Я розкриваю Євангелію і в другому розділі від апостола Луки читаю: «До Єрусалиму принесли Його, щоб поставити Його перед Господом, як у Законі Господньому написано…» (Лк. 2:22-23). Це вказує на те, що як і свого часу Ісуса було батьками принесено до Храму по восьмому дню від народження й віддано Живому Богу в жертву, так відтоді й донині кожне дитя, народжене жінкою, повинне бути принесене до Храму Божого і посвячене Богу в Таїнстві хрещення, тобто, отримати печать дару Духа Святого, щоб стати дитям Божим і вже належати тільки Йому, адже Він викупив нас із полону пекла, смерті вічної з часу гріхопадіння прабатьків наших, Адама і Єви, ціною Своєї Крові і Свого Життя.

Народження Ісуса ознаменувало нову еру в існуванні життя на землі, бо Своїм народженням Він хоч і розкрив лоно Своєї Матері, але при цьому не порушив печаті Її непорочності, так само, не порушивши печатей, Він відкрив і Книгу Життя, в яку записується будь-який гріх кожної людини. Сказав Ісус: «Хто вірує в Мене, життя вічне той має», бо «Я – хліб життя!» (Ін. 6:47-48). Він увібрав у Себе все людство від миті власної смерті на хресті розп’яття і слова останнього: «Звершилось!», яке є для нас незаперечною ознакою того, що Ісус повністю виконав волю Отця Небесного по спасінню людства.

То, щоб бути дітьми Божими, а отже, і мати опіку Бога, без чого немає нам спасіння, і мати можливість бути спасенною у життя вічне, людина, після свого народження, і повинна бути віддана Богу й покласти все своє наступне життя на Божий вівтар. Адже Христос кожного із нас кличе: «Йди за Мною»(Ін. 21:22). Це дуже важко – як тоді, за життя Христа на землі, так і тепер.

Але перший крок повинен статися одразу по народженню. Добре, коли це відбудеться одразу після сорокового дня очищення матері-породіллі, щоб вона сама, як і Діва Марія, на власних руках принесла народжене нею дитя до Того, хто саме і дав їй те, поки що крихітне життя.

В цій дії матері закладено великий смисл і передання від Самої Матері Божої, Котра, як і належало за Законом Господнім, – а юдеї свято шанували і ретельно виконували повеління Божі, – принесла Немовля в жертву Богу. Не криваву, звичайно, для цього заколювалося теля, чи козеня, чи двійко голубів, – а жертву духовну, яка, врешті, у зрілому віці поставить людину, можливо й несподівано, лицем до лиця з Христом, Який вже в даний час відкриється їй як Спаситель, Який прийшов у тілі, щоб спасти не тільки світ в цілому, а її особисто. Тоді життя людини докорінно переміниться, вона уподібниться митарю у своєму повороті до покаяння і переміни життя: залиш свої турботи, все, що робиш, і: «Йди за Мною», – як сказав Христос. Тобто, облиш гріховне життя, свої згубні звички, пристрасті і наслідуй життя Господа, Його заповіти, носи в собі образ Христа і з Його допомогою відчужуйся від того, що стає причиною гріха, смерті, відпадіння від Бога, зневаги ближнього, озлоблення і ненависті, й ставай тією людиною, для якої заповідь стає вже суттю її життя. Слід віднайти, відчути, усвідомити ту заповідь, через яку саме на мене звернений поклик, спрямоване благання Бога і на яке я здатен відгукнутися своїм розумом, серцем, всією душею, слова, які стосуються мене особисто, ті слова, від яких спалахує серце, просвітляється розум, оновлюється воля і сила Божа, яка перетворює мене і робить з мене нову людину – народжену небом, наповнює мене. І сила ця – любов, яка є непереможною.

Отже Матір Божа, Яка народила божественне Немовля, віддала Його Богу і Він прийняв цю жертву, яка згодом стала єдиною за всю історію людства кривавою Жертвою Голгофи ради спасіння світу. Того світу, який впродовж двох тисяч літ потому відступається від свого Творця, Який пролив Свою кров невинну за нього. Але ж навіть Іуда Іскаріот, який зрадив Христа, так мучився совістю за скоєне, що, врешті, “Кинувши в Храм срібняки, пішов та й повісився” на гілляці, перед тим сказавши: «Я згрішив, невинну кров видавши» (Мт. 27:4-5). Ми ж опісля Іудиної зради, добровільно, і навіть не за срібняки, щодня, щогодини, щомиті зраджуємо Ісуса своїми гріхами, відступаємося від Господа у гонитві за принадами цього світу, наносимо Йому криваві рани бичуванням своїх пожадливостей, перетворивши своє життя на поле, яке викупили первосвященики за Іудині срібняки для поховання померлих жебраків та невідомих людей, а поле те звідтоді зветься “поле крові”. Та навіть в Іуди пробудилася совість. А в нас із вами? Чи пробуджується пролитою кров’ю Христа наша совість?

Чи звертав хто-небудь увагу на одну значущу деталь: якщо хрещення є жертвою духовною, то пролиття крові невинної є жертвою і тілесною, і духовною.

Взагалі, заради спасіння людства відбулося дві жертви пролиття крові невинної. Першою такою жертвою стали чотирнадцять тисяч вифлиємських немовлят. Бо коли народився Ісус, то юдейський цар Ірод, дізнався про це від волхвів, які шукали Богонемовля – народженого Царя юдейського. Він, боячись втратити владу, попросив їх, аби вони, повертаючись додому, розповіли йому, де живуть святі батьки з Немовлям, щоб і він міг поклонитися Йому. Та волхви, поклонившись Богонемовляті й поклавши до Його ніг дари і отримавши уві сні одкровення про злі наміри Ірода, повернулись додому іншою стороною. Не дочекавшись їхнього повернення, ненаситний у своїй жорстокості Ірод, зрозумівши, що його підступний задум розкрито, послав до Вифлиєма воїнів з наказом повбивати всіх дітей до дворічного віку. Чому дворічного? Тому, що проминуло майже два роки від народження Ісуса і, щоб бути впевненим у Його смерті, Ірод і віддав страшний такий наказ. І відбулося у Вифлиємі й навколишніх селах сатанинське дійство: дітей навпіл перерубували мечами, наштрикували через горло списами й піднімали, як знамено піднімають на древку, але то були знамена страшної жорстокості й позорища. Якщо не вдавалося відірвати дитя від грудей матері, то протикали мечем дитя і матір, хапали немовлят за ніжки і з розмаху розбивали головки об камінь. В Євангелії написано: «Голос в Рамі чути, плач і ридання, і голосіння велике; Рахіль плаче за дітьми своїми і не може утішитися, бо їх немає» (Мт. 2:18). Що означають ці пророчі слова?

Рама – це місце гробниці Рахілі, дружини патріарха Якова. Коли її сина Йосипа вели в Єгипет як полоненого в рабство, проходячи повз гробницю Рахілі, він заплакав і закричав: «Мамо моя, чи чуєш ти мене? Мамо моя, чи бачиш ти, куди ведуть твого сина?» За переказами, у відповідь з гробниці почулося ридання.

Тут же розгулялась жахлива трагедія: вже не ворог забирав у полон, а “свої” жорстоко вбивали ні в чому невинних дітей, заливали землю їхньою кров’ю! Виникає запитання – чому Господь попустив смерть і муки невинних дітей? Важко дати на це відповідь. Але Святитель Іоан Златоуст пояснює це так: «Якщо б хтось взяв у тебе кілька мідних монет, а повернув тобі золотими, невже б ти вважав себе ображеним чи знедоленим? Навпаки, чи не говорив би ти, що та людина – твій благодійник? Тож кілька мідних монет – наше земне життя, яке рано чи пізно закінчується смертю, а золото – життя вічне. Тому, за кілька миттєвостей страждань і мук, немовлята отримали блаженну вічність, отримали те, що святі досягали тяжкими подвигами і трудами протягом всього свого життя. Вони відійшли від життя, власне, не зазнавши життя, але отримали вічне життя серед Ангелів».

Побутує думка, що розбиті об каміння голівки вифлиємських немовлят – то понищені гріхи людей. Але це не так. Своєю невинною кров’ю вифлиємські немовлята викупили тілесне життя Ісуса, а Він, проживши тридцять три роки на землі в праведності й безгрішності, пролиттям Своєї невинної крові на хресті розп’яття, омив гріхи вже всього людства і Своєю праведною кров’ю викупив нас усіх із полону смерті в життя вічне.

Один священник перетерпів багато страждань у своєму житті. В нього був рак горла і під час операції йому видалили голосові зв’язки. Він не міг більше ні проповідувати, ні служити. Але він дякував Богу за все, дякував за хворобу, вбачаючи в ній найвищу милість Божу до себе. Потім була війна і на його очах помирали від голоду й холоду малі діти. Він бачив, як малюки лазили по заледенілих трупах своїх матерів, самі теж приречені на смерть. Згодом він писав: «Я дякував Богу за свої страждання, але серцем не розумів, як можна дякувати Богу за страждання дітей? І був цим більше вражений, аніж своєю хворобою. Та одного разу, наче б сам переживаючи смерть, я відчув, що коли страждає кожне з цих дітей, то Христос страждає разом із ними, Христос стоїть біля кожного з них. Коли помирає невинне немовля, жертва людського зла, то воно помирає не в самотності, а помирає на грудях Самого Христа. Тоді я наче прозрів тайну страждань».

Отже, страждання і хрест життя, якщо ми несемо його в терпінні й без нарікань, і є тими таємничими дверима, які ведуть нас у Царство Небесне. Господь сказав: «Чашу Мою будете пити, і хрещенням, котрим Я хрещуся, будете хреститися» (Мт. 20-23). І ось коли, любі мої, до наших вуст піднесуть чашу страждань, мук, чашу принижень, переслідувань – чашу пекучу, як полум’я, і гірку, як полин, то не варто шукати того, чия рука піднесе її нам. Ми повинні знати, що чаша ця Христова, а в ній – наше спасіння.

Ісус Христос Своєю кров’ю омив наші гріхи. Коли священник на Літургії, завершуючи Євхаристичний канон, всипає з дискосу в чашу з червоним виноградним віном, яке силою Святого Духа вже перетворилося на Кров Спасителя, всі часточки до крихти, вийняті за здоров’я живих і за спокій померлих під час поминання їхніх імен на проскомидії, то каже: «Омий, Господи, гріхи тих, хто тут поминалися, Кров’ю Твоєю чесною…» І ми, православні християни, маємо велике щастя, дане нам Господом – у покаянні очищатися від своїх гріхів і бути омитими й очищеними кров’ю самого Христа Ісуса, Спасителя нашого.

Розкриваю Євангелію і бачу, як Ісус Христос входить у Єрихон – місто прокляте й упосліджене. І живе в цьому місті митар, тобто збирач податків, на ім’я Закхей – людина грішна, грошолюбива, віддана своїм пристрастям, безсердечна, без краплини любові до ближнього у своєму зачерствілому серці. Хто він? Кожен із нас, хто так само упокорив себе пристрастям, гріхам і порокам, хто занурив своє життя у зло. Ми багаті на гріхи і пороки, але бідні на любов і добро.

І все ж прийшла та година, коли затверділе на камінь серце митаря – прислужника римських поневолювачів, безжалісного здирника, якого люди люто ненавиділи, – врешті не витримало, бо його глибини, де ще теплилося почуття справедливості, любові, яка є в кожному з нас, досягла цілим потоком людська ненависть і зневага, бо не було в тому місті такого, кого б він не принизив, не знедолив, не обібрав, багатьом приніс у дім біду і горе. Якоїсь миті він раптом усвідомив увесь жах свого неправедного життя, усвідомив, що добровільно віддає себе на глум погибелі. І серце навіть такої людини здригнулось від жаху, заридало – де спасіння?

Митар уже чув про Спасителя і про чуда благодаті спасіння, які щедро виливалися від Нього на грішних людей. Ось ця благодать Божа і покликала митаря, торкнулася його серця, відкрила перед ним життя нове, світ духовний. Він відчув дихання животворної благодаті. І він зажадав побачити Спасителя, зустрітися з Ним, і заради цього не побоявся ні насмішок, ні зневаги, ні глуму, бо він рішуче обрав найголовніше діло свого життя – спасіння. Але він припізнився – натовп людей закрив від нього Христа. Що ж це за люди? А це наші гріхи, шкідливі звички, згубні домисли, всілякі навіювання. Вони й стоять високим міцним муром між нами і Богом, стоять так щільно, що поміж них не протиснутись. А митар на зріст був низьким чоловіком. І ми з вами такі є низькі, як і митар, бо хоч і християни, але нічого не робимо для свого духовного росту, тому й не можемо бачити Христа, перебуваючи під тягарем власних гріхів.

Але ж Христос уже проходить далі і, можливо, вже більше ніколи доля не зведе Закхея з Ним. І тоді митар, відкинувши всі перестороги, адже був він людиною багатою, поважною, по земному достойною – вилазить на дерево, піднімається над натовпом, тобто над гріхами. Що в цьому образі?

А те, що кожен із нас схожий на людину, котру переслідує зграя диких звірів, готових розірвати її. І тоді людина вилазить на деревину. Звірі стоять навколо, гарчать, виють, але дотягнутися до людини не можуть. Великий подвижник, преподобний Іоан Колов пояснює, що дикі звірі – це біси і наші пристрасті, а дерево – це молитва. «Коли я починаю молитись і прикликати ім’я Боже, то вони тільки стоять віддалік і скрегочуть зубами, але подолати мене не можуть», – говорить він.

Отже, грішник піднявся своїм духом над землею. І тоді Господь проникає в глибину його серця, яке палко прагне спасіння, і бачить, що в ньому, десь глибоко затиснена в лещатах його неправедного життя, лежить праведність. Митар вчепився в гілля і тримався з усіх сил, аби не впасти. Дерево – це віра в Бога, а гілки – євангельська Христова наука, молитва.

Господь, побачивши митаря, звертається до нього: “Закхею, зійди швидше, бо сьогодні треба Мені бути у тебе в домі”.

З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне наше глибоке покаяння, потрясіння душі, яке пережив митар. Закхей спускається з дерева, тобто з неба на грішну землю, заглиблюється у спогадах до самого дна свого життя, щоб побачити все, згадати все і покаятися. З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне глибоке покаяння. І ось, коли митар з розчуленням в серці приніс таке покаяння, Господь зайшов у дім великого грішника.

Господь перебував у домі Закхея, а той вдивлявся у свого Спасителя і бачив у Ньому всю повноту милосердя, безмежне співстраждання, правду і праведність. І серце Закхея покорилося – роки негідного життя в одночасся розвіялися, як дим, і перед Христом постала зовсім інша людина – справжня, здатна на покаяння, на жертовність, на нове життя.

Дім же – це наше серце. Про нього говорить Христос: «Ось стою під дверима і стукаю: якщо хтось почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3:20). А щоб відкрити двері в цей дім – треба принести покаяння.

Закхей беззаперечно увірував у Христа, повірив самому собі, повірив у святість і праведність, відчув, що так, як він жив до зустрічі з Христом, жити неможливо, негідно для людини. Він захотів піти дорогою Христа. Але тільки одними людськими зусиллями християнське покликання не здійснити, бо хто може власними силами стати часткою Тіла Христового, мовби продовженням Його втіленої присутності на землі? Ніякими людськими зусиллями досягнути цього неможливо. В той же час Бог Своєю благодаттю з нами може здійснити все. І коли з Христом зріднитися так, щоб усе усвідомлювати, все знати, все переживати із середини Христа, якщо Христос житиме в нас, а ми – в Ньому, тоді перед нами розкриються ворота вічності. Отже, щоб увійти в Церкву духом, а не просто тілом, бо це можна зробити будь-якого часу, треба зріднитися з Христом так, щоб те, що складає Його сутність, заради чого Він жив, проповідував, помер і воскрес, – стало змістом нашого життя. А гріх і життя в беззаконні, заради звільнення від яких людства Він віддав Себе на розп’яття, щоб стали для нас чужими. І тоді ми спасемося, тоді зустріч із Господом для нас не стане даремною. А для цього ми повинні прийняти хрещення, поєднатися з Христом, бо тільки хрещення є дорогою в Церкву – Тіло Христове. Охреститися ж, як говорить ап. Павло, означає зануритися в Христа так, щоб з Ним померти, і з Ним воскреснути в життя нове. І коли ми Христа сприймемо, як ідеал і образ наслідування в усій повноті, тоді нам неважко буде разом із Ним померти до всього того, що Йому чуже, і жити всім тим, що Йому дороге. Христос сказав: “Я дав вам приклад, наслідуйте його, – і тоді, як через двері, ви увійдете у вічність, в Мою обитель…”

Вдивляючись в Ісуса, за якусь мить Закхей це усвідомив, за якусь мить серце його охопило таке каяття за сподіяне в житті, такий страх пронизав усе його єство, що Господь за його неправедність зараз же й покине його дім, що він вигукнув: «Господи, половину статків своїх я віддам злидарям, а коли кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк., 19:8).

Закхей шукав примирення з Богом і знайшов його в наслідуванні Христа в любові до ближнього, в докорінній переміні свого життя, творенні милосердя, зрозумів, що треба віддати своє серце людям, не боятися осуду недоброзичливців, їхнього пихатого глузування. І ви, любі мої, не бійтеся! Не дивіться на самовдоволені лиця нерозумних, а подивіться в одні єдині очі – очі Христа Спасителя, свого Бога. Забудьте про все на світі й відкрийте Йому двері у своє життя, своє серце, свій розум. Зробіть так, як вчинив Закхей – не тільки переміг страх перед зневагою людей, але й покаявся і дав слово виправити своє життя. В цьому для нас настанова.

Люди дивувалися й нарікали на те, що Месія увійшов у дім цього ненависного для них, нечистого в їхніх очах, безсердечного й жорстокого грішника. Здивувалися навіть Ангели милосердю Господа, наскільки Він милостивий до нас, грішників, що виконуємо волю бісів, і наскільки глибинна Божа любов до людини.

Господь сказав про Закхея: «Сьогодні в дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів» (Лк. 19:9). Цим Господь відкриває нам спорідненість між людьми не тільки кровну, а й духовну. Той, хто чинить діла віри подібно до Авраама, той і є сином Авраама по духу. Колись цей великий праотець прийняв Господа під свій дах, під тінню Мамврійського дуба і отримав обітницю: звістку, що в нього народиться довгоочікуваний син. А тут Закхей прийняв Ісуса Христа, Сина Божого, під дах свого дому і удостоївся великої радості – звістки про своє спасіння. Тому, якщо ми хочемо стати дітьми Божими, ми повинні виправити своє життя, як це зробив Закхей. А для цього треба розкрити свій духовний зір, зняти з нього полуду омани і сміливо вступити в радість повноти життя в Христі Ісусі. Преподобний Єфрем Сирін сказав, що «Наша Церква – Церква не тих, хто гине, а Церква тих, хто кається».

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

м. Харків – м. Полтава

Звичайно, досягти такого стану і жити в образі духовному в світському оточенні дуже тяжко і, здебільшого, неможливо. Більш прийнятне перебувати в монастирі, прийнявши чернечий постриг. Монастир уже є відокремленим від світського життя місцем, обителлю Господа-Бога. Але й тут хоч і не в такій мірі, але все ж присутнє життя світське, бо ченцям щоденно, окрім обов’язкового молільного правила, доводиться виконувати різноманітні трудові обов’язки послушництва. Це ж, відповідно, відволікає від цілковитого занурення в молитовний подвиг духовного споглядання всесвіту і образу Божого, що, врешті, завершується злиттям вдосконаленого духу молільника із всеохопним духом Бога.

Отже… Людина вирішила жити духовним життям і одразу ж береться за це з палкою наполегливістю, навіть не уявляючи всіх тих неймовірних труднощів, які чекають її на цьому нелегкому шляху. Бо тут таки постає перед першою небезпекою – бажанням одразу досягнути великих результатів. Адже, начитавшись із церковної літератури про подвиги святих отців Церкви, людина і сама прагне повторити набутий ними досвід, але не враховує того, що вони йшли до духовної висоти поступово, в тяжких стражданнях душі й тіла, долаючи сходинку за сходинкою.

До того ж, вони мали ще й духовного наставника. В наш час знайти справжнього духовного наставника навіть у монастирях є надто нелегкою справою. Та й не кожен може відважитися на постриг у ченці, тобто відхід від світу. Більшість бажаючих прагне досягати певного рівня духовної досконалості живучи в світі то серед членів своєї родини, то, якщо й має усамітнений образ життя, все ж серед людей, в їхньому оточенні. А це вже накладає великі незручності і ускладнює шлях боріння.

Тому, хто бажає боротися за духовне вдосконалення, слід рішуче приступати до боріння незалежно від того, які наслідки він матиме і який плід вродить від його праці – треба продовжувати початий молитовний труд за будь-яких умов, бо лише в русі перемога. Бо наша справа трудитися не оглядаючись, а плоди нашої праці лиш від Господа. Адже сказав апостол Павло: «Помилування залежить не від того, хто бажає і не від того, хто біжить, а від Бога, Котрий милує» (Рим., 9:16).

Постійне очікування результатів своєї духовної боротьби, порівняння їх із досягненнями святих отців призводить до тяжкого розчарування, а незміцнілу в досвіді боротьби душу до роздвоєння, а воно є лютим ворогом і молитви, і того, хто відважився на молитовний подвиг.

Захопившись спостереженням над зовнішніми досягненнями свого боріння і з боку цього хибного бачення стану внутрішнього, така людина, врешті, потрапляє в тенета ілюзій, які в її уяві вибудовує диявол. Він підстерігає людину кожної миті її життя, а особливо, коли вона починає духовну практику.

Тут слід пам’ятати, що той, хто стає на шлях оцерковлення свого життя, уже піднімається із землі, аби спрямувати свій шлях в небо до Отця Небесного, і тому все сатанинське кодло збурюється в тривозі, а сам диявол одразу ж розпочинає з таким боротьбу. І чим з більшою наполегливістю віруючий долає шлях оцерковлення, шлях молільного буття, тим з більшою силою й жорстокістю бореться проти нього сатана, кидаючи в бій цілі орди темної сили.

Лиш тільки віруючий підведеться з землі (а будь-яка людина, що не вірить у Бога і не вдосконалюється духовно, є всього лише прахом земним) і почне творити церковне правило і переводити своє життя в русло оцерковлення, тобто наближення до Бога, як диявол стає поруч із ним і застосовує безліч підступних витівок, аби завадити його практиці. Спочатку він спонукає віруючого до надмірного моління ледве не кожної вільної години, знаючи, що це може негативно вплинути на ще не зміцнілий і недосвідчений у духовній практиці розум людини. Коли віруючий, захопившись молитовною практикою і читанням Святого Письма, перебуває в особливому піднесенні, що межує ледве не з гарячковістю, диявол вводить в оману швидкого успіху. Саме тоді з’являється відчуття блаженності. Серце сповнюється лагідністю, а тіло наповнюється теплою енергією, а на кінець молитовного стояння з’являються навіть сльози захоплення. Людина відчуває себе ледве не на небі, а в свідомості з’являється лукаве переконання: «Як легко навчитися молінню». З кожним днем посилення до того незнаних відчуттів блаженства під час моління ще з більшою силою утверджує переконання: «В мене особливий дар, якщо з перших днів я досягаю такої висоти, а чого я досягну згодом?». З’являється гріх гордині, який поступово отруює дух і свідомість.

Та гарячковість першого періоду швидко проходить, поступово серце заспокоюється, свідомість грубіє, з’являється збайдужіння до молитви. Диявол знову нашіптує на вухо, але вже протилежне: “Доки не молився, такого не було. Треба почекати, доки знову з’явиться палке бажання молитися”. Так думаючи, людина зменшує кількість моління, а то й пропускає його. А диявол через деякий час підштовхує далі: «Може, я нездатний молитися, як належить? А, може, треба себе змушувати молитися, як то було раніше, і все до мене повернеться?»

І людина намагається довести себе до стану попередніх відчуттів духовного піднесення, поринання в глибину сердечної лагідності, прагне гарячих сліз, але… доводить себе до нервового збудження, яке завершується психічним зривом, а часто і розумовим розладом.

Свята Церква визначила кількість молитов і час моління, давши віруючим молитовник з молитвами ранкового й вечірнього моління, а також визначила псалми ранньої і вечірньої служб. На перший час для початку цього досить. Згодом можна додавати молитви до окремих святих із проханням захисту, допомоги в тих чи інших земних потребах, ще згодом до цього можна додавати по одній кафизмі псалмів на тиждень, розподіливши рівномірно на сім днів тижня. Бажано щодня читати по одному розділу з Нового Заповіту, а недільного дня після участі в церковному богослужінні читати розділи з Біблії – Старого Заповіту. Вводити себе в молитовне правило слід поступово і бажано під веденням духівника. І завжди пам’ятати, що починати молитися як за загальним молитовним правилом, визначеним у православному молитвослові, так і за Ісусовою молитвою (особливо останньою), не треба легковажити, беручись лиш «попробувати», а слід заглянути в самого себе, в свою душу якомога глибше, аби визначитись – готовий ти йти цим тяжким шляхом чи ні? І якщо твоя совість підкаже тобі ствердну відповідь, то відважуйся на цей шлях, але вже ніколи з нього не сходь, не зраджуй. Адже апостол Петро сказав: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (2 Пет. 2:20). Саме через це той, хто ніколи не молився, прийде до молитви швидше, аніж той, хто почав і кинув її творити, не витримавши спокус диявольських.

Із повчань Господа нашого Ісуса Христа і святих отців Церкви ми знаємо, що почати молитовну практику для очищення своєї душі і кинути її є гіршим діянням, аніж не починати її зовсім. Адже коли постом, молитвою, постійною участю в богослужіннях, сповідуванням гріхів і причащанням Святих Тайн, життям у благочесті і здійсненні милостивих і добрих справ душа очищається від духу нечистого, то це ще не остаточна перемога. Злий дух не заспокоюється, а через деякий час, зібравши сім ще зліших за себе духів, намагається повернутися до своєї господи. І коли людина, очистивши душу свою, якимось чином не втримає її в чистоті, то злі духи поселяться в ній і людині буде ще гірше, аніж їй було до того. Ось чому варто спочатку вияснити для себе – чи готовий до молитовної практики?

Нам слід пам’ятати, що молитва вимагає постійної і неослабної щоденної праці. Істинне вірування – труд важкий. Але він забезпечує людині рух вперед, бо без духовного життя немає й руху вгору, а в вишині – Царство Боже. Воно ж, за висловом апостола Матвія: «зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля, – здобуває його» (Мт., 11:12).

Можна сміливо сказати, що людина, яка не рухається вперед у своєму духовному вдосконаленні, навіть не стоїть на місці, – вона рухається назад. В духовному житті на місці не стоять.

Отже ви, зваживши свої можливості, вирішили віддатися в руки Господа і взятися за молитовну практику. А це вже означає, що з часом ваша молитва стане споглядальною, тобто вам почне відкриватися духовний світ. Він же двоякий: світло і темрява в ньому йдуть поруч, і якщо ви ступили на цей шлях, шлях вивільнення з темряви й цілковитий перехід у світло, то повинні знати, що темрява буде чіплятися за вас, як грязюка за чоботи, і доки будете йти шляхом сповідницьким, стільки й будете її зі своєї душі змивати. Але якщо чоботи обмив водою та й годі, то душу просто водою не омиєш. Її омивати треба щирим молінням, яке може йти лише з глибини душі – частки вічного джерела невмирущої сили, сили Божої. Ось чому темрява намагатиметься вас утримати будь-якою ціною, бо, усвідомивши себе часткою Бога і ставши на стежку служіння Йому, і утримавши себе до останньої миті свого життя на землі у вірі й дотриманні основ віри, душа ваша, врешті, увіллється в єдину силу Божу, ще на одну крапельку побільшивши вагу Отця.

Темна сила, прагнучи до панування у Всесвіті і, зокрема, на землі (перлині Божій), здатна лише обманним чином здобувати собі нові набутки, відриваючи від Отця Небесного найдорогоцінніші крапельки буття – вдосконалені людські душі, адже ми знаємо, що людина створена Богом за Його подобою. Отже, є часткою Божою, Йому найдорожчою. Але вона такою для Отця є ще й тому, що саме через життя на землі душа може вдосконалюватися, тобто дозрівати до можливості злиття з Самим Творцем, а це вже є завершенням Божого плану як для окремо взятої душі, так і всієї сукупності душ, що таким чином випробовуються на землі.

Арсенал сатанинського впливу на свідомість людини надзвичайно великий. І перш за все через пристрасті, які набули величезної різноманітності в наш час і з кожним роком посилюються як у плані кількісному, так і в плані різнобічності свого згубного впливу, особливо серед молоді та людей середнього віку. Та найбільше сатанинський світ лютує в боротьбі з віруючим молільником, бо такий добровільно стає воїном Христа і перемога над ним є великою і багато в чому визначальною у відвічній боротьбі сатани з Отцем Небесним і Сином Божим, нашим Господом Ісусом Христом.

Без руху по шляху вдосконалення, тобто в Царство Небесне, духовного життя немає. Людина, яка не вдосконалюється, не рухається вперед, навіть не стоїть на місці, а котиться назад. Духовна лінь є різновидом зради, тому що в такому стані людина легко піддається впливу темної сили, а отже й відступається від свого Господа Ісуса Христа, бо ніщо не перебуває нічим не заповненим. Тому й зупинитись, почавши, є нічим іншим, як відступанням назад. І це є духовний закон, який особливо стосується молитви. Треба завжди пам’ятати, що робота Господня вимагає постійності й наполегливості, і що недбальства вона не терпить. Адже сказано апостолом Матвієм: «Царство Небесне зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля – здобуває його» (Мт., 11:12).

Молитовний стан залежить від самого молільника, від його наполегливості й тих зусиль, що він їх затрачає в своїй подвижницькій праці з допомогою Божою. Виконання молитовного правила є початком шляху. Це може тривати якийсь певний час (у кожного свій) і ще за життя молільника Господь може дарувати йому благодать Божу, тобто людина стане благодатною, але для нашого розуму такий стан не піддається осмисленню, розуміння його доступне лише благодатним і є звершенням їхнього шляху. Перше ж є його початком, закладанням фундаменту, зведенням стін і даху будівлі, котру молільник вибудовує собі в духовному світі на небесах у Царстві Божому, живучи на грішній землі.

Принагідно треба сказати, що почати молільний подвиг і відмовитися від нього є гіршим вчинком, аніж не починати його зовсім. Згадаймо, що Господь сказав: “Коли нечистий дух вийде з людини, то блукає місцями безводними, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: «Вернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить дім порожнім, заметеним і прибраним» (Мт. 12:43-44). Душа на той час є вільною від скверни і непіддатливою для злої сили, бо та не витримує чистоти і світла, адже, почавши роботу над очищенням своєї душі, людина молитвою вигонить з неї духа нечистого (саме ж молитвою й постом вони найперше й вигоняться), очищенням від скверни прибирає в світлиці духу і цим унеможливлює його нове поселення.

Та порушивши ретельність у виконанні молитовного правила, знову піддаючись хоча б деяким із тих пристрастей, з якими стала боротися і які вже одного разу вигнала зі своєї душі, безпечно відчиняє двері й вікна серед темної ночі. Тут і стає легкою здобиччю злої сили. Адже Господь сказав: «Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших від себе, і входять вони, і живуть там. І буває для людини тієї останнє гірше першого» (Мт. 12:45). Тому й апостол Петро говорить: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (Пт. 2:20).

Почати молільний подвиг, а потім зупинитись на півдорозі, кинути його є згубним для цієї людини. Тоді краще й не починати, бо: «Не можна тих, котрі раз просвітилися і скуштували небесного дару і стали причасниками Святого Духа і скуштували доброго Слова Божого та сили майбутнього віку, якщо вони відпали, знову обновляти покаянням, коли вони знов у собі розпинають Сина Божого та зневажають Його» (Євр. 6: 4-6).

Та що ж робити молільнику, який все ж одного разу піддався пристрасті й оступився з обраного вірного шляху? Невже так і віддатися назавжди на погибель в лабетах нечестивого духа? Ні, бо тут таки святий Апостол каже ще й таке: «Однак, улюблені, хоч і говоримо так, ми переконані, що ви в кращому стані і тримаєтеся спасіння» (Пв., Євр. 6: 9). Надія ніколи не повинна залишати нас, бо Отець Небесний послав Сина Свого Ісуса Христа, щоб через Нього передати науку спасіння і віддав Його на розп’яття, аби праведною кров’ю омити відвічний гріх людський і таким чином вивільнити людину з погибелі й дати їй надію спасіння, яка ніколи не вгасне.

«А гріхів їхніх і беззаконь їхніх не згадаю більше». А де прощення гріхів, там непотрібне принесення за них. Отож, маючи дерзання входити в святилище через кров Ісуса, дорогою новою й живою… приступаймо зі щирим серцем, з повною вірою… Тримаймось непохитно визнання надії, бо Той, Хто обіцяв – вірний!» – повчає все той же апостол Павло у посланні до євреїв.

Але ще перед ним, як свідчить пророк Єзекіїль, Господь сказав: «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті від усіх ваших нечистот і від усіх ваших бовванів очищу вас, дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро… і зроблю так, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36: 25-27).

Тому, приступаючи до молитовної практики, варто починати з найменшого, і як би в свідомість не лізли думки про великі досягнення, їх треба гнати від себе, знаючи, що нічого, окрім біди, вони не принесуть. Слід при цьому завжди пам’ятати, що святі подвижники віри Христової, провівши своє життя в найтяжчих духовних і тілесних випробуваннях, навіть останньої години свого життя говорили, що не знають, чи спаслися. До того, що ти досягнув, треба ставитися спокійно, не чекаючи ніяких результатів і пам’ятаючи, що сам ти нічого досягнути не в силі, а все дається тобі лише з волі Господа-Бога.

Отож і я хочу наголосити, що Господь, як милостивий і милосердний, не є «Неправедний Бог, щоб забути ваше діло і любов, яку ви виявили в ім’я Його» (Пв., Євр. 6:10). Навпаки, Він залишає людині надію як маяк, бачачи який перед собою, вона знову збере залишки своїх сил, так нерозважливо розтрачених в бурхливих водах збуреного пристрастями життєвого моря, і попливе на зустріч із Владикою. «Згадайте перші дні ваші,- каже ап. Павло,- коли ви, як тільки просвітилися, витерпіли великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорботи, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які переживали те саме… Тому не втрачайте довір’я вашого, бо воно має велику нагороду» (Пв., Євр. 10:32-33, 35).

Слід знати й те, що на молитві душа відкрита і з посиленням моління диявол посилюватиме і свій натиск, перш за все, навіюванням переконання про досягнення ледь не вершини досконалості, тобто створює молільнику видимість вдосконалення. Це захоплює молільника, якому з кожним новим днем здається, що він досягає все нової висоти в молитовному стані, бо вже сьогодні його відчуття інші, сильніші, відчутніші і він їх сприймає за благодать, не розуміючи того, що вже давно збився з вірного шляху. Тобто він вже не здатен слідкувати за ходом своєї внутрішньої роботи, а лиш звертає увагу на зовнішні прояви перемін, які є облудою диявола, щоб, таким чином втягнувши його в свої сіті, врешті, зламати і отримати таку жадану перемогу.

Адже, за висловом Григорія Синаїта, якщо такий захоче набути молитовною практикою молитву споглядання, то йому доведеться витерпіти одне з двох: якщо спонукає себе до все більшого молитовного подвигу, то спокушується і не зцілюється, якщо ж не дбає про своє духовне зростання, то не зможе досягнути успіху до кінця свого життя.

Як перше, так і друге є небезпечним. Перше тим, що коли молільник годинами повторює молитви або читає Біблію, в нього створюється враження молитовного піднесення. Але ж цього замало, тому що головним є досягнення не досконалості механічного повторення слів, а глибини внутрішнього змісту. Коли цього немає, то утворюється порожнеча, яка, залишаючись непоміченою за облудою споглядання, заповнюється ворожими стихіями: з’являються загострені відчуття, за ними різноманітні думки, образи, видіння. І все це постає перед молільником у яскравому і витонченому вигляді, що зовсім позбавляє його розуміння істинності баченого. В той же час свідомість заповнюють також думки огидні, від яких людина впадає в стан розгублення, депресії, а це здатне, якщо вчасно не схаменутися і не вивести себе з такої духовної прострації, призвести до поступового охолодження до моління і, врешті, молільник може й взагалі покинути молитовну практику.

По іншому й бути не може, тому що душа, не заповнена духовними набутками, заповнюється гріховними проявами. Вони накочуються на незміцнілу духовною практикою людину, як снігова лава, все дужче й дужче затягуючи її в свою круговерть з якої самостійно йому вже не вибратися. Душу заповнюють зовсім протилежні від молитви відчуття й думки. На молільника нападає страх у різних його проявах, можуть розвинутися навіть параноїдальні порушення свідомості. Відбувається роздвоєння душі.

Тобто, одна половина живе спогадами про пережиті високі молитовні поривання, які вводили душу в блаженний стан, що був породжений все тим же бісом в боротьбі з молільником для того, щоб таким чином відволікти увагу останнього від істини. Тоді, пам’ятаючи високі злети (хоч і вони бувають також навіюванням), він намагається повернутися в той стан і навіть перевершити його, весь час підганяючи себе в кількості молитовних вправ. Захопившись метушливою внутрішньою роботою, аби відновити попередній стан, молільник остаточно збивається з вірного шляху і тоді настає розчарування, свідомість заповнюють думки про недоцільність подібної духовної боротьби, її передчасність або й зовсім – непотрібність. Душа молільника втомлюється від цього виснажливого метання в різні боки, і, не знаходячи виходу, спустошується.

Друга ж половина роздвоєної душі залишається перебувати в солодкому стані молитовних переживань, що є також небезпечним, бо може ввести молільника в такий стан духу, коли моління стає тим іншим світом, зовсім обосібленим від його реального життя, який цілком захоплює його, перетворивши на раба, котрий сліпо прямує за всіма відчуттями й видіннями, що виникають. Тому завжди слід пам’ятати, що одного лише моління для духовного вдосконалення дуже мало. Тут потрібна ще й наполеглива моральна робота, покликана преобразити людину зсередини, крок за кроком витісняючи з душі пристрасті, які є головною перепоною на шляху істинного вдосконалення віруючого.

Тобто, молитовне зусилля повинне супроводжуватися зусиллями морального очищення душі від пристрастей, бо молитовні подвиги без подвигів любові до ближнього є всього лише бісівськими дарунками. Адже ми знаємо, що весь закон утверджується на двох заповітах: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм…Люби ближнього твого, як самого себе» (Мт., 22:37-39).

Господь дав нам ці заповіти, але як можна любити без молитви? Молитва і любов перебувають в єдності: вони виходять одне з одного і не можуть бути одне без одного. Як і не можна досягти висоти вдосконалення без любові до ближнього, адже протилежність цьому – пристрасті: осудження, озлоблення, ненависть, заздрість, ін. А саме пристрасті й стають на заваді любові до Бога і ближнього. Так все це пов’язане одне з одним, так залежне, що хто намагається його роз’єднати, то отримує нищівну поразку. Тому, що відмовившись від морального вдосконалення і поринувши цілком лише в моління, молільник піддається бісівській звабі самовдоволення досягненим. Хоча від цього нас застерігає апостол Павло: «Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими та не маю любові, то я як мідь, що брязкотить або бубон, що гуде. І якщо я маю дар пророцтва і знаю всі тайни і всяке пізнання і всю віру, так що можу переставляти й гори, а не маю любові, то я ніщо» (Пв., 1 Кор. 13:1-2). Тобто, все є ніщо, коли немає любові, бо без неї все – всього лише омана сатанинська.

Любові боїться відвічний ворог людини – диявол, і тому моління досягає мети піднесення на вершину духу лише поєднане із вдосконаленням морального стану душі аж до самопожертви. Але такої любові можна досягнути тільки перемігши в собі пристрасті. Бо залишитися в їхній владі означає ніколи не звільнитися від диявола. Хто ж перебуває у владі диявола, той не може любити ні Бога, ні ближнього. А щоб молитва була й виразом любові до Бога і ближнього, вона повинна сама, в першу чергу, бути в єднанні з боротьбою із пристрастями в єдиному й нерозривному цілому. Будь-яка інша молитва Господом не сприймається, бо скаже Він таким: «Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, що чинили беззаконня» (Мт. 7:23).

То велика помилка, що можна лише однією молитвою досягнути високого рівня духу: можна говорити різними мовами, пророкувати, знати тайни, можна творити чудеса і зцілення, можна навіть досягти найвищого рівня умертвлення свого власного тіла в подвижницькому пориванні, але коли немає щирої любові – все це намарне, бо воно від диявола. А істинна любов досягається лише з перемогою над пристрастями. Ось чому й апостол Павло каже: «А над усім тим зодягніться в любов, яка є сукупністю досконалостей». (Кол. 3:14). Слід смирити себе, і тоді Сам Дух Святий буде вчити таку душу.

Коли ми молимося, ми бесідуємо з Богом, а коли читаємо Святе Писання, то вже Сам Господь бесідує з нами, навчає нас як жити і як спасатися в цьому нелегкому, переповненому спокусами, атеїстичному житті. Господь сказав: “Без мене не можете робити нічого”. Тому нам і належить постійно молитися, прикликати Господа, щоб Він зміцнив наші сили в боротьбі з спокусами.

Ви стали на шлях спасіння молитвою і вдосконалення душі доброчесностями й милостивими вчинками. Молитва ж якраз і зміцнює людину в її доброчинних подвигах. Знов таки, доброчинні вчинки може чинити будь-яка людина, та чи стануть вони містком до спасіння без духовно-молитовної праці – основи життя православної людини? І як може спастися людина без віри і молитви?

Вважати себе віруючим, але не молитися, є звичайним обманом, бо як не може людина жити без повітря, так не можна вірувати в Бога і не молитися. Адже тільки в молінні душа пізнає благодать Божу і нею притягується до Господа, а така молитва дається душі, яка палає любов’ю до Господа, наповнена нею вщерть. Знов же, такий стан досягається лише в молитві і лише через молитву приходить благодать Святого Духа.

О, Господи, прагне дух мій розчинитися в неосяжності любові Твоєї, прагне душа моя омитися у світлі благодаті Духа Святого. Через Тебе, Господи, я єднаюся з Духом Святим, через Тебе, Господи, по крапелині душа моя набуває спасіння в смиренні, любові й молінні.

О, горе душі моїй нещасній, бо не завжди вона ридає в молитві спасенній, бо не завжди вона роздумує про Господа – нашу радість і нашу надію.

О, Спасителю мій, у молитві сердечній припадаю до ніг Твоїх і омиваю сльозами каяття чесні рани Твої, і благаю – прийми гарячу сповідь мою, зглянься на журбу мою і зваж на покірність мою, і помилуй мене, грішного й мерзенного, милосердний Господи; хоч і згрішив перед Тобою, все ж очисть мене і спаси мене, бо Ти Єдиний Господь і Бог мій, Якому поклоняюся і Якого славлю нині, і повсякчас, і на віки віків.

Яке життя провадимо, така й молитва наша, і яка молитва наша, таке й життя маємо. І такий взаємозв’язок між цими двома началами нашого існування тут, на землі – тілесним і духовним, що роз’єднати їх неможливо, а хто до такого роз’єднання вдається, той добровільно втрапляє в загибель, бо ключем до Царства Небесного є саме молитва і без цього ключа воріт до нього не відчинити.

Молитвою наше серце підноситься до Бога і розум наш розмовляє з Отцем Небесним, сповідується в скоєних гріхах, кається перед Ним, просить для нас душевних і тілесних благ і дякує Йому за них. Молитвою людина випрошує в Господа спокій душі, а це найперша і найголовніша сходинка до смирення, яке породжує терпіння, а разом вони є основою, на якій вибудовується храм Божий в душі віруючого. Сказано ж апостолом: «Храм Божий святий, а храм той то ви» (1 Кор. 3:17). Тільки молитвою людина єднається з Богом, вона є її духовним диханням і поживою, саме з її допомогою людина набуває певного рівня вдосконалення, без якого Царство Небесне не розкриється перед нею.

Часто можна почути від недосвідчених віруючих, не кажучи вже про звичайних громадян, що, мовляв, треба любити Бога і не чинити тяжких гріхів – і цього вже достатньо, аби бути віруючим і мати перед Богом виправдання свого життя. Це велика помилка або просто намагання виправдати власні лінощі, які не дозволяють такій людині знаходити час для виконання постійного молитовного правила.

Та важкий шлях молитовний, особливо коли зважити на умови нинішнього життя, де на кожному кроці пропагується розбещеність тілесна й духовна: безліч всяких фільмів по телевізії приковують увагу й відволікають від моління, безліч газет дають порочну поживу читання, що отруює душу і розум, переважаюча сатанинська естрадна музика, яка заполонила всю молодь, вже з дитинства чи не кожній людині закодовує свідомість на відгук до всього сатанинського.

І ще багато спокусливого в нинішньому світі, що відволікає людину від Бога і життя в Бозі. А без оцерковлення життя не може бути і життя в Бозі. Лиш Господь дає душі людини смиренного Духа Святого. Ми ж знаємо, що тільки смиренна людина має спокій в душі своїй, а гордовита – терзає саму себе хворобливими пристрастями і, засліплена ними, ніколи не вийде на шлях спасіння, бо не зможе узріти його, а буде блукати оманливими стежками, наближаючись до остаточної загибелі.

Знов же – тільки молінням ми можемо наближатися до Господа-Бога.

Але на цьому шляху того, хто хоче жити духовним життям у світі, підстерігає небезпека зійти з нього вже на самому початку, коли такий зробить першу спробу або в якійсь його частині. Він може так розчаруватися, що вже ніколи не повернеться до практики молитовного, тобто оцерковленого життя. Адже для цього треба стати на молитву дуже пізно, бо раніше більшості з нас не дозволяють справи. Людина за день втомилася та ще й рано прокинулася й стала до роботи. Тіло важке, очі самі заплющуються, втома всього переповнює млістю, думки розвіюються, до свідомості вповзають всякі, часто непотребні помисли, уявлення – все це змішується зі словами молитви, відсторонює образ Христа. Вранці ж іще складніше встояти на молінні, бо додається і думка про те, що не встигнеш перед роботою попорати господарство чи якісь постійні хатні справи, які є необхідними і без яких ми не обходимося, запізнишся на роботу і матимеш неприємності. Не кожному вдається перебороти ці труднощі перших днів моління. З’являється лукава думка: «Я ще не готовий до духовного життя і Господь не допускає мене до нього. Почекаю, доки буду готовим». Після цього людина обмежується однією молитвою “Отче наш”, зрідка читає Євангелію, а хто й, навпаки, надто багато часу вділяє на читання Біблії, житій святих отців Церкви і поступово зміцнюється в переконанні, що цього досить для самовдосконалення, бо його ще й задовольняє співпереживання зі святим подвижником тих духовних і тілесних подвигів, які описуються в житії.

Ось так істинне духовне життя підміняється уявою. Дехто так захоплюється уявним подвижництвом, що втрачає відчуття різниці між станом власної душі і станом душі подвижника про якого розповідається в книзі і переживання якого так заполонили його розум. Але ж то життя подвижника, його подвижницький духовний шлях! До нього ми маємо лише опосередковане відношення, тобто можемо читати, брати для себе за взірець, як уже набутий досвід, до якого слід прислухатися, яким варто керуватися у своїй духовній практиці, тим паче, коли немає духовного керівника. Але просто зачитуватися і, так би мовити, жити тим житієм, вживатися в життя і сам образ подвижника, який, пройшовши справжній шлях духовної боротьби, звільнився від пристрастей і віддав себе на служіння Богу, досяг вишини духовного споглядання, а самому не здійснювати молитовного подвигу й не боротися з пристрастями, є згубним і призводить до того, що людина вже не в змозі самостійно стати на істинний духовний шлях, бо між нею і духовним шляхом утвориться прірва.

Та це не означає, що коли не вистачає сили для жертовного подвижництва, то не слід і починати жити духовним життям. Навпаки, початок варто прискорити, бо чим довше роздумувати над його доцільністю, тим на триваліший термін розтягнеться початок, а, здебільшого, в такому випадку людина, яка вагається, не стає на духовний шлях ніколи. А якщо вже й починати, то треба пам’ятати, що демони будуть спонукати тебе до такого подвигу, який би перевищував твої сили, і щоб ти, не витримавши тягаря, що звалив на свої плечі, зірвався і впав на дно у їхні руки. То буде велика для них радість, веселість для темної сили.

Тому слід починати з малого і починати не мешкаючи, як тільки виявиш у своїй душі потяг до життя духовного. Так треба вчинити, бо через затягування бісівська сила поступово розпалить в твоїй душі уявлення неправдиві, а це, як говорилося вище, призводить до того, що людина так ніколи й не стає на шлях істинного духовного життя.

О, Господи, немічна душа моя і слабкий дух мій, тремтить і сльозами обливається, бо немає сили піднятися до Тебе і стати перед Тобою з дарами гідними, бо не маю ні життя бездоганного, ні діл благочинних, а маю душу в ранах кривавих, гріхами тяжкими заподіяних.

О, горе мені – тіло ослабло, дух обезсилів, розум затьмарився, завмирає життя. Де той лікар, що врятує, де той лікар, що вздоровить? Немає такого поміж людей, бо єдиний Спаситель – Господь Ісус Христос, йому, душе моя, поклоняйся, до Нього взивай, Його прикликай з глибини свого серця, щоб відкрив Він тобі двері Царства Небесного.

О Господи, прийми моління моє і не покинь без одежі мене, а вдягни мене в благодать Божу, аби уникнути мені темряви пристрастей, що віддаляють мене від Тебе, а наближають до озера геєнного. Зігрівай, Господи, серце моє холодне любов’ю Твоєю і настановляй мене на шлях істини і добра.

О душе моя, смири себе скорботами й жалкуваннями перед величчю Господа нашого, щоб сам Дух Святий повчав тебе і допомагав тобі, аби змогла ти в час останнього зітхання принести Господу жертву приємну плодами покаяння.

Стає людина перед лицем Божим зі страхом і благоговінням, і розумом виливає перед Ним все, що носила в серці своєму. Такою є в зовнішньому розумінні всяка молитва, з якою ми звертаємося до Бога, а вже її внутрішнє наповнення у кожного своє, в його розумі і серці, бо кожен має свою глибину віри і свою відданість Господу. Молитва є бесідою з Богом, але які б намагання людина не докладала в своєму прагненні освоїти молитву як головне знаряддя, що дає можливість спілкування з Отцем, без Його допомоги такі потуги залишаться марними, а моління бездуховним. Тому треба просити в Господа, щоб Він подав милість Свою – глибину молитви, а вже завданням людини є набування і зберігання такої молитви в своєму серці. Тобто, молитва повинна стати не лише розумовою, але й сердечною, і вже саме така молитва є завершенням першого етапу в духовній практиці, бо тільки ставши сердечною, тільки заповнивши найпотаємніші куточки нашого серця, молитва стає бажаною Богу і приймається Ним одразу без найменшого замешкання.

Господи, дай радіти душі моїй у молитовному спілкуванні з Тобою – єдиній відраді й надії життя мого, єдиній опорі душі моєї. Бо ж вона, сльозами омиваючись, рано стає на молитву і вечором лине духом до Тебе, щедрого й дароносного, взиваючи зглянутись милостиво і спасти з тління життя моє.

О, душе моя, кінець наближається, не дрімай бо у спокої, а зведися і благай свого Господа, який всюди і в усьому перебуває, бачить кожну заплату гріховну на одежі твоїй боготканій.

Тож взивай і гукай: «О, Господи мій милосердний, приношу Тобі плач і сльози очей моїх, і ридання серця мого – згрішив я о, Спасителю мій, та не кидай мене на поталу ворожу, а прийми моє каяття, змилосердься й спаси, і помилуй мене!»

Отже, піднесенням всього діла подвижницького є молитовний подвиг. Тут принагідно зазначити, що згідно заповіту Господа Ісуса Христа, любов є найвищою метою всякого віруючого, а отже, й подвижника тим паче. А шлях його – в боротьбі з пристрастями, які є найголовнішими ворогами подвижника. І на цьому шляху МОЛИТВА є рушійною силою, без якої все інше всього лише самообман і спокуса підміни понять, наслідком чого стане відхід з істинного шляху або стояння на місці, від якого душа стає все обтяженішою негідними помислами, котрі розбурхують свідомість на перший погляд високими уявленнями або стають легковажними й наштовхують розум на всілякі дурниці, то ж пак – гріхи.

Останні наче вірусна зараза розмножуються в мить ока, заполоняючи душу й серце, наносячи їм непоправних ран. Гоїти такі рани самостійно дуже важко, але необхідно. Без цього не може й мови бути про якесь подвижницьке життя в Ісусі Христі на славу Божу. Це нелегко здійснити живучи в світі в оточенні безлічі зваб і спокушень. Душа людини постійно випробовується дією всяких підступних ситуацій, які їй нав’язує темна сила, а також гріховних помислів і бажань. І якщо вже змій лукавий запустив жало і впустив отруту в саме серце, то доведеться людині докласти чимало духовних зусиль, аби не просто протидіяти спокусі, а й побороти її.

Тому в молитві 1-ій перед святим Причастям віруючий і звертається до Господа: “Сам, Безсмертний Царю, прийми каяття від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Бо згрішив я, Господи, згрішив перед небом і перед Тобою, і став недостойним поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою благість, порушив Твої заповіді і не послухав Твоїх повелінь”.

Людина по слабкості своїй якщо понадіється лише на свої власні сили, то неодмінно отримає поразку. Але якщо покладе всі свої сподівання на волю Божу, на допомогу Господа Ісуса Христа, то їй тоді буде легше долати сходинку за сходинкою і вона впевненіше почуватиме себе в духовній боротьбі й виконанні взятих на себе обітниць, бо Господь стане опорою і даруватиме силу Духу Святого. Адже ми знаємо, що сатана постійно нападає на душу людини, аби всілякими підступами віддаляти душу від Бога.

Набагато гірше, коли людина, не звернувши уваги на небезпеку, дасть себе полонити – свій розум, своє серце, а тим гірше, коли залишиться в тому духовному полоні на невизначений термін. За такої умови душа буде повністю поглинена пристрастями і чим довше людина зволікатиме з боротьбою за власне звільнення з полону темної сили й повернення до Божого життя, тим важче буде їй подолати перепони, які виставляє диявол, і стати, врешті, на шлях боріння.

Гріх дуже глибоко запускає своє коріння в серце грішника, вражаючи всю його сутність. Людина починає навіть дивитися зором гріха і бачити все таким, яким хоче лукавий – призвідець гріха. Людина в основі своїй гордовита і через це дуже високої про себе думки, тому й каяття істинного вона не має або й зовсім не кається в гріхах, гордовито заявляючи, що «безгрішна». Але насправді (і, особливо, саме в таких людей) в глибині душі лежить безодня гріхів мисленних і сподіяних ділом, а в серці ховаються такі помисли, такі бажання, що людина й собі боїться признатися в них. Але ж Господь їх бачить! Від Нього нічого не приховаєш.

Адже говорить Симеон, Новий Богослов, у молитві до Господа, яку кожен віруючий повинен читати перед святим Причастям: «Ти знаєш безліч злих вчинків моїх, знаєш і струпи мої, і рани бачиш мої».

За вченням святих отців ми знаємо вісім головних пристрастей, які найчастіше вводять людину в гріх: гордовитість, гнів, засмучення, зневіра, грошолюбство, блуд, догоджання череву і самолюбство. Пристрасті є духовними хворобами демонського породження, а тому й боротися з ними особливо складно. Краще уникати їх зараніше, а не тоді, коли під їхнім впливом людина втрачає свою подібність до Бога.

«Дні мої як дим щезають і кістки мої висохли, як сушарня. Як билина, висохло вражене серце моє, забуваю навіть хліб свій їсти. Від туги моєї та стогону вже тіло моє присохло до кісток. Я, мов ворон у пустелі, ніби сова на руїнах, не сплю й став, як самітна пташка на духу. Цілий день знущаються наді мною вороги мої, проклинають мене ті, що проти мене лютують. Попіл став мені хлібом, а пиття своє я зі сльозами змішую, – від гніву Твого й суворості Твоєї, бо Ти підняв та й кинув мене. Дні мої як тінь зникають і як трава я висох» (Пс., 101).

Щоб не сталося цього, вже на самому початку треба якщо й не побороти одразу (а це неможливо), то, спостерігаючи за собою – своїми думками, вчинками, – виявляти пристрасті і зусиллям душі смиряти їх. Як не слід при цьому і проявляти слабкість духу, відкладаючи боротьбу з ними на потім. Тому що коли якусь із пристрастей, що виникла сьогодні, не здолати, то ще важче буде це зробити завтра. Тим паче, що пристрасті завжди позбавляють душу людини миру, а це призводить її до сум’яття, під час якого людина може сприйняти за добро те, що насправді обернеться злом. Це завжди заважає людині розібратися в ситуації і заважає її духовному росту. Врешті, омана розвіюється, помилка стає явною і це пригнічує душу молільника.

Тому перед молитвою бажано втихомирити пристрасті, завжди пам’ятаючи, що навіть одна пристрасть, яку ти залишив у своїй душі, не вирвавши її, як бур’янину, займе місце всіх інших, які ти з таким трудом переміг, викорінивши з серця, а невеличкою помилкою ліквідуєш досягнення, набуте тяжкими потугами. Тож постарайся перед молитвою встановити мир у своїй душі, а волею духу підкорити волю тіла. Дуже важливо досягти цього перед початком моління. Хай це ще не буде повним безстрастям, адже живучи в світі повного безстрастя й не можливо досягнути, але цей стан стане підгрунтям як початку молитовного подвигу, так і подальшого його розвитку.

Важливо завжди пам’ятати, що гріх не є чимось другорядним, гріх таїть у собі велике зло, яке вбиває душу як нині, так і в майбутньому віці. Він роз’їдає її, точить, як шашіль деревину. Ми не будемо тут розглядати всі основні гріхи, а лише зазначимо, що гріх – найближчий шлях до духовного падіння, з якого вибратися так само важко, як і підніматися по скелі – лише з допомогою допоміжних спеціальних засобів, а без них – намарно й тужитися. Тому всім, хто відправляється в путь до спасіння, слід пам’ятати не лише про його тяжкість і небезпеку, що чигатиме на кожному кроці, а й про багато років, які доведеться торувати відважному, перш ніж будуть помітними хоч якісь ознаки викорінення пристрастей. Вони мучать душу молільника, заважають душі прилучатися до благодаті, яка дається Господом по молитві і є єднанням душі з Христом.

О, душечко моя, чому ти була такою нерозумною і через гріх втратила Господа, образивши Милостивого? Як же будеш тепер жити без любові Божої? Заплач і заридай, бо розтерзана ти гріхами і кінець твій наближається, тому ти у великій скорботі й зажурі дні свої проводиш і вигукуєш: “Де Господь мій, Якого я знала?!”

О, Господи, що ж роблю я для того, аби почути голос Твій, що кличе мене до каяття, що взиває облишити гріх і боятись Тебе, Владику праведного і Суддю справедливого?

Спаси мене, Боже, бо загруз я в липкому багні й баговиння підступає до самого краю, і вже й дихати нічим. Знемагаю в потугах здолати хвилі пристрастей бурхливого моря гріховного, а душа надіється на Господа і вигукує – чому Ти забув мене? Суди мене, Боже, та не відкидай від правиці Своєї, визволи мене від усього злого, бо Ти є Бог сили моєї!

Тож, любі мої, головним плодом молитовного подвигу є страх Божий і жалкування за скоєні гріхи. Тоді й молитва вдається щирою і особливо приємною Господу. Але дається така молитва наполегливою і терпеливою роботою над собою і своїми відчуттями. Тут важлива поступовість і витримка, без чого легко збитися з наміченого. Тому й не слід на початку брати на себе непосильне завдання, бо цим молитовний шлях лиш піддається всіляким небезпекам. Можна звертатися до Господа з проханням про дарування молитви: “Навчи мене, Господи, наполегливо молитися до Тебе з увагою і любов’ю, без яких молитва не буває почутою! Нехай не буде в мене неуважної молитви на гріх мені!”

Святий Григорій Богослов говорив: “Зачинився я сам у собі, тишу й безмовність визнав єдиною безпекою для душі”. Він писав це не з монастиря і не з пустині, він писав це, живучи в світі за законами його життя. Тобто, вступаючи на шлях молитовний, слід змінити попередній образ життя й облаштовувати його належним чином вже з погляду нового завдання, адже віднині ти присвячуєш себе молитві, визначивши її головною справою свого життя. А якщо так, то ще одну Божу вказівку виконати повинен: “І коли стоїте на молитві, то прощайте, коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші” (Мк., 11:25). Простити треба всім і все, примиритися з усіма.

Якщо ми хочемо, аби Господь помилував нас і простив нам наші гріхи, то ми першими повинні простити образи, які будь-коли нанесли нам наші ближні. Але поряд із цим Господь спитає нас не лише за наші гріхи, але й за прогрішення наших ближніх, якщо ми вчасно не прийшли на допомогу, щоб упередити гріх. Отже, роздмухуючи в своїй душі відразу до гріха, в страху Божому слід долати й почуття особистої образи, знаючи, що це теж зло, сподіваючись, що тоді Господь простить і нам наші гріхи.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Замість того, аби переосмислити своє життя, покаятися в усьому, що ми натворили як за попередні безбожницькі роки, коли було поганьблено й сплюндровано святиню та винищено мільйони людей, так і за все те зло, що його ми встигли натворили за двадцять років незалежності, ми продовжуємо його поглиблювати. Змінився державний устрій, змінилося становище України – вона вже незалежна держава, але психологія в людей лишилася до цього часу та ж сама, не зазнавши кардинальних змін. Найгірше те, що й молодь має майже такий світогляд, як і їхні батьки та діди. Але скажіть мені – як можна будувати новий дім із старого, зношеного будівельного матеріалу?

Ось і стоїмо на роздоріжжі в затятій впертості – ніяк не можемо відчепитися від стереотипів минулого життя, яке вже неможливо повернути. Народилася нова держава з новими устроєм, новими ідеалами, новими поглядами, яку до колишнього життя вже ніяк не повернути. Тому, чим довше триватиме період стагнації старого мислення, коли, наприклад, поряд стоятимуть храм Божий і пам’ятник Леніну, який нищив і віру нашу православну, руйнуючи душі людські, й храми руйнував, стираючи їх з лиця землі, – тим глибше нас затягуватиме у стан відсталості, озлоблення й ненависті.

Так склалося, що після торжества безбожності, достатньо тривалого періоду войовничого атеїзму, настав час морального занепаду. Зараз ми переживаємо не менш страшні часи, ніж у тридцятих-сорокових роках минулого століття. Тоді влада замучувала мільйони людей в концтаборах, голодоморами, тоді руйнувалися тисячі храмів, селян поставили в умови гірші, ніж за часів кріпаччини в царській Росії, практично увесь народ перетворили на злидарів.

Тепер же в житті українців інша крайність, не менш страшна й руйнівна, бо тоді мільйони гинули від смерті фізичної, а тепер народ масово гине смертю духовною. Та змучену голодом людину можна зробити щасливою, нагодувавши її, а занапащену душу, зганьблену, до тями треба приводити роками й роками. Тож із чим боролися, будуючи рай на землі без Бога, – з умовами достатку, збагаченням, те стало головним у нинішньому житті.

Пошук насолоди скрізь і всюди, намагання будь-якою ціною, навіть нехтуванням мораллю, призвів до розбещення розумового й тілесного. Замість того, щоб негайно виправити ситуацію, не допустити ще більшого руйнування людської душі й самого життя людини, того середовища в якому вона жила, до якого звикла і яке було для неї опорою, продовжують розвалювати, доводять наше життя до абсурду. Я не маю тут на увазі політику, в даному випадку вона мене мало цікавить. Кажу про інше – про основу життя, на якій базується й політика. Ми повинні, нарешті, затямити, що в усій цій ситуації абсурду й стагнації, яку ми влаштували власноруч, спасе нас тільки милість Божа.

Яким же шляхом ми можемо подолати стан такого духовного занепаду і як може нас спасти милість Божа, коли українське суспільство більше атеїстичне, ніж віруюче? Хоч і багато набудували храмів та молитовних будинків, але їх відвідує незначна частина населення. І це гірка правда. Як же бути тим, хто храми відвідує, в Бога вірує, але в більшості своїй все ж перебувають далеко від віри глибокої, істинної, бо відсутнє в душах справжнє покаяння, відсутнє смирення, а отже й мир, відсутня любов Христова..

В цьому й біда наша, бо тільки справжнім покаянням і можна заслужити в Бога милість. А чи може бути щирим покаяння без глибокої віри? Та й, взагалі, будь-яке покаяння? Якщо одна, менша частина українців, буде в покаянні вимолювати в Бога милість спасіння, а друга, значно більша, в цей час буде поринати ще в більш пристрасне й гріховне життя, то чи зглянеться Отець Небесний на такий народ?

Нинішній час особливо багатий на спокуси, спокушують буквально на все. Можна спокуситися навіть на самій найблагороднішій, на перший погляд, справі. Тому треба людям бути дуже уважними, розбірливими, треба особливо ретельно за всім спостерігати й вивчати, щоб мати правильне судження й не робити фатальних помилок. Хоча, в такому випадку одного лише спостереження недостатньо. Треба, щоб ми горіли вірою в Бога, тоді в нашій душі буде світло і ми краще будемо розуміти все те, що відбувається як в середині нас самих, так і в тому, що діється навколо нас.

Каятися і переосмислювати життя треба всім без винятку, бо кожен із нас намагається свою правоту доказати будь-якою ціною, навіть тоді, коли розуміємо, що від того не буде ніякого добра. Я вже зазначав, що зараз усі кинулися просвіщати український народ, не беручи до уваги те, що в народу, який пережив такі страхітливі лихоліття, як голодомор, політичні репресії, жорстокі війни, в яких саме український народ поніс найбільші, багатомільйонні людські втрати, в такого народу в самого треба багато чому вчитися. Так само й нашому народу не слід заглядатися на закордонних горе-просвітителів та проповідників.

І все ж, ми повинні пам’ятати, що все, що б не траплялося в нашому житті, все відбувається з волі Божої. Якщо раніше люди переживали стільки страждань, що нам, нинішнім, навіть уявити важко, як вони все те терпіли, мужньо терпіли, то зараз, коли панує свобода й ніхто нікого не тиранить, можна вільно зітхнути й робити все, що кому заманеться, бо важко протистояти спокусам, які трапляються на кожному кроці. Адже проти фізичного тиску, яким би він не був тяжким, людині вистояти можна, а от перед спокусами дуже важко.

То якими ж засобами можна подолати спокуси, тим паче зараз, коли їх так багато й вони такі привабливі? Власне, життя зараз таке шалене, воно так втягує людину в свій згубний вир, що вона вже не в силі вирватися з нього, через те й опускає руки. Як вийти з такої безвиході?

Бачите, яким би не було безвихідним наше становище, але Господь завжди залишає нам світлий промінь для спасіння з наших бід і негараздів – мужність. Знов же таки, без практичної віри, яку ми гартуємо, перш за все, в спільних молитвах на богослужінні – святій божественній Літургії та причасті Тіла й Крові Христових, важко розраховувати на єднання нашої волі з волею Божою, з тим єдиним, що дає нам істинну силу витримати всі удари ворога й перетерпіти страждання. Воля Божа є основою нашої стійкості.

Я думаю, що найбільша милість Божа до нас, грішників, полягає в тому, що ми не всі свої гріхи можемо бачити, бо коли б ми раптом побачили всі свої гріхи та ще й одразу, то це було б дуже страшно і не кожен би витримав таке жахливе видовище. Тому треба просто усвідомлювати свою гріховність і дякувати Богу за Його таку милість.

Люди на порожньому місці осуджують один одного, озлоблюються, чинять багато зла, вигадують всякі наклепи, поширюють неправдиві чутки, аби якомога болючіше дошкулити, множачи таким чином ненависть. Але тільки Христу належить влада на небі й на землі, тільки від Нього все залежить, а нам слід пам’ятати, що зло в людині привнесене ззовні, адже людина створена Богом за Його образом і подобою, тому й чинити один одному слід тільки добро.

Та найгірше те, що сам народ розділився – сперечаємося через найменші дрібниці, а тим часом втрачаємо дуже суттєві речі, від яких залежить наше нинішнє життя й наше майбутнє. Доводимо кожен свою правоту, насправді ж часто перебуваючи в омані й ненависті. А для нас зараз головне – прагнути до єдності. Тільки от як її досягти, адже століттями накопичувалися протиріччя, нерозуміння протилежної сторони. Тут лише тільки однобокими аргументами нічого не вирішиш. Тож наше завдання нині, з огляду на гостроту проблеми, полягає не тільки в тому, щоб не сперечатися до остаточної перемоги когось одного, бо це, власне, неможливо в ситуації, в якій ми опинилися, а бачити один в одному брата й навчитися поважати як людину, як особистість, яка має право на власний світогляд, на свою національну ідентичність, на свою Церкву і на все, що складає її як творіння Боже в даній іпостасі. За таких умов можливе виконання заповіту Господа: «Любіть один одного, як Я вас полюбив». А лише в стані любові можна пізнати істину. Нам це треба обов’язково осягнути, бо наступають страшні часи, коли спокуса, омана й залякування наберуть таких обертів, що з їхніх задушливих обіймів людині не вирватися.

Біда в нас спільна, нам би тільки це усвідомити. І перед цією спільною бідою забути всі образи й об’єднатися, щоб допомогти один одному справитися з тією недоброю ситуацією, яка виникла. Адже це правда, що руйнуються родинні зв’язки, масово розпадаються сім’ї, молодь живе в розбещенні, але, в той же час, кожен звинувачує когось іншого, а всі разом жаліються на важке життя.

А на життя треба дивитися з розумінням того, що все, що відбувається, відбувається з волі Божої. І все, що б не ставалося з кожним із нас, чи з суспільством в цілому, попускається заради нашого спасіння. А коли так, то нам слід робити з усього правильні висновки того, для чого воно нам дане, з якою метою Бог «приписав» нам такі ліки. Але, на жаль, ми намагаємося знайти опору поза Богом і тому з нами стається так, як сказано в пророка Ісаї: «Через це буде вам цей гріх як стіна, що раптово впаде» (Іс., 30:13). Тому нещасні ті, хто надіється на таку стіну, бо вона падає і губить тих, хто на неї опирався.

Ось так із загибеллю оманливих надій гинуть ті, хто на них покладав свої сподівання. Про це ми читаємо слова Господа, сказані пророку Єзекиїлю: «Тому, що вони схопилися за тебе своєю рукою, і ти зламався. І коли всяка їхня рука взяла, і коли спочила на тобі, ти розломився, і ти розбив усяке їхнє стегно» (Єзек. 29:7). Для нас нинішні біди страшні через те, що ми не покладаємося на віру й не терпимо їх заради Христа, ми безсилі в боротьбі з негараздами, тому що не зміцнюємося Христовою силою і надіємося не на Бога, а на сили й засоби людські.

Але зовсім по-іншому все відбувається в того, хто всі свої надії і сподівання покладає на Бога, шукаючи в Нього допомоги. «Кого мені боятися? Господь – захисник життя мого, кого мені лякатися?» (Пс., 26:1) – запитує пророк Давид.

Бог ставить нас у те чи інше становище, а ми через свою гординю думаємо, що то ми самі все будуємо, замість того, щоб винести з даної ситуації потрібний урок і зрозуміти, що саме призвело нас до того, що ми опинилися в такому негідному становищі. Але ж ні, гордо задерши голову, починаємо осуджувати інших – це, мовляв, вони в усьому винні, а згодом виходить так, що винні беруть для себе урок, повчаються й виправляються, а той, хто осуджував, ожорсточується й виставляє на передній план свою правоту, свою праведність як непорушний аргумент, який усі повинні визнати. А, між іншим, нам усім треба каятися, треба навчитися не осуджувати, а з розумінням ставитися до всього, що відбувається, бо інакше зайдемо в такі хащі ненависті, що без сторонньої допомоги не виберемося.

Якщо детальніше придивитися, то чітко побачимо, що, власне, нічого не міняється – діє одна й та ж «рука», дуже тонко спокушуючи слабких духом і тілом, а слабкі зараз майже всі. І, бачите, спочатку ця «рука» руйнувала, безжально знищувала фізично, а втративши можливість творити це далі, нині безліччю різноманітних спокус намагається (і не без успіху, скажу вам), поправити діло.

А тому, тільки усвідомивши гріховність такого життя, покаявшись і навернувшись до Бога, ми зможемо будувати свою державу з новою свідомістю в мирі й любові.

Каятися повинні, перш за все, ми, а не хтось інший, а каяття є найпершим і найдієвішим виявленням смирення – головної якості віруючої людини. Віруючі люди знають, що без смирення досягнути хоч якогось духовного вдосконалення неможливо. Смирення є ґрунтом, на якому виростають плоди добра й любові. І саме на смиренних Господь звертає увагу й посилає Свою благодать, якою ми й живемо в цьому світі.

Наближається час кінця цього світу, а перед кінцем підводиться підсумок того доброго й злого, що ми зробили в своєму житті. І чим ближче до кінця, тим тіснішим буде єднання – як у Христі, так і в антихристі. Тільки в Христі воно буде істинним, а в антихристі оманливим, несправжнім. На чий бік ми станемо, таким буде наш вибір, такою буде перевірка наших сердець. Якщо ми все вірно усвідомимо й візьмемо на озброєння любов, то ми не помилимося і на зло будемо відповідати любов’ю. Відповідно, не підпадемо під оману антихриста. Хоча в нас в усіх накопичилося багато образи, ми нею засліплені, а тому й підпадаємо під його згубний вплив. Але ж у кожній людині є й добро, чому ж тоді ми намагаємося побачити тільки зло? Так само й розділення Церков – кожен бачить правду на своїй стороні.

А правда полягає в любові до Бога й Батьківщини. Христос сказав: «Пізнайте правду, і правда вас вільним зробить». У правді сила, а сила з тими, хто й душу свою покладає за друзів своїх. А хто наші друзі? Ті, хто й життя своє віддає. захищаючи Батьківщину від ворогів. Ми молимося і за себе, і за Україну, і за її захисників із великої любові, бо любов до Бога й батьківщини є суттю нашого життя.

І до всього додам – коли молишся, але не бачиш виконання свого прохання одразу, ти все одно молись, як начеб молитва твоя виконується найкращим чином, і не вимагай видимих ознак, пам’ятаючи, що блаженні ті, хто не бачить і вірує. Блаженний той, хто життя своє кладе на жертовник Вітчизни, віруючи, що його жертва недаремна, а він спасенний нею.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Розглядати ж своє життя треба в площині віри, а віра православна вкаже нам на найменші відхилення від тих норм, що записані в Євангелії. А в ній дані відповіді на всі наші запитання. Бачите, в Євангелії на перший погляд все розповідається просто, але коли вникати в кожну історію, в кожне повчання, в кожне слово, то ми побачимо, настільки глибинно розкрито не тільки головні теми нашого життя, а навіть його порухи. Просто, ми не навчилися і, навіть, не завжди хочемо вникати в глибину євангельської науки.

Так, ми знаємо, бо неодноразово чуємо від священства, читаємо в релігійній літературі, що гріхи батьків, дідів і прадідів передаються і наступним поколінням, які й страждають через них. Але ми не задумуємося над цим настільки глибоко, щоб дати звіт, перш за все, самому собі, а усвідомивши всю трагічність ситуації, стати із звітом перед Богом не із докором – «За що?», бо Всевишньому дорікати може хіба що не зовсім здорова психічно людина, а із знанням того, що ми – спадкоємці, скажімо, не одного діда чи прадіда, а що кожен із нас має в собі спадщину сотень поколінь.

Правда, страшно? Але чи в дійсності нам стає страшно від того, що якась людина, про яку ми й знати не знаємо, свого часу десь ще за Київської Русі чи Гетьманщини скоїла якесь зло і передала його по ланцюжку наступникам аж до цього дня, а воно проснулося в комусь із тих, хто нині живе й хто проніс його у своїй генетичній пам’яті.

І чи задумуємося ми настільки серйозно і відповідально вже за наступні покоління, які підуть від нас по життю, що ті злі сили, які вже через якесь наше зло пробудилися й діють в нас, нинішніх, хоч і не відносяться особисто до нас, бо не ми вчинили саме таке зло, передане саме від попередніх поколінь, ніде ні від нас, ні від наших нащадків не дінеться, а буде мучити й знищувати як нас, так і їх?

А задуматися треба, бо без цього в нашій свідомості не виникне думка, а в душі не визріє і духовно не зміцніє рішучість взяти на себе подвиг молитовного очищення від багатовікової зарази, яка здатна знищити, стерти з Книги Життя когось із наших дітей, онуків чи правнуків, але перше нас самих.

Якщо нас мучить якась спокуса чи пристрасть, до якої ми раніше були зовсім байдужі, якісь потяги до чогось недоброго, а то й страшного, які навіть мимовільною думкою не закрадалися раніше у свідомість, страхи, що починають мучити, не даючи спокою ні в день, ні вночі, не властиві нам лихі думки стосовно людей, чи й нас самих, які штовхають на злочині дії, вчинки, знов же таки, стосовно себе чи інших, то слід стривожитися настільки, щоб задуматися над цим випадком.

Треба ретельно переглянути в пам’яті всіх своїх, хто відноситься до нашого роду, і пошукати серед них того, в кому діяла зла сила, змушуючи вчинити той чи інший гріх, якого людина не поборола до кінця за свого життя, або й зовсім не боролося за його припинення, чи й більше того, спонукувана злою силою, вчинила із собою непоправне. І якщо ми знаходимо в своєму роду таку людину, ближню чи дальню, яка страждала на таке ж зло, яке нині нас розриває, то ми повинні знати, що вона так і не осилила себе покаятися, побороти в собі це зло й передала його наступним поколінням. Воно ж і відгукнулося нині в нас. Але від нас тепер залежить, якщо ми його усвідомили, чи ми готові, і чи ми здатні так глибоко покаятися, так боротися з цим злом у повсякденні, щоб позбутися його і для себе, а тим паче для наступних поколінь роду, і для тієї людини, аби вона в тому світі через нього не мучилася. Бо на тому світі вже неможливо покаятися, там ми несемо тільки покарання за наші гріхи, чи, навпаки, за наше праведне життя радіємо в Царстві Небесному. Але тут, в цьому світі, хто ще живе цим життям, може й себе спасти покаянням і виправленням життя, і вимолити тих, хто вже там, але перебуває в світі темряви й страху, тобто муки пекла, якого заробив своїм земним життям. І те, що ми усвідомили, що зло живе й діє в нас, хоч воно й не наше, але що ми повинні його подолати заради спасіння, можливо більше й не самого себе, а тих, хто далі понесе не тільки мою кров, а й це зло, яке вже діятиме в них, і з яким хтось із них не зможе впоратися і постраждає, – вже є доброю ознакою. Тільки цю добру ознаку слід розвинути до рівня молитовного подвигу, адже це і є подвиг, особливо в наш, такий спокусливий і, саме цим, страшний час.

І найперше, що стало бідою нинішнього часу, бідою, котра стала серйозною проблемою всієї держави і може знищити й націю – пияцтво. Настільки я знаю, науковці дослідили, що всілякі пороки й згубні звички діють в людях до дванадцятого покоління. Коли ми відрахуємо час назад, то отримаємо початок нинішнього пияцтва з періоду монголо-татарського нашестя на Київську Русь. А ми знаємо, що ці азійські завойовники дуже поширено вживали алкоголь і, звичайно ж, привчали до нього місцеве населення. Згодом, уже коли на теренах Київської Русі з багатьох центральних та східно-слов’янських племен сформувалася українська нація – кількісно найбільша в той час у Європі, це азійське зло достатньо швидко викорінилося. Наш український народ, який тоді проживав на своїх прадідівських землях однорідним організмом, аж до проклятої т. з. «жовтневої соціалістичної революції», що сталася в Російській імперії, практично був непитущим. Якщо ця біда й існувала в тодішній Україні, то виключно по великих містах і селищах Донбасу й нашого півдня, куди масово переселялися москвини з Росії, колонізуючи ці відвічні українські краї. Вони є прямими нащадками колишніх монголо-татар, і тому в них пияцтво не припинялося ніколи, бо якщо зовнішньо вони перейняли вигляд слов’ян, то внутрішньо, генетично лишилися тими ж монголо-татарами, які асимілювали північних слов’ян в часи Золотої Орди.

Тому кожен із нас повинен знати, що подібне не обов’язково пробудиться саме в комусь із нас, але повинні знати, що воно може статися будь-якого часу і в будь-якому поколінні. І якщо ми люди відповідальні перед собою і перед своїми нащадками, то нам слід, жаліючи своїх дітей, онуків, зайнятися хоча б поступово (і так буде краще, надійніше) взятися за викорінення в собі тих чи інших пережитків минулого. Так само, за цю святу справу повинна взятися і державна влада на загально українському рівні, бо інакше нас чекає не тільки духовна чи тілесна погибель тієї чи іншої людини, а й загально-національна катастрофа. Треба задуматися над цим. І не копирсатися в собі, і в своєму роду, шукаючи там якихось злочинців, щоб потім у своїх думках дорікати чи проклинати їх за їхні злі вчинки, що нині заважають нам жити, а принести їх до Бога в Храм Його і на сповіді покаятися як у своїй гріховності, так і в гріховності свого роду, щоб шляхом сповіді й каяття, шляхом боротьби за виправлення свого життя очиститися самому і очистити лінію свого роду, тобто таким чином перервати негативну спадковість.

Ви скажете, а як бути, коли вже немає свідків колись вчиненого дідом-прадідом, бабою-прабабою гріха? А тим паче, коли він вчинений десь аж за сьомого покоління назад? А відповідь одна – свята наша православна Церква вчить нас, що всі наші біди, духовні й тілесні недуги, трагедії походять від наших гріхів, нашого гріховного життя. Тому ще на початку цієї бесіди я й сказав, що як причини, так і позитивне їхнє вирішення слід шукати в площині віри.

Бо тільки наша православна віра з допомогою церковних Таїнств може вказати на істинні причини, тобто навчити розуміння гріховності й усвідомлення того, що саме гріховність і є початком всіх проблем. І вказати на шлях спасіння, який полягає не просто в усвідомленні гріха, як причини, а в усвідомленні конче важливої дії, яка повинна за цим наступити й стати основою спасіння – каяття, що повинне завершитися покаянням на сповіді.

Просто прийти на служіння в якусь із сект і там привселюдно визнати свої гріхи й вважати, що ти вже спасенний, це нічого не дає. Це страшна диявольська омана, яка підкупає своєю простотою, бо головне відважитися при всіх назвати свої найсоромітніші гріхи чи помисли і на тому й заспокоїтися, бо часто від такої людини відходить її проблема, що мучила й привела до секти. Адже диявол, щоб утримати таку людину в своїй лабетах, дасть їй тимчасове, або й довічне попущення.

Так само й через всякі неокультні вірування, які нині поширюються як гриби-поганки після теплого дощу, він може дати тимчасове полегшення. Та слід запам’ятати одну суттєву, я б сказав, життєву суть – якщо диявол через своїх слуг щось і дає, то рано чи пізно потім приходить за платою. А вона страшна – найтяжчі хвороби тілесні й духовні в жахливих муках, трагедії особистісні й родинні, і, що найстрашніше, за бажання легкого позбавлення тієї чи іншої проблеми, розплачуються діти чи онуки. Тобто, шукали легкого, а знайшли тяжке, що стає непоправним, якщо вчасно не схаменутися й не звернутися за спасінням до єдино істинної віри – віри православної, і єдиного місця спасіння – православного храму.

Чому? Тому що наша свята Православна Церква єдина зберегла і донесла науку Христову й усе те, що святі отці перших століть християнства, коли віра поширювалася світом, а Церква Христова набирала тих обрисів, які ми маємо нині, дослідили через власний досвід подвижництва і сповідництва. Відповідно й спасіння наша Церква подає якнайповніше. Саме наша Церква подає покаяння так глибоко вмотивовано дією сповіді й необхідності переміни всього попереднього життя, як основи спасіння, що ставши на цей шлях, людина досягає поставленої мети і стає настільки оцерковленою, що вже ніяка зла сила не в змозі їй шкодити чи й більше того – зламати, знищити як духовно, так і тілесно.

Якщо подивитися на родословну Ісуса Христа, то ми побачимо, що в ній у той чи інший період також були грішники – скажімо, Руф була язичницею, а Раав блудницею. Христос же взяв на Себе їхні гріхи, як і ввесь Свій рід, поніс їх, Своїм праведним життям преобразив усю родову лінію, приніс її до Бога, освятивши хресною жертвою розп’яття. Від нас не вимагається розп’яття на хресті тілом, але ми можемо, і це нам до снаги, так жити в покаянні, що воно стане спільним розп’яттям з Ісусом Христом, і як Син Божий Своєю жертовною кров’ю омив усе людство від гріха, так і ми духовною кров’ю покаяння можемо омити свою душу і свою родову лінію від прокляття. Ми наче б беремо хрест подвигу, бо й ми є спадкоємцями як первородного гріха Адама і Єви, так і свого роду, кладемо його на свої плечі й під його вагою, терплячі страждання, які часом стають нестерпними, але віра зміцнює наші духовні й тілесні сили, несемо його на Голгофу спасіння. А вона в кожного своя.

Ще хочу коротенько нагадати про сповідь. Хочу акцентувати вашу увагу ось на чому. Сповіді в храмі під єпитрахиллю, якою накриває вашу голову священик, повинне передувати згадування всіх гріхів від семирічного віку і до нинішнього моменту. Та самого нагадування замало. Потрібне глибоке каяття аж до гіркого плачу. І сповідувати саме те, в чому ти щиро розкаявся, готуючись до сповіді. Не читати гріхи із довжелезного списку загальними словами, виписаними із молитовника і які є загальнолюдськими, а ще раніше поставити перед собою запитання: «А я?» Що скажу Богу, коли постану на сповіді перед Його зором, знаючи, що Він і так бачить, і знає все моє життя до найменшої рисочки, навіть кожну мою думку й кожне моє слово, але Йому потрібне моє відношення до скоєного мною, і моє добровільне визнання моєї гріховності, злочинності мого падіння. Не сам мій гріх страшний. Він Богу, власне, не потрібний, а моє ставлення до свого гріха й міра рішучості його подолати, виправитись.

Ми повинні стояти перед Богом на сповіді, як наче б не було довкола взагалі нікого, жодної людини, навіть всього людства, а тільки я один. І більше нікого. Що я скажу Богу за себе, і тільки за себе? І так стояти на сповіді, як перед Господом живим, тілесним, коли Він ще перебував на землі й ми зустрілися з Ним лицем до лиця, і вже немає куди подітись, навіть втекти, бо від зору Божого не сховаєшся ні в якій шпарині, в такий увійти покаянний стан, щоб пережити увесь жах сорому, болю, страждання за все те, що накоїв свідомо чи несвідомо. Щоб хвилини стояння перед Господом на сповіді так потрясли душу, серце, перевернули все всередині, щоб душа заридала таким плачом, закричала таким криком, щоб ця мить лишилася й звучала в нас ще довго, надихала й наснажувала на подвиг переміни життя на нове, побожне, а благодать Божа не просто торкалась коли-не-коли, а перебувала з нами і в нас завжди. Амінь!

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Святкуючи знайдення Животворчого Хреста Господнього, ми вкотре з піднесенням переживаємо мить благословенного його підняття, тобто Воздвиження. Ми його воздвигаємо не тільки руками в цьому храмі, щоб бачили всі нашу вірність і відданість своєму Господу Богу, ми воздвигаємо його і в своїх серцях, а краплі святої крові Ісуса Христа, що стікала по дереву смерті, скапують і в них, як розпечені жарини, і оживляють їх своєю життєдайністю.

Але чи відчуваємо ми їхню пекучість, чи пронизує наше серце жах смерті Боголюдини, Яка помирала в тяжких муках людською смертю, і чи огортає наше серце благоговійний трепет, який ми повинні носити в собі впродовж усього нашого життя? Трепет не тільки тому, що на цьому хресті помер наш Господь, як людина, а трепет ще й тому, що через нього проявилася сила Божа – коли біля цього хреста поклали хвору жінку, то вона зцілилася, а померлий ожив. Таким чином було засвідчено животворчість Хреста, на якому було розіп’ято саме Ісуса з Назарету.

Давайте перенесемося в ті давні часи, в той трагічний день, коли Син Божий узяв на Себе гріхи всього світу, щоб спасти його, а він – і ми з вами нинішні, накинувся на Нього з усією силою нерозуміння й невдячності, навалився з усією глибиною свого порочного падіння. Ось чому, коли Христос останньої миті Свого життя в стражданні вигукнув до Отця: «Прости їм!», вся безодня темряви вирвалася назовні і оповила світ, щоб те волання Сина не досягло слуху Отця, щоб так само волання кожного грішника, що буде каятися: «Прости й помилуй», губилося в суцільному мороці пристрасті й гріха.

Але не бажав помсти Той, Хто терпів страшні муки заради спасіння інших. Його смерть стала чимось більшим, ніж смерть звичайної людини, адже Христос перед Своїм розп’яттям говорив учням: «Ніхто не відніме в Мене життя – Я його Сам віддаю». Він із Своєї волі віддав Своє життя не одразу і всім, а мені й кожному з вас, тому що кожен із нас, кожна людська душа Йому настільки дорога, настільки Він кожного любить, що вартість тієї любові виявилася страшною – розплата самим життям, невимовним стражданням, ганебною в очах людей смертю. Але для нас, хто хрестився в Ісуса Христа, для кого Хрест Христовий є знаменом перемоги, смерть Його є величною й незабутньою у вічності.

Та давайте задумаємося й над тим, кому ж потрібно було, щоб Син Божий поніс на землі такі страждання й муки і, врешті, завершив Свій шлях жахливою смертю на хресті, на якому карали найлютіших злочинців, яким уже не було й місця серед людей. Але то були злочинці, які, грабуючи, позбавляли людей життя, жорстоко їх вбиваючи, а Ісус дарував людям життя, повертав здоров’я, радість і втіху.

Людям в усі часи доводилося вирішувати складні питання, що перед ним ставило життя чи сам хід історії, шляхом важкої боротьби, що часто завершувалася великою кров’ю й жертвами. Все життя людей супроводжується намаганням вирішувати ті чи інші проблеми – соціальні, економічні, політичні, наукові, релігійні, а останнім часом особливо складні – проблеми сімейні. Але якщо вникнути в саму суть сучасного життя, найпекучішу його проблему, то всі ми погодимося, що вона пов’язана із стражданням. І якщо ми оглянемо життя на землі в усій сукупності його проявів, то, мабуть, знов прийдемо до однозначної відповіді – воно є крапелиною утіхи в безодні страждань: душевних, моральних, тілесних. І рідко якихось одних, а здебільшого всіх разом, що надає стражданням ще глибшої гостроти і болючості.

Ці наші страждання беруть свій початок від первородного гріха наших прабатьків Адама та Єви, вони породжуються глибиною уже наших особистих гріхів і їх наслідками, всілякими бідами й нещастями, злиденністю життя чи, навпаки, його багатством, хворобами й передсмертними муками й, власне, смертю. Така вже неминуча доля нашого життя.

Але давайте подивимося й на інший, не менш важливий аспект цієї проблеми – моральні страждання, які визначають взагалі відношення людини до всього, що з нею стається, що відкладається в її душі і в її пам’яті, накопичившись цілим пластом, проявляється незадоволенням собою і докорами самому собі. Адже навіть та людина, котра прожила свій вік загалом благополучно, в спокої, тобто в тому стані, який можна називати щастям, коли пригадає своє минуле – чого не досягала, чого не зробила, що лихе вчинила, і заради чого взагалі жила, – оцінюючи життя вже з досвіду прожитого, то я певен, що те колишнє відчуття щастя розсіється як тьмаве світло призахідного обрію. А за тими слабкими проблисками світла розкриється безодня темряви. І кожна людина, з наближенням завершення свого життєвого шляху на землі, відчуває її холодний подих, страшиться його навіть тоді, коли ще не усвідомлює, що воно таке, і від цього невідомого їй страху страждає.

Всі проблеми життя, що постають перед людиною, вона в той чи інший спосіб може вирішити, доклавши зусиль, але проблема страждань не може бути вирішена лише одними людськими стараннями. Скажіть мені, хіба може людина своїм розумом, боротьбою чи якимись іншими зусиллями скинути із себе тягар страждання, я б навіть сказав – ярмо страждання, самотужки висушити море сліз, визволити себе від хворості, від смерті? Хіба може людина сама по собі скинути з себе тягар гріхів, справитися з усвідомленням своєї моральної нікчемності або й злочинності? Хіба може людина заспокоїти свій розум, своє зболіле серце, не маючи надії на життя після смерті?

Коли проаналізувати пошуки людства у вирішенні проблеми страждань, то вони приводять нас до єдиної відповіді – вирішення можна знайти тільки в Божій любові до людини. А це вже справа не психології, як медичної категорії, не психіатрії, не психоаналітики. Це справа релігійного життя. Але коли й деякі релігії бралися вирішити цю проблему людськими силами, то й вони приходили до невтішного висновку, що саме життя є зло, є марне страждання, що жити не варто – краще переходити в небуття, в так звану нірвану, як вчить своїх вірних буддійська віра. А хіба ті, які відкидають Бога, чи й маловіри, які тільки на словах вірують у Бога, а насправді такі ж далекі від Нього, як і безбожники, хіба вони таким чином теж не відмовляються від життя, бо хіба без Бога може бути повнота життя? А коли немає повноти, то немає й повноцінного життя. Тоді й виникає думка – навіщо жити?

Жити, щоб своїми муками, своїми стражданнями готувати умови кращого життя тих, хто буде жити після нас? А ті, в свою чергу, знов будуть лише засобом для угноєння ниви життя майбутнім нащадкам і т. д.? Ми вже проходили це в першій половині минулого століття і знаємо з досвіду, що в такому випадку життя втрачає свою цінність саме в собі і є лише плинністю, якимсь засобом до чогось невідомого, для нас уже зовсім нецікавого. І в той же час виникає запитання: то що – не варто жити?

Оте «не варто жити», бо попереду невідомість, темрява, тобто ніщо і в нічому, стало чи не найбільшим викликом людству перед приходом на землю Христа Спасителя. Безцінність життя, його марність, панування смерті над життям, обдурювання самого себе всякими найбруднішими, одчайдушними утіхами та розвагами, розбещенням, ще більше наближало життя людини до розладу в самій собі, а отже до смерті. Особливо безпорадною в моменти страждань перебувала людина, що не мала в своєму серці Бога, тобто перебувала в невірстві чи у вірі в ідолів, всіляких духів і тому подібного. Хіба це не співзвучне із сьогоднішнім днем? Особливо з днем сьогоднішнім!

І тоді на землю прийшов Бог – прийшов Христос, щоб страждання, яке знищувало природу людської душі, ставлячи її перед страшним вибором – бути чи не бути, і породжувало в людських серцях невірство, а, відповідно, й зло, що все більше й більше заполоняло світ, перевести в площину любові. Христос у Своїй безмежній любові взяв на Себе всі гріхи світу, увесь тягар моральної безпорадності людини і дав їй надію на спасіння в життя вічне, тобто підніс гідність людського життя на найвищий щабель цінностей, відкривши небесні простори вічності. Сказано в апостола Іоанна: «Так Бог полюбив світ, що й Сина свого Єдинородного віддав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Христос запропонував людству єдино вірну науку спасіння, яка стала благою вісткою любові – Євангелію, в основі якої лежить смирення й лагідність. Він закликав нас любити навіть своїх ворогів. А все для того, аби не множити зла, яке знищує життя, адже й Отець Небесний любить будь-яку людину. Тепер, після Хреста Господнього, ми можемо сказати – любить хресною любов’ю, любить до пролиття Своєї Крові, до смерті Свого Сина.

Син Божий, Ісус Христос, прийшов на землю як людина, тим паче проста, звичайного заняття, яка нічим не вирізнялася з-поміж основної маси народу. З якою метою Він прийшов? Чи, може, щоб зазнати тут утіх, до яких прагне кожна людина, вважаючи, що саме для цього життя й призначене? Але ж Він відкинув усі принади цього світу! Він і зустрівся з цим світом у чужому вертепі, і похований був у чужому гробі, впродовж Свого життя не мав, де й голову прихилити. Від початку й до хресної кончини Він у земному житті залишався самотнім. Була в Нього лише одна близька й особливо дорога душа – Його така ж самотня Мати, яку Він, вийшовши в народ на проповідь спасіння, мабуть, теж рідко бачив, бо невтомно ходив містами й селами, вражаючи людей глибиною знань життя і навчаючи їх любові у всій багатогранності її проявів. І лише на хресті, за якусь мить до смерті, побачив Її близько біля Себе всю в горі й сльозах, і турботою про Неї закінчив Своє життя.

І так впродовж усього життя самотність не покидала Його. Адже були в Нього близькі друзі, хоч і мало свідомі того, з Ким перебувають поруч, Його учні, але й між ними був Юда. Навколо Нього юрмився народ, та й той, з намови своїх зверхників, вимагав Його смерті. Христа бачили, як Він плакав чи був зажурений, але немає свідчень, аби хоч хтось бачив, щоб Він сміявся.

Тому не для утіхи й насолоди принадами цього світу прийшов Христос на землю, де страждання через власне зло так опанувало людьми, що вони вже стояли на межі самознищення. Та щоб розв’язати проблему людського страждання, Він повинен був Сам постраждати, але постраждати не як звичайна людина, а як Бог у людській природі, у вселенському вимірі. Він прийшов освятити, прославити й перемогти страждання. Перемогти любов’ю, смиренням, терпінням, тими якостями людського характеру, які так важко людям даються.

На перший погляд, хіба можна було з такими якостями здобути перемогу в світі, де панувало зло, яке, власне, й звело Його, невинного Агнця, на Лобне місце покарання як злочинця? Але сталося диво – Він, розіп’ятий на ганебному хресті найстрашнішої людської кари, таки переміг. Переміг у вічності, яку проповідував людям, і переміг у підсумку і в реальності земного життя.

В той уже далекий для нас час, коли було знайдено Хрест Господній, все було ще реальністю – про Хрест можна було не тільки чути, а й бачити його, доторкнутися до нього. Його дерево було ще конкретним, реальним і жорстоким, як присуд і як смерть. Тоді він був прийнятий із трепетом, жахом, любов’ю і був воздвижений, тобто піднятий на висоту патріархом Єрусалимським, щоб усі мали можливість бачити древо хресне, на якому як злочинець, через злу людську волю, помер Спаситель, Той, Кого Бог послав не судити, а спасти світ.

Тому згадаймо і ми цю страшну, конкретну реальність хреста і розп’яття, і поклонимося сьогодні образу того Хреста, перенесемося духом у ті страшні дні, коли Бог смертю Свого Єдинородного Сина отримав перемогу над темрявою і спас нас від влади зла, смерті й гріха, спас любов’ю і заповідав любов, як основу і спосіб нашого життя. І нам, аби жити, треба відповісти любов’ю на любов, адже мало поклонятися Древу, якщо ми залишаємося чужими до того, заради чого принесена ця кривава жертва.

Поклонимося Хресту не тільки сьогодні, в день цього свята, а й поклоняймося йому в усі дні свого життя – коли нам добре, й коли нам зле. Усвідомимо, що Христос помер тому, що переступили межу можливого ми. Апостол Павло недарма говорить, що й за друга свого мало хто згодиться віддати своє життя, а Христос помер за тих, хто ненавидів Його, за людей, котрі здатні, як і ми, пройти повз Його жертву і не здригнутися душею, не здолати свою злу волю і не змінитися в собі самих до кінця.

Тож звернемо свої погляди на Хрест Господній як на духовний маяк у своєму житті, світло якого пронизує темряву наших зачерствілих сердець і кличе у вічність, у Царство Небесне. Адже дивилися на розіп’ятого, стражденного Господа ті, «що Його ж і прокололи» (Ін.,19:37), пробили Його ноги, руки й ребра цвяхами зла. А хіба ми не проколюємо щоденно Господа своїми пристрастями, що породжують гріхи, хіба не розпинаємо Його ними, як цвяхами, але ще болючішими, бо знаємо, що творимо. А Христос сказав, що доки не знали, то й не відповідали, а тепер, коли знають, то відповідати кожному доведеться.

Так, залишимося й ми такими, як і ті, що «Його прокололи», якщо тільки нас не вразить до глибини душі хресна Жертва, якщо Хрест Господній нас не обновить, не просвітить променями вічності. Якщо цього не станеться, то, рано чи пізно, ми станемо перед Ним перелякані, тому що нам доведеться відповісти перед своєю совістю за те, що ми пройшли повз Хрест Божественної Любові байдужі й нерозкаяні.

Але Ти, Христе Боже, силою чесного Хреста Твого, помилуй і спаси нас!

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

І

В молитві закладена велика сила, бо то сила Бога, а Він чує наші молитви і, як Всесильний, відповідає на них, адже «бо не буває безсилим у Бога жодне слово» (Лук., 1:37). Господь чує молитви кожного з нас, дітей Своїх, і коли ми молимося щиро й з глибоким розчуленням серця, то «від усякої скорботи звільняє їх» (Пс., 33:18). Молитва зв’язує нас із Господом, та нам не слід чекати виконання нашого прохання одразу ж, як тільки звернулися з ним. Бог є джерелом сили нашої молитви, але відповідь залежить тільки від Його волі.

Бог почує нас тоді, коли ми гідні того, що просимо, коли живемо за Божими заповітами й молимося безперестанно. Але, за словами святого Григорія Ніського, звертаючись до Господа як Благодійника, треба бути самим благодійниками, звертаючись до Милостивого, бути милостивими, звертаючись до Праведного, бути праведними, звертаючись до Терпеливого, бути терпеливими, звертаючись до Людинолюбного, самим любити людей…

Чи ми відповідаємо цим критеріям людського духу? Звичайно, що ні. То яку ж тоді молитву приносити Господу, щоб Він зглянувся на нас і дав нам те, що просимо? Перш за все, покаянну, а вже за нею і особисту чи за рідних, за Україну. Але молитись треба всім – і особисто, і соборно в храмах на богослужіннях. Всім! Тільки так ми врятуємо себе й Україну. Але завжди слід пам’ятати: «По вірі вашій нехай буде вам».

Про що ми повинні молитись нині, коли на українському Донбасі ллється українська кров? Про що молитися, коли по всій Україні люди хоронять своїх синів, які жертовно віддають своє дорогоцінне життя за рідну землю? Про що молитися, коли одні кидають все – батьків, дружин, дітей, коханих і, взявши до рук зброю, йдуть на фронт аби, ризикуючи власним життям і здоров’ям, відстояти свій рідний край, свою Вітчизну від лютого ворога, що вторгся і намагається її поневолити, а інші в цей час гуляють та веселяться, творячи бенкет посеред чуми? За що молитися?!

Щоб відповісти на ці запитання, слід вияснити справжні причини того, що сталося на ще не так давно миролюбній і розважливій українській землі. Що спричинило до тієї жахливої пожежі, котра спалахнула від іскри та перетворилася на вируюче вогнище, яке пожирає тисячі життів і все довкола, що в поті свого чола напрацьовували попередні покоління? Та коли те, що людина створила своїми руками й своїми ж руками зруйнувала, можна знову відбудувати й, навіть, у кращому вигляді, то вбите життя вже неможливо повернути.

І все ж, що спричинило пожежу війни? Невже тільки те, що хтось викресав вогню і кинув іскру у висохлу траву? А ті, хто ту траву зневаги й ненависті до землі, на якій народилися й жили, пили її воду і їли її хліб, дихали її повітрям, соломинка по соломинці заготовляли її впродовж не одного покоління, складаючи й накопичуючи у своїх душах, – хіба вони не головні винуватці пожежі?

Зараз можна стільки завгодно звинувачувати російського агресора, але чи відважився б він вторгнутися в нашу землю, якби частина народу не була готовою прийняти його як «визволителя»? Слово «визволителя» вимовляю в лапках, тому що немає предмету визволення, а є бунт темної сили проти світлої, коли гріх набрав таких обертів, що вже здоровий глузд не в силі втримати його пекельної сили, що виривається вогненною магмою з надр людської спотвореної, скаліченої злом душі.

В цьому немає нічого нового, адже перша людська кров пролилася ще на зорі людства на землі й була вона кров’ю брата. З того часу людина воює проти людини, а причиною і наслідком завжди виступає боротьба людини з Богом. Звідси випливають всі біди й нещастя людини, яка черпає їх із вічного джерела протистояння з Богом. І якщо до цього часу люди ще не знищили один одного й увесь світ довкола себе, то виключно через милість Творця, Який оберігає Своє творіння.

Те перше вбивство Каїном свого брата Авеля стало лише початком безлічі злочинів людини проти людини, що є наслідком гріха проти Бога. Цей гріх людини бере свій початок від першого гріха їхніх батьків Адама і Єви, який одночасно став і їхнім покаранням.

Творець милостивий, хоч і карає, але не до кінця, Він дає надію й розраду, а разом із тим і повчання. Він заборонив мстити Каїнові за вбивство брата, щоб той карався все своє життя докорами совісті, а на втішення батькам послав їм третього сина – Сифа, тобто дав людям і випробування гріхом, і надію на спасіння від нього.

Згадаймо слова із Старого Заповіту: «І зробив Господь Каїнові знамення, щоб ніхто, зустрівшись із ним, не вбив його» (Бут. 4:15). Відтоді Каїн із постійним страхом у серці жив довго, змінюючи місце свого проживання, бо дуже боявся за своє життя. Страх штовхав його на нові гріхи й злочини, і цей кривавий і жорстокий ланцюг тягнеться й до нашого часу, творячи діла смерті, а не життя. Війна батьків проти Бога зароджує в їхніх дітях із затемненим духом заздрість, лицемірство і нетерпимість, які поступово переростають у почуття помсти, а воно штовхає одного проти другого – затемнених свідомістю нащадків Каїна грабувати, вбивати, нівечити просвітлених Богом нащадків Авеля. А всьому причина –людська заздрість, яка потьмарює розум і змінює навіть вираз обличчя: «Каїн дуже засмутився і лице його змінилося», тобто обличчя його потемніло через потемніння його духу й тоді він, як пише Святе Письмо, піднявся проти свого брата і «убив його» (Бут. 4-5:8).

Коли ж Бог запитав у нього: «Де Авель, брат твій?», то Каїн збрехав, як і будь-який убивця, сказавши, що не сторож своєму брату. З цього й почалася історія людських злочинів і брехливе їх приховування.

До речі, хіба не так нині поводить себе Росія, коли її очільник заявляє, що російських військ на Донбасі немає, а російська пропаганда намагається вводити в оману ввесь світ?

Як тут не згадати війну між дев’ятьма царями з потомства Ханаана, коли цар Кедорлаомер подолав царів содомського й гоморського і забрав усе їхнє майно й увесь їхній хліб (див. Бут. 14:11). Хіба не так поводять себе росіяни, вивозячи з окупованих ними територій Донбасу цінне промислове обладнання, вугілля та інші ресурси? Тобто, займаються відвертим грабежем на державному рівні! І саме ось такі ганебні й ниці вчинки супроводжують насильників, начеб якась невидима вірьовка на шиї, адже вони не можуть втриматися від грабежу чиєїсь власності. Ця удавка затягується на їхній шиї тоді, коли цього найменше очікують, бо перебувають у стані сп’яніння від перемоги. Але з історії ми знаємо, що така поведінка переможців, врешті-решт, повертається до них поразкою і страхом за своє майбутнє.

Наш український народ, як народ праведний, жив у поневоленні більше чотирьохсот років, увесь час очікуючи визволення – чесно трудився на своїй землі, вирощуючи хліб і примножуючи достаток, а поневолювач, відчувши смак перемоги й отримавши можливість відбирати плоди чужої праці, торжествував. Але таке неправедне торжество йому було дане для того, аби потім він відчув увесь жах перемоги уже над ним самим колись переможеного й принижуваного ним народу.

Ми цього дочекаємося, бо перемога буде за нами. Але тут є одна умова. В чому ж вона полягає? В праведності. Серед взятих у полон содомлян був і праведний Лот, племінник Авраама, Божого чоловіка, зі своєю родиною. Авраам швидко зібрав військо і з непорушною надією на Бога та Його поміч виступив проти переможців та розгромив їхні війська. Як пишеться у Святому Письмі, вороги: «Від Мертвого моря до Дамаска не зупинялися у своїй втечі». Авраам визволив Лота і його людей та повернув йому все відібране в нього майно.

Дуже повчальним для нас є подальше розгортання подій, описаних у Святому Письмі. Утаємничений біблейський цар Мелхиседек появився перед Авраамом і благословив його на перемогу. Але не Аврааму він віддає шану за перемогу, до речі, як і сам Авраам, а Богу Всевишньому: «Благословен Бог Всевишній, Який віддав ворогів твоїх у руки твої», – сказав він Аврааму.

Великі люди завжди залишаються великими. Коли содомський цар, зрадівши такому неочікуваному визволенню, запропонував Авраамові взяти собі все відбите у супротивника майно, але просив залишити йому рабів, то праведний Авраам з гідністю відповів йому: «Піднімаю руку до Господа Всевишнього, Творця неба і землі, що навіть нитки й ременя від взуття не візьму з усього твого, щоб ти не сказав: я збагатив Авраама» (Бут. 14:20-23).

Авраам нічого собі не взяв, навіть те, що, власне, йому належало як переможцеві, аби покрити військові витрати, адже не для того він ішов воювати, щоб забрати собі чуже, а щоб звільнити людей від безбожних тиранів і повернути награбоване ними майно. Він вважав, що керується правдою й бачив свою нагороду в тому, що в ім’я правди отримав перемогу над тими, хто творив беззаконня.

А тепер пропоную порівняти вчинок праведного чоловіка із вчинком президента Росії Путіна і його поплічників. І при цьому зауважити, що ті, хто на нас пішов війною, православні християни, а їхній православний патріарх ще й благословив розбій проти нашого, як вони говорять, братнього їм православного народу!

Авраам показав образ справжнього християнина, а Путін навпаки – жорстокого й нахабного грабіжника. Він не сказав: «Звертаюся до Господа Бога Вишнього, Творця неба і землі, й обіцяю українському народу, якого вважаю братнім, що нитки не візьму із того, що йому належить». Ці слова звучали б роками й роками як симфонія миру й процвітання обох народів, а так – прокляття тисяч українських матерів, чиї сини загинули від рук загарбників, прокляття цілого народу, якого вкотре, користуючись переважаючою силою, оббирає, грабує Росія, як останній розбійник із середньовіччя.

Більш як за два десятки літ до російської агресії Бог, за віковічні страждання українців у поневоленні, зглянувся на нас і чудодійно вивів із московського полону. Але наш народ замість подяки Богу за таке благодіяння, замість творчої праці по духовному відродженню й любові до Вітчизни, наробив багато зла, постійно нарікаючи на те, що отримав волю.

Тут можна провести яскраву паралель з народом єврейським, який також перебував не одне століття в рабстві єгипетському і, нарешті, прийшов час, коли Мойсей вивів його з Єгипту на волю. Сподіваючись на багате життя на рідній землі й не отримавши бажаного одразу, євреї стали нарікати, кажучи, що в рабстві в них було вдосталь їжі й пиття, а він завів їх у пустелю, де немає навіть води.

Наш народ теж засумнівався і в допомозі Божій, і в доцільності самої державної незалежності. Та й вів себе не завжди гідно, надаючи можливість керувати собою всяким негідникам і пройдисвітам. Тому й запанувало фарисейство, лукавство і злочинність. Чи міг Господь усе це терпіти?

Знову звернемося до Святого Письма, до історії єврейського народу, який чи не першим згрішив наріканням на Бога й сумнівами, а тому й повинен був тяжко спокутувати цей гріх. Господь напустив на євреїв царя пустелі Амалика з великим і добре озброєним військом. Чи не те ж саме ми маємо нині в Україні?

Вже тисячі літ історія повторюється, а народ так нічого й не навчився до цього часу. А тоді, коли перед ізраїльтянами постала реальна загроза втрати вільного життя, яким вони вже почали жити, але ще не навчилися цінувати його переваг, а ще там – у глибинах своїх душ – відчули загрозу самому своєму існуванню як народу, то їх охопив страх і жах. Ось цими двома почуттями – страхом і жахом – вони й спокутували сумнів та нарікання на Бога і на Його слугу Мойсея.

Але зауважу – тоді на чолі єврейського народу стояв мудрий і глибоко віруючий, і праведний чоловік – Мойсей. Він послав на бій із Амаликом найкращого воєначальника – сміливого й відважного Ісуса Навина. Сам же, будучи переконаним, що лише з волі Божої та Його святої підтримки єврейський народ зможе перемогти сильнішого від себе ворога, вийшов на гору і, здійнявши до неба руки, став молитися. В Святому Письмі пишеться: «І було, коли піднімав Мойсей руки свої, то перемагав Ізраїль, а коли опускав руки свої, то перемагав Амалик» (Вих., 17:11). Важко було Мойсею стояти на молитві, адже битва тривала з ранку й до заходу сонця. Руки Мойсея знесилювалися, опускалися й тоді його брат Аарон підклав під них камені, щоб він міг тримати їх піднятими. А коли руки Мойсей все ж від знесилення опускав, тоді їх підтримували Аарон і Ор. «І переміг Ісус Амалика» (Вих., 17:13), – говорить нам Святе Письмо.

Тут варто зауважити головний висновок – воєначальник не управляв військом, а доручив це робити своєму помічнику, а сам, з піднятими до неба руками, від початку й до кінця битви стояв на молитві до Бога. І перемагав не той, хто командував армією в битві, а той, то возносив до Бога молитву. І Бог милостиво зглянувся над народом ізраїльським та пом’якшив свій гнів. Заради молитов праведного народного вождя Мойсея Всевишній Бог спочатку дозволив Амалику напасти із замислом підкорити сусідній народ і пограбувати його, таким чином збільшивши і свої достатки, і територію свого царства. Але в той же час не допустив Амалика до перемоги через нікчемність і злочинність його намірів, а кінцеву перемогу віддав Ізраїлю за вірою й молитвою Мойсея. Тобто, народ ізраїльський переміг свого ворога перш за все тому, що, воюючи з глибокою вірою, поклав усю надію на перемогу на Бога, віддав і себе, і справу захисту Вітчизни на волю Божу. І з Богом переміг!

Отже, істинно Господь був знаменом Мойсея. Був Він знаменом і Аарона. Обидва не покладалися на силу людську, а взяли Господа своїм знаменом, своїм помічником і тому перемогли більш сильного ворога, ніж самі. Саме із цим знаменом Аарон із невеликим загоном своїх слуг – зауважу, не солдатів, а пастухів, переміг п’ятьох царів, що мали військо, а Мойсей – переміг царя-грабіжника, войовничого Амалика.

Повчання тут полягає в тому, що як тільки Всевишній віддавав долю бою в руки людські без своєї участі, Амалик йшов уперед, а Ізраїль відступав. А коли було навпаки, тобто, коли Бог за молитвами Своїх вірних докладав до їхньої волі й Свою Божу волю, тоді і Авраам, і Мойсей перемагали, маючи перед собою знаменом Господа Живого.

Ніскілечки не погрішимо перед істиною, коли будемо стверджувати, що майданівці перемогли набагато сильнішого супротивника, за яким стояла ціла державна репресивна машина, бо з першого ж дня протистояння і на Майдані, і в церквах, і по домах – священики, ченці й більшість людей по всій Україні за них молилися. Тільки тоді, коли зливаються воєдино воля Божа й воля народу, народ перемагає.

Яке ж повчання з наведених мною Біблійних історій ми можемо взяти на озброєння? Перш за все те, що без Бога ми слабкі й безсилі. Сила ж наша в Богові, в розмові з Богом, наше з Ним спілкування – молитва.

То за що ж нам молитися, які думки возносити до Бога Всевишнього? Нарікати на Нього? Але ж не Він накликав біду в свою землю, у свій дім! Не Він почав і продовжує це страшне кровопролиття. Не Він вигнав людей із їхніх осель, не Він вбиває, руйнує, знищує, грабує. Не Він! Це зробили люди своїм фарисейством і по відношенню до Бога, до віри, до молитви й до Церкви. Зробили ті, хто проявляв милосердя лише до своїх, а інших вважав за таких, що не варті й доброго слова, хто зневажав землю, на якій жив, і народ серед якого жив. А тепер страждають всі – і на Донбасі, населення якого й накликало біду, і по всій Україні, сини якої гинуть, захищаючи рідну землю.

То що ж нам просити в Бога? З полону духовного вавилонського рабства ми начебто вирвалися – це показав Майдан, це показує героїчний захист Вітчизни. Можливо, молитися за те, щоб Господь покарав загарбників, що вторглися на нашу землю і вбивають та грабують нас? Але тоді ми уподібнимося до тих, хто плюндрує нашу землю й отримаємо ту ж поразку, яку отримав грабіжник Амалик. Адже воєнна перемога грабіжників і насильників буває не внаслідок їхньої сили, а внаслідок гріховності народу, на який вони напали.

Нам треба звернутися, знов же таки, до Святого Письма й прочитати молитву Даниїла. «Молю Тебе, Господи Боже великий і дивовижний, що зберігаєш заповіт і милість до тих, хто любить Тебе і дотримується повелінь Твоїх! Згрішили ми, чинили беззаконно, діяли нечестиво, впертими були і відступали від заповітів Твоїх, і від постанов Твоїх, і не слухались рабів Твоїх пророків, які Твоїм іменем говорило до царів наших, і до панів наших, і до отців наших, і до всього народу країни. В Тебе, Господи, правда, а на наших лицях сором, як у цей день для кожного юдея, жителя Єрусалима і всього Ізраїлю, на ближніх і дальніх, в усіх країнах, куди Ти вигнав їх за відступництво їхнє, з яким вони відступилися від Тебе».

Зауважмо – з перших же слів молитви ми чуємо покаяння. Адже не вавилоняни зруйнували Єрусалим, а зруйнували його самі ж ізраїльтяни тим, що зіпсували свої стосунки з Богом, бо багато грішили й отримали страшні наслідки. А ми, українці, не тільки своїм лукавством і фарисейством відступилися від Бога, а ще й Україну, Богом дану нам Вітчизну, зневажили відреченням від рідної мови, від історії, культури, ми зневажили її нелюбов’ю, а найбільше відмовою захищати. Ми зрадили Україну, як зраджують неньку, яка народила і материнським молоком вигодувала. Ми стільки разів відступались від Бога, стільки разів зраджували Вітчизну, що тепер пожинаємо гіркі плоди. Правда, розплачуючись кров’ю і життям кращих з-поміж нас. Але вони – жертва, що приноситься народом за своє спасіння.

Отже, якщо покаяння є тим єдиним ключем, яким відкривається доступ до милості Божої, то в чому нам каятися? І чи всім каятися? Знову ж таки, за приклад нам слугує пророк Даниїл. Хоча в чому каятися Даниїлу, який не відступився від Божих заповітів і був праведним? Але він, відчуваючи єдність із своїм страждаючим народом, не відділяє себе і від його гріхів. Ми не можемо зараз стояти осторонь того, що відбувається, бо відбуваються доленосні події, які або дадуть нашому народу шанс на життя, або відберуть його остаточно.

Кожному свідомому віруючому треба брати на себе подвиг покаянної молитви за народ, за державу, бо в цій трагедії винні всі – і правителі, і мучителі, і відступники, і священики, і байдужі, яких було більшість. Але чи всі розуміють і усвідомлюють міру й глибину своєї вини? Тому, коли береш на себе управління народом чи молишся за народ, то бери за нього й міру відповідальності, адже в масі своїй народ малосвідомий і не розуміє значення молитви для перемоги, а покаяння – для перемоги над самим собою, над власною гординею, яка призводить до бід і трагедій як особистості, так і цілої нації.

Раптом усім захотілося жити у своє задоволення та ще й за рахунок інших, хто жадав безроздільної влади для себе і своїх нащадків, а заповіти Божі були лише бутафорією для прикриття своєї нечестивості. І в цьому шаленому горнилі вседозволеності люди спалювали у своїх душах всі ті вічні цінності, що завдяки вірі й дотриманню заповітів Божих, напрацював у своїй душі народ. Але за маною привиду звільнення від відповідальності перед Богом і Україною не зчулися, як скотилися в прірву гріха. А за будь-який гріх треба тримати відповідь перед Богом. І не тільки вже на тому світі, а й на цьому.

ІІ

Так якими ж словами звертався пророк Даниїл у своєму розпачливому зверненні до Бога? З покаянними! «Господи! На наших лицях сором – у царів наших, у князів наших і в отців наших, тому що ми згрішили перед Тобою, – волав він із плачем до Бога – Тому що ми повстали проти Нього і не слухали голосу Господа Бога нашого, щоб чинити за законами Його, які Він дав нам… Й увесь Ізраїль переступив закон Твій і відвернувся, щоб не слухати голосу Твого».

Із слів пророка ми бачимо, що ізраїльтяни зневажили Бога найтяжчим гріхом, який тільки може бути, вони відступилися від Нього, зруйнувавши стосунки з Ним, і залишилися наодинці зі своєю гординею та самолюбством. Ви скажете мені – а яке відношення до нас, українців нинішнього часу, має ця біблійна розповідь, що має щонайменше три тисячі літ? Але я, в свою чергу, запитаю вас – хіба ми, українці, маючи на початку двадцятого століття глибоку віру в Бога, живучи за євангельською наукою, адже знаємо настільки були побожними, особливо селяни, все ж таки знехтували традиціями прадідів і пішли за ворогами Христовими та зруйнували основи свого народного й особистісного життя?

А зараз, отримавши з Божих рук волю і вийшовши з московського чотирьохсотлітнього полону, хіба ми не кинулися грабувати те, що належало всім, а ми його розтягли по власних хатках, хто стільки на плечах поніс, а хто привласнив «заводи й пароходи», як колись говорили? Хіба купка негідників без будь-якого засоромлення не привласнила те, що створював увесь народ тяжкою працею, віддавши за краще життя мільйони життів, густо вкривши рідну землю кістками й щедро поливши кров’ю? Але на відміну від царів і князів, і всього народу ізраїльського, на лицях яких горів сором за ними сподіяне проти Бога, а, отже, й проти самих же себе, на лицях наших керманичів і новітніх скоробагатьків та й кожного з нас, так чи інакше причетних до нинішньої Руїни, навіть тіні сорому не з’являється.

Те, що в наші дні коїться на Донбасі й по всій Україні, почалося не вчора й не позавчора. Воно почалося з початком минулого століття, коли посягнули на чужу власність, коли «вогнем і мечем» до «самих до основ» руйнували те, що будувалося століттями в душах і на землі. Відвернулися від Бога й, більше того, скрізь і повсюди оскаженіло руйнувати святині – Божі храми й монастирі, але й цим не наситилися, а стали знищувати Церкву, вбивати тисячі слуг Божих – священиків і монахів, а саму віру в Бога нова влада поставила взагалі поза законом, оголосивши її ворожою для нового суспільно-політичного устрою державного життя.

Воно почалося в час, коли зло взяло верх над добром і втягло народ у прірву духовного розбещення, коли народ порушив найголовнішу заповідь, дану Сином Божим: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив», тобто любов’ю жертовною. Порушивши цю заповідь, тобто вчинивши найбільший гріх, адже сам Бог – це Любов, народ штовхнув себе на шлях страждання: голодомори, війни, придушення визвольних змагань, новітнє рабство, – ось якими смертельними небезпеками Господь намагався привести до тями наш народ. А він, замість покаяння, як бездумний нарікав на Господа Бога, й думав тільки про матеріальне та тілесне задоволення, втративши навіть надію на волю.

В той же час, варто нагадати й те, що, коли Творець має задуми стосовно того чи іншого народу, то ніхто не в силі завадити здійсненню Божого плану, окрім самого народу. Задум же стосовно українського народу, знає лише сам Бог. Але якщо впродовж століть нас так затято намагалися винищити інші народи, особливо московський, а ми, незважаючи на всі їхні підступи, продовжуємо й до цієї днини на своїй, Богом даній, землі утверджуватись, то ніхто й ніщо не змінить Божого задуму стосовно нас.

Звичайно, тут варто нагадати й про те, що наш народ, не зумівши згуртуватися заради виконання Божого задуму жити вільно й побожно, став поклонятися людським ідолам – вождям нечестивим, що творили з підкорених ними народів новий Вавилон, забувши, що Творець цінує кожен, створений Ним народ, як дорогоцінну перлину. А народ український, замість того, аби почати боротьбу із своїм найбільшим ворогом, продовжував на нього працювати й, наче обмарений розумом, віддавав у жертву його ненаситним бажанням своїх синів і доньок, перемішував їх із своїми і таким чином гублячи визначену нашу національну самобутність. Ми втрачали власне лице, все більше й більше стаючи невпізнаними перед Божим зором.

Але згадаймо історію ізраїльського народу, яка повинна бути для нас повчальною. Коли ізраїльтяни почали перемішуватися родинними зв’язками з моавитянами, тобто почалося кровозмішування з чужинцями, що загрожує невиправними генетичними змінами, а своїми серцями приліпилися до чужих божків, поклонившись їхнім ідолам та приносити їм жертви, то за законом кари за гріх, увесь народ Божий повинен був бути винищеним. Та Бог милостивий. Він чекав праведного вчинку хоч когось із юдеїв, вчинку, який відведе кару за гріх. І цей вчинок не забарився: Фінеєс, онук Авраама, запечалений беззаконням народу увірвався до палатки одного ізраїльтянина, що привів мадіанитянку для співжиття, і вбив їх.

Цим вчинком припинилася зрада, через яку ізраїльтяни мали не одну поразку від своїх ворогів мадіанитян, які «вороже вчинили» із синами ізраїльськими, спокусивши їх своїми доньками. І тоді «припинилася поразка синів Ізраїлевих», а Бог дав їм мир і сказав: «ворогуйте з ними й уражуйте їх». А Мойсей наказав повісити всіх князів народних, які своїм розпутним життям дали поганий приклад і всьому народу, а народ злякався й покаявся у своїх гріхах. Тільки після цього народ, що згадав про Бога й приніс Всевишньому покаяння, зрушив з місця після тривалого стояння в пустелі.

До речі, після цього ізраїльтяни перемогли й підкорили народи, заволодівши їхніми містами і землями.

Так само повчальним для нас повинна стати й історія Содому й Гомори, жителів яких врятувало від Божої кари лише те, що серед них, розбещених гріхами й усілякими пороками, були ті, хто вів праведне життя.

Коли Бог вирішив покарати жителів Содому й Гомори винищенням за їхнє розбещення, то «підійшов Авраам і сказав: невже Ти знищиш праведного з нечестивим? Не може бути такого від Тебе!» І милостивий Господь відповів: «Якщо знайду в Содомі п’ятдесят праведників, то заради них не знищу це місто». Ми знаємо, що Господь пообіцяв Аврааму не знищувати грішне місто, якщо там виявиться всього лише десять праведних людей. Такою є милість Божа.

Розбещення тілесне й розбещення духовне, особливо, коли народ відступається від Бога, від віри своїх предків, що вчинив наш народ, масово перейшовши з православ’я в інші віри, чужі своїй суті, відпав від істинної віри, то цей духовний блуд, не міг не притягнути нещастя, яке вилилося війною на Донбасі.

Коли подивитися на релігійний простір України, то ми побачимо, що саме на Донбасі найбільше засилля різноманітних протестантських християнських течій, які складають більшість релігійних громад цього краю. А ще мусульманські, буддистські і, навіть, сатанинські. Православ’я, незважаючи на величні храми, опинилося в меншості, а окрім того, воно за духом ще й не українське, а російське, більшість священства якого підтримує війну проти України.

Але ми бачимо, що Господь дає перемогу не сильнішому, а праведнішому. Якщо ми порівняємо рівень православної віри в Росії й Україні, населення якої в кілька разів кількісно менше, то побачимо, що наш народ за побожністю значно переважає російський. Особливо це стосується Західної України, де храми під час богослужінь переповнені віруючим людом. А коли почалася війна, то українці масово стали на молитву. І ось саме за віру, за беззлобність, за щиру любов до Вітчизни, що не очікувано з такою силою спалахнула після кількасотрічної сплячки в байдужості у наших серцях, Господь не дав перемоги ворогу, який намірився нас знову підкорити, користуючись допомогою тих, хто відвернувся серцем від землі, яка їх народила й вигодувала.

І знову в силу вступає закон праведності. Росіяни забажали заволодіти нашими містами й селами, всією нашою землею й знову поставити нас собі на службу, визискувати наше духовне багатство, за рахунок дарів, якими Творець щедро наділив українство, за рахунок вливання в свою кров значно чистішої української крові, збагачувати власну, що вони робили впродовж усього часу, заселяючи наші міста й села, а наших людей розсилаючи по всіх куточках своєї необ’ємної території, щоб там, на чужині, вони забули чийого роду й племені.

До речі, один відомий російський політолог, радник кремлівського керівництва, років десять тому писав, що із втратою України, вони втратили 75 відсотків свого генетичного потенціалу. Отже, ми були для них лише «генетичним потенціалом», але не рівноправним народом! Це яскраво видно з усієї кривавої історії їхнього відношення до нас, кого вони не вважали за народ, позбавляючи нас мови, культури, історії, Богом даної самобутності. Ми були лише генетичним матеріалом для творення їхньої нації, яку вони ліпили кілька століть поспіль і якої так і не зліпили. Адже те, що створив Бог, людина знищити не в силі, що собі намислювали й планували біснуваті кремлівські керманичі, а в Бога свій план. І хто стає поперек Божого шляху, той неодмінно отримує від Нього жорстоке покарання.

Тому то, коли Росія послала на підкорення волелюбного українського народу добре озброєні війська, перед цим озброївши і місцевих своїх сателітів, для яких українська земля так і не стала рідною, а в нас було зовсім мало воїнів, то сталося для кремлівських керманичів неочікуване – чисельно менші й слабко озброєні, переважно добровольці, вони зупинили загарбника й, навіть, погнали його назад.

Так, ми ще не звільнили всієї нашої території, яку окупував ворог, він ще продовжує вбивати наших людей і грабувати наші заводи й шахти, руйнувати будинки людей і творити ганебний розбій, але з ним буде, як було з до того непереможним воєначальником Ісусом Навином.

Жителі невеличкого містечка Гая сміливо вийшли на зустріч набагато чисельнішого ізраїльського війська і здолали його так, що «ослабло серце народу (ізраїльського, авт.) і стало, як вода» (Іс. Нав. 7:5). Коли ж воєначальник Ісус Навин запитав у Бога про причину своєї поразки, то Він відповів йому, що причиною поразки були грабежі: «Згрішив Ізраїль і порушили вони заповіт Мій, який Я заповів їм, і взяли із заклятого, і вкрали й приховали, й поклали між своїми речами» (Іс. Нав. 7:11).

Наш же народ, що століттями виховувався на Божих заповітах і з покоління до покоління зберігав їх у своєму серці, не посмів чинити беззаконня, а навпаки, допомагає людям на звільнених землях виживати. Хоча їм потрібна набагато важливіша допомога – їх ще треба наполегливо, з розумінням проблеми, виводити із стану духовного рабства, адже зараз вони ще вперто тримаються за кайдани, за тенета своєї світоглядної зашореності.

Це як історія з ізраїльським воїном, який через свою жадібність, коли захопили Єрихон, привласнив собі чуже майно, а коли численне ізраїльське воїнство наблизилися до Гая, то Господь за гріх покарав їх страхом і вони кинулися втікати. Цього разу непереможний воєначальник Навин отримав прикру для нього й для Ізраїлю поразку. Я щойно про це говорив.

Тобто, якщо навіть один воїн у війську здійснить крадійство, вчинить мародерство, займеться насильством чи осквернить святиню, або вчинить якийсь інший тяжкий гріх проти Божого заповіту, то таким чином він створить перешкоду для успіху свого військового підрозділу чи й, навіть, всієї армії. Ні військо, ні його командувач, ні звичайний солдат не сміють порушувати закони Божі.

Взагалі, гріх воєначальника проти Бога й Божого закону рівнозначний зраді й здачі в полон противнику. Не треба ніколи забувати, перш за все, державним керманичам і генералам та офіцерам, що під час війни відомста за скоєні гріхи наступає значно швидше, ніж за мирного часу. Війна є швидкою Божою розплатою за злі справи, що люди творять впродовж тривалого часу за мирного життя.

Можливо, це звучить жорстоко, але на війні не буває випадковостей. Ми плачемо й печалимося, коли бачимо покалічених у бою, або коли хоронимо загиблих, незалежно від того молоді вони чи старшого віку. Кожна людина хоче жити в цьому прекрасному, Богом твореному світі, вважаючи, що їй визначено Творцем ледь не вічність, але завжди відбувається визначене Богом, або спрацьовує непорушний Божий закон про розплату за гріх – в мирний час, чи воєнний, цією людиною, чи кимось із її роду.

На жаль, куля, осколок міни чи снаряда потрапляє, куди йому визначено. Випадковостей немає, хоча кожен із нас сумує за загиблими й покаліченими, за зруйнованими містами й селами. Чому саме Донбас обрав ворог, щоб розправитися з непокірною Україною? Чи не тому, що тут було найбільше зла, найбільше нелюбові до Вітчизни, найбільше карних злочинців, продажних і загребущих керівників. А Бог не міг бути з такими.

Гріхи керівників і є однією з головних причин воєн і катастроф, нечестя народу, яким вони управляють, бо їхня негідна поведінка і їхні ганебні вчинки розбещують народ. Своїми беззаконнями вони ображають Бога, хоча й будують храми, але таке будівництво злочинними руками без покаяння, невгодне Богу.

Якщо звернутися до Святого Письма, то в третій Книзі царів побачимо, що доки цар Давид чинив вірно і не гнівив Господа, то він перемагав усіх ворогів, тому що «йшов за Мною всім серцем своїм, роблячи тільки угодне перед очима Моїми» (3 Цар. 14:8), – як говорить Господь.

З історії ми знаємо, що той, хто в засліпленні гординею, забував Господа і Його слова «Люби ближнього свого», надіявся на силу своєї зброї, той завжди терпів поразку чи у війні, чи, отримавши тимчасову перемогу, уже в мирний час, як то сталося з Радянським Союзом. А той, хто із смиренням у серці, не надіючись на зброю, з покаянням звертається до Бога з проханням про допомогу, той зі славою перемагає.

Українці завжди знали, що на війні солдат повинен бути без гріха й міцний духом, повинен зі страхом стояти, як свічка, перед Богом, а перед ворогом бути сміливим і безстрашним. Це не просто знають і керуються на нинішній війні українські воїни. Ці високі якості, що від Бога, завжди були притаманні нашому народу, адже духовно він ще, слава Богу, не розбестився до тієї крайньої межі, за якою починається духовна деградація, що її ми спостерігаємо в нашого північного сусіда.

Творець заклав в українську душу найвищі людські якості – духовність, моральність, етичність, тонке відчуття добра й жертовної любові до рідної землі, до України як неньки, до своєї родини. Ці якості за жодної епохи, на щастя, не руйнувалися розтлінними віяннями, трагедіями, геноцидом, що навалювалися на Україну із Заходу та з Півночі. Нині вони мають вирішальне значення і в нашій першій Вітчизняній війні за незалежність і гідність.

Російське керівництво й генерали російської армії не врахували пробудження волелюбного духу українського народу, його культури, яка пронизала душу й серце людяністю й саме нею вирізняється серед варварської реальності сьогодення. Культурній свідомості взагалі притаманне відчуття межі між дозволеним і недозволеним, а це відчуття розвивається впродовж історичного розвитку народу і є його історичним досвідом. Тому ті чинники, що характеризують народ як єдину цивілізаційну спільноту, є свідченням історії його поступального руху вперед, для якого визначальним є віра в Бога, земля як опора і національні традиції.

Кремлівським же керманичам це важко зрозуміти, бо вони є представниками переважно народу кочового, що генетично злився з малорозвиненими на той час племенами, які заселяли заліснені та заболочені території північної частини Росії. А для цього народу головними цінностями в житті виступають сила й авторитет, які випадають з контексту людяності.

Хоча, з ходом історії, відбувалося і всотування у свідомість цього конгломеративного народу культурних і віросповідних досягнень народів європейських, головним чином українського, але це вже було наслідком історичного процесу, а не вихідного пункту культурної свідомості.

Філософія раціонального мислення президента Росії Путіна і його оточення покладала всі свої сподівання в збройному загарбанні України на силу російської зброї та український менталітет «моя хата скраю». Все це разом узяте повинне було б спрацювати на швидку перемогу якнайкраще, адже вони мали ще й підтримку свого народу, що: «засліпив свої очі і зробив своє серце кам’яним, тому не бачать очима і не розуміють серцем» (Ін., 12:40).

Але так не сталося, тому що пробуджений дух свободи в тій чи іншій мірі в більшості українців, преобразив і їхнє мислення, вивівши із стану байдужості у стан готовності перемогти ворога безстрашністю, силою духу, що долає навіть значно сильнішого суперника патріотичним піднесенням та героїчною волею до перемоги.

Видатний воєначальник ізраїльтян Ісус Навин перед своєю смертю, зібравши навколо себе народ, прорік: «Один із вас прожене тисячу, тому що Господь Ваш Сам веде бій за вас, як і говорив вам. Тому прагніть любити Господа, Бога вашого» (Іс. Нав. 23:10-11). Сказане вождем єврейського народу багато разів збувалося як і в часи суддів, і в часи царів, і пізніше, скажімо в часи Макавеїв. Особливо показовим була історія з часів судді Гедеона.

Ізраїль дуже збіднів, перебуваючи під гнітом мадіанитян, і тоді грішні ізраїльтяни згадали про Бога й у відчаї заволали до Нього, благаючи спасти їх від поневолювачів. Господь змилувався над ними й звелів Гедеону звільнити народ від мадіанитян. Але з тридцяти трьох тисяч, яких Гедеон зумів зібрати на війну з ворогом, Господь залишив лише триста воїнів. «Як я спасу Ізраїль?», запитав розгублений Гедеон, на що Господь відповів йому: «Я буду з тобою й ти уразиш мадіанитян, як одну людину» (Суд. 6:16). І триста чоловік отримали завдання перемогти величезне військо!

Що ж зробив Гедеон із своїм маленьким загоном? Він дав у руки кожному солдату трубу і порожній глечик, в якому горіла головешка. Підійшовши до стану ворога, всі солдати затрубили в труби й розбили глечики. Триста труб грянули, як одна, і триста факелів засвітилися з усіх сторін. Мадіанитяни злякалися, їхні верблюди як очманілі бігали по табору, а солдати, не впізнаючи нікого в лице серед темної ночі, вбивали один одного мечами, а інші тікали геть із табору, але також були вбиті. Таким чином перемога Гедеона була цілковитою. А за нею прийшло й визволення Ізраїлю від мадіанитянського поневолення.

Гедеон і його невеликий загін воїнів щиро повірили в Божу поміч і перемогли. А яка доля чекає народ, серед якого більшість невіруючих, ми бачимо із Одкровення Божого: «Нечестивим немає миру», – говорить Господь пророку Ісаї. Ось такою є їхня доля. Сумна доля тих, хто затіяв біду на Донбасі. І доки люди своїми злими думками, негідними почуттями і справами воюють проти Бога, то миру не буде. Війна тому й виникла там, що саме там було посіяне її насіння.

На запитання про те, яким чином милостивий Бог допустив жорстоку війну, можна відповісти іншим запитанням – як люди, яким Бог відкрив свою волю і Свій закон, можуть без сорому і покаяння постійно ображати Бога і ганьбити Його закон життя? Тому люди, як би це жорстоко не звучало, заслужили цю війну.

А чи можна все змінити? Можна! Для цього треба змінити себе в собі, виправити думки, спрямувати в єдине русло з усім українським народом і піти за Тим, Який сказав: «Я є Шлях». Можна, якщо захотіти. Але чи захочуть?

Від падіння в безодню і до спасіння з неї й безпеку – всього лише один крок. Чи захоче населення Донбасу відступитись хоча б на крок від жахливої прірви, над якою стоїть? Бог чекає від них відповіді як люблячий і турботливий батько.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Великий Піст – це хресний шлях Ісуса Христа на Голгофу, який ми, якщо вважаємо себе справжніми християнами, людьми, котрі при хрещенні «одяглися в Христа» заради спасіння, повинні пройти разом із своїм Господом. Ми повинні підставити під хрест Господа свої слабкі плечі й разом із Ним, своїм Спасителем, в терпінні плоті й духа, пройти Його шлях від ночі зради в Гетсиманському саду й по кам’янистій дорозі до Голгофи. Ми повинні стояти з розчуленням серця й у глибокому покаянні разом із Божою Матір’ю, іншими чотирма жінками та юним Іоанном біля розіп’ятого Христа в той час, коли багатотисячна юрма шаленіє й біснується в торжестві зла над добром. Але з цього терпіння, омившись покаянням, в невимовній радості ми зустрінемо у Великий День Воскресіння Христового в храмі Божому нашого воскреслого Живого Бога – Ісуса Христа.

Ми пройшли половину Великого Посту. Перед нами найтяжча його половина – знемагає під вагою величезного хреста пошматований тортурами Ісус, з останніх сил несе на Собі знаряддя Своєї смерті, осміяний і обпльований. По який же бік ми з вами – під хрестом разом з Ісусом, обливаючись кривавим потом, чи в очманілій від передчуття крові юрмі Його ворогів? Чиї ми діти – Христові чи дияволові?

Якщо перебуваємо в посту тілесному й, головне, духовному, якщо страждаємо з Христом, то ми – Христові, а коли біснуємося в пристрастях, гордовито оминаємо храм Божий та ще й богохульствуємо, шаленіємо у відчуттях гріховної насолоди пияцтва, наркоманії, розпусти, лихослів’я, самолюбування, то ми – дияволові.

Тому, хто ще не схаменувся – схаменіться! Хто ще не почав постувати, візьміть на себе посильний тягар посту тілесного – в їжі, а посту духовного – в поведінці зовнішній і внутрішній.

Великий Піст – це період особливої духовної і тілесної праці, коли кожна віруюча православна людина відгукується на слова Ісуса Христа: «Цей же рід не виходить інакше – тільки молитвою й постом» (Мт., 17:21).

Що ж це за рід такий, якого треба вигонити з людини та ще й, перш за все, нею самою, її особистими зусиллями? А це – наші гріхи, які умертвляють наші душі, роблять їх непридатними до воскресіння в Ісусі Христі й тому нам, віруючим правдиво, на цьому короткому відтинку часу – тієї миті, коли в небесах і на землі зазвучить торжествуючий голос Церкви: «Христос воскрес!», треба крок за кроком наполегливо вичавлювати із себе раба гріха. Великий День – свято Воскресіння Христового – наближається владно й велично. Яким зустріне воскреслого Господа кожен із нас – гідним стояти перед Його величчю, чи з опущеними від сорому долу очима? Протягом цілого року ми те й робимо, що умертвляємо гріхами свої душі. І, от, саме піст і молитва стають для нас першими засобами для досягнення воскресіння із мертвих разом із воскресінням Ісуса Христа. Наш піст повинен закінчитися так, щоб ми звільнилися від гріха, що мучить нас, і відчули, як воскресіння з духовного омертвіння стає смислом нашого життя, інакше піст наш не досягне мети.

Отже, ще кілька седмиць і багато з вас, готуючись до Великодня, буде приступати до Таїнств сповіді та причастя Тіла й Крові Христових, як гідного завершення посту. Але причастя Тіла й Крові Христових, є гідним завершенням життєвого шляху взагалі.

Тому кожне слово, яке я скажу, нехай як краплі роси живодайної, зросить ваші зранені гріхами душі і спонукає до переміни життя з допомогою покаяння і сповіді.

Бог дав людині життя на землі не лише для того, щоб вона здобувала хліб насущний в поті чола свого, їла, пила та спала, а перш за все, щоб вона спасалася у життя вічне, працюючи й духовно в поті душі своєї. Основа ж такої духовної праці – покаяння. Воно народжується в душі, як паросток тополі, який, відчувши поклик сонця, пробивається на світ Божий навіть крізь товщу асфальту і тягнеться пагоном до неба. Прийде час і паросток виросте в могутнє дерево. Але якщо паросток не відчує поклику сонця і не потягнеться до нього, то так і лишиться в темені землі, не народившись для нового життя.

Так і людина. Не відчувши поклику Бога до святої праці спасіння, живодайного тепла Його любові, яке і оживотворяє, і наснажує, і вводить у таїну зустрічі й спілкування з Ним, Отцем Небесним, людина залишається гинути і втрачається для життя вічного, випадає із світобудови, як випадає цеглина із вже змурованої стіни дому. Такою оживотворяючою зустріччю із Христом і є сповідь як примирення людини, котра до того жила у сваволі своєї гордині, жила в безладді душі й тіла, перебуваючи поза Тілом Христовим – Його святою Церквою.

Христос ніколи від нас не відвертається, бо Він нас усіх любить Своєю хресною любов’ю, зміцненою кров’ю розп’яття. Навпаки, ми, поселивши у своїх серцях лукавство, байдужість до Його жертовного подвигу, відходимо від Нього, вкручені життям у згубну круговерть, віддаляємося іноді так далеко, що тільки на схилі своїх літ наближаємося до Господа, та й то підходимо не завжди із трепетом, благоговінням, глибокою мірою відповідальності та вдячності. Але ж Він віддав Своє земне життя за нас, помер за нас з великої до нас любові!

Тому, перш ніж покаятися, нам би слід було подякувати Богу за те, що Він ні на мить не забував про нас, а в міру нашої готовності наближав нас до Себе, наближав мить благословенної зустрічі, після якої ми станемо хоч трішечки іншими, хоч на якусь долю ближчими до свого Спасителя. «Увійдіть в радість Господа свого», – говорить Спаситель.

Ми приходимо до храму на літургію із острахом – як прийме мене Господь з такою ношею страшних гріхів. Але одночасно і з радістю, бо ми, стільки років блукаючи манівцями життя, нарешті втрапили в дім Божий і можемо відважитися сказати: «Господи, милість Твоя до мене, грішного, безмежна і я дякую Тобі за любов Твою до мене, за те, що Ти привів мене у дім Свій і допустив до Себе. Дай же мені й можливість пізнати Тебе, і навчитися любові Твоєї. Дякую Тобі за все! Ти – радість моя! Ти – щастя моє! Пролий же на зранену душу мою благодать Твою і зціли її прощенням гріхів, причастям Святих Твоїх Тайн! І щоб радість моя в Господі була істинною і досконалою!»

І ось саме така зустріч із Господом може бути першою й останньою, але такою, яка наповнить все подальше життя наснагою, міцністю, силою, змінить докорінним чином. І тут не варто копатися в усьому своєму житті, а до цілковитої оголеності душі й серця поставити перед собою запитання: чим особисто я згрішив перед Богом, яким вчинком я проявив невірність Йому – кому і чому надав перевагу перед Ним, Володарем моєї душі та тіла? Тоді перед нашим духовним зором постануть усі наші огидні й непристойні вчинки, тоді серце наше заплаче: «Господи, стою перед Тобою як митар, як блудниця, як біснуватий і як сотник – помилуй мене! Прийми мене, як блудного сина, знайди, як вівцю заблукалу, прости і зціли!

Господи, як легко мені перебувати в суєті життя і як важко мені впокорювати себе, щоб у поклонінні стояти в молитовному усамітненні перед Тобою! Господи, прости!

Господи, як мені важко в смиренні йти до Тебе, як мені важко шукати Тебе повсякчасно, смирятися і боротися з гординею, плакати за Тобою день і ніч гіркими сльозами розпуки. Ти ж бо дав мені життя, покликав бути другом Твоїм, Ти помер на хресті заради мого спасіння, Ти затис у Своєму зболеному серці гнітючий крик, зустрічаючи смерть в Гетсиманському саду. І все заради мене… А що ж я, Господи?»

Митар стояв в трепеті в храмі за порогом у притворі, не сміючи навіть увійти до середини, знаючи, що Церква, то Божа святиня, в якій немає місця для гріха, і лише смиренно молився: «Помилуй мене, Господи, грішного, помилуй мене…» Тож сподоби й мене, Господи, навчитися в митаря, бо я увіходжу до храму Твого, а думками залишаюся там, у суєтному і ворохобному світі, з якого прийшов до Тебе, але ні думками, ні молитвами з Тобою не перебуваю. Дай мені, Боже, здатність проснутися від сну байдужості й маловір’я, не дай мені загинути в смерті гріховній окам’янілого серця, а розм’якши його, дай йому почуття розчулення, щоб плакало воно сльозами покаяння за гріхи мої тяжкі.

«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»

«Пречистому образу Твоєму поклоняюся, Милостивий, прохаючи прощення гріхів моїх, Христе Боже, з волі Своєї Ти тілом зійшов на хрест, щоб звільнити створених Тобою від рабства диявольського. Нині і я, грішний і обтяжений, приступаю до Тебе, Владики і Бога мого, не сміючи навіть поглянути на небо, а тільки молюся – дай мені, Господи, розум, щоб я гірко оплакував вчинки свої».

Боже, якби я Тебе любив, то я б шукав Тебе повсякчас свого гріховного життя, адже тіло моє наповнене благодаттю причастя святого Тіла й Крові Твоїх, життя моє навіки з’єднане з Тобою святим хрещенням, а Духом Святим у Тайні миропомазання Ти засвідчив мене перед Отцем Небесним і вічністю. Я ж увійшов до храму Твого святого сміливо й без-будь якого остраху, бо розум мій переповнений гординею, усілякими світськими помислами, спогадами, тривогами за діла мої, що поза стінами дому Твого, Господи. Боже, дай мені глибоке розуміння того, що гріхи мої, то біда для життя мого, і що ця біда насунулася на душу мою, як чорна хмара.

«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»

«О горе мені, грішному, бо я найгрішніший серед людей, що до храму Твого приходять, і немає в мені покаяння. Так дай же, Господи, моєму серцю розчулення, щоб сльозами покаяння я гірко оплакував вчинки мої!»

Боже, Ти заповідав любити ближнього свого більше, ніж себе самого. Ти сказав, Господи, що коли зробимо щось одному із малих цих, те зробимо Тобі. А я не слухаю повеління Твого – гординя й самолюбство терзають душу мою, штовхають на гнів, роздратованість, грубість. А скільки в мені нарікань, нетерпеливості, осуджування і недоброзичливості, немає любові в серці моєму до ближнього. Грішу і морально, грішу і матеріально, грішу всім на світі.

«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»

Господи, прийми покаяння від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Згрішив я, Господи, перед Небом і перед Тобою і став недостойний навіть поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою милостивість, порушив Твої заповіти й не послухав Твоїх повелінь. Але Ти не віддай мене на погибель із беззаконнями моїми, бо я навернувся й прийшов до Тебе з покаянням. Я, Господи, віддав себе на розтерзання пристрастям і гріхам окаянним, але Ти, Господи, навчав робити людям добро, а я увесь час відкладаю добрі вчинки на завтрашній день. Але ж дорога ложка до обіду, а не опісля. Я ж лише надіюся на те, що в душі моїй щось зміниться й стану іншим – добрим і лагідним, не буду проходити повз чиєсь горе, а першим відгукнуся із співчуттям і допомогою. Та проходять роки, а я все залишаю на завтра. Господи, так же не буде постійно! Прийде час і «завтра» не настане, тіло моє покладуть у домовину, а душа стане перед Тобою – своїм Суддею. Хто стане на поміч, хто мене оправдає? Що ляже на шальки терезів? Плоди добрих вчинків! Що осудить перед Твоїм праведним зором? Життя, проведене на землі! Господи! Провіряю своє серце і бачу себе винним перед Тобою, бо грішний зневірою, духовною глухотою, розслабленням у постуванні й молитві, відсутністю благоговіння перед святинями й тим, що не маю в серці своєму страху Божого. Багато що заволоділо мною: і страви смачні, і гарний одяг, і зручності в побуті, і пристрасть до речей, і все, що віддаляє мене від Тебе, Господи!

«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»

Коли будуть поставлені престоли на Страшному Суді, тоді життя кожної людини розкриється і горе тоді буде грішним. Знаючи це, душе моя, покайся у злих вчинках своїх! «Господи, пробуди мене від смерті гріховної, спання духовного й від лінощів! Позбав мене забуття, слабкодухості й окам’яніння сердечного, бо стою перед Тобою і не знаходжу жодного слова на своє виправдання, сліз не маю, не болить і не тужить серце моє, не плаче воно. Господи, торкнися серця мого любов’ю Твоєю, щоб воно розчулилося в покаянні і щоб сльозами я омив гріховність мою».

«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»

Багатогрішний, окаянний чоловіче, чому в лінощах час марнуєш? Переглянь життя своє і звернися до Господа Бога, щоб гірко оплакати вчинки свої!”

Господи, живу в лінощах, втрачаю час дорогоцінний, а дні лукаві, час невтримно спливає і невблаганно наближається час кончини і суду. Смерть за плечима, смерть до нас наближається по всяк час, суд перед нами, а ми живемо так безпечно, наче кожному відмірено тисячу літ. Боже, онови нас, потряси наші душі, Господи, дай пам’ятання смертної години, але так само дай нам і пам’ятання життя, щоб прожити його гідно. Господи, дай нам розірвати павутиння лінощів, стряхнути безвідповідальність за душу свою й долю свою. Дай нам сміливість переглянути життя своє, дай нам звернутися до Тебе, єдиного Спасителя нашого, дай нам відчуття й усвідомлення того, що без Тебе ми сироти і в самотині перебуваємо.

«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»

Праведники зрадіють, а грішники заголосять, тоді ніхто не зможе допомогти нам, а вчинки наші звинуватять нас. Тому перше кінця покайся, душе моя, у злих вчинках твоїх.

Господи, настане грізний час, коли я буду стояти перед Тобою і ніхто не зможе тоді допомогти мені, бо кожен стоятиме з усією відповідальністю за життя своє. Тому, Господи, сподоби до того дня мені принести покаяння, дай мені змінити життя своє, дай мені виправити його. Дай, Господи, кожному з нас можливість навчитися співстраждати, по братерському любити й носити тягарі один одного, як Ти й заповідав нам.

О, Боже, дай мені покаятися, дай мені відступитися від усяких злих вчинків, від думок гріховних і помислів лукавих, від захоплень бурхливих. Дай мені, Боже, розуміння важливості каяття, адже святі Твої це зрозуміли й незчисленна когорта грішників покаялися, то невже я такий кам’яносердний, що позбавлю себе єдино вірного спасіння – покаяння й виправлення життя! Тільки вірність Тобі, Господи, і виконання заповітів можуть спасти – Боже, допоможи! Господи, стряхни моє серце, стряхни моє життя, спонукай опам’ятатися, доки ще є час, доки не вичерпалося Твоє терпіння.

«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»

Господи, сподоби мене нині безмовно стати перед Тобою й серцем принести покаяння в тих гріхах, що я натворив, відпусти мені гріхи мої і допусти мене, Боже, до причастя Святих Твоїх Тайн на зцілення душі і на життя вічне… Амінь.

Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Дорогі мої! Цієї третьої неділі Великого посту, коли всі ми готуємося зустріти світле Христове воскресіння, наша Свята Церква виносить на поклоніння й цілування Хрест Господній, сила якого так часто прославляється в молитвах і піснеспівах: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо!» Тож і поговоримо про велику і нездоланну силу хреста животворящого взагалі, і особливо на цю неділю, яку називаємо Хрестопоклонною, бо цієї неділі вірні діти Церкви Христової, які проходять поприще посту в терпінні й борінні зі своєю многоликою в пристрастях плоттю людською і з дияволом, який особливо під час посту намагається їх розпалювати, – яскраво уявляють собі велич страждань Ісуса Христа, що їх Він витерпів заради нашого спасіння.

Тут нам слід уявою перенестися на дві тисячі літ назад і пройти разом з Ісусом Христом той хресний шлях, який пройшов Господь, несучи на Своїх плечах найстрахітливіше знаряддя тодішньої кари – хрест дерев’яний, на якому розпинали злочинців. А Він ніс – Свій хрест! Коли народ іудейський витребував у Пилата Ісуса на покарання через розп’яття, а солдати римського війська, надівши Йому на голову терновий вінець, повели на Голгофу, тисячі розлючених, розпашілих від спеки й передчуття видовища відомсти Тому, Який називав Себе Сином Божим, супроводжували цю воістину вселенську процесію. Зійшлася в одній площині гріховність і святість, ненависть і любов, зло і добро, і від того, хто переможе, залежала подальша доля всього людства.

Чи розуміли це оті тисячі знавіснілих і збайдужілих іудеїв, які споглядали на цю страту всього лише як на видовище, до якого звикли, – кому приємне, а кому відразливе, а хто з них і просто піддався стадній пристрасті озлоблення? Чи усвідомлювали вони те, що беруть на свою душу вічне прокляття? Бо коли ослаблий тілом Ісус під тягарем величезного хреста упав на дорогу, а якісь жінки ще дужче заплакали і заголосили з жалості, Він звів на них Свій зболений погляд і сказав: «Доньки Єрусалимські, не за Мною плачте, а за собою плачте і за дітьми вашими. Бо надходять дні, коли говоритимуть: «Блаженні неплідні, і лоно, яке не родило, і груди, які не годували!» Тоді до гір вони заблагають: «Упадіть на нас!», а пагорбам будуть казати: «Покрийте нас!» (Лк., 23:28-30). Адже ще раніше Ісус Христос говорив, знаючи наперед: «Тоді буде велика скорбота, якої не було від початку світу і не буде» (24:21). І щоб упередити оту страхітливу долю маловірного народу, Христос і віддає Себе на розп’яття, аби праведною кров’ю омити прадідний гріх людства і спасти його. «Плачте за собою…» – говорить нам Господь, тобто плачте за гріхи свої, покаянними сльозами омиваючи їх, щоб не сталося й нам тієї судної години, коли: «Люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її, і будуть бажати вмерти, та смерть утече від них» (Об., 9:6).

Але ще навіть не здогадувалися люди про те, що ця ганебна смерть, ця жертва за гріхи світу, на яку вони прирекли свого Спасителя, передує не менш важливій події – воскресінню Христовому, а разом ці дві вселенські події ознаменовують викуплення людства з погибелі до життя, гідного Бога, бо Ісус Христос розіп’яв гріхи світу разом із Собою, щоб примирити в Самому Собі душу й тіло з Богом через хрест, таким чином вбивши їхню ворожнечу і благовістивши мир. Через розп’яття на хресті й хресні страждання Ісус поєднав людей із Собою, а через Себе і з Отцем Небесним. Адже Він сказав: «Я є дорога, і правда, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін., 14:6).

Господь говорить: «Я є дорога…», тобто ідіть слідом за Мною, бо разом із тим: «Я є правда, і життя». Він уже не мав сили нести на собі хрест і тоді старшина воїнів окинув поглядом натовп, але всі чоловіки сахнулися такої участі й жоден із них не підставив своїх плечі, аби допомогти Ісусу. Ось бачите, який лукавий рід людський – Син Божий узяв на себе увесь тягар гріхів усіх і кожного, добровільно віддавшись на муки розп’яття, а ніхто з чоловіків, яких на тій дорозі була не одна сотня, не вихопився з натовпу, щоб допомогти знесиленому Ісусу. Тільки Симон Киринеянин підставив свої плечі, щоб хоч такою дещицею допомогти Страдникові.

Чи не так і зараз, коли тисячі з нас заявляють, що вірують в Ісуса Христа, вдаються до розмірковувань про Господа і вірних Його, здебільшого займаючись марнослівним мудруванням, а насправді лиш одиниці беруть хрест і несуть його на Голгофу із словами Ісусовими в серці своєму: «Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться себе і візьме хрест свій та йде за Мною» (Мт., 16:24).

Ми навчилися філософствувати, але не навчилися вірувати й бути вірними, ми не є на ділі православними, а тільки на словах. А слова, як та полова – подме найменший вітерець і вже розлетілась вона, що не лишилося й сліду. Ось так стається й з нами, українцями – вдаємося до полови, а власне зерно відмітаємо, його ж із задоволенням підбирають інші собі на збагачення. Тому ми й роз’єднані, розпорошені й не маємо в собі ні сили, ні снаги, щоб боротись і досягти мети, бо їмо не хліб життя вічного, а давимось половою омани. Ми й мети перед собою не ставимо, а живемо в безпорадності, не розуміючи й для чого. Нашим гаслом повинні б бути слова: «Бог і Україна», і увесь український народ мав би об’єднатись навколо рідної Української Православної Церкви з Патріаршим престолом у Київі, але, як і в усі попередні часи, так не сталося й нині. Більшість, осліплена облудою несамовитої брехні ворогів усього українського, а найбільше нашої державності, пішла за московськими попами, тобто лишилась у духовному рабстві, пішла за пастирями, що на ділі є вовками в овечій шкурі, які готують нашому народу нову духовну різанину, а з втратою незалежності й фізичну, бо за мету мають викорінити все українське до кореня, аби ми вже ніколи голови не підняли.

Як дві тисячі літ тому Ісус Христос ніс Свій хрест на Голгофу, отак і народ наш український у тяжких муках зрадництва й відступництва, а поряд із цим і у високих злетах душі й серця, несе свій хрест на Голгофу. І як Ісусу Христу ніхто не підставив плеча допомоги, так і від нашого народу інші народи відвертаються, хоча в той же час намагаються на нашій біді нагріти свої руки і натоптати прибутками кишені, роздвоюючи нас, насварюючи брата на брата, а сестру на сестру, аби не об’єдналися ми в єдину родину й не зажили своїм життям.

Але ж ми маємо дороговказ – Хрест, який є ознакою безмежної любові Божої і всепрощення. Хрест, навколо якого нам слід об’єднатися, простивши один одному всі образи, хто й на кого яку має, об’єднатися в єдину родину і здобути непереможну силу в боротьбі за віру Христову і вільну Україну. Нам треба відкинути свої власні земні потреби й міркування, тимчасові претензії і, дивлячись на Хрест – на страждання Христові, які є символом самовідречення заради спасіння всіх, дивлячись на терпіння до кінця, чуючи в душах своїх слова Господа: «Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде за Мною» (Мт., 16:24), боронити і віру православну, і Вітчизну нашу Україну, бо без цього ні життя гідного, ні нас самих, зрештою, не буде. А буде нова Руїна, після якої, можливо, ми вже не піднімемося як народ український, як нація гідних людей.

Але ми мусимо піднятися й утвердитися на планеті земля як українці – народ вільний і гідний своєї національності, свого обличчя, даного отцем Небесним, бо маємо перед собою прапор єднання – Хрест Христової віри. Але цей Хрест лише тоді матиме силу, коли буде наповнений вірою православною й відданістю Україні – єдиній і неподільній нашій Вітчизні тут, на землі, міцно поєднаній Христом Ісусом з вітчизною небесною – Царством Небесним. Амінь!

Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

«Встану, піду до батька мого» (Лк. 15:18)

Сьогоднішнє моє слово про блудного сина, за якого Ісус Христос розповів притчу, а ми з неї повинні взяти повчання, бо в ній, як у дзеркалі, ми бачимо відображення свого життя. Небагатьма словами серцезнавець Господь в особі однієї людини показав, якою обманливою є насолода від гріха і якої шкоди душі та тілу завдає марновірне віддалення від життя з Богом, і яким спасінням є повернення під дією благодаті Божої знову до Бога, до життя благочестивого.

«Блаженні непорочні в дорозі, що ходять Законом Господнім! – співаємо ми в 118 (119) псалмі. – Блаженні… хто шукає Його всім серцем».

Щасливі такі люди. Але чи є вони серед нас? Чи не схожий кожен із нас на того блудного сина, який, ще не встигнувши змужніти і стати дорослим, уже зажадав від життя утіхи і вдоволень, не затративши хоч якоїсь праці, заплутався на своєму ще такому юному життєвому шляху?

Звичайно, коли оглянутися навколо себе, то побачиш стільки солодких принад цього світу, що голова йде обертом і не кожному під силу втриматися від того, аби хоча б покуштувати. Але ж ми знаємо, що солодке – не гірке, один раз лизнувши, вже важко утриматися від настирного бажання насититися досхочу. Ось і молодший син одного чоловіка, підрісши, зажадав від нього своєї частки від статків, які той надбав багаторічною працею.

Він сказав батькові: «Отче, дай мені частку майна, яка належить мені!» (Лк. 15:12), бо був далекий від Отця небесного, а, отже, і від батька земного. Адже коли б він мав віру Божу в своєму серці, то спершу б звернувся до Господа зі щирим проханням: «Дай мені розуміти дорогу наказів Твоїх», бо: «Руки Твої створили мене й збудували мене – подай мені розуму» (Пс. 118:27, 73).

Господь зглянувся б на його прохання і дав би розуміння того, що корисне для душі, а що завдасть шкоди і стане на заваді як спасіння духовного для життя вічного, так і великих втрат матеріальних у житті світському, дав би дар розпізнавання корисного і шкідливого. Сказав же Господь людським синам: «Не будь поміж тими, що жлуктять вино, поміж тими, що м’ясо собі пожирають, бо п’яниця й жерун збідніють, а сонливий одягне лахміття» (Пр. 23:20-21).

Тож якби він вірував і прислухався до голосу Господнього, а відтак і до голосу свого батька, тоді б він не засмутив його вимогою поділу спадщини, а вчинив би, як старший брат, котрий залишив свою частку в батька, якого любив чистим серцем, слухався його в усьому і навіть не міг помислити віддалитися від нього, як молодший.

Звичайно, батько дуже засмутився і мав велику скорботу, бо як людина, яка вже мала життєвий досвід і мудрість, розумів, що юний його син навряд чи зуміє втримати свою частку спадщини. Так воно й сталося. Забравши свою частку добра, молодший син за кілька днів повіявся з нею в світ далеко від батьківського дому.

Отримавши, нарешті, волю в своїй поведінці, він вдався в чужій стороні до життя розпутного, якого прагнув, ще коли перебував у родині: пив, гуляв, веселився з блудницями, як кажуть – смачно їв і солодко спав, доки розтринькав усе своє добро. Але ж повчав мудрий цар Соломон: «Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється – кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка, пантруватимуть очі твої на чужі жінки і серце твоє говоритиме дурощі…» (Пр. 23:31-33). Та не прислухався до голосу мудрого Соломона нерозумний молодик.

І ось саме в цей час приходить до нього розплата за зневагу до заповітів Отця Небесного – розпутне життя, яке вів, за зневагу до спадку свого батька, набутого його важким трудом – в тій стороні через неврожай настав великий голод і він став бідувати. Але ж сказано було: «Хто кляне свого батька та матір свою, погасне світильник йому серед темряви! Спадок спочатку скоро набутий – не буде кінець його поблагословлений!» (Пр. 20:20-21). І Апостол Матвій передає слова Господа: «Бо Бог заповідав: «Шануй батька і матір» (Мт. 15:4). І в Старому Заповіті говориться: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі» (Вих. 20:12).

А він знехтував батьковим трудом, розвіяв плоди його праці і поту солоного по вітру у втіхах тілесних і тому кара Божа за це неминуча: «Так говорить Господь: «А ви, що Господа кидаєте… то вас відрахую Я для меча й на коліна впадете ви всі на заріз, бо кликав Я вас, та ви відповіді не дали, говорив був, але ви не чули й робили лихе в Моїх очах, і чого не хотів, вибирали собі!» Тому Господь Бог каже так: «Ось будуть раби Мої їсти, а ви будете голодувати, ось будуть раби Мої пити, а ви будете спраглі, ось будуть раби Мої радіти, а ви посоромлені будете… і Господь Бог тебе вб’є» (Іс. 65:11-13, 15).

Нещастя накликав непокірний син на свою нерозумну голову, бо що і хто може спинити самого Господа у Його гніві? Але й тут блудний син ще не повністю схаменувся. Він злякався лише голодування і голодної смерті, коли побачив, що ніхто задарма не дає навіть черствої шкориночки хліба. І тоді душа його вперше затремтіла: «Що робити?!» – заволав він у своїй душі. На які засоби жити, адже кому без грошей він тепер потрібний – пиякам та блудницям? Ні! Багаті також водяться лише з рівними собі. Але ж і помирати голодною смертю йому теж не хотілося, бо ж іще молодий і повний молодечої снаги!

І від безвиході він найнявся до одного багатого чоловіка на роботу. А той послав його пасти свині. Зрадів він, думаючи: «Тепер з голоду я не помру!» Та яким був пайок робітникові голодного року! Так і тут – молодому й здоровому чоловіку не вистачало тієї жмені страви, яку виділяв йому на харчування господар свинячого стада, і тоді він став їсти ріжки, котрими годували свиней, радіючи з того, що хоч цим наповнює свій порожній шлунок. Це помітили інші доглядачі за свинями й обурилися, заборонили йому відбирати у свиней харчі, адже їх треба було відгодовувати для доходу. Облаяний і побитий, він гірко заплакав і подумав, врешті прийшовши до тями й усвідомивши все те, що накоїв: «Що ж я наробив? Скільки наймитів у батька мого мають хліба надміру, а я тут з голоду гину» (Лк. 15:17).

Аж ось, коли до нього прийшло розуміння своєї неправоти – адже не сподобався йому порядок, який панував у домі й завдяки якому був і достаток, і радість життя. Та не вмів він шанувати того, що вже мав, але чого не надбав своїм трудом. Хіба мало нині таких серед нашої молоді? Але що отримав? Йому відмовили навіть у їжі, якою годували свиней! Чи не схожі на цього блудного сина нинішні гультіпаки, наркомани, п’яниці, нероби, крадії? Хіба не про них ця притча? Та чи всі вони, врешті, опам’ятовуються, визнають свою помилку, кажучи: «Встану, піду до батька мого і скажу: отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже недостойний називатися сином твоїм. Прийми ж мене, як одного з наймитів твоїх!» (Лк. 15:18-19). О, яке це щастя, що син отямився вчасно, коли ще, як говорить апостол Павло: «Триває те «нині», щоб хтось із вас не став жорстоким через підступність гріха» (3:13)!

От і виходить, що наші гріхи – деспоти для нас, саме вони приводять нашу свідомість до гордині, а наші серця до черствості, за якою стає можливим і гнів, і самодурство, і ненависть, і жорстокість, і лихослів’я, які поступово втягують нас у непроглядну темінь диявольського світу, вибратися з якого можна лише доклавши неймовірних зусиль – духовних і тілесних. Таких зусиль доклав і блудний син. Він таки пішов до свого батька. Давайте згадаємо, як батько, відпустивши сина, весь час перепитував за нього, а зачувши, що в тому краї настав голод, все виходив за свій маєток і дивився, чи не з’явиться на горизонті його син, бо батькове серце, любляче й милостиве, вже давно його простило і вболівало за його долю. Батько плакав і душа його знемагала в очікуванні, а очі вдивлялися в далину – чи не з’явиться син.

І, врешті, дочекався! Одного дня побачив, що йде його син, обірваний, виснажений і голодний. Кинувся йому назустріч, обійняв і на радощах заплакав. Ще не встиг син покаятися перед ним, а він уже розпорядився своїм рабам: «Принесіть кращий одяг і одягніть його, і дайте перстень на руку його, і взуття на ноги, і приведіть відгодоване теля, і заколіть: будемо їсти і веселитись, бо цей син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15:22-24). Цим він висловив і свою любов до нього, і показав, що він займає почесне місце в домі, і що він знову приймає його, як сина. Більше того – на радощах він запрошує всіх наближених до застілля, щоб таким чином відзначити повернення сина. Немає меж батьківської любові!

Ця притча про блудного сина має в собі глибинний зміст, бо в образі земної людини – батька – ми бачимо Самого Бога, а в образі блудного сина – нас із вами, яким Творець дав дар власної волі і заповідав бути святими, як святий Він, бо написано: «Я – Господь, Бог ваш, і ви освятитеся і будьте святі, бо святий Я, і не оскверняйте душ своїх» (Лев. 11:44) і Апостол Петро передає слова Господа: «Будьте святі, бо Я Святий!» (1 Пет. 1:17). Тож і належить нам намагатися наслідувати Його, Отця Небесного, у святості своїх мислей, почуттів і справ, що ми їх робимо повсякчас, бо таке буття наше на землі, і як любить нас безмежно Отець, так і ми повинні любити Його, Джерело життя і блаженства, а любов – це завжди відданість і вірність. В іншому ж випадку ми стаємо грішниками, стаємо рабами своїх пристрастей, які роз’їдають нашу душу, вводять її в пекло. Бо блаженство лише в Богові і від Бога, а поза Богом блаженства немає, поза Богом темінь непроглядна царства пристрастей. То як же ми можемо не любити Того, Хто створив нас, Хто дав нам: «Життя і дихання, і все» (Дії. 17:25). І в Книзі Буття записано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її – і стала людина живою душею» (Бут. 2:7).

А ми думаємо, що сила, здоров’я, здібності, молодість, краса – це тільки наше і ми можемо жити за своєю волею. Але ж воно не наше! Його дав нам Сам Господь, кожному в міру його! Від Бога все! І нічого приндитися, що ми можемо щось робити по своїй волі. То вже – сваволя. Та сваволя, яка й блудного сина так захопила пристрастями, що помутнів його розум і він відступився від свого батька, ледве не загубив свою душу, ледве не втратив свого життя. Бо де сваволя, там і гординя, а разом ці два взаємопов’язані пороки – страшна річ для людини, згубна.

Але ж ми тіло, порох, тобто земля, і без Бога не можемо мати душі, бо будь-яка душа від Бога, вона тягнеться до Нього, прагне Його, а без душі ми отой порох, якому ніколи не бачити неба, пристановище якому вічне пекло. Адже в людини, для якої немає Бога, душа не знає Його і не прагне до Нього.

І в той же час як тяжко нудиться така душа у в’язниці тіла, скута ланцюгами гордовитого розуму, яку порожнечу і самітність вона терпить, які тортури зносить! Адже, на відміну від тілесного розуму, душа знає і бачить, яким благом для людини є щира віра, палка молитва і відвідування храму Божого, де вона отримує таку невимовну небесну благодать. Але ж знов таки на перешкоді стає гордовитий розум, якого без наполегливої духовної боротьби не перемогти, а, отже, і не повернутися до свого Отця.

І все ж, блудний сину, в які б далекі краї пристрасного світу ти не зайшов і скільки б добра Отця твого Небесного ти не розтратив, повернися до Нього – Він милосердний і милостивий, Він повсякчасно виглядає тебе з доріг твого блукання і радо розкриє тобі Свої батьківські обійми. В Ньому спасіння, а в дальніх краях пристрастей вічна смерть.

Ми викуплені з гріхів ціною крові Сина Божого, «Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16), тому і наша вдячність повинна стати для нас мірою ставлення до Бога. Сказав Апостол Павло: «Прославляйте Бога в тілі своєму і в дусі своєму, бо вони Божі» (1 Кор. 6:20). Не треба соромитися чи боятися стати перед Богом через нечистоту свою, бо сказав Він: «Прийдіть до Мене всі знеможені і обтяжені, і Я заспокою вас! Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірливий серцем, і знайдете спокій душам вашим. Бо ярмо Моє любе і тягар Мій легкий» (Мт. 11:28-30). То якщо ми через свою сваволю перестали виконувати Його навіть нескладні вимоги, які Господь нам дав, і стали відходити від Христа, слід негайно опам’ятатися й повернутися до свого Отця Небесного, адже тільки в Ньому знайдемо істинний спокій і втіху.

Який милосердний Отець наш небесний! До церкви не ходимо, тільки їмо, впиваємося, спимо та веселимося, від телевізорів не відходимо, віддаючи електронному дияволові чи не увесь вільний від роботи час, в усьому шукаємо насолоди й утіх, а Він все терпить нас на землі Своїй в надії на наше отямлення, наше навернення до істини, посилає на нас дощ і сонячне проміння, аби життя наше не переривалося.

Не варто забувати сказаного Господом Ісусом Христом:

«…Бог так полюбив світ, що дав Свого єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Iн. 3:16). Та не слід зловживати досконалою любов’ю Бога Отця, всьому ж бо є межа. Щоб не було й нам, як жителям Содому й Гомори, коли: «Послав Господь на Содом і Гомору дощ із сірки й вогню від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст і рослинність землі» (Бут. 19:24-25).

Так само не варто думати, що ми вже так нагрішили, що немає нам ніякого прощення. Ні, який би негідний вчинок ми не сподіяли, що б не вчинили – навіть найтяжчий гріх, але повинні ніколи не забувати того, що милосердя Господа безмежне і Він всіх нас закликає в Свою отцівську любов Божу, всіх хоче спасти. Слід нам повернутися додому – мати Церква чекає на нас повсякчас, душа її болить за нами, безпутними синами й доньками, що заплуталися в суєті життєвій, вона хоче спрямувати нас на вірний шлях спасіння, адже: «Плоть і кров не можуть успадкувати Царство Небесне, і тління не успадкує нетління», а буде так: «Коли тлінне зодягнеться в нетління і смертне зодягнеться в безсмертя, тоді здійсниться слово написане: «Смерть поглинута перемогою!» (1 Кор. 15:50, 54).

Та для цього треба нам пізнати благодать Божу, без якої ми бідні й нікчемні, і пам’ятати, що нас очікує духовна смерть, якщо ми подібно до блудного сина не звернемося до Бога всім серцем і не принесемо Йому покаяння в тому, що розтратили духовне багатство, яке Він дарував нам. Тож припадімо до ніг Спасителя зі словами: «Згрішили, Господи, перед Тобою і негідні називатися дітьми Твоїми, але Ти прийми нас, що каємося, спаси і помилуй». Амінь.

Архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій Шкурупій (ПЦУ)

Здивувалася жінка з мови про живу воду, бо не одразу зрозуміла, що Ісус мав на увазі не ту воду, що її черпають із землі, а ту, що складає саму сутність нашого життя. Тому вона знову запитала Його: «Господи, Тобі й черпати немає чим, а колодязь глибокий, звідки ж у Тебе вода жива?» А Господь відповів їй, вказуючи на колодязь: «Кожен, хто п’є воду цю, буде мати спрагу знову», маючи на увазі те життя світське, в якому ми, як одержимі, шукаємо задоволення й утіхи, але намагання наші, зрештою, виявляються марними. Та ж вода, яку обіцяє нам Спаситель, кажучи: «Хто буде пити воду, яку Я дам йому, ніколи не буде вже мати спраги, бо вода, яку Я дам йому, стане в нім джерелом води, яка тече в життя вічне», – є життям духовним, за яким журиться душа будь-якої людини, але на шлях якого стає небагато з нас.

Але більшість віддає перевагу пошукам задоволень у житті світському. Та коли запитати будь-кого про те, чи знайшов він омріяне вдоволення в своїх пошуках, то навряд чи знайдеться той, хто дасть ствердну відповідь. Адже знайти цілковите вдоволення в цьому житті неможливо, бо завжди в чомусь виявляється невдоволення, однак усі без виключення спокушаються тим, що намагаються знайти задоволення саме в цьому світі з його шаленими темпами і безліччю принад та спокус, які манять своїми благами, вводячи в гріх, але згодом приносять розчарування. Адже ті спокуси, які так манили до себе в молодості, стають уже зовсім іншими в старшому віці, але на зміну їм приходять інші й ми дивуємося, як попередні наші спокуси, яким надавали перевагу й до яких прагнули будь-якою ціною, могли колись вдовольняти нас, і тому шукаємо вже нових. І так до останньої своєї години людина все прагне нових і нових вдоволень від світу цього аж до того часу, коли Господь покличе на Суд.

І ось що цікаво – нині кожен із нас, аби не ходити до Церкви, не вірувати насправді, знаходить начебто дуже вдале виправдання: мовляв: «Я з Богом у душі». Але в такому випадку хотілося б знати – а чи захоче Бог у такій безвірній душі перебувати?! Гординя панує в такій душі, а не Бог! І тому Господь уділить «самовпевненим і тим, що не підкоряються істині, але віддаються неправді, – лютість і гнів» (Рим., 2:6), бо «вони не розуміють ні того, що говорять, ні того, про що запевняють» (Тим., 1:7), як говорить Апостол Павло.

Вся більш як двохтисячолітня практика християнської Церкви говорить про те, що лише та людина, яка багато духовно попрацювала над собою у виконанні й дотриманні заповітів Божих, перебуваючи в повноті Тіла Господнього – Церкви Христової, може сподіватися на Його милість. Не увійде Господь у душу лише тому, що комусь того заманулося. Про таке навіть подумати гріх, бо Ісус Христос є саме Світло, а ми – грішні люди, творіння Боже, і душі наші затемнені гріхами, бо відступили ми від Господа і чинимо діла темряви, тому все життя нам треба омивати їх сльозами покаяння. Душа грішника не може вмістити Господа, бо вона просто спопеліє від Його світла. Сказав же Господь: «Вийдіть з-поміж них і відділіться, і не торкайтесь до нечистого, і Я прийму вас, і буду вам Отцем, а ви будете синами й доньками Моїми» (2 Кор., 6:17).

Коли ж людина оцерковлює своє життя і є членом всієї повноти Тіла Христового – Церкви православної, бере участь у Божественних літургіях, сповідується перед Господом у своїх гріхах і приймає причастя Тіла й Крові Христових на відпущення гріхів, то Господь поступово очищає душу її від гріхів темряви і вже така, просвітлена, душа стане праворуч Господа як син чи донька.

Сказав Господь: «Суд же такий, що Світло прийшло в світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі» (Ін., 3:19). То чи може бути щось спільного у світла з темрявою? І чи може людина так самовпевнено говорити: «Бог у моїй душі», коли душа її окутана темрявою невір’я? Просто говорити: «Вірю» і не поклонятися Господу і Богу нашому Ісусу Христу – це вже є богохульство, а істинна віра і поклоніння полягають у найвищому злеті душі, коли віруючий досягає такого рівня, при якому він уже боїться не кари Божої, а боїться чинити гріх, бо йому соромно за вчинений гріх перед Господом. Тож коли сором такий перед Невидимим, то й віра в Нього велика, і такий віруючий може сказати: «Бог у душі моїй».

Але повторюю – така віра дається нелегкою працею людини впродовж усього її життя і може й таке бути, що лише в останню хвилину, перед відходом у вічність, людина може сказати це. А так легковажити іменем Божим є великим гріхом, за який доведеться відповідати перед Господом кожному у свій час.

Вкотре хочу звернути вашу увагу на головне, що є визначальним у вірі православній і наріжним каменем Православної Церкви. Але спочатку згадаємо, як Ісус чудодійним чином нагодував п’ять тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибами. Люди, наситивши свої нутрощі, вирішили, що саме Він і є Той пророк, Котрий повинен прийти у світ, і задумали зробити Його своїм царем. Перепливли на другий берег моря, знайшли Ісуса біля Капернаума, а Він сказав їм: «Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печать Свою Бог Отець».

Люди дивувалися з Його слів, не розуміли їхнього змісту і нагадали Ісусу, що колись давно, коли голод спіткав народ юдейський в пустелі, то Мойсей випросив у Отця Небесного манну і Той: «Хліб із неба дав їм їсти». Тоді Ісус сказав їм: «Я – хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустелі і померли. Я – живий Хліб, Який зійшов із небес, коли хто буде їсти цей Хліб, буде жити вічно. А Хліб, який Я дам, то є Тіло Моє, яке Я віддам за життя світу» (Ін., 6:48-51).

Тоді ще більше здивувався народ: «Як може Він дати нам Тіло Своє їсти?» А Ісус відповів їм: «Якщо ви не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Кров Його, то не будете мати життя в собі… Хто їсть Тіло Моє і п’є Кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в ньому» (Ін., 6:52-53, 56). А на Тайній вечері, коли їли всі, Господь, звертаючись до учнів Своїх – апостолів, взяв хліб, благословив, розломив і, роздаючи його їм, сказав: «Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє», а взявши чашу, благословив, подав їм і сказав: «Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт., 26:26-28). Це є заповідь Господа нашого Ісуса Христа, дана через апостолів усім вірним Церкви Христової, щоб мали постійну спільність із Ним через прийняття причастя Тіла і Крові Його.

Але вже й перші християни порушували встановлене самим Господом причастя і тому апостол Павло в посланні до коринтян говорить про це так, докоряючи: “Ви зневажаєте Церкву Божу… я від Господа прийняв те, що й вам передав, що Господь Ісус у ту ніч, в яку виданий був, взяв хліб, і поблагословив, розламав і сказав: «Візьміть, споживайте – це Тіло Моє, яке за вас ламається, це робіть на спомин про Мене». Так само і чашу взяв після вечері, і сказав: «Чаша ця – Новий Заповіт в Моїй крові, це творіть, коли тільки будете пити на спомин про Мене» (1 Кор., 11:22-25). А далі роз’яснює ще й таке: «Нехай же людина… їсть цей хліб і п’є з цієї чаші. Бо хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних і хворих, і чимало вмирає» (1 Кор., 11:28:30).

Господь ходив містами й селами, навчаючи скрізь Царства Божого, зціляючи в людях всякі немочі й хвороби. Цар Неба і землі трудився, спасаючи людей, а ми навіть самі для себе не хочемо потрудитися, щоб спастися – і духовно, і тілесно. Ми знаходимо безліч причин, аби не ходити до храму Божого на богослужіння і не виконувати настанови Церкви для православних християн, віддаємо себе в рабство гріху, приліпляючись до земних речей, які втягують нас гонитвою за ними в дряговину пристрастей, з якої без віри в Бога, без оцерковлення самотужки не вибратися. Ми повинні прикипіти серцем до Господа, частіше звертати свій духовний зір до Неба, до Бога, більше турбуватися про спасіння своєї душі, яка дорожча від усіх принад цього світу.

Та на превеликий жаль, ми перше дбаємо про тіло і його спасіння – шукаємо всяких ліків і засобів для його зцілення, аби не терпіти болі й незручності, яких завдають нам хвороби, не беручи до уваги при цьому того, що Бог дав, те Бог і забере. Тобто, не задумуємося над тим, що неміч наша сталася через нашу неувагу до Бога, наше безвір’я, нашу зарозумілість, через яку нехтуємо і вірою, і Церквою – богослужінням, під час якого Сам Господь знаходиться в храмі й усі святі Його, обминаємо сповідь і причастя Пречистого Тіла й Крові Христових, які освячує Сам Господь і які є найбільшою й страшною Тайною в земному житті.

Це сталося у VIII столітті, коли була єдина Христова Церква. В храмі святого Легонція в італійському містечку Ланчано служили Літургію. На цій літургії в ієромонаха, який здійснював Таїнство, виникла думка: «А, може, хліб та вино тільки символи Тіла й Крові Христових? Хто може довести, що це справжні Тіло і Кров?» Але коли Таїнство завершувалося, а священик із словами молитви переломив хліб, то під його пальцями Хліб перетворився… в щось інше. Священик не одразу зрозумів, у що саме, але то вже була не проскура. А в чаші було зовсім не вино, але густа червона рідина, яка нагадувала кров. І ось уже понад дванадцять віків у Ланчано зберігаються Тіло і Кров, що матеріалізувалися. З 1574 року вчені проводять всілякі спостереження, а в 1970-71 роках почалися експериментальні дослідження. Досліджено, що святі Дари, які зберігаються в Ланчано, є справжнім Тілом і Кров’ю. Тіло є фрагментом м’язової тканини серця і містить у собі міокард, ендокард та блукаючий нерв. І Тіло, і Кров належать до однієї групи – АВ (4), яку визначено і при дослідженні Туринської Плащаниці.

Вчені зазначають той факт, що унікальним є вже саме збереження досліджуваних Тіла і Крові протягом дванадцяти віків, незважаючи на дію фізичних, атмосферних і біологічних чинників, без штучного захисту і спеціальних консервантів. Більше того, Кров, коли її перевести у рідкий стан, і досі придатна для переливання, бо зберігає всі властивості крові! Дослідження, які проводили в 1981 році з використанням більш сучасної апаратури та з урахуванням прогресу в галузі анатомії і патології, підтвердили результати попередніх.

Згодом Кров у чаші загусла в п’ять кульок різної форми і затверділа. Але кожна з кульок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі п’ять разом! Це суперечить елементарним законам фізики, але є фактом і вчені не наважуються його пояснити. Але цьому є пояснення – воно відповідає вірі Церкви в те, що в кожній частинці Святого Причастя наявний увесь Христос.

Отже, цей дивовижний факт вкотре підтверджує те, що як хліб і вино під час Таїнства Євхаристії перетворюються на Тіло і Кров Агнця Божого, Який щоразу в літургії «розломлюється і розділяється», споживається, але не вичерпується, а освячує вірних, так само Христос у Дусі присутній в усіх Божих храмах, де звершується Божественна літургія – наче й розділений, але Єдиний, як Єдина Пресвята Трійця Богом Отцем, Богом Сином і Богом Духом Святим.

Але людина, поглинена світською суєтою, не в силі сама виринути на поверхню, аби поглянути на висоту небесну й підставити зір свій під сонячні промені воскреслого Христа, Який на небі перебуває і Своїм світлом осяює всіх людей. Інша річ – чи сприймають люди Світло Небесне духовної Сили, а чи ховають свій зір, запихаючи нещасну душу в закутки пристрастей у сподіванні, що гнів Божий омине їх. Але ж сказано: «Не обманюйтесь, – Бог не може бути осміяний, бо що тільки людина посіє, те й пожне!» (Гал., 6:7).

Ще Іоанн Хреститель, проповідуючи по всій окрузі йорданській хрещення покаяння на відпущення гріхів, говорив до тих, хто не каявся у щирості серця свого, або лиш тільки спостерігав, стоячи збоку та підсміюючись: «Роде зміїний, хто навчив вас тікати від майбутнього гніву?», і закликав їх: «Принесіть гідний плід покаяння!» (Мт., 3:7-8). Бо ж чи може людина сховатися від всевидячого Ока Творця свого?

А коли так, то як же нерозумно ми чинимо, коли уникаємо, а то й свідомо відкидаємо від своєї душі вірування в Господа Ісуса Христа, Бога нашого. Адже Він дає нам воду з джерела вічного, яке ніколи не міліє, а наповнює всякого, хто припадає до нього і черпає в міру потреби своєї душі. І як деревина, що має доступ до води, не всихає, а розвивається, зеленіє своєю кроною і дає господарю корисні плоди, за що він і цінує таке дерево. А коли відсутня вода і не може дерево відновлювати соки свого стовбура і своєї крони, то й плодів не дає таких, як слід, бо з чого ж їм наливатися, щоб бути добрими і корисними? Тому Предтеча Господній Іоанн і застерігає: «Вже й сокира при корені дерева лежить – кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь» (Мт., 3:10).

Тож і той з-поміж нас, хто п’є «воду живу», яку дає Спаситель, той не має спраги повік і приносить добрі плоди покаяння. Адже ставши на шлях духовного життя хто в юнацькі роки, хто маючи старший вік, і йдучи ним до глибокої старості, з кожним кроком все більше й глибше відчуває радість задоволення від такого життя, плекаючи в собі отой добрий плід, так угодний Господу. Саме до таких звертається апостол Павло: «Радійте завжди в Господі, і знову кажу: радійте!.. Господь близько! Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші й думки в Ісусі Христі» (Фил., 4:4-7).

Що ж має на увазі святий апостол, коли говорить: «Ні про що не журіться»? А те, щоб ми, перебуваючи в істинній вірі, терпляче переносили всі негаразди нашого життя, не впадали у відчай, за яким приходить уже й зневіра, і це досить суттєво, бо більшість світських людей переконані, що Господь не любить тих, кому посилає скорботи. Але так думають і говорять ті, хто самі не мають любові до Ісуса Христа, забули сказане в Святому Письмі: «Блаженна людина, яку напоумлює Бог, і тому покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам перев’язує їх, Він уражує, і Його ж руки лікують. У шести лихах врятує тебе, і в сьомому не торкнеться тебе зло» (Іов., 5:17-19).

І знову звернемось до апостола Павла, який говорить: “Ви ще не боролися до крові, змагаючись проти гріха. Ви забули підбадьорення, яке говорить до вас, як до синів: «Сину Мій, не нехтуй кари Господньої і не сумуй, коли Він докоряє тобі, бо кого Бог любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає!» (Євр., 12:4-6).

А оскільки у нас безліч гріхів – і забутих, і нерозкаяних, то Господь і посилає нам всякі скорботи і всякі хвороби, аби ми отямились і переглянули спосіб свого життя. Тому ми й повинні дякувати Богу за те, що Він попереджає нас таким чином, хоче врятувати від ще більшого занурення в неправедність, від якої рукою подати до погибелі душі, а часто й тіла, а тоді вже каяття запізніле, бо назад, щоб спокутувати гріхи в покаянні, вже не повернешся. Розкаяння можливе тільки на землі, а отже й спасіння тільки тут. А вже ТАМ тільки одна участь – відповідь і кара. Хвороби і скорботи ми повинні приймати від Бога як дорогих гостей, бо вони наші спасителі і помічники в необхідній для нас справі очищення душі.

Коли оглянути наше життя, то можна вжахнутися – скорботи, негаразди, хвороби так і пливуть суцільним потоком, і не злічити їх. Задумаймося над тим, скільки їх було і скільки ще їх буде, і нікому їх не уникнути, і нікуди від них сховатися чи будь-чим відкупитися. Приходять, як гроза, раптово, непрошені й некликані, але не завжди так само швидко і зникають чи припиняють своє лютування. Що залишається нам робити? Зустрічати їх у спокої душі й серця. Важко зрозуміти ці слова, а ще важче сприйняти розумом. Але мудрий саме так і чинить – зустріне їх у спокої і проведе з любов’ю, лиш би вони обійшли його стороною і не завдали руйнування. Він не впустить їх у своє серце переживанням, метушнею, озлобленням, бо знає – тоді вони, хоч і проминуть, та залишать по собі брудні сліди, від яких обтяжиться душа і затьмариться розум.

Ми нарікаємо на наші хвороби, забуваючи, що Бог посилає їх і за вчинені гріхи, і для того, щоб упередити їх у майбутньому, і для очищення душі. А душі скорботні – це обранці Божі, які за тимчасові страждання отримають нагороду вічну. Тому Господь для того, аби вони по немочі людській не втратили визначеного їм, захопившись утіхами світу, що негідні навіть наближатися до них, обраних Своїх огороджує з усіх сторін хрестами страждань начеб духовною огорожею.

Та слід знати й те, що хвороби та скорботи не завжди є відплатою за гріхи чи напоумленням, а ще й посилаються для того, щоб проявилася сила Божа. Тут варто згадати місце з Євангелії, де розповідається про зцілення Господом сліпого від народження.

Коли йшов Ісус із учнями Своїми вулицею, то побачив сліпого від народження чоловіка. Тоді учні запитали Його: «Учителю, хто згрішив – він чи батьки його, що він народився сліпим?» Ісус відповів їм: «Не згрішив ні він, ні батьки його, але це сталося для того, щоб діла Божі виявилися на ньому». Сказавши це, Спаситель узяв землі, плюнув, зробив суміш із слиною й помазав очі сліпому цією сумішшю. Чи міг Господь одним лиш доторком руки до голови сліпого, чи словом, зцілити його? Звичайно, що міг, бо Він – Бог.

Але ж і людина повинна хоч щось зробити для того, аби на ній проявилася сила Божої благодаті. Тому й сказав сліпому, помазавши: «Піди, вмийся в купальні». І коли той чоловік пішов до купальні і вмився, то прозрів і став бачити. Господь цим повчає нас, що в умовах земного життя зовнішнє також буває необхідне для прояву на нас сили Божої – обряди, священнодійства і саме Таїнство Євхаристії, яке ми отримуємо під час Божественної літургії. Адже за цим зовнішнім – небесне, бо не священик звершує все це, а Сам Господь і святі Його.

Тож і в сліпій душі кожного з нас скорботи і хвороби повинні стати джерелом сили Божої, яка виводить на шлях духовного життя. Треба знати, що не мстить Господь, а веде нас до духовного зцілення, до спасіння «багатьма скорботами», бо тільки так і можна нам «увійти в Царство Боже» (Дії. 14:22). Тому, несучи свій хрест, хоч яким би тяжким він не був, май перед своїми сердечними очима розп’ятого Господа. І тоді, згадуючи про хресні муки Спасителя, які він перетерпів заради нашого спасіння, і ми будемо терпіти з любові й вдячності до свого Благодійника, і нестимемо той малий хрест, який наблизить нас до Господа.

А святі отці Церкви вчать нас, що коли ми й не в силі від щирого серця дякувати Богу за скорботи й хвороби, то слід хоча б змушувати себе говорити: «Дякую Тобі, Господи, за скорботи, які Ти посилаєш мені на спасіння душі моєї». Ця покірність, хай і через спонуку, все ж буде початком нашого спілкування з Богом. Але цього замало, бо лише через якомога частіше прийняття Святих Його Таїн, молитву ми сподобимося повного єднання з Ним. Так, Спасителя, Який жив колись у тілі, нині з нами немає, але невидимо Він завжди серед нас. І як колись Він зцілив сліпого, так і нині нас, що осліпли духовно, зцілює благодаттю Божою, особливо в Євхаристії. Чому ж тоді до цього Вічного Джерела нашого спасіння приходить так мало людей? Яка ж бо тільки жахлива сила зла і невір’я панує в світі!

Ось чому скорботи й хвороби заполонили наше суспільство, ось чому ми стогнемо під їхнім тягарем, а не радіємо життю. Але ж не каємося, під час Божественних літургій храми майже порожні, бо в цей час люди не до Бога йдуть, а віддаються пристрастям і спокусам, не знаходять часу, щоб хоч недільного дня вділити його Богу. Тому й Бог відвертає лице Своє від нас, тому й даремні наші звернення до Нього в ту хвилину, коли “припече”.

А нам треба так ставитися до віри, як той сліпий від народження, якого допитували фарисеї (нинішні невірники) чим зцілив його Ісус, а він відповів їм: “Він відкрив мені очі”. І коли запитував його Христос: «Чи ти віруєш в Сина Божого?» Той відповів: «А хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?» Ісус же сказав йому: «І бачив ти Його, і Він розмовляє з тобою”. Він сказав: “Господи, я вірую!» І поклонився Йому.

В нас немає істинного поклоніння Господу, тому немає й істинного єднання з Ним. А треба ж тільки сказати: «Вірую, Господи!» – і поклонитися Йому, і взяти хрест свій, і йти слідом за Ним.

+ Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський (ПЦУ)