Після всього, що патріарх Кирило зробив і сказав, щоб виправдати ріки крові, що пролилися в Україні останніми роками, нас уже ніщо не повинно дивувати. І все ж, Російському православному патріарху вдалося знову нас здивувати.

Його лист співчуття президенту Ірану з нагоди смерті аятоли Хаменеї обрушився на православний світ з такою ж люттю, з якою американські та іранські ракети падають на свої цілі цими днями.

«Покійний був людиною глибокої віри, духовним і національним лідером, який вирізнявся силою та стійкістю характеру», – написав православний патріарх, який молиться до Бога дарувати «всьому іранському народу сили та душевну витривалість, щоб подолати біль втрати».

Іншими словами, він благає Бога дати людям, які десятиліттями зазнавали гноблення, душевну силу подолати втрату гнобителя.

«Духовний і національний лідер глибокої віри», щоб ми не плуталися і не думали, що він говорить про когось іншого.

Якби ми шукали текст, який би охопив масштаби кризи в Православній Церкві, ми б не знайшли кращого. Менш ніж у 100 словах Патріарх Кирило довів нам те, що ми всі шепочемо, але ніхто не визнає публічно. Що Російська Православна Церква перебуває під загрозою того, що перестане бути Православною і не буде Церквою, а стане чимось іншим.

Вірна всьому, що виходить з Кремля, тінь колишньої Російської православної церкви, більше не має жодних проблем із виправданням убивств мирних жителів в Україні, називаючи вторгнення «святим», благословляючи зброю масового знищення, вторгаючись до іншої стародавньої церкви, такої як Олександрійський патріархат, щоб нібито врятувати віру, і тепер оплакуючи втрату тирана, відповідального за смерть десятків тисяч людей, єдиним гріхом якого було протистояння режиму, яким він правив майже чотири десятиліття.

Ті з нас, хто вважає, що Москва розірвала спілкування з Фанаром, Олександрією, Нікосією та Афінами, роблять велику помилку. Фактичний розрив, який вона здійснила, стосується самого Православ’я.

Події, які ми переживаємо останніми роками, можна порівняти лише з періодом, коли Рим день за днем віддалявся від решти християнського світу, аж до того моменту, коли він запровадив те, що тисячу років тому ми назвали схизмою. Політика, прихована за нібито питаннями віри, яка подається як алібі для дій, пов’язаних з вірою так само, як день і ніч.

І все ж, зсув Російської Церкви не є найбільшим гріхом, скоєним у Православній Церкві в наш час. Це ставлення та мовчання решти православних лідерів, які або приєднуються до Росії, також посилаючись на міркування віри та богослов’я, щоб приховати політичні та геостратегічні наслідки своїх дій, або ж вони мовчки та байдуже спостерігають, ніби вони є глядачами вистави стародавньої драми, і чекають на появу Бога-машини, щоб запропонувати рішення.

Ті самі люди, які з запалом та запалом говорять вірянам про силу та самозречення мучеників, які пожертвували своєю молодістю та життям за свої переконання, відмовляються сказати навіть слово про те, що відбувається в їхній домівці, Православній Церкві, віддаючи перевагу легкому «дозвольте мені бути мучеником».

Я не пророк, але математично точно, що якщо ситуація продовжуватиметься таким чином, Православній Церкві знадобиться багато часу, щоб побачити світло в кінці тунелю, в який вона увійшла.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/04/100-sliv-scho-rozkryly-prirvu/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/02/06/vidpovid-z-afonu-na-rosijsku-ataku-proty-vselenskoho-patriarha/ http://kyiv-pravosl.info/2026/02/06/vidpovid-z-afonu-na-rosijsku-ataku-proty-vselenskoho-patriarha/#comments Fri, 06 Feb 2026 12:30:11 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10150 Continue reading →]]> Останнім часом багато писалося про образливу заяву, видану Прес-службою російської розвідки стосовно Вселенського Патріарха. Ми зіткнулися з різкими характеристиками, такими як «диявол у плоті» та «антихрист Константинополя», що нас не здивувало, враховуючи, що подібні нападки раніше озвучувалися духовенством Московського Патріархату. Однак нас здивувало те, що заява настільки відверто церковного характеру була видана не церковним органом, а державою.

Цілком очевидно, і тепер уже без жодних обмежень, позиції з церковних питань формуються російським державним органом, а не Церквою. Відносини між державою та Церквою в Росії функціонували так тривалий час, але тепер це відбувається відкрито. Не має значення, звідки походить оголошення церковного змісту в Росії. Російська Церква стала засобом просування світських, політичних та військових інтересів російської держави. Російська Церква повністю ототожнила себе з цією роллю. Нині стало очевидним, що роль Церкви в Росії зведена до придатку державного апарату, позбавленого змоги займати протилежну позицію з будь-якого питання, навіть сотеріологічного характеру. У цьому процесі, здається, вона забула, що Главою Церкви є Христос. Слово Христа та Євангеліє були замінені словами президента Путіна. Христос прагне миру, але президент Путін прагне перемоги. З ким повинна узгоджувати свою діяльність Церква Росії? Не існує християнського вчення, яке могло б виправдати будь-яку війну чи кровопролиття.

Ми стали свідками численних парадоксів, породжених Російською Церквою: охарактеризування цієї війни як святої війни проти диявола та Антихриста; благословення ядерної зброї; та гарантія раю для кожного, хто «загине» за батьківщину в цій війні. Окрім того, були складені спеціальні молитви, які всі священники зобов’язані були читати на кожній Божественній Літургії; прохання та молитви про перемогу у війні. Деякі побожні священники в Росії наважилися не тільки відмовитися читати ці молитви, але й замінити слово «перемога» словом «мир». Усіх їх, без винятків і другого шансу, було позбавлено сану. Багато з них знайшли притулок в обіймах Матері Церкви та були відновлені до лав священства, яке вони раніше займали. Така ж доля спіткала п’ятьох позбавлених сану кліриків Московського патріархату в Литві, які у своїх проповідях наважилися виступити проти цієї диявольської війни та на користь миру, тобто стати на бік слова Євангелія, а не «русского мира». Як і очікувалося, їх було позбавлено сану, а згодом вони звернулися до Матері Церкви. На основі цих кліриків було закладено підвалини для створення Екзархату Вселенського Патріархату в Литві.

Саме цей церковний розвиток спонукав іноземну розвідку висловити занепокоєння щодо ситуації в країнах Балтії. Але що ж насправді відбувається в цих країнах? Яка їхня церковна історія? Розгляньмо їх коротко. Ці регіони, перш за все, не мають жодного стосунку до інституційних меж, встановлених у Томосі Російського Патріархату, які були визначені відповідно до територіальних меж Царства Великої Русі та його «гіперборейських» частин у 1589 році. У той час балтійські регіони не належали до Царства Великої Русі, а до Речі Посполитої. У XVIII столітті ці території були зайняті імперією Царів, яка поставила існуючі православні структури в регіоні під юрисдикцію Московського Патріархату та заснувала нові.

Вселенський Патріархат не втручався до колапсу імперії, аж доки його не попросили надати канонічний захист, звернення, яке призвело до надання Томосу про Автокефалію Естонії у 1923 році. Вселенський Патріархат незмінно діяв саме так: втручаючись у належний час, після тривалого періоду терпіння щодо певних подій, завжди ставлячи спасіння вірних за свою головну мету. У своїй проповіді на свято Богоявлення Вселенський Патріарх зазначив: «Терпіння, очікування, довготерпіння, прощення та надія Материнської Церкви щодо її неслухняних дітей сприймалися як байдужість, зневага, слабкість або навіть некомпетентність. Минали час, часи та століття, і порушення встановлених меж сприймалися багатьма як нормальність, правильність, законність і навіть мовчазна згода. Проте вони забули, що у Святій Церкві Христовій антиканонічні дії не становлять міцної основи для їх легітимізації або побудови на них здорових та стабільних церковних структур.»

Кожна Церква може здійснювати свою юрисдикцію лише в межах, встановлених Томосом про автокефалію. Поза цими межами юрисдикція належить Вселенському Патріархату, як це чітко зазначено в 28-му каноні Четвертого Вселенського Собору (Κανόνας ΚΗ’), який надає Константинопольському архієрею пастирську відповідальність за регіони, що лежать поза географічними межами інших помісних Церков. У п’ятому столітті, коли цей канон був сформульований, такі регіони називалися «варварськими народами», тобто територіями за межами Візантійської імперії. Таким чином, цей канон роз’яснює положення Другого канону Другого Вселенського Собору, який стверджує, що Церкви у «варварських народах» мають керуватися «згідно з традицією, переданою святими Отцями».

Між 1918 та 1940 роками балтійські держави функціонували як незалежні країни. Їхнє насильницьке включення до Радянського Союзу після Другої світової війни супроводжувалося численними довільними та неканонічними діями з боку Російської церкви, яка нав’язала їхнє підпорядкування прямій юрисдикції Московського патріархату, скасувавши будь-яку форму церковної незалежності, що існувала. Церква в цих регіонах розглядалася радянською владою як складова державного апарату, що підлягає реорганізації, і фактично залишалася «у полоні» до розпаду радянського режиму та відновлення незалежності цих країн у 1991 році.

Варто зазначити, що Вселенський Патріархат ніколи не ухвалював синодального рішення, яке б визнавало юрисдикцію Московського Патріархату над балтийськими країнами. Те саме стосується інших країн, де Московський Патріархат діє неканонічно, зокрема Білорусі, Фінляндії, Молдови та інших. Таким чином, стає зрозумілим, що Вселенський Патріархат не створив проблему, як стверджує російська служба, а втрутився, щоб зцілити канонічний безлад, спричинений Московським Патріархатом, поділяючи страждання віруючих у час, коли знову нависла небезпека війни та відновлення влади. Дії Вселенського Патріархату, по суті, є зціленням травми, насильно завданої внаслідок Другої світової війни.

Нас також вражає повідомлення російської державної служби, в якому стверджується, що Вселенський Патріарх має намір надати автокефалію невизнаній так званій «Православній Церкві Чорногорії». Таке твердження може бути витлумачене як крик страху з боку того, хто усвідомлює скоєння тяжкого проступку і тепер очікує відповідальності. Усвідомлення того, що лише Вселенський Патріархат володіє владою вилікування розколів, відновлювати ієрархів і надавати церковний статус церковному утворенню, пояснює вдавання до образ, спрямованих не тільки на підрив самої інституції, але й на особисте дискредитування Вселенського Патріарха. У спробі зменшити ці привілеї Вселенського Патріархату у конкретному випадку Церкви Скоп’є, було неканонічно та поспішно надано Томосу Автокефалії Охридській Архієпископії. Однак, такий акт не може мати жодної канонічної дії, доки він не буде визнаний Материнською Церквою Константинополя. Щодо Чорногорії, історія зрештою визначить, чи буде цій Церкві надано Томос Автокефалії, чи ця церковна рана буде загоєна іншим шляхом. Метою Церкви, проте, залишається незмінною: спасіння вірних — істину, яку Вселенський Патріарх неодноразово стверджує з чіткістю та непохитністю.

У своїй заяві російська державна служба звинувачує Вселенського Патріарха у спричиненні розколу в Україні та, загалом, у православному світі, що є абсолютно необґрунтованим звинуваченням, враховуючи сучасні реалії. Процес надання автокефалії Україні здійснювався суворо відповідно до канонів та Священної Традиції Східної Православної Церкви. Розкол виник не з вини Вселенського Патріарха, а через дії Російської Церкви, яка продовжує його підтримувати та увічнювати. Натомість Вселенський Патріарх Варфоломій об’єднав три церковні фракції, що існували в Україні, і неодноразово закликав усіх, хто залишався поза євхаристичним спілкуванням, прагнути до єдності. Його найновіший заклик пролунав на свято Богоявлення, коли він знову запросив митрополита Онуфрія (РПЦвУ) та його прибічників до діалогу. І все ж, незважаючи на ці послідовні зусилля до примирення, його продовжують звинувачувати в байдужості до єдності. Якщо той, хто закликає до єдності, не зацікавлений, то хто ж? Той, хто не приймає запрошення?

Всупереч духу єдності, ієрархи Московського патріархату в Україні вперто відмовляються від діалогу. Вселенського Патріарха звинувачують у створенні розколу в той час, коли фактично саме Церква Росії розірвала спілкування з Матірною Церквою. Розкол спричинений не Вселенським Патріархатом, а самою Російською Церквою. Це чітко демонструється тим фактом, що Екуменічний Патріархат залишається в спілкуванні з усіма помісними Православними Церквами, тоді як Церква Росії розірвала спілкування з кількома з них. З цього приводу Вселенський Патріарх Варфоломій заявив у своїй проповіді: «Той факт, що нас не поминає Церква Росії, має дуже мале значення. Бо, у вірності істині, ми не можемо відступити заради інтересів невдячної Церкви. Ми продовжуємо поминати Москву, тому що для нас важлива єдність. Якщо Російський Патріархат лютує через втрату свого впливу в Україні і не виявляє жодного занепокоєння щодо єдності, нас це не хвилює! Ми продовжуємо підтримувати канонічний порядок Матері-Церкви, як це передбачено Святим Переданням, і прагнути до єдності у виконанні заповіді Христа: ἵνα πάντες ἓν ὦσιν (щоб усі були одним)».

Якщо розглядати питання у належній перспективі, то звинувачення, висунуте російською державною службою проти Вселенського Патріарха Варфоломія, фактично зводиться до такого: ніби він «роздирає живе Тіло Церкви». У такий спосіб його опосередковано порівнюють із лжепророками, згаданими в Нагірній проповіді: «До вас вони приходять у овечій одежі, а всередині — вовки хижі… Пізнаєте ж їх за плодами їхніми». Однак цей опис набагато точніше відповідає поведінці самої Російської Церкви та плодам, які вона явно приносить.

Лише справжній сповідник віри готовий бути принесеним у жертву заради істини та єдності, відкидаючи вузькі інтереси помісної Церкви на користь блага Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви. Що, суто з мирського погляду, здобув Вселенський Патріархат, надавши автокефалію Україні? Що здобув Вселенський Патріархат? Образи, наклепи, безпідставні звинувачення, ганьба та приниження, як-от це ганебне оголошення. І все ж, парадоксальним чином і несвідомо, ці напади слугують виправданню самого Вселенського Патріарха. Завдяки накопиченню наклепів, безпідставних звинувачень, образ і принижень, у поєднанні зі стриманістю та терпінням, які Патріарх послідовно демонструє, він постає як справжній наслідувач Христа і стоїть у безперервності зі Святими Сповідниками. Вселенський Патріарх Варфоломій виявив мужність протистояти як небезпеці, так і загрозі заради істини, єдності та спасіння людства.

ієромонах Никита з монастиря Пантократор (Свята гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

На сьогодні добре встановлено, що російська держава та інституційне керівництво Російської Церкви під патріархом Кирилом злилися в гротескний церковно-політичний гібрид. Коли Церква перетворюється з Тіла Христового на політичну ідеологію, замасковану релігійністю, — особливо фундаменталістського характеру, — вона перестає бути Церквою, незалежно від того, наскільки вірно вона може зберігати зовнішні форми та церемоніальні атрибути.

Історія нагадує нам, що саме виникнення претензій Росії на автокефалію було народжене з примусу. Коли Вселенський Патріарх Єремія II подорожував до Росії, шукаючи допомоги, цар Федір фактично затримав його і тиснув на нього, аби той підписав Томос про російську автокефалію. З того моменту Москва одержима узурпацією першості Першопрестольної Константинопольської Церкви, не розуміючи, що вселенськість і соборність — це не числові поняття.

Ця одержимість знову проявилася у 2016 році, коли Москва — демонічно — намагалася саботувати Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті, затягнувши разом із собою ще чотири Церкви. Патріарх Варфоломій, діючи мудро та мужньо, продовжив скликання Собору, залишивши росіян за дверима шлюбного бенкету – ображених і нездатних прийняти результат.

Криза досягла критичної точки у 2019 році, коли Вселенський патріархат надав автокефалію Православної Церкві України після неодноразових звернень українського політичного керівництва, духовенства та вірян. Це рішення було ухвалене лише після більш ніж десятиліття копітких зусиль для досягнення співпраці та консенсусу з Москвою.

Не будемо забувати: Константинополь привів Русь до Православ’я – з Києва, міста, яке справедливо вважається священним. Примусове включення України та країн Балтії до атеїстичного радянського режиму поневолило їхні Церкви разом із їхніми народами. З розпадом Радянського Союзу та здобуттям незалежності цими націями, церковне визволення стало як природним, так і неминучим. Канонічна відповідальність за розгляд таких питань належить виключно Першопрестольній Константинопольській Церкві – і саме до Константинополя були спрямовані ці прохання.

Необхідно наголосити на вирішальному моменті: Патріарх Варфоломій діяв не одноосібно. Він відповів на офіційні звернення урядів, народів та духовенства, які прагнули автокефалії в Україні та заснування екзархатів в Естонії та Латвії. Якщо його і можна в чомусь звинуватити, то лише в зволіканні – традиційної політиці Фанару «festina lente» («поспішай повільно»), яка не завжди приносить бажані результати.

Автокефалія Православної Церкви України викликала шаленство російського політико-церковного апарату. У відповідь він розв’язав подвійну війну: військову – бомби та зброю проти православного народу України – та церковну проти Вселенського Патріархату; проти Олександрійського Патріархату через неканонічне вторгнення (ειςpidisi) та створення Екзархату, супроводжуване «купівлею» духовенства та віруючих; і проти Церков Греції та Кіпру за те, що вони наважилися визнати українську автокефалію.

По суті, Москва стала руйнівником Православ’я. Вона уклала союз слов’янських Церков, на жаль, залучивши через свої своєрідні маневри Єрусалимський Патріархат, а також об’єднавшись із Церквою Албанії – навіть за життя Архієпископа Анастасія.

Незабаром сталася ще одна трагікомічна подія. Патріарх Варфоломій, діючи великодушно заради єдності, відновив Євхаристичне спілкування з Церквою Скоп’є під керівництвом митрополита Стефана. Проте Патріарх Сербський Порфирій тоді втрутився «як злодій уночі», односторонньо надавши автокефалію та проголосивши «Автокефальну Церкву Македонії», топчучи канонічний та еклезіологічній порядок Православ’я.

У результаті православний світ сьогодні нагадує сумне розсіяне село, замкнене в задушливих глухих кутах. Проте Патріарх Варфоломій – діючи правильно – не вилучив ім’я Патріарха Кирила з Диптихів, незважаючи на те, що Кирило розірвав євхаристичне спілкування з Константинополем, Олександрією, Афінами та Кіпром.

Ці події ставлять нагальне запитання: що робити?

Війна між Росією та Україною врешті-решт закінчиться. Путін колись хвалився перемогою протягом шести днів; минуло чотири роки. Якщо Росія переможе, Автокефальна Православна Церква України постане перед новими й болісними викликами. Митрополит Онуфрій, пов’язаний із Москвою, демонструє малу схильність до примирення чи єдності, підтримуючи амбіції Путіна та Кирила.

Тим часом слов’янський блок – тісно координуючи дії з Москвою – схоже, має намір просувати фактичний поділ православ’я, фактично тримаючи Патріарха Варфоломія в заручниках. Навіть якщо він скличе бодай неформальну зустріч православних предстоятелів, ймовірно, що слов’яни – і, на жаль, Єрусалим – відмовляться від участі, що зробить Вселенського Патріарха явно ізольованим.

Проте Москва вагається відкрито кинути виклик першості Константинополя, попри свої прагнення стати так званим «Третім Римом». Третього Риму немає – і не може бути. Історія вже встановила Новий Рим. Трагічним винятком досі залишається сербський патріарх Порфирій.

Нарешті, ми не можемо ігнорувати приховані та явні симпатії певних митрополій, монастирів та осіб до Москви — акторів, які свідомо руйнують православну єдність, виливши риторику найнижчої якості проти своєї власної Церкви-Матері, Константинопольської Церкви. Це незаперечні ознаки відчаю, збентеження та церковного глухого кута.

Теодор Калмукос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: THE NATIONA LHERALD

Низку питань викликала безпрецедентна атака на Вселенського Патріарха, яка включала особливо жорсткі характеристики та посилання на «організованого диявола», співпрацю з британськими спецслужбами, «ідеологічний сіонізм», а також згадки про типові націоналістичні та неонацистські елементи. Атака завершилася оцінкою, що він буквально розбирає «конституційний орган Церкви» і діє як «фальшиві пророки». Фанар був заскочений зненацька, і, хоча зазвичай уникає коментувати подібні нападки, висловився про «явно сфабриковані сценарії, неправдиві новини, образи та вигадану інформацію».

Особистий напад на Вселенського Патріарха є ключовим елементом, що відрізняє цей інцидент від попередніх нападів, спрямованих проти Вселенського Патріархату в минулому. Додатковим моментом, на якому Фанар робить особливий наголос, є те, що, тоді як донедавна російська сторона звинувачувала Вселенський Патріархат у «підбурюваних діях», у цій нещодавній заяві такого зв’язку немає взагалі. Натомість згадуються ймовірні зв’язки з британськими спецслужбами. Від самого першого моменту Фанар оцінював, що нова рамка відносин між Кремлем і Білим домом спричинила цю зміну, і також вважається можливим, що російська сторона намагається з’ясувати, чи – і яким чином – американська сторона відреагує на напад на Вселенський Патріархат.

Історичний контекст

З 2013 року, коли Священний Синод Російської Православної Церкви оголосив, що ставить під сумнів першість Вселенського Патріарха, тим самим виявивши ширші наміри кинути виклик його ролі та впливу, багато чого сталося. Згідно з рішенням Священного Синоду Вселенського Патріархату, прийнятим у квітні 2018 року, надання автокефалії Церкві України ознаменувало поворотний момент, який ще більше загострив кризу.

Російська сторона методична та наполегливо працювала над посиленням свого впливу на низку Патріархатів, одночасно прагнучи підірвати нещодавню зустріч між Вселенським Патріархом і Папою Левом, яка відбулася у зв’язку з відзначенням річниці Першого Вселенського Собору.

Ця остання подія створює нову реальність, оскільки «варварство має тенденцію ставати нормою», як влучно зауважує Митрополит Еммануїл.

— Чим ви пояснюєте напад, здійснений російською стороною на Вселенський патріархат і особисто на Вселенського патріарха Варфоломія?

— Справжня причина агресії, проявленої Московським патріархатом проти Вселенського патріархату та особисто Вселенського патріарха Варфоломія, на жаль, криється в духовному нездужанні та еклезіологічному відхиленні. Можна цілком обґрунтовано шукати пояснень, чому був зроблений такий вибір і чому саме в цей момент, і часто буває так, що атака спрямована проти конкретних осіб; однак, здається, що це, зрештою, природа мирської влади, коли вона відірвана від автентичного церковного етосу. Коли богословський дискурс деградує, а саме Євангеліє стає інструментом державного примусу та політичної доцільності, тоді, на жаль, залишається лише образа.

Цільова атака здійснюється від цієї установи — оскільки Вселенський Патріархат не підкоряється силовому канонічному тлумаченню всіх справ, що залишаються незмінними нормами державних органів — і натомість тепер вона (Російська влада) зосереджується на людському елементі, на особі Всесвятості Вселенського Патріарха.

Ця спроба позбавити людину її духовного батьківства нерозривно пов’язана, з одного боку, з наміром змоделювати майбутнє, а з іншого – з бажанням представити Предстоятеля Православ’я як простого виконавця іноземних центрів сили, що свідчить про властиву світській владі нездатність осягнути духовну свободу. Якщо, через логіку абсолютної ідентифікації, Московський патріархат залишається пов’язаним із традицією залежності від держави, то свобода, виражена на Фанарі, стає для них скандальною, адже свобода завжди скандалізує тих, хто її не має, і завдає болю, який важко приховати.

— Що означає, що це конкретне твердження походить від Служби зовнішньої розвідки Росії?

— Сама згадка про Службу зовнішньої розвідки Росії зрештою стає найвиразнішим «моментом істини» для Московського патріархату, адже церковний фасад повністю розвалився. Це небезпечно легітимізує той факт, що синодальні рішення, священні канони та автентичний церковний етос були відкинуті та замінені «службами» та світськими механізмами, демонструючи таким чином абсолютну секуляризацію та повне відчуження церковного мислення.

Основна проблема, до якої призводить ця ситуація, стосується перетворення Церкви на простий механізм пропаганди. Це справді тривожно з теологічної точки зору, оскільки Церква перестає бути простором Святого Духа, а її теологія повністю витісняється геополітичною доцільністю.

— Чому щодо Вселенського Патріарха застосовуються такі крайні характеристики?

— На мою думку, надмірність цих характеристик зумовлена духовним занепадом богословського дискурсу, оскільки насильство — будь то словесне чи фізичне — завжди було притулком паніки та слабкості. Робляться посилання на «неонацистів» та «агентів» — надзвичайно сильні терміни, якими кидаються без страху Божого. Можливо, відсутність реального ворога зумовила вигадування цілей для досягнення внутрішньої згуртованості серед їхньої аудиторії. Росія перебуває в стані уявного ворога, і Його Всесвятість Вселенський Патріарх стає для них ідеальним «суперником», тому що його екуменічний статус і охоплення роблять його, за визначенням, незручно яскравим згідно з їхніми власними стандартами.

— Які пункти цього конкретного твердження ви вважаєте найважливішими і чому?

— У розповіді їхньої уявної історії відбувається операція, яка може залишитися непоміченою багатьма: тоді як донедавна відповідальність покладалася на американців, тепер, цілком раптово, на їхнє місце з’являються британські спецслужби. Здається, російське керівництво намагається перевірити свої стосунки з новою адміністрацією у Вашингтоні й шукає іншу сторону, яку можна звинуватити у труднощах, які воно саме спричинило, тим самим виявляючи глибоке духовне збідніння. Спроба інтерпретувати тривогу народів Балтійських держав чи України щодо їхньої церковної свободи та існування, тавруючи її як результат «чужої руки», є трагічною і абсолютно безглуздою для самих православних народів, оскільки ігнорує той факт, що вони мають волю, розсудливість і даровану Богом вільну волю. Не можна дивитися на все крізь спотворюючи лінзи, і саме це ставлення становить їхню найбільшу оману.

— Чи відбулися якісь події останнім часом, з’явився якийсь новий фактор, що міг спровокувати таку реакцію, чи ми очікуємо на якусь майбутню подію, яку російська сторона намагається випередити?

— Жодного нового розвитку подій не було, принаймні, не в журналістському розумінні нової події, і жодної прихованої карти. Проте існує процес ерозії, який невблаганно діє їм на шкоду. Ми повинні чітко розуміти: Вселенський патріархат щодо України та канонічного надання автокефалії ніколи не змінить своєї позиції, оскільки це питання вирішене церковно і є незворотним.

На цьому етапі вони тепер бачать тріщини в Балтійському регіоні, в Молдові та Естонії — районах, де вони вірили, що радянська спадщина, а саме залишки минулого в церковному управлінні, триватиме нескінченно. Однак ця структура не витримала випробування, виявивши середовище, в якому прагнення до свободи функціонує більше як екзистенційна необхідність, аніж як політичний маневр.

— Яка поточна ситуація щодо церков балтійських країн?

— У країнах Балтії ситуація вже багато років позначена напруженістю. Однак, насправді змінюється воля самих людей, які, далекі від політичних мотивів, прагнуть своєї духовної інтеграції в європейську реальність і відмовляються приймати Московський патріархат, що благословляє війни від їхнього імені. Необхідно наголосити, що Вселенський патріархат не створив цієї проблеми, а навпаки, прийшов для зцілення канонічного безладу, який створив Московський патріархат, поділяючи тривогу народу, як це робив протягом століть.

Не слід забувати, що як Церква Естонії, так і Церква Латвії вже були проголошені автокефальними Вселенським Патріархатом у минулому, тоді як сьогодні заснування Екзархату Вселенського Патріархату в Литві є фактом найвищої ваги, що дарує надію заляканим православним християнам. Ця дія, як і підтримка, надана в Естонії, замість того, щоб становити «втручання», як це помилково описується, насправді є суттєвим загоєнням рани, яка була завдана насильницьким шляхом у 1945 році.

— Чи формує це конкретне твердження нове середовище, нову систему відносин між Вселенським патріархатом та Московським патріархатом, і в якому напрямку?

— Ми справді опиняємося перед новим середовищем і вступаємо в незвідані води, меншою мірою тому, що щось суттєво змінилося, і більшою мірою тому, що варварство має тенденцію ставати нормою у міжцерковних відносинах. Ми, здається, стикаємося з усвідомленням того, що таке інституціолізоване варварство і що насправді означає тотальна війна, оголошена Московським патріархатом, навіть коли ми прагнемо зберегти надію. Фанар відповідає мовчанням молитви і, коли це необхідно, словом істини. Кожен повинен знати, що двері Вселенського Патріархату є і завжди залишаються відчиненими для щирого діалогу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

23 лютого 2025 р., ніби з нагоди візиту білоруських єпископів до Ватикану та зустрічі міністра закордонних справ Республіки Білорусь М. Рижанкова з кардиналом Галлахером, дуже цікава американська компанія Prime Rogue Inc, яка спеціалізується на аналітичному огляді «розвідці з відкритих джерел» (

Редакція сайту «Київське Православ’я»

Вступ

Відносини Ватикану з авторитарними режимами – це складна тема з нюансами. Це тема, яка викликала дебати та дискусії серед науковців, істориків та оглядачів. Оскільки Ватикан є критично важливим геополітичним гравцем, католицизм може спричинити значні геополітичні зміни, якщо його бере на озброєння Папа.

Ватикан, як суверенне місто-держава, займає унікальне становище в міжнародних відносинах. Він має дипломатичні відносини з країнами по всьому світу, включно з тими, що перебувають під авторитарним правлінням. Незважаючи на те, що вплив католицизму на Заході падає, Ватикан швидко набуває впливу в країнах, що розвиваються, і на Глобальному Півдні.

Протягом історії Ватикан керував цими стосунками з низкою дипломатичних принципів. Серед цих керівних принципів – нейтральність і неупередженість.

Однак застосування цих принципів не завжди є простим. Ватикан зіткнувся з численними проблемами у відносинах з авторитарними урядами.

Одним із найпомітніших прикладів є досвід Католицької Церкви під комуністичними режимами. Боротьба Церкви за релігійну свободу та права людини в цих контекстах становить значну частину її історії.

Підхід Ватикану до переговорів з диктаторами є ще одним аспектом, який заслуговує на дослідження. Це делікатний баланс між захистом інтересів Церкви та її послідовників і підтримкою її морального та релігійного авторитету.

Останнім часом дипломатичні зв’язки Ватикану з такими країнами, як Китай та Росія, стали предметом пильної уваги. Зусилля Папи Франциска щодо взаємодії з цими авторитарними лідерами були як схвалені, так і критиковані.

Зовнішня політика Ватикану під час воєн і конфліктів також дає зрозуміти його дипломатичну стратегію. Святий Престол часто відігравав роль посередника в конфліктах і сприяння миру.

Однак дипломатичні дії Ватикану не обійшлися без суперечок. Проти неї висуваються звинувачення у співучасті або мовчанні перед обличчям гноблення.

Ця стаття має на меті заглибитися в ці та інші питання. Він прагне забезпечити всебічне розуміння відносин Ватикану з авторитарними режимами.

Від історичного контексту до сучасних викликів ми досліджуватимемо дипломатичні стратегії Ватикану, його успіхи та недоліки. Це дослідження проллє світло на роль Ватикану в глобальній політиці та його вплив на світові справи. Смерть Папи Франциска та майбутній Папський Конклав, частина того, що відбувається, коли помирає Папа, можуть створити незвідану територію з точки зору ідентифікації наступного Папи.

І. Ватикан як суверенне утворення: наслідки для міжнародних відносин

Статус Ватикану як суверенного утворення виділяє його на світовій арені. Тут розташований Святий Престол, який є центральним керівним органом Католицької Церкви. Ця унікальна позиція дозволяє Ватикану брати участь у міжнародній дипломатії так, як це зазвичай не роблять релігійні установи.

Як суверенне місто-держава, Ватикан користується явними перевагами в міжнародних відносинах. Його суверенітет дозволяє йому встановлювати дипломатичні відносини та мати місце за столом переговорів з іншими націями. Це надає Ватикану як політичну автономію, так і можливість керувати своєю зовнішньополітичною програмою.

Основні аспекти суверенітету Ватикану включають:

- Визнання як незалежної держави, що дозволяє мати дипломатичну присутність у різних країнах.

- Повноваження призначати папських нунціїв представляти Святий Престол за кордоном.

- Участь у міжнародних договорах та угодах, що впливає на глобальні норми та політику.

Латеранський договір 1929 року став ключовим моментом для суверенітету Ватикану. Ця угода між Святим Престолом та Італією визначила кордони міста-держави Ватикан і підтвердила його незалежність. Цей договір мав далекосяжні наслідки, підвищивши роль Ватикану у світових справах.

Вплив Ватикану часто здійснюється через «м’яку силу». Замість того, щоб покладатися на військові міць чи економічні важелі, він проектує вплив через моральний авторитет і діалог. Такий підхід дозволяє Ватикану виступати посередником у конфліктах і виступати за справедливість і мир у всьому світі.

Дипломатична Ватикан часто позиціонує себе як нейтральну сторону. Цей нейтралітет має вирішальне значення, коли ви маєте справу з авторитарними режимами, оскільки це дозволяє Ватикану взаємодіяти, не приймаючи жодної сторони. Неупереджена позиція Святого Престолу допомагає будувати мости та сприяти діалогу, навіть у політично гострих ситуаціях.

Завдяки своїй унікальній позиції та дипломатичній стратегії Ватикан зберігає значний вплив у міжнародних відносинах. Його сила походить не від примусу чи сили, а від духовного та морального авторитету. Здатність Ватикану орієнтуватися в складнощах глобальної політики є свідченням його тривалого впливу та актуальності на світовій арені.

ІІ. Історичний огляд дипломатії Ватикану з авторитарними режимами

Ватикан має довгу та складну історію дипломатії з авторитарними режимами. Протягом століть йому доводилося діяти обережно, щоб збалансувати свій духовний авторитет і політичні зобов’язання. Це балансування часто передбачає переговори з режимами, які не поділяють його цінності чи принципи. Головною метою Ватикану в цих взаємодіях є захист Католицької Церкви та її послідовників у репресивних державах.

На початку ХХ століття Ватикан мав значні відносини з фашистськими режимами. Це було особливо очевидно під час папства Пія XII, якого і хвалили, і критикували за його дипломатичний підхід під час Другої світової війни. Тоді Ватикан вживав заходів, щоб підтримувати інтереси Церкви, одночасно борючись із небезпекою приєднання до могутніх авторитарних урядів або протистояння їм.

Епоха холодної війни принесла Ватикану нові виклики, особливо з комуністичними країнами. За комунізму релігійні обряди часто суворо обмежувалися. Проте Ватикан прагнув підтримувати релігійну свободу та надавати духовну підтримку. У цей період були складні дипломатичні маневри, оскільки Святий Престол працював над збереженням католицької присутності у Східній Європі.

В останні десятиліття дипломатичний ландшафт Ватикану розширився, включивши діалог із сучасними авторитарними державами. Сьогодні вона стикається з проблемами в регіонах, де права людини та релігійні свободи залишаються нестабільними. Ватиканська дипломатія часто зосереджується на діалозі та взаємодії, вважаючи, що підтримувати відкриті лінії зв’язку є важливим.

Цей історичний контекст ілюструє незмінну роль Ватикану в міжнародній дипломатії. Незважаючи на критику, Святий Престол залишається ключовим гравцем у світовій політиці. Його здатність плавати в цих водах демонструє стійкий і адаптивний підхід до управління та релігійної влади.

2.1. Дипломатичні принципи Ватикану: нейтралітет і неупередженість

Дипломатична стратегія Ватикану ґрунтується на двох основних принципах: нейтралітет і неупередженість. Ці принципи дозволяють Ватикану залишатися осторонь від політичних союзів, які можуть поставити під загрозу його духовну місію. Будучи нейтральним, Святий Престол може ефективно вирішувати конфлікти, виступаючи неупередженим співрозмовником.

Такий підхід необхідний при роботі з авторитарними режимами. Нейтралітет дозволяє Ватикану захищати права людини та благополуччя своїх прихильників, не видаючи жодної сторони. Це вкрай важливо для підтримання діалогу з режимами, які часто підозрюють зовнішнє втручання.

Неупередженість є ще одним наріжним каменем ватиканської дипломатії. Вона’ прагне ставитися до всіх сторін з однаковою повагою, незалежно від політичних переконань. Цей принцип гарантує, що моральний голос Ватикану залишається надійним і впливовим на світовій арені.

Разом нейтралітет і неупередженість зміцнюють роль Ватикану як мирного посередника. Ці принципи дозволяють йому вийти за межі земної політики, зосередившись на духовних і гуманітарних інтересах. Підтримуючи ці ідеали, Ватикан продовжує справляти моральний вплив на складні політичні ландшафти.

2.2. Церковно-державні конфлікти в історії

Історія Ватикану рясніє конфліктами між церквою та державою. Ці конфлікти сформували те, як Католицька Церква сьогодні взаємодіє з авторитарними режимами. Розуміння цих минулих протистоянь має вирішальне значення для розуміння поточних дипломатичних стратегій.

Історичні церковно-державні конфлікти часто оберталися навколо влади та реального впливу. Століттями монархи та правителі кидали виклик впливу Папи, прагнучи утвердити своє панування.

Ключові історичні конфлікти включають:

- Суперечка про інвеституру в ХІ столітті, коли європейські монархи та папство сперечалися щодо прав призначення.

- Реформація в XVI столітті, яка призвела до значних релігійних і політичних потрясінь у всій Європі.

- Напруженість у відносинах з постреволюційними світськими державами, зокрема у Франції та Італії.

Ці конфлікти змусили Ватикан переглянути свою роль і стратегію. Їй довелося обережно керувати цими складними відносинами, захищаючи духовну місію Церкви, водночас змагаючись з політичними реаліями.

Вивчаючи ці історичні події, Ватикан удосконалив свій дипломатичний інструментарій. На сучасні стосунки з авторитарними режимами впливає минулий досвід, який визначає поточні стратегії підтримання релігійної влади та захисту інтересів церкви у ворожому середовищі.

ІІІ. Католицька Церква під комуністичною владою

За комуністичних режимів Католицька Церква зіткнулася зі значними труднощами. Ці режими часто розглядали релігію як загрозу своїй владі. У результаті релігійна діяльність була обмежена, а церковне майно конфісковано. Ватикану довелося ретельно вести переговори, щоб захистити релігійні свободи своїх послідовників і зберегти свою присутність.

У Східній Європі ситуація була особливо жахливою. Багато католицьких лідерів були ув’язнені або заслані, а богослужіння суворо контролювалися. Духовенство зазнавало постійного контролю з боку держави, що ускладнювало душпастирську роботу. Незважаючи на ці перешкоди, Церква прагнула забезпечити духовну підтримку та підтримувати свої доктрини.

Ватикан пішов на тонкий дипломатичний підхід, щоб мати справу з цими урядами. Він брав участь у діалозі, коли це було можливо, намагаючись викроїти простір для релігійного життя. Святий Престол також акцентував увагу на захисті прав людини, підкреслюючи важливість свободи віросповідання та самовираження.

Таємна діяльність стала частиною існування Церкви за цих режимів. Священики та миряни часто діяли таємно, щоб продовжувати релігійну освіту та сакраментальне життя. Цей підпільний рух мав вирішальне значення для збереження віри в періоди інтенсивних репресій.

Стійкість Католицької Церкви за комунізму була значною. Їй вдалося вижити і навіть надихнути рухи, які зрештою призвели до політичних змін. Ця стійкість посилила роль Ватикану як непохитного захисника релігійної свободи.

Незважаючи на гнітючу обстановку, Ватикан залишався відданим дипломатичним відносинам. Завдяки своїй наполегливості Церква зіграла певну роль у остаточному послабленні обмежень у деяких комуністичних державах, проклавши шлях для більш відкритого релігійного вираження в наступні роки.

3.1. Папа Іван Павло ІІ і падіння комунізму

Папа Римський Іван Павло ІІ був ключовою фігурою в падінні комуністичних режимів у Східній Європі. У 1978 році він був обраний першим папою-поляком і надихнув мільйони людей на своїй батьківщині та за її межами. Його візити до Польщі стали символом надії та непокори репресивному комуністичному режиму.

Іван Павло ІІ наголошував на духовній і культурній самобутності польського народу. Його промови були пройняті повідомленнями про гідність, права людини та свободу. Він заохочував ненасильницький опір і солідарність серед пригноблених громадян, що значно вплинуло на політичний ландшафт.

Його підтримка руху «Солідарність» у Польщі була важливою. «Солідарність» стала потужним голосом змін, виступаючи за права працівників і соціальні реформи. Незважаючи на репресії уряду, рух вистояв, підтримуваний моральною підтримкою та захистом Папи.

Світовий вплив Івана Павла ІІ вийшов за межі Польщі. Його тверда позиція проти комунізму знайшла резонанс у всій Східній Європі, надихаючи подібні рухи. Його наполегливий заклик до свободи та справедливості відгукнувся в країнах, які прагнули змін, сприяючи хвилі політичних змін.

Коли наприкінці 1980-х років комунізм почав руйнуватися, вплив Папи Івана Павла II був незаперечним. Його лідерство стало прикладом сили релігійної влади в політичних перетвореннях. Падіння комунізму у Східній Європі часто асоціюється з його непохитною вірою та дипломатичною спритністю.

IV. Переговори з тиранами: підхід Ватикану

Дипломатичні відносини Ватикану з авторитарними режимами передбачають складні стратегічні переговори. Ці режими часто живлять недовіру до релігійних організацій, що ускладнює зусилля. Ватикан повинен збалансувати моральні імперативи з прагматичними міркуваннями, щоб захистити свої інтереси та інтереси своїх послідовників.

Ключовим елементом переговорів Ватикану є збереження відкритих каналів зв’язку. Незалежно від характеру режиму, діалог залишається наріжним каменем його дипломатичних зусиль. Такий підхід часто дозволяє Ватикану домовитися про поступки або гарантії, які захищають релігійні практики та підтримують гуманітарні зусилля.

У відносинах з тиранами Ватикан виявляє терпіння і наполегливість. Він часто наголошує на спільних цілях, таких як мир, соціальна стабільність і гуманітарні проблеми. Знаходячи спільну мову, Ватикан намагається створити основу для співпраці навіть у найскладніших політичних умовах.

Однак ці переговори не позбавлені суперечок. Критики стверджують, що взаємодія з репресивними режимами може означати співучасть або схвалення їхніх дій. Ватикан звинувачують у тому, що він надає перевагу виживанню інституцій, а не голосному засудженню порушень прав людини.

Незважаючи на цю критику, Ватикан вважає, що залучення пропонує потенціал для позитивних змін. Через діалог і взаємодію вона прагне непомітно впливати на авторитарних лідерів, пропагуючи ідеали справедливості та людської гідності. Цей підхід «м’якої сили» може принести довгострокову користь у трансформації репресивних систем.

Зрештою, переговори з тиранами вимагають тонкого балансу принципів і прагматизму. Ватикан прагне зберегти свою моральну позицію, одночасно забезпечуючи безпеку та свободу віруючих. Його дипломатичні стратегії відображають прихильність до діалогу як інструменту для змін, навіть у найбільш репресивному середовищі.

4.1. Роль папських нунціїв в авторитарних державах

Папські нунції є дипломатичними представниками Ватикану в країнах по всьому світу. Їхня роль в авторитарних державах особливо важлива. Діючи як очі та вуха Папи, вони передають важливу інформацію Ватикану та допомагають формувати його дипломатичну стратегію.

У цих складних умовах нунції повинні орієнтуватися в складних політичних ландшафтах. Вони підтримують стосунки з урядовцями, релігійними лідерами та місцевими громадами. Їхні дипломатичні здібності є життєве важливими для укладення угод, які захищають інтереси Церкви та підтримують переслідуване населення.

Нунції також сприяють діалогу між Ватиканом і авторитарними режимами. Вони часто ініціюють зустрічі, передаючи позицію Ватикану з таких важливих питань, як релігійна свобода та права людини. Шляхом ретельної дипломатії вони прагнуть забезпечити заходи, які дозволять Церкві діяти вільніше.

Їхня присутність символізує прагнення Ватикану підтримувати діалог з усіма урядами. Незважаючи на труднощі, нунції намагаються підтримувати відкрите спілкування, сподіваючись вплинути на позитивні зміни. Вони відіграють важливу роль у реалізації підходу Ватикану до переговорів і взаємодії.

Нунції стикаються з численними викликами, від підозри уряду до соціальних хвилювань. Проте їхня робота має ключове значення для просування місії Церкви на ворожих територіях. Представляючи Ватикан, вони втілюють його дипломатичні принципи та зусилля зміцнення миру та справедливості в усьому світі.

V. Папа Франциск і відносини з Китаєм і Росією

Папство Папи Франциска ознаменувало епоху відновлення дипломатичних зусиль як з Китаєм, так і з Росією. Його підхід характеризується акцентом на діалозі та взаємоповазі. Ватикан вважає взаємодію з цими впливовими державами важливою, враховуючи їхнє геополітичне значення та велику кількість католиків у їхніх кордонах.

У Китаї католицька церква десятиліттями стикалася з проблемами. Це включає питання свободи віросповідання та контрольованих державою релігійних практик. Незважаючи на ці труднощі, Папа Франциск прагне покращити відносини через діалог і порозуміння. Знакова угода 2018 року про призначення єпископів між Святим Престолом і Пекіном символізує значний крок вперед. Незважаючи на суперечливість, він ілюструє прагнення Папи сприяти співпраці.

Відносини з Росією також становлять унікальні виклики. Ватикан підтримував постійний дипломатичний діалог з Москвою, орієнтуючись у складній мережі політичних і релігійних хитросплетінь. Православна церква, тісно пов’язана з російською державою, додає додатковий рівень складності. Папа Франциск постійно виступає за мир і співпрацю, зокрема в гуманітарних питаннях.

І Китай, і Росія відіграють ключову роль на світовій арені. Тому зусилля Папи Франциска виходять за рамки релігійних проблем; вони торкаються ширших тем миру, захисту навколишнього середовища та соціальної справедливості. Співпрацюючи з цими країнами, Ватикан прагне просувати послання надії та єдності у складні часи.

Однак ці дипломатичні спроби зустрічаються скептично з деяких сторін. Критики ставлять під сумнів, чи ці контакти не компрометують моральний авторитет Церкви чи не надто зближують її з репресивними режимами. Незважаючи на ці занепокоєння, Ватикан під керівництвом Папи Франциска залишається відданим своєму шляху діалогу.

Зрештою, Папа Франциск вважає, що конструктивна взаємодія може призвести до позитивних результатів. Його дипломатія спрямована не лише на захист вірних, але й на сприяння світу, де діалог перемагає розкол. Такий підхід підкреслює роль Ватикану як морального та духовного провідника в глобальних справах.

5.1. Дипломатичні відносини Ватикану з Росією

Відносини Ватикану з Росією мають глибоке історичне коріння, розвиваючись через різні етапи співпраці та напруги. Під керівництвом Папи Франциска дипломатичні відносини були зосереджені на вихованні взаємної поваги та вирішенні спільних проблем. Цей постійний діалог відображає послідовне прагнення Ватикану до миру та співпраці.

Російська Православна Церква суттєво впливає на його політичний ландшафт. Отже, Ватикан повинен обережно орієнтуватися в цих складних релігійних відносинах. Співпрацюючи з православними лідерами, Ватикан прагне сприяти міжконфесійному діалогу та єдності. Ці стосунки підкреслюють важливість спільних християнських цінностей у сприянні співпраці.

У порядку денному ватикансько-російських діалогів часто домінують гуманітарні питання. Від конфліктів на Близькому Сході до глобальної бідності, обидві сторони знаходять спільну мову у вирішенні цих нагальних проблем. Папа Франциск постійно закликає до миру та примирення, наголошуючи на необхідності діалогу для вирішення міжнародних конфліктів.

Незважаючи на складнощі, пов’язані з цим, Ватикан залишається відданим своїм дипломатичним зусиллям із Росією. Ці зв’язки мають вирішальне значення для просування місії Церкви в усьому світі та зміцнення миру. Завдяки постійному діалогу Ватикан сподівається побудувати мости, які виходять за межі політичної напруги та сприяють більш гармонійному світу.

5.2. Відносини Папи Франциска та Китаю

Папа Римський Франциск підходив до відносин з Китаєм із поєднанням терпіння та прагматизму. Ключовою віхою стала тимчасова угода 2018 року про призначення єпископів. Ця історична угода символізує зусилля Ватикану забезпечити майбутнє католицької церкви в Китаї попри обмеження.

Релігійна політика Китаю представляє унікальні виклики. Ватикан повинен збалансувати свої пріоритети релігійної свободи та збереження присутності в країні. Стратегія Папи передбачає пошук спільної мови, одночасно відстоюючи права китайських католиків. Він зосереджується на діалозі для поступового зміцнення довіри та розуміння.

Взаємодія з Китаєм відображає ширшу мету Ватикану – сприяти глобальному миру та діалогу. Папа Франциск наголосив на захисті навколишнього середовища, соціальній справедливості та гуманітарній співпраці як сферах потенційної співпраці. Ці зусилля узгоджуються з головним зобов’язанням Ватикану щодо глобального добробуту.

Незважаючи на прогрес, проблеми залишаються. Критики сумніваються, що угода Ватикану компрометує його моральну позицію. Проте Папа Франциск продовжує зосереджуватися на потенціалі позитивних змін через залучення. Він вірить, що завдяки поважному діалогу навіть найскладніші стосунки можуть розвиватися позитивно.

Ватикан під керівництвом Папи Франциска розглядає Китай як важливого партнера для глобального миру. Ці зусилля, зосереджені на діалозі та взаємних інтересах, підкреслюють незмінну відданість Ватикану сприянню порозумінню та співпраці навіть за складних обставин. Завдяки такому підходу Ватикан продовжує орієнтуватися в тонкощах міжнародних відносин, зосереджуючись на позитивних, довгострокових результатах.

VІ. Зовнішня політика Ватикану під час воєн і конфліктів

Зовнішня політика Ватикану під час воєн і конфліктів демонструє його унікальну дипломатичну роль на світовій арені. Протягом всієї історії Святий Престол прагнув виступати голосом миру та примирення. Його підхід часто передбачає підтримку діалогу проти насильства.

Під час світових воєн Ватикан дотримувався нейтралітету. Це рішення керувалося його ширшими цілями гуманітарної допомоги та мирних зусиль. Зберігаючи нейтралітет, Ватикан позиціонував себе як посередника між конфліктуючими сторонами. Такий нейтралітет дозволяв їй надавати допомогу та дипломатична втручатися, коли це було необхідно.

У останніх конфліктах, наприклад на Близькому Сході, Ватикан наголошував на гуманітарній допомозі. Він активно підтримує зусилля з надання допомоги постраждалим від воєн. Співпрацюючи з міжнародними організаціями, Ватикан використовує свій моральний авторитет для впливу на вирішення конфлікту.

У дипломатичних стратегіях Святого Престолу часто наголошується на моральній дипломатії. Вирішуючи глобальні конфлікти, він заохочує країни враховувати етичні наслідки та приділяти пріоритет добробуту цивільного населення. Такий підхід відображає зобов’язання Ватикану підтримувати права людини в умовах хаосу.

Дипломатична мережа Ватикану підтримує його зусилля під час конфліктів. Папські нунції та інші представники на місцях збирають ідеї. Їхня роль є вирішальною у сприянні комунікації та сприянні мирним переговорам. Вони невтомно працюють, щоб посадити конфліктуючі сторони за стіл переговорів.

Таким чином, зовнішня політика Ватикану під час воєн обертається навколо його основних принципів миру та справедливості. Віддаючи пріоритет діалогу та гуманітарній допомозі, Святий Престол продовжує впливати на глобальні зусилля з вирішення конфліктів. Його унікальне становище як релігійного авторитету дозволяє йому подолати розбіжності та сприяти гармонії.

6.1. Роль Ватикану в посередництві миру та примирення

Посередництво є центральним аспектом зусиль Ватикану сприяти миру та примиренню. Ця роль відображає його глибоку прихильність до вирішення конфліктів ненасильницьким шляхом. Святий Престол використовує свій моральний авторитет для встановлення діалогу та порозуміння.

Протягом історії Ватикан брав участь у численних мирних ініціативах. Він виступав посередником у різних міжнародних суперечках. Його неупередженість і духовний вплив роблять його визнаним перемовником у конфліктних ситуаціях.

Одним із прикладів є участь Ватикану в посередництві в кубинській ракетній кризі. Хоча Ватикан не отримав широкого розголосу, він відіграв закулісну роль у пом’якшенні напруженості. Його дипломатичні канали відіграли важливу роль у сприянні мирним переговорам.

Зусилля Ватикану часто поширюються на постконфліктне примирення. Після падіння репресивних режимів він допомагає загоювати суспільні рани. Він підтримує відбудову спільнот через прощення та взаємну повагу. Такий підхід підкреслює відданість Церкви цілісному миру.

Святий Престол також активно працює через міжконфесійний діалог. Він часто об’єднує релігійних лідерів конфліктуючих сторін. Плекаючи спільні цінності та розуміння, він сприяє міцному миру. Ця стратегія відображає її віру в силу віри у вирішенні людських конфліктів.

VІІ. Критика та суперечки: ймовірна співучасть Ватикану

Ватикан, будучи оплотом морального авторитету, не уникнув критики. Деякі недоброзичливці стверджують, що його дипломатичні стратегії іноді переходять навшпиньки до співучасті. Ці звинувачення зазвичай виникають у складній сфері авторитарних режимів.

Критики часто вказують на взаємодію Ватикану з репресивними урядами. У звинуваченнях стверджується, що Святий Престол інколи надає перевагу інтересам церкви над засудженням порушень прав людини. Це створює вигляд мовчазного схвалення тиранічних практик.

Прикладів багато в історії. За часів нацизму дехто звинувачував Ватикан у тому, що він недостатньо рішуче виступає проти звірств. Це підштовхнуло постійні дебати про те, чи дорівнює її нейтралітет мовчазній співучасті.

Подальша критика спрямована на підхід Ватикану до Китаю. Спроби Святого Престолу нормалізувати відносини з Пекіном викликали обурення. Критики стверджують, що цей крок ставить під загрозу свободу католицької громади в Китаї.

Більше того, сучасні відносини Ватикану та Росії викликали подібні занепокоєння. Спостерігачі ставлять під сумнів баланс між дипломатичною діяльністю та етичною чесністю. Ватикан зіткнувся з делікатним актом підтримання моральних вчень, одночасно вступаючи в дипломатичні відносини.

Тим не менш, прихильники підходу Ватикану підкреслюють його обережну дипломатичність. Вони стверджують, що його стратегії часто рятують життя та зберігають релігійну свободу. У світі, де панує політична напруженість, Ватикан має пройти складний шлях.

7.1. Відповідь Ватикану на фашизм і Другу світову війну

Під час Другої світової війни Ватикан опинився в скрутному становищі. В оточенні фашистських режимів його відповідь була обережною дипломатичною. Папа Пій XII вів Церкву в ці бурхливі часи.

Важливим аспектом був проголошений Ватиканом нейтралітет. Цей вибір мав на меті зберегти незалежну позицію в умовах глобального конфлікту. Проте критики стверджують, що цей нейтралітет був надто стриманим, що потенційно могло призвести до звірств.

Особливо дискусійною є роль Папи Пія XII під час Голокосту. Багато хто стверджує, що він міг зробити більше, щоб відкрито засудити переслідування євреїв. Проте Ватикан стверджує, що він таємно працював, щоб врятувати незліченну кількість життів.

Ватикан також стикався з тиском нацистської Німеччини та фашистської Італії. Вона часто йшла по тонкій лінії, прагнучи захистити католицьку церкву та її послідовників. Цей крихкий баланс не обійшовся без моральних дилем.

Навпаки, гуманітарні зусилля Ватикану під час війни заслуговують на увагу. Він сприяв допомозі біженцям і підтримував тих, хто постраждав від воєнних руйнувань. Ці дії продемонстрували її прагнення полегшити людські страждання під час конфлікту.

VІІІ. Баланс морального авторитету та політичних дій

Ватикан має значний моральний авторитет як світовий релігійний лідер. Ця влада формує свої дії на світовій арені, особливо в політичній сфері. Проте збалансування моральних імперативів і політичних реалій є складним викликом.

Святий Престол намагається впливати на міжнародні справи, дотримуючись своїх релігійно-етичних стандартів. Це вимагає ретельного калібрування, оскільки його рішення можуть вплинути на мільйони віруючих у всьому світі. Підтримка цього балансу є важливою для збереження довіри до нього.

Іноді політичні дії вважаються такими, що суперечать моральним вченням Ватикану. Наприклад, дипломатичні відносини з репресивними режимами викликають питання. Спостерігачі дивуються, чи не переміг політичний прагматизм етичні позиції Церкви.

Підхід Ватикану часто передбачає діалог і переговори. Ці стратегії спрямовані на зміцнення миру та захист інтересів католиків у всьому світі. Проте вони також наражають Ватикан на потенційну критику щодо компромісу з його цінностями.

Зрештою, Ватикан прагне поєднати свої моральні основи з політичними стратегіями. Ця інтеграція є постійним процесом, який адаптується до динаміки глобальної політики. Роблячи це, він прагне підтримувати свою духовну місію в бурхливому світі.

ІХ. Використання Ватиканом «м’якої сили» в міжнародних відносинах

Вплив Ватикану виходить за межі традиційної дипломатії, використовуючи «м’яку силу» для глобального впливу. Ця форма влади підкреслює культурний та ідеологічний вплив, а не військову могутність.

В основі м’якої сили Ватикану лежить його розгалужена мережа послідовників по всьому світу. З більш ніж мільярдом католиків, його послання резонують у всьому світі, долаючи кордони та культури. Цей охоплення дозволяє Ватикану ефективно захищати права людини та етичне управління.

Моральний голос Ватикану є ще одним важливим компонентом його м’якої сили. Висловлюючи чітку позицію щодо таких питань, як бідність, зміна клімату та мир, він керує глобальним дискурсом. Його етичний авторитет впливає не лише на вірних, але й на політичних і громадських лідерів, які шукають морального керівництва.

Значну роль у стратегії Ватикану відіграє освіта. Католицькі школи та університети по всьому світу прищеплюють цінності та сприяють діалогу, сприяючи культурній дипломатії. Ці інституції поширюють вчення Церкви, будуючи мости між різними культурами та суспільствами.

Крім того, участь Ватикану в міжконфесійних діалогах посилює його м’яку силу. Сприяючи взаєморозумінню між різними релігійними громадами, Ватикан зміцнює глобальну співпрацю. Такий підхід підкреслює її відданість миру та примиренню, зміцнюючи її м’яку силу в міжнародних відносинах.

9.1. Вплив католицького соціального вчення на зовнішню політику

Католицьке соціальне вчення глибоко впливає на зовнішню політику Ватикану. Ці вчення наголошують на людській гідності, соціальній справедливості та турботі про творіння. Вони забезпечують моральну основу, яка керує залученням Ватикану до глобальних проблем.

Одним із першочергових аспектів є акцент на людській гідності. Ватикан виступає за політику поваги до всіх людей, незалежно від їх статусу. Ця позиція інформує її дипломатичні зусилля, особливо в місцях, де права людини знаходяться під загрозою.

Соціальна справедливість є ще одним стовпом католицького соціального вчення, що впливає на політику Ватикану. Церква постійно закликає до економічних систем, які сприяють піднесенню бідних і маргіналізованих верств населення. Ця адвокація формує діалог із країнами з питань нерівності та економічної справедливості.

Охорона довкілля також є невід’ємною частиною. Ватикан пропагує практику сталого розвитку відповідно до своїх вчень про турботу про Землю. Цей вплив поширюється на її переговори щодо політики щодо зміни клімату, наголошуючи на необхідності колективної відповідальності.

Через ці вчення зовнішня політика Ватикану спрямована не лише на захист інтересів Церкви, але й на сприяння світу, який віддзеркалює ці основні цінності. Метою є гармонійне існування, де політика узгоджується з моральними імперативами, забезпечуючи мир і процвітання для всіх.

Х. Висновок: Постійні дипломатичні виклики Ватикану

Ватикан продовжує стикатися зі складними дипломатичними викликами в сучасному світі. Збалансування моральних імперативів і політичних реалій є постійною боротьбою. Святий Престол повинен орієнтуватися в цих хитросплетіннях, щоб зберегти свій вплив і підтримувати свої цінності.

В авторитарних режимах Ватикан намагається захищати права людини, не виглядаючи конфронтаційним. Ця делікатна діпломатія передбачає переговори, які захищають свободу віросповідання, одночасно виступаючи за ширшу соціальну справедливість. Це тонка роль, яка вимагає ретельної дипломатії.

Сучасні конфлікти створюють додаткові труднощі. Оскільки у всьому світі тривають війни та чвари, Ватикан прагне бути голосом миру. Усунення напруженості вимагає не лише духовного керівництва, а й тактовного дипломатичного втручання. Мета – сприяти діалогу та примиренню.

Незважаючи на ці проблеми, Ватикан залишається ключовим гравцем на світовій арені. Він використовує свій моральний авторитет і глобальну мережу, щоб впливати на міжнародну політику. Продовження цієї ролі вимагає пристосування до мінливих політичних ландшафтів і непохитності у своїй місії миру та справедливості.

10.1. Майбутнє відносин Ватикану з авторитарними режимами

У майбутньому стосунки Ватикану з авторитарними режимами, ймовірно, розвиватимуться. Оскільки глобальна політика змінюється, Святий Престол повинен переглянути свої стратегії, щоб залишатися ефективними. Це майбутнє вимагає здатності пристосовуватися з одночасним непохитним дотриманням етичних основ.

Технологічний прогрес створює як можливості, так і проблеми. Цифрова дипломатія може зіграти ключову роль у майбутніх заходах Ватикану. Ці інструменти можуть дозволити Ватикану охопити ширшу аудиторію, просуваючи свої послання більш ефективно в обмеженому середовищі.

Зрештою, дипломатичне майбутнє Ватикану залежатиме від його здатності конструктивно взаємодіяти з різними режимами. Сприяючи розумінню та підкреслюючи спільні людські цінності, вона може й надалі служити мостом між різними політичними системами. Цей шлях вимагає непохитної відданості діалогу,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Prime Rogue Inc.

Слова Нетаньяху пролунали після заяви президента Трампа про те, що: «США візьмуть під контроль сектор Газа, і ми попрацюємо там, ми контролюватимемо його і відповідатимемо за демонтаж усіх небезпечних, нерозірваних бомб та іншої зброї на цій території, розрівняємо її і позбудемося зруйнованих будівель, вирівняємо все і створимо передумови для економічного розвитку, яке забезпечить необмежений регіон. Зробимо справжню справу, зробимо щось інше».

Якби не згадка президентом про виселення палестинців із Гази, у принципі можна було б сказати, що це чудова сформульована з боку США основа для міжнародної соціальної та гуманітарної допомоги безжально зруйнованому сектору Газа, де загинуло понад 100 000 палестинців. За оцінками наукового журналу Lancet, ця цифра навряд чи може бути названа остаточною, оскільки до неї не входять усі ті, хто зник безвісти чи отримав поранення і все ще бореться за своє життя.

Однак є дві деталі, які міг би вловити уважний слухач цих спільних заяв.

Перша полягає в тому, що президент від початку прямо сформулював свою політику щодо Гази і ясно дав зрозуміти, що близько 1,7 мільйона палестинців не можуть повернутися додому і жити в секторі Газа, а мають переїхати до сусідніх країн, таких як Єгипет та Йорданія. Проте ізраїльський прем’єр-міністр у своїй спочатку заявленій позиції, схоже, не збирався відразу однозначно підтримати концепцію президента Трампа і продовжував говорити про просте зачищення ХАМАСу та терористичних формувань. І лише коли журналісти запитали прем’єр-міністра Нетаньяху про те, як він ставиться до пропозиції Трампа щодо Гази, він прямо і однозначно погодився з ним, похваливши президента.

Друга деталь полягає в тому, що коли президент Трамп говорив про «робочі місця та житло для мешканців цього регіону», він, схоже, не мав на увазі корінне населення сектору Газа, яке, за його словами, не може там залишатися. І навіть Західний берег річки Йордан, схоже, очікує така сама доля переселення. Зі спільних заяв також стало ясно, що Трамп уявляє собі ізраїльську Середземноморську Рів’єру на тому самому місці, де до останнього часу палестинці жили в тісноті через тривалі проблеми з перенаселенням.

Руйнівне військове втручання

На тій же прес-конференції президент Трамп – цілком справедливо, на мій погляд, – чесно визнав і прямо констатував трагічний провал американської зовнішньої політики на Близькому Сході, який, як він красномовно заявив, коштував американському народу кілька трильйонів доларів та незліченних людських життів. Очевидно, що президент вирішив замінити руйнівні військові інтервенції США новим економічним наступом, який здійснюватиметься за допомогою гігантських інвестицій та програм реконструкції, які не мають прецедентів в історії.

Однак тут постає питання, пов’язане з тим, на що ми вказали на самому початку, як етичний і гуманітарний, так і богословський. Наскільки стійкою може бути модель обміну фундаментальних прав на землю та батьківщину на робочі місця та деякі економічні вигоди без участі корінних мешканців регіону? Як можуть США, які розділяють такі цінності, як свобода, лібералізм і базову цінність – віру в людину, поблажливо ставитися до фактичного вигнання корінного народу, так само стародавнього, як і євреї, і прямо виступати за це вигнання?

Крім того, війна між палестинцями та євреями – це громадянська братовбивча війна. Якщо звернутися до історії та передісторії, то навіть згідно з єврейською традицією та релігією, предком сьогоднішніх євреїв і всіх племен цього регіону є Ной, який залишив трьох нащадків – Сіма, Хама та Яфета, які стали трьома прабатьками основних рас людства – семітів, хамітів та іафетитів (європейські раси).

Далі, звідки випливає, що корінний народ, у даному випадку народ Ізраїлю, один із нащадків Ноя, має право поневолювати інші народи (також вимагають і заслуговують на батьківщину) більше, ніж ті, хто змушений назавжди залишити будинки своїх предків, у яких вони жили протягом багатьох тисячоліть? Адже і палестинці, і євреї є історично корінними жителями регіону, які мають однакові права. Пізніше сталося ототожнення релігії та нації, і з того часу єврейство ототожнюється з юдаїзмом.

Очевидно, що ці нові тенденції у Вашингтоні свідчать про зближення богословських, метафізичних та есхатологічних традицій, які, однак, мають конкретне історичне призначення та сенс і не можуть бути інтерпретовані надто широко:

З одного боку, знаходиться єврейський месіанізм з ідеєю грандіозного царства і всевладдя, що зберігає відданість Старому Завіту і претендує на визнання через ототожнення певної раси, нації та народу з божественним. З іншого боку, американське маніхейське («ми – добрі, решта – погані»), монофізитське (що заперечує співіснування різних природ — Бога і людини, греків і євреїв тощо) християнство, яке, не зумівши змістовно оновитись у світлі Нового Завіту, знаходить у єврейському месіанізмі Нетаньяху виправдання індивідуалістичному лібералізму в рамках постмодерного неоколоніального капіталізму.

Саме на Новому Завіті засновані такі культурні цінності, як повага до людської особистості, справедливість, рівність людей як індивідів та особистостей, а також спільне існування всіх людей у місті-республіці (πόλις).

Президент Трамп — людина, яка щиро прагне миру, і його бачення Близького Сходу могло б стати прикладом видатного американського внеску у розвиток демократії на Близькому Сході, якби палестинці знайшли своє місце та визнання насамперед як особистості в новому плані розвитку регіону. Однак йому слід бути обережним, щоб не асоціюватися з «глобальним Голокостом», який загрожує Близькому Сходу, якщо там не буде поваги до людського життя. Адже було передбачено, що на Близькому Сході відбудеться зіткнення всіх народів, якщо справедливість та повага до прав людини буде скасовано; якщо повернуться варварське ставлення до влади та одержимість владою.

Тому не можна допустити, щоб президент Трамп – в ім’я захисту демократії, заради якої він ризикував своїм життям у США, – сприяв знищенню демократії на Близькому Сході, проводячи згубну політику. Ту політику, яка, по суті, стала б повторенням Голокосту корінного населення Америки, здійсненого західноєвропейськими колонізаторами та Голокосту єврейського народу, викликаного європейським нацизмом.

Панайотіс Павлос, науковий співробітник філософського факультету Університету Осло (Норвегія), виконавець та викладач візантійської музики

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Йдеться про статтю «Слабкі місця висновку релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ», що опублікована на офіційному сайті КДАС. Вона підписана вченим секретарем академії, проте у вступі зазначено, що пропонується «огляд від фахівців Київської духовної академії та семінарії». Це дозволяє припустити, що автор був не один. І це логічно – вчений секретар мобілізував кращих фахівців для «розгрому» Експертизи і підписав спільну статтю. Проте «розгрому» не вийшло – фахівців вистачило лише на поговорити про «слабкі місця».

Букв вийшло багато – вибачайте.

1. Насамперед, розчарований рівнем академічних фахівців, які були долучені до аналізу, та їх методами ведення дискусії (формування «відповіді»). Не можна ж Академії опускатися до рівня інтелекту юридично-пропагандистського відділу Церкви. Там – солдати пропаганди, які не зіпсовані академічною освітою. Тому у них все просто – є експерти «правильні» і «не правильні». Не правильних треба усунути і поставити правильних. Все, що написали «не правильні» експерти, «будемо оскаржувати», бо ми вважаємо інакше, і взагалі, все це «втручання у внутрішні справи», «груба маніпуляція» та «зухвале порушення прав на свободу віросповідання». Жодного слова по суті експертизи, але наступ та аґресивність, на їх погляд, це компенсують.

2. Який алгоритм роботи із фактами, які розглядаються в Експертизі, пропонує Академія? Стартують із протесту проти залучення до аналізу Статуту Моспатріархії. Прикра «штанга», бо це не бажання експертів, а норма чинного законодавства (норма, до речі, підтверджена Конституційним судом).

Потім «академічні» експерти пропонують не заморочуватися фактами, які викладені в Експертизі та перейти на обговорення тем, які цікаві самим представникам Академії (очевидно, у цій тематиці вони вважають себе більш сильними полемістами).

Буквально це звучить так: «Розібрати усі прорахунки та недоліки документу, який має 19 сторінок, в короткому огляді неможливо та й, очевидно, не варто, оскільки можна загубитися в цьому обсязі і втратити той аспект, на який хотілося б найбільше звернути увагу. А таких окремих аспектів, на які «кульгає» висновок, чимало. Тож пропоную зупинитися на понятті, навколо якого обертається вся експертиза: «автокефалія».

Цікавий прийом. За три тижні можна було б і повний огляд зробити, а не короткий. Тобто фахівці Академії вважають, що в Експертизі багато помилок і там «забагато букв», а тому будуть говорити про речі глобальні.

Тобто питання: входження українських ієрархів у керівні структури Моспатріархату; входження ієрархів, які нині у прямому підпорядкуванні Моспатріарха Кірілла, у вищі керівні органи УПЦ МП; залучення кліриків УПЦ МП у синодальні структури Російської ПЦ (один лише відмовився, інші – працюють); відсутність жодної публічної заяви ієрархів про вихід із керівних структур Моспатріархії; відсутність заяви про не чинність норм Статуту Російської ПЦ щодо УПЦ і т.д., і т.п. – все це не цікаво і не важливо…

Згоден – нащо їм цей «головняк»? Там слизько, можна ж щось не те написати, а потім відповідай. Ні, давайте краще поговоримо про «вічне» – суто богословські та донині полемічні питання, на тему яких, очевидно, вже написана в Академії не одна богословська робота.

Таким чином, богослови пропонують порозмірковувати на тему: «автокефалія», «діаспора», «мироваріння». Текст «розмірковувань» рясніє глибокими і системними маніпулюваннями фактами (з екскурсами до ранньохристиянських часів – висмикувань звідти того, що подобається, хоча це вже давно віджило), підмінами понять (у чому, до речі, вони звинувачують експертів ДЕСС) тощо.

Причому все це «кручу-верчу, заплутати хочУ» (гра в наперстки) здійснюється на платформі суто московитського (імперського) богослів’я. Але зізнатися у своєму московстві лаврські богослови не хочуть (війна надворі). Тому вони придумали нову форму подачі «Традиція православних Церков слов’янського світу» (десь ми про це вже чули – «Слов’янська єдність», «Триєдіная Русь», «лукаві греки»…).

І дійсно, розділ статті, де йдеться про «традиції» «слов’янського світу», починається із речення: «Тепер звернімося до відповідних документів Московського патріархату…». Куди ж ви без цих документів… Вони – у вашій крові і плоті…

Не бачу сенсу полемізувати на згадані теми – це не тема експертизи. Вселенське православ’я (і не лише Константинопольський патріархат) давно на ці питання відповіли, передусім діями. Бажаю професурі Академії УПЦ МП хоч погортати не московські праці з православної еклезіології і полишити цей деструктивний угар амбітності ХІХ століття, коли Московську імперію пучило від своєї значимості, а державна Церква «ловила» і «оформляла» ці амбіції у своєму богослів’ї.

Згадаймо, що реальні можливості скликати ще у ХІХ ст. Всеправославний Собор для вирішення нагальних проблем Московія тричі зривала – імперці не були впевнені, що контролюватимуть його (зібрався у 2016 р. без московитів). Православ’я тоді втратило реальний шанс змінитися, шанс до впорядкування свого розвитку. Можливо б тоді і ХХ ст. було б для православ’я менш трагічним.

Хочемо ми цього, чи ні, православ’я вже у ХХІ столітті. Тому шановні «фахівці Київської духовної академії та семінарії УПЦ МП» – полишайте московитське «месіанство», «катехонізм» і не допомагайте Москві тримати у цьому багні Церкви-заручники, які, під впливом історичних обставин, нині ще є москвоцентричними.

3. Фраза «Статус УПЦ у дечому перевищує рівень самостійності формально автокефальних Церков» у мене вже викликає підозру в адекватності людей, які це пишуть.

Церква, яка боїться офіційно опублікувати свій Статут, Церква, Предстоятель якої просить державний орган повідомити Верховну Раду, Кабмін, обласні держадміністрації про зміни, внесені до Статуту 27.05.22 р., бо хоче залишити собі можливість відмовитися від цієї інформації при першому ж тупанні ногою із Кремля, Церква, яка боїться відповідати на відкриті листи своїх же кліриків та парафіян (засудження Кірілла, «10 питань до митрополита Онуфрія щодо статусу УПЦ» тощо) і т.п.

!!! Ця Церква «перевищує рівень автокефалії»…

Д.Оруелл із його «Міністерством правди» тут просто відпочиває.

Шановні, не важливо, які поняття ви вживаєте у своєму Статуті чи у своїх поясненнях – «повна канонічна самостійність», «адміністративна незалежність», автономія чи автокефалія. Важливо – що відбувається після того. Відповідайте на прямі питання своїх же кліриків та вірних, робіть хоч щось, що відповідає цьому статусу.

А миро у Києві варили кілька століть – до початку ХХ ст. І ніколи це не вважалося символом самостійної (Української) автокефальної Церкви.

4. Завершити свою рефлексію на «академічний опус-ессе» хочу порівнянням витрактуванням Грамоти Моспатріарха від 27.10.1990 р. в нинішній УПЦ МП.

В інтерпретації юрвідділу УПЦ МП, Грамота Моспатріарха – це історичний раритет, метрика (свідоцтво про народження) УПЦ МП, просто музейний експонат (див. Прес-конференція у КП-Лаврі, 29.12.2022).

«Академісти» не погоджуюся зі своїми юристами. Але теж не мають одностайності в оцінці.

В одному місці стверджується, що «Автокефалія не потребує наявності такого документу, як томос» («Головне — аби було прийнято відповідне соборне рішення»). Цей виверт у московитській еклезіології почав активно розвиватися після скандалу із Польською ПЦ. Моспатріархія у 1948 р. видурила у поляків їх Томос від Константинополя (фізично він у Польщі донині відсутній), але не видала натомість жодного папірця Польській ПЦ. Тому промосковські богослови мусять «розвивати» нову еклезіологію – історію назад не відмотаєш.

Інша версія – Грамота Моспатріарха і є тим Томосом, який «шукала» Експертна група ДЕСС. Цитата: «Грамота 1990 року, надана УПЦ, в різних редакціях Статуту РПЦ з 2000 до 2017 року називалася томосом.». Тобто уже із 1990 року УПЦ отримала Томос, і все у неї автокефальненько прямо з того часу.

Але тоді виникає питання щодо цього речення у контр-експертизі: «Логіка Предстоятеля та священноначалля УПЦ полягає в тому, що автокефалія не може проголошуватися самостійно, а повинна надаватися, не береться до уваги.»

То був Томос – чи не був? Якщо був (ще у 1990 році), то будьте ласкаві відповідати по кожному пункту Експертизи ДЕСС.

Якщо Грамота – то історія і не більше, і автокефалію «треба чекати», то що ми обговорюємо? Сидіть і далі під крилом Кірілла і чекайте…

Для ілюстрації ставлю Статут одного українського монастиря. Зверніть увагу на дати і хто затверджує. Можна пробігтися й по змісту статей.

Автокефалія у всій красі…

проф. Олександр Саган

І. Кінець глухого кута в Чорногорії

Коли я цього літа проїжджав через центральне чорногорське місто Колашин, на багатоповерховому житловому будинку з’явилася масивна фреска із зображенням Митрополита Чорногорії, що недавно помер, Амфілохія (1938-2020). Масивна картина зображала його з традиційним Православним ореолом, підкреслюючи, що він уже на шляху до лику святих, незабаром після смерті. Це була не поодинока картина, подібні я помічав у чорногорських селищах та містах. Причиною такого стрімкого просування Митрополита Амфілохія є його роль у протестному русі ще у 2020 році, що призвело до нещодавньої зміни режимів у Чорногорії. Ці зміни в уряді у 2020 році підготували ґрунт для нової вигідної домовленості, досягнутої СПЦ із чинною владою цього літа. Нова угода між урядом та СПЦ повністю скасовує умови попереднього закону про релігію в Чорногорії, ухваленого парламентом наприкінці 2019 року. Колишній закон міг бути використаний для конфіскації майна та спадщини СПЦ у Чорногорії та створення серйозних перешкод спілкування між Чорногорією та Белградом через відношення до СПЦ. Закон був прийнятий колишнім Чорногорським націоналістичним урядом, який стверджував, що СПЦ у Чорногорії є чужою та загрозливою силою для Чорногорського народу.

Підхід нового уряду Чорногорії зовсім інший через суттєву підтримку СПЦ, яка забезпечила народну базу для підтримки уряду. Нова угода, офіційно підписана 3 липня, надала СПЦ усі права на його (іноді сумнівно придбані) майно та спадщину, а також великі нові права у чорногорському суспільстві. Мабуть, найдивовижніша частина угоди, що далеко йде, — це дещо розмите формулювання про реституцію. Питання реституції є напруженим для Церкви, в якій майже всю землю було конфісковано під час великих соціалістичних аграрних реформ у Югославії. Це може бути формулюванням із добрих намірів, але також може прокласти шлях для претензій СПЦ на ще більшу кількість земель, об’єктів та спадщини, про що вже заявив новий Патріарх та Митрополит Чорногорії, відновивши претензії на пам’ятник у Ловчені 28 липня.

Новий закон підготував ґрунт для того, щоб СПЦ повністю домінувала над Чорногорським Православ’ям та заважала неканонічній Чорногорській Православній Церкві. Новий договір, можливо, є лише зовнішньою ознакою цих змін Православ’я у регіоні. Я сказав би, що це зрушення вже відбулося в результаті дебатів щодо закону про релігію 2019 року, коли СПЦ заручилася підтримкою. Масова мобілізація серед СПЦ та її прихильників у 2022 році, схоже, справила значний вплив. Загальна «довіра» — вимірювана місцевим бюро (Центром Демократії та Прав Людини/ CEDEM/ Center for Democracy and Human Rights) — до неканонічної Чорногорської Православної Церкви значно впала з 2019 року, а СПЦ піднялася та стабілізувала свої позиції у опитуваннях. За моїми оцінками, лише близько десяти відсотків населення зараз підтримує церкву, на відміну від двадцяти п’яти відсотків лише кілька років тому. Ці десять відсотків є активною опозицією СПЦ, яка була помічена під час зведення на престол Митрополита Чорногорії у вересні 2021 року, коли Патріарху Порфирію та новому Митрополиту доводилося літати між церквами на гелікоптері, щоб уникнути палаючих барикад на невеликих чорногорських гірських дорогах. Нова угода поклала всьому цьому політичний кінець і буде важко повернутися до попереднього становища, якщо Чорногорська націоналістична партія повернеться до влади.

ІІ. Відновлення Охридської Архієпископії

Нова вигідна угода для СПЦ у Чорногорії у липні цього року була укладена після року копіткої роботи місцевих священнослужителів та особливо нового сербського Патріарха Порфирія. Він вступив на посаду у 2020 році, коли кілька високопосадовців СПЦ захворіли на ковід-19 через пандемію, що охопила церковне керівництво. Таким чином, і Патріарх СПЦ, і Митрополит Чорногорії було замінено у 2020 та 2021 роках. З того часу Патріарх Порфирій наполягав на укладанні угоди в Чорногорії, а також вирішенні інших проблемних флангів СПЦ. Зокрема, щодо Македонії, яка, подібно до Чорногорії, була ареною церковних розбратів. У комуністичний період Македонське духовенство набуло автономного статусу і незабаром після цього, 1968 р., оголосило себе в односторонньому порядку Автокефальним. На відміну від Чорногорії, де будь-який суперник СПЦ стримувався, православне населення Македонії майже одноголосно стало частиною цієї невизнаної церкви. У 2001 році СПЦ і македонці намагалися вирішити це питання під контролем Москви, але зазнали невдачі через постійні проблеми з назвою (тому деякі греки будуть утримуватися від використання мною терміну «македонці»). Однак це питання також було вирішено у травні цього року з певною допомогою Вселенського Патріарха. Суть угоди полягає в тому, що МПЦ тепер офіційно відома грекам як відновлене Охридська Архієпископія, тоді як сама МПЦ продовжуватиме називати себе Македонською. Про саму угоду досить швидко оголосили, проштовхнули і, здавалося, змусили замовкнути будь-яку опозицію навіть з боку Болгарської Православної Церкви, яка також претендує на спадщину Охридської Церкви. Угода ґрунтується на прагматичному союзі між СПЦ, МПЦ та Вселенським Патріархом.

Зараз і в майбутньому буде незрозуміло, скільки зусиль доклав новий Сербський Патріарх для вирішення цих двох питань, які протягом багатьох років здавалися проблемами, вирішення яких не проглядається. Також незрозуміло, який фундамент було закладено перед цим СПЦ і яку роль у цьому відіграв Константинополь. Однак я наважусь висловити припущення про динаміку гри після того, як провів частину весни у Південно-Східній Європі серед місцевого духовенства.

По-перше, зміна керівництва — Патріарха та кількох впливових членів Синоду СПЦ — зробила обидві угоди можливими та, можливо, навіть необхідними. Угода в Чорногорії могла відбутися без зміни керівництва, але зміни, можливо, прискорили процес через пряму участь Патріарха. Навпаки, здається, що зміна синоду СПЦ означала легше зближення з МПЦ та відмову від підтримки невеликої маргінальної групи СПЦ в Македонії, сенс існування якої закінчився з угодою.

По-друге, і уряд Чорногорії, і МПЦ, схоже, були готові зі свого боку покласти край конфлікту з різних причин. Протягом багатьох років МПЦ шукала мирне рішення або з СПЦ, або з болгарами, особливо після підписання угоди про назву між Грецією та Північною Македонією. У Чорногорії одним із ключових пріоритетів для нового уряду було скасування закону 2019 року та досягнення нової форми угоди із СПЦ.

Однак, можливо, найважливіша причина, через яку всі партнери підписали ці дві угоди, лежить за межами регіону. Схоже, що ситуація в Україні — як щодо війни, так і у складніших відносинах і статусі різних Православних Церков — зробила ситуацію ще гострішою. Кожен із партнерів зрозумів, що нічого схожого на політичне протистояння РПЦ та ПЦУ в Україні їм не потрібно, і війна стала палаючим майданчиком для вирішення нагального питання.

ІІІ. Деякі висновки

Найбільше цих угод виграє СПЦ. Церква закріпила два свої фланги та сформувала те, що, схоже, стало довгостроковим союзом із МПЦ. Це дозволяє їй зосередитись на інших питаннях, таких як статус Косова або власна позиція СПЦ в інших колишніх югославських республіках. Вигідна угода в Чорногорії відкриває питання про власність та реституцію у Боснії, Герцеговині та Хорватії. Це також дозволяє СПЦ продовжувати займати пасивну позицію щодо України. Незалежно від цих обставин, дві нові угоди, можливо, могли б стати прикладом того, як можна мирно вирішувати конфлікти в православному світі.

Еміль Хілтон Саггау, доктор філософії, науковий співробітник Лундського університету, Швеція.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Запропоноване тут поняття самоколонізації відрізняється від «метафори самоколонізації» Олександра Кіоссева, а також від наративу «внутрішньої колонізації» Олександра Еткінда. Кіоссев показав, що країни Східної Європи та інших місць поза фактичним військовим, економічним, фінансовим та адміністративним правлінням колоніальної держави, тим не менш, піддалися правлінню колоніального євроцентричного зразку [1]. Імперський досвід Росії Еткінд трактував одночасно як зовнішній (колонізація інших народів) і внутрішній (колонізація власного народу)[2]. У моєму вживанні слово «самоколонізація» означає самоіндуковану інкапсуляцію та стагнацію Православ’я внаслідок травматичного досвіду значних обмежень за часів османського панування та гноблення, а також переслідувань у часи тоталітарного комунізму. Таке психологічне мислення надзвичайно заважало православ’ю примиритися з сучасним плюралізмом і принципами прав людини, зокрема і гендерної рівності.

Які головні риси в організаційній поведінці православних церков сьогодні виявляють їхню постійну самоколонізацію та перешкоджають конструктивній відповіді на виклики, з якими вони стикаються?

а) Постійність менталітету «обложеної фортеці», що походить від боротьби за виживання в минулому, посилила інкапсуляцію православних церков. Це значною мірою перешкодило їхній здатності конструктивне вирішувати питання внутрішньої плюралізації, а також зовнішньої релігійної та соціальної неоднорідності. Як внутрішня, так і зовнішня різноманітність часто розглядається як загроза виживанню. Отже, перший сильно обмежений, а другий ігнорується або відхиляється. Цей застійний менталітет також перешкоджає конструктивній переоцінці патріархальних та антимодерністських позицій Православних Церков відповідно до сучасних основних ліберально-демократичних цінностей прав людини та гендерної рівності.

Самоколонізація у випадку Болгарської православної церкви, наприклад, очевидна в її зростаючому ізоляціонізмі. Вона вийшла з екуменічного руху, залишивши Всесвітню раду церков у 1998 році. Крім того, вона поступово відчужилася від інших православних церков, за помітним винятком Російської православної церкви, і відмовилася брати участь в історичному Всеправославному соборі в Крит у 2016 році, важливий захід, організований Вселенським Патріархом для консолідації православної позиції щодо актуальних проблем сучасності. У більш широкому сенсі воно регулярно виражає «традиціоналізм»[3] – негативне ставлення до сучасності, Заходу, лібералізму, прав жінок, сексуальних меншин та інших релігій. Однак вона ніколи не критикувала неоліберальну реструктуризацію економіки та її катастрофічні соціальні витрати, зростання бідності, ендемічної корупції, нерівності та дискримінації.

б) У посткомуністичній Східній Європі історичні (часто також звані «національними») Православні Церкви посіли центральне місце в дискурсах про «націю». Багато людей, у тому числі й невіруючих, сприймають православ’я як «національну релігію», навіть як якусь нову державну ідеологію. Знову підкреслений зв’язок між релігійною та національною ідентичністю сприяв виключним ставленням. Якщо бути болгарином, сербом чи румуном означає бути православним, то інші релігійні — мусульмани, євреї, євангелісти тощо — не є членами нації. Водночас релігійна неоднорідність сприймається як загроза політичній та соціальній стабільності. Наприклад, Московський Патріархат наполягав на тому, щоб держава обмежила діяльність іноземних місіонерів та різноманітних нових релігійних рухів у Росії.

в) Православна богословська освіта в посткомуністичних країнах загалом приділяє мало уваги таким дисциплінам, як порівняльне релігієзнавство, міжрелігійний діалог та екуменізм. Інші релігії майже завжди обговорюються в традиції негативної апологетики. Запровадження порівняльного вивчення релігій із акцентом на діалогічному підході стало б важливим кроком до об’єктивного представлення культурної та релігійної множинності, а також сприяло б розумінню різноманітності як позитивного виклику, а не як зловісної загрози.

Безсумнівно, перехід до неоліберальної економіки та фінансова дерегуляція у Східній Європі після 1989 року призвели до величезних дисбалансу в доходах і багатстві, комодифікації життя, демографічного колапсу та зростання культури ультраіндивідуалізму, яка роз’їдає соціальне середовище. Православні церкви, перебуваючи в лещатах самоколонізації, не змогли подолати виклики економічної несправедливості, нестримної корупції, а у випадку Російської православної церкви – зростання політичного авторитаризму. Особливу тривогу для православних у всьому світі викликала підтримка Московським патріархатом війни президента Володимира Путіна проти України, розпочатої в лютому 2022 року.

Проте православне християнство не є культурним монолітом, і церкви Східної Європи часто відрізняються від православних громад Західної Європи, Північної Америки та Австралії своїм значним досвідом життя в демократичних системах і гетерогенному соціальному середовищі. З отцем Драгошем Хереску ми можемо говорити про «багатогранне православ’я» та відрізняти православ’я, визначене етнічною приналежністю, місцем і звичаєм, від православ’я, яке розуміється як універсальна, динамічна та добровільна релігія. Ми також можемо помітити розрив між поколіннями, оскільки молоді покоління у Східній Європі, які мають власний досвід західної модерності, секуляризації та плюралізму, інакше, ніж їхні батьки, дідусі та бабусі, ставляться до сучасних чутливих проблем [4]. Дійсно, поява нових поколінь священнослужителів, богословів і мирян, які отримали кращі освітні можливості, закордонні подорожі, програми навчання за кордоном, доступ до інтернет-ресурсів і соціальних медіа, неминуче трансформує православну ідентичність.

Крім того, православне християнство може спиратися на значну частину богословських доктрин, щоб виробити нові позитивні теологічні та інституційні відповіді на складні сучасні проблеми та подолати свою самоколонізацію. Ці доктрини включають його вчення про людину як образ і подобу Бога та пов’язані з ним ідеї про особисту свободу та відповідальність, його сотеріологію, яка проголошує, що Христос помер за всіх, і особливо його доктрину Трійці, яка наголошує на різноманітності в єдності. Богослов’я аскетизму може багато чого навчити нас щодо споживацтва та перетворення життя на товар [5]. Догмати про «традиційні цінності» замість використання як стратегії утвердження патріархату можуть слугувати програмою опору домінуванню «неоліберальних цінностей» у суспільстві та супутній комерціалізації освіти, охорони здоров’я, культури та навіть людського тіла. Вчення про божественну ікономію всього створіння підкреслюють внутрішній зв’язок людства з природою та екологічну відповідальність. Бог дав людям «панування» над творінням згідно з Буття 1:28, що передбачає відповідальне управління та обов’язок піклуватися про планету Земля, а не нещадну експлуатацію природних ресурсів в ім’я необмеженого економічного зростання та споживання. І останнє, але не менш важливе: християнство має перевагу для бідних і вразливих («Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» Мт. 5:5).

Посилання:

1. Alexander Kiossev, “The Self-Colonizing Cultures,” in Cultural Aspects of the Modernization Process, eds. Dimitri Ginev, Francis Sejersted and Kostadinka Simeonova (Oslo: TMV-senteret 1995): 73-81.

2. Alexander Etkind,  Internal Colonization: Russia’s Imperial Experience (Cambridge, UK: Polity, 2011).

3. Для яскравого обговорення «традиційного православ’я» див. George Demacopoulos, «Traditional Orthodoxy’ as a Postcolonial Movement» The Journal of Religion 97 4 (2017): 475-99.

4. Fr. Dragos Herescu, “Secularization, Multiple Modernities, and the Contemporary Challenges of Multiple Orhodoxies,’” Public Orthodoxy, 29 October 2019.

5. о. Грегорі Дженсен, наприклад, стверджував, що аскетизм є ліками від споживацтва. Див. Gregory Jensen, The Cure for Consumerism (Acton Institute for the Study of Religion & Liberty, 2015).

Іна Мерджанова (Ina Merdjanova) – старший науковий співробітник Ірландської школи екуменізму Трініті-коледжу Дубліна.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Public Orthodoxy

- Більшість людей не знають, що вони бачать і чують, але роблять це, тому що «так воно робиться». Інші швидко заявлятимуть, що вони обізнані, вони, звичайно, знатимуть це неправильно та з ніг на голову, а деякі треті особи, на жаль, небагато, будуть «вивчати». Звичайно, відвідувачі церкви не єдині.

- Значна частина співаків не знає, що вони співають. Їх легше зрозуміти під час читання, де інтонації такі, щоб плакати, а звук більше схожий на суахілі, ніж на давньогрецьку.

- Звичайно, у нас також є нове покоління священнослужителів, яким також важко зрозуміти послання, яке вони мають передати. Моментом істини для них є читання Євангелія. А хто зрозумів, той зрозумів! Для цих людей Чистий четвер – це їхня особиста Голгофа.

Містичні літургійні зібрання якимось чином перетворюються на погане виконання незрозумілого «сценарію», якого ніхто не розуміє. Як і фільми блаженного Ангелопулоса, чиє послання досягло дуже конкретної аудиторії.

Звичайно, Божественна Літургія, Таємниці і всі богослужіння можуть і не бути сценаріями, але в них є щось спільне. Вони побудовані таким чином, що повідомлення транслюються. Протягом століть Церква знаходила способи для людей, які беруть участь у її ритуалах, вчитися, брати участь і розуміти.

Інакше кажучи, священнослужителі не виконують жодної «хореографії» кожним своїм рухом, і псалми не є якимось «репертуаром». Очевидно, можна сказати, що в деяких ритуалах є драматичні елементи, але в нашому випадку запитувана «вистава» значно відрізняється від, скажімо, світської драми. Тут усе щось значить. Все на щось вказує. Все щось символізує.

Це як опера. Якщо ви знаєте італійську або якщо ви читали діалоги і знаєте сюжет, ви все зрозумієте. Ви будете брати участь. Якщо ні, ви просто слухатимете приємну музику, милуватиметесь гучними горлянками… але це все. Як зайшов, так і вийде.

Коротше кажучи, Церква перших століть, у часи, коли слово комунікація, як ми його вживаємо сьогодні, було абсолютно невідоме, знайшла спосіб передавати свої послання. І насправді, незважаючи на труднощі, вона робить це просто, ясно і насамперед зрозуміло.

Якщо залишити ритуал і перейти до дидактики, то також побачимо, що був і наслідок. Отці Церкви тлумачили події, спираючись на знання та науковий прогрес свого часу.

Свого часу, наприклад, Буття вважалося церковниками, а через них і людьми, одкровенням справжнього способу створення світу. Але коли наукові знання почали відкривати речі, які в часи певності були невідомі людству, Церква зрозуміла, і тепер усі кажуть, що Буття – це алегоричний розділ.

Є багато речей, які були прийняті Церквою на основі наукових знань різних часів, і багато іншого, що було включено в її вчення на основі суспільних уявлень.

Наприклад, часи, коли розлучена жінка не могла навіть ходити по вулиці, тому що в очах суспільства це було стигматизацією, говорити про другий чи третій шлюб було безглуздим.

Але коли суспільство подолало ці закріплення, Церква не тільки обговорила це, але й унормувала це, точніше, оцерковила. Сьогодні у нас приймається другий і третій шлюб.

У ті часи, коли самогубства були рідкістю, а самогубство також було формою стигматизації для сім’ї самогубця, нікому б не спало на думку поставити під сумнів заповідь «не ховай» самогубця. Але часи пройшли і самогубців ховають. Тут, звичайно, мандат не змінився, але прийшла ікономія. Проте, знову ж таки, тиск на Церкву є соціальним.

Поговоримо про дошлюбні стосунки? Давайте подивимось. Як довго Церква могла спокійно спати, коли заповідь дотримувалася? Поки аркуш не скасують… У ті десятиліття, коли суспільство почало дивитися на це питання інакше, Церква почала не спати. І коли, нарешті, для суспільства питання життя і смерті перестало бути актуальним, правило було, скажімо так, «забута».

Те ж саме відбувається з кремацією померлих і з тисячею двома іншими питаннями.

Є нескінченна кількість прикладів коригувальних дій, вжитих Церквою в гармонії з наукою та соціальними змінами.

Сьогодні питання, яке почало турбувати Церкву, це нові форми співжиття і нова форма сім’ї. Пройшли ті часи, коли батько силоміць видавав свого сина чи дочку-гея заміж, щоб припинити плітки в околицях. Суспільство бачить речі по-іншому, і тиск знову почав обертатися в бік Церкви.

Звісно, тому що суспільство не закінчилося, якщо воно приймає, що воно приймає, як воно це приймає… все ж Церква має простір для маневру. Я не знаю, коли це станеться, що б там не сталося, і куди приведе суспільство, але щось мені підказує, що тоді Церква по-іншому сприйматиме це.

Ми всі бачили цю точну дискусію між церквою та суспільством, цю плутанину думок і теорій, що відбувалася на наших очах під час Хрещення у Вульягмені. Хтось не хотів хрестити дітей, а хтось – хрестити, але не немовлят. Інші казали без Владики, а інші без опікунів. Без фотографій найбільш «практичні» виступали, а інші задавалися питанням «а це сім’я?». Інші сказали: «Браво отець, що наважився це зробити».

На адміністративному рівні… мета полягала в тому, щоб не опинитися на «гачку».

Багато хто звинувачував у цій бурі Церкву. Але тільки церква так думає? Наша спільнота; Чи всі ми маємо однакову думку з цього приводу? Чи може те, що пережила Церква, було мікрофотографіями того, що відбувається в суспільстві? Про розмови, які ми ведемо у вітальні на вечірках і зустрічах?

Я почав писати вам про незрозумілі ритуали і мертві традиції, щоб дійти до теми, яку ми обговорюємо і будемо обговорювати ще роки, тому що я думаю, що ті з нас, хто займається церковними справами, упускають загальну картину. і щоб нагадати всім нам, що Церква є живим організмом. І, як кожна така організація, вона зобов’язана маневрувати, але, перш за все, розвиватися.

На жаль, як людські суспільства, ми працюємо набагато швидше, ніж у попередні часи, можливо, навіть швидше, ніж ми можемо впоратися, і нове швидко старіє. Віра в таких народах, як наш, навіть якщо ми вірили деінде, є важливою частиною нашої ідентичності та психіки. Отже, якщо в інші часи, які мали свої труднощі, ми колись потребували серйозного та істотного духовного керівництва, сьогодні ми маємо його тисячу разів.

Але щоб бути в змозі керувати, ви повинні спочатку знову знайти себе. Підніміться високо і подивіться на ландшафт, який утворився. Зрозуміти свою аудиторію та її потреби, а головне… бути уважним до всього.

Інакше ви приречені опинитися з тими, хто знає, що з ними відбувається, з тими, хто продовжує слідувати «шляхом», тому що це звичай, навіть не знаючи, чому вони ним йдуть, і з любителями «натюрморту» догматизовані «традиції» та релігії перфекціонізму, які виносять усі свої неврози та примуси через релігію, і таким чином ви напевно втратите багатьох. Тих, хто хоче бути поруч з тобою, але не може, тому що в їхніх очах ти тепер погано доглянутий пам’ятник, який лише нагадує тобі про минулу велич.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info