Однак незабаром, за допомогою п. Василя Козьмика, була знайдена стаття Дмитра Тащука «Де покоїться митрополит Гакман?». У цієї статті розповідається про відкриття гробниці осені 1976 р.; дається описання стану мощів спочилого митрополита, а також розповідається про дії радянської влади щодо їх таємного перепоховання (про ці факти ми розповімо згодом). Факт такого таємничого та поспішного перепоховання релігійного діяча ХІХ ст. подався нам дещо дивним. Тому ми звернулися до кількох науковців, які спеціалізуються на історії СРСР. Усе вони висловили наступну думку: Для таких дій були потрібні серйозні причини та тут не обійшлося без втручання КДБ. Але чим це було викликано? На нашу думку, відповідь треба було шукати в архіві Буковинської митрополії, частина якого була вивезена російськими військами у 1914 р.

І. Відкриття мощів митрополита Євгена Гакмана у 1914 р.

Загально відомо, що митрополит Володимир Репта щиро вітав війська Російської імперії. Як повідомляє російська газета «Новое время» у вересні 1914 р., «Чернівецький митрополит Володимир (Репта) із сонмом православного духовенства у повному облаченні, разом із міським головою, з урочистою процесією вийшли назустріч російським військам, запрошуючи їх вступити до столиці Буковини». У подальшому він видав указ духовенству молитися за російського царя й перемогу російських військ… Усе це вказує на те, що планувалося долучення Буковинської митрополії до Російської Православної Церкви. Отже, було б цілком логічний вивіз певних документів саме до «Святішого урядового синоду» Російської імперії. Кола пошуку отримала певну локалізацію, адже ці документи знаходитися у «Центральному державному історичному архіве СРСР».

Як вдалося висвітліть, частина документів Буковинської митрополії дійсно «поступила в Канцелярію обер-прокурора Синоду в 1914 р.», де вони вочевидь мусили бути вивчені та систематизовані. Але І Світова війна, а потім і падіння російської монархії, внесла свої корективи. Частина документів, особливо німецькою та румунською мовами, була описана та перекладена тільки в кінці 60-х – початку 70-х років ХХ ст. У фонді канцелярії обер-прокурора (1890-1920 рр.) мається окрема течка, у якій зберігаються кілька десятків перекладів, серед яких один дуже цікавий – це переклад «Акт відкриття могили архієпископа Євгена Гакмана, здійснений комісією під керівництвом митрополита Володимира Репта від 29 червня 1914 р.», який був здійснений в 1971 р.

«Акт написаний німецькою мовою, каліграфічним почерком на гербовому папері (тут незрозуміло: чи то на якомусь бланку; чи проста на якось папері особливої якості – С.Г.). Текст акту наступний: Ми, комісія, яка складається з церковних та світських осіб, під головуванням Високопреосвященного митрополита Володимира, згідно дозволу уряду Його Величності імператора Франса-Йосипа, 29 червня 1914 р., у 2 години дня (по-полудні) відкрили поховання архієпископа Володимира Гакмана в Кафедральному соборі м. Чернівці. Після відкриття нам представилися мощі людини в архієрейському облаченні, без слідів гноєння, неприємного паху або явного тління. Комісія прийшла до спільної думці, що темна та суха шкіра цілком відповідає вигляду інших мощів, які на сьогодні відомі Святої Церкві. Кілька членів комісії повідомили про приємній запах ладану, які вони відчували. Але інші заперечували, що це пов’язано з відкритою труною, а є звичайним пахом у соборі. Таким чином, ми засвідчуємо наявність мощів архієпископа Євгена Гакмана та віддаємо остаточне рішення про його церковне прославлення вищої Церковній Владі в особі митрополита Володимира Репта, яке він мусить представити Його Величності імператору Франсу-Йосипу. Акт підписали: Metropolit Wladimir von Repta, Rudolf von Meran, Alexander Freiherr von Hormuzaki та ще 12 осіб духовного і світського звання».

Таким чином, переписка митрополита Володимира Репта з урядом Австро-Угорської імперії щодо ексгумації та обстеження тіла митрополита Євгена Гакмана, яка розпочалася, як ми відзначали в попередньої статті, на початку червня 1914 р., мела результат. Таким чином, у кінці липня дійсно почала готуватися врочиста канонізація та відкриття мощів для поклоніння.

ІІ. Події радянського часу щодо відкриття мощів та «перепоховання» митрополита Євгена Гакмана

Після дослідження документу 1914 р., нам знову варто повернутися до статті Дмитра Тащука та зосередитися на двох моментах: Чому радянська влада вирішила «перепоховати» (читай спробувати знищити) мощі митрополита Євгена Гакмана? Що побачили при повторному відкритті його гробниці?

Для відповіді на перше питання, нам потрібно згадати кілька істотних моментів, які стосуються архівної справи в СРСР та політичної ситуації кінця 60-х – початку 70-х рр. у їм.

Усі наукові бібліотеки, а тим більше архіви в СРСР знаходилися під пильним наглядом КДБ. Саме т.зв. «перші відділи», що існували в кожної установі, вирішували: які книги та документи могли знаходиться у вільним доступі, а які мусили були покладені на «спецсховищі» або загалом знищені. Це стосувалося і документів Буковинської митрополії, зокрема і зроблених описів та перекладів.

Тепер звернемось до політичної ситуації в СРСР. Після хрущовської «відлигі», а особливо після окупації Чехословаччини, у Радянському Союзе почалася нова хвиля боротьби з «інакодумством та антирадянщиною». Це особливо стосувалося національних рухів. У цьому процесу «увага» надавалася не тільки людям, але і тому, що історики називають «матеріальними пам’ятниками». Зокрема відбувалася спроба знищити все, що якось може підняти національну самосвідомість поневолених Москвою народів (власне про це і пише  Дмитро Тащук у своєї статті).

Отже, що з відбулося в 70-х роках ХХ ст.?

На нашу думку, яку поділяє кілька експертів-дослідників, які працювали в архівах на початку 70-х, тоді відбувалася ревізія архівних матеріалів, яка мусила визначити ступень доступу да їх. У цієї акції відбувалися і переклади документів, які до цього зберігалися в короткому опису. Отже акт про відкриття поховання митрополита Євгена (Гакмана) був серед документів, що були перекладені через потребу визначення їх доступу.

Вочевидь, переклад був переданий у КДБ, яке мусило визначити ступень доступу да його. І, як ми вже відзначали у попередньої статті, вшанування митрополита Євгена не було вигідно, ані Російської Православної Церкві, бо він був прибічником автокефалії Буковинської митрополії (читай – Українського Православ’я); ані ворогом українського національного руху, адже він був одним з його засновником на Буковині… Саме тому, відкриття місця його поховання, а ще більш факту існування його мощів, було дуже невигідно радянської владі. А час, якій пройшов від часу перекладу до відкриття та спроби знищення мощів митрополита, визначається тільки часом пересовування документів з архіву тогочасного Ленінграду до структур КДБ України та конкретно – Чернівецької області.

Однак, у цьому дослідженні нам найбільш цікаво те, що побачили ті радянські діячи, які відкрили могилу митрополита Євгена та спробували знищити його мощі… Тут ми звернемось до цитування згаданої статті Дмитра Тащука: «Виявилось, що і це деко, що мало форму домовини без дна, знімалось. Його зняли – і всі побачили мумію людини, що пролежала в могилі 103 роки. Останки мали чорний як смола колір. На голові біла митра зі скромним темним хрестиком. Одяг — біло-золотистий шовк, але ушкоджений в місцях прилягання до тіла. Зверху накидка з рожевої шовкової тканини з символічними візерунками хрестиків і екзотичних пальмових гілок. З-під накидки виднілись чорні черевики на досить високих підборах. Шкіряна підошва відліпилась від верхньої частини».

Отже, свідчення тих, хто бачив мощі митрополита в 1914 р., цілком збігаються зі свідченнями радянських «дослідників» осені 1976 р. Саме це, на нашу думку, найбільш вплинуло на рішення щодо спроби перепоховання (знищення) мощів, яке вочевидь приймалося на рівні Києву або, навіть, Москви. Адже радянська Влада аніяк не могла дозволити дати українцям церковно вшанувати одного з починальників українського національного руху на Буковині.

ІІІ. Деякі попередні висновки

Отже, ми маємо два документа: Акт відкриття гробниці митрополита Євгена Гакмана у 1914 р. та статтю Дмитра Тащука, яка розповідає про повторне відкриття мощів восени 1976 р.

Порівняльний аналіз документів свідчить, що це дійсно були мощі святителя, які не потерпіли руйнації або тління, ані через 41 р., ані через 103 р. Мощі залишалися нетлінними, а щодо одягу, то мусимо знати, що мощі переодягають стабільно через певний період, бо ризи не є нетлінними.

Загалом, історія знає багато прикладів, коли влада антихристів знищувала мощі святих, які їй заважали. Але це не було перешкодою, особливо коли заховалися свідчення про наявність мощів, для канонізації святих.

На нашу думку, надійшов час зібрати всі матеріали та, не дивлячись на приховання (знищення мощів) закінчити канонізацію митрополита Євгена, як видатного діяча Українського Православ’я в чині святителя.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Радує, що нарешті місцева влада визнала заслуги свого земляка Митрополита Євгена. В розмові взяли участь науковці, громадські діячі, працівники культури і навіть священики Московського Патріархату. Заходи, присвячені Митрополитові Євгену. Чернівецько-Буковинська Митрополія Української Православної Церкви Київського Патріархату проводить у його ріднім селі щороку без будь-якої участі та підтримки місцевої влади, з участю окремих мешканців села, бо інші з батюшкою Іваном, настоятелем сільської церкви Московського Патріархату, не визнають УПЦ Київського Патріархату.

Цього року, 12 квітня, у васловівському жіночому монастирі, збудованому Митрополією на місці рідної хати Митрополита Євгена, в церкві Преображення Господнього, Митрополит Данило зі священиками Митрополії відправив поминальну літургію, яку влада вже не проігнорувала. А після літургії відбулась конференція, присвячена згаданим ювілейним датам, яка прийняла відповідну резолюцію.

Круглий стіл розпочався демонстрацією документального фільму «Повернення митрополита» про життя і діяльність Митрополита Євгена. Можливо, нарешті люди в Васловівцях узнають, чому в їхньому селі збудована церква і будується монастир на честь Митрополита Євгена; чому його шанує Київський Патріархат і не шанує Московський. Правда, біля Свято-Духівського собору Московського Патріархату в Чернівцях стоїть пам’ятник Владиці Євгенові. Благородним діянням скульптора Миколи Мірошниченка скористалися з політичних мотивів кандидати в народні депутати перед виборами, щоб дати можливість Вікторові Януковичу, тодішньому голові Партії регіонів, показатися буковинцям у ролі побожного чоловіка і відкрити пам’ятник Митрополитові Євгену. Та коли настав урочистий момент, пам’ятник чомусь не відкривався – Янукович ніяк не міг стягнути покривало з пам’ятника, поки не допомогли охоронці. І стоїть цей монумент якось сумно та сиротлива…

А чому така байдужість?

У згаданому вже фільмі показано, як ще при радянській безбожній владі з Москви чинився нелюдський злочин. Підняли з місця вічного упокоєння в східній частині вівтаря кафедрального собору Святого Духа, збудованого Владикою Євгеном, труну з його останками. Згадано у фільмі, що дорогоцінних митрополичих атрибутів біля покійного вже не було. Але не згадано слова очевидця тої події, тодішнього завідувача відділом культурно-освітніх установ обласного управління культури Дмитра Тащука, що коли з труни зняли віко, то всі побачили Митрополита Євгена таким, як на фотографії. І це через 103 роки після поховання. Значить, його мощі нетлінні. Але це не зупинило злочинців.

Директор цвинтаря якийсь Вєдєрніков наказав: «Закопать под забором. Надгробка нє дєлать». І не «дєлалі». Тому й досі не знайдено місця того закопання. Тут неможливо втриматися, щоб не згадати слова Юрія Федьковича: «… О Москво, мати ти всіх лих! О Москво, ти несита крови! Крови пророків і святих, І праведних святої крови Вже переповненая чара». Ці слова про Москву, котра вже пробувала називатись третім Римом і сьогодні не проти такої назви.

Але з Києва йшло світло християнської православної віри на землі сусідів, яке згодом дійшло й до Москви. Коли Київський Князь Володимир у 988-му році хрестив Київ, про Москву ще й згадки не було. Перша згадка про неї датується 1147 роком. У 1940 році з Москви на Буковину прийшов войовничий атеїзм. Вождь російської імперії Володимир Ульянов (Ленін) казав, що релігія – це опіум для народу, тому священиків треба «расстрєлівать, расстрєлівать і єщьо раз расстрєлівать, чєм больше, тєм лучше». А сьогодні батюшка Іван з васловівської церкви Московського Патріархату не радить будувати монастир Митрополита Євгена – мовляв, Церква Київського Патріархату неканонічна, розкольницька. При цьому не каже людям правди, що саме Москва в 1448 році розколола Київську Митрополію, проголосивши власну автокефалію, яку Константинополь і інші Церкви не визнавали 141 рік. А за хабар від московського посла (200 золотих червонців і 120 соболів) Константинопольський патріарх Діонісій у 1686 році віддав Українську Церкву під юрисдикцію Москви. Тепер нехай мешканці Васловівців подумають, чи не гріх вони мають, обминаючи монастир Митрополита Євгена в своєму селі, ігноруючи видатну роль свого односельчанина Владики Гакмана в збереженні і утвердженні православної віри у рідному селі, в місті Чернівці та по всій Буковині. Дивно, що Митрополит Євген мав більшу підтримку в католицькій Австрійській державі від цісаря Франца-Йосифа, ніж Митрополит Данило має від високопосадовців незалежної України і мешканців рідного села Владики Євгена в увіковіченні його пам’яті. Одні з батюшкою Іваном прямо заявляють, що підтримують Московський Патріархат. А інші мовчки не допомагають. Навіть землю під церкву на місці колишньої хати Владики Гакмана та ділянку при ній куплено за чималі гроші. Будівництво монастиря ведеться за кошти духовенства та парафіян чернівецької церкви святої Параскеви і інших церков та скромні пожертви людей, які не бажають бути названими.

Багаті будують монастирі і церкви Московського Патріархату. Деякі вже навіть приготували гробовці (усипальні) для себе в церквах. Якби людей не обдурювали московські батюшки, то вони б як не грішми, то бодай своїми руками, працею допомогли будувати монастир. Адже священики Київського Патріархату разом з Митрополитом Данилом власними руками мурували стіни церкви.

Сьогодні, дякувати Богу, стоїть у Васловівцях прекрасний архітектурний ансамбль, який є окрасою села і пам’яткою про Митрополита Євгена, заслуги якого перед Богом і людьми неможливо переоцінити. До Митрополита Євгена всі православні церкви на Буковині були дерев’яними. Завдяки йому сьогодні Чернівці пишаються комплексом Митрополичої Резиденції, включеної до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Він заклав наріжний камінь собору Святого Духа, а потім освятив його. Одночасно була споруджена й нова парафіяльна церква святої Параскеви. Його життя було сповнене великою творчою роботою. Він був призначений головою першого сейму (парламенту) автономного коронного краю Герцогства Буковини, займав почесну посаду крайового старости. При ньому Буковинська єпархія була піднесена до гідності окремої Митрополії.

З його ініціативи було створено Товариство «Руська бесіда», найповажніша українська громадсько-культурно-освітня організація на Буковині. Дітищем Митрополита Євгена, фактично, є й Чернівецький університет. «Слава Митрополита Євгена не вмирає в Бозі, – сказав Митрополит Данило. – Вона перемагає, бо Господь є Правда… Коли будуть знайдені нетлінні мощі Владики Євгена, його святительська гідність буде піднесена до сонму святих, і Буковина буде мати свого святого – духовного покровителя краю».

Хіба це не чудо, що при всіх перепонах, спротивах, ігноруваннях монастир Митрополита Євгена у Васловівцях збудовано?! А творцям фільму про Митрополита Євгена варто нагадати, що гріх фальсифікувати історію, а тим паче сьогодення. Гріх замовчувати у фільмі Митрополита Данила, який відродив теологічний факультет у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, збудував монастир у Васловівцях…

Завдяки старанням Владики повернуто назву вулиці Митрополита Гакмана в Чернівцях, яка за часів Союзу називалася вулиця Пушкіна, створені Товариство імені Митрополита Євгена (Гакмана), митрополичий хор та Буковинський православний університет його ж імені, проводилися конференції за участю колишніх випускників теологічного факультету дорадянського періоду.

Негарно так по-драконівськи чинити з Владикою Данилом при житті, як вчинили з Владикою Євгеном після смерті. Пора вже вбити в собі дракона, визволитися від його влади. «Пізнайте правду, і правда визволить вас» (Ін 8:32). Як не намагалися воріженьки стерти з лиця землі ім’я Митрополита Євгена, а правда перемагає, бо вона світліша від сонця. Її мають знати всі. Такий закон Божий. У Святому Письмі читаємо (Пс. 77), що правду про історію народу має знати «рід майбутній – діти, що народяться, а вони в свій час сповістять дітям своїм».

У районному місті, а колись повітовому, Заставна має бути каплиця на честь Митрополита Євгена (Гакмана). Люди мають пишатися його ім’ям і краєм, що народжує таких людей. Нехай діти в школі складають речення, пишуть твори про заслуги подвижників свого краю, титанів праці, велетів духа і виховуються на прикладах з їхнього життя.

Олександра ПОПЕЛЮК, почесна голова Чернівецького відділу Союзу українок

Джерело: «Відродження» № 16, 2013 р.

Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому.

Мт. 7:7-8

Ми невипадково зробили ці слова Ісуса Христа епіграфом до цієї невеликої статті. Адже саме це сталося після опублікування на сайті «Українське Православ’я» та газеті «Відродження» (№24 від 16.06.2022 р.) матеріалу про спробу церковного вшанування одного з найбільших православних діячів Буковини – митрополита Євгена Гакмана (16 березня 1793 – 12 квітня 1873). Вже на протязі кількох днів отримали кілька дуже важливих свідчень з Чернівецького архіву та консультації кількох науковців з Австрії, які істотно доповнюють нашу попередню публікацію, дозволяючи зробити досить цікаві висновки, про які ми розповімо згодом.

Отже, у дослідженні Т. Воробей тільки мимохіть говориться про звернення «Руської Біседи» до «крайового сейму щодо вшанування Євгена Гекмана», яке було здійснено «у 1911 або 1912 рр.». При цьому ніяких посилань не приводиться. Але сьогодні, спираючись на документи «Державного архіву Черновецької області», можем з великою вірогідністю підтвердити цю інформацію, бо маємо в своєму розпорядженні певні документи (док. 1 та док. 2).

Документ 2

Згідно цім документам, датованих п’ятим лютим 1913 р., крайовий маршалок Буковини розповідає про рішення сейму від 19 жовтня 1912 р. щодо «вшанування «перших головних людей краю» крайового маршалка Євдоксія Гормузаки та архієпископа Євгена Гакмана, як державних мужів, що боролись за автономію краю та спорудження на їх честь монументальних бюстів».

Таким чином, робиться зрозумілим, що бачачи гальмування справи вшанування митр. Євгена Гакмана, яке чинив митрополит Володимир Репта через свої прорумунські погляди, українські діячи почали клопотати про його державне-цивільне вшанування. І це прохання було підтримано крайовим сеймом напередодні сороковій річниці від дня смерті вл. Євгена. Що правда, сейм на противагу української спільноті, вирішив вшанувати і світського румунського діяча Євдоксія Гурмузакі (+1874).

Важливість акту, які був прийнятий Буковинськім крайовим сеймом під тиском українців, важко переоцінити, адже він фактично знищував все перепони для церковного вшанування (місцевої канонізації) митрополита Євгена, що свідомо створювали прорумунська та прокатолицька спільноти.

На сьогодні, використовуючи певні документи уряду Австро-Угорської імперії, можна припустити: рішення крайового сейму було схвалено у Відні не раніше кінця весни – початку літа 1913 р. Цілком вірогідно, що з цього часу почалися якісь рухи і в справі канонізації. З цього робиться зрозумілим, чому початок переписці митрополита Володимира Репта з Константинопольським патріархом Германом V, інтронізація якого відбулася 5 лютого 1913 р., орієнтовно датується осінню – початком зими 1913 р.

Разом з тим, можна впевнено сказати: справа з вшануванням митр. Євгена Гекмана, як світським, так і церковним, рухалася. Підтвердження цьому – «Пропозиція чернівецького скульптора Юліуса Зламаля, кавалера ордена Франца Йосифа, щодо виготовлення монументальних бюстів Євдоксіу Гормузаки на честь його 100 річчя та архієпископу Євгену Гакману» (док. 3), яка теж знаходиться в Черновецькому архіві. І хоча цей документ не датований, практично всі згідні з тим, що він був складений не раніше кінця весни 1913 р., адже потрібно було зробити певні розрахунки вартості виготовлення пам’ятників.

На думку австрійських експертів, швидше за все основні гроші на ці бюсти мусив надати імперський уряд та (або місцева влада Буковини). Процес погодження ціни міг зайняти кілька місяців (можливо, що і більш). Також міг бути оголошений збір коштів меценатів, але і це справа не одного дня…

Враховуючи всі факти, зокрема і чернетку листа митр. Володимира до імператора щодо справи канонізації, який датується 27 липня 1914 р., можна певним чином реконструювати події передостанніх кроків перед офіційним актом канонізації та читко визначати початок І Світової війни, як основну причину відкладення церковного прославлення митр. Євгена Гакмана.

На нашу думку, усе попередні процедури, зокрема і виготовлення бюста, були закінчені десь до середини – кінця липня 1914 р. Залишалося тільки встановити пам’ятник, відкрити мощі святителя та підготувати їх до загального поклоніння. І тут виникає один нюанс: Православна Церква Буковини жила по юліанському календарю, а імперія – по григоріанському (дата листа могла бути саме за офіційним, григоріанськім, календарем). Враховуючи, що 1/14 серпня починається Успенський піст, у який традиційно прославлення не здійснюються, швидше за все офіційна публічна канонізація мусила відбутися на Свято Успіння або незабаром після нього. Але 28 липня почалася І Світова війна, коли все це зробилося «не на часі»…

протоієрей Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

І. Вступ

Перший Митрополит Буковини і Далмації Євген (Гакман) (16 березня 1793 – 12 квітня 1873) є одним з найвидатніших українських православних діячів Буковини. Важко переоцінити його роль у становленні та обороні Українського Православ’я в час Австро-Угорської імперії, а його життя та діяльність ще чекає ґрунтовного дослідження. Але в цьому невеликому дослідженні ми хочемо торкнутися спроб його вшанування саме в церковному плані – прославлення в чині святителя.

До недавнього часу жодних документальних свідчень про спроби канонізації Митрополита Євгена в кінці ХІХ – на початку ХХ століть в Україні знайти не вдавалося. І це не дивно, адже архів Буковинської Митрополії зазнав кілька суттєвих руйнацій: вивезення частини документів до Санкт-Петербурга під час окупації Буковини московською армією (1914 р.); вивезення до Москви під час приєднання до СРСР (1940 р.) та вилучення частини документів у 1946-1948 рр. Чи були всі ці документи об’єднані в якийсь спільний фонд одного з історичних архівів СРСР, невідомо…

Однак у 1993 р. російська дослідниця Тетяна Воробей опублікувала велику статтю про стосунки Московської патріархії з Румунською Православною Церквою у 1945-1948 рр., яка була написана за документами «Ради у справах Російської православної церкви». Серед інших відомостей згадувалася пропозиція Г.Карпова провести канонізацію Буковинського митрополита Володимира (Репти) (+1926), який, з одного боку, шанується румунами, а з іншого – підтримав приєднання Буковинської Митрополії до Московської церкви в 1914 р. Обґрунтовуючи цю ідею, Г. Карпов писав, що це мусить сподобатися і буковинським українцям, адже свого часу владика Володимир здійснював спробу канонізації Митрополита Євгена (Гакмана). При цьому дослідниця відзначала – свої пропозиції Г.Карпов давав на підставі опису архіву Буковинської Митрополії, який йому зробили.

Отже, як мінімум, частина вивезеного архіву Буковинської Митрополії була розібрана та описана. Цим, як у подальшому нам вдалося вияснити, займалися фахівці «Головного архівного управління МВС СРСР» (до 1946 р. – «Головне архівне управління НКВС СРСР»). І хоча Російська Федерація (читай НКВД-КГБ-ФСБ) весь час утруднювала українським дослідникам доступ до архівних документів, а самі документи послідовно пересували в так звані «спецфонди», нам вдалося дещо знайти, за що щиро дякуємо деяким науковцям з Білорусі та Росії.

Дійсно, в 1946-1948 рр. (можливо, в рамках підготовки т.зв. «Всеправославної наради 1948 р.») був зроблений опис документів Буковинської Митрополії 1873-1918 рр., які «вилучені та зберігаються в архівах Москви та Ленінграда». Рукопис (машинопис), який містить багато правок, явно готували до видання, яке так і не було здійснене. Через названі обмеження сьогодні проведений тільки поверховий огляд, але й він дав певні результати, які ми й викладаємо в цій статті.

ІІ. Перша спроба церковного прославлення Митрополита Євгена (Гакмана) (1882-1891)

Коли спиратися на опис документів Буковинської Митрополії, що зберігалися в архівах СССР, перша згадка про початок спроб щодо церковного прославлення митрополита Євгена датується 10 травня 1880 р. Це лист протоієрея Василя Продана до митрополита Сильвестра (Андрієвича-Морару) про «потребу відзначення десятої річниці з дня смерті Владики Євгена та його церковне вшанування. Адже вже існує шанування церковно-народне». До цього листа прикріплена чернетка відповіді, в якій відзначається, що «благословляється врочисте вшанування, але церковний бік (канонізація – С.Г.) потребує детального вивчення та згоди вищої влади імперії».

У квітні 1889 р. керівник організації «Руська Бесіда» Омелян Попович знову нагадує митрополитові Сильвестру про його обіцянку вивчити справу можливості канонізації Митрополита Євгена. До листа прикладено «кілька проектів рішення», але їх зміст не описаний. Цілком вірогідно, що саме цей лист став підставою для створення відповідної комісії (чи групи) по збору свідчень і матеріалів.

На превеликий жаль, нам поки не судилося знайти матеріали ні про дату створення комісії, ні про її повний склад. Також немає жодних свідчень про її юридичний статус: чи була вона створена офіційно відповідним указом, чи була приватною ініціативою певних осіб або «Руської Бесіди», на що було отримано благословення (дозвіл) церковної влади. Однак відомо, що 21 вересня 1891 року комісія «по вивченню справи церковного прославлення Євгена (Гакмана)» подала в консисторію свій «звіт на 172 ст.». Також згадується «голова комісії» – архімандрит Ілярій Филипович, а також деякі її члени: протоієрей Ізидор Воробкевич, Євген Семака та Г. Галицький.

Вочевидь, митрополит Сильвестр, якого практично всі дослідники називають ярим українофобом, не поспішав з розглядом питання щодо канонізації Митрополита Євгена. В описі документів є дві чернетки його листів (10 листопада 1892 та 17 червня 1894), «відповідей на листи О. Поповича, в яких він пояснює складність підготовки вшанування Євгена (Гакмана) та потребу консультацій з закордонними богословами»…

Згадані вище листи є останніми документами ХІХ ст., що стосуються спроб канонізації Митрополита Євгена. Тому можна припустити, що ні митрополит Сильвестр (Андрієвич-Морару), ані його наступник, митрополит Аркадій (Чуперкович), ніяких дій щодо канонізації не вчиняли.

Нові відомості з’являються тільки на початку ХХ ст.

ІІІ. Спроба відновити процес канонізації при митрополиті Володимирі (Репті) (1903-1914)

На початку березня 1903 р. українська делегація зустрілася з митрополитом Володимиром (Рептою). Серед різних питань була й вимога врочистого відзначення 30-ї річниці смерті Митрополита Євгена, яка знайшла підтримку урядовців Австро-Угорської імперії.

У неділю, 12 квітня 1903 р., біля гробу Митрополита Євгена у крипті Свято-Духівського кафедрального собору відбулося поминальне богослужіння, яке очолив митрополит Володимир. Під час богослужіння, на якому був «присутній представник (представники?) Вселенського патріарха, була озвучена пропозиція відновити процес канонізації Євгена Гакмана».

На нашу думку, православні українці не дуже вірили в обіцянки митрополита Володимира, тому, вірогідно, спробували залучити до справи Константинопольський Патріархат. Адже, хоча Буковинська Митрополія була де-факто автокефальною, канонічно вона вважалася автономією Вселенського Патріархату. У всякому разі, в описі є згадка про чернетку (копію) листа митрополита Володимира до Константинопольського патріарха Йоакима III від 19 травня 1905 р.: «у якому він дякує за схвальний відгук щодо можливості церковного прославлення Євгена (Гакмана) та цінні поради в організації цього процесу».

Однак, не дивлячись на лист Вселенського патріарха, митрополит Володимир продовжував гальмувати справу канонізації. Все це змусило українську делегацію знову підняти питання про здійснення конкретних кроків, зокрема створення відповідної комісії, перед імператором Францом Йосифом у березні 1906 р.

На превеликий жаль, нам нічого невідомо про здійснення якихось кроків по збору матеріалів для канонізації Митрополита Євгена від 1906 до кінця 1913 р., коли вже новий Вселенський патріарх Герман V цікавився цією справою у посла Австро-Угорщини. Якщо вірити матеріалам, відповідь була дуже загальною: «ведеться збір матеріалів». Тільки в кінці квітня – на початку червня 1914 р., розпочалася «переписка Володимира (Репти) з урядом Австро-Угорщини щодо дозволу ексгумації тіла Євгена (Гакмана) та його обстеження».

Останній лист (чернетка) митрополита Володимира до імператора в справі канонізації Митрополита Євгена датується 27 липням 1914 р. Дуже короткий опис листа свідчить, що «Константинопольський патріарх Герман V схвально ставиться до його (Митрополита Євгена – С.Г.) місцевого вшанування та просить про остаточне рішення щодо його (прославлення – С.Г.) та відкриття могили». Вочевидь, ці перемовини та всі бюрократичні процедури відбувалися дуже мляво, адже не були закінчені до початку І Світової війни, яка остаточно заморозила цей процес.

За деякими опосередкованими даними, остаточна згадка щодо завершення процесу канонізації Митрополита Євгена (Гакмана) датується початком 1930 р., коли Вселенський патріарх Фотій ІІ спробував щось дізнатися через амбасаду Туреччини в Бухаресті. У відповіді румунської влади (можливо, митрополита Нектарія (Котлярчука)) говорилося, що всі зібрані матеріали пропали під час російської окупації Буковини восени 1914 р., тому все треба починати спочатку, але тепер доцільність такого процесу буде розглядати Румунська Православна Церква.

IV. Попередні висновки

Малий обсяг доступного матеріалу, а також відсутність безпосереднього доступу до документів, не дозволяють нам поки що зробити якісь остаточні висновки щодо історії перебігу процесу канонізації та його реального стану на літо 1914 р. Але можна взяти на себе сміливість зробити наступні попередні висновки.

а) Церковний аспект

Церковно-суспільна діяльність Митрополита Євгена (Гакмана) була гідно оцінена українцями Буковини. Через це незабаром після його смерті почався процес народної канонізації, коли до нього молитовно зверталися за допомогою. Випадки народно-церковного прославлення, акти допомоги через молитву до Митрополита Євгена були засвідчені комісією під головуванням архімандрита Ілярія (Филиповича) на початку 90-х років ХІХ ст. На превеликий жаль, сам документ знаходиться в сховищах Російської Федерації та недоступний українським дослідникам. Разом з тим два Вселенських патріархи схвально ставилися до місцевого прославлення Митрополита Євгена (Гакмана) в чині святителя.

Враховуючи той факт, що Митрополит Євген (Гакман) і сьогодні глибоко шанується буковинськими вірними Православної Церкви України, цілком можливо відновити процес канонізації та завершити його.

б) Історичний аспект

Навіть по тих історичних матеріалах, які описують релігійну ситуацію на Буковині в час Австро-Угорської імперії, не кажучи вже про румунський період, можна зробити висновок, що канонізація Митрополита Євгена (Гакмана) була невигідна: Австро-Угорській імперії, яка мала особливі стосунки з Римом та аж ніяк не була зацікавлена в зміцненні Православ’я; буковинській румунській спільноті, адже вона прагнула повної румунізації Буковини; греко-католикам, які у ХІХ ст. спробували розгорнути активну місіонерську діяльність та долучити до себе максимальну кількість буковинських українців; Російській Православній Церкві, адже Митрополит Євген був прибічником автокефалії Буковинської Митрополії (читай – автокефалії Українського Православ’я). Саме тому, як у часі Австро-Угорської імперії, так і в часі Російської імперії та СССР, державні структури, Румунська та Російська Православні Церкви аж ніяк не були зацікавлені в прославленні українського церковного діяча.

Тому, на нашу думку, варто зайнятися прискіпливим дослідженням життя та діяльності Митрополита Євгена (Гакмана), історії спроб його церковного вшанування з проведенням ретельного пошуку документів не тільки в українських архівах, а й архівних збірках Константинопольського Патріархату та, можливо, в архівах Австрії.

протоієрей Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

Усі посилання маються в редакції, не викладаються з метою безпеки людей, які допомагають нам збирати матеріали в російських архівах.