1. Що означає йти за Ісусом?

Слідувати за Ісусом не означає, як ми часто думаємо, ніби ми повинні залишити все: друзів, родичів, домашніх, роботу, творчість та щоденні інтереси. Це є лише зовнішнім, «просторовим» відходом, а не внутрішнім та світоглядним, як навчає нас богослов’я аскетів і отців-пустельників. Подібного абсолютного наслідування Христа не дотримувалися навіть учні Господа. Вони супроводжували Ісуса лише кілька років, після чого знову повернулися до своїх рідних, роботи та щоденних занять. Однак, їх внутрішній зв’язок з Господом був постійним, а релігійне мислення їх, як учнів, було всеосяжним. Бути учнем Христа – значить «жити з Христом», а не просто бути його послідовником. Йти за Ісусом не є справою двох-трьох років або якоїсь громадською діяльністю, це є питання життя і смерті.

Бути учнем означає йти за Вчителем, наслідувати Його способу життя. І як Ісус стикався не тільки зі славою, а й з відкиданням, Хрестом і Страстями, так і учні повинні були підготуватися до шляху мучеництва. Тому Він і закликає їх, кажучи, «хто хоче». Людині слід спочатку підняти свій хрест, а потім йти за Христом, а не навпаки. Взяття хреста не веде нас по шляху великої безвиході. Навпаки, це вибір на користь життя. Тут діють логіка подолання та відмова від будь-якої вимоги, що спрямована проти життя та душі, як кожен їх розуміє. Але що означає погубити своє життя і душу?

Християнство не повинно сприйматися як якесь соціальне страхування або як приваблива пропозиція, за допомогою якої ми можемо досягти певних соціальних, професійних та матеріальних благ: якщо ми хороші люди, Бог повинен дарувати нам здоров’я, примножити наше багатство та матеріальні блага. Крім того, не слід висувати ідеї, що наша християнська сутність є запорукою високого становища у суспільстві та благополуччя.

Все перераховане вище є виключно мирськими поглядами, побудованими на логіці компромісу. Ми звикли чекати винагороди за те, ким ми є і що робимо. Але хід міркувань нинішніх євангельських читань зовсім інший. Мова тут йде не про винагороду, а про втрату. Той, хто хоче піти за Ісусом Христом повинен бути готовий і рішуче налаштований втратити все – не тільки блага і багатства, а й щось набагато більше – саме життя. І якщо Господь в своєму Втіленні був рухомий високою ідеєю самознищення, а після дарування Божественної слави занурився у безчестя людських пристрастей і пережив Розп’яття, його учні не можуть прийняти інше рішення й обрати інший шлях.

2. Самозречення

З усього історичного шляху Ісуса Христа нам відомо, що Сам Він ніколи не думав про владу та силу. Його діяння не отримали тріумфального визнання, схвалення й успіху, але викликали лише презирство та заперечення. Навіть учні, з решти, покинули його зі страху перед юдеями. Всі люди, навіть самі грішні, мають право на життя. Христос же не мав ніяких прав. Йому не належала ні життя, ні смерть. Більш того, «Лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має де й голови прихилити» (Мт. 8:20). І Він був не тільки відкинутий, але і страчений.

Шлях слідування за Христом нелегкий. Це важка і сувора дорога: «тісні ворота і вузька дорога» (Мт. 7:14). З цієї причини у християнській вірі немає примусу, а лише заклик – «хто хоче». Але той, хто захоче, повинен бути готовий до всього: втратити життя та підняти свій хрест. Це вибір швидше смерті, ніж життя.

Самозречення та взяття хреста – це не якійсь теоретичні, абстрактні богословські поняття. Навпаки, вони мають лише практичну сторону. Віруючий покликаний, і при цьому він знає про свою вигоду та здатний досягти її, він розуміє законні вимоги життя, свої права на роботу, багатство, соціальне визнання. І ось він насмілюється в ім’я Христа відкинути це та втратити все. Логіка Христа відмінна від логіки цього світу.

Віруючий покликаний відректися від безглуздого щоденного існування, щоб знайти життя справжнє. І це стосується не тільки вічного, майбутнього життя, а й справжнього земного. Віруючий повинен звільнитися від виснажливих та руйнівних турбот про придбання благ, подолати самого себе і логіку цього світу, спрямовану на пригнічення заради багатства, сили і слави. Людина покликана знайти справжнє життя. У цьому контексті Христос вживає слово «душа», пропонуючи людині погубити свою «душу», тобто біологічне життя, що тяжіє до низького і поверхневого. Той, хто бажає знайти справжнє життя, повинен бути готовий пожертвувати безліччю сторін щоденного земного життя.

3. Несення хреста і втрата «душі».

Якщо припустити, що, використовуючи слово «душа» Христос має на увазі те, що ми і сьогодні вкладаємо у це поняття, така думка знову призведе нас до роздумів про вищу жертву. Тоді. цей заклик звернений головним чином до учнів та їх духовних вчителів. Так вчинив і Господь заради людей: погубив Свою «душу», взявши на Себе гріхи світу. Заради нас Він спустився в пекло.

Про те ж саме говорив і апостол Павло у своїй відомій фразі, сказавши, що готовий піти у пекло, тільки б віруючі удостоїлися раю. Це і є вища жертва та самопожертвування духовного Вчителя заради свого народу. В цьому і полягає головне значення несення хреста. Цей заклик не обіцяє нам легкого життя. Він звертається до «внутрішньої людини», зобов’язуючи нас відректися від себе самих, а також до нашої душі, яка розуміється як життя, так і духовна сутність. Такий заклик у більш глибокому розумінні означає – втрать свою душу.

І тут ми приходимо до найважливішого питання про те, що собою представляє справжнє несення свого хреста і які потрібно для цього робити зусилля. Несення хреста – це у вищій мірі випробування. Випробування глибоке, сутнісне, що припускає зречення від себе та втрату своєї душі. Людина особисто піддається випробуванням та спокусам щодо всього найглибшого і святого, що є в її житті, душі і власне буття в історичному і есхатологічному сенсі.

Хтось, прочитавши наші сьогоднішні спостереження за євангельським уривками про несення хреста, ймовірно, скаже, що людина, особливо віруюча, так зайде у трагічний екзистенціальний тупик та буде поставлений перед непереборним вибором.

Може здатися, що Церква веде людей до воістину граничних ситуацій, щоб пробудити свідомість та волю віруючих, а й залишити їх на самоті. Така повна самотність виявляється за межами суспільного призначення Церкви.

Відповідь на це питання дають апостольські читання Хрестопоклонної неділі. Тут ми читаємо, що «не маємо такого Первосвященика, що не міг би співчувати немощам нашим» (Євр. 4:15). І якщо ми, будучи немічними та нікчемними, не можемо підняти свій хрест, відрікаючись від себе і втрачаючи душу, ми не позбавляємося при цьому любові та співчуття Христа. Адже Христос не тільки піддався випробуванням і спокусам, як ніхто інший, не тільки взяв Свій Хрест, а й був розіп’ятий на ньому заради нашого спасіння. Це вселяє надію. Бо, зрештою, наш Бог не пред’являє нам безглуздих вимог, але співчуває і «досвідченому в усьому». Наш Господь повністю розуміє нашу людську природу.

Георгій П. Патронос, професор богослов’я Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Особливо показовим є те, що всі євангелісти закінчували свої священні тексти посиланнями на життя та історію Ісуса Христа, на Його Воскресіння, але ніхто не наважився описати сам факт Воскресіння, все тільки дають велике оповідання про свідоцтва того часу: про спорожнілу гробницю і явлення Воскреслого. Це, скоріш за все, означає, що ніхто не був в змозі ні побачити, ні описати цю подію, яка, насправді, багато в чому перевершує можливості людини як в знанні, так і в досвіді його чуттєвого сприйняття світу. Людина сподобляється лише якоїсь переконаності у Воскресінні завдяки вірі та участі в євхаристійному спілкуванні Церкви і, зокрема, в її спасительних Таїнствах.

Ісуса ніхто не бачив в момент Його Воскресіння. Тому жоден євангеліст не описує, яким в точності було Воскресіння і яким чином «воскрес» і «повстав» з гробу Христос. Тільки євангеліст Матвій говорить про те, що Воскресіння супроводжувалось драматичними і захоплюючими подіями: «великим землетрусом» і сліпучим сяйвом. Також існує свідоцтво про те, що «Ангел Господній, що зійшов з небес, приступивши відвалив від гробу каменя» (Мф. 28: ). Євангеліст Матфей говорить тут самим простою мовою через свою нездатність пояснити це явище. «Відвалений» Ангелом камінь показує, що гробниця порожня і що розп’ятого Ісуса Назарянина не повинні більше шукати там (Мк. 16:6). Ісус ще до того, як відвалився камінь, уже піднявся і вийшов з Своєї гробниці.

Євангелісти співвідносять час приходу жінок-мироносиць і учнів до спорожнілої гробниці Ісуса з першими годинами ранкової суботи, тобто з досвітніми годинами недільного ранку, як би ми це представили сьогодні. Стража, встановлена за указом суду для охорони гробниці, після події землетрусу і споглядання порожньої гробниці, відразу ж в жаху кинулася оповіщати архієреїв. Стража стверджує, що в точності виконала свої обов’язки, але зараз вона не в змозі пояснити, що саме сталося і яким чином гробниця виявилася порожня. Виниклі відразу ж після поховання Спасителя побоювання архієреїв, зрештою, підтвердилися, і велике зібрання не наважилося після події поставити під сумнів звістка про спорожнілу гробницю. Вони тільки спробували дати своє власне пояснення того, що трапилося.

Незважаючи, однак, на це чи будь-яке інше тлумачення, найважливішим в той вирішальний момент було «розумне» пояснення події народу. Найбільш логічною і вигідною для них «причиною» було оголошення народу наступної версії: це учні Спасителя прийшли вночі і «викрали» мертве тіло Його, в той час як стража відпочивала, не відаючи про те, що відбувається (Мф. 28:11-15). Насправді, їх тлумачення виявилося в кінці кричущою дурістю і «останнім обманом», як в страху передбачали вони самі (Мф. 27:64). Таким чином, противники Ісуса, нехай ненавмисно, стають «свідками» спорожнілої гробниці і їх докази тільки підтверджують достовірність події, адже звістка виходило від супротивників і ворогів християнської віри.

Гробниця Ісуса перебувала поблизу Єрусалиму, і кожен легко міг підійти і упевнитися, що вона дійсно порожня. Ніхто не ставив під сумнів свідчення апостолів про порожню гробницю. Проти пояснення цього факту Воскресінням Ісуса Христа були найбільше юдеї, які намагалися будь-якими шляхами відокремити явлення порожньої гробниці від свідчення учнів про Воскресіння Учителя. Тому кращого пояснення, ніж «крадіжка», вони не знайшли. Ймовірно, тоді ж ходив ще слух, переданий нам Іоаном Богословом, що місцевий садівник перемістив тіло Ісуса з гробниці з невідомих причин (Ін. 20:15). Важливо відзначити, що ці дві традиції невірного тлумачення з боку противників християнської віри були представлені з різними варіаціями в антихристиянської юдейської традиції і в наступні роки. І це ще раз підтверджує свідчення існування спорожнілої гробниці.

Юдеї ретельно досліджували пригоду за спорожніли гробницею, і, не заперечуючи факту відсутності в гробниці тіла Ісуса, вважали за краще говорити про «шахрайство». Євангеліст Матфей свідчить, однак, про те, що юдейське пояснення порожньої гробниці крадіжкою тіла учнями було поширене і серед римських властей (Мф. 28:14). Багато пізніше історик Євсевій оголосив відомості, що протягом дуже короткого часу після великодніх подій вся Палестина наповнилася чутками, що поступово поширювалися юдейськими релігійними властями (Євсевій, Церковна історія B 2.1).

Євангелісти особливу увагу приділяють явленню порожньої гробниці і підкреслюють його. Але Євангеліє не є найпершим і єдиним джерелом, що відображає це явлення. У всіх християнських переказах, які говорять про Ісуса і увінчуються найбільшою подією Воскресіння, йдеться про це. Такі перекази зберігаються в апостольської проповіді, а також у посланнях Нового Завіту, де сповіщення Воскресіння немислимо без згадки про спорожнілу гробницю. Про це свідчить і вживання особливих слів і фраз в апостольську епоху, підкреслюють велич великодніх подій. Дієслів «ηγέρθη» – «піднявся, вознісся» і «ανέστη» – «воскрес із мертвих» – не просто важливі і значущі слова, а слова, що мають вирішальне значення в апостольських висловлюваннях для правильного відображення факту Воскресіння (Рим. 6: 4, 1 Кор 15: 4, 1 Фес. 4:14). Відомо, що, з богословської точки зору, ці слова є архаїчними, їх первісне вживання, звичайно, набагато старше їх використання в християнській проповіді про Воскресіння Ісуса Христа (пор. Дан. 12: 2 і далі). Що праведники Божі через смерть своєї просто «спочивають» і Бог «підійме» їх в «останні часи» або що під час свого «повстання» мертві залишать свої могили – все це було переказами богословської та апокаліптичної літератури.

Ось чому біблійний переказ про спорожнілий гроб має величезне значення для християнської віри (Мк. 16: 8, Ін.20: 2), хоча для багатьох сучасних авторів ця подія, як «відправна точка» всієї віри і богослов’я, була відкрита для багатьох тлумачень . Тим не менш, будь-яке тлумачення цієї «першооснови» має бути безпосередньо пов’язане із самим фактом Воскресіння і явлення воскреслого Господа (див. Лк. 24:24 і далі, Ін. 20:11 і далі). Будь то мова про порожню гробницю або про явлення Воскреслого, ми маємо на увазі той же факт Воскресіння і те ж звістку про Воскресіння, яке учні та апостоли зберегли, зберегли і з любов’ю передали нам з тієї першої пасхальної неділі. Вознесіння мертвих, особливо праведних, про яке говорила найдавніша юдейська традиція, будучи частиною Божих обітниць і есхатологічного богослов’я, з’явилася їм у вигляді реальної історичної події в особі Ісуса Христа, який був і буде «початком всіх початків» нової реальності. Бог не залишив Свого Сина і Христа в гробниці, а воскресив з мертвих. Господь Ісус вже воскрес. Таким чином, ці слова в будь-якому християнському переказі знаходяться в прямому зв’язку з великоднім посланням і завжди співвідносяться з спорожніли гробницею Ісуса.

У першої редакції ми стикаємося з цими словами у відомому Петреуському переказі Діянь апостолів, де відразу ж зображується явлення спорожнілої гробниці і Воскресіння Господа (Діян. 2:24, 3:15, 4:10, 5:30, 10:40), а також в одкровенні про воскреслого Христа (1 Кор 15: 4), триваючому з тим же благоговінням в посланнях Павла (Рим. 6: 4 ‘A’ Фес. 4:14 і т.д.). Все це первісне передання Церкви, переплітається зі свідченнями про Воскресіння і про спорожнілу гробницю Ісуса, не тільки охоплює всі євангельські перекази, але знаходить своє відображення і в подальшій апостольському і післяапостольському епосі і сходить через століття до нашого часу, передаючи, таким чином, пасхальне послання світу і людству, послання життя і вічності.

Таким чином, значення спорожнілої гробниці у формуванні всієї християнської теології можна вважати вирішальним. Коли апостол Павло звертається до Ісуса Христа як Агнеця Божого, Який пропонує себе на Розп’яття «заради нас», він відкриває нову епоху і для богослов’я (див. 1 Кор. 5: 7). Воскреслий Господь вважається «початком початків» цієї нової реальності і новим плодом есхатологічного літа (1 Кор. 15:20 і далі). Як Ісус «повстав» під ранок пасхального неділі, «початок» і здійснене «повстання з мертвих», залишивши після себе порожню гробницю, так і мертві піднесуться і покинуть свої могили (Кол. 1:18, 2:12).

Георгій П. Патронос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»