюдження християнства, суворість життя серед віруючих стала послаблюватися, подвижники стали віддалятися в гори й пустелі, і там, віддалившись від світу з його спокусами, вели суворе подвижницьке життя. Такі подвижники називалися пустельниками.

Так було започатковано чернецтво, тобто інакший, віддалений від спокус світу спосіб життя. Чернече життя — доля небагатьох обраних, які мають покликання, тобто непереборне внутрішнє прагнення чернечого життя, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про те Сам Господь: “Хто може вмістити, нехай вмістить” (Мф. 19, 12).

Святитель Афанасій говорить: “Є два способи й стани в житті: один — звичайний і властивий людському життю, тобто подружжя; інший — янгольський і апостольський, вище якого бути не може, тобто дівство чи стан чернечий”. Прп. Ніл Росанський говорить: “Монах — це янгол, а справа його — милість, мир і жертва хваління”.

Ті, хто стає на шлях чернечого життя, повинні мати твердий намір: “зректися світу”, тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних керівників, відмовитися від свого майна і навіть від старого імені. Інок бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя далеко від світу в труді й незгодах.

Чернецтво саме по собі не є метою, але воно є наймогутнішим засобом для досягнення вищого духовного життя. Мета чернецтва — набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво — великий подвиг служіння світу; воно оберігає світ своїми молитвами, духовно окормляє його і є його заступником, тобто воно звершує подвиг молитовного заступництва за світ.

Ті, хто бажають прийняти чернечий постриг, мають спершу випробувати свої сили (пройти випробування) і тільки тоді дати непорушні обітниці. Люди, які проходять попередні випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого терміну випробування виявляються спроможними прийняти чернецтво, то
їх одягають в неповне облачення інока, зі встановленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і скуфії, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше стверджувалися на обраному шляху. Послушник після цього називається рясофорним.

Саме чернецтво включає в себе дві ступені, малий і великий образ (образ ангельського життя), які по-грецьки називаються мала схима й велика схима.
При вступі в чернецтво над іноком звершується послідування малої схими, в якій він дає обітниці чернецтва й отримує нове ім’я. Коли наступає момент постригу, монах тричі дає ігумену ножиці, на підтвердження свого твердого рішення. Коли ігумен втретє приймає з його рук ножиці, то він, з подякою Богу, постригає йому навхрест волосся, на честь Пресвятої Тройці, цілковито присвячуючи його цим на служіння Богу.

На того хто прийняв малу схиму, вдягають параманд (параманд — невеликий чотирикутний плат із зображенням Хреста Господнього й знарядь Його страждань), підрясник і пояс; потім його накривають мантією — довгим плащем без рукавів. На голову вдягається клобук (так називається камілавка з довгим покривалом — наміткою). В руки даються чотки з нанизаними кульками для підрахунку молитов і поклонів. Увесь цей одяг має символічне значення й нагадує монаху про його обітниці. На завершення постригу в руки новопостриженому дається хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію аж до Святого Причастя.

Монахи, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці. Їм знову змінюють ім’я. В облаченні також є зміни: замість парамана надягають аналав (особливий плат із хрестами), на голову замість клобука вдягають куколь, що покриває голову й плечі.
Якщо монах поставляється в ігумени монастиря, то йому дається жезл (посох). Жезл — знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (монахами). Коли ігумена поставляють архімандритом, його облачають в мантію зі скрижалями. Скрижалі — це прямокутники з матерії червоного чи зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху й два знизу. Вони означають, що архімандрит сам живе й керує братією згідно з заповідями Божими. Крім того, архімандрит отримує ще палицю й митру. Деякі архімандрити зводяться у вищий ступінь священства — в єпископи.

Окормляючи духовно ближніх, іноки не відмовлялися, коли мали можливість, служити і їхнім тимчасовим потребам. Добуваючи трудами собі їжу, вони ділилися нею з бідними.

Але головна неоцінима заслуга чернецтва для суспільства полягає в невпинній молитві за Церкву, вітчизну, за живих та спочилих.
Святитель Феофан Затворник каже: “Іноки — це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає богослужіння чинне, найповніше і найдовше. Церква являється тут у всій красі свого облачення”. Справді, монастир — невичерпне джерело настанов для мирян.

Немає жодної Православної Церкви без монастирів. Монастирі є серцем і душею Церкви. Бо вони завжди були потужним генератором, який відновлює і зберігає енергію.

Церкви та народу, як через їхню активну діяльність, так і через молитву. Це особливо виразно видно у часи, коли релігійна і національна ідентичність була під загрозою, як це було в історії України чи інших країн.

Монастирі є також осередками духовності, куди завжди можна прийти, щоб відновити свої духовні, моральні сили. Що Ви знайдете у монастирі? Тут можна духовно відпочити у середовищі позитивному, серед людей, котрі мають Божу любов до всіх. Тут можна у мирі молитися і бути з Богом, ніхто і ніщо Вам не перешкоджатиме. Натомість молитовний дух монахів сприятиме Вашому духовному відновленню. У монастирі знайдете тиху келію, храм, де Вас оточуватимуть ікони – образи людей Святих, які вже торжествують разом з Богом і дають приклад, як досягнути того ж. Мирне сяйво лампад, що освітлює в тиші вечора ясні лиця Христа- Людинолюбця і Пречистої Богородиці. Аромат намоленого святогірського ладану мовитиме про солодкість і красу Неба. Цикл богослужінь, які в поетичній формі передають прекрасне богослів’я нашої Східної Православної Церкви.

У монастирі досвідчите те, що краще один раз відчути (аніж сто раз почути) – молитву, служби, на яких людина справді єднається з Богом. Досвідчивши такий молитовний стан хоч раз, ocoба не може його забути, бажатиме і буде вміти сама відновити знов той прекрасний стан молитви, бо вже знатиме шлях до неї. У монастирі Ви матимете можливість бути з Богом і з самим собою, щоб могти розв’язати свої проблеми, звільнитися врешті від них.

У наших Церквах зараз не видно молоді i ми стурбовані майбутнім нашої Церкви.

А якраз монашество повинно займатися анімацією молоді, вихованням дітей у християнському дусі. Монахи повинні навчати, щоб діти набули розуміння Бога і християнських принципів, щоб молоді були добрими християнами, які люблять і поважають батьків, які не слідують за шкідливими захопленнями, натомість, є добрими християнами, які шанують і культивують культуру, традиції, спосіб життя батьків. Нагальною ціллю діяльності монашества у Церкві є зробити життя наших церков цікавим, увести до нього нову діяльність, яка була б водночас захоплюючою і навчальною для молодих. У наших Церквах потрібні люди, які будуть мати конкретні служби, регулярні цикли занять, зустрічей, лекцій, культурні заходи з молоддю, які будуть присвячувати свою діяльність молоді.

Монастирі є центрами паломництва. А це важливе джерело духовного розвитку молоді. Паломництва дозволяють увійти, відчути молитовне життя. Вони сприяють духовному розвиткові молодих душ, як це підкреслює Св. Афанасій Александрійський.

Якщо не бачимо молоді в нaшux церквах, постає зустрічне запитання, чи хто що робить для того, щоб вона тут була? A це є одним із посильних завдань монашества.

Не тільки молодь і діти потребують навчання про Бога. Сьогоднішній стан Церкви такий, що нам усім потрібно більше дослідити Божу науку. Для чого? – Щоб зрозуміти, чому і коли нам потрібен Бог, як Він може допомагати у нашому житті, щоб бачити, чим нам корисні Божі заповіді й Богослужіння, щоб ми могли повно використовувати у своєму житті Силу Божого Духа? Це розуміння і бачення повинне бути забезпечене монахами.

Тому важливим завданням намісників вже існуючих монастирів є забезпечити якісну освіту для насельників (послушників,іноків, монахів). Таку освіту можна отримати в рамках нашої Церкви, адже та кількість навчальних закладів котра є на території України (школи, училища, семінарії та академії) і ті дійсно достойно підготовлені, висококваліфіковані викладачі дають надзвичайно унікальні і корисні на шляху спасіння богословські знання. Навчальні заклади на високому рівні підготовлюють богословів і катехитів для Української Церкви. Випускники духовних навчальних закладів є цінними кадрами не лише в Україні, але і за кордоном. Шкода, що серед випускників досить мало монахів, адже їм зараз доручено досить важливу місію в державі.

Знаємo, що нашій Церкві сьогодні бракує священиків та інших служителів Церкви. Iснують особи у нашій Церкві, які бажають посвятити своє життя на службу Богові. Тільки найчастіше вони, не знаходячи можливості реалізувати себе у цій Церкві, знаходять таку нагоду в іншux юрисдикцiях. Oтож, для Української Православної

Церкви Київського Патріархату важливим є втримати у своїх рядах ці найбільш щирі і найбільш віддані Богові кадри – через органiзацію монастирів у нашій Церкві.Отож, якщо ситуація у нашій Церкві не є настільки доброю, як ми бажаємо, слід діяти, щоб змінити положення речей у кращу сторону, потрібно відновити у ній те, чого бракує i що завжди тримало Українську Церкву мiцною. Одне з того – монастирі, дійсна енергія і сила християнства.

Відійти на якийсь час від життя, щоб побачити краще його суєту і наповнитись духом життя, це буде можливо тільки тоді, коли будеш мати відповідне середовище. Одним із них є монастир. Монахи шукали віддалені і самітні місця, щоб побути у тишині та в єдності із Творцем. Монашество – це приклад християнської відданості у пошуках глибини духовного єднання із Богом. Багато себе освятило, повертаючи втрачений діалог між світом і Творцем.

Такий стиль життя викликав природне зацікавлення і в простих людей. При монастирі почали також виділяти місце для прочан. Монахи, хоч і віддалились від світу, але раді людям, що приходять до них. Люблять, щоб скарби духовного життя помножувались.

Деякі духовні скарби є закладені у самих монастирських традиціях. Їх є багато. Частину з них записано в устави монастирів, інші передаються з уст в уста. Чому саме так? Точно не знати… мабуть тому, що все змінюється у цьому світі, щось приходить нове, щось передається іншим, щось забувається. Все залежить від нас, тобто тих, котрі дають життя і смерть традиціям. Звичаї – це німа мова, що зв’язує минуле і теперішнє, що вводить нас у майбутнє.

І одну із таких традицій можна було пережити на собі в одному монастирі, що знаходиться в Житомирській єпархії, Попільнянському р-ні, с. Білки. На перший погляд все просто. Тебе поселяють у келію і кажуть: «о, тебе тут чекали!» Ти дивуєшся і усміхаєшся у відповідь. Приємно чути такі слова.І коли приходить час від’їзду, то розумієш краще слова монаха і стаєш сам учасником цієї усної традиції монастирської гостинності. Справа в тому, що саме у келії передається естафета гостинності між самими прочанами. Гість, пробувши якийсь час, повертаючись до свого життя, але не відразу покидає монастир. Він, перед тим, як вийти із келії, готує місце для наступного прочанина – сам перестеляє ліжко.

Отож, застеляєш ліжко, прибираєш у кімнаті і благословляєш молитвою іншого прочанина, що може бути десь у дорозі.Ти знаєш, що за якийсь час хтось зайде у келію, переймаючи естафету молитви, тиші і духовних роздумів. І хоч, ви між собою не зустрінетеся, але між вами відбудеться діалог братерської любові: це буде видно по естафеті гостинності. Традиція продовжиться.
Ось, так продовжується братерська любов.Коли ж у тебе виникне думка, щоб повернутися назад до місця спокою і духовної віднови, ти мимоволі пригадаєш: “Тебе вже там чекають. Там тобі вже хтось приготував місце”.
Тяжка праця отців- монахів надихає кожного викоринити з себе самих льнь і вже попрацювати для Бога, як колись працювали для гріха і сатани спокусливого. Приїзджаючи до такого монастиря, котрий нещодавно розпочав свою діяльність (2008р.), зовсім ще юний, немає звичної для міських монастирів розкоші, золотих куполів, дорогих ікон, але настільки спокійний і привітний. І ти немов поринаєш в глибину віків і відчуваєш себе спостерігачем монашого скажімо поряд Антонія Києво-Печерського чи Іова Почаївського. Своєю простотою монастир заворожує кожного паломника неодмінно надихаючи повернутися сюди в черговий раз.
Монастир почав діяти при старовинній білківській церкві . І розпочинав свою діяльність з простої сільської парафії.

Храм був збудовпаний ще наприкінці 18 ст.. На високому пагорбі над ставом. Його золоті чи золочені дзвони, як розповідають, у часи лихоліття утопили у ставку. Шукачі скарбів і досі роблять спроби віднайти ці дзвони. Саму церкву у часи радянської влади перетворили на клуб, потім тут зробили дискотеку. Та ніхто особливої уваги незвертав на те, що взалі до підлоги була прибита якась дивна дошка, чи то яму якусь перекривали, чи що…. Але старі побожні люди зберігали пам»ять про стару Білківську ікону Божої Матері , що її врятували від наруги атеїстів у такий спосіб. Тепер те місце де була прибита ікона прикрашене квітами. Коли ікону знайшли вона була зовсім чорною, але за роки палких молитов у церкві, перед іконою, сталося чудо – ікона відновилася. Зараз ікона має досить чіткий і виражений вигляд, інколи навідь здається, що вона мовби жива. Люди, які щиро моляться перед цією іконою зціляються від тяжких хвороб.

Коли в с.Білки приїхали два благочестиві монахи церква немовби воскресла. За їхнього служіння при цій парафії сталося декілька чудесних випадків. Старовинна церква була скрізь розписана розписами, але коли її пе6ретворювали на клуб, то поверх розписів було набито дранку і вкрито штукатуркою з вапном. За роки перебування в такому стані вапно вщент знищило фарбу і коли зняли штукатурку і дранку, то розписів видно вже не було. Але за палкими молитвами отців-монахів на весні 2009 року сталося справжне чудо –розписи проявилися . За православною традицією, сорок днів неперервно служилися служби. Одного разу отець-диякон, який нещодавно став жити при монастирі, поліз на горіще церкви і там під шаром глини знайшов ікону Ісуса Христа, яка являється парою до чудотворної ікони Білківської Божої Матері. Тепер ці дві ікони висять по два боки від «Царських дверей» вівтаря і своєю благодаттю наповнюють церкву, а також кожну людину, яка приходить до них з молитвою вони наповнюють любов»ю, блаженстовом і подають їм своє благословіння. Тепер богослужіння в цій церкві звершуються з особливим духовним піднесенням і благоговінням. Кожної неділі, коли дзвонять зроблені з кисневих балонів дзвони, до простої, але обдарованою Божою ласкою церкви з’їжджаються люди з різних куточків України, аби помолитися до цих ікон і отримати за Божою ласкою розрішення своїх проблем чи зцілення від хвороб.

При храмі було засновано монастир. Настоятелем монастиря є Високопреосвященніший владика Ізяслав(Карга) архиєпископ Житомирський і Овруцький, а намісником монастиря та настоятелем храму ієромонах Діонісій(Васильєв).

Потім з Божої ласки монастирю було подаровано будівлю колишньої колгоспної контори і гуртожиток. Нині там резиденція намісника та брацький корпус.

Також в цьому селі, в лісі, є чудотворне джерело. Водою з цього джерела вже не одне століття люди зцілювалися від різноманітних хвороб. Зараз Свято-Покровський чоловічий монастир займається благоустроєм цього джерела і на великі свята звершується хресний хід від церкви до цього джерела, а також молебень та освячення води.

Багато жителів села розповідають про дивні видіння в тих мвстах, наприклад, онучка церковного старости (їй 9 років) за декілька годин до Великоднього богослужіння бачила, як янгол Божий летів над лісом в бік церкви, а одна жінка, яка приїзджа до нас в село тільки в дачний період бачила, як Мати Божа одягнена в білу одежу молилася над церквою, а церква немовби була поміщена в шатро голубого кольору.

Багато цікавих речей пов»язаних з церквою відбувається в цьому селі, немов би якісь Вищі Сили, а вірніше кажучи мабудь Сам Бог намагається нам сказати якусь важливу інформацію. Можливо це натяк на те, що ми маємо можливість покаятись у вчинках наших батьків і дідів, за те що вони перетворили величну споруду- храм, на клуб. Бо вони цим вчинком зневажили не тільки церкву, яка була побудована на «мозолях» пращурів, але й самого Бога. Багато віків на цьому місті лиласья гаряча молитва до Господа, але в часи атеїзму тут відбувалися різні збори, крутили кіно, влаштовували концерти, дискотеки тощо. Можливо зараз, коли в цій споруді відновилася палка щира молитва, Сам Бог намагається нам вказати на помилки минулого, а нам залишається зробити висновки і більше ніколи не повторювати цих помилок. Тож не даремно говорить народна мудрість: «Святе місце пустим не буває!»

А скільки подібних монастирів і святих місць ми маємо по всій нашій державі, усіх навіть не перелічити. Тож будемо прагнути до кращого. Духовно зростаючи, проливаючи гарячу сердечну молитву до Бога, дякуючи Богові, що ще є справжні монахи, по молитвах яких тримається не тільки наша батьківщина, але і увесь світ.

Тож нехай горять незгасно лампади монаших молитов, нехай несуть в світ Світло Божого пізнання виконуючи свою велику місію, місію – спасіння!..

Ієромонах Діонісій (Васильєв)

Бакалавр богослів’я,  Намісник Свято-Покровського чоловічого монастиря

Житомирська єпархія УПЦ КП