Для повнішого розуміння цінності праці митрополита Іраклія Лісовського розглянемо, що відбувалося з уніатським обрядом з кінця XVI до кінця XVIII стст.

Всупереч думкам деяких істориків, жодної істотної різниці між православним та уніатським обрядом, зокрема літургією, не існувало практично до останньої чверті XVII ст. Ідентичною була храмова архітектура, іконопис, співоча культура….

Так, відомий дослідник стародруків В. Лук’яненко, розглядаючи уніатські та православні Служебники 1617 р., висловив думку про їхню однотипність не лише в друкарському, а й у богослужбовому плані [1, №60]. Ця подібність простежується практично в усіх стародруках XVII ст. аж до випуску Віленського Служебника 1691 р. Незмінним залишалося і поминання церковної влади під час богослужіння: священник поминав свого правлячого архієрея, архієрей – Київського митрополита, і лише Київський митрополит, залежно від конфесії, – Вселенського Патріарха або Римського Понтифіка. Беручи до уваги, що в інвентарях уніатських храмів XVII ст. дуже часто зустрічаються православні Служебники та Требники (і навпаки – уніатські видання у православних), зовнішнє визначення конфесійної приналежності парафіяльного храму могло відбуватися лише за іменем правлячого архієрея або Київського митрополита.

Навіть орган, який деякі дослідники подають як виключно «латинський» або уніатський елемент богослужіння, насправді таким не був. Православний архідиякон Павло з Алепу (Сирія), подорожуючи Україною та північною Білоруссю у 1654 році, розповідав, як православні співають з органами під час богослужіння. Його цей звичай не дивує, і він подібної практики не засуджує [2, ст. 22, 27]. Загалом, якщо говорити саме про білоруських уніатів, документи зафіксували лише два місця, де відправлення співаної літургії відбувалося під акомпанемент органу – у Чарліоні та Новогрудку [3, с. 97 об., 104].

Однак, вже з другої половини XVII ст. розпочинається поступове наближення уніатського (східного) обряду до римо-католицького. Це був саме не розвиток, як намагаються подати деякі сучасні білоруські та українські дослідники, а саме запровадження до історичного обряду Київської православної традиції, який від початку перейняли й уніати, певних латинських елементів, з одночасним витісненням східних практик. На нашу думку, подібна тенденція мала декілька причин:

По-перше, Рим розглядав уніатів та їх обрядовість як щось другорядне у структурі Католицької Церкви, що мусить бути лише тимчасовим «мостом» для переходу колишніх православних на римо-католицький обряд. Відповідно, унійні єпископи та священники відчували ставлення до себе як до кліру «другого ґатунку» з боку римо-католиків і, вважаючи римо-католицький обряд більш «повноцінним», намагалися копіювати його.

По-друге, сам Рим, свідомо чи несвідомо, сприяв ерозії традицій уніатьского обряду. Тут можна навести багато прикладів, але зупинимося лише на кількох.

Зокрема, поява декрету «Небесний Єрусалим» папи Урбана VIII у 1634 році не лише передавала канонізацію нових святих виключно до компетенції Римського Понтифіка, але й руйнувала історичну традицію соборної канонізації Київської митрополії. Крім того, уніати формально позбулися права вшанування білорусько-українських святих, прославлених з середини Х ст. і до Берестейської унії. Уже київський унійний митрополит Гавриїл Календа не подав у Часослові 1670 р. святих, які були відсутні в римо-католицькому календарі, а шістнадцята капітула Василіанського Чину, що відбулася 1709 р., наказує поминати тільки «тих, хто жив у Київській Церкві в часи унії з Римом» [4, с. 164]. Цією ухвалою з унійних календарів викреслювалися практично всі святі Києво-Печерської Лаври, прп. Єфросинія Полоцька, св. Кирило Туровський, та ще велика кількість святих, яких вельми шанував білоруський і український народ.

Подібним руйнуванням історичної традиції Київської митрополії та наближенням канонічної традиції уніатів до римо-католицтва було надання священникам права відправляти дві літургії на день. Схожі звичаї були засуджені у праці візантійського богослова XI ст. Теодора Андійського, а в Західній Церкві – папами Олександром II (1065 р.) та Климентом III (1212 р.). Водночас керуючись римо-католицькою практикою того часу, папа Климент VIII у 1631 р. надав Київському унійному митрополиту право дозволяти священникам відправляти по дві літургії на день. Цей привілей спочатку надавався на сім років і отримав підтвердження з Риму у 1638 та 1653 роках. [5, с. 47], а у XVIII ст. подібна практика була повністю узаконена.

По-третє, Київська уніатська митрополія так і не спромоглася сформувати та відкрити власні духовні школи для підготовки майбутніх священників. Більшість була змушена навчатися у римо-католицьких єзуїтських колегіумах, де майбутнім священникам прищеплювали любов і повагу насамперед до римо-католицького обряду та практик. Аналогічна ситуація, як описують джерела, спостерігалася і в школах при василіанських монастирях, де викладали ті ж самі вихованці єзуїтів.

Природно, що все вищевикладене призводило до літургічного й обрядового хаосу в Уніатській Церкві, який вельми докладно описав аудитор Київської уніатської митрополії, о. Петро Камінський, який ревізував білоруські уніатські парафії та монастирі наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХVII ст.: Під час літургії не робився вхід з Євангелієм; не вживається теплота і губка; не відбувається перенесення Святих Дарів з жертовника на престол; диякон служить у римо-католицькому далматинку, а не у стихарі. Відбуваються процесії з монстранцією по церкві, і під час урочистостей використовується музика. При цьому він зауважує: «як церемонії змішані з грецьких і латинських, так і мова змішана з польською та руською» [6, ст. 90-92].

Офіційно справу спотворення та латинізації історичного обряду Київської митрополії продовжив київський уніатський митрополит Кипріан Жахівський, який у 1691 р. видав новий уніатський молитовник, що був створений на основі «грецького літургікону» кардинала Нерлі. Ця книга була надрукована у 1683 р. Ймовірно, що митрополит отримав літургікон від самого кардинала, який у 1670–1671 рр. виконував обов’язки папського нунція у Варшаві [7, с. 117].

Головним недоліком літургікону Нерлі, що відбилося і на праці митрополита Кипріана Жаховського, була сильна латинізація італійських греків-уніатів, обряд яких був узятий кардиналом за основу. Не аналізуючи уніатський Служебник 1691 та 1995 рр., що не є темою даної статті, відзначимо лише деякі, на нашу думку, істотні моменти.

Так, особливістю цього Служебника є відсутність рубрик вступних молитов. На відміну від Віленських Служебників 1583, 1598 та 1617 рр., які можна вважати взірцем історичної традиції Київської митрополії (як православної, так і уніатської), не згадуються: диякон; іконостас і нічого не говориться про цілунки священником образів, престолу та Євангелія. [8, ст. 80-81]. Була офіційно закріплена римо-католицька традиція обходу храму зі Святими Дарами у Велику П’ятницю та Великдень, що повністю суперечить Східно-Християнській традиції та є чужорідним елементом (на сьогодні подібні обходи (як і загалом процесії зі Святими Дарами) офіційно заборонені Ватиканом для Східних Церков).

Цей курс на латинізацію уніатського обряду, результатом якого мав би бути повний перехід уніатів на римо-католицький обряд, був закріплений рішеннями Замойського синоду 1720 р. Варто згадати, що на той час зміна обряду автоматично означала й зміну національної самосвідомості переважної більшості вірян….

Таким чином, практично з другої половини XVIII ст. на території етнічної Білорусі розпочинається доволі швидке наближення уніатського обряду до римо-католицького, що в перспективі мало призвести до повного переходу білоруських уніатів до римо-католицтва. Цей процес значною мірою зачепив частину монастирів Василіан та сільські парафіяльні структури, а меншою – кафедральні собори та міські храми. І це не було «розвиток уніатського обряду», як намагаються стверджувати деякі білоруські та українські дослідники. Для доказу цього факту розглянемо кожну зі змін більш прискіпливо (наведемо лише основні моменти).

а) Присунене Престолу до стіни. Таке нововведення знищує наступні елементи Східного обряду: зникає «Гірне місце»; зникають усі кадіння навколо Престолу; зникає обхід Престолу з Євангелієм під час малого входу; зникає відхід священника до «Гірного місця» під час читання Апостола (і Євангелія, якщо його читає диякон або якщо служать кілька священників); зникає запрестольний хрест, або він мусить «пересунутися» на Престол.

б) Зникнення іконостаса. Зникає традиція кадіння іконостаса під час служби; зникає малий вхід з Євангелієм та великий вхід (перенесення приготовлених Святих Дарів з жертовника на Престол). У будь-якому разі зникає урочистий вихід з дияконських дверей та вхід до Царських врат. Деградація цього літургічного дійства особливо помітна під час архієрейського служіння.

в) Зникнення жертовника. Перші випадки зникнення жертовників спостерігалися вже під час запровадження додаткових бічних вівтарів та читаних літургій – у другій половині XVII ст. Саме в цей час з’явився звичай здійснення чину проскомидії безпосередньо на бічному вівтарі. Але поступово ця «новація», особливо від останньої чверті XVIII ст., перейшла і на головний вівтар храму. Через зникнення жертовника, повністю зникає такий дуже важливий елемент Східної літургії, як Великий вхід.

Тепер пропоную уявити, як виглядатиме літургія за наявності всіх зазначених вище пунктів (саме так виглядала вівтарна частина більшості уніатських храмів наприкінці XVIII ст.): Священник стоїть у Престолу і здійснює лише повороти до вірян. Практично, подібне богослужіння відрізняється від тогочасної римо-католицької меси лише текстом, мовою (римо-католики служили виключно латиною) та формою причастя. Тим більше, як ми вже зазначали вище, римо-католицькі елементи увійшли і в богослужбове вбрання. Фактично відбувалося поглинання уніатів Римо-Католицькою Церквою…

Отже, у 1784 р., саме під час обрядової кризи в білоруських єпархіях Київської уніатської митрополії, Полоцьким уніатським архієпископом стає Іраклій Лісовський, який, ще перебуваючи на посаді настоятелем монастиря при Полоцькому Софійському соборі та головою Полоцької уніатської консисторії, добре знав проблему сильної латинізації уніатського обряду. Як своє головне завдання новий архієпископ бачить розробку та здійснення обрядово-літургічної реформи.

Вже в січні 1785 р. Архієпископ Іраклій Лісовський пише лист до Риму, де викладає свої міркування щодо обрядової реформи [62, с. 91]. Доступні нам матеріали дозволяють побачити всю глибину задуму полоцького уніатського владики.

Основу майбутньої літургічної реформи мав становити грецький Евхологіон, виданий з благословення Папи Бенедикта XIV, а також історичні богослужбові видання Київської митрополії кінця XVI – початку XVII століть (православні та уніатські).

На нашу думку, архієпископ Іраклій Лісовський намагався якомога більше наблизити уніатське богослужіння до первинного історичного зразка. Підтвердженням цієї гіпотези може слугувати той факт, що вікарний архієпископ Туркевич, працюючи над перекладом Евхологіону Бенедикта XIV, свідомо повертається до давньої форми поминання церковної ієрархії, пропускаючи поминання Римського папи для єпархіальних архієреїв та священників (Папу історично поминав лише Київський уніатський митрополит) [9, с. 77–78]. А архімандрит Діонісій Чадай у 1788 р. свідчив про те, що Полоцький архієпископ наказав тримати Царські двері та завісу зачиненими до причастя вірян, як це історично відбувалося в обряді Київського Православ’я [10, с. 209]. Архієпископ відновлює історичний звичай вживання теплоти та губки під час літургії, заборонений Замойським синодом; ліквідуються додаткові пристінні постаменти (престоли) у храмах; священникам дозволяється правити лише одну літургію на день; сам архієпископ одягнувся у традиційному православному стилі (туніка та відкритий паландіон з широкими рукавами); дозволяє використовувати православні видання Київської митрополії [10, ст. 133–134].

Також, для вивчення справжнього Східного обряду, архієпископ Іраклій Лисовський здійснює мандрівку до Єрусалиму, після чого запроваджує в Полоцькій єпархії «чистий грецький обряд» [11, ст. 292].

Розробленість, точність формулювань та науковий підхід до літургічної реформи владики Іраклія Лисовського можна оцінити навіть на тих документах, які вже введені в науковий обіг. Наприклад – Observationes in missam polocensem [10, ст. 371-387], де після досить змістовної передмови описується практично кожна літургічна рубрика, від підготовчих молитов до заключного тропаря. Можна висунути гіпотезу, що архієпископ провів ґрунтовний порівняльний аналіз великої кількості православних та уніатських видань, зокрема грецьких і латинських стародруків.

Спроба уніатського архієпископа Іраклія провести літургійну реформу та повернутися до історичного обряду зустріла сильну протидію римо-католицької ієрархії. Так, 8 червня 1785 року, папський нунцій відправив листа кардиналу Антонеллі, в якому прямо пише: «Існує реальна небезпека, що Лісовський має на меті обмежити відправлення читаної літургії, аби все було однаково з традицією грецьких схизматиків» [9, ст.38]. Зокрема, комісія кардиналів Конгрегації поширення Віри на своєму засіданні 18 червня 1787 року не лише наказала архієпископу дотримуватися постанов Замойського синоду, а й взагалі заборонила йому проводити літургійну реформу на власний розсуд. «Якщо така реформа має бути проведена, – йдеться в рішенні Конгрегації, – вона повинна бути проведена за участю всіх єпископів Київської Церкви». Цей окремий пункт забороняв використання православних служебників, навіть виданих у Київській митрополії до унії [9, стаття 88].

Також, за свідченням православного архієпископа Антонія, василіани Полоцької єпархії відмовлялися підпорядковуватися правлячому архієрею в обрядових справах і продовжували дотримуватися латинських практик [11, с. 303].

Незважаючи на опір римо-католицької ієрархії та місцевих василіан, уніатський архієпископ Іраклій Лісовський не зупинявся у своїх спробах провести реформу. Так, у 1790 р. василіанин о. Юстин Крупянитький знову скаржився папському нунцію, що архієпископ наказав, аби на співаній літургії двері й завіси були зачинені до Символу віри, під час освячення, перед запрошенням до причастя і після заклику до причастя вірних [10, с. 209]. Архієпископ особисто прагне домогтися від Риму благословення свого Евхологіону та його видання білоруським (полоцьким) ізводом церковнослов’янської мови.

Намагаючись залучити до реформи якомога більше уніатського духовенства, архієпископ Іраклій Лісовський ініціює скликання відповідного з’їзду у Варшаві, який мав відбутися у 1796 р. Але через зміну політичного становища ці збори не відбулися [12, ст.846-852].

Фактично до кінця свого життя, вже будучи Київським уніатським митрополитом, Іраклій Лисовський намагається відродити історичний обряд та зупинити латинізацію. Він домагається від російського імператора Олександра І «виведення уніатських справ до особливого департаменту римсько-католицької колегії» (1805 р.) та заснування Полоцької уніатської семінарії (1807 р.). Однак він так і не домігся від Рима та Петербургу дозволу на друк власного Служебника, а після його смерті 30 серпня 1808 року справа літургічної реформи була остаточно зупинена.

На нашу думку, провал літургічної реформи уніатського владики Іраклія Лісовського був цілком передбачуваний, адже, ані Рим, ані Петербург, не були зацікавлені в її реалізації. Перший сподівався на остаточний перехід уніатів до римо-католицького обряду, а другий – на наближення уніатського обряду до російського синодального, з наступним приєднанням колишніх уніатів до Російської Православної Церкви. Фактично, хоча кожен і по-своєму, обидві сторони прагнули ліквідації уніатства.

Наступники митрополита Іраклія Лисовського обрали саме «російський» шлях. У 1834 році на з’їзді уніатських ієрархів у Петербурзі, який проводився задля «відновлення православного богослужіння в уніатських церквах», Служебник РПЦ були призначені обов’язковими для всіх уніатських єпархій у межах Російської імперії [13, ст. 21].

Щодо постаті самого митрополита Іраклія Лісовського, то його пам’ять і праця виявилися в трагічному становищі: католицькі історики бачили в ньому «прихильника схизматиків та русифікатора», а російські православні – «місцевого сепаратиста та оборонця уніатства». Його творча спадщина залишається маловивченою та практично невідомою білоруським історикам, але ми маємо надію, що білоруські та українські літургісти нададуть їй належну увагу.

Посилання

1. Лукьяненко В.И. Каталог белорусских изданий кириличного шрифта XVI-XVII вв. В.1. (1601-1654). Л., 1975 г.

2. Муркос Г. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. // Чтения в императорском обществе истории и древностей Российских при Московском университете. М.,1897 г., № 4

3. Visitationes Monasteriorum OSBM Provinciae Lituanae ad anno 1784 ad annum 1788 per Reverendissimum Patrem Porphyrium Skarbek Wazynski Provincialem expeditae. Österreichische Nationalbibiothek. Handschriftensammlung, Codices Latini – Series Nova, №2798

4. Археографический сборник документов, относящихся к истории северо-западной Руси. Т.12, Вильня, 1900 г.

5. Zochowsci C. Colloquium Lubelskie miedzy… Lwow, 1680 r.

6. Щурат В. В оборонв Потієвої Унії. Львів, 1926 р.

7. Ваврик М. До історії служебника в Укр. Кат. Церкві в 2-ій пол 17 ст. // Analekta Ordinis Sancti Basilii magni № 16 (1979) ст. 98-142.

8. Литургиа… Вильно, 1691 г.

9. Solovij M. De reformatione liturgica Heraclii Lisowskyj archiepiscopi Polocensis (1784-1809). Romae, 1950.

10. Гуцуляк Л.Д. Божественна літургія Йоанна Золотоустого в Київській митрополії після унії з Римом (період 1596-1839). Львів., 2004.

11. Архиепископ Антоний. О Греко-унитской Церкви в западном крае. Б.м.\б.г. нумерацыя ст. 279-342

12. Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. Leopoli, 1862

13. Ольховский Г. О богослужении во время унии в Холмском кафедральном соборе (1596 — 1875). Варшава, 1900.

прот. Сергій Горбик

Авторський переклад з білоруської мови для «Київського Православ’я»

Одночасно з появою бджільництва, ще в язичницькі часи, з’явилася багато різноманітних замов. Варіанти цієї народної творчості дійшли до нас у вигляді рукописних збірників XVII – XIX століть, а також в записах етнографів. Окрім неканонічних молитов, замов та магічних приписів щодо догляду за бджолами, такі збірники могли включати й канонічні молитви та псалми, окремі заголовки, що відсилають до богословської літератури.

Так, у фондах музею Гомельського палацово-паркового ансамблю зберігається рукописна збірка 1832 року, що надійшла з Гомеля. У простому зошиті формату 1/8, на 16 аркушах, тобто 32 сторінках [КП 15955]. Рукопис повністю присвячений молитвам і замовлянням «на користь богозберігаємих бджіл». Загалом текстів не менше 20–23 (не нумеровані), але деякі розгорнуті на дві-три сторінки й становлять кілька блоків із різними адресатами. Відомий лише один подібний білоруський рукописний збірник бджолиних замовлянь 1805–1819 рр., опублікований Є. Р. Романовим [1, ст. 5-12].

Для наочності компіляції християнських та язичницьких молитов приведемо одну молитву-замову з гомельського збірника:

Замоліть, святі Зосима та Саватій,

за мене, раба Божого, як бджіл водити та за бджолами ходити,

Господи, дай моїй бджолі лосині роги, рисячі ноги,

лисячу лагідність, вовчу сміливість, ведмежу силу,

Як цар на царстві царствує,

так би моя бджола над усією бджолою царствувала,

Полети, моя бджоло, в темні ліси та в зелені луги,

занеси, моя бджоло, з лісу верхівку та з трави цвіту,

Неси мої бджоли до мене, раба Божого, на пасіку,

Роїться, мої бджоли, пускай рої та рійки,

Прививайся, мої бджоли, до мене, раба Божого, ім’ярек,

І навіки віків, амінь.

Також на території сучасної України подібні рукописні збірники бджолярських замовлянь відомі з Карпат, Харківщини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, а найраніша збірка, яка містить замовляння сфери бортництва, датується 1707 р. Інша колекція бджільницьких замовлень датується кінцем XVIII ст. [2, ст. 203-220]

Відповідаючи на потребу вірних, Православна Церква починає створювати корпус молитов та чинів, які умовно можна назвати «бджоярським». Найбільш ранні молитви з цього циклу, відомі з різноманітних рукописних требників та молитовних збірників, датуються XVI – XVII стст. Найперше це молитви благословення меду, а також його освячення. Одна з подібних молитов з’явилася в українському перекладі ще в 2008 р. [3].

На протязі ХІХ – початку ХХ стст., деякі бджолярські чини та молитви почали з’являтися в слов’янських требниках і молитвословах. Однак, на нашу думку, перший більш-менш повний набір був надрукований в 1936 р. у сербської книзі «Уџбеник о пчеларству», протогрофом якого був відомий рукописний слов’янський збірник «Сказание об науках ко пъчелам, аще кто хощет пчел водит(ь)». Це був окремий додаток під назвою «Бджолярський Требник» церковнослов’янською мовою. Він втримував, як осібні чини благословення та освячення, так і звичайні молитви бджолярів. Цікавою відзнакою «Бджолярського Требника» є те, що у їй немає окремих зауважень по тексту, таких як «читальник», «хор» – усе це йде під назвою «вірні».

Саме ця богослужбово-молитовна збірка зробилася протографом для всіх наступних видань Православних Церков слов’янської традиції. Тому для ознайомлення ми подаємо її зміст в українському перегляді.

Посилання:

1. Романов, Е.Р. Сборник белорусских заговоров начала ХIХ века // Могилевская старина, вып. 2. Могилев, 1901.

2. Ю. А. Яворский, Памятники галицко-русской народной словесности, Записки ИРГО по отд. этнографии, Киев 1915, т. 37, вып. 1

3. Молитва / Упоряд. В. С. Дудик. К., 2008.

4. Уџбеник о пчеларству. Београд, 1936

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр. ап. Івана Богослова» м. Чернівці

ДОДАТОК: ЧИНИ ТА МОЛИТВИ З СЕРБСЬКОГО «БДЖОЛЯРСЬКОГО ТРЕБНИКА» УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

ЧИН БЛАГОСЛОВЕННЯ БДЖІЛ (ПАСІКИ)

Священник в єпитрахилі  на місці, де стоять вулики, починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Люди: Амінь.

Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі.

Царю Небесний, Утішителю, Духу істини, що всюди є і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, про­сти беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Цар­ство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Господи, помилуй (12).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

ПСАЛОМ 50

Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене. Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною. Проти Тебе Єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив, отже праведний Ти у слові Твоїм і справедливий у присуді Твоїм. Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя. Бо Ти істину полюбив єси, невідоме й таємне мудрості Твоєї явив Ти мені. Окропи мене ісопом – і очищуся, омий мене – і стану біліший від снігу. Дай мені почути радість і веселість – і зрадіють кості мої упокорені. Відверни лице Твоє від гріхів моїх і прости всі беззаконня мої. Серце чисте створи в мені’, Боже, і духа праведного віднови в нутрі’ моєму. Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відніми від мене. Поверни мені радість спасіння Твого і духом могутнім укріпи мене. Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві навернуться до Тебе. Визволи мене від вини кривавої, Боже, Боже спасіння мого, і язик мій радісно славитиме правду Твою. Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою. Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш. Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців.

ПСАЛОМ 84

Господи, Ти змилувався над землею Твою, повернув єси з неволі синів Якова. Ти простив беззаконня народу Твого, покрив усі гріхи їх. Ти спинив увесь гнів Твій і відвернувся від гніву ярости Твоєї. Поверни нас, Боже, Спасителю наш, і спини гнів Твій проти нас. Чи ж довіку будеш гніватися на нас? Невже ж продовжиш гнів Твій від роду до роду? Боже, повернися і оживи нас, щоб зрадувався Тобою народ Твій. Яви нам, Господи, милість Твою, і Твоє спасіння дай нам! Почую, що скаже про мене Господь Бог. Він скаже мир народові Своєму і обраним Своїм, тим, що звертають серця свої до Нього. Так, близько спасіння Його до тих, що бояться Його, щоб слава Його перебувала на землі’ нашій. Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися. Істина від землі’ засяяла, а правда з неба прихилилася. Бо Господь пошле нам добро, і земля наша дасть плід свій. Правда буде йти перед Ним і направить на путь стопи наші.

ПСАЛОМ 122

До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої. Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші – до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження. Над міру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже (3)

Під час читання псалмів Священник кропить місця, де бджоли, потім промовляє молитву:

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Священник: Сотворителю всього, Боже, що благословляєш і примножуєш насіння і для нашого вживання все на добро твориш; заступництвом Предтечі і Хрестителя Іоана милостива зважаєш на молитви наші; бджоли ці благословити і освятити своїм благосердям благозволи, щоб вони принесли багаті плоди, і були окрасою для Твого храму і святих вівтарів Твоїх, а разом і для нашого вживання у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж честь і слава на віки віків.

Вірні: Амінь.

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Боже, Ти знаєш людську працю і благодійство безсловесних тварин, і невимовним милосердям Твоїм самих бджіл плоди і працю їхню для наших потреб використовувати навчив. Смиренно благаємо Твою величність: бджіл цих благослови і на достаток людському роду примнож їх, підтримуючи і оберігаючи їх, щоб кожний, на велич Твою і безмірне Твоє милосердя надіючись, охороняв цих бджіл, сподіваючись отримати багаті плоди своєї праці і небесного благословення сповнитися у Христі Ісусі, Господі нашому. Йому ж честь і слава на віки віків.

Вірні: Амінь.

І знову кропить місце бджіл. Після чого читає Євангеліє:

Диякон: Премудрість. Станьмо побожно, вислухаймо святе Євангеліє.

Священник: Мир усім.

Вірні: І духові твоєму.

Священник: Від Луки святого Євангелія читання (зач.144: Лк.24:36-53).

Вірні: Слава Тобі, Господи, слава Тобі.

Диякон: Будьмо уважні.

Священник:

Одного разу, коли Ісус воскрес із мертвих, Він став посеред учеників Своїх і сказав їм: мир вам. Вони схвилювались і злякалися, гадаючи, що бачать духа. Але Він сказав їм: чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене. І, сказавши це, показав їм руки і ноги. Коли ж вони від радості ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу? Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними. І сказав їм: ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеевому і у пророків та в псалмах. Тоді розкрив їм розум до розуміння Писання. І сказав їм: так написано, і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима. Ви ж є свідками цього. І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба. І вивів їх до Вифанії і, піднявши руки Свої, благословив їх. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю. І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога. Амінь.

Вірні: Слава Тобі, Господи, слава Тобі.

Після Євангелія промовляє:

Цими євангельськими словами нехай очистяться гріхи наші і розвіються і загинуть всі заговори, якщо вони є на цьому місці; нехай же зійде на нього благословення всемогутнього Бога, Отця і Сина, і Святого Духа.

Вірні: Амінь.

І знову окроплює місце бджіл. Після цього відпуст дня.

БЛАГОСЛОВЕННЯ РОЇВ БДЖОЛИНИХ, ЩО ОСЕЛЯЮТЬСЯ В НОВІ ВУЛИКИ

Священник в єпитрахилі, на місці, де стоять вулики, починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі.

Царю Небесний, Утішителю, Духу істини, що всюди є і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Свя­тий Безсмертний, помилуй нас (тричі).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, про­сти беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духо­ві нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Господи, помилуй (12).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

ПСАЛОМ 50

Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене. Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною. Проти Тебе Єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив, отже праведний Ти у слові Твоїм і справедливий у присуді Твоїм. Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя. Бо Ти істину полюбив єси, невідоме й таємне мудрості Твоєї явив Ти мені. Окропи мене ісопом – і очищуся, омий мене – і стану біліший від снігу. Дай мені почути радість і веселість – і зрадіють кості мої упокорені. Відверни лице Твоє від гріхів моїх і прости всі беззаконня мої. Серце чисте створи в мені’, Боже, і духа праведного віднови в нутрі’ моєму. Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відніми від мене. Поверни мені радість спасіння Твого і духом могутнім укріпи мене. Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві навернуться до Тебе. Визволи мене від вини кривавої, Боже, Боже спасіння мого, і язик мій радісно славитиме правду Твою. Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою. Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш. Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців.

ПСАЛОМ 84

Господи, Ти змилувався над землею Твою, повернув єси з неволі синів Якова. Ти простив беззаконня народу Твого, покрив усі гріхи їх. Ти спинив увесь гнів Твій і відвернувся від гніву ярости Твоєї. Поверни нас, Боже, Спасителю наш, і спини гнів Твій проти нас. Чи ж довіку будеш гніватися на нас? Невже ж продовжиш гнів Твій від роду до роду? Боже, повернися і оживи нас, щоб зрадувався Тобою народ Твій. Яви нам, Господи, милість Твою, і Твоє спасіння дай нам! Почую, що скаже про мене Господь Бог. Він скаже мир народові Своєму і обраним Своїм, тим, що звертають серця свої до Нього. Так, близько спасіння Його до тих, що бояться Його, щоб слава Його перебувала на землі’ нашій. Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися. Істина від землі’ засяяла, а правда з неба прихилилася. Бо Господь пошле нам добро, і земля наша дасть плід свій. Правда буде йти перед Ним і направить на путь стопи наші.

ПСАЛОМ 122

До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої. Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші – до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження. Над міру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духо­ві нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже (3)

Після читання псалмів Священник промовляє молитву:

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Священник: Боже Всемогутній, Предвічний, що тримаєш в руках все творіння, володієш небом і землею і всім, що в них. Всякому творінню, що йому на користь, – Ти щедра подаєш; усердно благаємо Тебе, Всеблагий: як колись ізраїльтянам дарував землю, що текла молоком і медом, а в пустелі благозволив насичувати диким медом, так і нині для нашого споживання цей рій і його вулик благослови, і примнож у ньому бджіл, і благодаттю Твоєю їх охороняй, і достатком меду нас сповни, щоб цей вулик не залишився без Твого творіння, але завжди був наповненим щільниками меду і за, великою благістю і непереможною силою Твоєю, нехай буде нездоланим всіляким лукавством і незахитаним через всілякі заговори; але Твоєю всемогутньою силою будучи огороджений, від всілякого чаклунського підступу охоронявся і завжди в Твоїх, Христе, руках непошкодженим перебував.

Священник: Бо Твоя є влада, щоб милувати і спасати нас, Христе Боже наш, і Тобі славу віддаємо, разом з Отцем і Святим Духом на віки віків.

Вірні: Амінь.

І Священник кропить рій і вулик свяченою водою, промовляючи:

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

І після цього відпуст дня.

МОЛИТВА НА ОСВЯЧЕННЯ МЕДУ

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Господь Ісусе Христе, Ти безмежний в милості і невимовно щедрий до слуг Твоїх, адже дивний у славі і твориш чудеса. Ти, дією Святого Духа колись благословив Ізраїль, і медом наситив його від каменю, так само й нині, поглянь зверху на це створіння Твоє, і благословенням твоїм небесним благослови і освяти стільники бджіл і з них мед, і подай йому найдосконалішу дієву благодать, щоб кожен, хто споживає його, отримає добре здоров’я, і поживою цією наситившись наповниться всякого блага.

Священник: Бо Ти даєш все для благополуччя, і Тобі славу віддаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

І тричі кроплять свяченою водою мед, промовляючи:

Благословляється і освячується мед цей окропленням цією свяченою водою, в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

МОЛИТВА НА БЛАГОСЛОВЕННЯ МЕДУ

Священник в єпитрахилі

Священник: Господу помолимось

Вірні: Господи помилуй

Священник: Всемогутній, Вічний Боже, благословенним є все те, що Ти створив, і немає нічого поганого в тому всьому, що ми вдячно приймаємо з Твоїх рук, бо Твоє Слово й молитва Церкви все освячують.

Ми любимо Тебе, славимо Тебе, поклоняємося Тобі, подяку складаємо Тобі, бо великою є слава, сила і доброта Твоя. Через заступництво святого Климента, якого Церква визнає покровителем бджільництва, благослови цей мед. Щоб усі, хто з Твоєї Волі його споживатиме, зростали у вірі та отримували Твою допомогу й підтримку, через Ісуса Христа, Господа і Спасителя нашого.

Священник: Бо Ти все подаєш і благословляєш на благо наше, і Тобі славу віддаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

МОЛИТВА ПЕРЕД ПОСАДКОЮ БДЖОЛИНОГО РОЮ В НОВИЙ ВУЛИК

Боже всемогутній і вічний, все творіння містить у правиці Своїй, що володіє небом і землею і всім, що на них, і щедра подає створеному все йому корисне!

Тобі, Всевишній, старанно молимося: як колись волієш дарувати ізраїльтянам землю багату медом і молоком, і вигодувати в пустелі диким медом Іоанна Хрестителя Твого, – так і тепер милостивим оком Твоїм благослови пасіка цей і його вулики в їжу життя, Додай Ти ньому бджіл і, зберігаючи їх Своїм милосердям, даруй нам велику кількість меду, та не буде ця пасіка позбавлена милостей Твоїх, але завжди сповнена медом, і по багатої милості Твоєї і непереможності, нехай не буде здолана багатьма напастями і похитнута грішними змовами, але огороджена Твоєю всесильною фортецею і воїнством ангельським оточена, перебуватиме збереженою від усякого злого чарівництва і завжди неушкодженою в Твоїй, Христе, владі.

Коли молитву промовляє Священник, то робить виголос. Коли читає мирянин, виголосу не додаємо.

Священник: Бо Тобі властиво милувати і спасати нас, Христе Боже наш, і Тобі славу відаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

МОЛИТВА БДЖОЛЯРІВ ПРО ПРИМНОЖЕННЯ БДЖІЛ

Боже, Ти допомогу надаєш працям людським через тварин безсловесних і по невимовному милосерді, навчив на потреби наші вживати плоди і справи цих бджіл. Молимо смиренно Тебе Всесильного: благослови бджіл цих та помнож їх на користь людям, зберігаючи їх і живлячи, та кожен, з надією надіється на велич Свою та незліченні милості Твої і трудящий в охороні цих бджол, удостоїться отримати рясні плоди своєї праці і виповниться небесного благословення через Христа Ісуса Господа нашого, якому належить честь і слава на віки вічні. Амінь.

Отець Іван Корчинський народився у сім’ї українського сільського священика. Закінчив Уманське духовне училище (1879), Київську духовну семінарію (1885) та 3 курси юридичного факультету Московського університету. Був висвячений на священика у 1887 р., з а постановою Урядового Синоду Російської імперії від 18 квітня 1900 р., він був призначений інспектором церковно-парафіяльних шкіл до новоствореної Гродненської єпархії, куди прибув наприкінці травня того ж року [1, ст.81]. Наступні 15 років життя та творчості отця Івана будуть нерозривно пов’язані з Білоруссю, яка, без перебільшень стане його «другою Батьківщиною».

Ми не будемо докладно описувати служіння о. Івана до 1917 р. Воно було звичайним для міських православних священників до 1917 р. Відзначимо тільки, що крім власне служіння, він був талановитим істориком. Зокрема, У 1907 – 1908 рр. видав дві брошури про найвідоміші та найзнаменитіші храми єпархії – Софійський собор і Борисоглібську Коложську церкву. Ці книги, які й досі не втратили своєї актуальності [2, ст. 103].

У серпні 1915 р., напередодні окупації Гродно німецької армією, православних священиків примусово «евакуюють». Протоієрею Івану Корчинському пощастило, його не відправили в дальні російські губернії. Разом гродненським архієпископом Михаїлом, він потрапляє в Москву, де служив у храмі святителя Миколи Чудотворця. Будучи в Росії, отець Іван як представник Гродненської єпархії приймав участь у Помісному соборі Російської Православної церкви, де було оголошено про відродження Патріархату [3, ст. 95]…

Варто відзначити, що деякі сучасні історики Білоруського екзархату РПЦ спробують представити о. Івана Корчинського «російським служакою», які змінив свої проросійські погляди на білоруські не раніше 1917-1918 рр. Але, на нашу думку, такий підхід є хибним. Бо в Російської імперії було неможливо інакше здійснювати служіння священника та проводити якусь наукову роботу. Те, що він явно не був російським шовіністом, явно бачне з його історичних праць.

Будучи українцем, він розумів прагнення білоруського народу до свободи, зокрема і створення власної, автокефальної Православної Церкви. Тому влітку 1917 р., о. Іван Корчинський бере участь у з’їзді білоруського православного духовенства і навіть робиться членом Союзу білоруського православного духовенства, утвореного на цьому з’їзді та який носив виразний національний характер [4, ст. 165].

Скориставшись першою-ліпшою можливістю, 22 червня 1918 р. прот. Іван Корчинський повертається в Гродно та долучається до білоруської політичної справи. Зокрема він активно займався підготовкою з’їзду білорусів Гродненської губернії. Праця білоруської громади, зокрема і о. Івана, була плідною. Адже з’їзд, не дивлячись на спротив німецької окупаційної влади та польського активу, відбувся 1-2 грудня 1918 р.

І саме він був основним доповідачем «відділу віросповідань». У своїй доповіді о. Іван наголосив, що православне духовенство не залишилося у своїх парафіях і було вивезене виключно через наказ російської влади, що було значною помилкою, а також навів, як приклад, долю священиків, які залишилися в Гродно і яких ледь не розстріляли німці. Зазначивши, що до губернії повернулося всього близько 80 священиків. Також о. Іван зауважив, що Православна церква в Гродненської перебуває у глибокій кризі; до того ж справі її відродження перешкоджають поляки та німці. Щоб вийти з цієї кризи о. Іван Корчинський запропонував створити при кожній парафії спеціальні підвідділи, які будуть підпорядковуватися релігійному відділу Гродненського білоруського управління. Підтримка білорусів з його боку була не тільки політична, адже незабаром після з’їзду, він розпочинає православне служіння білоруською мовою [5].

Під час німецької окупації о. Іван виявив себе на гродненському ґрунті не лише як захисник православних, але й як білоруський громадський діяч. 27 березня 1919 р. за його ініціативи в місті було утворено «Гродненську Білоруську Християнську Громаду». За сприяння якої в будинку православного духовенства на Купецькій вулиці було засновано білоруський кооператив [6, ст. 241].

Саме в цей час протоієрей Іван Корчинський налагодив міцні контакти з Міністерством білоруських справ при литовському уряді, яке тоді розташовувалося в Гродно. Міністерство виступало проти польської окупації та домагалося визнання Гродненської губернії автономною частиною Литовської республіки. Збіг антипольських позицій сприяв зближенню отця Івана з Литвою та тими білоруськими діячами, які орієнтувалися на цю країну. Зрештою, це зближення було закріплено 4 квітня 1919 року, коли о. Іван Корчинський разом із доктором К. Бєляцьким, як представники білоруського населення Гродненської губернії, були включені до складу Тариби – Державної Ради Литви, найвищого законодавчого органу країни на той час [7, ст. 257.].

Однак після окупації Гродна поляками ставлення до православних значно погіршилося. Польським ксьондзам були розв’язані руки, за допомогою влади вони почали відбирати православні храми та переобладнувати їх під костели. Десь у цей час Софійський собор остаточно перейшов до католиків. Лише за перші роки польського панування близько 30 храмів було перетворено на костели [8, ст. 5]. Епіскопу Владимиру без дозволу влади було заборонено виїжджати до сільських парафій. У ці важкі для Православ’я час отець Іван всіляко боронив православних вірян та місцеве духовенство від свавілля поляків, а також захищав права білорусів незалежно від їх віросповідання.

Протоієрей Іван Корчинський. Фото з тогочасної білоруської преси. 1919 р.

Під час першого польського панування в Гродно, о. Іван тричі був ув’язнений через вірність православ’ю та пробілоруські погляди. Не ліпше було й при більшовицької окупації 1920 р. Тому літом 1920 р., коли польські війська знову підійшли до Гродно, прот. Іван Корчинський емігрував у Литву.

Тут варто відзначити, що наказом Міністерства внутрішніх справ Литви прот. Іван Корчинський ще в липні 1920 р. був призначений керівником Гродненського повіту, який литовці, як і раніше, вважали частиною своєї території. Але це призначення, нову польську окупацію, було з більшого номінальним, хоча і давала певні переваги в самій Литві, що активно використовується о. Іваном у його білоруської діяльності.

Отже, практично відразу після еміграції на територію Литви, прот. Іван Корчинський робиться військовим капеланом «Окремого білоруського батальйону», які був створений в литовському війську та разом з литовцями обороняв країну від поляків та більшовиків. Варто зазначити, що в батальйоні священик користувався повагою навіть солдатів-католиків, які вважали його свідомим білорусом і добрим пастирем [9, ст. 7].

Таким чином, він зробився першим військовим капеланом саме білоруського військового підрозділу.

Будучи в Литві, отець Іван налагодив контакти з білоруськими есерами, які за допомогою литовської влади організовували на її території партизанські загони для боротьби з поляками. Священик став членом штабу отамана Розумовича – «Хмари», загін якого містився в містечку Мерачі. У штабі він виконував обов’язки представника гродненського єпископа Володимира, партизанського капелана та зв’язкового з Православною церквою в колишньої Гродненської губернії.

Як військовий капелан та науковець, він також розумів значення інформаційної війни. Так, у 1921 р. він написав невелику брошуру «Чаго чакаць Беларусам ад Польшчы. Гутарка дзеда да малодшых», у якій так звертається до білорусів: «Час нам, білорусам, знову почати жити вільно, під своїм білоруським урядом, як жили наші предки, наші прадіди. Хай вільна наша мова і вільна білоруська пісня знову весело полиється по всьому великому просторі Білорусі… Треба поруч з литвинами і нам – білорусам гуртуватися, будуватися і від поляків відбиватися…» [10, ст. 12-13]

Не дивлячись на те, що обов’язки капелана займали багато часу, о. Іван Корчинський залишається активним білоруським діячом: приймає дієву участь у житті білоруської громади Ковно, співпрацює з білоруським часописом «Селянська доля», виконує певні обов’язки в «Міністерстві білоруських справ» у 1921-1923 роках [3, ст. 95], був членом Білоруського центру та Литовсько-білоруського товариства. А у вересня 1921 р. отець Іван представляв литовських білорусів на Білоруських національно-політичних зборах у Празі, де виступав з вітальним словом та входив до Комісії з Віленського питання [11, ст. 10, 37].

Білоруська національно-політична нарада в Празі. У центральному раду за четвертим столом – протоієрей Іван Корчинський. 1921 р.

У 1923 р. о. Іван на Литовському єпархіальному зібранні духовенства і мирян був обраний до складу Єпархіальної ради, швидко ставши і її головою. На цю посаду він переобирався двічі. Також, у 1926 р. Його призначили капеланом православних воїнів литовської армії. На цієї посаді він знаходився до своєї смерті в 1935 р.

Литовська Єпархіальна Рада. Протоієрей Іван Корчинський - другий зліва. Ковно, 1930-ті рр.

За своє служіння капеланом, а також суспільне служіння, він був у 1926 р. нагороджений митрою. Також отримав кілька урядових нагород Литовської Республіки:

– Медаль на честь 10-річчя незалежності Литви (1928).

– Орден Ґедиміна 4-го ступеня (1928).

– Орден Вітовта 3-го ступеня (1931)

Митрофорний протоієрей Іван Корчинський помер від важкої хвороби 2 липня 1935 р. Він до кінця свого життя був людиною великої працездатності та міцної волі, яка все своє життя поклала на вівтар служіння православ’ю та білоруському народу. Надійшов час повернення його ім’я в національні пантеон Вільної Білорусі та України.

Посилання

1. Корчинский, Иоанн. Очерк истории церковно-школьного дела в Гродненской губернии в ХІХ столетии / Иоанн Корчинский. Гродно, 1903.

2. Чарапіца, В.М. Са скарбніц кніжных паліц: Нарысы пра аўтографы даследчыкаў гісторыі Беларусі ў канцы ХІХ – пачатку ХХ ст.ст. Мінск, 1994.

3. Некролог // Голос Литовской Православной Епархии. – 1935. – №6.

4. Луцкевіч, А. Барацьба за вызваленьне. Збор твораў. Вільня-Беласток, 2009.

5. Чарнякевіч А. З археалагічнага камітэту да беларускай партызанкі: пратаіерэй І. Карчынскі і беларускі рух // Биржа информации. № 311, 21.01.2004.

6. Летопись. Софийский собор в городе Гродне // Черепица, В.Н. Не потерять связующую нить: История Гродненщины ХIХ–ХХ столетий в событиях и лицах (исследования, документы, комментарии): Монография. Гродно, 2003.

7. Блашчык, Т. Міністэрства беларускіх спраў ураду Літоўскай Рэспублікі (1918 – 1924) // Arche. № 1-2., 2010.

8. Пануцэвіч, В. Горадзеншчына ў нацыянальным руху ў 1918 – 1919 гадох // Бацькаўшчына, № 7-8, 1964.

9. Krynica. № 28, 1921.

10. Чаго чакаць Беларусам ад Польшчы. Гутарка дзеда да малодшых. – Б.м.: Камітэт Абароны Беларусі, 1921.

11. Пратакол паседжаньняў Беларускай нацыянальна-палітычнай нарады ў Празе, 26-30 верасьня 1921 // Спадчына. № 5-6, 1999.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

При написанні статті використані текст та матеріали статті О. Горного про о.Івана Корчинського, яка була зміщена в книзі «Труды Комиссии по канонизации в Белорусской Православной Церкви». Вып. 2., 2014 

Православний священик із Гродно Юрій (Георгій) Рой навесні 2023 року виїхав із Білорусі до Литви та перейшов під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. З того часу отець Юрій служить у Вільню, у Білоруській православній громаді Вселенського патріархату. «Белсат» поговорив зі священиком про святкування Великодня на батьківщині та у вигнанні, нової білоруської церкви, яка для багатьох стала родиною та як не втратити віри під час випробувань.

***

І. Усі богослужіння здійснюються білоруською

– Отче Юрію, як цього року православні білоруси Вільня святкують Великдень?

– У Великий четвер ми служили спогад Таємної вечори, коли Христос зібрав своїх учнів і вперше в людській історії наші земні хліб та вино стали його тілом і кров’ю. У Страсну п’ятницю – в день розп’яття Господа Ісуса увечері виносилася до центру храму плащаниця, де зображено Христа, якого мертвого зняли з хреста.

У суботу була літургія Великої Суботи. Це день тиші, зосередженої підготовки до Христового воскресіння. Після літургії з 11.30 до 21.00 освячували великодні страви. Це безперервний людський потік – буквально кожні 20 хвилин збиралися люди та ми виходили освячувати кошики.

Великодня служба відбулася о 00:00, опівночі. Почалася з невеликого хресного року і тривала до 2 години ночі приблизно.

Усі наші богослужіння здійснюються виключно білоруською.

ІІ. Православна Великодня служба – у лютеранській кірхи

– Чи багато білорусів у вашій громаді?


– Так, людей багато. Ми не маємо класичного храму, ми пристосували приміщення під богослужіння, влаштували каплицю. Цей простір невеликий за площею і зараз нам його не вистачає. Ми поки знайшли вихід у тому, що в неділю служимо дві служби, щоб не всі люди збиралися на одну. І всерйоз думаємо, що треба шукати щось більше. Будівництво храму ми не потягнемо, треба буде винаймати в оренду щось більше за площею.

Ми святкуємо вже третій Великдень. За два роки існування нашого приходу спільнота значно зросла. Можна сказати, що проект білоруської православної громади у складі Константинопольського патріархату відбувся, живе та розвивається. Це видно і за кількістю хрещень, і вінчань, які ми звершуємо в парафії, за кількістю парафіян. А на Різдво та Великдень людина 150 – 200 збирається, і ми тоді просимося до більшого храму.

Цього року великоднє богослужіння відбувалося у будівлі лютеранської кірхи у Вільні.

– Важко уявити таке у Білорусі…

– На жаль, так. РПЦ культивує ставлення до християн інших конфесій у кращому разі стримане чи навіть негативне. Звісно, для Білорусі це проблема, бо білорусам треба триматися у мири, а не поглиблювати конфесійні протиріччя та не навішувати ярлики на інших.

Ми в нашій нинішній церковній практиці намагаємося підтримувати добрі відкриті взаємини і з католиками, і з греко-католиками, і з протестантами. І між нашими громадами у Вільні дуже добрі стосунки.

ІІІ. Парафія стала родиною для білорусів у вигнанні

– Розкажіть про святкування Великодня у вашій громаді. Ви зберігаєте білоруські звичаї чи, можливо, перейняли щось із місцевих, литовських?

– Коли люди опиняються в еміграції, це багато змінює в житті, в тому числі в релігійному, у традиціях святкування. Багато хто відірвався від своїх сімей, змушений бути у вигнанні. Тому наша парафія стала своєрідною сім’єю. Ми зустрічаємося і не лише молимося разом, а й святкуємо, завжди після богослужінь влаштовуємо частування. А на Великдень це подвійне частування. Ми обов’язково після служби збираємося, розговляємось і святкуємо Великдень Христовий. Відвідуємо одне одного, запрошуємо одне одного у гості. І це допомагає переживати проблеми еміграції, відірваності від батьківщини, сімей.

Ми намагаємося дотримуватися наших білоруських традицій у святкуванні, тому що в цьому ми також бачимо свою місію – у збереженні традицій, щоб наші діти знали їх, бачили та наслідували. Тому намагаємося робити так, як удома робили. Не всі можуть бути в сімейному колі, тому тут парафія стала таким сімейним колом.

IV. «Наш народ переживає свою Голгофу»

– В історії Христа, що згадується у великодній період у церквах, багато символізму для білорусів – це і суд над невинним, і несправедливий вирок. Що ви думаєте з цього приводу?

– Мабуть, кожне покоління переживає своє Євангеліє. Те, що в ньому описано, знову і знову повторюється: і трагедія зради, і жертви, а радість Воскресіння. Це періодично відбувається в історії, і люди, потрапляючи до таких обставин свого життя, не можуть не бачити таких паралелей.

Якщо дивитися на історію Білорусі останніх років, очевидно, що білоруси не взялися насильно вирішувати свої проблеми. Багато хто за це критикує, але я саме в цьому бачу велику надію на майбутнє для нашого народу.

Справді, у якомусь сенсі наш народ зараз переживає свою Голгофу, адже багато хто в темницях, під страхом, під судом, у вигнанні. Це справді трагічні події. І дай Боже нам пройти все це гідно і терпіти і зберегти чисту душу нашого народу. Я дійсно сподіваюся, що Господь за такий мирний ненасильницький настрій дасть нам своє благословення і наш білоруський народ матиме своє добре майбутнє.

V. Молитися за політв’язнів – священний обов’язок громади

– Чи молитеся за політв’язнів? І як вважаєте, чи потрібно згадувати у церкві політичні події, чи політику та віру треба розділяти?

– Я вважаю, що молитися за політв’язнів – це ні в якому разі не політика, тому ми молимося за несправедливо ув’язнених наших братів та сестер. Ми маємо список імен політв’язнів, і ми згадуємо їх на початку, а потім протягом служби кілька разів. Ми вважаємо це за священний обов’язок нашої громади. У цій молитві ми прагнемо віддати частину свого тепла тим людям, які перебувають у дуже важких нелюдських умовах, під тортурами, знущаннями.

У нашому парафіяльному будинку є портрети політв’язнів. Ми молимося за загиблих, убитих у в’язницях та на протестах. Це невід’ємна частина нашого життя.

– Коли слухаю вас, розумію, що такою і має бути Церква, і зараз наша справжня білоруська церква явно складається за кордоном. У Білорусі – Російська православна церква, яка повністю підпорядковується владі. Як там святкувати щирим віруючим? Чи йти до церкви, яка не живе у злагоді з Божим словом?

– Так, я особисто знаю дуже багатьох людей, для яких події 2020 року, а потім підтримка православною церквою диктаторського режиму та війни Росії проти України стала непереборною перешкодою. Багато людей просто перестали ходити до церкви, але лишилися християнами. Тут я не можу давати порад, бо я не там, я вже два роки на еміграції. Хтось святкує вдома, хтось іде до церкви інших конфесій. По-різному. Кожен вирішує собі сам, з контексту свого життя, свого внутрішнього стану. З мого боку – розуміння кожної позиції, бо люди у важких обставинах. І дай Бог їм сили не змінити свого сумління.

– У Вільні ж до вас у церкву, навпаки, йдуть люди. В еміграції зростає потреба у вірі?

– Наша парафія складається з людей, більша частина яких або майже всі пройшли через досвід розчарування в церкві, якій вони довіряли, і тому люди обережно дивляться на цей новий початок, побоюються, щоб це не стало черговим розчаруванням. Є багато людей, які придивляються до нас, іноді приходять. І це зрозуміло, адже все те, що сталося та відбувається з Церквою в Білорусі, анулювало кредит довіри з боку людей, тому люди уважні, обережні, і це є нормальним процесом.

Ми прагнемо будувати життя нашої громади на інших принципах, ніж у парафіях у Білорусі. Ми відмовляємося від принципу клерикалізму, коли священик сам усе у житті громади вирішує. У нас працюють механізми, коли сама парафія вирішує, що і як робити, і священик має такий самий голос, як і парафіяни. Рішення приймаються спільно.

VI. «Бог теж може запитати – людина, де ти?»

– У ситуації розчарування Церквою, як не втратити віру в Бога?

– Це дуже серйозне питання. Я бачу, що багато людей переживають кризу віри. І мені це також зрозуміло. Я без осуду ставлюся, тому що це дуже сильне випробування. Особисто я для себе на це запитання відповідаю так: нам слід дивитися саме про Христа, який був розіп’ятий. Всемогутній Бог, який не виявив своєї космічної могутності, а прийняв як безсилу людину ці страждання і здійснив цю жертву. Саме на цій таємниці Хреста Христового ґрунтується вся наша християнська віра.

По-друге, якщо уважно читати Біблію, стає очевидним, що Бог не вирішує проблеми людини без самої людини. Принцип Бога, який ми бачимо у всій людській історії, – він діє лише разом із людиною. І це також правильно, адже це принцип збереження свободи людини. Ми можемо нарікати та говорити – Бог, де Ти? Але й Бог теж може спитати – людина, а де ти?

Де ті добрі люди, які готові протистояти злу, припинити війни, насильство? Щось відбувається з людьми, що вони втрачають свою глибину, своє світло, втрачають смисли, глибинне бачення людського життя, наших взаємин. Дуже легко піддаються різні дурні ідеї. Чи винен у цьому Бог? Питання риторичне. Тому нам, людям доброї волі, дуже важливо вибудовувати взаємозв’язки, щоби ми разом могли захищати світло, правду, добро в цьому світі, протистояти загрозам, які ми бачимо. Дуже легко перекласти відповідальність на Бога – Ти, Бог, не робиш. А що ми робимо?

Зло дуже здатне до консолідації, об’єднання. Воно пудрить мізки людям і, одурманені злом, дуже активно об’єднуються.

Люди доброї волі часто виявляються нездатними на спільні дії. Це проблема і в глобальному масштабі, і білоруського народу, зокрема. Тому, щоб Бог допомагав і вирішував проблеми у цьому світі, люди також повинні діяти. Це теологічне поняття синергії – співпраці Бога та людини. Він діє лише так. Ми – його ноги, руки, вуста. Він хоче, щоб його воля відбувалася через нас, і він шукає, закликає нас.

– Що б ви побажали білорусам у цей Великдень?

– Віри у те, що Христос воскрес – воскресне і наша Білорусь. Віри, яка рухала б усіма нами, де б ми не знаходилися.

Ганна Гончар / belsat.eu

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Білоруський священик, протоієрей Георгій Рой, через політичне переслідування емігрував в Литву та вийшов з РПЦ. Більш року тому, 6 квітня 2023 р., він був прийнятий в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, продовжує своє служіння в Литовському екзархаті Вселенського Патріархату. Також він підтримує Україну, бере участь у різноманітних міжнародних конференціях, здійснює ютуб-трансляцію білоруськомовних богослужінь, публікується в ЗМІ і т.д. Зрозуміло, що все це дуже не подобається Білоруському екзархату Російської Православної Церкви. Тому вони вирішили зладити над о. Георгієм судилище в ліпших традиціях НКВС.

Ми публікуємо відповідь о. Георгія Роя на «запрошення» Білоруського екзархату РПЦ до «суду», бо воно дуже влучно характеризує канонічну свідомість Московського патріархату. Також нагадуємо – подібні суди РПЦвУ проводить над священиками, які перейшли в ПЦУ

Редакція порталу «Київського Православ’я»

Отримав Ваш лист та електронну копію запрошення на засідання єпархіального суду Гродненської єпархії РПЦ і ознайомився з його змістом.

По суті, можу сказати наступне. Засідання єпархіального суду Гродненської єпархії щодо накладених на мене канонічних заборон є канонічною нісенітницею з тієї причини, що я не є кліриком Гродненської єпархії РПЦ і взагалі не є кліриком Московського Патріархату. Адже 06.04.2023 згідно поданої мною заяви на ім’я Святішого Вселенського Патріарха Варфоломія я був прийнятий до кліру Вселенського Патріархату.

Грамота Вселенського Патріарха Варфоломія про те, що о. Георгій Рой прийнятий в юрисдикцію Константинопольського Патріархату

Нагадую членам єпархіального суду Гродненської єпархії, що Вселенський Патріарх, згідно з правами Вселенського Престолу, записав у поясненнях Патріарха Антіохійського Федора Вальсамона на 17-й і 18-й канони Трульського Собору та на 10-й канон Сьомого Вселенського Собору, а також виходячи зі священної історичної практики Церкви, має право приймати кліриків інших помісних Церков без відпускних грамот своїх єпархіальних архієреїв. На момент подання моєї заяви щодо прийняття до кліру Вселенського Патріархату я не був під канонічним покаранням мого колишнього єпархіального єпископа і приєднався до Константинопольської Церкви в статусі священнослужителя, якому не заборонено служити і не перебував під жодними церковним судом.

Таким чином, єпархіальний суд Гродненської єпархії не має канонічних повноважень судити кліриків інших єпархій, а тим більше кліриків інших Патріархатів. Усі можливі судові процедури єпархіального суду Гродненської єпархії проти мене за своєю природою не можуть мати жодного канонічного значення та наслідків.

Щодо причин мого переходу до Вселенського Патріархату можу сказати наступне.

Я категорично не згоден з позицією Московського патріарха Кирила, низки єпископів, у тому числі архієпископа Гродненського Антонія, а також багатьох представників священства та широких кіл громадських діячів Російської Церкви, які благословляють і виправдовують злочинну війну з Російської Федерації проти України та українського народу. Вважаю це явним відхиленням від євангельської чистоти і спотворенням православної віри. Патріарх Кирило, відступаючи від Божих заповідей, поставив Російську Церкву на службу сучасній агресивній ідеології Російської держави та її націоналістично-імперським устремлінням.

Категорично не згоден з позицією митрополита Мінського і Заславського Веніаміна та Синоду Білоруського екзархатту, які висловлюють повну підтримку диктаторському режиму в Білорусі та закривають очі на страждання, знущання та тортури тисяч і тисяч невинних співвітчизників, прикриваючи брехню, насильство та несправедливість ім’ям Христа.

Категорично не згоден з деспотичним і лицемірним стилем управління Гродненською єпархією її нинішнім єпископом – архієпископом Антонієм (Дароніним), приклад антицерковної діяльності якого багато в чому переконав мене в необхідності зміни церковної юрисдикції.

З повагою,

священик Литовського екзархату Вселенського патріархату Георгій Рой

Переклад українською – «Київське Православ’я»

Джерело білоруською в ФБ

Редакція «Київського Православ’я» також публікує лист Білоруського екзархату РПЦ, які був надісланий о. Георгію та написаний російською мовою:

«Отче Георгію, надсилаю Вам електронну версію виклику до суду Гродненської єпархії. Прошу відповісти на даний лист та підтвердити його отримання та ознайомлення з його змістом. Також прошу повідомити адресу Вашого фактичного проживання для повторного надсилання Вам письмового повідомлення про виклик до суду гродненської єпархії. Перший виклик до церковного суду, згідно з Положенням про суд Російської Православної Церкви (Гл. 3, ст.11, п.3), направлений за останнім відомим церковним судом місцем проживання (або служіння) адресата в канонічному підрозділі Російської Православної Церкви.

Також відповідно до цього положення особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомити церковний суд про зміну своєї адреси. За відсутності такого повідомлення виклик спрямовується за останнім відомим церковним судом місцем проживання або місцем служіння адресата в канонічному підрозділі Російської Православної Церкви та вважаються доставленими, хоча б адресат на цю адресу більше не проживає або не служить.

Якщо Ви не маєте можливості з’явитися на засідання суду, то зобов’язані повідомити церковний суд про причини неявки та подати докази поважності цих причин»

Переклад українською – «Київське Православ’я»

Джерело ФБ

Георгій Рой – один із священиків Константинопольського патріархату у Литві. Рік тому він переїхав до Вільні з Білорусі через репресії. У своїй країні він опинився в небезпеці, бо не погодився із насильством і хотів говорити правду.

Нині отець Георгій разом із ще одним опальним священиком — Олександром Кухтою з Мінську — створює та розвиває єдину в Литві білоруську православну парафію. А також проводить служби для українців їхньою рідною мовою. Портал Delfi поговорив з Георгієм Роєм про його особисту історію та про те, що зараз відбувається у православній церкві.

У 2020 році отець Георгій, тоді настоятель кафедрального собору в Гродно, закликав до чесних виборів і виступав проти насильства білоруської влади. Він разом з іншими священиками допомагав тим, кого кинули до в’язниць, і відкрито говорив про те, що відбувається. На другий день після виборів протести проходили біля собору, згадує отець Георгій один із найважчих моментів. Демонстрантів били, він відчинив двері храму.

Про вибори та насильство

— Мені стало очевидним, що треба рятувати людей. Були навіть просто перехожі, мами з дітками, які потрапили до епіцентру цих подій. Багато хто був зляканий, розгублений. Вони не знали, як дістатися додому.

Я залишився на всю ніч у соборі. Цієї ночі я ніколи не забуду. Біля храму, коли стемніло, наздоганяли людей, жорстоко їх били. І автозаки, які їздили-їздили-їздили всю ніч, це було страшно. Потім, коли проїжджав повз навіть автобус і я чув звук мазівського двигуна, у мене серце стискалося.

Наступного дня ми почали дзвонити до головного дзвону нашого собору, щоб якось це все засвідчити. Ми думали: що ж ми можемо зробити? І ось ми дзвонили в дзвін. Щогодини по 12 ударів.

Після тих подій розпочалося переслідування?

— Я не скажу, що переслідуваний, але тиск. Чиновники від релігії вимагали припинити все. Якось хтось доніс на мене і до нас додому приїжджала міліція. Коли вбили Романа Бондаренка, ми служили панахиду (31-річний мінчанин загинув після побиття білоруськими силовиками у листопаді 2020 року – Delfi). Зібрався повний храм людей. Потім після служби я підійшов до свого автомобіля і побачив, що колеса порізані. Психологічно все це було непросто, як усім білорусам.

Про антивоєнну позицію

— Якщо 2020-го року ми всі були натхненні, ми вірили, що щось може змінитися, то 2022-й – це зовсім інша ситуація, інше її переживання. Вже репресії йшли повним ходом. І сказати про війну було справді страшно. Тому що я уявляв, що із цього буде.

Як у таких умовах ви все-таки зважилися висловитись?

— Це було справді випробування. Адже це рішення треба було приймати щоразу (коли виникали нагоди). Ти розумієш, що за тобою сім’я, діти. Але для мене дуже важливо було відмежуватися від цього злочину та засудити його. Я так собі казав: якщо я промовчу, то частина відповідальності буде на мені. І я думав: якщо українці не бояться йти проти танків, то я не побоюсь сказати.

Після вторгнення Росії в Україну отець Георгій публікував антивоєнні пости у своїх соцмережах. Він першим поставив підпис під відкритим листом християн Білорусі проти насильства. На той час він уже змінив місце настоятеля головного храму міста на невелику сільську парафію через тиск церковної влади.

Почалися вже справді небезпечні моменти. Мені завуальовано загрожували. Говорили, мовляв, якщо не припиниш, то все це погано скінчиться. Ну і потім до мене до церкви призначили донощиків.

Як ви це зрозуміли?

— Просто люди, котрі ніколи не ходили до храму, раптом почали ходити. І записувати на телефон все, що я говорю. Якщо я спілкувався з кимось із парафіян, ці люди опинялися біля мене. Вони фіксували хто приходить на служби. А після того, як я поїхав, вони різко перестали ходити до церкви.

Про кризу у Церкві

— Усередині церкви відбуваються дуже тяжкі процеси. Священиків змушують читати тексти, написані у Москві, у яких чорне називається білим, а біле чорним. Це абсолютна заміна християнства.

Як ви вважаєте, чому це стало можливим? Як у російській церкві все так перекинулося з ніг на голову?

— Насамперед це російський націоналізм та імперіалізм. І розуміння православ’я як російської релігії. Що сталося? Православну церкву поставили на служіння національній ідеї. Нація, народ може стати своєрідним ідолом, а нормальне почуття любові до батьківщини може видозмінитися, мутувати в ідолопоклонство. І сталося саме так, що російська церква стала носієм цього вірусу.

І, звісно, диктаторські режими зацікавлені у тому, щоб мати таку церкву. Тому що вона виправдовує їхні злочини, навіть війну. Церква, навпаки, повинна сказати, що вбивства — це зло. А ця церква каже, що вбивства є святою справою. Але це повне збочення Євангелія.

У який момент ви почали розуміти, що щось не таке в РПЦ?

— Ситуація стала дуже різко змінюватись, коли прийшов патріарх Кирило. Почала насаджуватися вертикаль влади у церкві. Дедалі менше залишалося свободи. Священикам дедалі більше забороняли мати власну думку. Все, що тобі дозволено, — це озвучувати те, що схвалило начальство.

Нам, наприклад, казали: розповідайте проповіді про ікони, про свята. Але для мене християнство – це жива релігія. Що нам пропонують? Заплющте очі, заткніть вуха, закрийте рот. Ви нічого не бачите, нічого не знаєте, вас нічого не стосується. Але хіба це християнство? Навіщо я християнин, якщо я проходитиму повз біду і горе, страждання інших людей? Якщо я не говоритиму, що зло — це зло?

Ви поставили на кін усе своє життя — і парафія, і служба, і дім, і батьківщина, ризикували свободою заради того, щоб говорити правду. Чи не було моментів, коли ви про це шкодували?

- Ні. Бо я не можу інакше. Це ще залежить, можливо, від психотипу людини. Хтось може, зберігаючи совість, піти, скажімо, у внутрішню еміграцію. Я так не можу. Якщо я так зроблю — я або захворію, або алкоголіком стану, або збожеволію.

У Білорусі щонайменше 76 священиків різних конфесій потрапили під адміністративне та кримінальне переслідування «за політику», за даними громадської організації «Християнська візія». 2023 року до законодавства внесли зміни, за якими релігійні організації стали фактично підконтрольними державі.

Про рішення емігрувати

— Я поставив собі запитання: а чи можу я залишитися священиком [перебуваючи в Білорусі]. Якщо ти зберігаєш совість, то церковна влада позбавляє тебе можливості бути священиком. Якщо ти втрачаєш совість, поступаєшся переконаннями, принципами, своїм розумінням віри — тоді так, ти можеш залишатися священиком. Вибір був такий: чи те, чи інше. Але я вирішив, що треба зберегти і те, й інше. І священство, і принципи. Як це зробити? Було зрозуміло, що лише еміграція. Я вже не міг більше перебувати в середовищі російської православної церкви, тому що — я, очевидно, це бачив і бачу — у російській церкві зараз просто спотворюється християнське віровчення. І я не хочу бути до цього причетним.

Як сім’я, дружина прийняли ваш вибір?

— Ми вирішували спільно. І найбільшими драйверами цих змін були старші діти — син та дочка, які вже дуже добре все розуміли. Вони бачили, що відбувається у школі, у суспільстві. Тяжче довелося молодшим. Але ми розуміємо, що залишатися було б гірше, бо там постійна атмосфера страху. Мені, наприклад, важко було думати, що мої діти зростатимуть і вбиратимуть цю несвободу.

Ви визнавали, що дуже боялися, чи зможете на еміграції забезпечити сім’ю. Як через рік із цим справи

— У мене зараз три роботи — я працюю в екзархаті, у благодійному фонді та роблю релігійну передачу для білоруського радіо. Моя дружина зареєстрована як індивідуальний підприємець. І якось ми більш-менш себе забезпечуємо, зводимо кінці з кінцями. Все-таки четверо дітей – це серйозний виклик.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви “Отче наш”, де говориться «хліб наш сьогоднішній дай нам». Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви «Отче наш», де говориться “хліб наш сьогоднішній дай нам”. Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Сказати, що все стабільно, я не можу. Але в той же час було багато ситуацій, які, здається, були безвихідними, важкими, але я бачив очевидну Божу допомогу — інакше це не можна пояснити. Тому є якесь почуття невпевненості, але страху нема.

Про емоції та місці сили

— Я взагалі заборонив відчувати. Я старанно уникав цього перед від’їздом, і після. Весь цей рік я прожив у такому становищі без емоцій, переживань, спогадів. І зараз, щиро скажу, це навіть стало психологічною проблемою. Я певною мірою навіть втратив властиву мені завжди емпатію. А це дуже важливо для священика. Я розучився переживати. І ось тепер я намагаюся повернути собі почуття. Я потихеньку дозволяю собі думати про те, що мене хвилює, дозволяю собі згадувати, подумки повертатися в дорогі моєму серцю місця.

Чи дозволяєте собі відчути своє особисте горе?

— Так, потихеньку. Але це дуже складно.

Про що згадуєте?

— Про рідні місця, про могили моїх тата, мами, дідусів, бабусь. Згадую про своє рідне село, про Жировичі, де я навчався, Згадую про Накришках — мою першу парафію. Згадую Гродню, місця, де ми жили.

А про бджіл? (у Білорусі отця Георгія була пасіка – Delfi)

- Так звичайно. Мені цього не вистачає. Я зараз тут шукаю бджолярів, щоб попроситись помічником — просто поволонтерити. Я дуже сумую за цим запахом з вулика. Відкриваєш вулик — і він просто п’янить тебе. Я міг сидіти і дивитись півгодини, як вони вилітають, залітають, ось це весь рух. І це, до речі, дуже допомогло мені. Це ж був сильний стрес — усі ці профілактичні бесіди, донощики, стукачі, промивання мазків — можна було справді збожеволіти. Мене врятували бджоли.

А тут, у Литві, що рятує?

- Поки не можу сказати. Лише богослужіння, молитва. Поки немає чогось такого, щоб мене дуже тішило, заспокоювало. Тільки одне можу назвати місце – Гостра Брама. Там я приходжу до ладу.

Чому саме вона?

— Я її завжди любив. Мої далекі пращури з XVI століття жили у Вільнюсі. І я завжди, ще до еміграції, коли приїжджав до Вільнюса, думав, де б вони могли бувати. І казав собі: вони точно могли бути тут, біля Остробрамської ікони. Для мене це місце, де я духовно зустрічався зі своїми предками.

І зараз вранці, коли відводжу сина до школи, я піднімаюсь туди, коли тільки ця капличка відкривається. Мені там дуже легко спілкуватись із Богом. Я відчуваю його присутність. І всі ці наші емігрантські страхи, хвилювання якось усе стає на місця. І це ось місце сили для мене, поки що єдине.

Про литовську мову

— Мені подобається литовська мова, подобається знаходити в ній паралелі з білоруською — їх дуже багато. На жаль, за цей рік я не дуже досяг успіху. Напевно, головна причина – це боротьба за виживання. Дуже багато часу йде на роботу. Але щодня я намагаюся хоч п’ять слів, хоч пару фраз — але щось вивчити. Багато чого з того, що я чую чи читаю, я вже розумію.

Вас запрошували до Державної комісії литовської мови поділитися своїм досвідом вивчення. Що у ньому особливого?

— Я насправді не знаю. Я навчаю мову разом із сином, за підручником. Своїх друзів-литовців я прошу писати мені тільки литовською. У мене принцип: жодної рекламної вивіски не пропускати. І це, до речі, дуже класно допомагає, бо ти їх бачиш щодня і щодня повторюєш. Але я дуже не люблю вчити граматику — мені подобається жива мова як вона є. Я поки що не відчую логіки мови, то за граматику не беруся.

У чому ваша мотивація вивчати мову?

— По-перше, це повага до того народу та країни, де я живу. По-друге, мені цікаво, це моє хобі. Я все життя якусь мову вивчаю. І я хочу швидше вийти на такий рівень, коли зможу більш-менш нормально порозумітися. Мені дуже незручно, ніяково, навіть соромно, коли я не можу щось сказати.

Про Константинопольський Патріархат

— Я подав прохання патріарху Варфоломію, щоб він прийняв мене до складу Константинопольського Патріархату. І сталося неймовірне. Константинопольський Патріарззат – це дуже архаїчна інституція, і питання у ній вирішуються дуже повільно. Але в моєму випадку від моменту подання прохання до його затвердження минуло 5 днів. Коли я розповідаю про це комусь, люди просто не вірять.

У Литві почали формуватися православні парафії Константинопольського Патріархату після того, як у 2022 році 5 литовських священиків з антивоєнною позицією вийшли з РПЦ та звернулися до Вселенського патріарха Варфоломія. До них приєдналися білоруські священики-емігранти – протоієрей Георгій Рой та ієрей Олександр Кухта. У лютому 2024 року уряд Литви юридично визнав церковну структуру Константинопольського екзархату.

Наше перше богослужіння у білоруській громаді було рік тому, на Великдень. Я пам’ятаю це хвилювання: як усе відбудеться , чи прийдуть люди? І потім, коли ми побачили, що храм повний (а то була лютеранська церква), мені стало зрозуміло, що моє рішення було правильним, люди цього чекали.

А чи серед російськомовних громадян Литви є запит на перехід до Константинопольського Патріархату?

— Такий запит був особливо гострим одразу після початку війни. У багатьох постало питання, як примирити своє християнське сумління з позицією патріарха Кирила і всього офіційного керівництва церкви. На цій хвилі й утворилася російськомовна парафія Константинопольського Патріархату у Вільні.

І зараз багато людей переживають цю ситуацію так само. Але міняти церковну юрисдикцію це дуже непросте рішення. Однак цей процес не завмер. Чергове публічне висловлювання патріарха Кирила з відвертою підтримкою війни і хтось знову скаже: «З цим неможливо погодитися».

Як складаються стосунки між священиками двох православних юрисдикцій в Литві?

— Так, офіційно нас називають відступниками та розкольниками. У Росії є навіть спеціальні інформаційні ресурси, які проти нас працюють. Але це офіційний рівень. А є неофіційний рівень, коли ми зустрічаємося зі священиками литовської митрополії і абсолютно нормально спілкуємося. Звичайно, серед духовенства є ті, хто категорично нас не приймає і засуджує. Що ж, кожен робить свій вибір. Але з рештою ми спокійно спілкуємось. Ми не налаштовані на ворожнечу.

Про білоруську парафію

— Ми спочатку налаштовувалися на те, що це не буде прихід. У сенсі «прийшов і пішов». Ми налаштовувалися, що то буде громада, сім’я. І ми намагаємось вибудовувати відкриті, довірчі стосунки. Намагаємося уникати такого підходу, коли священик — головний, усім розпоряджається, усім дає поради. Люди самі, наприклад, контролюють, які пожертвування до нас приходять, на що ми їх витрачаємо.

І потім, богослужіння: у нас у каплиці зараз немає іконостасу. Парафіяни абсолютно все бачать, що відбувається. Люди більш живе переживають літургію, вона відбувається зрозумілою білоруською мовою. Проповіді можуть читати не лише священики. Після богослужіння ми завжди накриваємо стіл та спілкуємось.

Мабуть, це схоже на повернення до витоків християнства?

— Так-так, так воно й було. Адже перші християни чотири століття не мали храмів. Вони збиралися отак по будинках, по якихось місцях. Так, у нас недостатньо коштів, щоб купити дорогі ікони чи ще щось. І це, можливо, на краще. Ось ці білі стіни — такі, які є. Але ж люди приходять.

Я дуже комплексував спочатку, коли ми прийшли сюди служити (громада орендує звичайне приміщення на першому поверсі одного з будинків по вулиці Бокшту — Delfi). Я думав: люди тут не впізнають церкви. Це для середньостатистичної православної людини дуже важливо — така сакральна обстановка. Але сформувався запит на зовсім іншу церковність. Адже у чому специфіка цієї громади? Ми всі тут практично «екстремісти». Ми маємо багато сидільців, багато таких білоруських історій. Люди пройшли через дуже серйозну релігійну кризу, кризу віри. І я серед них.

Ви пережили кризу віри?

— Так, частково це була криза віри. У мене до Бога було дуже багато питань щодо того, що відбувається у моїй країні, у світі, у церкві. Але це була криза церковності. Я думав: як це могло статися з Церквою, в якій я служив? Як це взагалі можливе? Чому я дав роки свого життя?

І ви зараз разом із парафіянами цю кризу, це розчарування долаєте?

— Так. Негласно так відбувається — люди сказали: «У нас не вийшло з тією церквою, але давайте по-іншому спробуємо». І це відмова багатьох стереотипів. У нас дуже вільна громада.

У Білорусі церковна влада екзархату РПЦ заборонила у служінні отця Георгія після його переходу до Константинопольського патріархату. А світська влада у жовтні 2023 року оголосила телеграм-канал приходу у Вільнюсі «екстремістськими матеріалами».

Про війну та надію: Зараз навколо стільки зла, що здається, воно перемагає. Що допомагає не зневіритися?

— Я це переживаю так: за ці чотири роки, починаючи з 2020 року, я зустрів дуже багато хороших людей. Навіть ті, про які я б і не подумав, виявили себе як найкращі люди. Бог вірить у людину – і я вірю.

Чому Бог припускає війни?

— Не можна перекладати на Бога те, що ми робимо самі. Це ми припустилися війни. Звичайно, теоретично Бог може взяти та зробити так, щоб цієї війни не було. Але ціною такої божої дії буде позбавлення волі людини.

Можна зробити людину невільною, поставитися до неї як до маріонетки і відключити якісь функції, щоб вона не починала війни. Але Бог не вирішує проблеми людини без людини. Він намагається зупинити цю війну через усіх нас. Він з кожним у цьому світі намагається говорити і переконувати: не робіть так. Але людина чи послухає, чи ні.

Сьогодні Великдень — яким вам бачиться значення цього свята в контексті всього того, що зараз відбувається, — з вами, з нами та зі світом?

— Великдень — адже це не тільки «Христос воскрес» Це і Гетсиманський сад, і страждання страшної ночі, і Велика п’ятниця з Хрестом… Всі ці події, які ми зараз переживаємо, — це абсолютна Євангеліє. Це абсолютно великодні часи з усіма живими переживаннями Великодня. Ми ніколи не зможемо так швидко відчути Великдень, як саме в такі часи, в які ми тепер живемо.

До 2020 року для мене це була вражаюча історія. Але тепер я почав її переживати, тобто проживати. Я зрозумів увесь цей жах та велич Пасхи. Поки що ми перебуваємо в ситуації страху, розчарування, жаху. Але Христос Воскрес! І я не знаю, що зі мною було б, якби не ця пасхальна надія та віра.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело: DELFI

Сьогодні перша річниця смерті архієпископа Артемія Гродненського, які був єдиним архієреєм Білоруського екзархату РПЦ, що Під час масових акцій протесту в Білорусі у серпні 2020 року, після «президентських виборів», виступив із низкою заяв, у яких засудив насильство та кровопролиття. Був репресований Московським патріархатом – відхилений від керування єпархією та висланий з м. Гродно. Але репресії не зломили Владику, у 2022 р. він твердо виступив на підтримку України, жорстко осудив російську агресію.. У пам’ять про незламного Слугу Христового, архієпископа Артемія Гродненського, ми публікуємо его проповідь, яка дуже актуальна в часі Великого Посту на наближення до світлого свята Воскресіння Христового.

Редакція

Людина за своєю природою богоподібна. Вона подібна до ікони на якій написаний образ Божий. Але цей образ може бути покритий брудом, сажею, пилом. І образ може бути не бачне, але якщо його відреставрувати, то образ засяє всіма фарбами та займе гідне місце у храмі.

І ось мета посту – це реставрація образу Божого в людині, відродження у ньому образу Божого. А відроджується образ Божий через покаяння. Першими словами Спасителя були слова покаяння. «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт.3:2). Бог просить нас змінитись, бути спроможними Його сприйняти, прийняти благодать Божу в своє серце. Він ніби каже нам: «Будьте здатними сприйняти світло, яке сяє у темряві».

Той світ, у якому ми зараз живемо, це не той світ, який Бог створив. Це та потворність на яку ми перетворилися втративши Бога. У світі панує зло, у світі панує ненависть, неправда, хвороба, розпад та смерть. А Господь створив мир і нас для радості та вічного життя. Але ми це втратили і в наше життя, у наше існування увійшов гріх, а гріх – хвороба. Тяжка хвороба, яка розділяє нас із Богом. Це зло, яке вселяється у наш духовний світ, у нашу свідомість, у нашу душу і наше тіло і робить нас нездатними сприймати Бога. Адже кожна людина, як каже апостол, є храмом живого Бога. І серце – це Божий престол. Але якщо серце вражене гріхами, хворобами, воно не пускає Бога, не пускає благодать у себе. Людина стає нездатною до віри, нездатною до богопізнання.

І єдина можливість повернути цю здатність – це покаяння. А покаяння означає «зміну». Змінити себе, змінити своє життя та почати жити по-іншому. Щоб покаятися, потрібно усвідомити, наскільки ти віддалений від Бога, наскільки ти дріб’язковий, низький і підлий. При цьому ти покликаний до найвищого богопізнання та богоподібності.

Ми з вами коли приходимо до лікаря, то говоримо про свої хвороби. Якщо ми не знаємо, чим ми хворі, не може описати свої нездужання, то ніякий лікар не зможе нам допомогти. Якщо ми приходимо і на запитання, чим ми хворіємо, відповідаємо: «усім», то як лікар допоможе нам?

Так і в духовному житті: якщо ти аналізуєш себе, то ти знаєш на які саме хвороби хворіє твоя душа. Знайти в собі гріх і протистояти йому – як хвора людина протистоїть захворювання. Як каже апостол: «Спротивитесь дияволові, то й утече він від вас» (Як. 4:7). Ми не повинні пливти за течією, а повинні протистояти всьому поганому і злому, що існує в цьому світі, але насамперед злу в самому собі. Ми повинні каятися у своїх гріхах, змінювати своє життя і починати жити зовсім по-іншому – жити чесно та праведно, жити по-християнськи. Християни були готові померти, піти на мучеництво, але ніколи не кривили душею, ніколи не підлаштовувалися під цей світ.

А сьогодні ми, християни останнього часу найбільше підлаштовуємося, думаємо про те, як би нам вижити, як би пристосуватися… Ми хочемо бути і свічкою, і кочергою, як кажуть у народі. Але справжнє християнство має на увазі відмову від сприйняття будь-якої форми зла, брехні чи неправди. Воно має на увазі хрест і готовність віддати себе, але не відступити від правди Божої.

Звичайно, таке життя вимагає подвигу, вимагає зміни людської сутності, зміни серця. Господь каже: Чисті серцем Бога побачать. Серце є центром духовного життя людини. Але на серце впливає наша свідомість, тому зміна розуму та серця – у Бозі це сенс пісного діяння.

Але як змінити розум? За допомогою молитви. Коли ми молимося, ми стаємо зовсім іншими людьми. Адже ви знаєте про це зі своєї практики. Починаєш молитися – буває важко, буває скрипить віз духовний, а буває відкривається серце і як свіжий вітер дме в душу і відчувається благодать Божа. І ось афонські старці казали, що у цьому світі є благодать. Потрібно тільки шукати її – «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мт. 7:7). Тільки не будьте байдужі, шукайте Бога і Господь сам явиться до вас.

Шукайте благодаті Божої, не втрачайте її в пустослів’ї, думайте про Бога, бережіть свій розум від ледарства. Не треба плавати у пристрастях, насичуватися порожніми видовищами. Будьте цілеспрямованими, зосередженими. І коли ви перебуватимете в цьому зосередженні та молитві, тоді буде можливість діяти у вас благодаті Божій. А чим більше благодать діє на людину, тим більше вона її перетворює.

І ось цього перетворення, сутнісної зміни, і хочеться побажати нам усім. Амінь!

архієпископ Артемій Гродненський (+22. 04. 2023)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Закон сили і сила закону

Ідея права як такого походить від відмови від підходу в людському суспільстві: «хто сильніший, той має право». Людство досить рано зрозуміло, що право сильнішого веде до безладу і опускає людину до рівня тваринного світу. Бо закон природи саме такий – сильніший поїдає слабшого. Для суто біологічного рівня життя це природно. Але людина не тварина і здатна втілювати у своєму житті й інші підходи. Одним із них є принцип справедливості, правди, права. Цей підхід не має прямого відношення до біологічних особливостей суб’єктів.

Ще в ХVIII столітті до Різдва Христового в зведенні законів вавилонського царя Хаммурапі було написано: «закон потрібен, щоб сильний не кривдив слабкого». Навіть якщо у вас є влада образити, ви не повинні цього робити, щоб не порушити людський закон справедливості. Такий принцип ґрунтується на поняттях добра і зла як загальнообов’язкових для всіх принципів буття. Формується певна система цінностей життя людського суспільства з певними уявленнями про те, що добре, а що ні. Головні заповіді світових релігій говорять саме про це: не кради, не вбий, не шкоди тощо. Ці принципи з найдавніших часів закріплені в законодавстві майже всіх народів землі.

ІІ. Дух і закон.

По суті, ідея права базується на питанні: що важливіше – дух чи матерія? Якщо матерія і її сила важливіші, то природно пригнічувати все матеріально слабке і дуже природно, наприклад, «закон кулака» у всіх його проявах. Це природне право тваринного світу.

Якщо найважливіше духовне начало знаходиться в людині, то матеріальні властивості відходять на другий план, а на перше місце виходить гідність кожної людини, як свята цінність. Саме Біблія говорить про те, що людина створена за образом і подобою Божою, і цей біблійний факт не можна оцінювати з точки зору матеріальної сили чи можливостей людини. Саме при такому підході виникає ідея рівності всіх людей.

ІІІ. Правильно, як диво.

Появу такого розуміння права можна назвати справжнім дивом, яке необхідно підтверджувати знову і знову в кожному новому поколінні і в кожну нову епоху. Тому що таке диво можливе лише тоді, коли достатньо велика кількість людей вірить у примат моральних цінностей над грубою силою, вірить у можливість елементарної справедливості. Занепад такої віри веде до появи диктатур і воєн. Тому суспільство, а особливо Церква повинні дбати про збереження віри в панівну гідність людини та її право над грубою матеріальною силою. Якщо груба сила перемагає сама по собі, в силу її біологічної можливості, то моральні цінності можуть переважати лише при відповідній системі моральних цінностей, яка формується всім суспільством.

Цей підхід чітко викладено у «Загальній декларації прав людини» (1948 р.), яка є основою багатьох конституцій. Простіше кажучи, основою такої законодавчо-правової системи є ВІРА людей у перемогу (нехай і неповну) добра над злом на землі. Вірити в Бога означає вірити в реальну можливість сили добра і справедливості перемогти зло, запобігти його поширенню та утвердити гідність людської особистості. Жодна наука не покаже, чого більше на землі: добра чи зла, і що панує в даний момент. І саме релігія може і повинна давати орієнтири добра і справедливості в мисленні та світогляді людини.

IV. Право і правовий примус.

Боротьба зі злом включає також застосування сили і примусу до носіїв і винуватців зла. І чим тоді відрізняється від «права сильнішого». Для правової держави насильство є не основним, а допоміжним принципом. Насильство використовується державою в рамках закону і тільки проти правопорушників. Але ми знаємо, що можуть бути прийняті несправедливі та злочинні закони, які стверджуватимуть насильство як реалізацію «права сильнішого», явно ігноруючи справедливість та принижуючи людську гідність. Але почуття справедливості так чи інакше закладено в самій природі людини. Людина знає, що «закон сили» неправильний, хоча це буде прописано в тому чи іншому законі. Людина має вроджену, точніше дану Богом інтуїцію справедливості.

V.Інтуїція права.

Про людей, які інтуїтивно прагнуть до панування «закону справедливості» над «законом сили», дуже добре сказано в самій Біблії: «якщо язичники, які не мають закону, від природи чинять законне , то це показує, що дія закону написана в їхніх серцях, як свідчить їхня совість і їхні думки, вони є обвинувачами, які виправдовують один одного» (Рим. 2:14-15).

Такий інтуїтивний закон також охороняється правом, яке в західній філософії отримало назву «природне право». Це вже не біологічна чи тваринна природність (в якій потрібно пригнічувати слабких), а природність, яка виділяє людину як особистість. Наш біологічний рівень буття має бути підпорядкований вищому – людському началу. Тільки в цьому випадку людина може бути особистістю в певному розумінні цього слова. І ця людська природність права бере свій початок, з біблійної точки зору, у Творці Всесвіту, Всесвітньому Розумі, у Богові-Логосі. І цей дар природного права є універсальним даром Небесного Отця всьому людському роду. (Рим 2:14-15).

VI. Право як заповідь.

Господь Бог створив Всесвіт і встановив закони – фізичні та моральні. Якщо фізичні закони спрацьовують автоматично, то виконання моральних законів залежить від людей, від їх моральних і, відповідно, вольових зусиль. Отже, Біблія говорить не лише про те, що є або було, але й про те, що і як має бути.

VIІ. Порушення закону як суспільний гріх.

Злі наміри та злі вчинки, що їх слідують, як і вся неправда, виходять із сердець людей (Мт. 15:19). Таким чином, сама людина або група людей здатна стати джерелом зла для свого роду. Це, у свою чергу, може призвести до конфліктів як на міжособистісному рівні, так і на суспільному, національному та міжнародному рівнях. Навіть держави часто виявляються носіями зла. Історія і сьогодення знають чимало таких прикладів. Соціальна група, партія чи ціла держава можуть поставити себе над людиною, підкорити людину своїм інтересам, і таке явище можна назвати соціальним гріхом або інституційним злом.

Соціальний гріх і спричинене ним соціальне зло виявляється в несправедливому способі суспільного життя, несправедливому порядку речей, в офіційній корупції, ксенофобії, економічній дискримінації тощо. Соціальний гріх пов’язаний із спотворенням найважливішого для життя суспільства поняття справедливості. Справедливість — це правда в її практичному, життєвому вираженні. Правда і справедливість говорять про те, що і як має бути, а люди, наскільки вони сприймають правду, коригують суспільний лад. Тому в Біблії ми бачимо, що Господь знімає земні присуди і заохочує нас протистояти суспільному злу.

VIІІ. Захист прав людини в Біблії.

Вибір Авраама зроблений для того, щоб його нащадки чинили справедливість і суд (Бут. 18:18-19). Християнська церква називає себе новим Ізраїлем і покликана виконувати справи правди та справедливого суду. За класичним визначенням св. За Аквіним, справедливість полягає в «постійній і твердій волі віддавати Богові та ближньому те, що їм належить». Мається на увазі не тільки буквальне розуміння і зовнішнє виконання заповідей Божих, а й розуміння їх природи і сутності.

У Святому Письмі Старого Завіту особливо багато заповідей, які наказують слідувати правді та діяти по справедливості.

Зверніть увагу, що Сам Господь у Біблії названий Богом правди (Іс. 30:18). Це Він стверджує справедливість (Пс. 98, 4). А пророк Малахія прямо називає Господа «сонцем правди» (Мал. 4:2). Не варто боятися самотності, якщо ти на стороні правди: «Не веди за більшістю на зло, і не вирішуй суперечок, відступаючи від правди з більшістю» (Вих. 23:2).

Якщо ми за правду, то ми з Богом. Для суддів надзвичайно важливо пам’ятати про це: «Не приймайте дарів, бо дари роблять сліпими зрячих і спотворюють справу правди» (Вихід 23:8 ) Старому Завіті особлива увага приділяється правам соціально незахищених верств населення: сиріт, вдів, іноземців (Вих. 22:21-22; 23:9; Ісайя 10:1-2; Єр. 22:3). Слід зазначити, що старозавітний закон зобов’язує захищати від несправедливості не лише своїх рідних. Мойсей дав людству приклад справжнього вчинення прав людини, коли він заступився за незнайомих йому чужоземок, яких образили пастухи біля криниці (Вихід 2:16-17). Багато живих істот захищають своїх дитинчат, але тільки людина здатна захистити інших, виходячи не тільки з родинних устремлінь, а й з принципу правди, яку необхідно відстоювати.

Слово «правда» зустрічається в Біблії понад 200 разів. Слово «справедливість» з його похідними десятки разів. Отже, це найважливіші поняття Божого Об’явлення. Нам не лише проголошено спасіння в перспективі вічності, не лише встановлено потребу в особистій праведності, але також прийнято відповідальність за те, що відбувається навколо нас у нашому звичайному людському житті.

ІХ. Викриття брехні як християнське завдання.

Одне із завдань християнина – викривати всю неправду. Більш того, Господь закликає нас не боятися негативних наслідків такого конфлікту, не боятися переслідувань за правду. Сьогодні, особливо в житті Білорусі, є багато прикладів, коли люди терплять тортури, несправедливе ув’язнення, вигнання з Батьківщини, звільнення з роботи за правду. Але слід пам’ятати, що Господь з тими, хто «прагне правди». З дев’яти заповідей добра (Мт. 5:1-12) дві присвячені тим, хто любить правду. Сам Христос обіцяє їм: «Блаженні спраглі правди, бо вони наситяться» (Мт. 5:6). Про те ж навчає і апостол: «Коли ж за правду страждаєте, то блаженні ви» (1 Пет. 3:14). Сам Христос прямо говорив про те, що Його ненавидять за викриття неправди і зла цього світу (Ін. 7:7). Він відкрито свідчив про неправедні вчинки первосвящеників і старійшин.

Х. Vox populi, Vox Dei

Нарешті, реалізація принципу справедливості, як і вся повнота нашого життя, має, згідно зі Святим Письмом, релігійний зміст. Нині завдання встановлення соціальної справедливості як би покладено на державні інституції. Але держава – це, по суті, збірка найманих чиновників, які можуть сильно помилятися. Тому держава не може бути совістю нації. Цій ролі більше відповідає суспільна свідомість у цілому, носієм якої є громадянське суспільство, до складу якого входять і релігійні організації. Релігійні організації, як і всі некомерційні громадські організації, відокремлені від держави, але не відокремлені від суспільства. Тому голос Церкви, Божого народу, віруючих має допомагати людям розрізняти добро і зло в усіх сферах життя, заохочувати їх не лише до морального життя та особистої милосердя, а й дбати про справедливий устрій суспільства. Священики, як правило, не беруть участі в політиці на професійній основі, але звичайні християни можуть бути членами політичних партій, державних гілок влади.

ХІ. Терміни і реалії.

Біблія не згадує такі терміни, як «верховенство права», «права людини», «громадянське суспільство». У тогочасній політичній культурі таких слів не було. Але відсутність слів не означає відсутність реалій. Ось чому Бог дав нам серце й голову виводити відповідні моральні імперативи з духу Біблії. Далі – за нашу віру та мужність. Христос закликає нас: будьте мужніми (Ін. 16, 33).

прот. Георгій Рой, настоятель білоруської спільноти Константинопольського Патріархату в Вільні (Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Беларуская праваслаўная супольнасць Сусветнага патрыярхату у Вільні

Лавришевський монастир

Святогірський вплив у долі Великого князя Литовського Войшелка (1223 – 1267) вивчено недостатньо. З давньоруських та інших літописів та хронік відомо, що Войшелк (Войшелго), син засновника об’єднаної литовської держави та першого литовського короля Миндовга, під впливом русинського святогірського старця Григорія Полонинського (†після 1268) прийняв чернечий постриг і, проживши у старця біля трьох років, з його благословення вирушив у подорож до Святої Гори Афон

Про самого старця Григорія не зберіглося докладних звісток. З низки скупих і непрямих згадок у літописах можна припустити, що він прийшов зі Святої Гори. Де перебував його Полонинський монастир, де він постриг литовського князя, прямі відомості теж не збереглися. Однозначно, що діяв він у межах Галицько-Волинського князівства, імовірно десь у Карпатах, неподалік Галича чи Пагорба. Як відомо, полонина — це назва, яка традиційно вживається в Галичині для позначення безлісої ділянки в Карпатських горах, яка використовується як пасовища і для сіножаті.

Висловлювалося припущення, що цей Григорій був ігуменом монастиря в м. Полонне на Волині, або Преображенського монастиря в Спасі та Онуфріївського в Лаврові, якийсь час на прохання Данила Галицького був намісником митрополита в Києві та адміністратором Білгородської єпископії, і є автором праць «О пияцтві» , «До попів». Не виключено, що саме його князь Данило Романович посилав у 1242/1243 рр. у складі княжого посольства в Ліон на переговори з папою Інокентієм IV для встановлення відносин з римською курією та отримання королівської корони. Достовірних підтверджень цьому немає, однак у листі до архієпископа Майнца від 13 вересня 1247 р. папа Інокентій IV згадує про посольство від «дорогого у Христі Данила, короля Русі» у складі «ігумена Григорія з монастиря Св. Данила» (див.: Historiс Monumenta, depromрta ab A.I.Turgenevio / Акты исторические, относящиеся к России, извлечённые А.І.Тургенєвим. Т.І. Petropoli. / Санкт-Петербург, 1841. №78. P.67) Чи це той «ігумен Григорій», питання залишається відкритим.

З Галицько-Волинського літопису кінця XIII ст. ми лише знаємо, що князь Войшелк прийшов «в Полонину до Григор’єва в монастир і пострижеться в черне» зі своєї вотчини в Новгородку (нині Новогрудок, Білорусь), провівши «в монастирі у Григорія три роки». При цьому літописець про старця зазначає, що «Григорії ж є людина свята, якій не було перед ним і ні по ньому не буде».

Відомо також, що перед прийняттям постригу Войшелк відмовився від князівської влади та передав Новгородське князювання синові Данила Галицького — Роману, «а сам просився йти до Святої Гори». На думку І. Міцька, під час постригу Войшелк міг прийняти нове чернече ім’я Лавр.

Через три роки послуху в Полонинському монастирі, старець Григорій, щоб удосконалитися в чернечих подвигах, благословляє князю-ченцю вирушити на Афон, звідки і сам прийшов раніше: «відтоді ж поїде у Святу Гору, прийми благословення від Григорія». Очевидно, це було заповітною мрією і самого литовського князя, оскільки не кожен міг наважитися на таку далеку, непросту і небезпечну на ті часи подорож. Крім того, згадка в хроніці, що Войшелк ще до прийняття постригу, відмовившись від князювання, «просись йти до Святої Гори», дає привід вважати, що цією ідеєю князь перейнявся дуже давно.

Паломництво до далеких Святих місць, пов’язане в дорозі з багатьма труднощами, поневіряннями та небезпеками, в епоху середньовіччя прирівнювалося до аскетичного подвигу. І лише свідома цілеспрямованість долучитися до святинь та спадщини Святої Гори могли змусити подвижника зважитися на такий крок. З цього випливає, що князь-чернець Войшелк перед цим, мабуть, дуже багато чув від старця Григорія і читав у книгах про подвижників і святині Афона, що справило на нього глибоке враження, і завдяки чому в його серці і запалився такий благочестивий порив.

Здійснивши тривалу та нелегку подорож на Балкани, князь-інок так і не зміг дістатися до омріяного Афона. Прибувши в Болгарію і відвідавши тутешні монастирі і святині, він змушений був, через деякий час, повернутися назад з-за війни Болгарського царства, що вибухнула тоді в Македонії, з Нікейською імперією: «Воишелкъ же не може доити до Святѣи Горѣ, зане мятежь бысть великъ тогда в тѣх землях. И приде опять в Новъгородокъ и учини собѣ монастырь на рѣцѣ на Немнѣ межи Литвою и Новымъгородъкомъ и ту живяше. Отец же его Миндовгъ укариваше его по его житью».

Деяку плутанину в ці події вносить Новгородський Перший літопис. Зокрема, в нім повідомляється, що князь Войшелк, будучи «поборником з правої віри», відійшов «від батька свого, і від роду свого, і від поганої віри своєї» на Святу Синайську гору, де в одному з монастирів хрестився, навчався грамоті і прийняв чернецтво. Незрозуміло, чому літописець стверджує, що князь пішов на Синай, де ніби провів близько трьох років. Очевидно, оповідач переплутав Синай з Афоном, що й знайшло своє відображення в такій дивній інтерпретації. Однак чомусь літопис стверджує, що Войшелк все ж таки дійшов до Святої Гори і подвизався там в одному з монастирів, на це питання поки що не було дано обґрунтованої відповіді. Тема ця ще чекає на своє глибше дослідження.

Пам'ятник сподвижнику Войшелка прп. Єлисею Лавришевському

Як би там не було, достовірно відомо, що після повернення з подорожі на Святу Гору Афон, князь-чернець Войшелк заснував власний православний монастир на Німані (імовірно – Лавришевський монастир, де ігуменом став прп. Єлисей).

Миндовг був вкрай незадоволений вибором сина і наполегливо переконував його зректися чернечого життя і знову «прийняти своє князювання». Войшелк довгий час категорично відмовлявся поступитися вимогам батька, однак у 1258 р. відбулися події, що змусили його тимчасово покинути монастир.

У зв’язку з навалою ординських полчищ Бурундая Войшелк змушений був допомогти своєму батькові для захисту рідної землі, тимчасово прийнявши він правління Новогрудським князюванням. Коли в 1263 в результаті змови був убитий його батько Миндовг, Войшелк об’єднав пінські і новогрудськи дружини і, розбивши війська противників, зайняв батьківський трон Великого князя Литовського. Після цього уклав союз із галицько-волинськими князями Шварном (Сваромиром) Даниловичем та Васильком Романовичем. Більше того, першого він оголосив своїм співправителем, а другого – «батьком» та «паном», тим самим визнавши над собою сюзеренітет волинського князя. На думку проф. Д. Огіцького, Войшелк прагнув створення міцного союзу та об’єднаної православної Русько-Литовської держави.

Батько Войшелка – засновник Великого Князівства Литовського, Великий князь та король Миндовг

У Літописах наголошується, що і на Великокняжому престолі Войшелк залишався православним ченцем, а поверх князівського одягу носив на голові чернечий клобук. Як підкреслює Д. Огицький, «своє перебування поза стінами монастиря він вважав становищем тимчасовим, викликаним необхідністю надати у критичний момент допомогу рідній землі». У Новгородському Першому літописі говориться, що Войшелк дав Богові обітницю повернутися в монастир через три роки і що, будучи князем, він продовжував дотримуватися чернечого статуту. За словами «Хроніки Литовської та Жамойтської», і на княжому престолі Войшелк «перебував побожним у законі монахом, бо завжди на княжим одязі світло-дорогих на голові зверху клобук чорний носив». Про це йдеться і в польській «Хроніці» М. Стрийковського.

У період правління Войшелка православ’я стало пріоритетною релігією у Литві, що викликало невдоволення як місцевої язичницької знаті, так і католицьких сусідів – Тевтонського ордену та Польщі. Не визнав прав на трон Войшелка і римський папа, який благословив чеському королю Пшемислу Оттокару II похід проти «невірних» литовців, ятвягів та прусів (папська булла 1264 р. згадувала Литву як ворожу країну), де перемогли «схизматики». Тому Войшелку спільно з православними галицько-волинськими союзниками довелося вести війни ще й з католицькими Чехією, Польщею та Тевтонським орденом.

Великий князь Галицько-Литовський Шварн (Сваромир) Данилович

Здобувши перемоги над ворогами та стабілізувавши ситуацію у Великому князівстві Литовському, Войшелк, незважаючи на прохання Шварна залишитися при владі та правити спільно, залишив престол і повернувся до чернечого життя. Трон Великого князя Литовського він добровільно передав своєму другові – Великому князю Галицькому Шварну (Сваромиру) Даниловичу, а сам оселився у волинському православному монастирі в Угровську, продовжуючи слідувати духовним настановам святогірського старця Григорія Полонинського, який приїжджав до нього в монастир «наставляти на шлях чернечий».

Як зазначає Д. Огуцький, «результатом цього кроку Войшелка було об’єднання Литви з Галицькою Руссю під владою спільного Великого князя. Здавалося, збулася заповітна мрія Войшелка, заради здійснення якої він завжди був готовий жертвувати вузькоособистими інтересами. Становище, що склалося тепер, могло б бути рівнозначним персональній унії двох держав, якби не розбрат у Галицько-Волинському князівстві після смерті Данила…»

Великий князь Галицький Лев I Данилович

Процес природного і мирного об’єднання Галицької Русі та Литви під владою русинського князя був підірваний в 1268 р. З ініціативи амбітного брата Шварна – князя Лева Даниловича та під гарантії особистої безпеки князь-чернець на Світлій седмиці був запрошений на переговори у Володимир-Волинський. Однак після закінчення зустрічі, коли Войшелк вже приїхав на ночівлю до монастиря св. Михайла, він був тут уночі вбитий князем Левом, який претендував на литовський великокнязівський престол. Як повідомляють літописи, він не міг вибачити Войшелку, що той поступився правлінням Литвою його братові Шварну, а не йому. Щоправда, це не допомогло Леву стати литовським князем. Хроніки описують, що у Литві народ гірко оплакував смерть Войшелка, а литовські князі довго мстилися Леву, роблячи набіги на його володіння.

Як зазначає Д. Огіцький, «своїм вчинком Лев підірвав основи литовсько-галицької дружби і завдав непоправної шкоди обом державам… Об’єднання Литви і підпорядкованої вже їй Чорної Русі з Руссю Червоною в єдину державу з православним населенням, що переважає в ньому, не здійснилося. обмеженості та недалекоглядності Лева. Подальша історія показала, що у цьому виграла католицька Польща. Першою втратила політичну самостійність і стала піддаватися західним релігійним, денаціоналізуючим впливам Галицька Русь. Потім прийшла черга Литви та підлеглих їй руських земель».

Русько-литовський князь-чернець Войшелк був похований у монастирі св. Михайла у Володимирі-Волинському, де й прийняв смерть від рук убивці. Все життя намагаючись втекти від мирської метушні і усамітнитися в монастирі, він цього зміг досягти лише після своєї смерті. І хоча йому так і не довелося побувати безпосередньо на Святій Горі Афон, її вплив незримо позначився на його чернечому виборі та устремліннях, які він намагався втілити у міру сил і здібностей у своєму житті.

Залишивши у Литві глибокий слід у пам’яті сучасників та наступних поколів, образ першого литовського православного князя та ченця набув легендарно-фольклорного характеру, знайшовши своє відображення і в пізніших білорусько-литовських літературних пам’ятниках XVI-XVIII ст.

Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту афонської спадщини,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Міжнародний інститут афонської спадщини

Сьогодні сороковий день після смерті архієпископа Артемія (Кищенка). І ми публікуємо текст владики, який досі не з’являвся у медіа.

Нагадаємо, що 9 червня 2021 року архієпископа Артемія насильно відправили на пенсію, позбавивши посади керуючого Гродненською єпархією. Ініціатива розправи виходила із Білорусі. Але останнє слово було за Москвою.

Цей рапорт владика направив патріарху Кирилу, пояснюючи, за що саме його хочуть усунути.

Жодного слова у відповідь архієпископ Артемій не дочекався. Патріарх санкціонував його відставку.

Владика хотів би побачити свій рапорт опублікованим, але усвідомлював, що за умов диктатури це небезпечно. Тому він надав сайту «Християнська візія» право на публікацію документа, «коли настане час».

Ми вважаємо, що час настав.

Ризикнемо назвати цей текст заповітом, оскільки він є квінтесенцією переконань архієпископа Артемія.

Докази справжності документа є у розпорядженні «Християнської візії».

Редакція сайту «Християнська Візія»

Нас багата питають: «Чому архієпископ Артемій, маючи дійсно християнське сумління, не покинув Московський Патріархат?». Отже не чекаючи наступного питання: «Чому Він написав цього листа Московському патріарху Кирилу, який підтримав агресію проти України?», даємо відповідь… Справа в тому, що в сучасних білоруських політичних реаліях, здійснювати легальне православне служіння та даючи глоток «води живої» свідомим православним білорусам, можна тільки в Московському патріархаті. Через це, і світлої пам’яті владика Артемій, сумлінні білоруські православні (і не тільки православні) священики, до останнього залишаються в Білорусі, здійснюючи свої місію в легальних конфесіях та юрисдикціях, зокрема і в «Білоруському» екзархаті РПЦ.

Отже, цей лист – остання спроба залишитися на кафедрі та легально нести своє архіпастирське служіння.

Також мусимо зауважить, що кілька священиків, вихованців архієпископа Артемія, мусили з’їхати на еміграцію та сьогодні вже є білоруськими кліриками Вселенського Патріархату

Редакція «Київського Православ’я»

***

Його Святості Кирилу, Патріарху Московському та всієї Росії

архієпископа Гродненського та Волковиського АРТЕМІЯ

РАПОРТ

9 червня 2021 року No. 9-621/1

Ваше Святість!

Вважаю за необхідне звернутися до Вас із роз’ясненням моєї позиції в контексті подій у суспільно-політичному житті Білорусі останнього часу.

9 серпня 2020 р. в Республіці відбулися президентські вибори. Їхня підготовка, проведення та оголошення результатів викликали численні претензії з боку кандидатів, їхніх штабів, спостерігачів, представників медіа і, головне, широких мас білоруського громадянського суспільства. Інформаційний простір стрімко наповнювався свідченнями про не допуск та насильницьке видалення спостерігачів з дільниць, про явно нереальний відсоток проголосованих достроково, про невиконання членами виборчих комісій прямої вимоги закону щодо вивішування результатів голосування на дільницях. Зрештою, громадяни Білорусі, як ті, кому за Конституцією належить право обирати свою владу, відчули себе обдуреними та ображеними!

Події, що відбулися після закриття ділянок, шокували всіх нас у шок і жах! На людей, що вийшли мирно протестувати проти обману, обрушилися кийки ОМОНу, Внутрішніх Військ, спецназу МВС, полетіли кулі та гранати. Країна застигла в німому крику від масштабу насильства та знущань! СІЗО на провулку Окрестина в Мінську стало місцем страшних тортур і катувань, крик від яких чули, в тому числі, і священики Мінська, які як пастирі та волонтери відгукнулися на людську біду. У Гродно наш Кафедральний Собор став місцем, де священики та миряни давали притулок усім, хто шукав його під покровом храму, самі ризикуючи стати жертвами насильства!

У ті дні, 14 серпня, я звернувся з посланням до віруючих Гродненської єпархії і всіх людей доброї волі, де прямо назвав причину того, що сталося, — зневажання Правди! Правди в широкому розумінні, як Істини Христової і як принципу, на якому будує своє життя людина, яка її пізнала! Очевидно, що саме уникнення Правди в духовному і в особистому житті призвело до трагічних наслідків і в цивільному житті моєї (можна — нашої) країни!

Це Послання та моя проповідь 16 серпня у Кафедральному Соборі були єдиними публічними висловлюваннями на цю тему. І разом із духовенством ми визначилися в тому, що ми не втручаємося в політику, не займаємося агітацією серед віруючих «за» чи «проти» тих чи інших політичних суб’єктів, не аналізуємо їхні програми. Але ми й не можемо дивитися байдуже на події, що відбуваються, на страждання людей від невмотивованого насильства, на несправедливість у судах, на переслідування всіх інакодумців і незгодних. І маємо право підвищувати свій голос на захист переслідуваних та гнаних.

Ця позиція цілком узгоджувалась із прийнятим Синодом Білоруського Екзархату 15 серпня 2020 р. «Зверненням до народу Республіки Білорусь про припинення народного протистояння». У ньому, зокрема, говорилося: «Ми віримо і сподіваємося, що керівництво країни, яке по праву покликане поважати і охороняти свій народ, зупинить насильство, почує голоси скривджених і безневинно постраждалих, а тих, хто проявив звірство і жорстокість, — зрадить законний суд і засудження!»

Чому Владика Митрополит та інші члени Синоду мовчать про цей документ, начебто його й не було? І чи підписують нові угоди про співпрацю з тим же МВС, навіть не заїкнувшись про те, що спочатку потрібно все-таки вирішити проблему відповідальності за насильство? Чи їм соромно зараз за виявлену тоді «хвилинну слабкість», коли вони все ж таки назвали речі своїми іменами: брехня – брехнею, жорстокість – жорстокістю, вбивство – вбивством? Але як може бути соромно християнам і, тим більше, ієрархам Церкви, чинити прямо по заповіді Христа: «Хай буде слово ваше: «так», «так» і «ні», ні», а що понад це — від лукавого?» (Мт. 5:37).

Ваша Святість, великою надією для православних християн Білорусі були Ваші слова, які пролунали 7 січня 2021 р. у Різдвяному Зверненні, коли Ви закликали білоруську владу вирішувати існуючі питання, «не відкладаючи у довгу скриньку те, що викликає напругу у суспільстві». Але, на жаль, Ваш заклик Предстоятеля не був почутий, діалог влади з суспільством по-справжньому так і не розпочався, а замість нього маховик насильства став розгойдуватися ще сильніше!

Зовсім недавно, наприкінці травня, Білорусь вразив черговий випадок суїциду на ґрунті тиску слідчих органів. Молода людина 17 років, Дмитро Стаховський, зробила крок назустріч своїй смерті з 16-го поверху мінського гуртожитку, віддавши перевагу такій страшній свободі, щоб не опинитися у в’язниці за участь у протесті. На місці його загибелі виник стихійний меморіал: квіти, свічки, лампади. Черговий міліцейський патруль зажадав у консьєржки його прибрати. Але вона відмовилася, пояснивши це тим, що вона віруюча людина! І не надійде всупереч голосу своєї совісті! Наші миряни — найпорядні і чесніші за всіх нас, архієреїв, які, мабуть, давно забули, як мають чинити віруючі люди!

Все це я говорю з думкою про Православну Церкву в Білорусі, з тривогою про те, якою вона вийде з нинішньої ситуації. Чи залишиться вона громадою людей, вірних Христу та Його Євангелію, здатних чесно та мужньо свідчити про Нього, захищаючи правду та свободу? Чи, розгубивши всю свою репутацію і добре ім’я, остаточно скотиться в сервілізм і лояльність державі, для якої Церква, яка «мовчить», — дуже зручний актив?

І ці тривоги – не проста фігуральне речення. За весь період нинішньої кризи багато мислячих, щирих і чесних людей пішли з нашої Церкви. Або просто переставши бути парафіянами наших храмів, або прямо заявили про готовність перейти до Римо-Католицтва. Їхній головний мотив — «мовчання» нашої Церкви про жорстокість та репресії держави щодо громадян. Предмет їх здивування — глухота і сліпота нас як архіпастирів, які знайшли зручну відмовку у вигляді «нейтралітету», коли стогін, плач і муки людей по судах і в’язницях продовжуються досі.

Яскравим вираженням таких «міграційних» настроїв став напис, зроблений невідомими на огорожі одного з мінських храмів під час Різдвяних свят. Вона говорила: «Дякую, отці, тепер я знаю, що моє Різдво – 25 грудня!» Думаю, коментарі тут зайві!

Особливо боляче було читати враження людей, які пішли 13 листопада на заупокійну службу (через відсутність такої у православному Соборі) за активістом Романом Бондаренком у Кафедральним Римо-католицьким соборі Мінська. Цей 32-річний хлопець під час перебування студентом Мінського архітектурно-мистецького коледжу розписував трапезну для паломників Жировицького монастиря. Про що свідчить встановлена там пам’ятна таблиця. І ось за нашого православного молодика, жорстоко вбитого ні за що у власному подвір’ї та посмертно обдуреного, молилися католики на чолі з їхнім біскупом Юрієм Кособуцьким. Його глибокі та проникливі слова про вбитого та про ставлення до вбивства чули й багато православних. І, на наш сором і ганьбу, сказали: «Так, сьогодні християнським єпископом Мінська був Юрій Кособуцький!» Якщо це не втрати для Білоруського Екзархату, то що? І чим ми виправдаємось за них перед Богом? Тим, що похвали від держави за «правильну» поведінку в період кризи нам дорожче відпалих душ?

Проте Православна Церква все ще зберігає свій авторитет серед білорусів. Але авторитет, що тримається не на нас, ієрархах, а на вірності Христові, у спілкуванні з яким люди хочуть перебувати навіть усупереч нашій офіційно-сервільний поведінці. Хоча останнє і не залишається непоміченим від поглядів розумних, гідних та глибоко віруючих представників громадянського суспільства Білорусі, таких як Павло Северинець та Павло Латушко. Їхні звернення до Митрополита Веніаміна, витримані в максимально коректному та поважному тоні, але водночас чіткі та принципові по суті поставлених питань, мали широкий резонанс у церковних колах. На жаль, того ж не можна сказати про відповіді, яких або не було зовсім, або вони були скоріше уникненням відповіді. І це також елемент просідання образу нашої Церкви в небайдужому до нас сегменті суспільства.

Натомість з іншого боку, представленої органами влади та асоційованими з ними групами осіб, постійно ведуться нападки на нашу Єпархію та її духовенство. Причому у формах, дуже далеких від культурного та шанобливого спілкування та скоріше нагадують провокації та образи! У підконтрольних їм телеграм-каналах ким тільки не виставляються священики — і сріблолюбці, і колабораціоністи, і політикани, і «Заходу», що продавалися, і бунтарі тощо. І ніколи раніше не помічені у ревному та молитовному відвідуванні Кафедрального Собору люди з дивної та темної організації «Інфоспецназ» «раптом» неймовірно образилися неможливістю отримати духовну втіху від ікон Новомучеників! Бо їм нестерпно бачити як катів — людей із червоними зірками! На всі ці випади ми намагалися давати спокійні та виразні відповіді та роз’яснення. Адже для нас – це наші люди та християни!

Бог бачить, я не мав і не маю інших помислів і устремлінь, окрім як бути єпископом своєї Церкви і вчити людей бути вірними Богу за всіх обставин земного життя. Я постійно посилався на приклад наших Новомучеників і вказував, що їхнє сповідництва — це їхній безприкладний подвиг у результаті відмови від пристосуванства. Але й плата за подібну поведінку Православної Церкви у попередню епоху. І зараз, коли ми знову в ситуації важливого вибору, я закликав і закликатиму не робити помилок минулого, щоб нам знову не довелося платити страшну ціну за право на свободу бути з Христом!

Вважаю рішення Синоду Білоруського Екзархату канонічно неспроможним, політично мотивованим, прийнятим не на користь церковною, а на догоду громадянській владі, яка втратила свою легітимність. Сподіваюся на відновлення справедливості рішенням Вашої Святості.

Прохаючи Вашого благословення Предстоятеля,

архієпископ Гродненський та Волковиський

+Артемій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: «Царква і палітычны крызыс у Беларусі»