У 2019, на п’ятому році російсько-української війни та четвертому році звірств російських військ у Сирії, папа Франциск нагородив Путіна пам’ятною медаллю «Ангел-Хранитель миру». Я так розумію, у 2022 році подібну медаль отримає Московський патріарх Кирило. Після всіх дій із підтримки військової агресії Путіна проти України і нещодавніх «військових» «проповідей» ідеолога «русского міра» Кирила, який прославляє різників Бучі як «героїв», пропозиція йому стати «істинним миротворцем, особливо для України, що роздирається війною», сприймається, м’яко кажучи, як вишуканий цинізм. У державі Ватикан новин не читають? Чи у них проблеми із комунікацією із Апостольською Столицею? Радикалізм авторів цього допису можна зрозуміти, проте вони надають матеріали для самостійного осмислення «нових ініціатив» (не всі ще відійшли від старих).

проф. Олександр Саган

Після відомих подій березня-квітня 2022 р., імідж Ватикану (і Католицької Церкви) в Україні зазнав досить міцного вдару. Негативні статті, дописи та карикатури на папу Франциска заповнили україномовний (український) сегмент інтернету, а також друковані ЗМІ. При цьому, як показує пілотне дослідження, ставлення до Ватикану більшості українців не дуже сильно відрізнялося від ставлення до Московського патріархату. І це явно занепокоїло керманичів Католицької Церкви, адже ідею заборони діяльності Московського патріархату в Україні, за даними соціологічної групи «Рейтинг», підтримує більш ніж 51%, а коли брати Західну Україну, де мешкають близько 95% вірних УГКЦ, ця лічба зростає до 67-73%%.

Отже, цілком природно, ідея про об’єднання українських греко-католиків та православних в єдину Помісну Церкву, якою сьогодні є ПЦУ, набувала все більш прибічників серед католиків. Те, що відбувалося в соціальних мережах на протязі останніх тижнів, можна охарактеризувати висловом: «Рим нам не батько, а Москва не мати». Роздалися реальні пропозиції, зокрема і деяких політиків, долучити Католицьку Церкву до «церков-спільників окупанта» та Ватикан – до недружніх країн.

Так, серед іншого, пропонувалося змінити назву законопроекту № 7204 від 22.03.2022 «Про заборону Московського патріархату на території України» на «Про обмеження діяльності структур недружних Церков на території України».

Відчуваючи небезпеку, Католицька Церква, а також її ієрархія, формальні та неформальні речники, вже з 19-20 квітня 2022 р. розвернули компанію, яка несла кілька мессиджів:

– папа Франциск не винний, він погано розбирається в політиці та дійсно прагне миру. Його неправильно інформувало оточення.

– Папа – намісник Христа! Він знає. що робить. Це все вони – вороги «святої церкви» та «маніпулятори». Нічого страшного не відбулося, мусимо бути вірні папі та Католицької Церкві.

– Через критику папи Франциска та формування негативного іміджу Ватикану, УГКЦ, її духовенство та вірні, можуть знову зазнати гонінь.

Інформаційна політика Католицької Церкви, а найбільш – позиція очільника УГКЦ Святослава Шевчука, виявилася досить вдалою, адже критика папи Франциска з боку українських католиків практично зупинилася. Однак вона привела і до другого, дуже цікавого, моменту: Кількість прибічників державної заборони Московського патріархату зменшилася до 55-62%%.

На великий жаль, події напередодні та в часі католицького Великодня не зробилися уроком для Ватикану та особисто для папи Франциска. У часе вітання Предстоятелям Православних Церков, він окремо звернувся до патріарха Кирила Гундяєва… Але цікавий не сам факт та текст звернення, а як офіційний Ватикан подає цю новину. І тут ми бачимо «ексклюзивний», а ліпше сказати двоєдушний підхід до подачі інформації українською та іншими мовами. Тим більш, що українську версію робив греко-католик – о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ.

Отже, подаємо порівняльну таблицю новини з сайту «VATICAN NEWS». Назву та кожний присутній абзац подаємо окремо в перекладі українською мовою:

Але різниця між звичайним текстом новин та україномовною версією це далеко не все. Ми мусимо особливе відзначити кілька моментів, які виникають з тексту.

По-перше, папа Франциск надіслав патріарху Кирилу особливе послання, яке відрізняється від вітання інших Предстоятелів Православних Церкво;

По-друге, він знов мовчить про співучасть Московського патріарха в агресії Росії проти України, називає його «братом» та бачить у їм можливого «миротворця»;

По-трете, чого загалом немає в україномовної версії, папа Франциск публично шкодує про неможливість зустрічі з патр. Кирилом. Але не через його підтримку агресії та сповідання єресі «русского мира», а через можливі «дипломатичні незручності» (плутанину)…

Усе це примусило нас звернутися до повного тексту послання папи Франциска до Московського патріарха Кирила, благо воно розміщено на офіційному сайті РПЦ. І тут нас очікував справжній «сюрприз», адже формулювання були ще більш відвертими та проросійськими, ніж на офіційному сайті Ватикану!

Папа Франциск анічого не каже про те, що саме патр. Кирило Гундяєв підтримав війну, але, знов ставлячи на один шабель агресора та жертву, пише: «У ці дні, коли ми відчуваємо всю тяжкість страждань членів нашої людської сім’ї, розбитих насильством, війною та численними проявами несправедливості…» Він, певно знов забувся або його «знов неправильно інформувало оточення», що «насильство», «війну» та «численні прояви несправедливості», які сьогодні коються в Україні, благословив саме Московський патріарх!

Більш того, згуб усіляке почуття реальності (про моральність просто мовчимо), папа Франциск пропонує патр. Кирилу стати «істинними миротворцями, особливо для України, що роздирається війною». Відзначимо, не принести покаяння через підтримку агресії та злочинів російських окупантів, а відразу зробитися «миротворцем». З решти, про що тут можна дискутувати, коли сам папа Франциск до сьогодні не осудив анексію Криму в 2014 р. та навіть уникає назвати Росію агресором!

Але очільник Католицької Церкви йде ще далі, та просить Московського патріарха, який благословив війну і зробився токсичним для всього християнського світу, молитися за нього: «Дорогий брате! Молімося один за одного, щоб ми могли нести довіру свідчення про євангельську звістку про Воскреслого Христа і про Церкву як загальне таїнство спасіння, щоб усі могли увійти в царство «праведності і миру і радості у Святому Дусі» (Рим. 14:17)»». І далі бажає людині, суду над якій потребують навіть священики РПЦвУ, адміністративної структури Московського патріархату; яка, навіть після викриття злочинів російських окупантів, благословляє агресію…. «радісного та благословенного Великодня!»

Вважаємо, що дали досить матеріалу для роздумів, а висновки хай кожний робить сам. А у нас залишається тільки риторичне питання до ієрархії, духовенства та речників Католицької Церкви в Україні: Чи вистачить у вас сміливості дати правдиву оцінку діяльності Ватикану загалом та папи Франциска зокрема?

Ілюстрації:

Загальна версія на офіційному сайті Ватикану:

Україномовна версія на офіційному сайті Ватикану:

Андрій Грудень, PhD з соціології релігії, Краків-Дніпро

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

І. Питання чисельності

Питання визначення чисельності Церков, які не мають фіксованого членства, є великою проблемою статистичних та соціологічних досліджень. Потрібно вводити багато маркерів, щоб реально визначити приблизну кількість. Але аналіз соціології, державної статистиці зареєстрованих громад, чисельності населення та інших показників, дають нам можливість гіпотетично визначити присутність тій або іншої Церкви в певних регіонах України. Тому ми, за допомогою соціологічно-математичних наукових методів, спробували справдить дійсну кількість греко-католиків України.

Отже, згідно очільнику УГКЦ, в Україні нараховується «5,5 млн греко-католиків» [1]. Цифра дуже серйозна та потребує певної перевірки. Для цього ми звернемось до соціологічних досліджень, а також офіційним даним щодо кількості населення України [2].

Згідно соціологічному дослідженню 2020-2021 рр., 95% вірних УГКЦ проживають на Західної Україні [3, ст. 6]. Під терміном «Західна Україна» соціологи розуміють Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку, Тернопільську, Рівненську та Закарпатську області, у яких загальна кількість населення становить близько 9275200 осіб, з яких греко-католиками себе визнають 28,5% [4, ст. 8], тобто біля 2.643.432 осіб. Але не все так просто…

По-перше, з цієї кількості потрібно прибрати греко-католиків Закарпаття, які належать до Мукачівської Греко-Католицької Єпархії – окремої структури Католицької Церкви, вірні якої не входять у статистику власне УГКЦ.

По-друге, у Волинської, Рівненської та Чернівецької областях греко-католики складають явну меншість. Зокрема в Чернівецької області. згідно офіційної католицької статистиці, проживає близько 20.000 греко-католиків, що складає 2,2% від загального населення. Діють 22 парафії, які обслуговують 16 священиків. Згідно той же католицької статистиці, на один храм припадає приблизно 1.220 вірних [5]. Але, по даним МВС Чернівецької області 2018-2020 рр. (до пандемії та карантинних заходів), максимальне заповнення жодного греко-католицького храму, навіть на великі церковні свята, не перебільшувало 350-400 осіб. Тобто лічбу в «20.000 греко-католиків» мусимо зменшити, як мінімум, на 50%.

Разом з тим, коли приймати те, що в трьох областях Галичини греко-католики складають 60-65%% від загальної кількості віруючих, лічба в 2,6 млн. вірних УГКЦ може бути гіпотетично прийнятною.

Тепер подивимся на Центральну, Південну та Східну Україну, де, згідно соціології, проживає близько 5% греко-католиків (враховуючи, що 2,6 млн. – це 95%). Тут, згідно самим оптимістичним для УГКЦ підрахункам, вони мають від 130.000 до 140.000 своїх вірних (хоча реально їх там значно менш).

Отже, озвучена очільником УГКЦ теза про «5,5 млн греко-католиків в Україні», є відвертою неправдою. Навіть по самим сприятливим для греко-католиків, але реальним підрахункам, їх в Україні близько 2,7 – 2,8 млн.

ІІ. Історичні містифікації

«У 1596 році, коли наші владики відновлювали співпричастя з Римом, ніхто собі не міг подумати, що ми творимо нову Церкву, що ми зриваємо своє коріння. Мої попередники завжди діяли за логікою продовження історії в дусі флорентійського єднання. Наша Церква несе в собі містичну пам’ять, яка так гарно визначена у нашій Святій Софії. Наша Церква зберігає пам’ять неподіленого християнства першого тисячоліття. Всі інші гілки Київського християнства цієї пам’яті не мають», – стверджує очільник УГКЦ Святослав Шевчук. І тут варто зауважити, що майже кожне його слово є відвертою неправдою або перекручуванням історичних фактів.

Історія першого тисячоліття християнства дійсно відзначена повною єдністю християн, зокрема і євхаристичною. Але жодна древня Помісна Церква не мела адміністративної влади над іншими. У 1054 р. Римська Помісна Церква, через певні догматичні розбіжності та жагу адміністративної влади над іншими Церквами, цілком розірвала спілкування з усіма Помісними Церквами. Саме через призму цього потрібно розглядати події Берестейської унії, коли частина духовенства та вірних розірвали єдність з Вселенським Православ’ям та долучилися до Католицької Церкви в якості митрополії. Вони дійсно не творили «нову Церкву», адже це неможливо у католицької канонічної структурі. Навіть сьогодні УГКЦ не є «помісною церквою», бо католицький термін «Lokalkirche» відповідає визначенню «місцева (регіональна) церква», вона де-юре та де-факто частиною Католицької Церкви з дуже обмеженими правами, які навіть менш ніж у «самокерованої РПЦвУ». Загалом, казати про «високі мотиви» організаторів Берестейського собору не випадає, адже унія з’явилася у наслідок бажання частини православного єпископату отримати рівні привілеї з римо-католицькими біскупами в Речи Посполитої, що є беззаперечним історичним фактом.

Не відповідає історичної правді і ствердження вл. Святослава Шевчука про своїх попередників, які, по його словам, діяли у «дусі флорентійського єднання». Не вдаючись в історію Флорентійського собору та його наслідки, відзначимо головну відмінність цього собору від собору Берестейського: Флорентійський собор був дійсно собором представників Помісних Церков, які бажали відновлення єдності, а не собором групи духовенства однієї з митрополій Константинопольського патріархату, яка діяла без жодних повноважень від Вселенського Патріарха. Про яке «плекання єдності» ми можемо говорити, коли на Замойському синоді 1720 р., греко-католицькому духовенству заборонялося не тільки причащатися, а і молитися в православних храмах та навіть спілкуватися з православним духовенством…

Чи може саме про єдність та християнську любов дбав один з ігуменів василіянських монастирів, коли звертаючись до вірних восьмого червня 1924 р., казав: «Мені прикро, що мушу се голосити, але во ім’я Бога, во ім’я католицької Церкви, хоч би був і рідний батько, коли він православний, треба його відректись. Не майте нічого спільного з православними» [6, ст. 198].

З решти, діяльність «попередників» очільника УГКЦ визнана помилковою та засуджена спільними документами православно-католицького діалогу, про що промовисто кажуть Баламандські домовленості, особливо п. 22 та п. 29 [7].

Про яке зберігання «пам’яті неподіленого християнства першого тисячоліття» можна казати, коли УГКЦ не має канонічного спілкування з жодною Православною Церквою, зокрема і з Православною Церквою України. Натомість ПЦУ наочно доказала своє прагнення до єдності «християнства першого тисячоліття», адже, і УАПЦ, і УПЦ КП, ставили за мету входження у сім’ю Вселенського Православ’я. Саме історична пам’ять про Київське Православ’я дала можливість відкинути власні амбіції, провести Київський Об’єднавчий собор 2018 р., через що був відкрити шлях до отримання Томосу про автокефалію. Сьогодні ПЦУ, разом з іншими Помісними Церквами, є повновартісним суб’єктом православно-католицького діалогу, співучасником усіх екуменічних ініціатив Вселенського Патріархату.

Отже, твердження вл. Святослава Шевчука про те, що тільки УГКЦ зберегла пам’ять про християнство першого тисячоліття є неправдивими. Не греко-католики, а саме українські православні дійсно завжди мали пам’ять про цінність християнської єдності – вони це справдили, коли об’єдналися та отримали повну євхаристичну єдність з Вселенським Православ’ям. Але вже на новим якісним рівні, як Помісна Православна Церква України з центром у Києві.

У історичному контексті ще більш цинічними є слова вл. Святослава Шевчука, що «УГКЦ сьогодні своєю материнською Церквою вважає Церкву древнього Константинополя». Тобто в цьому році вони збираються святкувати подію, через яку, образно кажучи, «покинули рідну матір на проізволяще та пішли до чужої тітки, бо та багатше», але, одночасно, хочуть і «з матері ще отримати хоч шерсті жмуть…»

ІІІ. На кого розрахована ця неправда та історичні маніпуляції?

Аудиторія, перед якою виступав очільник УГКЦ, є досить обізнана в соціологічно-статистичних та історичних питаннях. Тому для них, коли учасники спілкування не є греко-католиками, неправда, яку спробував донести очільник УГКЦ є «секретом Полішинеля».

Отже, на нашу думку, справжньою цільовою аудиторією очільника УГКЦ є певні сили в Україні та Ватикані:

1) Цільова політична аудиторія в Україні, яка прислухається саме до провідних релігієзнавців, це, в певної ступені, влада, а також політичні партії. Мессидж, які їм досилає очільник УГКЦ, цілком зрозумілий: «Нас багато, мусите з нами рахуватися у всіх областях України, а не тільки в Галичині». Натяк на те, що УГКЦ може розколоти саме український електорат по конфесійної відзначці, як відповідь на гасло однієї з провідних партій: «Армія, Віра, Мова».

2) Ватикан, якому посилають мессидж, що нас багато; ми «велика Церква», з якою мусити рахуватися в православно-католицькому діалозі. «Ми маємо великий потенціал», у просуванні католицтва на Схід, не дивлячись на всі домовленості з православними. Тому мусите нам допомагати та продовжувати підтримувати.

IV. Деякі висновки

УГКЦ, не дивлячись на політичні реалії, продовжує курс на розділення ураїноцентричної частини суспільства України заради політично-релігійних інтересів Католицької Церкви (Ватикану). При цьому не враховується, що Ватикан до сьогодні не осудив анексію Криму, а війну на Донбасі називає «внутрішнім конфліктом». І це свідомо скеровано не тільки на підтримку іміджа УГКЦ, але і на підтримку візиту папи Франциска в Україну, які планується як відповідь на візит Вселенського Патріарха.

Крім цього, неправдиві висловлювання очільника УГКЦ адресовані, власне, до своїх вірних, щоб, з одного боку, представити УГКЦ «історичною церквою українців», а з іншого – ще раз, нехай опосередковано, обвинуватить ПЦУ «у відсутності українських коренів», щоб зупинити перехід до неї колишніх греко-католиків…

Разом з тим, інтерв’ю очільника УГКЦ є дуже показовим для православних. Бо це свідчення того, що греко-католики не припиняють війну проти Українського Православ’я – Православної Церкви України.

Посилання:

1. Глава УГКЦ представив Українській асоціації релігієзнавців сучасний стан Церкви

2. Населення України

3. Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2020рр. Київ, 2020 р.

4. Конфесійна структура і створення Православної Церкви України: травень 2019. Київ, 2019

5. Eparchy of Chernivtsi (Ukrainian)

6. Кудрик В. Маловідоме з історії греко-католицької Церкви. Т. І. Винипег, Канада, 1952.

7. Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-Католицькою Церквою та Православною Церквою

Андрій Грудень, PhD з соціології релігії, Краків-Дніпро

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці