Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя і на суд не приходить, а перейшов від смерти до життя.

Ін. 5:24-30

Возлюблені у Христі брати і сестри, сьогодні в Димитрівську суботу, як і в інші поминальні дні, підчас богослужіння з особливою силою відчувається зв’язок між живучими і тими нашими рідними і близькими, хто відійшов у вічне життя і за яких ми молимося. Правдивий християнин серцем відчуває молитовну присутність дорогої людини, усвідомлюючи, як глибоко зв’язані живі та померлі, які нерозривні нитки любові. Всі ми єдині у Христі Ісусі (Гал.3.18) – говорить апостол Павло.

Тут на землі, дорогі брати і сестри, ми утворюємо церкву земну, воюючу, названу так тому, що вона веде постійну боротьбу з духами злоби (Еф.6.12) та з усіма проявленнями зла в нашому житті. Призначення церкви на землі – спасати людей від рабства зла та гріху. До церкви Небесної, торжествуючої, належать ті котрі відійшли в царство добра і любові перемігши зло.

І члени земної Церкви і праведники в Царстві Небеснім всі християни складають Єдину Неподільну Вселенську Церкву, Голова Котрої – Господь Ісус Христос. Небесна церква наближається до нас, наповнює наші серця любов’ю і радістю. В храмах святі посилають нам через свої ікони благодать Небесної Церкви. Сам Христос спаситель в таїнстві Євхаристії перебуває з нами. В Ньому всі ми єдині живі та мертві. Для Нього всі ми живі, а смерть – це тільки поріг, за котрим душа людини безпосередньо підпорядковується Богові: «Бог не є Богом мертвих, але живих, бо у Нього всі живі» (Лк.20.38) – свідчить Євангліє.

Той хто на землі щиро вірив, виконував Слово Боже, творив добро, примножував любов, той у вічному житті стає причасником вічної радості, стає членом Небесної Церкви. А хто своє земне життя провів у гріхах, той не зможе увійти в Небесну радість, той відходить в темряву кромішню, тобто пекло.

У святій Церкві дана велика сила через посередництво молитви і особливо таїнства Євхаристії позбавляти душі померлих від їх тяжкої участі. Наші молитви потрібні померлим. Вони з надією очікують святих молитов, бо тільки живі можуть допомогти їм у вічному спасінні.

В православному молитвослові поміщені особливі молитви за померлих. І не слід їх опускати під час ранішньої і вечірньої молитви. Померлі наші рідні і близькі, сподобилися радості з Господом в Царстві слави, у відповідь на наші молитви допомагають нам, і ми відчуваємо їх живу присутність і допомогу. Святитель Іоан Золотоустий говорить6 «Не даремні бувають приношення за померлих, не даремні молитви, не даремна милостиня – все це встановив Святий Дух, щоб ми отримували користь один через одного».

Дорогі брати і сестри молімося частіше про спокій спочилих душ звершуймо наслідуючи добрі  діла в пам’ять померлих, щоб і нам увійти в Царство Небесне.

gрот. Іван Голуб, викладач ЛПБА

Думка про смерть приходить нам так, як часто бачимо відкритий гріб, або коли робимо поминання померлих. Дехто може думає що на гробі все кінчається з цим світом, з життя все пропадає. Ні. В гробі не при­ходить кінець всьому. Гряде час в який всі сущі в гробах почують голос Сина Божого. Ів.5,25. Смерть для християнина є заходом сонця. Сонце через відповідний час знов зійде. Так і людина вийде з темниці на свободу через заступництво наших молитов.

Пам’ятаймо про смерть, не забудемося про тих, що уже упокоїлися, котрих може й недавно так ревно оплакували. Вознесімося духом в країну духів, а там багато ближніх чекає на нашу допомогу і рятунок. Вознесімо руки і серце до Бога. А невимовне велике Божественне милосердя увільнить душі померлих з кайданів духовних і дарує їм свободу. А вони за нас будуть молити бога за довге богоугодне життя та про добру смерть і про вічну щасливість. Амінь.

+Данило,

митрополит Чернівецький і Буковинський 

Однак, не варто забувати, що це був час неймовірних гонінь на правдиву віру. Окрім того, що в обов’язки проконсула входив захист області від зовнішніх ворогів, імператор-поганин Максиміан вимагав від усіх своїх ставлеників ще й рішучого викорінення християнської віри. Безперечно, йому швидко донесли про те, що проконсул в Солуні є ревним християнином. Повертаючись із чергового походу проти сарматів Максиміан побажав зупинитись у місті. Для Димитрія, у випадку впертої непокори, це означало безумовну смерть. Не бажаючи зрадити Ісуса Христа, молодий проконсул заздалегідь роздав усе своє майно бідним, після чого, в молитві та пості чекав смерті. Так і сталося. Озвірілі вояки спочатку кинули Димитрія у в’язницю, а потім за наказом імператора знущались, поки не вбили його. Вони проколювали тіло великомученика гострими списами, вимагаючи зречення від Бога, але як мужній воїн Христовий він не зрадив віри батьків. Уже мертве тіло Димитрія вояки кинули звірям, але християни Солуні таємно викрали та поховали його.

За давнім християнським переданням вже закривавлені ризи та перстень мученика мали чудотворну властивість зцілювати хворих. Імператор-християнин Костянтин Великий на могилі Димитрія побудував храм, а згодом там було віднайдено і святі нетлінні мощі великомученика. До речі, нині базиліка св. Димитрія перебуває під охороною ЮНЕСКО, як історична архітектурна цінність. Неймовірна кількість зцілень від мощів святого продовжується і до нашого часу. З VII ст. з раки із мощами святого почало витікати чудотворне миро. За те, що святий Димитрій переніс перед смертю неймовірні страждання, Церква називає його Великомучеником. А за те, що його святі мощі й до цього дня виточують чудотворне миро, Димитрія називають також Мироточивим. Дар чудес, нетлінність тіла та мироточивість стають джерелом великого й широкого культу св. Дмитра не лише в Греції, але й по цілій Слов`янській землі. До його гробу з року в рік з усіх країв йдуть сотні й тисячі паломників. Він допомагає в кожній біді та потребі. Воїни обирають його за свого опікуна і покровителя.

На наших землях вшанування цього святого прийшло одночасно з хрещенням Руси-України. У Київській Русі та в Україні було зведено чимало церков та монастирів на честь святого Димитрія. Так, наприклад, у житії Феодосія ігумена Печерського преподобний Нестор Літописець згадує про монастир Святого Дмитра Солунського на Печерську. Також, вже в XI ст. у Києві було засновано Свято-Димитрівський монастир, що згодом реформований у Свято-Михайлівську Золотоверху обитель. Засновником цього монастиря, як відомо, був син Ярослава Мудрого, великий князь Ізяслав, у хрещенні Димитрій († 1078). Сталося це року 1062, і цей монастир свого часу конкурував навіть з Печерським.

Традиційно пам’ять святого Димитрія Солунського пов’язана з подвигом воїнів, патріотизмом і захистом рідної землі. Захисту святих завжди потребували князі, воїни і мандрівники, які виїжджали в дорогу або ішли на війну, тому часто віддавали себе св. Димитрієві під опіку. Свої перемоги українські полководці пояснювали саме небесним покровительством цього святого.

Тож, дорогі брати і сестри, у час важких іспитів які переживає наше українське суспільство, піднесімо свої молитви до святого великомученика Димитрія, щоб він стоячи біля престолу Всевишнього випросив для Українського народу Боже благословення, щоб Господь за молитвами святого Димитрія послав на наші землі мир, добро і злагоду.

свящ. Іван Голуб. викладач ЛПБА УПЦ КП

Земля – справжня «юдоль» плачу. Тут дочасно панує смерть. Інколи здається, що люди з цим давно змирилися. Але пережити втрату життя близької людини дуже важко… Один із церковних письменників висловився так: «Кожній людині Господь відміряв життя стільки, скільки їй треба прожити на цьому світі. Одна людина доживає глибокої старості, інша не пізнала, що таке шлюб і не народила дітей, а ще інша, будучи немовлям, не вдихнула жодного ковтка земного повітря і утроба матері стала для неї гробом».

Нещодавно в недільному євангельському читанні згадувалось воскрешення із мертвих сина наїнської вдови. Біля воріт м. Наїна зустрілося дві ходи – погребальна і та, яка йшла за Ісусом Христом. Вони рухалися назустріч одна одній. Прохання Спасителя до скорботної матері: «Не плач», – втихомирило її сльози, і Він, Владика життя і смерті, воскресив її єдиного сина, піднявши його із мертвих. Як би хотілося, щоб Господь йшов на зустріч кожній погребальній процесії, щоб Він витер сльози кожній українській матері, яка проводжає в останню земну путь сина-героя? І не кажіть, що цього не станеться… У Нього все можливе…

Бог перетворить печаль на радість, коли воскресить кожного із нас для життя вічного. У це тільки потрібно твердо вірити і все робити для того, щоб це вічне життя осягнути. Осягнули його вже ті, які героїчно подивилися смерті у вічі і запитали у неї разом із Золотоустим: «Смерте де твоє жало?».

7 листопада, у Дмитрівську поминальну суботу, пом’яніть тих, кого тут на землі нещодавно і колись оплакали…

Вічна їм пам’ять і спокій!

Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

«Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть»

(Мф. 5, 7).

Цього дня молитовно згадують душі померлих родичів, у храмах правляться панахиди, здійснються вчинки милосердя. «Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх, там де немає скорботи, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя»: Сотні уст за священиком пошепки повторюють слова молитви, згадуючи імена своїх рідних, близьких, знайомих.

У такі моменти душі спочилих саме зараз потребують молитовної допомоги тих, хто має можливість молитися за живих і спочилих. Жили, працювали, любили, творили, раділи і сумували на просторах земних люди різні — самотні і сімейні; ті, хто втратив рідних до того, як сам вирушив у вічну дорогу, і ті, що не навчили своїх рідних молитви і життю у церкві; ті, що творили добро і милосердям засівали ниви людських сердець, — за них обов’язково хтось помолиться, і ті, які торували собі дорогу злими справами і жорстокосердістю — хто помолиться за них? Але кожна душа потребує молитовного предстояння перед Престолом Всевишнього за неї. І тому Церква молиться за усіх спочилих. В цей день православні моляться за усіх померлих своїх родичів пам’ятаючи, що їх сьогодні не існує лише в нашому, земному світі. І хоч їхні тіла лежать у могилах, їхня душа не перестає існувати, і більше цього: вона потребує наших з вами молитов.

Є особливі дні в році, коли вся Церква з благоговінням і любов’ю молитовно згадує всіх “від віку”, тобто в усі часи, померлих своїх побратимів у вірі. За Статутом Православної Церкви таке поминання спочилих відбувається в суботні дні. І це не випадково. Ми знаємо, що саме у Велику Суботу, напередодні Свого Воскресіння, Господь Ісус Христос мертвий перебував у гробі.Цей зворушливий звичай має коріння в глибокій вірі православних християн у те, що людина безсмертна і її душа, одного разу народившись, буде жити вічно, що видима нами смерть – це тимчасовий сон, сон для тіла, і час тріумфу для звільненої душі. Смерті немає, каже нам Церква, є лиш перехід, переставлення з цього світу в інший світ…

І кожен з нас одного разу вже пережив подібний перехід. Коли в здриганні і муках народження людина полишає затишне лоно матері, вона страждає, мучиться і кричить. Страждає і тріпоче її тіло перед невідомістю і жахом прийдешнього життя… І як сказано у Євангелії: «Журиться жінка, що родить, бо настала година її. Як дитину ж породить вона, то вже не пам’ятає терпіння з-за радощів, що людина зродилась на світ». Так само страждає і тремтить душа, що покидає затишне лоно свого тіла. Але проходить зовсім трохи часу, і вираз скорботи і страждання на обличчі спочилого зникає, лик його робиться прозорішим, і заспокоюється. Душа народилася в інший світ!

Ось тому ми й можемо своєю молитвою бажати нашим померлим близьким блаженного упокоєння там, у спокої і світлі, де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне… Тому, знаючи про вічне буття душі людської «за зримою межею смерті», ми молимося з надією і вірою, що наші молитви допоможуть душі в її потойбічних мандрах, зміцнять її в момент страшного останнього вибору між світлом і темрявою, захистять від нападу злих сил… І ось 2 листопада, в суботу, православні християни зберуться в храми, щоб разом помолитися за «спочилих отців і братів наших». Перші, про кого ми згадуємо, молячись за померлих, – наші спочилі батьки.

Тому і субота, присвячена молитовній пам’яті спочилих, називається «батьківською». Таких батьківських субот протягом календарного року – шість. У батьківської суботи 6 листопада є і ще одна назва: «Димитрівська». Субота названа так від імені згадуваного 8 листопада святого великомученика Димитрія Солунського. Вважається що започаткування поминання в цю суботу належить князю Димитрію Донському, який, здійснивши після подій на Куликовському полі поминання полеглих на ній воїнів, запропонував робити це поминання щорічно, в суботу перед 8 листопада. Це звичайно історично сумнівне твердження. Але для молитовної традиції це не наскількиважливо…

У дні поминання спочилих православні християни передають у храм записки з іменами своїх покійних родичів. При цьому потрібно пам’ятати, що в ці записки треба вносити імена тільки тих померлих, які за життя були охрещені, тобто були членами Церкви. Про нехрещених же треба молитися вдома або над їх могилою на цвинтарі. Ми запалюємо під час молитви свічку. Свічка – це наша жертва Богові і також символ нашої молитви.

Тому, коли християни ставлять свічки, то вони обов’язково в цей момент просять Бога про спокій їхніх близьких, називаючи імена спочилих родичів. Є ще один добрий звичай у Церкві. У дні поминання віруючі приносять до храму поживу для незаможних. Ця їжа освячується під час богослужіння і потім роздається всім, хто забажає. Ми знаємо і віримо, що людина, яка дістала це частування, перед трапезою помолиться «за всіх, що тут нині поминаються», і до молитви кожного з нас приєднається її подячна молитва.

З цим звичаєм пов’язаний також інший, подібний до нього: подавати милостиню незаможним з проханням помолитися за спочилих. Останнім часом поширилася думка, що жебраки, що просять милостиню, чи не найбагатші за всіх нас. Що ж, якщо когось це бентежить, можна без зусиль знайти серед своїх знайомих чи сусідів людину хвору, слабку,самотню, і ще таку, що живе лиш на убогу пенсію. Можливо, варто в пам’ять про своїх померлих батьків принести такій людині торбу картоплі з ринку… Чи не здається нам, що Бог прийме нашу молитву і в такій формі? Тільки була б вона теплою і щирою, не отруєною гордовитим самовиправданням.

… Смерть – це таїна. Кожна пережита нами смерть близьких – тонка ниточка від нас у інший світ, до Бога. Подумаймо про це нині. Подумаймо про улюблених людей, котрі пішли від нас у вічність. Вони пішли, а любов до них і ніжність і вдячність – залишилися. Чи не означає це, що душі їх не зникли, не розчинилися в небутті? Що вони знають, пам’ятають і чують нас? Що вони потребують нас?..
Поміркуймо про це і помолімось за них.

підготував: прот. Сергій Чудинович