І. Некоректність терміну «антисемітизм» та небезпека його використання в юридичній площині

Вже в першій статті вищезгаданого закону надається таке тлумачення терміну «антисемітизм»: «Антисемітизм – певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади». Звісно, всі розуміють, що «антисемітизм» – це про ставлення до євреїв. Проте, саме це слово вже ніби натякає на проблему: адже ми знаємо, що семіти – це велика група народів, яка включає арабів, палестинців, мальтійців, ассирійців, ліванців, а також ефіопські народи – амхара, тігре і тиграї, не кажучи вже про берберів. Ізраїльтяни є тільки одним із народів семітського походження, частка яких не перевищує 5% від загальної кількості всіх семітів. Вживання терміну «антисеміт», що звужує це слово до прикметника «єврейський» викликає збентеження. Якби ми брали наївно це визначення, ми б мали говорити про несприйняття або негативне ставлення до досить великої групи народів.

Чому сьогодні термін «антисеміт» застосовується виключно як визначення нетолерантності до євреїв?

Насправді, це пояснюється довгою історією еволюції європейського ставлення до євреїв, де поняття «євреї» було ототожнене довгий час з поняття «семіти». Але сам факт цього ототожнення несе за собою сліди орієнталізму та європейського колоніалізму, зверхнього ставлення, що влучно показано у багатьох західних критиків орієнталізму (напр., Е. Саїд).

Якщо ми звернемося до історичних фактів переслідування євреїв, зокрема описаних і єврейськими дослідниками, то зауважимо, що  можна провести певний вододіл між домодерною і модерною добою.

У домодерну добу головною причиною переслідування була релігія – юдаїзм, тому ці гоніння визначалися терміном «антиюдаїзм». Звісно, факторів погромів – які безумовно варті засудження – було багато: побутова ксенофобія, економічна конкуренція, політичні маніпуляції тощо. Але тим не менш, базовим маркером іншування була релігійна приналежність. Втім, у випадку єврейського народу та його історії мовна і культурна ідентичність була і є тісно пов’язана з релігійною.

У XVIII – XIX ст. починається процес секуляризації єврейського населення, пов’язане, зокрема, із «єврейським Просвітництвом – Гаскалою». Цей рух був асиміляціоністським, тобто виступав за асиміляцію євреїв у середовищі народів, де вони мешкають, але секуляризація під гаслом Просвітництва природним чином відкрила двері модерній національній свідомості, що поступово стало набувати сили в єврейських громадах. В другій половині ХІХ ст., зокрема на території Німеччини, з’явилися світські політичні та економічні єврейські організації, для яких релігійний фактор не був основний. Тобто, досить багато членів цих організацій загалом були атеїстами або агностиками, але не поривали своїх зв’язків з єврейством. Ба більше, з точки зору юдаїзму, ці люди продовжували вважатися саме євреями. Надалі, цей світський (націоналістичний)  по своїй сутності рух організувався в сіонізм – цілком «нормальний» європейський націоналізм в стилі епохи націєтворення. Таку реструктуризацію єврейства одним з перших зауважив німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr), який першим застосував термін «антисемітизм» у своїй книзі «Перемога єврейства над германізмом» (Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum) [3], яка побачила світ у 1879 році. Це збігається і з популярним тоді в політичній публіцистиці протиставленням «арійського» та «семітського» начал.

Новостворений термін «антисемітизм» дозволяв вивести протистояння між євреями та іншими народами з суто релігійної площини до секулярно-національної, підтримуючи кілька важливих для єврейської нації наративів. Щоб їх висвітлити, окреслимо деякі загальні напрямки цього поняття:

– Цей термін відповідає вченню юдаїзму, що євреї є богообраним народом, який  не має споріднених народів. Тобто, термін «семіти» відноситься виключно до євреїв, а інші семітські народи, що сповідали іншу релігію, є цілком чужими.

– Будь яка критика єврейських структур (політичних та економічних), хоча вона і могла бути цілком природною та справедливою, подавалася як агресія проти єврейського народу.

Отже, з огляду на загальність терміну «антисемітизм» та його невідповідність існуючим етнографічним реаліям, досить велике коло сучасних науковців критикують його та пропонують перейти до більш конкретного визначення ксенофобії. Саме так записано в статті 161 ККУ, яка чітко говорить про відповідальність «за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та ін.», не специфікуючи і не виділяючи жодні народи чи релігії.

Тепер перейдемо до статті 2 згаданого вище закону №1770-IX, яка надає приклади «основних проявів антисемітизму».

У цій статті закону нашу увагу привертає кілька пунктів, розглянемо кожний з них окремо:

1) «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»;

Поняття «неправдиві відомості», як відомо з досвіду українських політичних реалій, можуть тлумачитися дуже широко і дуже маніпулятивно. Цікаво, наприклад, як можна трактувати у світлі цього закону певні факти в світлі наступних прикладів.

Так, відомий чернігівський письменник та журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці у ФБ згадує: «Пригадую, коли ми працювали в «Сіверщині» і єдині в Україні писали, скажімо, про повстанського отамана Галаку чи про ката НКВД Говзмана, у єврейській газеті «Тхія» час від часу з’являлися статті тодішнього голови єврейської громади Семена Бєльмана про антисемітизм мій чи Олександра Ясенчука. … А писав знатно – наприклад, виступав проти перейменування вулиці Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка, бо, бачте, якийсь родич Бєльмана відпочивав разом з Рокосовським у санаторії і той був милою людиною, а Лук’яненко – антисеміт… Та вершиною писань заслуженого працівника культури України (!) Семена Бєльмана була стаття про вбивцю Петлюри, агента НКВД Самуїла Шварцбарда, яка завершувалася словами, що автор, тобто Бєльман, коли буде в Ізраїлі, покладе квіти на могилу Шварцбарда…»

Не менш цікава історія щодо дискусії навколо меморіалу «Бабин Яр», коли на цілком природну та ґрунтовну засторогу Мирослава Мариновича, членкиня Вченої ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Вікторія Хітерер приховано звинуватила його саме в «антисемітизмі» [4].

Але найбільш красномовно у площині нашої розвідки виглядає реакція деяких авторів, що представляли себе як членів єврейської спільноти, на публікацію твору Іоана Золотоустого «Проти юдеїв», який був зміщений у «Повному збірнику творів Іоана Золотоустого» УПЦ КП 2009 р., який потім був передрукований кількома сайтами УПЦ КП та УАПЦ. У своїх коментарях дописувачі прямо обвинуватили православних українців, зокрема і архієреїв згаданих вище юрисдикцій, у «антисемітизмі» та закликали до втручання у процес державних правоохоронних інституцій.

Загалом, закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» та самого визначення «антисемітизму», для науковців створює «мінне поле». Адже, практично копіюючи відповідні висновки публіцистів, що називають себе єврейськими, деякі наукові заклади України визнали «антисемітами» в Україні наступні історичні постаті: Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.); Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму; Тацит (55 — 120 по Р.Х.), відомий римський історик [5, ст. 124]… Отже, схвальний відгук про ці історичні постаті та цитування їх праці, цілком може бути трактовано як «пропаганда антисемітизму», тому українські науковці мають всі шанси проводити свої конференції в виправних колоніях. Відтак сьогодні, одному Богу відомо, як будуть трактувати це судові експерти та судді.

При цьому, на наш погляд, найбільша небезпека очікує релігієзнавців, які читають лекції про юдаїзм або досліджують, наприклад, «Талмуд».

Талмуд є великим кодексом релігійно-юридичних правил життя євреїв, він складається з 63 книг і 524 розділів (часто видається в 18 великих томах) та був написаний рабинами між 200 і 500 рр н.е. Приведемо деякі його положення, цитування або розбір яких чітко можна трактувати як розпалювання ворожнечі неєвреїв до євреїв [6]:

1. Sanhedrin 59a: «Вбивство гоя подібно вбивства дикої тварини».

2. Aboda Zara 26b: «Навіть кращих з гоїв слід вбивати».

3. Sanhedrin 59a: «Гой, сунувши ніс до Закону (Талмуд) винний і карається смертю».

4. Libbre David 37: «Повідомляти гоям щось про наші релігійні відносини рівнозначно вбивству всіх євреїв, так як якщо б вони дізналися чому ми вчимо про них, вони б убивали нас відкрито».

5. Libbre David 37: «Якщо євреєві нададуть слово для пояснення будь-якої частини книги рабина, він повинен давати тільки брехливі пояснення. Той, хто коли-небудь порушить цей закон буде вбитий».

6. Yebhamoth 11b: «Сексуальні зносини з дівчинкою дозволені якщо дівчинці є 3 роки».

7. Schabouth Hag 6d: «Євреї можуть давати брехливі обіцянки для відмовок».

8. Hikkoth Akum X1: «Не рятуйте гоїв в разі небезпеки або смерті».

9. Hikkoth Akum X1: «Не виявляйте милосердя гоям».

10. Choschen Hamm 388,15: «Якщо може бути доведено, що хтось віддав гроші ізраїльтян гоям, повинен бути знайдений спосіб після розсудливого відшкодування збитків стерти його з лиця землі».

11. Choschen Hamm 266,1: «Єврей може мати все що він знайде якщо це належить акуму (гою). Той, хто повертає власність (гоїв) грішить проти Закону, збільшуючи силу правопорушників. Однак заслуговує похвали, якщо загублена власність повертається на славу імені Бога, тобто коли християни будуть хвалити євреїв і дивитися на них як на чесних людей».

12. Szaaloth-Utszabot, The Book Of Jore Dia 17: «Єврей може і повинен клястися у брехні коли гої запитують про те чи є щось в наших книгах проти них».

13. Baba Necia 114,6: «Євреї — людські істоти, а інші нації світу не люди але звірі».

14. Simeon Haddarsen, fol. 56-D: «Коли прийде месія кожен єврей буде мати по 2800 рабів».

15. Nidrasch Talpioth, стор. 225-L: «Єгова створив неєвреїв в людській подобі щоб євреям не довелося користуватися послугами тварин. Отже неєвреї — це тварини у формі людини, які засуджені служити євреям удень і вночі».

16. Aboda Sarah 37a: «Дівчата гоїв з 3-річного віку можуть піддаватися насильству».

17. Gad. Shas. 22: «Єврей може мати неєврейську дівчинку але не може одружитися з нею».

18. Tosefta Aboda Zara B5: «Якщо гой уб’є гоя або єврея він повинен відповісти за це, якщо ж єврей уб’є гоя, на ньому немає відповідальності».

19. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Дозволяється вбивати викривачів євреїв скрізь. Дозволяється вбивати їх навіть до того як вони почали викривати».

20. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Вся власність інших націй належить євреям, які таким чином мають право користуватися всім без сорому».

21. Tosefta Aboda Zara VIII, 5: «Як визначити слово грабіж? Гою заборонено красти, грабувати, брати жінок і рабів у гоя або єврея. Але євреєві не заборонено робити все це по відношенню до гоїв».

22. Seph. Jp., 92, 1: «Бог дав євреям владу над майном і кров’ю всіх націй».

23. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 156: «Якщо євреєві заборгував гой, інший єврей може піти до гоя і пообіцявши йому грошей, обдурити його. Таким чином гой розориться і перший єврей заволодіє його власністю за законом».

24. Schulchan Aruch, Johre Deah, 122: «Єврею заборонено пити вино з келиха до якого доторкався гой, тому що його дотик міг зробити вино нечистим».

25. Nedarim 23b: «Той, хто хоче щоб всі його обіцянки, дані за рік стали недійсними, нехай встане на початку року і скаже: Всі обіцянки, які я можу дати протягом року анулюються. Тепер його обіцянки недійсні»…

Зрозуміло, що виривати з контексту цитати – неприпустимо, але тим не менш, вони складають конкретну візію, що не можна ігнорувати на рівні фактів.

Окрім цього, невідомо, чи буде порушенням цього закону вказування походження таких осіб, як Лев Троцький, Розалія Землячка (Залкінд), Лазар Каганович та ін.  (вочевидь, з діяльності окремих індивідів не можна робити висновків щодо цілого народу!). Адже розпливчате формування цілком дозволяє притягнути за це до кримінальної відповідальності.

2) «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту»;

Дуже цікаво, хто буде проводити подібну експертизу і за якими відзнаками будуть визначать саме «антисемітські висловлювання»? Для ілюстрації можливого порушення закону через цитування та розповсюдження певних творів, приведемо декілька цитат.

Діодор повідомляє у своїй «Загальній історії», що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити юдеїв «оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів». Після виходу з Єгипту, — розповідає Діодор, — вони влаштувалися в області Єрусалиму і «утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв»

Сенека: «Звичаї цього злочинного народу настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям».

Тацит: «Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — юдеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла у руки македонців, цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ».

Соломон Лур’є (1891-1964), радянський історик, у своєї праці «Антисемітизм у стародавньому світі» відзначає: «Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу» [7, ст. 1]

Лазар Бернар (1865-1903), французький публіцист і громадський діяч єврейського походження: «З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися».

Про всяк випадок – з жодною із вищенаведених цитат ми не несемо за них відповідальності. Ззовні можна сказати, що ці цитати розділяються на такі, що дійсно можна охарактеризувати як єврео-ненависницькі (зокрема, Сенека і Тацит), і ті, які знаходяться на межі кваліфікації (наприклад, висловлювання Лур’є Бернара, окрім того, що самі автори є євреями, не містять оціночного твердження, але скоріше ставлять питання або сумнів. До подібних питань, як у випадку Бернара, можна, наприклад, навести гіпотетичне твердження: «єврейські погроми є безумовно огидні і заслуговують покарання, проте історичне дослідження показує, що причини цих погромів часто знаходяться в тій соціально-економічній ролі, яку відігравало єврейське населення; наприклад, воно опинялося в подвійному статусі пригноблених і пригноблювачів, виступаючи щодо правлячих класів і груп (наприклад, шляхти в Речі Посполитій) пригнобленими, але пригноблювачами стосовно нижчих класів і груп (наприклад, русинів-українців в Речі Посполитій), навіть якщо ця роль і ніша була накинута їй зверху політикою правлячих класів».

Ще цікавішою стає ситуація стосовно сучасної політики. Чи є засудження політики Ізраїля антисемітизмом? Чи можна разом з цілими групами євреїв стверджувати, що сучасна Держава Ізраїль суперечить «плану Машіаха» і є «Б-гопротивною»? Чи твердження про геноцид і порушення прав людини в Ґазі і на Західному березі Йордану є антисемітизмом? Чи критика Держави Ізраїль за антиліберальну і антидемократичну політику щодо інших релігій, зокрема, християнства, підпадає під гасло антисемітизму? Нарешті, чи дозволена законом критика юдейського (або єврейського) ексепціоналізму, тобто доктрини про винятковість єврейського народу та його історії? Загостримо  – чи була Ганна Арендт антисеміткою?

Тим не менше, діючий закон України № 1770-IX, вже в своєму визначенні власне «антисемітизму» та «антисемітських дій», зроблений в ліпших традиціях радянського судочинства та дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності дуже широке коло осіб. Під його дію може підпадати будь-яка людина або організація через критику єврейських структур та (або) їх діяльності, а також цитування та розповсюдження творів деяких авторів, які аніяким чином не вважаються «антисемітами» поза єврейським середовищем [8, ст. 42].

ІІ. Єврей – національна чи релігійна відзнака?

Ще кілька дуже дивних положень закону України № 1770-IX міститься в ст. 2:

а) «Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження»;

В українському паспорті графа «національність» відсутня. Також у сучасних свідоцтвах про народження «національність» батьків чи дитини не вказується. Графа «національність» була вилучена з документів реєстрації актів цивільного стану ще у 2002 році.

Тому, офіційно (і неофіційно) ніхто не може заперечить людині самоідентифікувати себе ким завгодно. Але, у контексті нашої розвідки, це можуть зробити єврейські інституції через єврейську релігійну традицію та сучасні закони Ізраїлю.

Подібне на те, що, намагаючись захистити євреїв від «антисемітизму», автори закону вирішили обвинуватити в антисемітизмі… положення юдаїзму та Ізраїль. Власне, це вони і зробили, уводячи вищеназвану норму в закон.

Отже, трохи історичних прикладів…[9]

Був такий католицький чернець-кармеліт брат Даніель. Народився в єврейській родині в 1922 р., тоді його звали Шмуэль Аарон Руфайзен (у подальшому, після прийняття християнства, – Освальд Руфайзен). У березні 1945 року Руфайзен повернувся до Польщі, переїхав до Кракова і прийняв католицтво. Навчався на священника і став монахом-кармелітом. Ідентифікував себе саме євреєм.

У 1962 року брат Даніель побажав, відповідно до «Закону про повернення», отримати ізраїльське громадянство та право на репатріацію, але йому було відмовлено. Більшістю голосів проти одного ізраїльський «Верховний суд Справедливості» ухвалив, що католицький чернець, який пережив Голокост, незважаючи на те, що народився і виріс євреєм, не має права на репатріацію до Ізраїлю згідно із «Законом про повернення». Це рішення було викликано тим, що брат Даніель «сповідував іншу релігію і за власним бажанням залишив єврейський народ», що зрештою позбавило його права на репатріацію в Ізраїль. Тобто єврейська Держава Ізраїль відмовили йому в праві називати себе євреєм.

Власне, в подібній трактовці немає нічого нового. Ще в часи Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, євреї, що приймали християнство, виходили зі своїх громад та більш не вважалися євреями. Була навіть окрема категорія шляхти єврейського походження, яка називалася «неофітами». У подальшому, вона асимілювалася з місцевим населенням і тільки певні відзнаки (прізвище та шестикутна зірка на гербах) видавали саме єврейське (юдейське) походження цих родів [10].

Така сама практика була і в Російській імперії – євреї (юдеї), які приймали християнство, вже такими не вважалися та на них не розповсюджувалися обмеження, накладені саме на євреїв.

Отже, з релігійної точки зору (юдаїзм), а також світській (сіонізм, закони Ізраїлю), існує спільна думка про те, що «єврей, який вірить в Ісуса», перестав бути євреєм згідно з конкретним (релігійним або націоналістичним) визначенням слова «єврей».

Ба більше, постанови Ізраїльського Верховного суду Справедливості (найбільш відомі з яких у справі Бересфорда від 1987 року та справі Кендала від 1990 року) свідчать, що навіть месіанський єврей є християнином, тобто згідно із Законом про повернення «сповідає іншу релігію», і, відповідно, не має права на репатріацію. Тобто, і юдаїзм, і світське законодавство Ізраїлю, не визнає їх євреями.

Варто відзначити, ми скористалися прикладами переходу євреїв (юдеїв) у християнство, бо це було найбільш поширено на українських, білоруських та польських землях. Однак така сама практика вживається євреями до всіх, хто покинув юдаїзм та перейшов у іншу релігію.

Натомість в юдаїзмі існує складний обряд «Гіюр», які дозволяє будь-якій людині прийняти юдаїзм. Той, хто перейшов у юдаїзм, має ті самі права у рамках спільноти вірних юдеїв, які мають євреї від народження. Відповідно і законами Ізраїлю такі особи вважаються євреями.

Отже, жорстка, виключно радянська, прив’язка єврейства виключно до національності, без врахування власне підходу юдаїзму та традицій єврейської спільноти, аніяк не відповідає юдаїзму та самоідентифікації єврейської спільноти, яка викладена в законах Ізраїлю. Тобто людина може себе ідентифікувати як єврей, але з точки зору єврейської спільноти таким не є. Ксенофобію (антисемітизм), у вигляді невизнання людини євреєм, тут виявляє саме єврейська спільнота (чи Держава Ізраїль), яку, на думку авторів, мусить захищати закон України № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»… Тут навіть не треба доводити, що відбувається примус по відношенню до єврейської (юдейської) громади, через карне законодавство, що є чисто радянським підходом.

Особливо кумедно, що релігійна інтерпретація приналежності до єврейського народу працює саме щодо християнства, але не працює щодо атеїзму. І це при тому, що власне християнство історично постає як секта всередині юдаїзму, є в певній мірі напрямом юдаїзму І ст.н.е., що прийняв Ісуса як Машіаха. Воно спирається на ті ж самі священні книги і авторитети. За тією ж логікою, що католики, протестанти і православні є християнами, християни та сучасні юдеї належать до одного релігійного кореня.

Але на практиці, Держава ізраїль не приймає євреїв-християн, але приймає євреїв-атеїстів. Можна лише задати питання: що про це думає Б-г Авраама, Ісаака і Якова?

б)«Нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження».

Чи не найбільш заплутаний тезис 2-ї статті закону №1770-IX. Незрозуміло, хто буде ідентифікувати людину та хто буде висловлювати до неї нетерпимість. Таке враження, що автори знову посилаються на Ізраїльське законодавство, яке поширило право на репатріацію до Ізраїлю до третього покоління (тобто тих, у кого навіть бабця або дід був євреєм і хто не сповідує «іншу релігію»). Це значить, що людина може не вважати себе євреєм, але коли вона є атеїстом, то Ізраїль вважає її саме євреєм. Знову маємо справу з калькою з радянських законів примусу… Але тут є дуже цікавий момент, адже «нетерпимість» до подібних осіб висловлюють саме ортодоксальні юдеї.

Друга версія – це нетерпимість до людей, які прийняли юдаїзм та, як ми вже відзначали вище, вважаються ним та Ізраїлем саме євреями. І тут ми вже бачимо приховану погрозу представникам інших конфесій, найперше – українським християнам.

ІІІ. Християни України на «мінному полі» через закон № 1770-IX

3.1. Кримінальна відповідальність за осудження особи, яка покинула християнство та перейшла в юдаїзм

Будь яка людина, яка сповідала іншу релігію або була атеїстом, може добровільно прийняти юдаїзм через відповідну процедуру та буде вважатися євреєм. Формально вона не має єврейського походження, але вже ідентифікується єврейською спільнотою саме євреєм. Коли до переходу в юдаїзм така людина була християнином, то цілком природно вона буде негативно сприйматися християнами всіх конфесій. І тут маємо дуже небезпечне положення закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».

Трактування терміну «нетерпимість» є дуже широким. Навіть відмова вітатися з людиною, яка перейшла з християнства в юдаїзм, можна назвати «нетерпимістю», вже не кажучи про інші, більш жорсткі випадки. Особливо, це стосується архієреїв та священників, які публічно засуджують зраду Христу.

Отже, складається парадоксальна ситуація: висловлюватися з амвону (або в інший спосіб) публічний осуд особи, яка покинула християнство та перейшла в будь-яку іншу релігію, крім юдаїзму, можна. А коли ти публічно висловив осуд людини, яка перейшла в юдаїзм – це вже порушення закону і ти несеш кримінальну відповідальність.

Увага: вочевидь, що публічне цькування за релігійний вимір – лежить на межі з буллінгом і є неприпустимим. Але якщо ми будемо вважати твердження в дусі «Х є гріх» буллінгом і злочином, то це буде суперечити свободі віровизнання. Адже частиною віровизнання є, зокрема, такі поняття як «гріх», «провина», «карма» тощо.

3.2. Через закон № 1770-IX «небезпечним» є Євангеліє та житія святих

У світлі закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», кілька положень ст.2 дозволяють притягнуть до відповідальності будь якого християнина, які публічно буде читати, розповсюджувати та (або) коментувати Євангеліє, а також вшановувати деяких святих. Мова йде про наступні положення:

– «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

– публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання».

Так, на думку правників, формально під це підпадає тексти всіх Євангелістів, які розповідають про зраду та страту Христа. Адже взяття під варту Ісуса Христа відбулося загоном «війська та служби від первосвящеників і фарисеїв», а натовп юдеїв волав «Розпни Його». У світлі вищезгаданого закону, це цілком можна трактувати як висловлювання відомостей «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження». Також це можна підвести під «публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення».

Ще більшу небезпеку для християн, зокрема православних, викликає шанування та публічне розповсюдження житія деяких святих мучеників, які були страчені юдеями, через юдеїв або їх страта була схвально прийнята юдейською спільнотою. Тут мусимо згадати тільки тих, які є в Церковному Календарі ПЦУ та всіх інших Православних Церков:

Святий першомученик Стефан — вважається першим християнським мучеником. Його було побито камінням за рішенням Синедріону через проповідь про Ісуса Христа;

Яків Праведний (брат Господній) — за церковним переданням та свідченнями історика Йосипа Флавія, був скинутий з даху Храму в Єрусалимі та добитий камінням або палицею;

Апостол Яків Заведеїв — був страчений царем Іродом Агріппою I, що було схвально сприйнята юдейською верхівкою того часу. Тут ми знов стикаємся з небезпекою через Біблію, бо ця подія у ній описана (Дії 12:1-3).

Мученик Гавриїл Білостоцький — у 1690 році був викрадений євреєм-орандарем з того ж села, замучений і викинутий в поле на поживу птахам. Деякі джерела висувають гіпотезу, що це було ритуальне вбивство. Канонізований у 1820 році Константинопольським патріархатом, що автоматично означає його шанування всіма Православними Церквами.

Отже, ми можемо без застереження казати про християнських мучеників, які були вбити язичниками або мусульманами, але коли будемо казати про вбитих євреями (юдеями) або через них, то цілком можемо опинитися в в’язниці згідно закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

IV. Деякі висновки

Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» суперечить Конституції України (зокрема ст. ст. 8, 21, 24), бо ставить одну з національних меншин вище за інші. А покарання за його порушення, викладені в законі №2037-ІХ, непропорційно жорсткі. Виникає зауваження щодо порушення прав інших народів – адже покарання за ксенофобні висловлювання проти вірмен, ромів, та й навіть українців буде в рази меншим, ніж за ті ж самі висловлювання щодо євреїв.

Безумовно насильство, ксенофобія та маніпуляція щодо будь-якого народу є неприпустимими. Проте будь-який закон має задовольняти вимоги рівності, справедливості і однозначності. Текст закону №1770-IX, особливо кілька положень ст. 2, дуже загальні. Вони дозволяють розпочати кримінальне провадження та вжити покарання до дуже великого кола осіб, зокрема науковців, особливо релігієзнавців та філософів, та практично всіх християн України.

Скерований проти ксенофобії відносно євреїв, як це подають його творці та прибічники, цей закон, через пункт ст. 2 (Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження) підводить під можливість застосування покарання юдейськім (єврейськім) громадам та їх керівництву, які не визнають євреями осіб, що з’являються такими по праву народження, але добровільно перейшли в іншу релігію.

V. Посилання:

1. Закон № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

2. Закон №2037-ІХ «Про внесення зміни до статті 161 Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»» 

3. Marr Wilhelm: Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum. Bern : Costenoble 1879 

4. Вікторія Хітерер. Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

5. Карасевич А.О, Шачковська Л.С. ПОЛІТОЛОГІЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Навчальний посібник для вищих навчальних закладів Книга І ЛІТЕРИ – А, Б, В. Умань, 2016. Це видання «Рекомендовано Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів 19 травня 2016 року». Ми знайшли російськомовне єврейське видання, звідки автори переклали ці факти та його першоджерело 1989 р. на іврите.

6. Частина вже була викладена: Каленик Лисюк. Народ хоче знати правду. 1967.

7. С. Лурье. Антисемитизм в древнем мире, М., 1922. 

8. Bernard Lazare. L’Antisemitisme Т. I. Paris, 1894

9. Тут і далі ми використовуємо статтю одного з провідних ізраїльських адвокатів Джошуа Пекса «Репатріація до Ізраїлю згідно із Законом про повернення після прийняття християнства»

10. Ryszard T. Komorowski. Herby szlachty pochodzenia żydowskiego 

прот. Сергій Горбик, “Православний духовний центр ап. Івана Богослова” (м. Чернівці)

Для нового керівництва ДЕСС відразу було очевидним, що необхідний простіший закон, який би забороняв би зв’язки з РПЦ, забороняв би релігійним організаціям бути частиною РПЦ, стимулював би або всю УПЦ цілком або кожну окрему громаду до повного розриву з РПЦ. Був написаний простий законопроєкт, який треба було приймати в січні 2023 року. Альтернативні законопроєкти порушували Конституцію, а саме знищували принцип розділення держави і церкви. Особливо активно вимагав враховувати норми канонів законопроєкт М.Княжицького, але й інші законопроєкти страждали на це. Лише правка СБУ була доречною і могла стати законом.

До другого читання в комітеті законопроєкт 8731 виріс за об’ємом у шість разів. Але також він змінився якісно. Тепер у тілі законопроєкту знову містяться настільки детальні описи того, чим саме є залежність від релігійних центрів у країні агресорі, що це стає абсурдним. Бо якщо завтра з’явиться якась нова релігійна організація, наприклад, Оновлена Аллатра з центром в Росії та філіями в Україні, закон не заборонятиме її. Бо залежність сьогодні описана так, щоб точно можна було застосувати закон до УПЦ. Але закон повинен мати загальний характер якщо це стосується логіки, в якій він виник.

Якщо ж народні депутати вносять у закон норми, які стосуються виключно УПЦ як частини РПЦ, прописують норми щодо єпископів УПЦ, які можуть індивідуально відмовлятися із зв’язків з РПЦ (хоча ці заяви мали б бути наслідком соборних рішень!), то тоді виникає питання чому не прийняти окремий закон про УПЦ та необхідність для УПЦ як релігійного об’єднання розірвати зв’язки з РПЦ. Адже якщо вже прописувати норми з врахуванням наявного стану речей згідно з документами УПЦ і РПЦ, згідно з практикою правозастосування канонічних і статутних норм в УПЦ і РПЦ, то тоді можна написати конкретний закон під конкретний випадок, а не спотворювати логіку профільного закону. Закон надає максимальну свободу, обмеження діяльності щодо релігійних організацій можуть вводитися лише за рішенням суду і не може законодавець заздалегідь прописувати результати рішень суду і зміст релігієзнавчих експертиз. Також законодавець не може прописувати як саме згідно з канонами чи з точки зору світської держави мав би виглядати процес розриву єпископату УПЦ з РПЦ і не може пропонувати підміну колективного виходу написанням індивідуальних заяв. Ці заяви окремих єпископів про вихід з РПЦ мали б бути наслідком соборного рішення чи рішення Предстоятеля по новому витлумачити постанови собору в Феофанії. Також згідно з канонами якщо вже УПЦ стає самостійною, то про це має заявлятися публічно, і серед іншого – через надсилання мирних грамот всім Предстоятелям помісних православних Церков починаючи з Вселенського патріарха і закінчуючи главою Охрідської архієпископії. Чи доречно все це прописувати у законі? Очевидно, що ні. Якщо вже законодавці хочуть втручатися у процес виконання УПЦ норм канонічного права, то про це треба писати окремий закон, розглядати його появу як виключення для національного законодавства. Профільний закон має містити виключно загальні норми, і вони мають на сьогодні передбачати: 1.відміну вимоги перейменовуватися для релігійних організацій, що зберігають зв’язки з Росією, оскільки обстановка настільки змінилася, що така норма є просто абсурдною; 2.загальну заборону для всіх релігійних організацій мати зв’язки з релігійними організаціями з Росії.

Також владі взагалі та законодавцям зокрема слід вивчити досвід інших європейських країн, які примушували релігійні організації до певних кроків. Завжди держава дія миттєво. Якийсь проповідник у Франції пропонує не визнавати державу, а будувати халіфат – за 24 години він опиняється у країни походження його самого або його предків. Якщо у Болгарії хотіли примусити дві православні церкви до об’єднання, то був прийнятий відповідний закон, надано час, а після його вичерпання всі храми були зачинені поліцією до того моменту, поки єдність не була відновлена. До речі, навіть у Болгарії не вийшло об’єднатися назавжди з першого разу і держава мала зауваження від європейських інституцій. Якби ж уряд бувшого короля Симеона діяв би повільно та замість тиску на церкви пропонував би світові нескінченний серіал з обіцянками прийняти який закон на церковну тематику – Болгарія б могла б вилетіти з Європейського союзу.

Найгірше, що Україна демонструє світові – це бездіяльність щодо наявності на своїй території російської релігійної організації. При цьому ця бездіяльність час від часу змінюється активними діями, з яких ми бачимо, що навіть у межах наявного законодавства можна за бажання багато що зробити. З останнього – не чекаючи на нові закони, СБУ почала діяти проти машини інформаційної війни з Україною, яку центральний апарат і Київська митрополія УПЦ створили з 2014 року. Але в цілому і держава, і СБУ робить то десяту, то соту частину від можливого і необхідного. Робить безмежно повільно порівняно з тим, як діють інші європейські держави. І роки бездіяльності та малої активності щодо кричущих проблем з російською релігійною організацією в України та конкретними злочинами її представників обертаються для України виключно втратою її авторитету в світі та втратою підтримки на міжнародній арені. Бо поки держава нічого не робить або робить дуже мало, російська релігійна організація в Україні систематично веде інформаційну війну проти України на боці Росії, на замовлення Росії та під кураторством Росії. Ця війна всередині України вже мало на кого діє, бо український народ зрозумів в цілому, що не можна очікувати хоч слова правди від людей, які не змогли порвати з ідеологом геноциду українського народу патріархом Кирилом. Взагалі не можна зрозуміти глибину моральної деградації кліру УПЦ: ховати своїх духовних дітей, але підтримувати зв’язок із їх вбивцями. Вибирати не бути разом із цими духовними дітьми, що страждають, а з вбивцями цих дітей – це напевно вперше в історії православ’я. Клір будь-якого православного народу при такій агресії як зараз оголошував автокефалію. Сьогодні маємо не просто патріарха, що виправдовує агресію і геноцид, маємо патріарха як ідеолога сучасного релігійного фашизму (з 2015го року), сучасного релігійного нацизму (з 2022го). А ці релігійні ідеології стали основою для світської ідеології путінізму, яка їх використовує через брак інших ідей. Але зв’язок із таким ідеологом релігійного нацизму та апологетом знищення всього українського чомусь не розривається УПЦ аж до сьогодні, хоча будь-яка інша православна церква давно б оголосила про свою автокефалію! Терпіти явище, коли на території України існує частина російського релігійного об’єднання, нехай і відносно самостійна – це відмовлятися від самої ідеї суверенної держави, яка захищає свободу своїх громадян, зокрема – свободу від російського нацизму. Слід чітко розуміти, що сьогодні потрібно забороняти законодавчо не лише зв’язки релігійних організацій з Росією, а й ідеологію «русміра». Постанови РПЦ та наближених до неї організацій типу Всемірного русского народного собору з 2015 року заперечують існування українців як окремої нації, не визнають існування України як суверенної держави, відкидають саму ідею про існування в Україні власних традицій православ’я. І при цьому РПЦ та її речники цілком офіційно вчать про необхідність геноциду всіх українців, які не згодні перетворюватися на росіян – і це перша причина війни. Вчать про необхідність війни із «сатанинським Заходом» і українцями як тими, хто зрадив Росію, вибравши союз із Заходом. І якщо до Заходу культивується ненависть як до ворога, з яким має йти війна до кінця, то до українців як зрадників проповідується необхідність саме геноцидального терористичного знищення. Очевидно, що необхідно засудити ідеологію русміра у всіх її різновидах, бо вона вся вже дійшла до стадії власне нацизму і має бути засуджена. Кожен її носій в Україні має понести повноту відповідальності за колаборціонізм і правоохоронні органи зобов’язані зупинити інформаційну війну УПЦ і РПЦ проти України. Ці конкретні задачі – заборона зв’язків з Москвою та заборона ідеології русміра – не можуть підмінятися заплутаними законами, в яких держава критерієм оцінок релігійних організацій виставляє серед іншого норми канонів, а колаборанти зможуть уникати відповідальності, підписавши кілька паперів.

Сьогодні законодавцям необхідно повернутися до тексту законопроєкту як він проголосований у першому читанні. Підтримати також варто норму, запропоновану СБУ. Законодавці не можуть приймати законопроєкт у тому вигляді, який сьогодні пропонується комітетом. Це було б катастрофічною помилкою, фактичною відмовою від норм 35 статті Конституції про розділення церкви і держави. До речі, 35 стаття Конституції передбачає можливість обмеження релігійної свободи. «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Обмеження мають бути принциповими, і саме такими вони були у законопроєкті, що приймався у першому читанні. До другого читання законопроєкт набув заплутаного вигляду і не може бути прийнятий і реалізований у правозастосуванні. Коли закон пишеться максимально заплутано, то метою такого закону стає можливість для порушників законності уникнути відповідальності, зивачайно через корупційні дії. Скандальним є той факт, що у законопроєкті пропонується видавати єпископам РПЦ в Україні індульгенції, що вони вже не винні перед державою і видавати саме в індивідуальному порядку на основі написаних ним заяв.

Також законодавцям необхідно задуматися на тим, якого ефекту вони очікують від прийняття закону? Вважаю, що набагато краще зібрати єпископат УПЦ та керівництво держави на консультації, запропонувати або негайно заборону рішенням РНБО або оголошення УПЦ автокефалії. Обіцяти повну підтримку УПЦ в разі її дійсного усамостійнення та виходу з підкорення Москві, амністію за вчинені злочини. В свою чергу УПЦ має погодитися бути адвокатом України всередині держави та на міжнародній арені. Припинення замовлених Путіним через Новінського інформаційних компаній проти України та її союзників (починаючи з Вселенського патріарха Варфоломія та закінчуючи ПЦУ) має відбутися миттєво. Якщо УПЦ погодиться оголосити автокефалію, вона не підпадатиме ні під норми про перейменування, ні під пропоновані норми про зменшення прав релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією.

Нагадаю, що на сьогодні законопроєкт не передбачає заборони релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією! Ці релігійні організації можуть діяти і без реєстрації, що прямо вказано у профільному законі. Сьогодні державу деякі оглядачі лякають тим, що в результаті прийняття закон УПЦ піде у катакомби і це для держави значно небезпечніше, ніж офіційне функціонування в Україні російської релігійної організації. Також журналістська звичка спрощені привела до прирівнювання різних речей: позбавлення релігійної організації реєстрації та заборони діяльності релігійної організації. Всі чомусь вперто називають законопроєкт 8731 таким, що призведе до заборони УПЦ чи громад, що входять в УПЦ. Але це не так – законопроєкт передбачає позбавлення реєстрації і як наслідок – позбавлення цілого ряду пільг, які існують для цих релігійних організацій. Самі релігійні організації зможуть існувати навіть без реєстрації. Так само зможуть існувати ті релігійні організації, що були центрами для такого релігійного об’єднання як УПЦ. Якщо завтра знімають Київську митрополію УПЦ з реєстрації, вона де-факто може існувати і надалі.

Деякі оглядачі пророкують, що позбавлені реєстрації та відповідних пільг, релігійні організації та центри управління такі як митрополія чи єпархії «підуть у катакомби», «радикалізуються», «протиставлять себе державі та суспільству», «будуть поза контролем держави». Все це дивно читати, оскільки з 2014 року Київська митрополія УПЦ та єпархії на місцях систематично протиставляють себе і державі і суспільству, перебувають поза контролем держави. Їх діяльність цілком непрозора для держави. УПЦ почала замикатися від дієвої взаємодії з моменту обрання митрополита Онуфрія місцеблюстителем. Після обрання митрополита Онуфрія Предстоятелем в серпні 2014 року періорієнтація на Москву стала програмною метою діяльності митрополита Онуфрія вже з вересня 2014го. Знову-таки у вересні 2014го перестав активно діяти Юрій Богуцький, що довгі роки був основним комунікатором з УПЦ із боку влади. З вересня 2014го не існувало жодного моменту коли б УПЦ дійсно взаємодіяла з владою хоча так конструктивно як це було в часи предстоятельства митрополита Володимира Сабодана. УПЦ живе у підпіллі, живе відчужено, живе у стані війни з державою – перш за все інформаційної війни. УПЦ ще гірше ставиться до суспільства, цілком нехтуючи необхідністю для церкви бути з народом у часи війни. Від народного гніву УПЦ відкупається час від часу даруючи УПЦ автомобілі чи демонстративно роблячи якісь аналогічні жести. Єдиною метою таких дій є отримання можливості далі діяти проти України в своїй інформаційній війні, у великому хрестовому поході проти України, який ведеться у всіх офіційних та неофіційних ЗМІ, що належать УПЦ. Від державного переслідування УПЦ ніяк не убезпечується. Навпаки, УПЦ відмовляється від всякого діалогу з державними органами, свідомо провокує державу на конфлікти, маючи на меті створення необхідної для російських ЗМІ картинки.

Також державі в цілому необхідно усвідомити якою саме є реальність життєсвіту єпископів УПЦ, тобто якими є ті положення вчення і практики, що для них мають статус самоочевидних істин та цінностей, які не потребують доведень та не можуть обговорюватися. Тут можна звернутися до проповідей митрополита Черкаського Феодосія, який навіть після висунення підозр з боку СБУ продовжує розповідати про власну вірність реальності єдиного духовного простору, що неподільний для всієї «Русі» з часі князя Володимира і до сьогодні. І якщо центр цього єдиного духовного простору перемістився з Києва до Москви, митрополит Феодосій це приймає як факт і єдність цього духовного простору є для нього головною цінністю. Нехай гине Україна і нехай будуть знищені всі українці – якщо це прикрі феномени, що заважають існуванню «єдиного духовного простору», який митрополит Феодосій ніколи не зрадить! Єпископи УПЦ живуть у світі, де можна одночасно служити Різдво у Відні за григоріанським стилем і проклинати найвищими офіційними анафемами тих, хто служить за цим стилем разом із астрономами! Керівництво УПЦ живе у світі, де заради інформаційної війни проти України та ПЦУ, Вселенського православ’я та Заходу можна розповідати будь-яку брехню, перекручувати зміст канонів та історичного досвіду Церкви аж до протилежного – тільки щоб зберегти вірність Russian Orthodox Church. Фанатична вірність російській церкві спричинена тим, що її цінність абсолютизована, її єдність і є російським богом, якому поклоняється єпископат «УПЦ». При цьому відбувається повне знецінення України та всього українського. Чи можна терпіти далі таких єпископів, якщо навіть «автокефалісти» серед них насправді відверто ненавидять Україну та все українське? УПЦ має бути розпущена як структура, її єпархії мають бути ліквідовані, а громади, що отримають самостійність мають визначатися з власним релігійним життям без всякого втручання держави, особливо – російської держави. Адже Russian Orthodox Church, єдність якої є абсолютною цінністю для єпископату УПЦ – це зараз частина державного апарату Росії. Про власну єдність з російською державою, про сповідування етатизму як найважливішого офіційного вчення не раз заявляло керівництво РПЦ.

Держава знайшла у собі сили закрити проросійські партії, заборонити проросійські ЗМІ, але держава не може заборонити на своїй території російську релігійну організацію, яка фактично є частиною державного апарату Російської федерації! Звичайно, що українська держава повинна знайти у собі сили раз і назавжди закінчити з антидержавною діяльністю УПЦ на території України. Помилкою є боротьба за кожен окремий корпус Лаври, за кожен храм і за кожну цінну ідею, яку можна було б записати у текст закону. Країна і світ не повинні роками дивитися серіал коли хвіст собаці рубається у тисячу маленьких кроків – це просто знущання і над собакою і над всіма, хто бачить цю сюрреалістичну картину. Раз і назавжди мають бути прийняті прості та повністю зрозумілі для суспільства і міжнародної громадськості рішення, за їх втілення у життя хтось має взяти на себе відповідальність і далі вже Україна має жити в новій реальності, де немає православного Білого Братства, якого терплять і якому дозволяють знущатися над деякою частиною народу України.

Якщо ж Україна не може знайти простих законодавчих норм, які могли б бути прийняті та застосовані, тоді потрібно знаходити прості рішення через розслідування СБУ та рішення судів. Ми не можемо чекати поки УПЦ перестане бути частиною РПЦ, ми не можемо чекати проти УПЦ сама припинить інформаційну війну проти України. Але також ми не можемо приймати законопроєкти, в яких раціональні норми та процедури підмінені оцінками ідеологічних та канонічних реалій, які сьогодні можуть бути одні, а завтра – інші. І головне – це не справа держави переходити межу та вимагати не дотриманням релігійними громадами загальних норм, чинних для всіх громадян, а зміни життя церковних громад згідно з уявленнями законодавців. Загальна заборона для всіх релігійних організацій мати зв’язки з Росією – це щось реальне та логічне. Прописування того, якими саме є ознаки залежності від російських релігійних організацій згідно із статутами, канонами, практиками канонічного правозастосування – все це є зайвим. Законодавці настільки попрацювали над законопроєктом, що дивує чому там не прописано як саме має відбуватися не лише релігієзнавча експертиза, а й розслідування СБУ та якими саме мають бути постанови судів. Дійсно, чим гірше є знайомою для неспеціалістів реальність тим більшими є бажання передбачити все, що державна виконавча влада, місцева влада чи суди не помилися. Але насправді таке бажання призводить до абсурдного перевантаження законопроєкту численними положеннями, які лише утруднять прийняття правових рішень, що привели б до розриву з Москвою. Ще раз повторимося: раз вже потрібна експертиза, то прийміть спеціальний окремий закон про УПЦ, проведіть у ньому політико-правову експертизу статусу УПЦ та визначить яким цей статус повинен бути надалі чи яким він не може бути. Наприклад, пропишіть норму, що зв’язки з центрами в країні агресорі забороняються і якщо протягом місяця УПЦ не оголосить автокефалії, то усі її керівні органи в центрі та на місцях розпускаються, їх діяльність забороняється, а релігійні організації, що входили в УПЦ та її єпархії мають визначитися чи приєднуються до ПЦУ чи об’єднуються у нові церковні структури. Якщо вже піднімаєте експертизу і суди, якщо втручаєтеся у внутрішнє життя релігійного об’єднання – то робіть це ясно, просто, ефективно.

Так чи інакше, Рубікон заборони для релігійних організацій України мати зв’язки з центрами в країні-агресорі необхідно перейти. Але зробити це можна різноманітним чином, і якби в січні 2023 року хтось сказав, що законопроєкт після другого читання буде виглядати так, як він виглядає сьогодні, я перший був би проти прийняття такого закону взагалі. Дійсно, чинного законодавства достатньо. Наприклад, звертаємося до суду з позовом про оголошення всіх статутів релігійних організацій, що входять до УПЦ недійсними, оскільки вони не виконали норм закону про перейменування. Статути оголошуються недійсними, релігійні організації отримують приписи покинути приміщення, якими користуються і надалі можуть здійснювати діяльність без реєстрації, але і без прав, якими користуються зареєстровані громади. Якби у нас у державі була дійсно влада з політичною волею, то вже давно б цей чи подібний сценарій було б реалізовано. Так само є безліч дій з боку СБУ, яка мала б  не захищати вище керівництво УПЦ, а давно вже судити його. В умовах, коли Київська митрополія та єпархії не мали б реєстрації та нічим би не управляли, всі релігійні громади вже б отримали повноту свободу самовизначитися і без спрощення процедур через прийняття нового закону.

Отже, існують можливості діяти ефективно і без закону 8731 в його сьогоднішньому вигляді. Державі потрібно визначитися з одним або кількома найефективнішими способами дії, вийшовши із затягнутого серіалу з мінімальними втратами. Рішення Всесвітнього російського народного собору на чолі з патріархом Кирилом, що днями офіційно затвердили ідеологію російського нацизму можуть бути приводом до швидкого завершення процесу усамостійнення українського православ’я. І прийняття закону 8731 це лише один із можливих сценаріїв рішучих дій влади. І прийняття закону у редакції, запропонованій комітетом не може мати жодних виправдань, тоді як початкова редакція з додаванням правки СБУ є цілком реалістичним варіантом. Але і без такого закону держава має численні механізми для швидких ефективних дій, і відсутність політичної волі є єдиною причиною з якої гальмуються процеси відриву УПЦ від РПЦ. Інформаційна війна проти України, антидержавна діяльність єпископату – все це значно вагоміші причини для рішучих дій, ніж формальна належність УПЦ до РПЦ. І на сьогодні СБУ здійснила лише одну десяту від можливого і потрібного в умовах війни. Звичайно, це прекрасно, бо раніше навіть сотої частини з необхідного не робилося. Але всього зробленого вкрай мало, і саме тут вирішується реальна доля УПЦ, а не у творенні мертвонароджених законів, які б плутали світське і канонічне право, замінялися б законом релігієзнавчу експертизу і судові рішення. Як країна, що сьогодні воює, Україна просто немає права приймати такі невдалі закони, які б замість вирішення однієї важливої проблеми породжувалися б десятки нових проблем та не вирішувала б власне ту проблему, заради якої ці закони задумувалися. Як принциповий противник закону про перейменування та принциповий апологет закону 8731 у його початковій редакції маю сьогодні заявити – прийняття цього закону у редакції, пропонованій комітетом було б найбільшою помилкою в політичній історії незалежної України. Зв’язок релігійних організацій України з релігійними організаціями країни-агресора має бути заборонений, але не через такого роду апофеоз правового маразму.

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com