Сьогодні, 26 квітня, минає сорок років від дня Чорнобильської трагедії – однієї з найболючіших сторінок новітньої історії нашого народу та всього людства.

Ця катастрофа стала не лише техногенною аварією, але й глибоким духовним випробуванням, яке оголило крихкість людського життя та відповідальність людини перед Богом, творінням і ближніми.

У цей день ми підносимо наші щирі молитви за душі всіх, хто відійшов у вічність унаслідок цієї трагедії, за героїв-ліквідаторів, які, ризикуючи власним життям, стали на захист інших, а також за тих, хто й досі несе на собі тягар її наслідків.

Чорнобиль навчив нас, що навіть у темряві найбільших випробувань може засяяти світло жертовної любові. Саме таку любов являють ті, хто, не шкодуючи себе, служить ближньому. Як говорить Господь у Святому Євангелії:

«Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

Сьогодні, коли Україна переживає нові тяжкі випробування, ми особливо відчуваємо спадкоємність цього подвигу. Дух самопожертви, який виявили ліквідатори Чорнобильської катастрофи, живе і нині – у наших воїнах, медиках, рятувальниках, волонтерах та кожному, хто служить ближньому і захищає життя.

Ми схиляємо голови у молитві, пам’ятаючи всіх постраждалих, і водночас звертаємося до Бога з проханням про милість, захист і мир для нашої Батьківщини.

Нехай пам’ять про Чорнобиль стане для нас не лише скорботою, але й духовним уроком – жити відповідально, з вірою, любов’ю та надією, дбаючи про дар життя і про майбутнє наступних поколінь.

Молімося за упокій душ усіх спочилих, за укріплення тих, хто живе, і за благословення для України.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З любов’ю у Христі,

Феогност, єпископ Чернівецький і Буковинський

Передмова

«Протоєвангеліє Якова» – це один з складових корпусу апокрифічних текстів, що носить загальну назву «Євангелії дитинства». Рукописи цього апокрифу мають різні назви: «Різдво Марії». «Об’явлення Якова», «Різдво Марії, святої Богородиці та Преславної Матері Ісуса Христа», «Оповідь про історію Різдва Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії».

Щодо часу та місця написання цього тексту, то науковці припускають, що основа твору була створена десь у середині ІІ ст., а остаточну форму він набув не пізніше початку ІІІ сторіччя [1]. При цьому відзначається – місцем написання є Сирія або Єгипет, адже автор поверхнево знайомий як з географією Палестини, так і з юдейськими релігійними звичаями. Однак літературна форма Протоєвангелія Якова, агадичне оповідання, тісно пов’язане з юдаїзмом [2], хоча більшість рукописів, які дійшли до наших днів, написані грецькою мовою та датуються IV – XVI стст. Найбільш древня з них – «Папірус Бодмера (III – початок IV ст.ст.) [3], текст якого був опублікований в 1958 році [4].

Хоча текст «Протоєвангелія Якова» був давно відомий на Християнському Сході та перекладений на коптську, сирійську, арабську, ефіопську та вірменську мови, а в подальшому і грузинську, введення в обіг широкого кола європейських богословів воно потрапило тільки в XVI ст., коли французький науковець Гійом Постель переклав цей твір латиною та опублікував його під назвою Protevangelium Jacobi [5]. А в 1564, німецький дослідник Михайло Неандер видав грецький текст цього пам’ятника під назвою «Πρωτευαγγέλιον Ἰακώβου» [6].

У першої половині ХІХ ст. європейські біблеїсти знову активно зацікавилися апокрифами, зокрема і «Протоєвангелієм Якова. Так, у 1852 р. побачило світ його перше критичне видання, автором якого був  К. Тішендорф, який використав 17 грецьких рукописів [7].

Слов’янські тексти «Протоєвангелія Якова» відомі вже з ХІІІ – XIV ст., один з них, який є в рукописному збірнику «Велики Четьї Мінеї» 1541 р., під назвою «Слово на Різдво Пресвятої Славнішої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії» був обраний російськими видавцями ХІХ сторіччя [8]. Саме цей текст послужив протографом для радянської та російської дослідниці І. С. Свенцицької, яка зробила його переклад сучасною російською мовою під назвою «Історія Якова про народження Марії» [9]. Саме по цьому тексту ми зробили український переклад у січні 2022 р.

Однак, у 2011 р., виходить новий, більш докладний та повний переклад, який щойно став нам доступний, це і спонукало нас зробити нову україномовну версію з доданням цієї невеликої розвідці [10].

Може виникнути питання: Чому сьогодні виникла потреба в перекладі цього апокрифу?

Справа в тому, що саме цей текст був підставою започаткування цілого цілку свят православного літургічного року, а саме: Зачаття праведної Анною Пресвятої Богородиці; Різдва Пресвятої Богородиці; Введення в Храм Діви Марії; пам’яті святих праведних Йоакима й Анни. А також одного з моментів свята Різдва Христового – зцілення сухої руки повитухі, яка засумнівалася в дівоцтві Богородиці. Отже цей текст надає більш повне розуміння певним піснеспівам цих свята, а також текстам акафістів.

Посилання:

1. Cullmann O. The Protoevangelium of James // Hennecke E. New Testament Apocrypha. Philadelphia, s.a. Vol. 1. р. 372.

2. Cothenet E. Le Protévangile de Jacques: origine, genre et signification d`un premier midrash chrétien sur la nativité de Marie // Aufstieg und Nierdergang der römischen Welt. 2.25.6. Berlin, 1988. P. 4552–4269. 

3. Kimberley A. Fowler. The Protoevangelium of James in Papyrus Bodmer V: Titles, Genres, and Traditions in Transmission // Religions 14:636. https://doi.org/ 10.3390/rel14050636

4. Papyrus Bodmer V: Nativité de Marie / ed. Testuz, Michel. Cologny-Genève: Bibliotheca Bodmeriana, 1958.

5. ibliander T. Protevangelion, sive de natalibus Jesu Christi et ipsius matris virginis Mariae sermo historicus divi Jacobi minoris: Basel, 1552

6. Neander M. Apocrypha, hoc est. Narrationes de Christo, Maria, Ioseph cognatione et familia Christi extra Biblia: reperta (inserto etiam Proteuangelium Iacobi Graece // Oriente nuper reperto, necdum edito hactenus. Basel, 1564

7. Evangelia apocrypha / Ed. C. Tischendorf. Lpz., 1853. S. 1–48.

8. Слово на Рождество Пресвятыя Славныя Владычици нашея Богородици и Проснодевы Марии // Великие Минеи Четии, собранные Всероссийским митрополитом Макарием. Сентябрь. Дни 1–13. СПб. 1868. Слп. 352–363.

9. Свенцицкая И. С. Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии М. 1989, ст. 104–116

10. The Apocryphal Gospels. Texts and Translations / ed. by Bart D. Ehrman and Zlatko Pleše. – Oxford-New York: Oxford University Press, 2011. Науковий коментар та список рукописів, які використовували перекладачі – р. 31-38. Текст Протоєвангелія Якова – р. 40-71

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова», м. Чернівці.

 ПРОТОЄВАНГЕЛІЄ ЯКОВА (ΠΡΩΤΕΥΑΓΓΈΛΙΟΝ ΙΑΚΏΒΟΥ)

І. У Історіях дванадцяти колін Ізраїлю [говориться, що] був Йоаким, вельми багатий муж, і він приносив Господеві дари свої вдвічі, кажучи про себе: Нехай [одна частина] буде від надлишку мого всьому народові, а [інша] на умилостивлення Господу Богу задля прощення мого. Настав великий день Господній, і приносять сини Ізраїлю свої дари. І от виступив проти нього Рувим, промовляючи: Не годиться тобі першим приносити дари свої, бо ти не справив насіння в Ізраїлі. І вельми засмутився Йоаким, і вийшов до дванадцятьох колін народу, промовляючи в собі: Досліджуючи [літопис] дванадцяти колін Ізраїлевих, чи ж тільки я один не залишив нащадків в Ізраїлі. І, дослідивши, знайшов, що всі праведники вже залишили нащадків в Ізраїлі. І згадався йому патріарх Авраам, як в останній день Господь Бог явив йому сина Ісака. І вельми засмутився Йоаким, і не прийшов він до дружини своєї, але подався у пустиню. І поставив він там свій намет, і постився Йоаким сорок днів і сорок ночей, промовляючи в собі: не вийду [з пустині] ні їсти, ні пити, доки не повеліє мені Господь Бог, і нехай буде мені молитва їжею та питвом.

II. Дружина ж його Анна подвійно плакала плачом і сугубо (вдвічі) ридала риданням, промовляючи: Оплачу неплідність мою, оплачу бездітність мою. Але ось настав великий день Господній. І сказала їй Юдиф, служанка її: Доки ж будеш ти пригнічувати душу свою? Бо настав великий день Господній, і ти не повинна плакати. Але візьми цю головну пов’язку, яку мені дала пані за працю: не личить мені носити її, бо я слуга твій, а [пов'язка] несе знак царственості. І відповіла Анна: Відійди від мене. І цього я не зроблю, а Господь Бог вельми принизив мене. Чи ж не лукавий навчив тебе, і ти прийшла, щоб і мене втягнути в гріх твій? І відповіла служниця Юдиф: Навіщо я буду тебе вмовляти, якщо ти не чула голосу мого? Господь Бог закрив твоє лоно, щоб ти не принесла плоду в Ізраїлі. І дуже засмутилася Анна, і зняла вона одяг свій, умила голову свою, і одягла свій шлюбний одяг. І близько дев’ятої години пішла до свого саду погуляти. І побачила лаврове дерево, і сіла під ним, і, відпочивши, почала молитися Господу, кажучи: Боже батьків моїх, благослови мене й вислухай молитву мою, як благословив Ти матір Сару і дав їй сина Ісака.

III. І Анна поглянула пильно на небо і побачила на лавровому дереві гніздо горобця. І заридала Анна, промовляючи в душі своїй: Горе мені, хто ж бо породив мене? Яке ж бо черево вивело мене на світ? Бо я стала прокляттям в очах синів Ізраїлевих. І ганьбили мене, і глузували з мене, і вигнали мене з храму Господа Бога мого. Горе мені, кому ж я уподібню себе? Не подібна я до птахів небесних, бо й птахи небесні здатні до дітонародження перед очима Твоїми, Господи. На кого ж я буду подібна? Не буду подібна я і на тварин німих, бо й німі тварини здатні до народження дітей в очах Твоїх, Господи. На кого ж я буду подібна? Не буду подібна я і на звірів земних, бо й земні звірі здатні до народження дітей в очах Твоїх, Господи. На кого ж я буду подібна? Не подібна я й водам цим, бо й води ці, спокійні та бурхливі, і риби в них благословляють Тебе, Господи. Горе мені, кому я уподібню себе? Не подібна я й землі цій, бо й земля приносить плоди свої в свій час і благословляє Тебе, Господи.

IV. І тоді з’явився перед нею ангел Господній і сказав їй: Анно, Анно, вислухав Господь молитву твою. Ти зачнеш і вродиш, і про потомство твоє говоритимуть у всьому світі. І сказала Анна: Живий Господь Бог; якщо я вроджу дитя чоловічої чи жіночої статі, віддам його в дар Господу моєму, і воно служитиме Йому всі дні життя свого. І ось, прийшли два ангели, говорячи їй: Ось, Йоаким, чоловік твій, іде зі своїми стадами. Бо ангел Господній явився Йоакиму, промовляючи: Йоаким, Йоаким, почув Господь Бог молитву твою. Вийди звідси. Бо дружина твоя Анна зачне в утробі. І негайно вийшов Йоаким [з пустелі], і наказав пастухам, кажучи їм: Приведіть мені сюди десять бездоганних і незаплямованих ягнят, це будуть десять ягнят для Господа Бога. І приведіть мені дванадцять молодих телят, і це будуть дванадцять телят для жерців та старшин. І сто козенят для всього народу. І ось Йоаким підійшов зі своїми стадами. І Анна вийшла до воріт і побачила Йоакима, що йшов зі стадами своїми. І негайно побігла [до нього] і кинулася йому на шию, кажучи: Тепер я знаю, що Господь Бог вельми благословив мене: ось, неплідна вже не неплідна, і ось, бездітна зачну в утробі. І знайшов спокій Йоаким у перший день у домі своєму.

V. Наступного дня він приніс свої дари, промовляючи подумки: Якщо Господь Бог змилується наді мною, то лист (τὸ πέταλον) священника подасть мені знак. Йоаким приніс свої дари й уважно стежив за листом священника, коли той наближався до Господнього жертовника, і не побачив у собі гріха. І мовив Йоаким: Тепер я знаю, що Господь Бог змилувався до мене і простив мені всі мої гріхи. І вийшов він із храму Господнього виправданим і пішов у дім свій. І виповнилося місяців її близько шести. На сьомий же місяць народила Анна і сказала повитухі: Кого я народила? І сказала повитуха: Дівчинку. І сказала Анна: Возвеличилася душа моя в цей день. І нахилилася до неї. По закінченні ж днів очищення, Анна дала груди дитині і нарекла ім’я їй Марія.

VI. З кожним днем дитя міцніло. Коли ж їй виповнилося шість місяців, мати поставила її на землю, щоб випробувати, чи буде стоять вона. І зробивши сім кроків, повернулася вона до лона матері своєї. І підняла її мати, промовляючи: Хай живе Господь Бог мій. Ти не ступатимеш цією землею, доки я не відведу тебе до храму Господнього. І влаштували святиню (очищення) в її світлиці, і жодна нечистота чи скверна не мала права пройти крізь неї. І покликала [Анна] непорочних дочок єврейських, і вони дбали про неї. Коли ж виповнився рік дитині, Йоаким влаштував великий бенкет і покликав первосвящеників, священників, книжників та старшин усього народу Ізраїлю. І приніс Йоаким дитя священникам, і вони благословили його, мовлячи: Боже батьків наших, благослови це дитя і даруй їй найславніше ім’я на віки віків та в усіх пологах. І промовив увесь народ: Нехай буде так, амінь. І приніс [Йоаким] її до первосвященників, і вони благословили її, мовлячи: Боже Всевишній, споглянь на це дитя і благослови його найбільшим і нетлінним благословенням. І взяла її мати її у святому місці, в опочивальні, й почала годувати дитя грудьми. І заспівала пісню Анна Господу Богові, промовляючи: Заспіваю пісню святу Господу Богові моєму, що зглянувся на мене і визволив мене від ганьби ворогів моїх, і дарував мені Господь Бог мій плід праведності Своєї, єдиносущний і настільки багатозначущий в очах Його. Хто сповістить синам Рувиля, що Анна годує грудьми? Слухайте, слухайте, дванадцять колін Ізраїлю, що Анна годує грудьми. І коли вона завершила молитву у святому палаці своїй оселі, вийшла й служила іншим. Як скінчився бенкет, розійшлися ті, що веселилися, славлячи Бога Ізраїлю.

VII. Минали місяці для дитини. І виповнилося дитині два роки, і сказав Йоаким: Відведемо її до храму Господнього, щоб виконати ту обітницю, яку було дано, аби Владика не відвернувся від нас, і наш дар не став би Йому неугодним. І сказала Анна: Зачекаємо третього року, аби вона не шукала батька і матір. І сказав Йоаким: Зачекаємо. Коли ж виповнилося дитині три роки, сказав Йоаким: Зберіть непорочних дочок єврейських, і нехай вони візьмуть світильники і стоять з палаючими [світильниками], аби не повернулася дитина назад, і аби полонилося серце її храмом Господнім. І зробили так, коли йшли до храму Господнього. І прийняв її священник, і, поцілувавши її, благословив і сказав: Хай звеличить Господь Бог ім’я твоє у всіх поколіннях. Бо від тебе в останні дні явить Господь видкуплення Своє синам Ізраїлю. І посадив її на третю сходинку жертовника, і подав Господь Бог благодать від нього, і підскочила вона на ноги свої, і полюбив її весь народ Ізраїлю.

VIII. І пішли батьки, дивуючись, вихваляючи та прославляючи Господа Бога, що дитя не повернулося до них. А Марія перебувала в храмі Господньому, наче голубиця, що ділила і приймала їжу з рук ангелів. Коли ж їй виповнилося дванадцять років, священники зібрали раду, говорячи: Ось, Марії виповнилося дванадцять років у храмі Господньому. Що ж тепер робитимемо з нею, аби вона якимось чином не осквернила святиню Господа Бога нашого? І сказали первосвященику: Ти стоїш перед жертовником Господнім.

VIII. І пішли батьки, дивуючись, вихваляючи та прославляючи Господа Бога, що дитя не повернулося до них. А Марія перебувала в храмі Господньому, наче голубиця, що ділила і приймала їжу з рук ангелів. Коли ж їй виповнилося дванадцять років, священники зібрали раду, говорячи: Ось, Марії виповнилося дванадцять років у храмі Господньому. Що ж тепер робитимемо з нею, аби вона якимось чином не осквернила святиню Господа Бога нашого? І сказали первосвященику: Ти стоїш перед жертовником Господнім. Увійди і піднеси молитву за неї. І що Господь Бог тобі сповістить, те ми й зробимо. І ввійшов первосвященик, одягнувши дванадцять дзвоників, у святая святих та й підніс молитву за неї. І ось ангел Господній з’явився, говорячи: Захаріє, Захаріє, вийди і склич удівців з народу, і нехай кожен з них візьме посох, і той, кому Господь Бог явить знак, тій вона й стане дружиною. І вийшли вісники по всій Юдейській землі, і труба Господня пролунала, і всі почали сходитися.

IX. Йосиф, відклавши теслярську сокиру, подався на їхні збори. І, зібравшись разом, подалися до священника, несучи свої жезли. Взявши ж від них жезли, він увійшов до святині й почав молитися. Завершивши молитву, він узяв жезли, вийшов і роздав їх. І знамення не було на них. Йосиф же взяв останній жезл. І негайно ж голубка вилетіла з жезла й злетіла на голову Йосифову. І сказав священник Йосипу: Ти обраний прийняти Діву Господню, щоб зберігати її. І відповів Йосип, кажучи: У мене є сини, і я старий, вона ж молода. Я не буду посміховиськом для синів Ізраїлю. І сказав священник: Йосипе, побійся Господа Бога твого, і згадай, що зробив Бог Дафану, Авірону та Корею, як розверзалася земля, і всі вони були поглинені за непослух свій. І нині побійся, Йосипе, аби те саме не сталося і в домі твоєму. І, злякавшись, Йосип узяв її, щоб берегти її, і сказав їй: Маріє, я взяв тебе з храму Господнього. І тепер я залишу тебе в моєму домі. Я ж іду будувати будівлі, а потім повернуся до тебе. Нехай Господь збереже тебе.

Х. Тоді зібралася рада священників, які сказали: Зробимо завісу для храму Господнього. І промовив священник: Зберіть мені дів чистих із роду Давида. І слуги пішли, шукали й знайшли сім (дів). І пригадав священник діву Марію, що вона була з роду Давида і чиста перед Богом. І слуги пішли і привели її. І привели їх до храму Господнього. І сказав священник: Отже, одержіть за жеребом, хто прястиме золото, хто аміант, хто льон і хто шовк, хто гіацинт і хто багрянець, і хто справжній пурпур. І випало за жеребом Марії прясти справжній пурпур і багрянець. І взявши їх, повернулася вона до дому свого. У цей же час Захарія онімів, і був замість нього Самуїл, доки знову Захарія не заговорить. Марія ж, узявши багрянець, почала прясти.

XI. І взяла вона глечик, і вийшла набрати води. І ось чує вона голос, що промовляє до неї: Радуйся, благодатна! Господь з тобою. Благословенна ти між жінками. І почала Марія озиратися праворуч і ліворуч, щоб дізнатися, звідки їй той голос. І, сполохавшись, повернулася вона до дому свого, поставила глечик, взяла пурпур, сіла на лаву свою і почала пурпур прясти. І тоді ангел Господній став перед нею, промовляючи: Не бійся, Маріє. Бо Ти здобула благодать перед Господом усього. І Ти зачнеш од Слова Його. Марія ж, почувши [це], розмірковувала в собі: Як же мені завагітніти від Господа Бога живого і народити, як народжує будь-яка жінка? І сказав їй ангел Господній: Не так, Маріє. Бо сила Божа окриє тебе. Тому й народжене з тебе буде назване Святим, Сином Всевишнього. І даси Йому ім’я Ісус. Бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх. І сказала Марія: Ось я, служниця Господня, нехай буде мені згідно з Твоїм словом. Нехай буде мені за словом Твоїм.

XII. І вчинила вона пурпур та багрянець, і віднесла до священника. А священник, узявши, благословив її й мовив: Величатиме Господь Бог ім’я твоє, і ти будеш благословенна у всіх родах землі. Радіючи, Марія пішла до родички своєї Єлисавети й постукала в двері. І почувши, Єлисавета відклала багрянець та побігла до дверей і відчинила їх, і благословила її (Марію) й мовила: Звідки мені це, що мати Господа мого прийшла до мене. Бо ось, немовля, що в мені, втішилося і благословило Тебе. А Марія не осягнула таїнств, які сповістив ангел Гавриїл. І вона підняла очі до неба та мовила: Владико, хто я, що всі жінки землі благословляють мене? І пробула вона три місяці у Єлисавети. І з кожним днем лоно її збільшувалося. І, злякавшись, повернулася Марія до дому свого та ховалася від синів Ізраїлю. Було ж їй шістнадцять літ, коли це таїнство звершилося з нею.

XIII. І коли вона була на шостому місяці, Йосип повернувся до дому свого після теслярських робіт і побачив її вагітною. І вдарив себе по обличчю, і впав ниць на волосяницю, і гірко плакав, промовляючи: Як я оберну лице своє до Господа Бога? Як буду молитися за цю дівчину? Бо привів її дівою з храму Господа Бога і не вберіг. Хто обманув мене? Хто вчинив це зло в домі моєму і спаплюжив діву? Чи не спіткала мене та ж доля, що й Адама? Бо так само, як Адам, коли прославляв [Бога], і з’явився змій, побачивши Єву саму, і спокусив її, так сталося і зі мною. І встав Йосиф із соромом та покликав її і сказав їй: Ти, що перебувала під опікою Божою, що ти вчинила? Невже ти забула Господа Бога твого? Навіщо ти осквернила душу свою, Ти, що виросла у Святая святих і приймала їжу з рук ангелів? Тоді вона гірко заплакала, промовляючи: Я чиста і чоловіка не пізнала. І сказав їй Йосиф: Звідки ж це в череві твоєму? Вона ж відповіла: Живий Господь Бог мій, бо я не знаю, звідки він у мені.

XIV. І дуже злякався Йосип і був нею заспокоєний, міркуючи, як вчинити з нею. І сказав Йосип: Якщо я сховаю її гріх, то стану порушником Закону Господнього. А якщо відкрию її синам Ізраїлю, боюся, чи не ангельська [дитина] в ній, і вийде, що зраджу невинну кров на смертний суд. Що мені робити з нею? Таємно відпущу її від себе. І настала ніч. І ось ангел Господній явився йому уві сні, говорячи: Не бійся за цю дівчину. Бо те, що в ній, є Духом Святим. І народить вона сина, і ти даси йому ім’я Ісус. Бо він врятує свій народ від гріхів його. І повстав Йосип від сну, і прославив Бога Ізраїлю за те, що дарував йому благодать Свою. І залишив її.

XV. І прийшов до нього книжник Анна й сказав йому: Йосипе, чому не прийшов на наше зібрання? І відповів йому: Тому що я втомився з дороги і відпочивав першого дня. І повернувся Ганна і побачив вагітну Марію. І побіг швидко до священника і сказав йому: Йосип, про якого ти свідчиш, зробив дуже беззаконно. І сказав священник: Що сталося? І відповів [Анна]: Діву, яку Йосип взяв із храму Господнього, він зганьбив, порушив шлюб свій і не відкрив [цього] синам Ізраїлю. І сказав священник у відповідь: Йосип так зробив? І сказав йому книжник Анна: Відправ слуг і побачиш вагітну дівчину. І відправили слуг, і вони побачили її, як він говорив, і привели її разом із Йосипом на судилище. І сказав їй первосвященик: Маріє, що ти таке зробила? Нащо зганьбила душу свою і забула Господа Бога свого? Яка жила в Свята святих і приймала їжу з рук ангелів, і слухала гімни Його, і тішилася перед Його лицем, що ж ти зробила? Вона ж гірко плакала, говорячи: Живий Господь Бог, бо я чиста перед лицем Його та чоловіка не знаю. І сказав священник: Йосипе, що ти зробив? А Йосип сказав: Живий Господь, Бог мій, і свідок Його істини, бо я чистий перед нею. І сказав священник: Не лжесвідчи, але говори правду. Ти порушив шлюб свій, і не з’явився Ізраїлевим синам, і не схилив голови своєї під сильною правицею, щоб Він благословив потомство твоє.

XVI. І мовчав Йосип. І сказав священник: Віддай діву, яку ти взяв із храму Господнього. І почав гірко плакати Йосип. І сказав первосвященик: Я дам вам води викриття від Господа, і відкриє ваші гріхи перед очима нашими. І взявши [води], священник напоїв Йосипа і відправив його до пустелі, і повернувся він неушкодженим. І напоїв Марію, і відправив її до пустелі, і повернулася вона неушкодженою. І весь народ був здивований, що не відкрився їхній гріх. І сказав священник: Якщо Господь Бог не виявив вашого гріха, і я не суджу вас. І відпустив їх. І взяв Йосип Марію, і вирушив до дому свого, радіючи та прославляючи Бога Ізраїлю.

XVII. Вийшов же наказ від Августа цезаря здійснити перепис усіх у Віфлеємі юдейському. І сказав Йосип: Я запишу синів моїх. Що ж мені робити з цією дівчиною? Як її записати? Дружиною моєю? Я соромлюся. Чи дочкою? Але Ізраїлеві сини знають, що вона не дочка мені. Нехай покаже день Господній, як Йому завгодно. І осідлав він осла і посадив її, і повів осла син його, а Самуїл супроводжував. І пройшли вони близько трьох миль, і обернувся Йосип і побачив, що вона сумна і сказав [у собі]: Яка перебуває в ній [дитина] засмучує її. І незабаром знову обернувся Йосип і побачив, що вона радісна і сказав їй: Марія, що це з тобою, що обличчя твоє я бачу то веселим, то сумним? І каже вона йому: Тому що два народи я бачу в очах своїх, один плаче й ридає, а другий радіє та веселиться. І пройшли вони половину шляху і сказала йому Марія: Йосипе, знімай мене з осла, бо дитина, яка в мені, змушує мене йти. І він зняв її з осла і сказав їй: Куди мені відвести тебе і приховати ганьбу твою, бо місце це безлюдне?

XVIII. І знайшов там печеру, і привів її, і залишив із нею синів своїх, і пішов шукати єврейську повитуху в окрузі Віфлеєму. І ось я, Йосипе, йшов і не рухався. І глянув я на склепіння неба, і побачив, що він зупинився, і на повітря, і побачив, що він нерухомий, і птахи небесні завмерли в польоті. І глянув я на землю, і побачив поставлену посудину та лежачих робітників, і були руки їх у сосуди. І ті, що їдять, не їли, і беручі не брали, і ті, що підносили до рота свого, не підносили, але обличчя їх усіх були звернені вгору. І побачив я ягнят, що їх гнали, і вівці стояли. І пастух підняв свою руку, щоб гнати їх, і рука його залишилася піднятою. І я подивився на річку, і побачив козлів, і пасти їх торкалися води та не пили. І все, здавалося, зупинилося в своєму бігу.

ХІХ. І побачив я жінку, що спускалася з гори, і вона сказала мені: Чоловік, куди ти йдеш? І я сказав: Шукаю єврейську повитуху. У відповідь вона запитала мене: Ти з Ізраїлю? І сказав їй: Так. Вона ж сказала: І хто ж вона, що народжує в печері? І відповів я: Це Марія, вихована в Господньому храмі. І за жеребом я одержав її за дружину, але вона не дружина мені, і зачала вона від Духа Святого. І сказала повитуха: Чи це правда? І сказав їй Йосип: Іди та й подивися. І пішла повитуха разом із ним і встали вони біля місця печери. І сяюча хмара осяяла печеру. І сказала повитуха: Звеличена душа моя сьогодні, бо побачили очі мої незвичайне, бо народився спасіння Ізраїлю. І зараз хмара відійшла від печери, і засяяло велике світло в печері, так що очі не могли винести його. І трохи згодом світло те зникло, і з’явився новонароджений. І вийшов, і взяв груди матері своєї Марії. І вигукнула повитуха і сказала: Який великий для мене цей день, бо я бачила це нове незвичайне видовище. І вийшла бабка-повитуха з печери, і зустріла вона Саломею і сказала їй: Соломія, Соломія, я хочу розповісти тобі про чудесне явище. Народила діва, яка не пошкодила свого єства. І сказала Соломія: Живий Господь, Бог мій. Доки я не простягну пальця свого і не впевнюся в її природі, не повірю, що діва народила.

XX. І прийшла повитуха і сказала: Маріє, приготуйся. Бо ні найменшого сумніву не буде виставлено щодо тебе. І простягла Соломія палець свій у єство її. І вигукнула Соломія та й сказала: Горе безбожності моєму та зневірі моїй, бо я відчувала Бога живого. І ось рука моя вогнем горить у мене. І впала вона навколішки, кажучи Владиці: Господь батьків моїх, згадай про мене, що я нащадок Авраама, Ісака та Якова. Не посором мене перед синами Ізраїлю, але дай мені визволення від скорбут. Бо знаєш Ти, Владико, що моє служіння було в ім’я Твоє, і відплату мою від Тебе я отримувала. І тоді з’явився ангел Господній, говорячи до неї: Соломія, Соломія, почув Владика всього моління твої. Простягни руку твою до немовляти і візьми на руки його, і буде тобі спасіння та радість. З вдячністю підійшла Соломія до немовляти і взяла його на руки, говорячи: Я вклонюся Йому, бо великий цар народився Ізраїлю. І відразу зцілилася Соломія і вийшла з печери врятована. І ось, голос, що говорить: Соломія, Соломія, не повідомляй усього, що ти бачила незвичайного до тих пір, поки немовля не увійде до Єрусалиму.

ХХІ. І ось Йосип приготувався йти далі до Юдеї, і велике сум’яття було у Віфлеємі юдейському. Бо прийшли волхви, що казали: Де цар юдеїв? Бо ми бачили зірку Його на сході і прийшли вклонитися Йому. І Ірод, почувши це, схвилювався і послав слуг до волхвів. І скликав первосвящеників і питав їх у преторії, говорячи їм: Як написано про Христа? Де Він народиться? І вони говорили йому: У Юдиному Віфлеємі, бо так написано. І він відпустив їх. І питав волхвів, кажучи їм: Який знак ви бачили про народженого царя? І відповіли волхви: Ми бачили зірку велику, що сяяла серед зірок і затьмарювала їх, так що зірки ті не були видно. І так ми довідалися, що цар народився в Ізраїлі, і прийшли вклонитися Йому. І сказав Ірод до них: Ідіть і пошукайте, і коли знайдете, сповістить мене, щоб і я прийшов, і вклонився Йому. І волхви пішли. І ось зірка, яку вони бачили на сході, йшла перед ними, доки вони не прийшли до печери, і вона зупинилася над вершиною печери. І побачили волхви Його з матір’ю Його Марією і дістали з сумок своїх дари, золото та ладан, і смирну. І отримали вони наказ від ангела не повертатися до Юдеї, але іншим шляхом йти до своєї країни.

XXII. Тоді Ірод зрозумів, що він був обдурений волхвами і, розгнівавшись, послав убивць, говорячи їм: Убийте всяке немовля від двох років і нижче. І Марія, почувши, що б’ють немовлят, злякавшись, взяла дитину і, сповивши її, поклала у волов’ячі ясла. Єлисавета ж, почувши, що Іоана шукають, взяла його та й пішла на гору. І шукала, де сховати його, але там не було потаємного місця. Тоді вона вигукнула, говорячи: Гора Божа, впусти мати з дитиною. Бо не могла зійти Єлисавета. І зараз розгорнулася гора і впустила її. І в горі тієї освітлювана вона була світлом. Бо ангел Господній був із ними, охороняючи їх.

XXIII. Ірод шукав Іоана, і відправив він слуг до Захарії, говорячи йому: Де ти сховав сина свого? Він же відповів, кажучи їм: Я служитель перед Божим лицем і постійно перебуваю в храмі Його. Хіба я знаю, де мій син? І прийшли слуги його, і передали Іродові все це. І розгнівавшись, Ірод спитав: Його син царюватиме в Ізраїлі? І знову відправив слуг, кажучи йому: Скажи мені правду, де твій син? Чи знаєш ти, що кров твоя в моїх руках? І прийшли слуги, і передали йому це. І сказав Захарія: Я свідок Божий, коли проллєш мою кров. І дух мій прийме Владика, бо кров невинну проллєш ти напередодні храму Господнього. І перед світанком був убитий Захарія, і не знали Ізраїлеві сини, що він був убитий.

XXIV. Але прийшли священники під час вітання, і не зустрів їх, згідно з звичаєм, із благословенням Захарія. І стояли священники, чекаючи на Захарію, щоб вітати його в молитві і прославити Всевишнього Бога. А чекаючи його довгий час, вони всі злякалися. А один із них наважився увійти до святилища, і побачив біля жертовника Господнього запеклу кров, і голос сповістив: Захарія вбитий, і не зникне кров його до тих пір, поки не прийде помста. І почувши це слово, священник злякався й вийшов, і розповів священникам, що бачив і чув. І вони наважились увійти і побачили те, що там було. І стіни храму заволали, і самі, хто ввійшов, роздерли одежу свою зверху до низу. І не знайшли вони тіла його, але знайшли тільки його кров, що стала як камінь. І охоплені жахом, вийшли вони і сповістили всьому народові, що вбито Захарія. І почули всі племена народу, і плакали над ним, і оплакували його три дні та три ночі. Після трьох днів священники почали радитися, кого поставити на місце Захарії. І впав жереб на Симеона. Бо йому було сповіщено Святим Духом, що не побачить він смерті доти, доки не побачить Христа в тілі.

XXV. Я ж, Яків, що написав цю історію в Єрусалимі, під час смути і до смерті Ірода ховався в пустелі доти, доки не вщухла смута в Єрусалимі, славлю Владику Бога, який дарував мені мудрість, щоб описати цю історію. І нехай буде благодать Його з усіма, хто боїться Господа. Амінь.

Сьогодні ми святкуємо Покрив Пресвятої Богородиці, але одночасно святкуємо День Захисників України. До Вас, які вже взяли зброю для захисту України! До Вас, спадкоємців благовірного гетьмана Петра Сагайдачного, святій пам’яті Симона Петлюри, Тараса Бульби-Боровця та всіх інших, хто віддав своє життя за Вільну Україну, звертаюся мої браття й сестри, які стоять тут готові йти покласти вищу жертовність «за другів своїх», за наш народ, за існування України!

Брати і сестри! Вже минула 8 років від Об’єднавчого собору 2018 р. та 7 років від часу надання канонічної автокефалії Православної Церкви України. Але і вже більш десяти років Україна потерпає від агресії Росії. Війна стала поворотним пунктом у розвитку нашої країни. Війна значно скоротила, а в деяких галузях зовсім припинила нашу мирну творчу працю. Вона змусила перебудувати всю нашу діяльність на воєнний лад. Вона перетворила нашу країну на єдиний і всеосяжний тил, що обслуговує фронт, нашу Українську армію, наші Добровольчі формування. Мусимо визнати, що період мирного будівництва завершився. Розпочався період визвольної війни проти російських загарбників.

Війна створила небезпечну загрозу самого існування України, над якою нависла серйозна небезпека; потрібно усвідомити цю небезпеку і перебудувати всю нашу роботу на військовий лад. Російські загарбники грабують нашу країну, руйнують створені працею робітників, селян та інтелігенції міста й села. Російські орди вбивають і ґвалтують мирних жителів нашої країни, не шкодуючи жінок, дітей, людей похилого віку. Наші брати в окупованих росіянами тернях нашої країни стогнуть під гнітом московських загарбників.

Багата ворожої крові пролили бійці Збройних Сіл України, за допомогою добровольців, людей доброї воли та щирого серця, захищаючи честь і свободу України, мужньо відбиваючи атаки оскаженілого ворога, демонструючи зразки відваги та героїзму. Але ворог не зупиняється перед жертвами, він ні на йоту не дорожить кров’ю своїх солдатів, кидає на фронт усе нові й нові загони на зміну тим, хто вибув зі строю, і напружує всі сили, аби захопити наші міста.

Здійснюючи напад на Україну, російські загарбники вважали, що вони напевно зможуть «покінчити» з Україною за кілька днів або тижнів, і зуміють протягом цього короткого часу дійти до Львова та Чернівців. Слід зазначити, що росіяни не приховували цього плану «блискавичної» перемоги. Навпаки, вони всіляко рекламували його. Проте факти показали всю легковажність та безпідставність «блискавичної» операції. Тепер цей божевільний план слід вважати остаточно проваленим. Чим пояснити, що «блискавична війна» не вдалася та зазнала краху на сході? На що розраховували російські стратеги, стверджуючи, що вони за два місяці покінчать з Україною і дійдуть у цей короткий термін до кордонів з Румунією, Польщею та Угорщиною?!

Найперше вони розраховували, що Україну здадуть. Що, як було вже в 2014 р., НАТО погодиться з анексією Криму, яке зробив тогочасний президент США Барак Обама.

Російські загарбники розраховували на слабкість Збройних Сил України , гадаючи, що російсіяни спроможуться з першого ж удару розгромити та розсіяти наші сили, відкривши шлях до безперешкодного просування вглиб нашої держави. Проте росіяни й тут жорстоко прорахувалися, переоцінивши власні сили та недооцінивши наш народ та нашу армію! Ми, не тільки військово, але і духовно показали наше прагнення до вільності, відкинули російську навалу та успішно протиставімо їй. Тому ми схиляємо коліні перед кожним, хто встав на захист нашої Свободи та Незалежності! Вічна слава та пам’ять тим, хто віддав за це своє життя, бо каже Христос: «Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Ін. 12:13).

Моральний стан нашої армії вищий, ніж російської, адже вона захищає свою Батьківщину від московських загарбників і вірить у правоту своєї справи. Натомість російська армія веде загарбницьку війну, грабує чужу країну і не може повірити хоча б на мить у правоту своєї ганебної справи. Немає жодного сумніву, що ідея захисту Вітчизни, в ім’я якої воюють наші люди, повинна породжувати й справді породжує в нашій армії героїв, які зміцнюють Українську Армію. На противагу цьому, ідея захоплення та пограбування чужої країни, заради якої росіяни, власне, й ведуть війну, породжує в російської армії професійних грабіжників, позбавлених будь-яких моральних засад і тих, хто розкладає російську армію.

Ось чому наша армія виявилася сильнішою, ніж припускали росіяни, а російська армія — слабшою, ніж можна було б припустити, зважаючи на хвалькувату пропаганду московських загарбників. Оборона Києву та Харкова, де наші війська славетно відбили наступ загарбників,  свідчить про те, що у вогні війни куються і вже викувалися нові українськи бійці та командири: льотчики, снайпери, артилеристи, мінометники, танкісти, піхотинці, фахівці безпілотних систем, які вже зробилися грозою для російської армії. Немає сумніву, що всі ці обставини, взяті разом, зумовили неминучість провалу «блискавичної війни» проти України!

Ми мусимо сьогодні визнати, що у нас немає жодних «православних братів у Росії». Бо програма та настанови Російського патріарха Кирила, програма партії Путіна, вислови та настанови людей, які підтримують агресію, – це слова бісів, що втратили людську подобу і впали до рівня диких звірів. І ці люди, позбавлені совісті й честі, люди з мораллю тварин мають нахабство закликати до знищення Української нації — нації святителя Петра Могили, митрополита Сильвестра Косова, Івана Котляревського та Тараса Шевченко, митрополита Іларіона (Огієнко), Тараса Бульби-Боровця та Романа Шухевича! Російські загарбники прагнуть війни на винищення україніці та України. Що ж, якщо росіяни бажають війни на винищення, вони її отримають. Відтепер нашим завданням, завданням усіх, хто повстав за Правду Христову та захист України, завданням кожного бійця ЗСУ, буде винищити всіх російських загарбників, що пробралися на територію нашої Батьківщини в якості окупантів. Жодної пощади російським окупантам!

Ми захищаємо Правду Христову. Тому мусим діяти, навіть у в умовах війни з християнською розважливістю, не опускатися до рівня російських загарбників, які є бісами в людської подобі. Ми ведемо війну визвольну, справедливу, навіть розраховану на звільнення поневолених народів Росії від путінської тиранії. Тому всі чесні люди сьогодні підтримують ЗСУ, як армії визволителів. У нас немає і не може бути таких цілей війни, як загарбання чужих територій, підкорення чужих народів —йдеться про народи та території Росії,. Нашою першою метою є звільнення наших територій та наших народів від російського ярма. Ми не маємо й не можемо мати таких цілей війни, як нав’язування своєї волі та свого режиму білорусам та іншим поневоленим народам, які чекають від нас допомоги.

Сьогодні наша Православна Україна є головною надією всіх поневолених Росією народів, тому наша задача є в тому, щоб перемогти імперію та допомогти цим народам у їхній визвольній боротьбі проти російської тиранії, а потім надати їм цілком вільно влаштуватися на своїй землі так, як вони хочуть. Ніякого втручання у внутрішні справи інших народів! Але щоб досягти цих цілей, потрібно розчавити військову міць російських загарбників, потрібно винищити всіх російських окупантів до останнього, хто продерся на нашу Батьківщину для її поневолення.

прот. Сергій Горбик

Переклад з білоруської – «Київське Православ’я!»

Однак, коли вже 1 серпня 2023 р. виявилося, що переважна більшість духовенства та вірян ПЦУ, як і загалом українці, підтримує перехід на новоюліанський календар, у інформаційному просторі з’явилася невелика, але активна група прибічників юліанського календаря, яка вдалася до відвертої брехні та грубих маніпуляцій історичними фактами, православними догматами та канонами. Багата з того, що використовує ця група є відвертим повторенням наративу Московського патріархату. Мусимо констатувати: Зробився певний «тандем» з різних речників РПЦвУ та «корисних ідіотів» – групи духовенства та мирян ПЦУ.

Отже, у даної невеликої статті ми спростуємо основні тези та твердження, які сьогодні використовується проти ПЦУ через перехід на новоюліанський календар. При цьому ми спробуємо не повторювати того, що вже було сказано в статтях «Календарне питання в світлі історичних та догматичних фактів» та «Феномен сакралізації «7 січня» як рудимент радянщини»

1) Датування та календар мають сакральне значення в християнстві, яке зберегла тільки Православна Церква через юліанський календар?

Давайте почнемо з того, що календар, якій ми називаємо «юліанським», не є римським. На самої справі був скопійований від персів і введений в дію за 45 років до Різдва Христового римським імператором Юлієм Цезарем. Кожні 128 років він відставав на 1 день від повного природного кола, річного циклу обертання планети Земля навколо Сонця. Перси враховували це та додавали ще один день на кожні 128 років, а римляни цього не знали та поправку не вживали.

Питання сакральностідатування.

Як відомо, Христос та апостоли жили за юдейським календарем, у якому були дні вшанування старозавітних пророків. І цілком логічна, що вони вшановували їх у відповідні дати. Те саме відбувалося і в громах перших християн… Але коли ми накладемо юдейський календар навіть на юліанський, дати шанування співпадати не будуть.

Ще одним фактом, які маніпулятивна використовують прибічники юліанського календаря – це датування свята Преображення Господнього. По їх версії, «Хмара сходить над горою Фавор тільки 19 серпня, отже істинним є тільки старий стиль».

Однак, коли ми звернемся до Євангелія, то побачим, що Преображення Господнє  відбулася в лютому-березні, за 40 днів до Великодня. Проте Православна церква вирішила святкувати цю подію 6 серпня, щоб уникнути збігу з Великим постом, оскільки це торжество занадто велике, щоб відзначати його у Великий піст. Але і це ще не все…

Згідно Церковному Переданням, є дві версії, де ж сталося Преображення Ісуса Христа: чи на горі Фавор (більш поширена, але менш імовірна), чи на горі Гермон (менш відома версія, але котру підтримують більшість сучасних богословів).

Так, до IV ст. в давньохристиянських записах гору Преображення за єврейською назвою не згадували. Проте, після того як християнство стало державною релігією Римської імперії, зробилося популярним паломництво на Святу Землю. Єлена, мати імператора Костянтина, влаштувала прощу на Фавор, там пізніше звели монастир, тож ця гора стала асоціюватися з подією Преображення. Але за часів Ісуса то була населена місцевість, на її вершині стояло римське укріплення, і це навряд чи могло стати місцем молитовного усамітнення Христа й учеників. Хронологія ж подій у Євангелії вказує на рух Ісуса на північ, до Гермону, а не на південь, до Фавору.

Таким чином, Преображення відбулось і не 6, і не 19 серпня, і навіть не в серпні взагалі. Тож появу хмари слід сприймати лише як природне, метеорологічне явище.

Більш того, конкретні дати ніколи не мели сакрального значіння в Православ’ї. Наприклад, коли ми порівняємо «Статут Великої Церкви Константинопольської» та «Студитський Статут», то побачимо, що дні пам’яті багатьох загально християнських святих, наприклад апостола Пармена (І ст.) відрізняються – у першому випадку його вшановують 19 січня, а у другому – 28 липня.

З решти, сама дата Різдва Христового є умовною. Так, на сході Різдво довгий час святкували разом зі святом Богоявлення 6 січня. Це свято поєднувало у собі і Христове Різдво, і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово «Епіфанія» чи «Теофанія», що означає «З’явлення» чи «Богоявлення», у перших століттях християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, а і Його появу на Землі, тобто Його Народження. Рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було прийнято на Ефеському (Третьому Всесвітньому) церковному соборі в 431 році.

Можна приводити ще багато прикладів, але вже маємо права зробити висновок, що Православна Церква святкує не дату, а подію. Тобто немає аніякої сакралізації конкретної дати. Тому немає ніякого догматичного чи канонічного злочину святкувати згідно юліанського або новоюліанського календаря.

Тепер розглянемо «сакральність» календаря.

Вище ми вже відзначали, що Христос та апостоли жили за юдейським календарем. На користь цього свідчення можна знайти багато доказів у Євангелії. Саме це зробилося підставою того, що він зробився основою для добового кола православного богослужіння. За цім календарем жили й перші християнські громади Близького Сходу, які переважно складалися з колишніх юдеїв. Натомість християнські громади колишніх язичників користувалися офіційним календарем Римської імперії – юліанським. Але ці розбіжності, зокрема час святкування Нового року, аніяк не розділили християн.

Після того, як Християнство зробилося офіційним віровизнанням Римської імперії, Церква відкинула юдейський календар та перейшла на юліанський, але заховалося кілька суттєвих календарних відмінностів від сучасного стану:

По-перше, рахування років починалося від його введення в Римської імперії, тобто за 46 років до Різдва Христового.

По-друге, роки «від створення світу» рахувалися згідно юдейському календарю.

Правка юліанського календаря була здійснена у VIII ст., коли була запроваджено літочислення «від Різдва Христового». Тобто відбулося його «обнуління». При цьому нульовий рік та «нульовий рік до н. е.» не існують згідно з юліанським літочисленням — так було заведено Бедою Преподобним на початку VIII століття.

Була ще одна реформа, про яку зараз прибічники юліанського календаря практично не згадують – це запровадження Візантійського календаря, які був офіційно затверджений імператором Василем II у 988 році та використовувався аж до падіння Візантийської імперії у 1453 році. Він збігався з юліанським календарем, але мав дві суттєві відмінності: початком року вважалося 1 вересня, а також був змінений рахунок років «від створення світу» (тобто, коли за юдейським календарем 2023 р.– це 5784 р., то за візантійським – 7532 р.)

Саме візантійський календар, а не юліанський, був офіційним календарем, як Київської митрополії Константинопольського Патріархату, так і загалом Київської Руси. Це дуже легко побачити, коли дивитися руські (українські та білоруські) літописі. І власне церковним він у нас залишався практично до кінця XV ст., хоча офіційна вважається, що візантійський календар припинив своє існування 1453 р., коли впала імперія.

Усі ці календарні реформи відбувалися в Християнської Церкві без якогось соборного обговорення, що підтверджує їх технічний, а не догматичний характер та відсутність надання якогось сакрального значення календарному питанню. До слова, опосередковано це підтверджує і історія візантійського календаря. Так, посилаючись на гіпотезу деяких істориків, що Шостий Вселенський Собор встановив дату літочислення: від біблійного «створення світу» з початком 1 вересня 5509 до нашої ери, яка, власне є в візантійському календарі, прибічники «старого стилю» спробують доказати «догматичність календарного питання». Проте серед 102 правил цього Собору немає особливого правила, що стосується початку літочислення або календаря. Тільки у контексті 3-го правила є згадка про рік: «Відповідно визначаємо, щоб ті, що зв’язалися другим шлюбом, і навіть до п’ятнадцятого дня місяця січня, що пройшов, четвертого індикту, шість тисяч сто дев’яносто дев’ятого року, що залишалися в поневоленні гріха, і не захотіли витверезитися від нього, підлягали канонічному виверженню зі свого чину».

Тому, посилання на Шостий Вселенський собор грає проти апологетів «старого стилю». Адже відсутність розгляду питання про вирахування року «створення світу», як у постановах власне цього собору, так і в постановах соборів попередніх, доказує не важливість суто календарного питання для Церкви та, як ми вже відзначали вище, його технічність.

З всього вищевикладеного можна зробити висновок: Ані датування, ані власне календар не мають сакрального або догматичного характеру.

2) Юліанський календар затверджений ще на І Вселенському Соборі?

Знову маємо відверту маніпуляцію. Як ми вже відзначали вище, жодний Вселенський Собор не розглядав календарне питання. Щодо І Вселенського Собору, то він розглядав не календарне питання, а виключно вирахування дня Святої Пасхи, який, згідно соборної постанові, «не може бути раніше чи разом з Пасхою юдеїв».

Тобто мова йде виключно про вирахування Пасхального циклу, а не про власне календар та нерухомі свята. А новоюліанський календар залишає Пасхалію такою, як вона була прийнята на І Вселенському Соборі.

Отже, посилання прибічників юліанського календаря на Вселенські Соборі, зокрема і І Вселенський Собор, цілком необґрунтовані.

3) Наші предки, зокрема і українські козаки, ще в XVII – XVIII стст. захищали юліанський календар?

Згаданий вище посил – чи не основний в аргументації прибічників юліанського календаря. На його підтримку приводяться тексти багатьох історичних документів, посилання на статті та праці відомих українських істориків, зокрема митрополита Іларіона (Огієнко)… Однак, коли ми заглибимся в проблему, то знову побачимо відверту маніпуляцію історичними фактами.

Дійсно, православні Речи Посполитої, як і решта православного світу, не прийняли григоріанський календар та рішуче проти нього виступали. Власне про це і кажуть тогочасні документальні джерела. Однак головною підставою спротиву був не сам календар, а те, що папа Григорій ІІІ змінив і вирахування Пасхалії, що дійсно суперечило постанові І Вселенського Собору. Саме це було основою всіх календарних дискусій, зокрема і в Константинопольському Патріархаті.

І тут нам варто замислитися: А чому, власне, православні, ти ж українські козаки, боронили юліанський календар?

Опір православних щодо введення григоріанського календаря будувався на рішенні Константинопольського собору 1583 р., на якому, крім Вселенського Патріарха Ієремії, були присутні Олександрійський патріарх Сильвестр і Єрусалимський патріарх Софроні VI. Саме цей собор закликав православних «твердо і неухильно, навіть до пролиття своєї крові, триматися православного місяцеслова і юліанської пасхалії».

Таким чином, українські козаки, разом зі всім православним світом, виступали проти григоріанського календаря через позицію Константинопольського Патріархату, які для їх був беззаперечною і конечною інстанцією відносно питань віри, про що каже багато тогочасної мемуарної літератури.

Але на сьогодні ситуація кардинальна змінилася. Бо в травні 1923 р. саме Константинопольський патріарх Мелетій IV скликав конгрес Вселенського Православ’я, які прийняв рішення про перехід на новоюліанський календар. Отже, коли гіпотетично уявить, що такий календар був би прийнятий Константинопольським Патріархатом ще в ХVІІ ст., то козаки б захищали саме його…

Висновок очевидний: Посилання прибічників юліанського календаря на події кінця ХVІ – ХVІІ стст, зокрема на позицію українського козацтва щодо календарного питання, є черговою маніпуляцією. Адже відмова від григоріанського календаря була виключно через Пасхалію та позицію Константинопольського Патріарха, а з 1923 р. Вселенські патріархі підтримують саме новоюліанський календар, його використовують 10 з 16 автокефальних православних церков.

4) Юліанський календар є складовою історичної національної ідентифікації українців?

На нашу думку, це одне з найбільш безглуздих та маніпулятивних тверджень прибічників юліанського календаря. Адже загальносвітові календарі аніяк не можуть бути саме «складовою національної ідентичності».

Вище ми вже відзначали, що під час хрещення Київської Руси в 988 р. у Константинополі діяв т.зв. «Візантійський календар». І він був головним не тільки для українців, а і загалом всіх православних Київської митрополії Константинопольського Патріархату, майже до кінця XV ст. У подальшому відбулося повернення до юліанського календаря, які тоді був загальним для всіх християн аж до 1582 р.

Після того, як Католицька Церква перейшла на григоріанський календар та змінила вирахування Пасхалії, юліанський календар зробився конфесійною відзнакою православних у всьому світі. Тобто назвати його «історичним» або «національним» саме для українців не випадає, адже в ХVІ – ХХІ стст. були і є українці-протестанти та римо-католики, які використовують григоріанський календар, а також юліанський календар використовували православні християни інших народів

Більш того, після Берестейської унії 1596 р. юліанський календар вже не був і конфесійною відзнакою, адже Рим, для її поширення дозволив уніатам залишатися на «старім» календарі. Тобто опір українців поширенню унії, на які так люблять посилатися прибічники юліанського календаря, аніяк не був пов’язаний з «календарним питанням».

7 січня сакральна дата?

Чомусь всі прибічники «старого стилю» зосереджені саме на «7 січня», але вони явно забуваються, що ще в ХІХ ст., коли накласти юліанський календар на григоріанський, це було… 6 січня.

Щодо «збереження національної ідентичності через календар в умовах відсутності власної держави»

На нашу думку, це дуже суперечливе твердження. Адже мусимо відразу поставити додаткове питання: Де і коли?

Ми вже відзначали вище, що юліанський календар не був відзнакою конфесійної або національної приналежності в Речи Посполитої ХVІ- ХVІІІ ст. Вочевидь він не був таким і в Російської імперії, де мав статус державного.

На Буковині (до 1924 р.) юліанський календар використовували також православні румуни та греко-католики. Отже календарне питання аніяк не впливало на протистояння православних українців та румунів. Не впливало воно на події й після 1924 р., коли Румунська Православна Церква, зокрема і українські парафії, перейшла на новоюліанський календар.

Не є доказом і «український деканат» Рум. ПЦ, які частково використовує юліанський календар. Адже він був організований вже після ІІ Світової війни з колишніх греко-католиків, яких долучили до Православної Церкви після державної заборони ГКЦ в Румунії. Саме для зменшення спротиву, їм була дозволена церковно-слов’янська мова та юліанський календар. Натомість українські православні парафії в Румунії, що діяли і до заборони ГКЦ, без проблем використовують загальний новоюліанський календар.

У міжвоєнному часі православні українці чинили опір впровадженню новоюліанського календаря в ПАПЦ.

Дійсно, є досить багато свідчень, що православні білоруси та українці чини опір запровадженню новоюліанського календаря в ПАПЦ. Але знову мусимо відповісти на питання: Чому?

Головною причиною неприйняття новоюліанського календаря частиною православних ІІ Речи Посполитої була політика пацифікації (ополячення), яку активно проводила польська влада вже з другої половини 20-х років ХХ ст. Тобто склалася ситуація, коли частина православних вважала запровадження новоюліанського календаря однією зі складової тогочасної антиукраїнської (і антибілоруської) політики. Але сьогодні все кардинально змінилося. Адже існує Незалежна Україна, політика якої аніяк не скерована на полонізацію українців. Тому опір новоюліанському календарю через це згубив усілякий сенс.

5) Календарну реформу (перехід на новий календар) впроваджували комуністи та нацисти

Ми не будемо розглядати календарну реформу в християнських країнах, де панівним віровизнанням є римо-католицтво та (або) протестантизм. Подивимось тільки на країни, які умовно можна назвати православними.

Так, Болгарське царство перейшло на григоріанський календар 31 березня 1916 р.; Українська Народна Республіка – 15 лютого 1918 р.; Румунське королівство – 18 січня 1919 р.; Королівство Сербів, Хорватів і Словенців – 18 січня 1919 р.; Грецьке королівство – 9 березня 1924 р.

Отже більшовики, які запровадили новий календар з 1 січня 1918 р. у Росії, аніяк не були першими та єдиними у цьому питанні. І це аніяк не було пов’язано з комуністичною ідеологією. Наприклад Фінляндія, яка у 1809 – 1917 роках була автономним Великим Князівствам Фінляндським у складе Російської імперії, перейшла на григоріанський календар ще 17 лютого 1753 р. і залишалася на їм увесь час російської анексії.

Що стосується СРСР та нациської Німеччині, то деякі речи прибічники юліанського календаря свідомо або несвідомо покидають поза увагою.

5.1. Юліанський календар православних у СРСР.

Отже, більшовики примушували РПЦ змінити календар не на новоюліанський, а на григоріанський. Тобто змінити і вирахування дня Пасхи. Саме це викликала спротив у православних СРСР. До цього додався загальне неприйняття релігійної політики радянської влади – закриття храмів, арешти та розстріли духовенства, експропріація церковних цінностей і т.п. У цьому процесі тихого спротиву, календар був тільки одним з елементів.

При цьому треба відзначити – частина православних парафій в Радянської Україні використовувала саме новоюліанський календар. Повний перехід православних на юліанський календар був наслідком певної церковної уніфікації, яку проводила РПЦ через вимогу комуністичної влади (це стосується 20-х – початку 30-х років, а також післявоєнного періоду).

У другої полові ХХ ст., після зміни церковної політики радянської влади, прив’язка РПЦ до юліанського календаря використовувалася для витискання духовенства та вірних з суспільного життя, про що ми вже писали у однієї зі статей.

Однак тут ми мусимо згадати ще одну подію, яка буде дуже незручною для прибічників юліанського календаря та посилання на СРСР. Після анексії Буковини та Закарпаття, радянська влада не тільки примусово долучила православні парафії до РПЦ, зокрема і українські, але змусила перейти на юліанський календар. Тобто маємо приклад силового насадження саме юліанського календаря саме комуністичною владою.

Разом з тим, навіть у РПЦ МП радянського періоду не все було однозначно. Новоюліанським календарем користувалися румунські парафії на Буковині та «Патріарші парафії в Угорщині», а також деякі парафії у Західної Європі. Тобто РПЦ цілком спокійно сприймала і сприймає використання новоюліанського календаря.

Сьогодні Україна не проводить антицерковну політику, а також ніхто не витискає духовенство та вірних з суспільного життя. Навпаки, діюче релігійне законодавство є одним з найбільш ліберальних у Європі, духовенство офіційно запрошують на всі державні заході. Тому висновок зрозумілий – жодного фактору, який б примушував ПЦУ триматися юліанського календаря немає.

5.2. Німеччина

Треба почати з того, що перехід території Німеччини та Австрії на григоріанський календар завершився ще на початку XVIII століття. Але до І Світової війни у Германської імперії не було якось масової присутності православних, а ті, що були, без проблем користувалися юліанським календарем. Також без проблем юліанським календарем користувалися православні та греко-католики в Австро-Угорської імперії.

Однак, ще в часі Веймарської республіки (1918 – 1933 рр.), коли туди емігрувала багато російських православних, була здійснена уніфікація на базі новоюліанського календаря. Це було зроблено через необхідність загально-державного визначення святкових днів. Натомість православну пасхалію німецькій уряд не чіпав. Це залишилося незмінним і після приходу нацистів до влади.

Природно, що нацисти вводили свої порядки і на окупованих територіях СРСР, зокрема і щодо неробочих днів на релігійні свята. Але і тут не все так однозначно…

Наприклад, у Дистрикті Галичина, німецька окупаційна адміністрація не примушувала УГКЦ переходити на григоріанський або новоюліанський календар. Неробочим днем було як раз 25 грудня/7 січня. Також це заховувалася і на деяких інших окупованих територіях. До того ж, Пасха відзначалася за звичним православним вирахуванням.

Отже, ствердження того, що нацисти примушували українців переходити на григоріанський або новоюліанський календар, є дуже маніпулятивним. Адже це відбувалося далеко не скрізь.

6) Афон та Єрусалимський патріархат живуть виключно за юліанським календарем

Тут треба відразу зробить акцент саме на слові «живуть». Коли ви запитаєте у афонського ченця або представника духовенства та вірних Єрусалимського патріархату: «Яке сьогодні число?». То вам назвуть дату саме згідно юліанського календаря. Ніхто не буде казати про «Різдво 7 січня» або «Покрову 14 жовтня».

Крім того, посилаючись на приклад Афону, критики новоюліанського календаря не кажуть, що подвір’я афонських монастирів на материкової Греції без проблем живуть за новоюліанським календарем. Те саме можна казати і про ті Православні Церкви, які залишаються на юліанським календарі. Практично всі вони мають парафії, а часам і єпархії, що використовують новоюліанський календар.

6. Деякі висновки

Ми проаналізували головні тези прибічників юліанського календаря. Як виявилося всі вони, або неправдиві, або маніпулятивні. Немає жодного реального заперечення щодо використання новоюліанського календаря, які, на сьогодні, збігається з григоріанським згідно нерухомих церковних свят.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Однак незабаром, за допомогою п. Василя Козьмика, була знайдена стаття Дмитра Тащука «Де покоїться митрополит Гакман?». У цієї статті розповідається про відкриття гробниці осені 1976 р.; дається описання стану мощів спочилого митрополита, а також розповідається про дії радянської влади щодо їх таємного перепоховання (про ці факти ми розповімо згодом). Факт такого таємничого та поспішного перепоховання релігійного діяча ХІХ ст. подався нам дещо дивним. Тому ми звернулися до кількох науковців, які спеціалізуються на історії СРСР. Усе вони висловили наступну думку: Для таких дій були потрібні серйозні причини та тут не обійшлося без втручання КДБ. Але чим це було викликано? На нашу думку, відповідь треба було шукати в архіві Буковинської митрополії, частина якого була вивезена російськими військами у 1914 р.

І. Відкриття мощів митрополита Євгена Гакмана у 1914 р.

Загально відомо, що митрополит Володимир Репта щиро вітав війська Російської імперії. Як повідомляє російська газета «Новое время» у вересні 1914 р., «Чернівецький митрополит Володимир (Репта) із сонмом православного духовенства у повному облаченні, разом із міським головою, з урочистою процесією вийшли назустріч російським військам, запрошуючи їх вступити до столиці Буковини». У подальшому він видав указ духовенству молитися за російського царя й перемогу російських військ… Усе це вказує на те, що планувалося долучення Буковинської митрополії до Російської Православної Церкви. Отже, було б цілком логічний вивіз певних документів саме до «Святішого урядового синоду» Російської імперії. Кола пошуку отримала певну локалізацію, адже ці документи знаходитися у «Центральному державному історичному архіве СРСР».

Як вдалося висвітліть, частина документів Буковинської митрополії дійсно «поступила в Канцелярію обер-прокурора Синоду в 1914 р.», де вони вочевидь мусили бути вивчені та систематизовані. Але І Світова війна, а потім і падіння російської монархії, внесла свої корективи. Частина документів, особливо німецькою та румунською мовами, була описана та перекладена тільки в кінці 60-х – початку 70-х років ХХ ст. У фонді канцелярії обер-прокурора (1890-1920 рр.) мається окрема течка, у якій зберігаються кілька десятків перекладів, серед яких один дуже цікавий – це переклад «Акт відкриття могили архієпископа Євгена Гакмана, здійснений комісією під керівництвом митрополита Володимира Репта від 29 червня 1914 р.», який був здійснений в 1971 р.

«Акт написаний німецькою мовою, каліграфічним почерком на гербовому папері (тут незрозуміло: чи то на якомусь бланку; чи проста на якось папері особливої якості – С.Г.). Текст акту наступний: Ми, комісія, яка складається з церковних та світських осіб, під головуванням Високопреосвященного митрополита Володимира, згідно дозволу уряду Його Величності імператора Франса-Йосипа, 29 червня 1914 р., у 2 години дня (по-полудні) відкрили поховання архієпископа Володимира Гакмана в Кафедральному соборі м. Чернівці. Після відкриття нам представилися мощі людини в архієрейському облаченні, без слідів гноєння, неприємного паху або явного тління. Комісія прийшла до спільної думці, що темна та суха шкіра цілком відповідає вигляду інших мощів, які на сьогодні відомі Святої Церкві. Кілька членів комісії повідомили про приємній запах ладану, які вони відчували. Але інші заперечували, що це пов’язано з відкритою труною, а є звичайним пахом у соборі. Таким чином, ми засвідчуємо наявність мощів архієпископа Євгена Гакмана та віддаємо остаточне рішення про його церковне прославлення вищої Церковній Владі в особі митрополита Володимира Репта, яке він мусить представити Його Величності імператору Франсу-Йосипу. Акт підписали: Metropolit Wladimir von Repta, Rudolf von Meran, Alexander Freiherr von Hormuzaki та ще 12 осіб духовного і світського звання».

Таким чином, переписка митрополита Володимира Репта з урядом Австро-Угорської імперії щодо ексгумації та обстеження тіла митрополита Євгена Гакмана, яка розпочалася, як ми відзначали в попередньої статті, на початку червня 1914 р., мела результат. Таким чином, у кінці липня дійсно почала готуватися врочиста канонізація та відкриття мощів для поклоніння.

ІІ. Події радянського часу щодо відкриття мощів та «перепоховання» митрополита Євгена Гакмана

Після дослідження документу 1914 р., нам знову варто повернутися до статті Дмитра Тащука та зосередитися на двох моментах: Чому радянська влада вирішила «перепоховати» (читай спробувати знищити) мощі митрополита Євгена Гакмана? Що побачили при повторному відкритті його гробниці?

Для відповіді на перше питання, нам потрібно згадати кілька істотних моментів, які стосуються архівної справи в СРСР та політичної ситуації кінця 60-х – початку 70-х рр. у їм.

Усі наукові бібліотеки, а тим більше архіви в СРСР знаходилися під пильним наглядом КДБ. Саме т.зв. «перші відділи», що існували в кожної установі, вирішували: які книги та документи могли знаходиться у вільним доступі, а які мусили були покладені на «спецсховищі» або загалом знищені. Це стосувалося і документів Буковинської митрополії, зокрема і зроблених описів та перекладів.

Тепер звернемось до політичної ситуації в СРСР. Після хрущовської «відлигі», а особливо після окупації Чехословаччини, у Радянському Союзе почалася нова хвиля боротьби з «інакодумством та антирадянщиною». Це особливо стосувалося національних рухів. У цьому процесу «увага» надавалася не тільки людям, але і тому, що історики називають «матеріальними пам’ятниками». Зокрема відбувалася спроба знищити все, що якось може підняти національну самосвідомість поневолених Москвою народів (власне про це і пише  Дмитро Тащук у своєї статті).

Отже, що з відбулося в 70-х роках ХХ ст.?

На нашу думку, яку поділяє кілька експертів-дослідників, які працювали в архівах на початку 70-х, тоді відбувалася ревізія архівних матеріалів, яка мусила визначити ступень доступу да їх. У цієї акції відбувалися і переклади документів, які до цього зберігалися в короткому опису. Отже акт про відкриття поховання митрополита Євгена (Гакмана) був серед документів, що були перекладені через потребу визначення їх доступу.

Вочевидь, переклад був переданий у КДБ, яке мусило визначити ступень доступу да його. І, як ми вже відзначали у попередньої статті, вшанування митрополита Євгена не було вигідно, ані Російської Православної Церкві, бо він був прибічником автокефалії Буковинської митрополії (читай – Українського Православ’я); ані ворогом українського національного руху, адже він був одним з його засновником на Буковині… Саме тому, відкриття місця його поховання, а ще більш факту існування його мощів, було дуже невигідно радянської владі. А час, якій пройшов від часу перекладу до відкриття та спроби знищення мощів митрополита, визначається тільки часом пересовування документів з архіву тогочасного Ленінграду до структур КДБ України та конкретно – Чернівецької області.

Однак, у цьому дослідженні нам найбільш цікаво те, що побачили ті радянські діячи, які відкрили могилу митрополита Євгена та спробували знищити його мощі… Тут ми звернемось до цитування згаданої статті Дмитра Тащука: «Виявилось, що і це деко, що мало форму домовини без дна, знімалось. Його зняли – і всі побачили мумію людини, що пролежала в могилі 103 роки. Останки мали чорний як смола колір. На голові біла митра зі скромним темним хрестиком. Одяг — біло-золотистий шовк, але ушкоджений в місцях прилягання до тіла. Зверху накидка з рожевої шовкової тканини з символічними візерунками хрестиків і екзотичних пальмових гілок. З-під накидки виднілись чорні черевики на досить високих підборах. Шкіряна підошва відліпилась від верхньої частини».

Отже, свідчення тих, хто бачив мощі митрополита в 1914 р., цілком збігаються зі свідченнями радянських «дослідників» осені 1976 р. Саме це, на нашу думку, найбільш вплинуло на рішення щодо спроби перепоховання (знищення) мощів, яке вочевидь приймалося на рівні Києву або, навіть, Москви. Адже радянська Влада аніяк не могла дозволити дати українцям церковно вшанувати одного з починальників українського національного руху на Буковині.

ІІІ. Деякі попередні висновки

Отже, ми маємо два документа: Акт відкриття гробниці митрополита Євгена Гакмана у 1914 р. та статтю Дмитра Тащука, яка розповідає про повторне відкриття мощів восени 1976 р.

Порівняльний аналіз документів свідчить, що це дійсно були мощі святителя, які не потерпіли руйнації або тління, ані через 41 р., ані через 103 р. Мощі залишалися нетлінними, а щодо одягу, то мусимо знати, що мощі переодягають стабільно через певний період, бо ризи не є нетлінними.

Загалом, історія знає багато прикладів, коли влада антихристів знищувала мощі святих, які їй заважали. Але це не було перешкодою, особливо коли заховалися свідчення про наявність мощів, для канонізації святих.

На нашу думку, надійшов час зібрати всі матеріали та, не дивлячись на приховання (знищення мощів) закінчити канонізацію митрополита Євгена, як видатного діяча Українського Православ’я в чині святителя.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Радує, що нарешті місцева влада визнала заслуги свого земляка Митрополита Євгена. В розмові взяли участь науковці, громадські діячі, працівники культури і навіть священики Московського Патріархату. Заходи, присвячені Митрополитові Євгену. Чернівецько-Буковинська Митрополія Української Православної Церкви Київського Патріархату проводить у його ріднім селі щороку без будь-якої участі та підтримки місцевої влади, з участю окремих мешканців села, бо інші з батюшкою Іваном, настоятелем сільської церкви Московського Патріархату, не визнають УПЦ Київського Патріархату.

Цього року, 12 квітня, у васловівському жіночому монастирі, збудованому Митрополією на місці рідної хати Митрополита Євгена, в церкві Преображення Господнього, Митрополит Данило зі священиками Митрополії відправив поминальну літургію, яку влада вже не проігнорувала. А після літургії відбулась конференція, присвячена згаданим ювілейним датам, яка прийняла відповідну резолюцію.

Круглий стіл розпочався демонстрацією документального фільму «Повернення митрополита» про життя і діяльність Митрополита Євгена. Можливо, нарешті люди в Васловівцях узнають, чому в їхньому селі збудована церква і будується монастир на честь Митрополита Євгена; чому його шанує Київський Патріархат і не шанує Московський. Правда, біля Свято-Духівського собору Московського Патріархату в Чернівцях стоїть пам’ятник Владиці Євгенові. Благородним діянням скульптора Миколи Мірошниченка скористалися з політичних мотивів кандидати в народні депутати перед виборами, щоб дати можливість Вікторові Януковичу, тодішньому голові Партії регіонів, показатися буковинцям у ролі побожного чоловіка і відкрити пам’ятник Митрополитові Євгену. Та коли настав урочистий момент, пам’ятник чомусь не відкривався – Янукович ніяк не міг стягнути покривало з пам’ятника, поки не допомогли охоронці. І стоїть цей монумент якось сумно та сиротлива…

А чому така байдужість?

У згаданому вже фільмі показано, як ще при радянській безбожній владі з Москви чинився нелюдський злочин. Підняли з місця вічного упокоєння в східній частині вівтаря кафедрального собору Святого Духа, збудованого Владикою Євгеном, труну з його останками. Згадано у фільмі, що дорогоцінних митрополичих атрибутів біля покійного вже не було. Але не згадано слова очевидця тої події, тодішнього завідувача відділом культурно-освітніх установ обласного управління культури Дмитра Тащука, що коли з труни зняли віко, то всі побачили Митрополита Євгена таким, як на фотографії. І це через 103 роки після поховання. Значить, його мощі нетлінні. Але це не зупинило злочинців.

Директор цвинтаря якийсь Вєдєрніков наказав: «Закопать под забором. Надгробка нє дєлать». І не «дєлалі». Тому й досі не знайдено місця того закопання. Тут неможливо втриматися, щоб не згадати слова Юрія Федьковича: «… О Москво, мати ти всіх лих! О Москво, ти несита крови! Крови пророків і святих, І праведних святої крови Вже переповненая чара». Ці слова про Москву, котра вже пробувала називатись третім Римом і сьогодні не проти такої назви.

Але з Києва йшло світло християнської православної віри на землі сусідів, яке згодом дійшло й до Москви. Коли Київський Князь Володимир у 988-му році хрестив Київ, про Москву ще й згадки не було. Перша згадка про неї датується 1147 роком. У 1940 році з Москви на Буковину прийшов войовничий атеїзм. Вождь російської імперії Володимир Ульянов (Ленін) казав, що релігія – це опіум для народу, тому священиків треба «расстрєлівать, расстрєлівать і єщьо раз расстрєлівать, чєм больше, тєм лучше». А сьогодні батюшка Іван з васловівської церкви Московського Патріархату не радить будувати монастир Митрополита Євгена – мовляв, Церква Київського Патріархату неканонічна, розкольницька. При цьому не каже людям правди, що саме Москва в 1448 році розколола Київську Митрополію, проголосивши власну автокефалію, яку Константинополь і інші Церкви не визнавали 141 рік. А за хабар від московського посла (200 золотих червонців і 120 соболів) Константинопольський патріарх Діонісій у 1686 році віддав Українську Церкву під юрисдикцію Москви. Тепер нехай мешканці Васловівців подумають, чи не гріх вони мають, обминаючи монастир Митрополита Євгена в своєму селі, ігноруючи видатну роль свого односельчанина Владики Гакмана в збереженні і утвердженні православної віри у рідному селі, в місті Чернівці та по всій Буковині. Дивно, що Митрополит Євген мав більшу підтримку в католицькій Австрійській державі від цісаря Франца-Йосифа, ніж Митрополит Данило має від високопосадовців незалежної України і мешканців рідного села Владики Євгена в увіковіченні його пам’яті. Одні з батюшкою Іваном прямо заявляють, що підтримують Московський Патріархат. А інші мовчки не допомагають. Навіть землю під церкву на місці колишньої хати Владики Гакмана та ділянку при ній куплено за чималі гроші. Будівництво монастиря ведеться за кошти духовенства та парафіян чернівецької церкви святої Параскеви і інших церков та скромні пожертви людей, які не бажають бути названими.

Багаті будують монастирі і церкви Московського Патріархату. Деякі вже навіть приготували гробовці (усипальні) для себе в церквах. Якби людей не обдурювали московські батюшки, то вони б як не грішми, то бодай своїми руками, працею допомогли будувати монастир. Адже священики Київського Патріархату разом з Митрополитом Данилом власними руками мурували стіни церкви.

Сьогодні, дякувати Богу, стоїть у Васловівцях прекрасний архітектурний ансамбль, який є окрасою села і пам’яткою про Митрополита Євгена, заслуги якого перед Богом і людьми неможливо переоцінити. До Митрополита Євгена всі православні церкви на Буковині були дерев’яними. Завдяки йому сьогодні Чернівці пишаються комплексом Митрополичої Резиденції, включеної до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Він заклав наріжний камінь собору Святого Духа, а потім освятив його. Одночасно була споруджена й нова парафіяльна церква святої Параскеви. Його життя було сповнене великою творчою роботою. Він був призначений головою першого сейму (парламенту) автономного коронного краю Герцогства Буковини, займав почесну посаду крайового старости. При ньому Буковинська єпархія була піднесена до гідності окремої Митрополії.

З його ініціативи було створено Товариство «Руська бесіда», найповажніша українська громадсько-культурно-освітня організація на Буковині. Дітищем Митрополита Євгена, фактично, є й Чернівецький університет. «Слава Митрополита Євгена не вмирає в Бозі, – сказав Митрополит Данило. – Вона перемагає, бо Господь є Правда… Коли будуть знайдені нетлінні мощі Владики Євгена, його святительська гідність буде піднесена до сонму святих, і Буковина буде мати свого святого – духовного покровителя краю».

Хіба це не чудо, що при всіх перепонах, спротивах, ігноруваннях монастир Митрополита Євгена у Васловівцях збудовано?! А творцям фільму про Митрополита Євгена варто нагадати, що гріх фальсифікувати історію, а тим паче сьогодення. Гріх замовчувати у фільмі Митрополита Данила, який відродив теологічний факультет у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, збудував монастир у Васловівцях…

Завдяки старанням Владики повернуто назву вулиці Митрополита Гакмана в Чернівцях, яка за часів Союзу називалася вулиця Пушкіна, створені Товариство імені Митрополита Євгена (Гакмана), митрополичий хор та Буковинський православний університет його ж імені, проводилися конференції за участю колишніх випускників теологічного факультету дорадянського періоду.

Негарно так по-драконівськи чинити з Владикою Данилом при житті, як вчинили з Владикою Євгеном після смерті. Пора вже вбити в собі дракона, визволитися від його влади. «Пізнайте правду, і правда визволить вас» (Ін 8:32). Як не намагалися воріженьки стерти з лиця землі ім’я Митрополита Євгена, а правда перемагає, бо вона світліша від сонця. Її мають знати всі. Такий закон Божий. У Святому Письмі читаємо (Пс. 77), що правду про історію народу має знати «рід майбутній – діти, що народяться, а вони в свій час сповістять дітям своїм».

У районному місті, а колись повітовому, Заставна має бути каплиця на честь Митрополита Євгена (Гакмана). Люди мають пишатися його ім’ям і краєм, що народжує таких людей. Нехай діти в школі складають речення, пишуть твори про заслуги подвижників свого краю, титанів праці, велетів духа і виховуються на прикладах з їхнього життя.

Олександра ПОПЕЛЮК, почесна голова Чернівецького відділу Союзу українок

Джерело: «Відродження» № 16, 2013 р.

Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому.

Мт. 7:7-8

Ми невипадково зробили ці слова Ісуса Христа епіграфом до цієї невеликої статті. Адже саме це сталося після опублікування на сайті «Українське Православ’я» та газеті «Відродження» (№24 від 16.06.2022 р.) матеріалу про спробу церковного вшанування одного з найбільших православних діячів Буковини – митрополита Євгена Гакмана (16 березня 1793 – 12 квітня 1873). Вже на протязі кількох днів отримали кілька дуже важливих свідчень з Чернівецького архіву та консультації кількох науковців з Австрії, які істотно доповнюють нашу попередню публікацію, дозволяючи зробити досить цікаві висновки, про які ми розповімо згодом.

Отже, у дослідженні Т. Воробей тільки мимохіть говориться про звернення «Руської Біседи» до «крайового сейму щодо вшанування Євгена Гекмана», яке було здійснено «у 1911 або 1912 рр.». При цьому ніяких посилань не приводиться. Але сьогодні, спираючись на документи «Державного архіву Черновецької області», можем з великою вірогідністю підтвердити цю інформацію, бо маємо в своєму розпорядженні певні документи (док. 1 та док. 2).

Документ 2

Згідно цім документам, датованих п’ятим лютим 1913 р., крайовий маршалок Буковини розповідає про рішення сейму від 19 жовтня 1912 р. щодо «вшанування «перших головних людей краю» крайового маршалка Євдоксія Гормузаки та архієпископа Євгена Гакмана, як державних мужів, що боролись за автономію краю та спорудження на їх честь монументальних бюстів».

Таким чином, робиться зрозумілим, що бачачи гальмування справи вшанування митр. Євгена Гакмана, яке чинив митрополит Володимир Репта через свої прорумунські погляди, українські діячи почали клопотати про його державне-цивільне вшанування. І це прохання було підтримано крайовим сеймом напередодні сороковій річниці від дня смерті вл. Євгена. Що правда, сейм на противагу української спільноті, вирішив вшанувати і світського румунського діяча Євдоксія Гурмузакі (+1874).

Важливість акту, які був прийнятий Буковинськім крайовим сеймом під тиском українців, важко переоцінити, адже він фактично знищував все перепони для церковного вшанування (місцевої канонізації) митрополита Євгена, що свідомо створювали прорумунська та прокатолицька спільноти.

На сьогодні, використовуючи певні документи уряду Австро-Угорської імперії, можна припустити: рішення крайового сейму було схвалено у Відні не раніше кінця весни – початку літа 1913 р. Цілком вірогідно, що з цього часу почалися якісь рухи і в справі канонізації. З цього робиться зрозумілим, чому початок переписці митрополита Володимира Репта з Константинопольським патріархом Германом V, інтронізація якого відбулася 5 лютого 1913 р., орієнтовно датується осінню – початком зими 1913 р.

Разом з тим, можна впевнено сказати: справа з вшануванням митр. Євгена Гекмана, як світським, так і церковним, рухалася. Підтвердження цьому – «Пропозиція чернівецького скульптора Юліуса Зламаля, кавалера ордена Франца Йосифа, щодо виготовлення монументальних бюстів Євдоксіу Гормузаки на честь його 100 річчя та архієпископу Євгену Гакману» (док. 3), яка теж знаходиться в Черновецькому архіві. І хоча цей документ не датований, практично всі згідні з тим, що він був складений не раніше кінця весни 1913 р., адже потрібно було зробити певні розрахунки вартості виготовлення пам’ятників.

На думку австрійських експертів, швидше за все основні гроші на ці бюсти мусив надати імперський уряд та (або місцева влада Буковини). Процес погодження ціни міг зайняти кілька місяців (можливо, що і більш). Також міг бути оголошений збір коштів меценатів, але і це справа не одного дня…

Враховуючи всі факти, зокрема і чернетку листа митр. Володимира до імператора щодо справи канонізації, який датується 27 липня 1914 р., можна певним чином реконструювати події передостанніх кроків перед офіційним актом канонізації та читко визначати початок І Світової війни, як основну причину відкладення церковного прославлення митр. Євгена Гакмана.

На нашу думку, усе попередні процедури, зокрема і виготовлення бюста, були закінчені десь до середини – кінця липня 1914 р. Залишалося тільки встановити пам’ятник, відкрити мощі святителя та підготувати їх до загального поклоніння. І тут виникає один нюанс: Православна Церква Буковини жила по юліанському календарю, а імперія – по григоріанському (дата листа могла бути саме за офіційним, григоріанськім, календарем). Враховуючи, що 1/14 серпня починається Успенський піст, у який традиційно прославлення не здійснюються, швидше за все офіційна публічна канонізація мусила відбутися на Свято Успіння або незабаром після нього. Але 28 липня почалася І Світова війна, коли все це зробилося «не на часі»…

протоієрей Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

І. Вступ

Перший Митрополит Буковини і Далмації Євген (Гакман) (16 березня 1793 – 12 квітня 1873) є одним з найвидатніших українських православних діячів Буковини. Важко переоцінити його роль у становленні та обороні Українського Православ’я в час Австро-Угорської імперії, а його життя та діяльність ще чекає ґрунтовного дослідження. Але в цьому невеликому дослідженні ми хочемо торкнутися спроб його вшанування саме в церковному плані – прославлення в чині святителя.

До недавнього часу жодних документальних свідчень про спроби канонізації Митрополита Євгена в кінці ХІХ – на початку ХХ століть в Україні знайти не вдавалося. І це не дивно, адже архів Буковинської Митрополії зазнав кілька суттєвих руйнацій: вивезення частини документів до Санкт-Петербурга під час окупації Буковини московською армією (1914 р.); вивезення до Москви під час приєднання до СРСР (1940 р.) та вилучення частини документів у 1946-1948 рр. Чи були всі ці документи об’єднані в якийсь спільний фонд одного з історичних архівів СРСР, невідомо…

Однак у 1993 р. російська дослідниця Тетяна Воробей опублікувала велику статтю про стосунки Московської патріархії з Румунською Православною Церквою у 1945-1948 рр., яка була написана за документами «Ради у справах Російської православної церкви». Серед інших відомостей згадувалася пропозиція Г.Карпова провести канонізацію Буковинського митрополита Володимира (Репти) (+1926), який, з одного боку, шанується румунами, а з іншого – підтримав приєднання Буковинської Митрополії до Московської церкви в 1914 р. Обґрунтовуючи цю ідею, Г. Карпов писав, що це мусить сподобатися і буковинським українцям, адже свого часу владика Володимир здійснював спробу канонізації Митрополита Євгена (Гакмана). При цьому дослідниця відзначала – свої пропозиції Г.Карпов давав на підставі опису архіву Буковинської Митрополії, який йому зробили.

Отже, як мінімум, частина вивезеного архіву Буковинської Митрополії була розібрана та описана. Цим, як у подальшому нам вдалося вияснити, займалися фахівці «Головного архівного управління МВС СРСР» (до 1946 р. – «Головне архівне управління НКВС СРСР»). І хоча Російська Федерація (читай НКВД-КГБ-ФСБ) весь час утруднювала українським дослідникам доступ до архівних документів, а самі документи послідовно пересували в так звані «спецфонди», нам вдалося дещо знайти, за що щиро дякуємо деяким науковцям з Білорусі та Росії.

Дійсно, в 1946-1948 рр. (можливо, в рамках підготовки т.зв. «Всеправославної наради 1948 р.») був зроблений опис документів Буковинської Митрополії 1873-1918 рр., які «вилучені та зберігаються в архівах Москви та Ленінграда». Рукопис (машинопис), який містить багато правок, явно готували до видання, яке так і не було здійснене. Через названі обмеження сьогодні проведений тільки поверховий огляд, але й він дав певні результати, які ми й викладаємо в цій статті.

ІІ. Перша спроба церковного прославлення Митрополита Євгена (Гакмана) (1882-1891)

Коли спиратися на опис документів Буковинської Митрополії, що зберігалися в архівах СССР, перша згадка про початок спроб щодо церковного прославлення митрополита Євгена датується 10 травня 1880 р. Це лист протоієрея Василя Продана до митрополита Сильвестра (Андрієвича-Морару) про «потребу відзначення десятої річниці з дня смерті Владики Євгена та його церковне вшанування. Адже вже існує шанування церковно-народне». До цього листа прикріплена чернетка відповіді, в якій відзначається, що «благословляється врочисте вшанування, але церковний бік (канонізація – С.Г.) потребує детального вивчення та згоди вищої влади імперії».

У квітні 1889 р. керівник організації «Руська Бесіда» Омелян Попович знову нагадує митрополитові Сильвестру про його обіцянку вивчити справу можливості канонізації Митрополита Євгена. До листа прикладено «кілька проектів рішення», але їх зміст не описаний. Цілком вірогідно, що саме цей лист став підставою для створення відповідної комісії (чи групи) по збору свідчень і матеріалів.

На превеликий жаль, нам поки не судилося знайти матеріали ні про дату створення комісії, ні про її повний склад. Також немає жодних свідчень про її юридичний статус: чи була вона створена офіційно відповідним указом, чи була приватною ініціативою певних осіб або «Руської Бесіди», на що було отримано благословення (дозвіл) церковної влади. Однак відомо, що 21 вересня 1891 року комісія «по вивченню справи церковного прославлення Євгена (Гакмана)» подала в консисторію свій «звіт на 172 ст.». Також згадується «голова комісії» – архімандрит Ілярій Филипович, а також деякі її члени: протоієрей Ізидор Воробкевич, Євген Семака та Г. Галицький.

Вочевидь, митрополит Сильвестр, якого практично всі дослідники називають ярим українофобом, не поспішав з розглядом питання щодо канонізації Митрополита Євгена. В описі документів є дві чернетки його листів (10 листопада 1892 та 17 червня 1894), «відповідей на листи О. Поповича, в яких він пояснює складність підготовки вшанування Євгена (Гакмана) та потребу консультацій з закордонними богословами»…

Згадані вище листи є останніми документами ХІХ ст., що стосуються спроб канонізації Митрополита Євгена. Тому можна припустити, що ні митрополит Сильвестр (Андрієвич-Морару), ані його наступник, митрополит Аркадій (Чуперкович), ніяких дій щодо канонізації не вчиняли.

Нові відомості з’являються тільки на початку ХХ ст.

ІІІ. Спроба відновити процес канонізації при митрополиті Володимирі (Репті) (1903-1914)

На початку березня 1903 р. українська делегація зустрілася з митрополитом Володимиром (Рептою). Серед різних питань була й вимога врочистого відзначення 30-ї річниці смерті Митрополита Євгена, яка знайшла підтримку урядовців Австро-Угорської імперії.

У неділю, 12 квітня 1903 р., біля гробу Митрополита Євгена у крипті Свято-Духівського кафедрального собору відбулося поминальне богослужіння, яке очолив митрополит Володимир. Під час богослужіння, на якому був «присутній представник (представники?) Вселенського патріарха, була озвучена пропозиція відновити процес канонізації Євгена Гакмана».

На нашу думку, православні українці не дуже вірили в обіцянки митрополита Володимира, тому, вірогідно, спробували залучити до справи Константинопольський Патріархат. Адже, хоча Буковинська Митрополія була де-факто автокефальною, канонічно вона вважалася автономією Вселенського Патріархату. У всякому разі, в описі є згадка про чернетку (копію) листа митрополита Володимира до Константинопольського патріарха Йоакима III від 19 травня 1905 р.: «у якому він дякує за схвальний відгук щодо можливості церковного прославлення Євгена (Гакмана) та цінні поради в організації цього процесу».

Однак, не дивлячись на лист Вселенського патріарха, митрополит Володимир продовжував гальмувати справу канонізації. Все це змусило українську делегацію знову підняти питання про здійснення конкретних кроків, зокрема створення відповідної комісії, перед імператором Францом Йосифом у березні 1906 р.

На превеликий жаль, нам нічого невідомо про здійснення якихось кроків по збору матеріалів для канонізації Митрополита Євгена від 1906 до кінця 1913 р., коли вже новий Вселенський патріарх Герман V цікавився цією справою у посла Австро-Угорщини. Якщо вірити матеріалам, відповідь була дуже загальною: «ведеться збір матеріалів». Тільки в кінці квітня – на початку червня 1914 р., розпочалася «переписка Володимира (Репти) з урядом Австро-Угорщини щодо дозволу ексгумації тіла Євгена (Гакмана) та його обстеження».

Останній лист (чернетка) митрополита Володимира до імператора в справі канонізації Митрополита Євгена датується 27 липням 1914 р. Дуже короткий опис листа свідчить, що «Константинопольський патріарх Герман V схвально ставиться до його (Митрополита Євгена – С.Г.) місцевого вшанування та просить про остаточне рішення щодо його (прославлення – С.Г.) та відкриття могили». Вочевидь, ці перемовини та всі бюрократичні процедури відбувалися дуже мляво, адже не були закінчені до початку І Світової війни, яка остаточно заморозила цей процес.

За деякими опосередкованими даними, остаточна згадка щодо завершення процесу канонізації Митрополита Євгена (Гакмана) датується початком 1930 р., коли Вселенський патріарх Фотій ІІ спробував щось дізнатися через амбасаду Туреччини в Бухаресті. У відповіді румунської влади (можливо, митрополита Нектарія (Котлярчука)) говорилося, що всі зібрані матеріали пропали під час російської окупації Буковини восени 1914 р., тому все треба починати спочатку, але тепер доцільність такого процесу буде розглядати Румунська Православна Церква.

IV. Попередні висновки

Малий обсяг доступного матеріалу, а також відсутність безпосереднього доступу до документів, не дозволяють нам поки що зробити якісь остаточні висновки щодо історії перебігу процесу канонізації та його реального стану на літо 1914 р. Але можна взяти на себе сміливість зробити наступні попередні висновки.

а) Церковний аспект

Церковно-суспільна діяльність Митрополита Євгена (Гакмана) була гідно оцінена українцями Буковини. Через це незабаром після його смерті почався процес народної канонізації, коли до нього молитовно зверталися за допомогою. Випадки народно-церковного прославлення, акти допомоги через молитву до Митрополита Євгена були засвідчені комісією під головуванням архімандрита Ілярія (Филиповича) на початку 90-х років ХІХ ст. На превеликий жаль, сам документ знаходиться в сховищах Російської Федерації та недоступний українським дослідникам. Разом з тим два Вселенських патріархи схвально ставилися до місцевого прославлення Митрополита Євгена (Гакмана) в чині святителя.

Враховуючи той факт, що Митрополит Євген (Гакман) і сьогодні глибоко шанується буковинськими вірними Православної Церкви України, цілком можливо відновити процес канонізації та завершити його.

б) Історичний аспект

Навіть по тих історичних матеріалах, які описують релігійну ситуацію на Буковині в час Австро-Угорської імперії, не кажучи вже про румунський період, можна зробити висновок, що канонізація Митрополита Євгена (Гакмана) була невигідна: Австро-Угорській імперії, яка мала особливі стосунки з Римом та аж ніяк не була зацікавлена в зміцненні Православ’я; буковинській румунській спільноті, адже вона прагнула повної румунізації Буковини; греко-католикам, які у ХІХ ст. спробували розгорнути активну місіонерську діяльність та долучити до себе максимальну кількість буковинських українців; Російській Православній Церкві, адже Митрополит Євген був прибічником автокефалії Буковинської Митрополії (читай – автокефалії Українського Православ’я). Саме тому, як у часі Австро-Угорської імперії, так і в часі Російської імперії та СССР, державні структури, Румунська та Російська Православні Церкви аж ніяк не були зацікавлені в прославленні українського церковного діяча.

Тому, на нашу думку, варто зайнятися прискіпливим дослідженням життя та діяльності Митрополита Євгена (Гакмана), історії спроб його церковного вшанування з проведенням ретельного пошуку документів не тільки в українських архівах, а й архівних збірках Константинопольського Патріархату та, можливо, в архівах Австрії.

протоієрей Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

Усі посилання маються в редакції, не викладаються з метою безпеки людей, які допомагають нам збирати матеріали в російських архівах.

Псалтир завжди був улюбленою книгою в українському народі. Він духовно збагачував наших предків і, становив обов’язкове читання не лише для духовенства, але і для всього Божого народу, який знаходив у ньому мудрість для життя і підтримку для розв’язування життєвих проблем.

Тому не дивно, що в тяжкі хвилини особистого життя, а тим більше в часі випробовування та народної боротьби за волю та краще життя, народ складав на підставі Псалтирю особливі молитви – обрані Псальми. Саме таку молитву, яка складена за рукописами Київської митрополії Константинопольського Патріархату XVI – XVII стст., ми сьогодні пропонуємо вам.

ПІСНЯ ОБОРОНЦІВ ПРАВДИ (ОБРАНИЙ ПСАЛОМ)

Праведний Господь, і любить правду. На праведних дивиться лице Його. (Пс. 10:7)

Я обрав дорогу істини і поставив перед собою суди Твої. (Пс. 118:30)

Блаженні ті, хто чинить правосуддя і дотримується справедливости. (Пс. 105:3)

Господи, настав мене правдою Твоєю, ворогів моїх заради виправ дорогу мою перед Тобою. (Пс.5:9)

Не убоюся я тьми людей, що звідусіль нападають на мене.. (Пс. 3:7)

Бо немає істини в устах їхніх, серце їхнє лукаве, гріб відкритий – гортань їх, язиком своїм облещують. (Пс. 5:10)

Повстають царі землі, і князі змовляються разом проти Господа і проти Христа Його! (Пс. 2:2)

Але нащадки мої прийдуть і будуть сповіщати правду Його родові майбутньому, про все, що створив Господь. (Пс. 21:32)

Я сповіщаю про правду Твою в зібранні великому і не спиняв уст моїх. (Пс. 39:10)

Бо уста праведного промовляють премудрість, і язик його, сповіщає правду. (Пс. 36:30)

І язик мій щодня буде прославляти правду Твою, бо осоромлені ті, що шукали загибелі мені. (Пс. 70:24)

Нехай Господь з жезлом прийде на беззаконня їх і з тяжкою карою – на неправду їх. (Пс. 88:33)

Коли взиваю я, почуй мене, Боже правди моєї. (Пс. 4:2)

Прославлятиму Господа за правду Його, і величатиму ім’я Господа Всевишнього. (Пс. 7:18)

Господи, хто може жити в оселі Твоїй? Хто оселиться на святій горі Твоїй? Той, хто ходить непорочно і чинить правду, і говорить істину в серці своєму. (Пс. 14:1—2)

Господь близько до всіх, хто призиває Його, хто призиває Його праведно. (Пс. 144:18)

І воздав мені Господь за правдою моєю, і за чистотою рук моїх перед очима Його. (Пс. 17:25)

Тому буду прославляти Тебе знову між народами, на струнних органах славитиму істину Твою, Боже. (Пс. 70:22)

Бо велика милість Його над нами й істина Його перебуває вічно. Алилуя. (Пс. 116:2)

відновив прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

Євангеліє дитинства від Хоми – апокрифічний текст, що містить історії про досконалі Ісусом Христом у дитинстві чудеса. Деякі епізоди Євангелія дитинства стали темою для середньовічного мистецтва.

Авторство книги приписувалося апостолу Томі, учневі Ісуса, тому що в перших рядках присутній «Я, Тома Ізраїльтянин». Книга зберіглася у різних варіантах. Дослідники зазвичай виділяють грецькі варіанти A, B та латинські варіанти.

I. Я, Хома ізраїльтянин, розповідаю, щоб ви дізналися, брати серед язичників, всі події дитинства Господа нашого Ісуса Христа та Його великі діяння, які Він зробив після того, як народився в нашій країні. Початок такий.

ІІ. Коли хлопцеві Ісусові було п’ять років. Він грав у броду через струмок, і зібрав у калюжці воду, що протікала, і зробив її чистою і керував нею одним своїм словом. І розм’якшив глину, і виліпив дванадцять горобців. І була субота, коли Він це зробив. І було багато дітей, які грали з Ним. Але коли юдей побачив, що Ісус робить, граючи в суботу, він пішов зараз до Його батька Йосипа і сказав: Дивись, твоя дитина у бруду, і він узяв глину і зробив птахів, і осквернив день суботній. І коли Йосип прийшов на те місце і побачив, то він закричав: Навіщо робиш у суботу те, що не повинно?! Але Ісус ударив у долоні і закричав горобцям: Летіть! і горобці злетіли, щебечачи. І юдеї дивувалися, побачивши це, і пішли, і розповіли старійшинам, що вони бачили, як Ісус зробив сказане.

ІІІ. Але син Анни Книжника стояв там поряд з Йосипом, і він узяв лозу та розбризкав нею воду, яку Ісус зібрав. Коли побачив Ісус, що той зробив, Він розгнівався і сказав йому: Ти, негідний, безбожний дурень, яку шкоду завдали тобі калюжі та вода? Дивись, тепер ти висохнеш, як дерево, і не буде в тебе ні листя, ні коріння, ні плодів. І хлопець той висох увесь, а Ісус пішов і ввійшов до дому Йосипа. Але батьки того хлопчика, який висох, взяли його, оплакуючи його юність, і принесли до Йосипа і стали дорікати за те, що син його робить таке!

IV. Після цього Він (Ісус) знову йшов через поселення, і хлопчик підбіг і штовхнув Його в плече. Ісус розсердився і сказав йому: Ти нікуди не підеш далі, і дитина одразу впала і померла. А ті, хто бачив те, що сталося, казали: хто породив таку дитину, що кожне слово Його вершиться в дію. І батьки померлої дитини прийшли до Йосипа і докоряли йому, кажучи: Якщо в тебе такий син, ти не можеш жити з нами або навчи Його благословляти, а не проклинати, бо діти наші гинуть.

V. І Йосип покликав хлопчика і сварив Його, кажучи, навіщо Ти робиш те, через що люди страждають і зненавидять нас і будуть переслідувати нас? І Ісус сказав: Я знаю, ти говориш не свої слова, але заради тебе Я мовчатиму, але вони повинні понести покарання. І одразу (ті), хто обвинувачував Його осліпли. А ті, що бачили, були сильно злякані й збентежені і говорили про Нього: кожне слово, яке Він вимовляє, добре чи зло, є діянням і стає дивом. І коли Йосип побачив, що зробив Ісус, він встав, взяв Його за вухо і потягнув сильно. І хлопець розсердився і сказав: Тобі достатньо шукати і не знайти, і ти чиниш нерозумно. Хіба ти не знаєш, що я належу тобі? Не завдай Мені болю.

VI. І ось якийсь вчитель на ім’я Закхей, стоячи неподалік, почув, як Ісус сказав це своєму батькові, і дуже дивувався, що, будучи дитиною, той говорить так. І через кілька днів він прийшов до Йосипа і сказав йому: У тебе розумний син, що розуміє. Так приведи мені Його, щоб Він вивчив літери, а разом з літерами я навчу Його всьому знанню, і як треба вітати старших і почитати їх як батьків і дідів, і любити тих, хто ровесники. І він показав Йому ясно всі літери від альфи до омеги і багато ставив запитань. А (Ісус) подивився на вчителя Закхея і запитав його: Як ти, що не знаєш, що таке альфа, можеш навчати інших, що таке бета? Лицемір! Спочатку, якщо ти знаєш, навчиш, що таке альфа, і тоді ми повіримо тобі про бета. І Він почав питати вчителя про першу літеру, і той не зміг відповісти Йому. І тоді в присутності багатьох тих, хто чув, дитина сказала Закхею: слухай, учитель, про влаштування першої літери і зверни увагу, які вона має лінії і в середині межу, що проходить через пару ліній, які, як ти бачиш, сходяться і розходяться, піднімаються, повертаються, три знаки тієї самої властивості, залежні та підтримують один одного, одного розміру. Ось такі лінії альфи.

VII. Коли вчитель Закхей почув, скільки багато символів виражено в написанні першої літери, він збентежився такою відповіддю і тим, що хлопчик навчений настільки великому, і сказав тим, хто був при цьому: Горе мені, я здивований, я, нещасний, я накликав ганьбу на себе, привів до себе цю дитину. Тому візьми Його, я прошу тебе, брате Йосип. Я не можу винести суворості Його виду, я зовсім не можу зрозуміти Його промови. Ця дитина не земним народженням народжена. Він може приручити вогонь. Може бути. Він народжений ще до створення світу. Я не знаю, яке лоно його носило, які груди живили. Горе мені, Він вражає мене, я не можу осягнути Його думки. Я обдурив, тричі нещасний, я хотів отримати учня, я отримав вчителя. Я думаю про свою ганьбу, про друзі, що мене, стару людину, перевершила дитина. Мені залишається тільки впадати у відчай і померти через цю дитину, бо я не можу дивитися Йому в обличчя. І коли всі будуть говорити, як маленька дитина перевершила мене, що я скажу? І що можу я сказати про лінії першої літери, про що Він каже мені?! Я не знаю, друзі, бо не знаю ні початку, ні кінця. Тому я прошу тебе, брате Йосип, забери Його собі додому. Він, можливо, хтось великий. Бог чи ангел, чи хтось, кого не знаю.

VIII. Коли юдеї втішали Закхея, дитя засміялося голосно і сказала: Тепер нехай те, що ваше, приносить плоди, і нехай сліпі в серці своєму побачать. Я прийшов зверху, щоб проклясти їх і покликати їх до вищого, як наказав послав Мене заради вас. І коли дитина закінчила говорити, зараз, хто постраждав від його слів, вилікувалися, і після того ніхто не наважувався суперечити йому, щоб не бути проклятим і не отримати каліцтва.

IX. Через кілька днів Ісус грав на даху будинку, і один із дітей, які грали з Ним, упав зверху і помер. І коли інші діти побачили це, вони втекли, і Ісус лишився один. А батьки того, хто помер, прийшли і стали звинувачувати Його (Ісуса), що Він скинув хлопчика вниз. І Ісус відповів, Я не скидав його. Але вони продовжували ганьбити Його. Тоді Ісус спустився з даху, встав поруч із тілом хлопчика і закричав гучним голосом –Зеноне – бо таке було його ім’я, – повстань і скажи, чи скидав Я тебе?» І він встав і сказав: Ні. Господи, Ти не скидав мене, але підняв. І коли вони побачили, вони були вражені. І батьки дитини прославили чудо, що трапилося, і вклонилися Ісусу.

X. Через кілька днів юнак колов дрова по сусідству, і сокира впала і розсікла йому стопу, і стільки витекло крові, що він зовсім помирав. І коли пролунали крики і зібрався народ, Ісус також прибіг туди, і пробрався крізь натовп, і торкнувся пораненої ноги, і зцілив його. І Він сказав юнакові: Устань тепер, продовжуй рубати і пам’ятай про Мене. І коли натовп побачив, що сталося, вони вклонилися Ісусові, говорячи: Істинно, Дух Божий живе в цій дитині.

XI. Коли Йому було шість років від народження, Його мати дала йому глечик і послала Його за водою. Але в натовпі Він спіткнувся, і глечик розбився. І Ісус розгорнув одежу, що була на ньому, наповнив її водою і приніс матері. І коли мати побачила, вона поцілувала Його і зберегла в серці своєму диво, яке, як вона бачила, Він зробив.

XII. І ось під час сівби хлопчик разом із батьком пішов сіяти пшеницю в їхньому полі. І поки Його батько сіяв, Ісус також посіяв одне пшеничне зерно. І коли Він стиснув і обмолотив його, воно принесло сто мер, і Він скликав усіх бідняків поселення на гумно і роздав їм пшеницю, а Йосип взяв решту зерна. Було Йому вісім років народження, коли він зробив це диво.

XIII. Його батько був теслею і робив у цей час орала і ярма. І багата людина звеліла йому зробити для нього ложе. Але коли одна поперечина виявилася коротшою за іншу і Йосип не міг нічого зробити, хлопчик Ісус сказав своєму батькові Йосипу: Поклади поруч два шматки дерева і вирівняй їх від середини до одного кінця. І сталося, як Йосип зробив те, що дитина сказала йому, то Ісус устав на другому кінці, і взяв коротку перекладину, і витягнув її, і зробив рівною інший. І Його батько Йосип бачив це і дивувався, і він обійняв і поцілував дитину, говорячи: Я щасливий, що такого Сина дав мені Бог.

XIV. І коли побачив Йосип, наскільки розумний хлопчик і що Він росте і скоро досягне зрілості, він знову вирішив, що Ісус повинен навчитися грамоти. І він узяв Його, і привів до іншого вчителя. І вчитель сказав Йосипові: Спочатку я навчу Його грецьким буквам, потім єврейським. Бо він знав про розуміння хлопчика та боявся Його. Все ж таки вчитель написав алфавіт і довго питав про нього. Але Він не давав відповіді. І сказав Ісус до вчителя: Якщо ти справжній вчитель і добре знаєш літери, скажи Мені, що таке альфа, і Я скажу тобі, що таке бета. І вчитель розгнівався і вдарив Його по голові. І хлопець відчув біль і прокляв його, і той бездиханний упав на землю. А хлопець повернувся до дому Йосипа. І Йосип був засмучений і сказав Його матері: Не пускай Його за двері, бо кожен, хто викликає Його гнів, вмирає.

XV. І сталося через деякий час інший учитель, друг Йосипа, і сказав йому: Приведи дитину до мене до школи. Може, я зможу переконати Його вивчити літери. І сказав Йосип до нього: Якщо ти вирішишся, брате, візьми Його з собою. І той узяв Його зі страхом і занепокоєнням, але дитина пішла охоче. І Він спокійно увійшов до дому, де була школа, і знайшов книгу, що лежала на підставці, і взяв її, але не став читати букви у ній. І розкрив уста, і почав говорити від Святого Духа, і навчав тих, хто стояв довкола. І великий натовп стояв навколо, дивуючись благодаті Його повчання і мудрості Його слів, які, будучи дитиною, Він говорив. А коли Йосип почув про те, що відбувається, він з переляку побіг до школи, лякаючись, що цей вчитель не може впоратися з Ісусом. Але вчитель сказав Йосипові: Знай, брате, я взяв цю дитину як учня, але Він сповнений великою благодаттю та мудрістю, і тепер я прошу тебе, брате, візьми Його до свого дому. І коли хлопчик почув ці слова, він відразу засміявся голосно і сказав: раз ти говорив і свідчив істинно, заради тебе той, хто був уражений, зцілиться. І зараз інший вчитель був зцілений. І взяв Йосип дитину і відвів Його додому.

XVI. Сталося так, що Йосип послав свого сина Якова принести в’язку дров. І Ісус пішов разом із ним. І коли Яків збирав хмиз, змія вкусила його в руку. І коли він упав навзнак і був близький до смерті, Ісус підійшов до нього і дихання Його торкнулося укусу, одразу біль пройшов, а тварюка померла, і Яків відразу ж став здоровим і неушкодженим.

XVII. Після цього по сусідству від Йосипа померла хвора дитина, і мати його гірко плакала. І почув Ісус плач великий і сум’яття і прибіг швидко, і, побачивши мертве дитя, Він торкнувся грудей його і сказав: Я говорю тобі: Не вмирай, але живи і будь з твоєю матір’ю. І відразу дитя розплющило очі і засміялося. І Він сказав жінці: Візьми та дай йому молока і пам’ятай про Мене. І коли ті, що стояли навколо, побачили, що відбувається, вони говорили: Істинно це дитя або Бог, або ангел Божий, бо кожне Його слово стає діянням. Ісус пішов звідти і почав грати з іншими дітьми.

XVIII. Через деякий час будувався будинок, і стався обвал, і Ісус встав і пішов туди, і побачив людину, що лежала мертво, і взяв його руку і сказав: Говорю тобі, чоловіче, устань і роби свою справу. І встав чоловік, і вклонився Йому. І люди були вражені і казали: ця дитина (прийшла) з небес, бо Він врятував багато душ від смерті і рятуватиме їх все своє життя.

ХІХ. І коли Йому було дванадцять років, прийшли Його батьки за звичаєм до Єрусалиму на свято Пасхи разом з іншими. Коли ж після свята поверталися додому, Ісус пішов назад до Єрусалиму, батьки ж думали, що Він іде разом із усіма. Пройшовши денний шлях, стали шукати Його серед родичів та близьких. І, не знайшовши Його, вернулися до Єрусалиму, щоб шукати Його. Через три дні знайшли Його в храмі, сидіть серед учителів, слухає Закон і запитує їх. І всі з увагою слухали Його і дивувалися, як Він, будучи дитиною, змусив замовкнути старійшин та вчителів народу, роз’яснюючи Закон і пророки. І мати Його сказала Йому: Дитино! Що ти зробив з нами? Отець Твій і я з великою скорботою шукали Тебе. Він сказав їм: Нащо вам шукати Мене? або ви не знали, що Мені належить бути в тому, що належить Батькові моєму. А книжники та фарисеї сказали: Ти – матір цій дитині? І вона сказала: так. І вони сказали їй: Благословенна ти між жінками, бо Господь благословив плід утроби твоєї. Такої слави, такої доблесті та такої мудрості ми ніколи не бачили і ніколи про неї не чули. І встав Ісус, і пішов за своєю матір’ю, і був у покорі своїх батьків. І мати Його зберегла всі слова у своєму серці. Ісус же мав успіх у мудрості і у віці та у благодаті. Слава Йому на віки віків. Амінь.

Переклад прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.