З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

Сьогодні, 26 квітня, минає сорок років від дня Чорнобильської трагедії – однієї з найболючіших сторінок новітньої історії нашого народу та всього людства.

Ця катастрофа стала не лише техногенною аварією, але й глибоким духовним випробуванням, яке оголило крихкість людського життя та відповідальність людини перед Богом, творінням і ближніми.

У цей день ми підносимо наші щирі молитви за душі всіх, хто відійшов у вічність унаслідок цієї трагедії, за героїв-ліквідаторів, які, ризикуючи власним життям, стали на захист інших, а також за тих, хто й досі несе на собі тягар її наслідків.

Чорнобиль навчив нас, що навіть у темряві найбільших випробувань може засяяти світло жертовної любові. Саме таку любов являють ті, хто, не шкодуючи себе, служить ближньому. Як говорить Господь у Святому Євангелії:

«Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

Сьогодні, коли Україна переживає нові тяжкі випробування, ми особливо відчуваємо спадкоємність цього подвигу. Дух самопожертви, який виявили ліквідатори Чорнобильської катастрофи, живе і нині – у наших воїнах, медиках, рятувальниках, волонтерах та кожному, хто служить ближньому і захищає життя.

Ми схиляємо голови у молитві, пам’ятаючи всіх постраждалих, і водночас звертаємося до Бога з проханням про милість, захист і мир для нашої Батьківщини.

Нехай пам’ять про Чорнобиль стане для нас не лише скорботою, але й духовним уроком – жити відповідально, з вірою, любов’ю та надією, дбаючи про дар життя і про майбутнє наступних поколінь.

Молімося за упокій душ усіх спочилих, за укріплення тих, хто живе, і за благословення для України.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З любов’ю у Христі,

Феогност, єпископ Чернівецький і Буковинський

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович

Повернувшись до рідного дому продовжив навчання на факультеті православної теології Чернівецького університету імені Франца Йозефа закінчивши його в березні 1886 року. Одразу після закінчення університету четвертим митрополитом Буковинським і Далматським Сильвестром Морарем-Андрієвичем (Silvestru Morariu Andrievici 1880-1895) рукоположений в диякона і священника з призначенням в листопаді цього ж року сотрудником Михайлівської церкви в селище Берегомет Вижницького району. Наступного року в сім’ї Тимінських народжується син, якому дають ім’я Володимир. В грудні 1888 призначений військовим капеланом другого класу при буковинському батальйоні піхоти крайової оборони номер 76 у місті Кіцмань.

За його проукраїнські погляди і постійну незгоду стосовно румунізаторської політики митрополита Сильвестра, його в 1889 році призначають експозитом, а з 1890 настоятелем в гірське гуцульське село Тораки Путильського району, де він власним коштом будує початкову школу. В цьому селі помирає його дружина. Прослуживши в Тораках чотири роки переїзжає в село Хлівище Кіцманського району, і в 1905 році той же митрополит повертає отця Тараса знову на Гуцульщину. На цей раз в село Довгопілля, що на межі з Галичиною.

Ще зі студентських років часто зустрічався з відомим письменником Буковини Юрієм Федьковичем, з яким Тита познайомив його рідний брат Іван. Іван Тимінський бувши того часу відомим громадсько-політичним діячем, перебував в дружніх відносинах з Федьковичем, маючи з ним однакові погляди щодо українського національного відродження Буковини.

У 1906 році священики-українці створили «Товариство українських православних священиків Буковини». Метою його було відлучення українських священників від москвофільських впливів та прилучення їх до боротьби за українську ідею. Спочатку товариство очолював Є. Федорович, а пізніше – Д. Єремійчук та Теофіль Драчинський. Тит Тимінський став заступником голови цього товариства, а з 23 березня .1921 р. почесним його членом. «В середу, 23 березня с. p., зібралось більше півсотні українських священиків у «Народнім Домі» в Чернівцях. Всі богослови явились яко гості. Консисторія й поліція вислали на збори своїх заступників. Зборами проводив протоієреї о. Теофіль Драчинський; секретарував проф. о. Петро Катеринюк. Збори відкрито о 2., а закінчено о годині 5.30 співом молитв. Збори іменували пять довголітніх ревних діячів почесними членами священичого товариства, а іменно отців: архим. Тараса Тимінського, протоєрея Теофіля Драчинського, унів. проф. Дениса Єреміева, ексарха Дмитра Козарищука і катедр. провідника ексарха др-а Касіяна Бриндзана.» – повідомляє часопис Свобода.

Член Наукового Товариства імені Шевченка з 1907 р., в 1910 р. подарував бібліотеці НТШ шість цінних рукописних книг 18-19 ст. ст.,серед яких «Патерик» 1742 р., «Повчання на постриг монашого чину», Акафіст та ін в тому числі й «Збірку духовних та світських пісень», укладену його батьком Юрієм Тимінським в 1852—1853 рр. В «Хроніці Наукового Товариства імені Шевченка» виданого у Львові в 1912 році серед дійсних членів 1911 року зазначається і «о. Тит Тимінський, парох, Довгополе».

У 1890 році був одним із тих, хто відкрито виступив проти румунізаторської політики митрополита Сильвестра. З цього приводу Тимінський опублікував ряд статей у газеті «Буковина», які пізніше видали під назвою «Пастирське послання митрополита Сильвестра та румунізаторські змагання супроти православних українців на Буковині», що являло собою висловлення домагань українців щодо свого становища в церкві. Окрім того був активним дописувачем у буковинському православному церковному виданні «Candella»(Свічка).

З призначенням отця Тимінського на свято-Дмитрівську парафію в село Довгопілля, розпочинається його активна громадсько-суспільна діяльність. 23 квітня 1907 р. він представляє громаду с. Довгопілля на зборах мужів довіри Вижницького судового повіту, скликаних у Вижниці депутатом крайового сейму М. Васильком.

На початку ХХ ст. в більшості сіл Буковинської Гуцульщини проходила ціла хвиля народних віче (зборів), на яких приймали резолюції у вигляді численних петиції, прохань до крайових і повітових властей про закриття шинків у святкові і вихідні дні. Вони пройшли в таких гуцульських селах як: Розтоки, Стебні Конятин, Виженка, Чорногузи і Довгопілля де служив Тит Тимінський. Українська гезета «Буковина» за 13 вересня 1908 року, надрукувала ухвалу віча яке прийняли жителі цього села: «Віче домагається від ц.к. страроства у Вижниці строго карати корчмарів за отворення шинків у неділі і свята, а коли се не поможе, то відбирати від них концесії. Віче кличе до всіх гірських громад, щоб позаводили у себе «Почесні комітети», котрих задачею має бути контроля в селі над кошмами оскільки вони придержуються закона». Організаторами антиалкогольних кампаній виступали місцеві священники, за підтримки громадсько-політичних діячів. Не виняток що таким організатором у Довгопіллі став отець Тит, як дбайливий пастир про своїх парафіян.

Під час окупації російськими військами Буковини в 1914 р. було скликано православних священників серед яких був і архімандрит Тит Тимінський. Собор відбувся у синодальній залі резиденції буковинського митрополита. Він проходив в напруженій дискусії, між румунськими і проросійськими священниками краю. Проукраїнське крило духовенства участі в зібранні не взяло, ігноруючи як його, так постанови які на ньому були прийняті. «Замітити треба, що з українськими православними панотцями обходили ся часто дуже зле, а найбільше протерпів від московських солдат-нетяг о.[тець] Тимінський котрого навіть зневажено.

1918 рік ознаменувася відновленням і утвердженням української державності.В містах і селах Буковини відбулися свята миру і державності з нагоди проголошення незалежності УНР та її міжнародного визнання в результаті укладення Брестського миру. Не винятком стали і гірські села Буковини. Одним із перших сіл в якому проведено таке свято стало село Стебні, що межує з Довгопіллям. Саме в ньому 24 лютого Тимінський організував молебень і підніс многоліття цісареві і Українській Народній Республіці.

Урочисті заходи державності виражалися і в інших подіях. Так у Чернівцях 19 травня мало відбутися таке ж свято миру і державності під назвою «Воскресення України». Через події, які відбулися в Києві , а саме державний переворот і прихід до влади Скоропадського, організаційний комітет на прохання депутата австрійського парламенту Миколи Василька, свято скасував, залишивши тільки урочисту Божественну Літургію і святковий концерт в честь українського кобзаря Тараса Шевченка в міському театрі. За повідомленням газети «Буковина» від 24 травня 1918 року собор священників серед яких був і Тит Тимінський відправили у кафедральному соборі Святого Духа літургію українською мовою, очолив Теофіл Драчинський. «Перший раз від років залунало в кафедральній церкві чисто українське слово. Наші священники о(о).[тці] Тимінський, Єреміїв, Калинюк, Романович, Копачук, Катеринюк, Падура, Евстафієвич, Тащук, Гливка і Василь Боднарюк під проводом протоєрея, віцемаршалка о. [тця] Драчинського правили службу а співав гарно хор учеників і учениць середніх шкіл. По службі Божій виголосив високопатріотичну проповідь о. [тець] Катеринюк, завзиваючи нашу громаду покинути всякі партійні спори а взяти ся всіма силами до народної праці, бо роботи багато, а робітників мало»

В 1918 році Буковинська митрополія була поділена на українську і румунську її частини з окремими консисторіями та єпископами. Ідея поділу була започаткована ще в 1909 , «Товариством православних руських священників». Сам поділ став наслідком боротьби українського духовенства за свої і своєї пастви права, які прорумунське священство і політики намагалися знищити.

Вже всередині травня чернівецька преса , зокрема газета «Буковина», писала що місцева віденська газета поширює інформацію про звільнення консисторського архімандрита Манастирського і радника двору архімандрита Поповича. Їхні місця повинні зайняти «протоєрей з Долгополя о. [тець] Тит Тимінськийй і ігумен ианастиря в Драгомирні архимандрит Воробкевіч».

Ситуація з призначенням нових архімандритів загострилася внаслідок розслідування справи митрополита Володимира Репти, який під час окупації Чернівців російськими військами видав і підписав розпорядження про перемогу російської імперії, у війні проти Австро-Угорщини. Міністр віросповідання і освіти Австрійської держави фон Евклінський з цього приводу 22 червня 1918 подав імператору наступні пропозиції:

1) У православній консисторії в Чернівцях необхідно ввести другу посаду консисторського архімандрита;

2) Консисторського радників Монастирського та Поповича негайно відправити на пенсію;

3) Призначити консисторіальними архімандритами настоятеля монастиря Драгомирна Іполита Воробкевича та священика з Довгопілля Тита Тимінського. Перший з них румун, другий українець.

Імператор прийнявши ці пропозиції своїм розпорядженням від 21 серпня 1918 року призначає архімандрита Тита для української частини консисторії з подальшим висвяченням його на єпископа і призначенням на кафедру митрополита і главою Буковинської православної Церкви.

Номінування Тита Тимінського консисторським архімандритом з ентузіазмом привітав Союз парламентарних і сеймових послів Буковини. 5 вересня на з’їзді українського православного духовенства Буковини, в приміщені «Православної академії» було висловлено поздоровлення на адресу майбутнього єпископа. «Українське православне духовенство Буковини зібране на з’їзді в Чернівцях 5 вересня 1918 р., висказує свою радість та вдоволенє з вашого покликання на архімандрита, щиросердечно витає вас, желає вам здоровля і сили та твердо надієть ся, що ваша високодостойна особа попровадить нашу церкву до відродження й незалежности». До вітань також долучися українські громадські організації краю. Першого жовтня «Урочистою і незабутньою була та хвилина, коли єпископ-номінант перебирав службу в митрополичій резиденції у Чернівцях. Тоді прийшла від українців делегація на чолі із старим церковним діячем і послом до австрійського парламенту, Єротеєм Пігуляком, щоб з тієї нагоди скласти побажання своєму ієрархові. У кожного з присутніх з’явилися сльози радості в очах, коли промовляв Єротей Пігуляк, а єпископ Тимінський також був дуже схвильований, коли промовляючи в свою чергу, подавав програму праці на майбутнє».

На жаль, румунська окупація Буковини перешкодила остаточно довершити справу українізації Буковинської митрополії, та цілком знищила всі здобутки українців як у політико-культурному, так і церковному житті. Архімандрит-номінант так і не був висвячений на єпископа, і усунений з посади консисторського архімандрита, а сама митрополія змінила назву на «православно-румунську», і почала жити за новим статутом продиктованим румунською владою.

Румунська окупація Буковини припинила процес поділу буковинської православної церкви на українську та румунську частини. Митрополит Володимир Репта, який беззастережно підтримав румунську владу, був поновлений на посаді, а 18 березня 1919 р. міністр-делегат румунського уряду Я. Флондор відмінив всі рішення австрійського уряду щодо призначення нових членів консисторії, створення українського протопресвітерства при церкві св. Миколая в Чернівцях та призначення Т. Тимінського українським генеральним вікарієм.

В цей час Т. Тимінський перебував в ув’язненні, будучи арештованим наприкінці січня 1919 р. в рамках розв’язаного румунською окупаційною владою масового антиукраїнського терору після запровадження стану облоги на Північній Буковині. Румунська влада домагалася від Тита Тимінського добровільної відставки з посади консисторського архімандрита взамін за гідне довічне утримання, а коли він відмовився це зробити, насильно спенсіонувала його, призначивши жебрацьку пенсію в сумі 1500 леїв щомісячно. Проти арешту єпископа-номіната Тимінського та інших членів буковинської української еліти протестував 12 березня 1919 р. в ноті до голови Паризької мирової конференції голова делегації Української Народної Республіки Г. Сидоренко, закликаючи вплинути на румунський королівський уряд для припинення ним терору щодо пригнічених українських громадян.

В Ноті Буковинської Делегації Української Національної Ради Найвищій раді в Парижі від 30 грудня 1921 р. висловлювався протест проти ліквідації румунською окупаційною владою рівноправності української православної церкви та відіслання на пенсію українського генерального вікарія митрофора Тараса Тимінського.

Після примусового виходу на пенсія, позбавлений засобів до існування, продовжував жити в Чернівцях, беручи участь в українському громадському житті, однак не будучи допущеним до участі в конгресі буковинської православної церкви, який відбувся 3-25 жовтня 1921 р.

Згодом переїхав жити до сина Володимира, який з грудня 1923 р. був призначений священником в село Розтоки повіту Вижниця ( Вижницького (колишнього Путильського) району Чернівецької обл.).

Помер 27 лютого 1927 р в с. Розтоки, і похований на місцевому цвинтарі. І досі на його могилі знаходиться хрест з напівстертим написом «Тут спочиває архимандрит Тит-Тарас Тимінський – 1858 + 1927».

прот. Олександр Фуштей, Черновіцька-Буковинська єпархія ПЦУ

Однак незабаром, за допомогою п. Василя Козьмика, була знайдена стаття Дмитра Тащука «Де покоїться митрополит Гакман?». У цієї статті розповідається про відкриття гробниці осені 1976 р.; дається описання стану мощів спочилого митрополита, а також розповідається про дії радянської влади щодо їх таємного перепоховання (про ці факти ми розповімо згодом). Факт такого таємничого та поспішного перепоховання релігійного діяча ХІХ ст. подався нам дещо дивним. Тому ми звернулися до кількох науковців, які спеціалізуються на історії СРСР. Усе вони висловили наступну думку: Для таких дій були потрібні серйозні причини та тут не обійшлося без втручання КДБ. Але чим це було викликано? На нашу думку, відповідь треба було шукати в архіві Буковинської митрополії, частина якого була вивезена російськими військами у 1914 р.

І. Відкриття мощів митрополита Євгена Гакмана у 1914 р.

Загально відомо, що митрополит Володимир Репта щиро вітав війська Російської імперії. Як повідомляє російська газета «Новое время» у вересні 1914 р., «Чернівецький митрополит Володимир (Репта) із сонмом православного духовенства у повному облаченні, разом із міським головою, з урочистою процесією вийшли назустріч російським військам, запрошуючи їх вступити до столиці Буковини». У подальшому він видав указ духовенству молитися за російського царя й перемогу російських військ… Усе це вказує на те, що планувалося долучення Буковинської митрополії до Російської Православної Церкви. Отже, було б цілком логічний вивіз певних документів саме до «Святішого урядового синоду» Російської імперії. Кола пошуку отримала певну локалізацію, адже ці документи знаходитися у «Центральному державному історичному архіве СРСР».

Як вдалося висвітліть, частина документів Буковинської митрополії дійсно «поступила в Канцелярію обер-прокурора Синоду в 1914 р.», де вони вочевидь мусили бути вивчені та систематизовані. Але І Світова війна, а потім і падіння російської монархії, внесла свої корективи. Частина документів, особливо німецькою та румунською мовами, була описана та перекладена тільки в кінці 60-х – початку 70-х років ХХ ст. У фонді канцелярії обер-прокурора (1890-1920 рр.) мається окрема течка, у якій зберігаються кілька десятків перекладів, серед яких один дуже цікавий – це переклад «Акт відкриття могили архієпископа Євгена Гакмана, здійснений комісією під керівництвом митрополита Володимира Репта від 29 червня 1914 р.», який був здійснений в 1971 р.

«Акт написаний німецькою мовою, каліграфічним почерком на гербовому папері (тут незрозуміло: чи то на якомусь бланку; чи проста на якось папері особливої якості – С.Г.). Текст акту наступний: Ми, комісія, яка складається з церковних та світських осіб, під головуванням Високопреосвященного митрополита Володимира, згідно дозволу уряду Його Величності імператора Франса-Йосипа, 29 червня 1914 р., у 2 години дня (по-полудні) відкрили поховання архієпископа Володимира Гакмана в Кафедральному соборі м. Чернівці. Після відкриття нам представилися мощі людини в архієрейському облаченні, без слідів гноєння, неприємного паху або явного тління. Комісія прийшла до спільної думці, що темна та суха шкіра цілком відповідає вигляду інших мощів, які на сьогодні відомі Святої Церкві. Кілька членів комісії повідомили про приємній запах ладану, які вони відчували. Але інші заперечували, що це пов’язано з відкритою труною, а є звичайним пахом у соборі. Таким чином, ми засвідчуємо наявність мощів архієпископа Євгена Гакмана та віддаємо остаточне рішення про його церковне прославлення вищої Церковній Владі в особі митрополита Володимира Репта, яке він мусить представити Його Величності імператору Франсу-Йосипу. Акт підписали: Metropolit Wladimir von Repta, Rudolf von Meran, Alexander Freiherr von Hormuzaki та ще 12 осіб духовного і світського звання».

Таким чином, переписка митрополита Володимира Репта з урядом Австро-Угорської імперії щодо ексгумації та обстеження тіла митрополита Євгена Гакмана, яка розпочалася, як ми відзначали в попередньої статті, на початку червня 1914 р., мела результат. Таким чином, у кінці липня дійсно почала готуватися врочиста канонізація та відкриття мощів для поклоніння.

ІІ. Події радянського часу щодо відкриття мощів та «перепоховання» митрополита Євгена Гакмана

Після дослідження документу 1914 р., нам знову варто повернутися до статті Дмитра Тащука та зосередитися на двох моментах: Чому радянська влада вирішила «перепоховати» (читай спробувати знищити) мощі митрополита Євгена Гакмана? Що побачили при повторному відкритті його гробниці?

Для відповіді на перше питання, нам потрібно згадати кілька істотних моментів, які стосуються архівної справи в СРСР та політичної ситуації кінця 60-х – початку 70-х рр. у їм.

Усі наукові бібліотеки, а тим більше архіви в СРСР знаходилися під пильним наглядом КДБ. Саме т.зв. «перші відділи», що існували в кожної установі, вирішували: які книги та документи могли знаходиться у вільним доступі, а які мусили були покладені на «спецсховищі» або загалом знищені. Це стосувалося і документів Буковинської митрополії, зокрема і зроблених описів та перекладів.

Тепер звернемось до політичної ситуації в СРСР. Після хрущовської «відлигі», а особливо після окупації Чехословаччини, у Радянському Союзе почалася нова хвиля боротьби з «інакодумством та антирадянщиною». Це особливо стосувалося національних рухів. У цьому процесу «увага» надавалася не тільки людям, але і тому, що історики називають «матеріальними пам’ятниками». Зокрема відбувалася спроба знищити все, що якось може підняти національну самосвідомість поневолених Москвою народів (власне про це і пише  Дмитро Тащук у своєї статті).

Отже, що з відбулося в 70-х роках ХХ ст.?

На нашу думку, яку поділяє кілька експертів-дослідників, які працювали в архівах на початку 70-х, тоді відбувалася ревізія архівних матеріалів, яка мусила визначити ступень доступу да їх. У цієї акції відбувалися і переклади документів, які до цього зберігалися в короткому опису. Отже акт про відкриття поховання митрополита Євгена (Гакмана) був серед документів, що були перекладені через потребу визначення їх доступу.

Вочевидь, переклад був переданий у КДБ, яке мусило визначити ступень доступу да його. І, як ми вже відзначали у попередньої статті, вшанування митрополита Євгена не було вигідно, ані Російської Православної Церкві, бо він був прибічником автокефалії Буковинської митрополії (читай – Українського Православ’я); ані ворогом українського національного руху, адже він був одним з його засновником на Буковині… Саме тому, відкриття місця його поховання, а ще більш факту існування його мощів, було дуже невигідно радянської владі. А час, якій пройшов від часу перекладу до відкриття та спроби знищення мощів митрополита, визначається тільки часом пересовування документів з архіву тогочасного Ленінграду до структур КДБ України та конкретно – Чернівецької області.

Однак, у цьому дослідженні нам найбільш цікаво те, що побачили ті радянські діячи, які відкрили могилу митрополита Євгена та спробували знищити його мощі… Тут ми звернемось до цитування згаданої статті Дмитра Тащука: «Виявилось, що і це деко, що мало форму домовини без дна, знімалось. Його зняли – і всі побачили мумію людини, що пролежала в могилі 103 роки. Останки мали чорний як смола колір. На голові біла митра зі скромним темним хрестиком. Одяг — біло-золотистий шовк, але ушкоджений в місцях прилягання до тіла. Зверху накидка з рожевої шовкової тканини з символічними візерунками хрестиків і екзотичних пальмових гілок. З-під накидки виднілись чорні черевики на досить високих підборах. Шкіряна підошва відліпилась від верхньої частини».

Отже, свідчення тих, хто бачив мощі митрополита в 1914 р., цілком збігаються зі свідченнями радянських «дослідників» осені 1976 р. Саме це, на нашу думку, найбільш вплинуло на рішення щодо спроби перепоховання (знищення) мощів, яке вочевидь приймалося на рівні Києву або, навіть, Москви. Адже радянська Влада аніяк не могла дозволити дати українцям церковно вшанувати одного з починальників українського національного руху на Буковині.

ІІІ. Деякі попередні висновки

Отже, ми маємо два документа: Акт відкриття гробниці митрополита Євгена Гакмана у 1914 р. та статтю Дмитра Тащука, яка розповідає про повторне відкриття мощів восени 1976 р.

Порівняльний аналіз документів свідчить, що це дійсно були мощі святителя, які не потерпіли руйнації або тління, ані через 41 р., ані через 103 р. Мощі залишалися нетлінними, а щодо одягу, то мусимо знати, що мощі переодягають стабільно через певний період, бо ризи не є нетлінними.

Загалом, історія знає багато прикладів, коли влада антихристів знищувала мощі святих, які їй заважали. Але це не було перешкодою, особливо коли заховалися свідчення про наявність мощів, для канонізації святих.

На нашу думку, надійшов час зібрати всі матеріали та, не дивлячись на приховання (знищення мощів) закінчити канонізацію митрополита Євгена, як видатного діяча Українського Православ’я в чині святителя.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Радує, що нарешті місцева влада визнала заслуги свого земляка Митрополита Євгена. В розмові взяли участь науковці, громадські діячі, працівники культури і навіть священики Московського Патріархату. Заходи, присвячені Митрополитові Євгену. Чернівецько-Буковинська Митрополія Української Православної Церкви Київського Патріархату проводить у його ріднім селі щороку без будь-якої участі та підтримки місцевої влади, з участю окремих мешканців села, бо інші з батюшкою Іваном, настоятелем сільської церкви Московського Патріархату, не визнають УПЦ Київського Патріархату.

Цього року, 12 квітня, у васловівському жіночому монастирі, збудованому Митрополією на місці рідної хати Митрополита Євгена, в церкві Преображення Господнього, Митрополит Данило зі священиками Митрополії відправив поминальну літургію, яку влада вже не проігнорувала. А після літургії відбулась конференція, присвячена згаданим ювілейним датам, яка прийняла відповідну резолюцію.

Круглий стіл розпочався демонстрацією документального фільму «Повернення митрополита» про життя і діяльність Митрополита Євгена. Можливо, нарешті люди в Васловівцях узнають, чому в їхньому селі збудована церква і будується монастир на честь Митрополита Євгена; чому його шанує Київський Патріархат і не шанує Московський. Правда, біля Свято-Духівського собору Московського Патріархату в Чернівцях стоїть пам’ятник Владиці Євгенові. Благородним діянням скульптора Миколи Мірошниченка скористалися з політичних мотивів кандидати в народні депутати перед виборами, щоб дати можливість Вікторові Януковичу, тодішньому голові Партії регіонів, показатися буковинцям у ролі побожного чоловіка і відкрити пам’ятник Митрополитові Євгену. Та коли настав урочистий момент, пам’ятник чомусь не відкривався – Янукович ніяк не міг стягнути покривало з пам’ятника, поки не допомогли охоронці. І стоїть цей монумент якось сумно та сиротлива…

А чому така байдужість?

У згаданому вже фільмі показано, як ще при радянській безбожній владі з Москви чинився нелюдський злочин. Підняли з місця вічного упокоєння в східній частині вівтаря кафедрального собору Святого Духа, збудованого Владикою Євгеном, труну з його останками. Згадано у фільмі, що дорогоцінних митрополичих атрибутів біля покійного вже не було. Але не згадано слова очевидця тої події, тодішнього завідувача відділом культурно-освітніх установ обласного управління культури Дмитра Тащука, що коли з труни зняли віко, то всі побачили Митрополита Євгена таким, як на фотографії. І це через 103 роки після поховання. Значить, його мощі нетлінні. Але це не зупинило злочинців.

Директор цвинтаря якийсь Вєдєрніков наказав: «Закопать под забором. Надгробка нє дєлать». І не «дєлалі». Тому й досі не знайдено місця того закопання. Тут неможливо втриматися, щоб не згадати слова Юрія Федьковича: «… О Москво, мати ти всіх лих! О Москво, ти несита крови! Крови пророків і святих, І праведних святої крови Вже переповненая чара». Ці слова про Москву, котра вже пробувала називатись третім Римом і сьогодні не проти такої назви.

Але з Києва йшло світло християнської православної віри на землі сусідів, яке згодом дійшло й до Москви. Коли Київський Князь Володимир у 988-му році хрестив Київ, про Москву ще й згадки не було. Перша згадка про неї датується 1147 роком. У 1940 році з Москви на Буковину прийшов войовничий атеїзм. Вождь російської імперії Володимир Ульянов (Ленін) казав, що релігія – це опіум для народу, тому священиків треба «расстрєлівать, расстрєлівать і єщьо раз расстрєлівать, чєм больше, тєм лучше». А сьогодні батюшка Іван з васловівської церкви Московського Патріархату не радить будувати монастир Митрополита Євгена – мовляв, Церква Київського Патріархату неканонічна, розкольницька. При цьому не каже людям правди, що саме Москва в 1448 році розколола Київську Митрополію, проголосивши власну автокефалію, яку Константинополь і інші Церкви не визнавали 141 рік. А за хабар від московського посла (200 золотих червонців і 120 соболів) Константинопольський патріарх Діонісій у 1686 році віддав Українську Церкву під юрисдикцію Москви. Тепер нехай мешканці Васловівців подумають, чи не гріх вони мають, обминаючи монастир Митрополита Євгена в своєму селі, ігноруючи видатну роль свого односельчанина Владики Гакмана в збереженні і утвердженні православної віри у рідному селі, в місті Чернівці та по всій Буковині. Дивно, що Митрополит Євген мав більшу підтримку в католицькій Австрійській державі від цісаря Франца-Йосифа, ніж Митрополит Данило має від високопосадовців незалежної України і мешканців рідного села Владики Євгена в увіковіченні його пам’яті. Одні з батюшкою Іваном прямо заявляють, що підтримують Московський Патріархат. А інші мовчки не допомагають. Навіть землю під церкву на місці колишньої хати Владики Гакмана та ділянку при ній куплено за чималі гроші. Будівництво монастиря ведеться за кошти духовенства та парафіян чернівецької церкви святої Параскеви і інших церков та скромні пожертви людей, які не бажають бути названими.

Багаті будують монастирі і церкви Московського Патріархату. Деякі вже навіть приготували гробовці (усипальні) для себе в церквах. Якби людей не обдурювали московські батюшки, то вони б як не грішми, то бодай своїми руками, працею допомогли будувати монастир. Адже священики Київського Патріархату разом з Митрополитом Данилом власними руками мурували стіни церкви.

Сьогодні, дякувати Богу, стоїть у Васловівцях прекрасний архітектурний ансамбль, який є окрасою села і пам’яткою про Митрополита Євгена, заслуги якого перед Богом і людьми неможливо переоцінити. До Митрополита Євгена всі православні церкви на Буковині були дерев’яними. Завдяки йому сьогодні Чернівці пишаються комплексом Митрополичої Резиденції, включеної до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Він заклав наріжний камінь собору Святого Духа, а потім освятив його. Одночасно була споруджена й нова парафіяльна церква святої Параскеви. Його життя було сповнене великою творчою роботою. Він був призначений головою першого сейму (парламенту) автономного коронного краю Герцогства Буковини, займав почесну посаду крайового старости. При ньому Буковинська єпархія була піднесена до гідності окремої Митрополії.

З його ініціативи було створено Товариство «Руська бесіда», найповажніша українська громадсько-культурно-освітня організація на Буковині. Дітищем Митрополита Євгена, фактично, є й Чернівецький університет. «Слава Митрополита Євгена не вмирає в Бозі, – сказав Митрополит Данило. – Вона перемагає, бо Господь є Правда… Коли будуть знайдені нетлінні мощі Владики Євгена, його святительська гідність буде піднесена до сонму святих, і Буковина буде мати свого святого – духовного покровителя краю».

Хіба це не чудо, що при всіх перепонах, спротивах, ігноруваннях монастир Митрополита Євгена у Васловівцях збудовано?! А творцям фільму про Митрополита Євгена варто нагадати, що гріх фальсифікувати історію, а тим паче сьогодення. Гріх замовчувати у фільмі Митрополита Данила, який відродив теологічний факультет у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, збудував монастир у Васловівцях…

Завдяки старанням Владики повернуто назву вулиці Митрополита Гакмана в Чернівцях, яка за часів Союзу називалася вулиця Пушкіна, створені Товариство імені Митрополита Євгена (Гакмана), митрополичий хор та Буковинський православний університет його ж імені, проводилися конференції за участю колишніх випускників теологічного факультету дорадянського періоду.

Негарно так по-драконівськи чинити з Владикою Данилом при житті, як вчинили з Владикою Євгеном після смерті. Пора вже вбити в собі дракона, визволитися від його влади. «Пізнайте правду, і правда визволить вас» (Ін 8:32). Як не намагалися воріженьки стерти з лиця землі ім’я Митрополита Євгена, а правда перемагає, бо вона світліша від сонця. Її мають знати всі. Такий закон Божий. У Святому Письмі читаємо (Пс. 77), що правду про історію народу має знати «рід майбутній – діти, що народяться, а вони в свій час сповістять дітям своїм».

У районному місті, а колись повітовому, Заставна має бути каплиця на честь Митрополита Євгена (Гакмана). Люди мають пишатися його ім’ям і краєм, що народжує таких людей. Нехай діти в школі складають речення, пишуть твори про заслуги подвижників свого краю, титанів праці, велетів духа і виховуються на прикладах з їхнього життя.

Олександра ПОПЕЛЮК, почесна голова Чернівецького відділу Союзу українок

Джерело: «Відродження» № 16, 2013 р.

І. Вступ

Перший Митрополит Буковини і Далмації Євген (Гакман) (16 березня 1793 – 12 квітня 1873) є одним з найвидатніших українських православних діячів Буковини. Важко переоцінити його роль у становленні та обороні Українського Православ’я в час Австро-Угорської імперії, а його життя та діяльність ще чекає ґрунтовного дослідження. Але в цьому невеликому дослідженні ми хочемо торкнутися спроб його вшанування саме в церковному плані – прославлення в чині святителя.

До недавнього часу жодних документальних свідчень про спроби канонізації Митрополита Євгена в кінці ХІХ – на початку ХХ століть в Україні знайти не вдавалося. І це не дивно, адже архів Буковинської Митрополії зазнав кілька суттєвих руйнацій: вивезення частини документів до Санкт-Петербурга під час окупації Буковини московською армією (1914 р.); вивезення до Москви під час приєднання до СРСР (1940 р.) та вилучення частини документів у 1946-1948 рр. Чи були всі ці документи об’єднані в якийсь спільний фонд одного з історичних архівів СРСР, невідомо…

Однак у 1993 р. російська дослідниця Тетяна Воробей опублікувала велику статтю про стосунки Московської патріархії з Румунською Православною Церквою у 1945-1948 рр., яка була написана за документами «Ради у справах Російської православної церкви». Серед інших відомостей згадувалася пропозиція Г.Карпова провести канонізацію Буковинського митрополита Володимира (Репти) (+1926), який, з одного боку, шанується румунами, а з іншого – підтримав приєднання Буковинської Митрополії до Московської церкви в 1914 р. Обґрунтовуючи цю ідею, Г. Карпов писав, що це мусить сподобатися і буковинським українцям, адже свого часу владика Володимир здійснював спробу канонізації Митрополита Євгена (Гакмана). При цьому дослідниця відзначала – свої пропозиції Г.Карпов давав на підставі опису архіву Буковинської Митрополії, який йому зробили.

Отже, як мінімум, частина вивезеного архіву Буковинської Митрополії була розібрана та описана. Цим, як у подальшому нам вдалося вияснити, займалися фахівці «Головного архівного управління МВС СРСР» (до 1946 р. – «Головне архівне управління НКВС СРСР»). І хоча Російська Федерація (читай НКВД-КГБ-ФСБ) весь час утруднювала українським дослідникам доступ до архівних документів, а самі документи послідовно пересували в так звані «спецфонди», нам вдалося дещо знайти, за що щиро дякуємо деяким науковцям з Білорусі та Росії.

Дійсно, в 1946-1948 рр. (можливо, в рамках підготовки т.зв. «Всеправославної наради 1948 р.») був зроблений опис документів Буковинської Митрополії 1873-1918 рр., які «вилучені та зберігаються в архівах Москви та Ленінграда». Рукопис (машинопис), який містить багато правок, явно готували до видання, яке так і не було здійснене. Через названі обмеження сьогодні проведений тільки поверховий огляд, але й він дав певні результати, які ми й викладаємо в цій статті.

ІІ. Перша спроба церковного прославлення Митрополита Євгена (Гакмана) (1882-1891)

Коли спиратися на опис документів Буковинської Митрополії, що зберігалися в архівах СССР, перша згадка про початок спроб щодо церковного прославлення митрополита Євгена датується 10 травня 1880 р. Це лист протоієрея Василя Продана до митрополита Сильвестра (Андрієвича-Морару) про «потребу відзначення десятої річниці з дня смерті Владики Євгена та його церковне вшанування. Адже вже існує шанування церковно-народне». До цього листа прикріплена чернетка відповіді, в якій відзначається, що «благословляється врочисте вшанування, але церковний бік (канонізація – С.Г.) потребує детального вивчення та згоди вищої влади імперії».

У квітні 1889 р. керівник організації «Руська Бесіда» Омелян Попович знову нагадує митрополитові Сильвестру про його обіцянку вивчити справу можливості канонізації Митрополита Євгена. До листа прикладено «кілька проектів рішення», але їх зміст не описаний. Цілком вірогідно, що саме цей лист став підставою для створення відповідної комісії (чи групи) по збору свідчень і матеріалів.

На превеликий жаль, нам поки не судилося знайти матеріали ні про дату створення комісії, ні про її повний склад. Також немає жодних свідчень про її юридичний статус: чи була вона створена офіційно відповідним указом, чи була приватною ініціативою певних осіб або «Руської Бесіди», на що було отримано благословення (дозвіл) церковної влади. Однак відомо, що 21 вересня 1891 року комісія «по вивченню справи церковного прославлення Євгена (Гакмана)» подала в консисторію свій «звіт на 172 ст.». Також згадується «голова комісії» – архімандрит Ілярій Филипович, а також деякі її члени: протоієрей Ізидор Воробкевич, Євген Семака та Г. Галицький.

Вочевидь, митрополит Сильвестр, якого практично всі дослідники називають ярим українофобом, не поспішав з розглядом питання щодо канонізації Митрополита Євгена. В описі документів є дві чернетки його листів (10 листопада 1892 та 17 червня 1894), «відповідей на листи О. Поповича, в яких він пояснює складність підготовки вшанування Євгена (Гакмана) та потребу консультацій з закордонними богословами»…

Згадані вище листи є останніми документами ХІХ ст., що стосуються спроб канонізації Митрополита Євгена. Тому можна припустити, що ні митрополит Сильвестр (Андрієвич-Морару), ані його наступник, митрополит Аркадій (Чуперкович), ніяких дій щодо канонізації не вчиняли.

Нові відомості з’являються тільки на початку ХХ ст.

ІІІ. Спроба відновити процес канонізації при митрополиті Володимирі (Репті) (1903-1914)

На початку березня 1903 р. українська делегація зустрілася з митрополитом Володимиром (Рептою). Серед різних питань була й вимога врочистого відзначення 30-ї річниці смерті Митрополита Євгена, яка знайшла підтримку урядовців Австро-Угорської імперії.

У неділю, 12 квітня 1903 р., біля гробу Митрополита Євгена у крипті Свято-Духівського кафедрального собору відбулося поминальне богослужіння, яке очолив митрополит Володимир. Під час богослужіння, на якому був «присутній представник (представники?) Вселенського патріарха, була озвучена пропозиція відновити процес канонізації Євгена Гакмана».

На нашу думку, православні українці не дуже вірили в обіцянки митрополита Володимира, тому, вірогідно, спробували залучити до справи Константинопольський Патріархат. Адже, хоча Буковинська Митрополія була де-факто автокефальною, канонічно вона вважалася автономією Вселенського Патріархату. У всякому разі, в описі є згадка про чернетку (копію) листа митрополита Володимира до Константинопольського патріарха Йоакима III від 19 травня 1905 р.: «у якому він дякує за схвальний відгук щодо можливості церковного прославлення Євгена (Гакмана) та цінні поради в організації цього процесу».

Однак, не дивлячись на лист Вселенського патріарха, митрополит Володимир продовжував гальмувати справу канонізації. Все це змусило українську делегацію знову підняти питання про здійснення конкретних кроків, зокрема створення відповідної комісії, перед імператором Францом Йосифом у березні 1906 р.

На превеликий жаль, нам нічого невідомо про здійснення якихось кроків по збору матеріалів для канонізації Митрополита Євгена від 1906 до кінця 1913 р., коли вже новий Вселенський патріарх Герман V цікавився цією справою у посла Австро-Угорщини. Якщо вірити матеріалам, відповідь була дуже загальною: «ведеться збір матеріалів». Тільки в кінці квітня – на початку червня 1914 р., розпочалася «переписка Володимира (Репти) з урядом Австро-Угорщини щодо дозволу ексгумації тіла Євгена (Гакмана) та його обстеження».

Останній лист (чернетка) митрополита Володимира до імператора в справі канонізації Митрополита Євгена датується 27 липням 1914 р. Дуже короткий опис листа свідчить, що «Константинопольський патріарх Герман V схвально ставиться до його (Митрополита Євгена – С.Г.) місцевого вшанування та просить про остаточне рішення щодо його (прославлення – С.Г.) та відкриття могили». Вочевидь, ці перемовини та всі бюрократичні процедури відбувалися дуже мляво, адже не були закінчені до початку І Світової війни, яка остаточно заморозила цей процес.

За деякими опосередкованими даними, остаточна згадка щодо завершення процесу канонізації Митрополита Євгена (Гакмана) датується початком 1930 р., коли Вселенський патріарх Фотій ІІ спробував щось дізнатися через амбасаду Туреччини в Бухаресті. У відповіді румунської влади (можливо, митрополита Нектарія (Котлярчука)) говорилося, що всі зібрані матеріали пропали під час російської окупації Буковини восени 1914 р., тому все треба починати спочатку, але тепер доцільність такого процесу буде розглядати Румунська Православна Церква.

IV. Попередні висновки

Малий обсяг доступного матеріалу, а також відсутність безпосереднього доступу до документів, не дозволяють нам поки що зробити якісь остаточні висновки щодо історії перебігу процесу канонізації та його реального стану на літо 1914 р. Але можна взяти на себе сміливість зробити наступні попередні висновки.

а) Церковний аспект

Церковно-суспільна діяльність Митрополита Євгена (Гакмана) була гідно оцінена українцями Буковини. Через це незабаром після його смерті почався процес народної канонізації, коли до нього молитовно зверталися за допомогою. Випадки народно-церковного прославлення, акти допомоги через молитву до Митрополита Євгена були засвідчені комісією під головуванням архімандрита Ілярія (Филиповича) на початку 90-х років ХІХ ст. На превеликий жаль, сам документ знаходиться в сховищах Російської Федерації та недоступний українським дослідникам. Разом з тим два Вселенських патріархи схвально ставилися до місцевого прославлення Митрополита Євгена (Гакмана) в чині святителя.

Враховуючи той факт, що Митрополит Євген (Гакман) і сьогодні глибоко шанується буковинськими вірними Православної Церкви України, цілком можливо відновити процес канонізації та завершити його.

б) Історичний аспект

Навіть по тих історичних матеріалах, які описують релігійну ситуацію на Буковині в час Австро-Угорської імперії, не кажучи вже про румунський період, можна зробити висновок, що канонізація Митрополита Євгена (Гакмана) була невигідна: Австро-Угорській імперії, яка мала особливі стосунки з Римом та аж ніяк не була зацікавлена в зміцненні Православ’я; буковинській румунській спільноті, адже вона прагнула повної румунізації Буковини; греко-католикам, які у ХІХ ст. спробували розгорнути активну місіонерську діяльність та долучити до себе максимальну кількість буковинських українців; Російській Православній Церкві, адже Митрополит Євген був прибічником автокефалії Буковинської Митрополії (читай – автокефалії Українського Православ’я). Саме тому, як у часі Австро-Угорської імперії, так і в часі Російської імперії та СССР, державні структури, Румунська та Російська Православні Церкви аж ніяк не були зацікавлені в прославленні українського церковного діяча.

Тому, на нашу думку, варто зайнятися прискіпливим дослідженням життя та діяльності Митрополита Євгена (Гакмана), історії спроб його церковного вшанування з проведенням ретельного пошуку документів не тільки в українських архівах, а й архівних збірках Константинопольського Патріархату та, можливо, в архівах Австрії.

протоієрей Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

Усі посилання маються в редакції, не викладаються з метою безпеки людей, які допомагають нам збирати матеріали в російських архівах.

Ці священні символи написані для нас як настанови, як приклади, з яких ми можемо яскравіше взяти чесноту для нашого спасіння. Євангеліє від Івана в оповіді про весілля у Кані Галілейській каже, що були посудини для води, які вміщали по дві і по три міри. Це означає, що є люди, які розуміють Святе Письмо алегорично, символічно і містично — хто як здатний проникнути у Святе Письмо.

В священних символах жінок явлено, що одні будуть самі від себе породжувати ідеї (чесноти) і будуть чекати , що вони будуть на найпершому місці у Небі, інші черпають чесноти зі Святого Письма, з Біблії, те, що Дух Святий навчив.

Одна із жінок Святого Письма прагнула народити в шлюбі, виконати шлюбні обов’язки, тобто народити громадянина Неба. Та ще більше від того — щоб її рід продовжувався до приходу Месії і її нащадки бачили лице Месії. Як таку чесноту назвати «блудом»?

Ще інша жінка, яку «критики» називають «блудницею», народила царя — прообраз Ісуса Христа. Господь в ньому зобразив символ Небесного Царства. Самого царя Дух Святий зробив автором чотирьох, якщо не більше, книг Святого Письма. Хто може таких жінок назвати «блудницями»?.. скільки подвижників за прикладом цього символу після гріхопадіння стали світлом для Всесвіту? Сам пророк Давид після гріхопадіння і покаяння став праотцем Месії.

Апостол Петро після зречення повернув собі гідність апостольську. Апостол Павло після гоніння християн стає пастирем. Їх обидвох веде Господь до колодязя живої води, вони самі наситилися і нам залишили і нас привели до джерела живої води. Чи не за тим символом пішов блаженний Августин, Марія Єгипетська, Марія Магдалина, Самарянка? Чи не це найменше гірчичне насіння стає деревом, на якому гніздяться подвижники Неба?

Не будемо розгортати кожну чесноту і кожне застереження, яке Дух Святий подав нам у особах жінок і чоловіків Святого Письма.

Подамо лише ще одну думку. Пророк Єремія пише, що ізраїльтяни так будуть страждати: Бо смерть входить у наші вікна, вдирається у палаци наші, щоб знищити дітей на вулицях, юнаків на площах (Єрем. 9:21). Для християн які проникають у духовний світ, ці слова говорять: стережи свої очі, вуста, слух, бо спокуса ввірветься в духовну твою природу і зруйнує всі твої чесноти, багаторічні надбання.

Чи не про таких «критиків» Святого Письма Ісус Христос каже: Кому ж уподібню рід цей? Він подібний до дітей, що сидять на вулиці і, звертаючись до своїх товаришів, кажуть: ми грали вам на сопілках, та ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, та ви не ридали. Бо прийшов Іоан, який не їсть, не п’є; і кажуть: біса має. Прийшов Син Людський, Який їсть і п’є, і кажуть: цей чоловік, який любить їсти й пити вино, митарям друг і грішникам. І виправдалась премудрість від синів своїх. Тоді почав Ісус докоряти містам, у яких явлено було найбільше чудес Його, за те, що вони не покаялися. Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Вифсаїдо! (Мт. 11:16-21)

Чи не ми є той Хоразин і та Вифсаїда, яких засудив Христос?

Ми маємо право собі витолковувати Святе Письмо за власними примхами. Апостол Юда про таких каже: Такі бувають спокусою на ваших вечерях любови; бенкетуючи з вами, без страху відгодовують себе. Це безводні хмари, що носить вітер; осiннi дерева безплідні, двічі померлi, викорінені; люті морські хвилі, що піняться соромом своїм; зірки блукаючі, яким зберігається морок темряви навіки (Юд. 1:12-13). Котенята сліпі тільки дев’ять днів, а ми, на жаль, – дев’яносто років.

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)

Джерело – «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м.Чернівці

В той же час свого князя (Лже-Димитрія) росіяни впізнати не могли. Така атмосфера єпископів, які ностальгують за часами радянської Росії. Так і українці не впізнають своїх святих. Так ізраїльтяни не впізнали свого Месію.

Православна Українська Церква впізнає і визнає своїх святих і вболіває, щоб українці не пішли шляхом ізраїльтян, які не впізнали обіцяного їм Богом Месію. Христос казав, що треба буде впізнати час, ознаки кінця і піти за проведінням Божим.

Скільки було зазіхань імперій, які хотіли ковтнути Україну і ставалося, що ковтнули, але пройшов Богом допущений термін і український народ вибирався на свободу.

Ніхто не хоче погодитися, що це Господь керує світом і Україною. Світ це не зрозуміє та християни, єпископи, священики, коли варті дивитися правду Божу крізь призму Св. Письма, здатні бачити волю Божу, а саме: час приходу Месії.

Такими нездатними виявилися священики Старозавітньої Церкви. Ісуса Христа називають самарянином, опанованим нечистим духом. Ісус Христос їм показує, що Господь Бог більше бачить ніж вони можуть. Христос у притчі про побитого розбійниками дає відповідь старозавітнім священикам про хворого самарянина. Господь дав левитів, священство, закон Божий, закон моралі, та священики місії не виконали — всі стали погані, і Господь мусить карати полоном.

Людський розум не здатний збагнути, яку жертву любові дарує Христос, але Ісус Христос, зневажливо названий самарянином, приносить Себе в жертву за своє непокірне, зловредне і зловмисне створіння. Приводить його до Церкви, дарує таїнства і тут непокірне створіння не хоче ковтнути уже готового. Не міркує як подякувати Господу Богу за любов жертовну, а дуже спритно бере на себе місію князів пекла і вишукує чужі недомагання, випадкові помилки або ще не визрілий духовний стан і гонить ближніх і братів своїх до пекла. Апостол Павло сказав, що коли злому духові треба, то він приймає на себе образ світлого ангела. Така виявилася потреба у світлому ангелі в російській Церкві. Таку підозру ангела світлого приймає на себе російський святий Андрій Боголюбський. Як подають історики Андрій Боголюбський ходив грабувати Київ і серед награбованого виявилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці названа Вижгородська, яку княгиня Анна привезла з Константинополя. Цю святиню він вивіз з Києва до Володимира на Клязьмі.

Сам Київ 12 березня 1169 року було піддано жахливому розгрому з боку організованої ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським армії з нащадків голяді, асимільованих русичами, та союзними дванадцятьма смоленськими (Ростиславичі) та південноруськими князями Переяславщини та Чернігівщини. Військо очолив Мстислав Андрійович під урядуванням “герцога” (воєводи) Бориса Жидиславича. Два дні суздальці, смоленці та чернігівці нищили місто: “…и не бисть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведома быша в плен, разлучаемы нужею от мужей своих, младенцы рыдаху зряще материй своих, и взяша именья множьство и церкви обнажиша, иконами и книгами и ризами и колоколы… и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга и скорбь не утешимая и слезы непрестанныя”. Запалений був навіть Печерський монастир Пресвятої Богородиці.

Наступного, 1170 року, Боголюбський двигнув свої полки, які очолив його син Роман, на Новгород. Формальною причиною була суперечка за “двинське мито”, яке отримував Новгород від угро-фінських племен і яке з 1169 р. двинці почали платити Суздалю.

Коли об’єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців 22 лютого 1170 р. підступила під стіни “Господина Великого Новгорода”, його архієпископ Іоанн молився вдень і вночі. На третю ніч він почув голос: “Іди, візьми ікону Богоматері, неси на стіну міста і побачиш спасіння”. З наступного ранку архієпископ здійснив перед нею служіння і вона сама зрушила з місця на слізні благання спасти. Ікону перенесли на міську стіну. Нападники (військо Андрія Боголюбського), а вони теж ідуть під знаменами ікони Богородиці, вкраденої в Києві, випустили по Новгороду хмару стріл. Одна стріла влучила в ікону, яку виніс на стіни міста і перед якою молився святитель Іоанн, та обернула її до міста. Сльози потекли з очей Божої Матері і падали на фелон святителя: вони були знаменням її молитов і плачу перед Сином і Богом. На військо Боголюбського раптово нападає жах і у сум’ятті воїни вражають один одного.

Святитель Іоанн встановив свято Чесному Знаменню Богородиці 27 листопада та заклав Благовіщенський монастир. Парадокс той, що тільки в 1702 році з політичних міркувань були “виявлені” мощі Андрія Боголюбського і він був причислений до лику святих. І це при тому, що узурпатор, плід зв’язку Юрія Довгорукого з половчанкою, розпочав братовбивчу війну, вигнав свою мачуху – візантийську принцесу та позбавив своїх молодших братів заповіданих їм батьком княжінь. Узурпатор свавільно проголосив автокефального від Києва митрополита і зробив ним єретика Федорця.

До того ж, як зазначає історик О. Панченко, з московських князів святості удостоєний тільки засновник дому – Даниїл Олександрович. Навіть Дмитро Донський, визнаний національний герой, через втручання у духовні справи, бо домагався для Москви неканонічної автокефалії, а, як не парадоксально, противником автокефалії був Сергій Радонезький. Та ще й Русь і Орда були шоковані жорстокістю та підступністю московського князя Юрія Даниловича, який вбив свого двоюрідного вуйка, тверського князя Михайла Ярославича. Останнього Церква причислила до лику мучеників, тим самим виносячи національне поганьблення Москві.

Росія має ще одного ангела світла, про якого російські історики Соловйов, Ключевський та інші писали мало і туманно, розглядали його неоднозначно. Мова йде про Олександра Невського. Героєм в Російській імперії він не був. Героя з нього зробив Сталін. Саме тоді Езенштейном було знято фільм «Александр Невский», саме тоді придумано і вкладено у вуста актора знамениту фразу «Кто к нам с мечом придет, тот от меча и погибнет». І саме Олександр Невський підкорив Великий Новгород владі Орди. При цьому він не соромився – якщо скласти трупи людей новгородських, яких убив цей «благовірний», вийде гора не менша, ніж знамениті донецькі терикони. “Святий” Олександр Невський не просто був вірним холуєм ординських ханів. Він жорстоко придушував будь-які спроби визвольного руху. Він різав носи та вуха, випалював очі, рубав голови тим, хто наважувався виступати проти Орди. Саме за це, очевидно, він й канонізований Російською Православною Церквою… Саме такого святого запропонувала Російська Церква Римо-Католицькій Церкві, і остання не запротестувала, благородно визнала такого святого і побудувала в Києві на честь Олександра Невського костел і століттями моляться за спасіння своїх вірних. Але, Господи, прости нам, бо ми не маємо права посварити святих. Господь Ісус Христос Своїй Церкві дав право в’язати і розрішати. На цьому праві Церква, супроводжуючи померлого в загробний світ, благає Господа, щоб Господь прийняв померлого і вніс його у Свою предвічну пам’ять (сотвори йому вічну пам’ять). Тобто, Господи, пам’ятай і опікуйся ним усю вічність. Де беруться ті смільчаки, які тих, кого Господь прийняв у Свою опіку на всю вічність, можуть проклинати, анафематствувати? Вони вже на правді і вони свою місію гідно несуть Господу Богу. Будьмо мудріші…

Була потреба у таких святих і їх породили. А коли стала політична потреба християнізувати політичну ситуацію, то сам процес відбувався таким же методом, як канонізація вище згаданих святих.

Чудо перетворення татарської державності у російську відбулося завдяки напруженому горінню релігійного почуття, завдяки православно-релігійному підйому, що охопив Росію в епоху татарського ярма. Це релігійне горіння допомогло стародавній Русі облагородити татарську державність, надати їй нового релігійно-етичного характеру і зробити її своєю. Сталося обрусіння і оправославлення татарщини, і московський цар, який опинився носієм цієї нової форми татарської державності, отримав такий релігійно-етичний престиж, що перед ним зблякли і поступилися йому місцем всі інші хани західного улусу. Масовий перехід татарської знаті у православ’я і на службу до московського царя виявився зовнішнім виразом цієї моральної притягальної сили.

На фоні діяльності Російської Церкви і канонізації нею святих, гетьман України Петро Сагайдачний, навіть в тому випадку, що він був воїном, гетьманом, його життя благородне і не викликає гніву ані підозри, ані сумніву в його християнській порядності. Він турбувався про Українську Православну Церкву не як московські правителі в тому часі про свою. В 1666 році відбулося жахливе для православного світу дійство: в Москву для проведення Собору цар Олексій Михайлович запросив патріархів Паїсія Александрійського та Макарія Антіохійського, знаючи, що вони вже Собором ієрархів Східної Церкви позбавлені сану за відкриту симпатію (унію) до Риму. Греко-Католицька Церква за 40 років свого існування знищила весь єпископат Української Православної Церкви. Гетьман Петро Сагайдачний запропонував патріархові Єрусалимському Феофану ІІІ для безпеки перебування в Україні кілька тисяч козаків і прохав патріарха завершити відродження єпископату Української Православної Церкви. Чи не має право такий гетьман бути зачисленим до лику святих? Яка шанобливість до священства і яка турбота про Українську Православну Церкву і про український народ.

прот. Микола Йоник, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м. Чернівці

Деякі промовці, набувши довіру у любителів відеороликів, беруть на себе місію захищати чи нав’язувати свої хибні релігійні переконання. Такі ангели такого світла навіть за Т.Г. Шевченка ховаються, а його твори мабуть до кінця не прочитали, не взяли до уваги вказівку поета, що робиться на апостольському престолі. Такі місіонери-ангели часто стають знаряддям злого духа, щоб зіштовхнути на манівці, якщо можна й тих, які на вірному шляху. Горе вам лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви і самі не входите, і тим, хто входить, не даєте увійти. Горе вам, лицеміри, що поїдаєте доми вдовиць, напоказ довго молитеся: за те ще більший осуд приймете. Горе вам, лицеміри, що обходите море і сушу, щоб навернути хоч одного; і коли це станеться, робите його сином геєни, удвічі гіршим за вас. «Горе вам, вожді сліпі, які говорять: якщо хто поклянеться храмом, то нічого, а якщо хто поклянеться золотом храму, той винний» (Мт.23:13). Горе вам, законникам, що ви взяли ключ розуміння: самі не ввійшли і тим, хто хотів увійти, боронили Лк.(11:52).

Появилися відеоролики, які стверджують, що конфесії уніатська і православна – обидві релігії «абсолютно одинакові». У їхніх устах звучить так, ніби то правда, як слово Святого Письма. Одинакові вони побудованими чи захопленими уніатами православними храмами, одинакові формою грецьких риз, те саме читають Євангеліє, подібний хрест в обидвох Церков. Це аматорська правда. Але насправді релігія мусить мати здорову основу. Україна, як християнська спільнота, прийняла хрещення від святого Христового апостола Андрія Первозваного. Той же апостол є засновником Константинопольської Церкви, від якої свята княгиня Ольга і святі князі Дир, Аскольд і св. Рівноапостольний князь Володимир прийняли хрещення і хрестили всю Русь.

Коли апостоли заснували Церкву і відійшли у вічність, кожна громада створила богослужбовий обряд – східна грецька Церква і західна, римська Церква. І одна і друга Церкви, при наявності різних обрядів, мають святі апостольські основи. Останніми століттями появилися релігійні організації, які виродилися з якихось суперечок, непорозумінь, принциповості, непокори своїм вчителям і преємникам. Як Мартин Лютер не скорився своїй Церкві і заснував свою протестантську спільноту, ця спільнота вже немає апостольської основи, бо створена на незгоді. Протистанти змагаються доказати, що вони повернули в апостольську добу, та все це даремно. Так і уніати пориваються до св. Князя Володимира, як протестанти в апостольську добу. Апостоли свою святу мученицьку кончину поклали, як фундамент для своєї Церкви. Новітні релігійні організації виродилися з незгоди, ворожнечі, якої в апостолів не було. Отаким методом виродилися всі секти, які появилися пізніше. В апостольській Церкві відбулося розділення на Східну Грецьку і Західну Римську Церкви. Це розділення відбулося після десяти століть життя Церкви разом в Дусі Святому. Церква була єдина і боролася з хибними віровченнями на Вселенських Соборах, утверджувала догми (правди віровчення) для всієї Церкви, а коли розділилися, то вже були сформовані. Та після розділення деякі Церкви наростили віровчення не обов’язкове для спасіння людини. Як наприклад, непогрішимість папи римського. Апостол Петро, на якого опирається Римська Церква, грішив, а вже папи римські стали непогрішимі. Православна Церква не приймає догми Римської Церкви про непогрішимість папи, про непорочне зачаття Богородиці. Є кілька таких непорозумінь між Церквами, однак Церкви мають апостольські основи і прийняття Духа Святого від апостолів. Апостол Христовий Андрій і князь Володимир хрестили Русь у Православну віру, та українці шукають ще щось святішого. Дивуюся, що вiд того, хто покликав вас благодаттю Христовою, ви так скоро переходите до iншого благовiстування, яке, зрештою, не iнше, а тiльки є люди, що бентежать вас i хочуть спотворити благовiстування Христове. «Та коли б навiть ми чи ангел з неба став благовiстити вам не те, що ми вам благовiстили, нехай буде анафема» (Гал.1:6-8). Чим може виявитися таке благовістя аматорів?

Апостол Павло чи не дорікає нас, що ми шукаємо ще щось святішого над те, що Бог дав нам? Дух же ясно говорить, що в останнi часи вiдступлять деякi вiд вiри, слухаючи духiв спокусникiв i вчення бiсiвськi, через лицемiрство лжесловесникiв, спалених у совiстi своїй (1 Тим.4:2). Що ж таке совість і що таке гріх. Це не просто якийсь внутрішній голос, що говорить нам про те, що погано і що добре; це не вроджена здатність людини відрізняти добро чи зло, це щось більше глибоке, більше таємниче (Рим.2:15)..Совість, це внутрішня духовна сила, наш внутрішній суд, який виносить вирок на наші вчинки. За словом апостола Павла совість в Дусі Святому Рим.9,1. добрі вчинки схвалює, а погані засуджує, викриває, докоряє і карає за них, переслідує як Каїна. Голос крові брата твого волає до Мене від землі; і нині проклятий ти від землі, що розкрила вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї; коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе. (Бут.4:10).

Пророк Малахія напоумляє: Чи не один у всіх нас Отець? Чи не один Бог створив нас? Чому ж ми віроломно чинимо одне проти одного, порушуючи тим завіт батьків наших? (Мал. 2:10-11). Отак ми мусимо себе запитати чи не один у нас всіх Бог, чи не однакова у всіх совість? Один Бог, одна віра, одна молитва, одне Євангеліє, а де ж совість? Навіщо викрадаємо одні в одних віруючих, навіщо робимо насильство над живими і мертвими?

Ось, слово Боже не лиш до Тира, а до всіх пихатих, навіть і Церков. Тире! ти говориш: «я досконалість краси!» Жителі Сидона й Арвада були у тебе веслярами; свої знавці були у тебе, Тире; вони були у тебе керманичами. Старші з Гевала і знавці його були у тебе, щоб зашпаровувати пробоїни твої. Усякі морські кораблі і корабельники їх знаходилися у тебе для ведення торгівлі твоєї. Перс і лідіянин і лівієць знаходилися у війську твоєму і були у тебе ратниками, вішали на тебе щит і шолом; вони надавали тобі велич… (Єзек.27:3). та заридають за тобою гучним голосом, Єз.27, 30. ти зробився жахом, — і не буде тебе повіки» (Єз.37:36). Так говорить Господь Бог: за те, що піднеслося серце твоє і ти говориш: «я бог, сиджу на сідалищі Божому», і будучи людиною, а не Богом, ставиш розум твій нарівні з розумом Божим… Єз.28,2. ось, Я наведу на тебе іноземців, найлютіших з народів, і вони оголять мечі свої проти краси твоєї мудрості і затьмарять блиск твій; зведуть тебе у могилу… (Єз.28:7)

Ми кидаємося за великим, хочемо багато, а Господу Богу потрібні справедливі, мудрі, виконавчі служителі, та на жаль їх дуже, дуже мало таких. Ми хизуємся мільйонами, одурюємо, купляємо віруючих, і наївно віримо що це Богу миле і що Бог нашого лукавства не бачить.

Ось, Ассур був кедр на Ливані, з красивими гілками і тінистим листям, і високий на зріст; вершина його знаходилася серед товстих сучків. Води вирощували його… Від того висота його перевищила усі дерева польові, … Кедри в саду Божому не затемнювали; кипариси не рівнялися сучкам його, і каштани не були розміром як гілки його… за те, що ти став високий на зріст і вершину свою виставив серед товстих сучків, і серце його загордилося величчю його, — за те Я віддав його у руки володареві народів; він учинив з ним, як потрібно; за беззаконня його Я відкинув його. І зрубали його чужоземці, найлютіші з народів, і повалили його… Шумом падіння його Я привів у трепет народи, коли звів його у пекло, і зраділи у пекельній країні усі дерева Едема… Отже, якому з дерев едемських дорівнював ти у славі і величі? Але тепер нарівні з деревами едемськими ти будеш зведений у пекло… — говорить Господь Бог (Єз. 31 гл.).

Оскільки лукавство стало нашою природою, а образ Божий в собі ми вбили, то говорить Господь Бог, —Я буду судити між вівцею і вівцею, між бараном і козлом. Я Сам буду судити між вівцею повною й вівцею худою. Оскільки ви штовхаєте боком і плечем, і рогами своїми б’єте всіх слабких, доки не виштовхнете їх геть, — то Я спасу овець Моїх, і їх не будуть уже розкрадати, і буду судити між вівцею і вівцею (Єз. 34:17.20.22). Пророк Божий Єзекііль наче з глибини віків видів наше сьогодні благочестя. І не тільки пророк Єзекііль, але й пророк Ісая схвалює нашу святість. Горе непокірливим синам, — говорить Господь, — які роблять наради, але без Мене, і укладають союзи, але не за духом Моїм, щоб додавати гріх до гріха: (Іс. 30:1). Господь допустив, що розбишаків християнських, обмежили в правлінні; та вони знову ожили і знову без Бога правлять Церквою і безчестять ім’я християнина. Порушують всі угоди, топчуть всі канони Церкви.

Чи після смерті, чи коли спіткає нас кривда від Бога, то згадаєте там про путі ваші і про всі діла ваші, якими ви оскверняли себе, і гребуватимете самими собою за всі злодіяння ваші, які ви робили, (Єз.20:43). Священики порушують закон Мій і оскверняють святині Мої, не відокремлюють святого від несвятого і не вказують різниці між чистим і нечистим,… і Я принижений у них (Єз.22:26). Ми ніякого слова Божого не чуємо, ніякого закону не дотримуємося. Тут Господь веде мову не до вірних і до невірних, а засуджує відносини між віруючими.

Я покараю світ за зло, і нечестивих — за беззаконня їхні, і покладу кінець зарозумілості гордих, і принижу пихатість гнобителів; (Іс.13:10). Заради імені Мого відкладав гнів Мій, і заради слави Моєї утримував Себе від знищення тебе (Іс.48:9).

Господь мусить карати, мусить бути пекло бо ми свідомо не хочемо бути образом Божим. Якщо нечестивий буде помилуваний, то не навчиться він правди, — буде лиходійствувати у землі правих і не буде дивитися на велич Господа (Іс. 26:10). Таких, як ми є, Бог до неба не прийме, бо ми й там будемо Бога зневажати.

Диктори відеороликів в інтернеті дуже захищають уніатську конфесію: дві Церкви «абсолютно одинакові». Годиться людям казати Божу правду. Уніатську Церкву заснували не апостоли, а королі польські, політики, тут вмісно зауважити, що потім інші політики й знищили її. Яким мечем воювали, від такого загинули (Мт.26:52). Під владою польських королів може й не було вибору під політичним гнітом, але коли політичні умови змінилися, то треба було уніатам повернутися до свого батьківського віровчення. Це було б природно. Та чомусь сталося навпаки: «візьми цитру, ходи по місту, грай складно, співай багато пісень, щоб згадали про тебе» (Іс.23:16). Уніати, загнані силою політиків у новостворену конфесію, почали захищати новоутворення і боротися за нього, маючи гіркий історичний досвід пролиття крові в самій Церкві, та, нажаль, серед свого народу. Отак королі сусідніх народів виліпили з нас таких ангелів. Церква повинна жити за вказівками Святого Письма, за Словом Ісуса Христа, ведена Духом Святим. Та, на жаль, чомусь не врахували застережень Божих. Ми щось мудруємо, одного обираємо, іншого засуджуємо. Господь в Старому Завіті благоволив щоб нащадки Давида, чи добрі будуть чи злі, перебували на престолі Давида до приходу Месії. І заради виконання волі Божої, послуху слову Божому прийшов до зневажливих і грішних юдеїв Месія. Царство ізраїльське не пішло шляхом покори Божої і Господь його позбавив взагалі участі в приході Месії. Спаситель застерігає, що усяке царство, що розділилося в собі, запустіє; і всяке місто чи дім, що розділилися у собі, не встоять (Мт.12:25). Навіщо знову наступати на ті самі граблі? Невже мало досвіду живої історії? Бо хоч у вас тисячi наставникiв у Христi, та не багато отцiв; я родив вас у Христi Iсусi благовiстям (1 Кор. 4:15). Наставників у нас багато, та отців небагато. Апостол Христовий Андрій і князь Володимир. Отже, кожен з нас дасть за себе вiдповiдь Боговi (Рим. 14:12). Ми самі щодень молимося словами молитви Господньої: «не введи нас у спокусу» та чомусь свідомо, мабуть навмисно, шукаємо цієї ж спокуси?

Святе Письмо викриває як спокуса, чи сказати, як злий дух, працює над людиною. І сказав [Михей]: [не так; не я, а] вислухай слово Господнє: я бачив Господа, що сидить на престолі Своєму, і все воїнство небесне стояло при Ньому, праворуч і ліворуч від Нього; і сказав Господь: хто схилив би Ахава, щоб він пішов і загинув у Рамофі галаадському? І один говорив так, інший говорив інакше; і виступив один дух, став перед лицем Господа і сказав: я схилю його. І сказав йому Господь: чим? Він сказав: я вийду і зроблюся духом неправдивим у вустах усіх пророків його. Господь сказав: ти схилиш його і виконаєш це; піди і зроби так (3 Цар. 22:19-22; 2 Хрон. 18:18-22). Пророк Михей повторив райську подію.

Був змій хитріший за всіх звірів польових (Бут. 3:1). Так сьогодні злий дух обирає з між нас лукавих зміїв. Чи правда, що ота Церква є святою? Ні, онта Святіша і непогрішима… І сказав Господь Бог змієві: за те, що ти зробив це, проклятий ти перед усією худобою і перед усіма звірами польовими; ти будеш ходити на череві твоїм, і будеш їсти порох у всі дні життя твого; (Бут 3:14). Змії прокляті не перед Богом, навіть не перед образом Божим, а перед худобою, перед подібними собі їдять порох. Ні до святості Божої, ні величі Слави Його не підносяться, бо повзають.

Господь в Святому Письмі все сказав, та, на жаль, ми не бажаємо чути, а ще більше не бажаємо виконувати те, що Бог каже. Ми хочемо те, що саме ми хочемо, а Боже нас мало цікавить. Апостол Іван застерігає; Улюбленi! Не всякому духовi вiрте, але випробовуйте духiв, чи вiд Бога вони, бо багато лжепророкiв з’явилося у свiтi (1 Ів.4:1).

Висновки дуже прості. Ми розумне Боже створіння, образ Божий. Господь у Святому Письмі, в Церкві поклав для нас, розумного створіння, всі настанови і застереження, але ми хочемо те, що саме ми хочемо. Наше мусить бути вище за Боже. Такі місіонери за покликанням духа, який є чужий Богу, основують свої нові релігійні організації. Що їм подобається додають до віровчення, а що не подобається віднімають. Господь таким навіть пригрозив: і коли хто відійме щось від слів книги пророцтва цього, в того відійме Бог участь у книзі життя й у святому місті, і в тому, що написано в книзі цій (Откр.22:19). Господь своєму розумному створінню дав повну свободу дії, але й освідомив, що мусимо стати на суд Його. Господи, з милостивим Ти чиниш милостиво, з мужем щирим — щиро, з чистим — чисто, а з лукавим — за лукавством його. Людей пригноблених Ти спасаєш і поглядом Своїм принижуєш гордовитих (2 Цар. 22:26).

Талан аматорів спокуси – визначена доля на всю вічність. Бо нечестиві будуть, як викинуте терня, яке не беруть рукою; але хто торкається його, озброюється залізом чи деревом списа, і вогнем спалює його на місці (2 Цар.23:6).

Господь показав за що постигне нас, людство, суспільна кривда, війни, епідемії, стихійні лиха. Святе Письмо зауважує, що був голод на землі у дні Давида три роки, рік за роком. І запитав Давид Господа. І сказав Господь: це заради Саула і кровожерливого роду його, за те, що він умертвив гаваонитян (2 Цар.21:1). Чи не той суд на нас коли вбивають християн християни? Неправедний нехай ще чинить неправду; нечистий нехай ще оскверняється; праведний же нехай ще творить правду, і святий нехай ще освячується (Откр.22:11).

Дорогі читачі нашого сайту, читайте і роздумуйте над провидінням Божим. Не обманімося завзятістю лжеапостолів. Святе Письмо, Дух Святий для нас все розкрив. Про справжню Церкву, в якій перебуває Дух Святий, сказано в іншому нашому слові. Православна Церква духовна, містична, вимоглива виконавиця канонів. Вірна рішенням постанов Вселенських Соборів. Вона не чисельна. Вражена неміччю, як Багатостраждальний Іов, як апостол Павло. Але Господь сказав апостолу: «Досить для тебе благодатi Моєї, бо сила Моя виявляється в немочi». I тому я значно охочiше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в менi сила Христова (2 Кор.12:9). Тож наша немічна Церква – носій Небесної Божої Благодаті Христової. Не обманімося. Все інше ховається за хитре м’яке звабливе медоносне слово, а може й за мільйони з різних міжнародних фондів. Такі організації лячно називати Церквою. Вони падають до рівня різних парадів. Йдуть на діяльність, викладають фотографії в інтернет, щоб отримати нову порцію ресурсів для себе і для своїх. Лячно, чи такі дари Бог прийме, бо є застереження Духа Святого. Не внось платні блудниці і ціни пса в дім Господа Бога твого ні за якою обітницею, тому що те й інше є мерзота перед Господом Богом твоїм (Втор. 23:18). Дар милий Богу, це щира жертва християнина, лепта вдови (Лк.21:2). В наш адрес чекаємо щирого слова Святого Письма. Ми говоримо, що Ти самарянин і що біс у Тобі? Ісус відповів: у Мені біса нема, але Я шаную Отця Мого, а ви зневажаєте Мене. А втім, Я не шукаю слави Моєї; є Той, Хто шукає і судить (Ін.8,49). Отже, усi ми станемо перед судом Христовим (Рим.14:10). Якщо хто має вуха слухати, нехай чує (Мк.4:23). А чому ви не розумієте Моїх слів? Тому що не можете чути слова Мого (Ін.8:43). Дякуємо. Вибачте.

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)

Джерело: «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м.Чернівці