Ось і добігає до завершення дорогі браття і сестри святий піст, час молитви, час стримання, покаяння час споглядання нами віруючими людьми серед храму святої Голгофи, розп’ятого Христа, який ось-ось уже скоро звершить на ньому цю велику таємницю хресної смерті, таємницю входження в смерть заради нашого з вами спасіння!

Але перш ніж ми вступимо у Страсний тиждень, Церква запрошує нас у Віфанію, яка знаходилася недалеко від Єрусалиму. Там жили, як нам каже Свята Євангеліє, друзі Христа: Лазар і дві його сестри – Марфа і Марія. Господь часто приходив до них в будинок, де охоче зупинявся, де знаходив омиротворення. Церква звертає нашу увагу на те, що в Господа були друзі. Так, Він – Син Божий – став істинною і досконалою Людиною. І в ці останні дні, напередодні Пасхи, коли ворожнеча проти Нього виявлялася усе більш відверто, коли вже готувалося Його вбивство, то ці друзі у Віфанії були Йому, особливо дорогі.

Чому ж Господь, коли до Нього приходять із звісткою: «Лазар, друг Твій, хворий», не одразу ж вирушає в дорогу? Чому Він зволікає, коли Його друг в біді? Ми знаємо, що багато хто, подібно до Марії і Марфи, ставить це питання. Вони благають Бога прийти до них на допомогу, проте не отримують відповіді. «Якби Ти був тут, не помер би брат мій», – говорить Марфа, коли Господь приходить, але надто пізно.

У цих словах Марфи – віра в Христа і одночасно докір. Бога немає поруч, коли потрібно. Можливо, Він є – але тут Його немає. І наскільки багатьом в подібних скорботних обставинах може здаватися, що Бог байдужий до людського горя. Як бути самотній людині на цьому світі – перед лицем пануючого зла, беззаконня, страждання і смерті – якщо з нею немає Бога! Христос, навмисно відсутній під час хвороби і смерті Свого друга Лазаря, тим самим показуючи, що людина, відокремлена від Бога, знаходиться в країні смерті.

«Якби Ти був тут, не помер би брат мій»- так зі слізьми на очах говорила до Христа Марфа. І скільки є людей, які втратили віру в Бога, тому що дорога для них людина померла, не дивлячись на всі їх молитви. Як часто смерть приходить дуже рано! І смерть улюбленого друга – Лазаря – прийшла, кажучи по-людськи, несподівано рано. Але посеред горя і страждань Господь говорить слово, на яке Марфа і Марія, а після них – незліченна безліч людей можуть опертися коли скорбота стає нестерпною: «Я є воскресіння і життя, віруючий в Мене, якщо і помре, то житиме вічно».

Ось чому Великий піст закінчується Лазаревою Суботою. Ніколи не здається нам життя настільки дорогоцінним, ніж тоді коли йому загрожує смерть. Мертве тіло Лазаря оточене плачем близьких. Сам Господь плаче через втрату Свого друга – так глибоко входить Він в людське горе. І це не просто сльози – Господь готовий життям Своїм заплатити за кожну душу, про яку Він плаче. І ми знаємо, що заплатить дуже скоро.

Потім прийшовши до гробу Лазаря Ісус говорить: «відніміть камінь», а пізніше промовляє «Лазарю! Вийди геть» – це голос Божий, перед яким не можуть встояти жодні сили, жодні затвори, навіть смерть. Це заклик, звернений до кожної людської душі. Кожного з нас Господь покличе по імені в день воскресіння. Ім’я «Лазар» означає «Бог мені Помічник». Господь хоче дати людині поміч, дати більше, ніж просто повернути в тимчасове життя, там, де муки і плач. Він хоче вивести душі людські з тієї області смерті, де немає світла, немає радості, немає Бога, повернути їх до тієї повноти життя, для якого створена людина. Як сказав Христос сестрі Лазаря: «Воскресне брат твій» – так кожному з нас говорить сьогодні: «Воскреснуть усі, воскреснеш і ти. Бо Я є воскресіння і життя».

У тропарі сьогоднішнього свята співаємо «загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи», і ці слова знаменують нам воскресіння всіх – всього людства. Христос має владу відкрити всі труни і вивести звідти живими тих, від кого залишився лише прах. Він має владу зруйнувати всі страхи відчаю перед безглуздям людського існування, всі системи на землі – релігійні, філософські, політичні, економічні, які намагаються зайняти місце Бога і ввести всіх в темницю вічності. Ради цього воскресіння Бог став людиною, яку відкидали, з якої насміхалися, яку вбили – і це все заради того, аби живі і мертві зрозуміли, що вони покликані до життя. «Чи віруєш цьому?» – подібно, як Марфу запитує Господь кожного з нас. Він чекає від нас віри. Тому що не над ким-небудь, а перш за все над народом, вибраним народом Божим, виконалося слово Христове: «Якщо хто з мертвих воскресне, не повірять» (Лк. 16, 31). Віра звільняє нас від гробового каменя наших гріхів, розв’язує похоронні пелени, якими ми були обвиті, і повертає до життя.

Хоч і торжествує у світі зло і царює смерть, проте в радості пам’ятаймо, як би не було темно, щоб не чекало нас попереду, ми на дорозі не до смерті, а до життя, життя з Христом! Амінь.

архімандрит Онуфрій (Ляда) ПЦУ

«Днесь

Пісня церковна

Деякі батьки посвячували в Старому  Завіті  своїх дітей особливим способом в честь  Божу.  Ці діти  мешкали в окремих будинках біля святині єрусалимської і послуговували священикам і левитам,  при  їхніх  священодійствах. Такий  приклад бачимо на молодому Самуїлі, якого мати Анна, просячи Бога за потомка, сказала в своїй молитві : «Господи Саваоф (сил), якщо даш рабі  твоїй  сім’я чоловіче (сина), то дам його перед тобою в дар до дня смерти його» (1. Цар. 1, 11,). Також побожне подружжя Йоаким і Анна, молячись до Бога, щоби їх зволив поблагословити потомством, обіцяли  Богу, що коли їх молитва буде вислухана, вони дитину, яка їм народиться, пожертвують Богу на службу. Коли Бог вислухав, їх  молитви і  дав  їм  доньку  Марію,  привели її на третьому  році життя  до  Єрусалима  перед  святом посвячення храму. Первосвященик Захарія з Божого натхнення прийняв Марію при вході до святині  і попровадив, її аж до святилища, до святая святих, до тої частини святині, де тільки сам, архієрей раз, в рік міг заходити для принесення жертви кадильної. Пам’ять цієї подій обходить сьогодні Свята Церква святом  Введення або Входом в храм Пресвятої Діви Марії; величаючи Її піснею: «Сьогодні чистіша святиня в святая святих в водиться. — Марія,  ввійшовши, яко трилітня дитина до храму єрусалимського, там  при тій церкві живучі, а за думкою інших  14 літ,  через увесь той час в молитві і тісному з’єднанні з Богом, прикрашалася найбільшими чеснотами, доки  не  стала  бути  гідною Матір’ю Сина Божого, а нашого Спасителя, Ісуса Христа. Гляньмо духовно на ту св. родину, на тих побожних богоотців Йоакима і Анну, що впроваджують  свою  трилітню  донечку  Марію до св. церкви и жертвуючи Її Богу, і на тую малу дівчинку Марію, з найбільшою радістю входячи  до  св. церкви й служачи при ній Богу своїм життям богоугодним, і задумаймося про нинішню науку свята, чого вчать нас праведні Йоаким і Анна всіх батьків  християнських щоби і їх діти подібно,  як Марія  життя  своє  Богу посвятили і Йому вірно служили.

Іоаким і Анна, офіруючи  Богу  свою  маленьку донечку вчать всіх батьків християнських, щоб завчасно провадили своїх дітей до Бога, щоби  завчасно учили їх служити Богу і праведним,  побожним  життям  заслужити собі на вічне спасіння. Так, є що батьки повинні уже від перших літ життя дитини  учити її жити для Бога, учити її боязні. В цьому і є батьки першими  учителями дитини, бо набагато пізніше буде вона могла учитися від священика в церкві, і від учителя  в  школі.  Горе такій дитині якої виховання занедбають родичі в перших роках її життя! В тих бо літах можна з молоденьким серцем дитини зробити все, що хочемо;  воно є подібне  до м’якого воску, — яку фігуру, чи ангела чи диявола, на ньому,  витиснемо, така залишиться і на будучність.  Для цього  нагадує батькам  Св. Письмо: «Є у тебе сини? Навчай їх, і з юности нахиляй голови їх» (Сір. 7, 25).  А  навіть античний мудрець Сенек а говорить: «легко приходиться виховати м’ягке ще серце дитини, але дуже трудно  є викоріняти те, що з нами разом  виросло і набрало сили”.  (Lіb. de morib). Бо ж гляньмо навколо себе, що бачимо? Оце не одні батьки гірко плачуть і нарікають на злу поведінку своїх дітей. За пізній то жаль, за пізні нарікання! До таких батьків говорить  св. Іоан Золотоуст : «Ти нарікаєш на непослух  твого сина? — Треба тобі було його тоді, коли був ще дуже молодий і коли ти міг його легко провадити, старанно  навчити, до сповнення обов’язків призвичаювати, до порядку його  приводити  і хвороби його душу ліквідовувати. Доки рілля його серця  була легшою до виправи, треба тобі було терне виривати, доки легко далося б вирвати в віку молодшому». (Ноm. 60. іn Math).

ігумен Онуфрій (Ляда)

джерело: http://monastyr.rv.ua

Воля, Бог і Україна… Ці слова сьогодні бринять у душі кожного свідомого українця, – в час військового нападу російських військ на Україну. Ці ж слова були девізом, кредом життя у далекому від нас 1944 році, для ще більш свідомих українців – волинських воїнів УПА. Для тих, які тоді як і ми сьогодні боронимо нашу землю від наступу ноги російського окупанта. Адже саме тоді, наприкінці квітня 1944 р., відбувся славетний Гурбинський бій УПА – один із найбільших боїв воїнів Української Повстанської Армії з комуно-більшовицькими катами України – загонами НКВС.

Відтоді минули роки жорстокого переслідування і винищення навіть згадок про УПА в цілому, а Героїв Гурбинського бою – особливо. Проте, незважаючи на десятиліття імперського терору, пам’ять про подвиг молодих повстанців, які аж до смерті боронили рідну землю, передавалась із вуст в уста, із покоління в покоління – і зберіглась, посіявши в серцях вдячних нащадків зерно любові до своєї, Богом даної, мови, до своєї землі, до свого народу. Так у 2006 році на свято Покрови, – покровительки українського козацтва та вояків УПА, відбулося відкриття першої черги Пантеону та перепоховання останків знайдених загиблих вояків «армії без держави». Наступного 2007 р., а саме 11 жовтня в урочистостях з нагоди перепоховання та відкриття колони Божій Матері-Покрові взяли участь голова Рівненської обласної державної адміністрації Віктор Матчук, перший заступник голови Рівненської обласної ради Валентин Королюк, голови районних державних адміністрацій і районних рад, ветерани Української Повстанської Армії, молодь та громадськість. Освятив колону та місце перепоховання митрополит Рівненський і Острозький Євсевій. Нині всього 29 трун перебуває в Пантеоні, хоча перша черга розрахована на 120 загиблих.

Коли почав повставати цей пантеон, то багато діячів громадськості Рівненщини і просто звичайних громадян почали задумуватися а чи не належало б гідно вшанувати цих лицарів українського духа найбільшою пам’яттю, яку може заслужити собі людина, після свого відходу у вічні оселі, а саме молитовною пам’яттю. Тоді саме і виник задум започаткувати тут православну обитель – дім воїнів молитви за душі братів, – воїнів Батьківщини.

Так, в часи утворення незалежної України, на братській могилі поставлено хрест, освячено місце вічного спочинку героїв битви у Гурбинських лісах. Світлої памяті голова Рівненської Державної адміністрації Василь Червоній запропонував заснувати чоловічий монастир біля братської могили повстанців, створити національний пантеон бойової слави за загиблими воїнами УПА.

Завдяки однодумцям а саме митрополиту Рівненському і Острозькому Даниїлу розпочалося будівництво житлово-адміністративного корпусу монастиря, церкви каплички з метою перепоховання героїв Гурбинської битви до національного пантеону. Перед могилами повстанців встановлено скульптуру Покрови Пресвятої Богородиці, а над могилами покладено мармурові плити з іменами загиблих.

Так, зокрема за другої половини 2015 р. новий намісник монастиря ігумен Онуфрій (Ляда) з братією у Христі доклав багато зусиль і сил щоб впорядкувати та окультурити будівлі і територію монастиря. Зокрема продовжують проводитися роботи по будівництву, триває облаштування внутрішнього інтер’єру храму, насадження зелених масивів, триває підготовка робіт по обнесенню території монастиря парканом, а також оновлення житлових келій братії.

Отож багато уже втілено задумів, але ще так само немало належить зробити. Серед задумів намісника монастиря є в скорому часі освятити головний храм обителі – Свято-Воскресенський. Але щоб сповнилася ця велика і славна для Бога і України справа, потрібна ще значна допомога, зокрема фінансова. Так, необхідно ще встановити у церкві престол, жертовник, іконостас, тетрапод, панікадила та інших богослужбові речі. Кошторис усіх цих речей на сьогоднішній день для монастиря складає непосильну суму. Так як монастир знаходиться в лісовій зоні, і регулярними парафіянами є кількадесят мешканців найближчого невеличкого села Зелений Дуб, то фінансової допомоги монахи не отримують, як наприклад монастирі у великих містах і селищах України.

Отож намісник монастиря ігумен Онуфрій (Ляда) з братією сердечно просить Вас усіх небайдужих допомогти у розбудові Гурбинського Свято-Воскресенського чоловічого монастиря на Повстанських Могилах УПЦ Київського Патріархату, адже це не лише духовна святиня, а що дуже важливо, ще один славний Пантеон оборонців Нашої Батьківщини – України.

Наші реквізити: ф-я АТ «Укрексімбанк» в м. Рівному

МФО: 333539

Рахунок: 2600000015985

ЄДРПОУ: 34119147

Спаси вас Господи!

З молитовною пам’яттю,

Намісник монастиря ігумен Онуфрій (Ляда) з братією монастиря.

]]> http://kyiv-pravosl.info/2016/02/05/bratiya-monastyrya-prosyt-pro-dopomohu/feed/ 0