І все ж ця, за загальним визнанням і буквально, величезна праця, яку ця людина здійснила протягом трьох десятиліть служіння Церкві Албанії як її Предстоятель, не була його найбільшим досягненням. Ні в жодному разі!.

Насправді було б великою несправедливістю щодо цієї людини оцінювати його роботу на основі будівель. Ані квадратні метри, ані зведені переліки інфраструктури та будівель не є належними одиницями виміру для розрахунку розміру пропозиції цієї людини.

Одиниця виміру для розрахунку роботи архієпископа Анастасія інша. А це душі!

Закрийте очі на деякий час і спробуйте перенестися в Тірану в той час, коли Вселенський Патріархат дав Анастасію ключ від гробниці Албанської Церкви та місію її воскресити. Тому що «між» нами так і сталося.

Країна, яка почала виходити зі складного і дивного періоду правління. Народ розділений етнічно, політично та релігійно. Економіка в руїні, соціальна єдність під постійним випробуванням і країна, яка вважала Грецію ворогом, а грецьку етнічну меншину на її півдні — «проблемою». Це було його «придане».

І коли він туди поїхав, то для крайніх націоналістів він був греком, для невірних і невіруючих — православним, а для деяких із нас тут, у прекрасній Греції, «організатором». Албанські націоналісти боялися, що це зробить церкву грецькою, грецькі суперпатріоти, що це не зробить її достатньо грецькою чи навіть гірше албанською, і, звичайно, кожен мав свою думку.

Якби Анастасіос не був людиною, він точно був би фореллю, тому що все своє життя, кожного разу, коли йому доводилося відкладати «яйця» своєї роботи, він мусив плисти проти тисячі двох течій.

Навіть зараз, сьогодні, коли його діти востаннє одягли його в первосвященицький мундир, по обидва боки кордону є люди з «терезами» в руках, щоб побачити, яким албанським і яким грецьким буде його спадкоємство.

Але, на жаль для них, Анастасій не побудував ні грецької, ні албанської церкви. Анастасій відродив православну церкву Албанії. Цей екуменіст не залишив за собою ні албанців, ні греків, він залишив за собою православних християн.

Усі ці дні греки та албанці разом молилися за нього, щоб він подолав це випробування. А в четвер у соборі Воскресіння Христового, а також у кожній церкві, де співатимуть молитву за його душу, албанці та греки плакатимуть пліч-о-пліч. А з ними й інші, які не є православними, які навіть не є християнами.

Тому що, як я вам казав, ми повинні «зважити» Анастасія тільки душами. Душі він заспокоював. Душі він навчив жити в злагоді. Душі, які сьогодні осиротіли.

Анастасій усі ці роки давав життя Албанській Церкві. Тепер, коли його не стало, ми пізнаємо його найбільше досягнення, її душу, її людей!

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Твердження про те, що в православ’ї немає розколу, а просто розбіжності, нагадує теорію про відсутність коронавірусу. Розкол із різноманітними мутаціями очевидний, і необхідно терміново шукати лікування та використовувати вакцину, яку визначила апостольська традиція: примирення катастрофи.

У листопаді 2019 року ми розіслали всім православним Предстоятелям текст – який також був опублікований у пресі – «Звернення-молитва за подолання церковної поляризації», в якому наголошували на абсолютному пріоритеті потрібності єдності, необхідності використовувати діалог, уникнення етнорасових груп, термінову активізацію принципу Соборності, на який здавна спиралася Православна Церква. Ми чітко дали зрозуміти, що «об’єднані Святим Духом, із взаємною повагою та єдиною метою – знайти мирне врегулювання, ми маємо можливість досягти рішення, загальноприйнятого для всієї Православної Церкви».

Цей тривожний заклик залишається абсолютно актуальним і сьогодні.

+ Анастасій Архієпископ Тирани, Дуресу та всієї Албанії

Тирана, 8 січня 2022 року

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело – Κεντρική 

I. Історичний огляд

1. Три фази візантійсько-ісламського діалогу

Християнська Візантія створила цілу оборонну систему у політичній і соціальній дійсності, враховуючи агресивні устремління цієї нової релігії. В рамках цієї оборонної тенденції з’явився ряд богословських творів, які являли собою зовнішню форму діалогу, “бесіди” між представниками ісламу і християнства. Деякі з цих творів мабуть підсумовували дійсні диспути між християнами і мусульманами. Візантійці, живучі поруч з колискою мусульманського світу, мали можливість дізнатися іслам з його безпосередніх джерел – то, що пізніше виявилося і в настрої християн Заходу, жили проте в географічному і соціально-політичних плані на величезній відстані. Аналіз Корану і його критика в цілому разом з перекладом багатьох положень на грецьку мову були здійснені вже в IX столітті Микитою Візантійським, трохи раніше Фотія, тоді як перший латинський переклад Коран з’явився набагато пізніше, тільки в середині XII століття.

а) Викладаючи в загальних рисах, ми можемо спостерігати в теоретичній позиції візантійців проти ісламу якусь еволюцію. У першій фазі, яка охоплює період з середини VIII ст. до IX ст., їх позиція була радше іронічною та зневажливою. Святий Іоан Дамаскин († бл. 750 або 784), будучи першим християнином, який займався ісламом, недооцінював цю нову релігію, розглядаючи її як щось несерйозне. Тільки в якості прикладу Дамаскин переклав деякі положення ісламського вчення, які охарактеризував як «сміховинні».

Більш методична вступив в контакт з новою релігією Федор, єпископ Парану або Каррана в Месопотамії, на прізвисько Абукаррас († 820 або 825). Його праця «Проти єресі юдеїв і сарацинів», написаний у діалогічній формі, слід розглядати як першу серйозну спробу осмислення ісламу, але також і протистояння з ним. Праці двох вищезазначених богословів несуть на собі печатку живого досвіду, який спирається на безпосередні контакти з мусульманами, на особисті бесіди. Цим двом був відомий Коран в оригіналі і вони жили серед мусульманського населення.

У другій фазі (середина IX – середина XIV ст.) Центр антиісламської літератури переноситься до столиці візантійської імперії. Вражаючі успіхи ісламу, але перш за все його поширення, почали ставати кошмаром візантійців. Вони бачили, що ця релігія, при всіх її логічних і моральних недоліки (мабуть, саме з цієї причини), представляє для імперії величезну небезпеку. Таким чином, формується рішуча оборонна тактика. У цю епоху публікується багато творів (напр. Феофана Сповідника, Георгія Амартола, Ефимия Зігавіна, Микити Хониата, Варфоломія Едеського та ін.). З них найбільш типовим є твір Микити Візантійського «Спростування Біблії, спотвореної арабом Магометом». Йдеться про типові полемічні творі, які намагалися довести, що іслам є нелогічною релігією.

Третя фаза візантійського протистояння ісламу (середина XIV- середина XV ст.) Відрізняється тим, що стає більш поміркованою і об’єктивною. У диспутах і діалогах головні ролі грають такі видатні візантійські особистості, як св. Григорій Палама († 1359), чернець Йосип Вриенній († 1383) та імператори, як наприклад Іоан VI Палеолог († 1425). Цих візантійців можна вважати піонерами тверезого християнсько-ісламського діалогу.

Особливо я хотів би представити три характерні приклади: діалоги св. Григорія Палами, імператора Мануїла II Палеолога і патріарха Геннадія Схоларія, які, на мою думку, не дуже широко відомі. Однак я буду приводити конкретні приклади коротенько.

б) Основні теоретичні положення ісламсько-християнського, візантійського діалогу можна звести до наступних:

Спочатку візантійці розглядали іслам як різновид і відродження аріанства. Мусульманська критика стосувалася головним чином Божества Ісуса Христа і догмату Святої Трійці і, в зв’язку з останнім, була скерована проти конкретних форм християнського культу і нестиковок християнської віри.

Християнська критика мала основною метою особистість засновника ісламу для того, щоб оскаржити його чин як пророка. Головні аргументи зводилися до того, що Моххамед не був оголошений пророками; що він не мав будь-яких свідчень своїх одкровень; що він взагалі не здійснював чудес; що він не передбачав майбутнє; і взагалі, мораль його не знаходить у відповідних параметрах. Більшість візантійців вірили, що Моххамед служить справі Антихриста, що він був передвісником останніх часів. Пізніше ці несерйозні визначення були відкинуті – принаймні в офіційних текстах. У всякому разі, найпопулярнішим полем брані з мусульманами залишалася відмінність між вченням і життям засновників двох релігій – Ісуса і Моххамеда.

Поряд з цим, християнські автори виступають проти Корану. Порівнюючи Коран зі Святим Письмом, вони показували ганебні спотворення, непорозуміння та невідповідності першого, а також люто боролися проти мусульманської точки зору, згідно з якою Коран є безпосереднім словом Бога. За допомогою історичного аналізу тлумачень та настанов, вони приходили до висновку, що священна книга ісламу була кроком назад в богословському і моральному вченні. Зокрема, гострій критиці було піддано сімейне право (закони, що стосуються шлюбу і статевого життя), погляди Корану у зв’язку зі «священною війною», рабством і, нарешті, в зв’язку з матеріалістичними уявленнями про потойбічне життя з наданням гастрономічних та сексуальних задоволень.

Випади проти ісламських точок зору, а також оборону від мусульманської критики, візантійці здійснювали, взявши за основу свій філософський запас і, перш за все, за допомогою свідчень Святого. Письма. Незалежно від того, чи були аргументи, якими вони користувалися, завжди переконливі чи ні, ці візантійські твори показують, що навіть для цих двох релігій існує загальний смисловий базис, який і робить можливим «діалог». Подібної спільної мови для діалогу не існує у християнства та інших релігій, наприклад, індуїстських.

ІІ. Піонери тверезого християнсько-ісламського діалогу

Візантійців можна вважати піонерами і попередниками християнсько-ісламського діалогу, який в наші дні набуває всесвітній розмах. Щоб висвітлити питання ще більш повно, я буду розвивати тему на трьох характерних прикладах, які, на мій погляд, не досить добре відомі.

а) Атмосфера ісламсько-християнського діалогу в текстах Григорія Палами (†1359), колишнього спочатку афонським ченцем, а потім архієпископом Салоників, дихає особливим величчю і специфічної делікатністю. У цих діалогах – які здаються підсумовуванням дійсних дискусій – Григорій Палама показаний чітким і твердим у християнських положеннях і, разом з тим, спокійним і помірним по відношенню до мусульманської реакції. Григорій хотів переконати своїх співрозмовників: тому він спирається на тези, які є загальними для обох релігій – наприклад, він починає з поняття Божества, як його розуміли мусульмани на підставі свідчень Корану про Христа, Слові Божому. «Тільки Бог Всюдиіснуючи і Вічний: безвладдя, Незмінний, Нескінченний, Кріпкий, Неподільний, Незлітний, Безмежний (він [Палама] уникає терміну «Отець») … Отже, Бог – Єдиний, Хто існує без початку, але не без Мудрості. .. бо Він – мудрий – тому Слово Боже є Мудрість Божа». «Але і Слово ніколи не було без Духа, Який і ви, турки, визнаєте – тому ви повинні говорити, що Христос – Слово Боже і Дух Божий, Той, Хто не буває окремо від Святого Духа … оскільки Бог завжди був і ніколи не буде без Духа і Мудрості». Для Бога в трьох Особах Палама використовує наступний приклад: «Як сяйво сонця народжується від сонця, так і сонячний промінь виходить від нього ж».

Аргументація Григорія Палами виявляється діалектично вельми витонченою. Він не уникає критичних положень, щоб зберегти зовні гармонійне враження. Що стосується ставлення до Моххамеду, Григорій відповідає благородно, але однозначно: «Той, хто не вірить словам учителя, не може любити його: отже, ми не любимо Моххамеда» .Він розглядає його, як і його попередники-візантійці, взагалі позбавленим пророчих рис і чудес і, з цієї причини, неістинного. Що стосується звичайної мусульманської аргументації, згідно з якою успіхи і перемоги ісламу показують його перевагу, Григорій Палама у відповідь нагадує, що «[іслам] породжений війною, мечем, вбивством і грабунком; з усього це ніщо не походить від Бога, Який істинно добрий».

Протягом діалогу святий звертає особливу увагу на те, щоб не зачепити релігійного почуття співрозмовників. При тому, що немає взаєморозуміння, панує атмосфера взаємної поваги. «І тоді піднялися турецькі вельможі, попрощалися, повні поваги до архієпископа Салоник та пішли» Як тільки він помічав, що його співрозмовники виявилися в скрутному становищі, він намагався розрядити нагнітати обстановку делікатним гумором. «Після того, як я повеселив їх жартом, я знову сказав їм: Якщо буде можливо, щоб ми зійшлися в думках, то у нас буде одно і теж вчення». Таким чином, зберігалася симпатія, при тому, що переговори пройшли марно: проте з мусульманської сторони було висловлено сподівання. «Настане час, коли між нами буде згода».

б) Інший видатної візантійської фігурою, описала в м’якій формі актуальні проблеми християнсько-ісламського діалогу, був імператор Мануїл II Палеолог († 1425). Праця, що дійшов до нас, конкретно посилається на «діалог» ( «дискусія, що мала місце з якимсь персом на посаді мудреця в Анкарі Галісійської»); це сталося (1390 р. або 1391 р.), коли Мануїл знаходився в Пруссії при турецькому дворі, де мав можливість поговорити з мусульманськими фахівцями на богословські теми. Перші з 26 бесід містять критику різних богословських поглядів ісламу, а інші стосуються богословського викладу основних християнських догматів і моральних принципів. в своєму творі Мануїл уникає будь-яких зневажливих або принизливих виразів давньої візантійської антиісламської літератури. Створюється атмосфера справжнього об’єктивного діалогу. Перший починається так: «Після вечері ми сіли біля вогню і те ж саме зробили, за своїм звичаєм, старий (мусульманин), а разом з нами і його діти – два сина, наділених розумом і мудрістю і підтримуючих мова батька. Старий звернувся до мене : «якщо не буде важко, прошу, вислухай мене; мені хотілося б поговорити з тобою про те, що я скажу ..». Всі твір показує, що Мануїл був видатним богословом і ввічливим співрозмовником, всерйоз зацікавленому в цьому діалозі з мусульманами.

Блажніший Анастасій, архієпископ Тиранський і всієї Албанії

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я!

У більшості сучасних філософських і богословських словників шлюб визначається як інститут, в рамках якого взаємні стосунки чоловіка та жінки визнаються державою, релігійної владою або обома разом. У деяких школах, думки про шлюб розглядається навіть як контракт. Укладення шлюбу, визнаного державою та релігією, змінює особистий і соціальний статус людей, яких шлюб з’єднує разом.

І.

Шлюб існував як форма і спосіб життя з самих витоків людства. Про це нам говорить Книга Буття, розповідаючи про те, що Бог створив людину, чоловіка і жінку, і звелів, щоб вони плодитися і розмножуватися на землі (Бут 1:26-28). Починаючи з цього місця, Бог відкривав людині, що природний стан, в якому людина покликана перебувати та розвиватися, – це шлюб, близькі і вічні відносини між чоловіком і жінкою. Ці відносини є одним з інститутів, відкритих Богом людині, і тому він має божественні підстави. У великих монотеїстичних релігіях, також як і в релігіях Африки і Азії, шлюб є похідним від цього факту, він існує і підтримується в якості однієї з найважливіших складових священних церемоній і законів цих релігій, незважаючи на відмінність характерних для них цілей.

Наприклад, в юдаїзмі шлюб – це укладена парою контрактне зобов’язання, запропоноване Богом, в якому особливо підкреслюється їх божественна роль. Дітонародження не рахується єдиною метою шлюбу. Згідно Кабали, одному з напрямків юдейської містичної традиції, коли хтось одружується, він керується тим міркуванням, що в стані самотності душа є недостатньою і неповною, а тому для досягнення досконалості вона потребує іншої душі. Це вірно і для ісламу, в якому шлюб розглядається як договірний союз, що триває лише в цьому житті. Що стосується Європи, то в Стародавній Греції не було особливої шлюбної церемонії, а замість цього полягав двосторонній контракт між чоловіком і жінкою. У Римі шлюб не супроводжувався спеціальної санкцією з боку релігії або держави, і він, як і в Греції, гранувався на договорі між чоловіком та жінкою. Правом вступати в шлюб володіли тільки ті, хто мав Ius connubii. У цю категорію входили римські громадяни (стародавні латиняни), а також, з деякими обмеженнями, плебс, звільнені раби та люди, що належать до певних професійним групам. Все це змінилося в пост-класичний період в результаті поширення християнства. Крім того, крім зазначених умов були і інші, такі як affectio maritalis (причина вступу в шлюб) і різні законоположення, які веліли, як укладати шлюб. Модестин (250 р після Р.Х.) так описує класичне розуміння шлюбу: «Шлюб – це союз чоловіка і жінки, спілкування життя, співучасть в божеському і людському праві». Такий союз сходить до найраніших часів, коли чоловік і жінка сходилися разом, об’єднуючи свої мирські блага і духовну, культову практику. Пост-класичне права Юстиніана, розроблене в світлі християнства, призвело до колосальних соціальних змін у всіх аспектах життя, включаючи шлюб, в тому числі затвердив непорушність шлюбу за винятком тих випадків, які передбачені святими канонами Церкви.

ІІ.

Християнство зробило справжню революцію в тому, що стосується мети шлюбу і передбачуваних їм прав і обов’язків. Зробивши релігію всеосяжною, воно принесло зміни в усі сфери життя. Перш за все, воно звернуло увагу на походження людини. Стверджуючи, що вона створена за образом і подобою Божою, воно відкрило вищу мету людини, яка є обожнення. Воно також показало, що і чоловіки, і жінки, незалежно від статі, мають велику цінність. Відповідно, воно найсерйознішим чином змінило і розуміння шлюбу. Християнство навчило людей, що кожна людина має унікальну цінність перед Богом, незалежно від раси і походження, і що євангельське благовісте звернено до всіх народів та соціальних класів без будь-якої різниці. Згодом право вступати в шлюб отримали навіть християни-раби, а також представники інших християнських народів, що були завойовані Римом і не мали статусу римських громадян. Шлюб, який став в Церкві таїнством, був поширений в своєму юридичному сенсі на всіх християн і тим самим придбав універсальний характер. Один з ранніх християнських авторів Тертуліан (160-230) говорить, що «шлюб скріплюється Церквою, підтверджується святою Євхаристією, закарбовується благословенням, вписується на небесах Ангелами, заноситься в книгу життя Агнця».

Перша заповідь, яку отримали юдеї в Старому Завіті, – розмножаться. «Плодитися та розмножуйтеся», – сказав Господь людині. Аврааму Він дає обітницю: «Я укладу Мій заповіт між Мною і тобою і помножу тебе неймовірно». Однак в Новому Завіті, в силу спасительного діяння Христа, шлюб був піднятий на новий рівень. Його мета тепер не зводиться до помноження людського роду, і він став більше, ніж законним договором. Сама людина була піднята на більш високий рівень, і, згідно з св. Іоана Златоуста, шлюб зробився «таїнством любові». Богослов о. Іоанн Мейєндорф пише, що шлюб – це «єдиний в своєму роді союз двох істот в любові; двох істот, які піднімаються над своєю людською природою і стають єдиними не тільки «один з одним», але і «у Христі»»(«Шлюб в Православ’ї»).

Якщо в Старому Завіті мета шлюбу полягала в множенні і продовження людського роду, то в християнстві його метою є цілковита досконалість людини: піднесення її в духовну сферу, віддалення від мирських і плотських мудрувань і з’єднання з Богом. У відкритому нам правдивому світлі християнства св. Іоан Златоуст говорить, що «з самого початку Бог відкрився як творець, по Своєму задуму, цього союзу чоловіка і жінки». Більш того, шлюб був піднятий на рівень таїнства, про що говорить апостол Павло. Це означає, що шлюбні узи чоловіки і жінки не є тільки тимчасовими, підлеглими непостійності людського існування. Навпаки, шлюб піднесений в сферу вічності. Знову наведемо слова великого вселенського вчителя св. Іоана Златоуста: «Коли чоловік і дружина з’єднуються шлюбом, вони вже не щось земне, але як образ Самого Бога». Тому дивно чути в ході шлюбних церемоній інших сповідань слова: «поки смерть нас не розлучить». Виходить, що шлюб існує, тільки «поки смерть нас не розлучить», і тому зв’язок між чоловіком і жінкою, з’єднаними в шлюбі, закінчується в цьому житті і є рабством у цього світу. Але Євангеліє проголошує вічність шлюбу. Св. Климент Олександрійський пише: «Шлюб більше, ніж людське. Це мікро-царство, царство в мініатюрі, яке є малим будинком Божим».

Християнство намагається не дозволити створеним людиною ідолам зруйнувати справжнє щастя шлюбу: воно повідомляє їй здатність долати себе, світ і занепалу природу, орієнтуючи її не на виконання лише властивих їй бажань і потреб, але на прагнення до вищих рівнів існування. Про таку можливість говорить св. Григорій Богослов: «Шлюб є шлях до поміркованості і гармонії бажань, печать глибокого дружелюбності … особливий напій з міститься в ньому джерела, недоступний іншим. Сполучені по плоті і єдині в дусі, вони спонукають один одного на шляху до взаємної любові. Бо шлюб не віддаляє від Бога, але наближає всіх до Нього, бо Сам Бог залучає нас в ньому».

ІІІ.

Сьогодні шлюб як духовне встановлення страждає, як і всі інші духовні цінності по всьому світу. Але він, безсумнівно, є даром, який, поряд з чернецтвом, Бог дарував людині заради її освячення. А наш час синкретизму і релятивізму багато людей не здатні правильно зрозуміти це таїнство, і тому християнство як духовна сила в світі мусить, як і завжди, підтримувати шлюб як невід’ємну частину життя тих християн, які обрали цей шлях до спасіння.

Під потужним впливом різних напрямків, що спотворювали духовний світ людства в XX столітті, коли атеїстичний комунізм та капіталістичний матеріалізм панували в найпотворніших формах, на які вони здатні, руйнування людської особистості зробилося систематичним і майже безупинним процесом. На Сході йшлося про шлюб нової людини, коли все до найдрібніших деталей планувалося в революційно-атеїстичної атмосфері. Навіть найслабша згадка про те, що шлюбні узи мають духовний аспект, розглядалося як релігійний анахронізм, а в деяких країнах, таких як Албанія, як політичний злочин. Тим часом на Заході, де капіталістичний секуляризм зробився основним мотивом так званого релігійного оточення, матеріалістичний дух запанував, одягнувши одяг «потреб», і прагматизм спотворив шлюб в дусі цинічного релятивізму. Сьогодні ці явища продовжують впливати на суспільства так само, як і вчора, в залежності від країни, де вони домінують. Наприклад, в Албанії, де розлучення досягло страхітливих масштабів – у великих міських центрах розпадається до 50% шлюбів, – продовжує відчуватися атеїстичне вплив минулого. Шлюб втратив свій глибоко духовний сенс і сприймається як хороший спосіб подружжя помножити свої матеріальні блага і забезпечити максимальний дохід, тобто розглядається з консюмери́зтичної і матеріалістичної точки зору. Образ такого шлюбу, який, до слова сказати, поширений і на Заході, хоча і в більш витонченому вигляді, став головною перешкодою для багатьох молодих людей, які не бачать іншого прикладу ні у попередніх поколінь, ні в інших європейських суспільствах і не розуміють, що шлюбний союз може бути зовсім іншим. Культура занепаду, яка є сьогодні панівною в світі, призводить і до багатьох інших явищ, які прямо суперечать справжнім потребам людства і створюють неймовірно важкі умови для правильного розуміння шлюбу та життя в шлюбі. Більш того, сьогодні ми спостерігаємо тенденцію до відмови від тієї форми і тієї мети, які визнавалися за шлюбом протягом двох тисячоліть християнської історії. Співжиття, одностатеві шлюби і взагалі егоїстичний, рослинний і споживчий стиль життя – все це хворобливі явища, які не тільки створюють проблеми, а й роблять ще більш важким розуміння справжнього значення шлюбу для нашої епохи.

Все це становить фундаментальну проблему для релігійної свідомості і, зокрема, для православної свідомості в усіх країнах, де існує Православна Церква. Є фактом, що більшість людей, які взяли шлюб у Православної Церкви, абсолютно не готові зрозуміти та прийняти це велике таїнство. Обов’язок Православної Церкви як доброї Матері – опікуватись усіма молодими людьми, які обрали цей шлях. Вона повинна допомогти їм зрозуміти, що жити духовним життям до шлюбу – це основна умова для здійснення необхідного вибору. Вона повинна допомогти їм зрозуміти, що таке шлюб, особливо сьогодні, коли уявлення про шлюб так спотворено, бо Божі заповіді забуті або відкинуті. Головна відповідальність у даному випадку лежить на сім’ї, яка повинна допомагати першому і піклуватися не тільки і фізичному розвитку дітей, а й про їх духовний розвиток, а також сприяти їх духовному народженню, так щоб в майбутньому вони могли робити відповідальний вибір у житті. Дуже важлива і школа, якщо вона заснована на засадах істини і праведності: школа повинна формувати у молодих людей уявлення про життя взагалі і особливо про шлюб. Саме тому релігійне виховання в школі є надзвичайно важливим. Більш того, настав час для того, щоб у Церкві були свої власні виховні установи – саме з метою формування молодих людей в християнському дусі, особливо в наш час, коли освіта в усіх її аспектах переживає глибоку кризу.

Церква як Мати всіх християн повинна допомагати своїм дітям осягнути істинне призначення шлюбу, щоб ми змогли жити в Раю ще в цьому житті. Духовні отці повинні грати першорядну роль в справі духовного оновлення сучасної людини, що знаходиться в кризі, і, зокрема, пояснювати, що шлюб – це шлях до спасіння. Участь духівника, що діє з розрізненням, необхідно для керівництва молодими людьми в період духовної підготовки до шлюбу, для того, щоб вони осягнули мету життя і прагнули до християнських чеснот. У той же час сучасна психологія властивими їй засобами теж намагається займатися цими проблемами, консультувати і допомагати людям, в тому числі парам, які мають намір вступити в шлюб. Ці слабкі спроби сприяти вирішенню сучасних проблем не можуть увінчатися успіхом, оскільки людина переживає наслідки гріхопадіння. Незважаючи на те, що Православна Церква стикається з безліччю різноманітних викликів, я вважаю, що особлива турбота в сфері шлюбу і сім’ї допоможе вирішити і багато інших серйозні проблеми, перед якими ми стоїмо. Християнин повинен пройти шляхом дорослішання, долаючи різні етапи і реалізуючи свої духовні та інтелектуальні здібності, інакше він не зможе реалізувати свій потенціал. Якщо він не йде шляхом духовного дозрівання, можна сказати, що саме його спасіння під загрозою – спасіння, яке є головним даром, що дарований Христом людині в Його Церкві.

диякон Анастасій Бендо (Албанська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Повага до людської особистості змінилося засиллям безособових соціальних інститутів та зв’язків. Ідея свободи людини відступила на другий план, а на її місце вийшла абсолютна свобода ринку. І ось від суспільства вільних особистостей ми прийшли до стану, коли цілі народи перетворилися в рабів безособових фінансових груп, безіменних грошових торговців, по суті, керуючих економікою цілих народів, презирливо іменованих ними «ринками». Гроші для них абстрагувалися від свого товарного носія, придбали власну «ринкову ціну», самі перетворилися у товар. У заплутаних лабіринтах глобалізації були створені нові структури фінансової системи «віртуальної економіки», яка не контролюється жодним державним чи іншим політичним інститутом.

Навпаки, рішення цих невідомих сил, що діють під покровом анонімності, здатні підірвати існуючу нині систему держав і народів, засудити мільйони людей до безробіття, а все суспільство до злиднів. Отже, вся світова економіка переживає зараз глибоку структурну кризу фінансової системи, що є незаперечним доказом кризи цінностей у суспільстві.

Показником рівня, якого досягла соціальна нерівність в світовому масштабі, є той факт, що 20% населення планети, які живуть у багатих країнах, споживають 80% всіх видобутих природних багатств. Одночасно з цим економічне свавілля, корупція, несправедливість і бездушність, що процвітають при будь якій панівній економічній моделі – хоч капіталістичній, хоч соціалістичній – привели мільйони людей до соціальної маргіналізації, а багатьох і до повної убогості.

2. Церква не має права залишатися стороннім спостерігачем цих тривожних економічних процесів. У цій ситуації вона зобов’язана рішуче сказати своє вагоме слово з трьох основних питань.

а) Безжальній критиці необхідно піддати членів самої Церкви за поведінку, яка не відповідає  євангельським принципам, за малу або велику участь в несправедливості та корупції. Крім цього, з ініціативи парафій, різних церковних громад і організацій повинна бути розвинена активна діяльність з надання негайної допомоги найбільш незахищеним членам нашого суспільства. Слава Богу, в цій області в Церкві вже є серйозні зрушення на краще.

б) Безстрашний критиці повинна бути піддана матеріалістична ідеологія та вся ідеологічна система, що породила соціальну несправедливість у цілому та економічну кризу зокрема. Необхідно зробити спробу вплинути на політичних лідерів, закликати видатних вчених й економістів знайти вихід з положення, що створилося на основі поваги до людини, до національного самовизначення народів, а також солідарності з ними в їх боротьбі. Загальноприйняті погляди на людину та творіння піддалися останнім часом істотного впливу споживчих ідей. Церква покликана захищати гідність людської особистості як образу особистісного Бога, а також священний характер творіння як створення рук Божих. Світогляд, згідно з яким людина є господар всього творіння і, отже, має право використовувати його, як вона забажає, завдаючи тим самим шкоду навколишньому його природі, не просто помилково, але і є, з православної точки зору, гріхом. Згідно з християнським віровченням, людина є органічною частиною творіння і зобов’язана використовувати його з повагою.

в) Помісні Церкви повинні проявляти велику солідарність, спільно впливаючи на суспільство, в якому вони живуть. Наприклад, закликаючи народи Північної Європи до розуміння і підтримки народів Південної та Східної Європи, які переживають випробування, і, навпаки, стримуючи почуття гіркоти й обурення економічно слабших народів Півдня, що спрямовані проти деяких європейських економічних гігантів. Природно, що таких прикладів може бути наведено безліч через глибокий контраст, що існує на планеті між економічно сильними і слабкими державами. Церква в багатих країнах не має права зберігати мовчання і дозволяти панувати хору образ на адресу тих народів, які переживають тяжкі випробування і вже тим більше не має права приєднуватися до такого хору.

3. Давайте, однак, повернемося в рідні пенати – в наше суспільство. Нашим першим обов’язком тут є сувора самокритика. На жаль, зміст цього важливого слова був останнім часом перекручений. Однак, не знімаючи відповідальності з політичних та економічних лідерів, ми всі повинні усвідомити помилки, зроблені нами як громадянами. Звичайно, не відповідає дійсності те, що всі люди у рівній мірі відповідальні за ситуацію в країні. Багато простих людей є жертвами, що не одержали ніякої вигоди від добробуту, створеного за рахунок взятих в борг грошей. Але подивившись проникливим і неупередженим поглядом, більшість з нас змушені будуть визнати свої особисті помилки та промахи. Визнати, що були випадки, коли ми не надали протидії очевидному сваволю і волаючому беззаконню.

Лише повторюючи фразу «криза цінностей», ми ризикуємо загрузнути у невизначеності. Церква знову і знову покликана вказувати на значення саме цих актуальних у всьому світі, вічних цінностей: на справедливість, в очевидному євангельському сенсі: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви з ними» (Мт. 7:12). А крім того, на істину, почуття міри, примирення, любов у всіх її видах і проявах.

4. Втім, однією самокритики мало. Роль Церкви не може бути зведена до звинувачень, які таврують всіх порушників без винятку. Слово Церкви має, перш за все, невпинно закликати до покаяння. Для багатьох в наш час слово «покаяння» звучить старомодно, надто «релігійно». Однак, воно продовжує бути актуальним і революційним з тих самих часів, коли його поставив в центр Свого Євангельського вчення Господь наш Ісус Христос, закликавши: «Покайтеся» (Мк. 1:15), тобто: змініть спосіб мислення, поведінки, своє сприйняття життя . Лише змінивши і розум, і серце, ми зможемо покласти край тенденціям і пристрастям, що гублять наше суспільство. Економічна і моральна криза, що вирує серед більшості народів у більшості країн, породжена очевидними причинами, що мають назву і конкретні форми. Обмежуся тим, що назву три коріння корупції – матері економічної кризи.

a) Користолюбство. Воно, за словами апостола Павла, є «ідолослужінням» (Кол. 3: 5), відмовою від шанування істинного Бога. Користолюбцю не важливо, наскільки законні використовувані ним методи. Його жадібність приймає все нові і нові неконтрольовані форми. Недарма «апостол народи» емоційна застерігає: «А хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що людей в безодню і погибель Бо корінь усього лихого то грошолюбство» (1 Тим. 6: 9). Вірус сріблолюбства в сучасну епоху мутує і поширюється у всіх шарах суспільства. Так зване суспільство споживачів переросло в споживчу істерію. Ідеалом і метою життя сучасної людини будь-якого суспільного класу стало бездумне накопичення матеріальних благ, часто надлишкових, при повному нехтуванні до навколишнього світу. Цю жадібність, що стала причиною і сучасної екологічної кризи, затаврував вже 16 століть тому великий богослов, батько і вчитель єдиної і нероздільної Церкви святий Григорій Ніський, підкреслюючи: «Вживай, але не зловживай. Дозволь собі насолоджуватися, але в міру. Не приноси загибель всім тваринам, які живуть на землі і в морі» (Бесіда про благодійність, 383 м після Р.Х.).

б) Наступним коренем корупції є брехня. Брехня ознаменувала гріхопадіння роду людського, як виразно випливає з першого розділу Святого Письма (Бут. 3:1). В останній же його частині підкреслюється, що поза Царства Божого залишиться «кожен, хто любить та чинить неправду» (Одкр. 22:15). Брехня, в кінцевому рахунку, підриває щось важливіше, а саме здатність любити. Це може здатися дещо дивним. Однак саме ця властивість брехні проникливо роз’яснив Ф.М. Достоєвський, який вклав в уста старця Зосими таку пораду: «А головне, найголовніше – не брешіть … Головне, самому собі не брешіть. Той, хто бреше самому собі і власну брехню свою слухає до того доходить, що вже ніякої правди ні в собі, ні кругом не розрізняє, а отже входить в неповагу і до себе і до інших. Чи не поважаючи ж нікого, перестає любити, а щоб, не маючи любові, зайняти себе та розважити, віддається пристрастям і грубим солодощам … брешуть собі самому ще до всіх і образитися може. Адже образитися іноді дуже приємно, чи не так?» («Брати Карамазови ». Том 1).

в) Особливу небезпеку, проте, представляють себелюбство, егоцентризм, зосередження у своєму «я», поклоніння вигоді – особистій, сімейній, місцевій, національній. Ліками проти цієї недуги була і залишається справедливість у поєднанні з допомогою ближнім та самопожертвою. Бо знайти себе можна лише віддаючи себе іншим. Проголошення цієї істини і словом, і ділом, є першочергове завдання Церкви, що виливається в допомогу бідним, навіть якщо їх тяжке становище походить від їх же власних помилок і вад (див. Мт. 25:35-40). Жоден інший суспільний інститут не здатний показати настільки яскравий приклад любові і самопожертви і настільки натхненно закликати до цього ідеалу інших. До відомого афоризму «cogito ergo sum» ( «я мислю, отже, я існую») Церква, черпаючи натхнення з найяскравіших сторінок своєї історії, додає: «я люблю, отже, я існую» по прообразу Божественної любові і взаємного єднання, існуючого між іпостасями Святої Трійці.

5. Після критичних слів і вказівки на особисту відповідальність кожного, Церква повинна сказати суспільству слова надії і оптимізму. Криза може стати початком духовного оновлення. Лихоманка як економічній, так і екологічній кризи – це лише симптом більш глибокого захворювання, що загрожує виживанню людства.

Сучасна економічна криза, незважаючи на страждання і розгубленість, яку вона породила у мільйонах людей як держав, що находяться на стадії розвитку, так і багатих держав, надає нам унікальну можливість провести докорінні зміни в провідних галузях всесвітнього, національного та нашого особистого життя. Ми, християни, покликані перебувати у перших рядах цієї боротьби, як ми зробили це (під керівництвом Всесвітньої ради церков) у боротьбі з расизмом і насильством. Звичайно, ні расизм, ні насильство не зникли після нашої критики та наших дій. Однак ми домоглися того, що суспільство ясніше усвідомило необхідність боротьби з ними.

Вже не в перший раз Церква бореться з кризою. Трагічний досвід збройного протистояння під час світових воєн XX століття пробудив совість людей, створивши передумови для краху колоніалізму, фашистських режимів, расистських ідеологій і, в кінцевому рахунку, привів до падіння комуністичного режиму у більшості країн. У періоди важких випробувань, коли суспільство перебуває на межі своїх життєвих сил, з глибин людських сердець виникають такі рідкісні чесноти, як любов до істини, хоробрість, терпимість, здатність прощати, самозречення, справедливість, альтруїзм. Вони і сьогодні є дієвим антитілами до непритомних тенденцій нашого суспільства. Саме їх наполегливо і завзято повинна культивувати сьогодні Церква.

Наш безпосередній обов’язок – підтримання надії і стійкості наших народів на основі щирої поваги до кожної людської особистості і кожної нації, а також боротьба за справедливе подолання економічної кризи, за справжню солідарність як всередині нашого суспільства, так і між усіма народами планети.

Архієпископ Тірани і всієї Албанії Анастасій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»