Пам’ять 7/20 лютого

Дивовижний єпископ Парфеній був сином Христофора, який служив дияконом в одній з церков Мелітополя. Сам Парфеній не отримав світської освіти. Проте, він з великою старанністю слухав Святе Письмо, за що вже ранньому віці удостоївся відвідин Божественної благодаті. У ті роки він ще не явив світові свої чесноти, щосили намагаючись бути непомітним. Парфеній почав творити чудеса, коли йому виповнилося 18 років. Зверніть увагу, наскільки очевидно його людинолюбство. Неподалік від його будинку розташовувалася гавань, куди він ходив рибалити. Однак спійману рибу він не їв і не віддавав її знатним людям. Навпаки, він продавав її, і всі виручені з продажу гроші роздавав бідним. Таким чином, завдяки цій допомозі, він удостоївся вінця святого людинолюбства.

Красота його життя і безліч скоєних чудес зробили його відомим: все говорили про нього. Одного лише згадки його імені було досить для того, щоб демони втикали. Філіп, єпископ Мелітополя, чоловік благий і любитель чесноти, послав за ним і після довгих умовлянь, ледь переконує його висвятитися в пресвітери та бути проповідником в його єпархії.

Згодом на Парфенія рясно виливається Божественна благодать, оскільки за своє добродійне життя він мав велику відвагу перед Богом. Відбулося багато дивовижного, і Той, Хто бачить все, що здійснюється в таємниці, не залишив чудеса невпізнаними і з їх допомогою зробив Парфенія всім відомим. Таким чином, здійснилися дві важливі мети: згідно з обітницею, прославляється святий, а безліч стражденних через нього отримують зцілення.

Ми розповімо про його чудеса звичайними словами, представивши їх такими, якими вони є, і не порівнюючи їх з іншими. Ми робимо це, з одного боку, щоб не подовжувати нашу розповідь, а з іншого – спробуємо показати цінність цих чудес, не відводячи її в область сили слова, але оповідаючи про природу речей.

Одного разу, йдучи по дорозі, Парфеній зустрів одного чоловіка, якого бик ударив рогом в око. Нещасний тримав в руках своє око і, ридаючи, волав до співчуваючих про милість. Парфеній подивився на нього з співчуттям. Потім він узяв його око в праву руку та з великою обережністю і турботою поставив його на колишнє місце. Не потрібні були ні ліки, ні час, щоб людина зцілився. Лише про закінченні трьох днів святий змочив око звичайною водою, якщо, звичайно, можна назвати звичайною воду, з’єднану з Божественною благодаттю. І, врешті-решт, хворий повністю одужав.

Якась жінка впала в страшну недугу – рак. Її страждання обтяжував той факт, що пухлини утворилися на інтимних частинах тіла, так що, незважаючи на сильний біль, жінка соромилася звернутися до лікарів за лікуванням. Але благодать, якої відкрито найпотаємніше і яка дається нам незримо, через святого Парфенія зцілила хворобу. Ледве святий осінив хрестом лоб жінки, пухлина тут же впала на землю, і жінка радісними устами прославила Христа.

Одного разу, коли святий відправився відвідати хворого, величезна собака на дорозі зірвалася з ланцюга і накинулася на нього. Вона встала на диби і загрозливо відкрила смертоносну пащу, рухома скоріше не природною силою, але дияволом. Якби щось подібне сталося з іншою людиною, вона неминуче злякалася б і почала шукати палицю або інше знаряддя, щоб оборонятися та волати про допомогу. Але Парфеній не зробив нічого з цього, а лише подув у відкриту пащу тварини і, як зазвичай, осінив її хресним знаменням. В ту ж мить страшний звір замертво впав на землю.

Розповіді про ці події, так само як і багато іншого, дійшли до Ахілія, митрополита Кізічеського, який вважав їх гідними подиву. Він вирішив, що людину, яка удостоївся творити такі дива, не можна залишити без священицького сану. Митрополиту здалося ганебним, що може з’ясуватися, ніби він нехтує такою благою людиною, боа не удостоює її належної честі і поводиться байдуже по відношенню до чесноти. З цієї причини він закликав до себе Парфенія і, як розповідають, перевернув кожен камінь, щоб знайти його. Так Парфеній зійшов на єпископську кафедру міста Лампсака, надаючи, проте, велику честь цьому місту, ніж самому собі. Нижче ми постараємося підтвердити правоту цих слів.

Парфеній знайшов місто в стані важкої духовної хвороби – в незнанні істинного Бога та поклонінні ідолам. Це вкрай обурило і засмутило його. Але полум’яна ревність горіла в його серці. Однак, незважаючи на всю безнадійність ситуації, Парфеній не нехтував своїм обов’язком – виконанням апостольських приписів, проповідуючи, благаючи, докоряючи, роблячи все можливе, щоб зняти полуду з очей місцевих жителів та підготувати їх до того, щоб вони ясним поглядом побачити велике світло благочестя.

І як вода точить камінь, так і Парфеній наполегливо стукав у байдужі людські серця. У деяких випадках він досягав мети словами, у інших – справами – зціленням хворих, отримуючи в якості нагороди людську довіру. Таким чином, поступово залучаючи людей до пізнання істини, він домігся того, що зцілення тілесних хворіб обернулося викоріненням куди більшого зла – хвороби душі. Відповідно, мешканці Лампсака отримали більшу користь від єпископства Парфенія, ніж він сам.

Бачачи, як люди досягають успіху в вірі і абсолютно зневажають ідолів, Парфеній побажав зруйнувати нечестиві язичницькі храми і на їх місці спорудити церкви, присвячені Христу. Він вважав за краще довести до відома імператора, перш ніж почати будівництво, щоб показати, що він обізнаний про порядки і діє розважливо. Адже, незважаючи на те, що імператор Костянтин Великий був благочестивим християнином більше, ніж хто б то не було, він ще не встиг офіційно оголосити про руйнування язичницьких храмів. Отже, Парфеній повинен був завчасно розповісти імператору про свої плани і, заручившись його згодою, втілити їх в життя.

Прийнявши таке рішення, Парфеній відправляється в столицю, зустрічається з імператором та відвідує поселення сторожів пшениці. Коли імператор дізнався про мету візиту єпископа, він дає згоду на зустріч, повертається до палацу і чекає приходу Парфенія. У палаці імператор закликає до себе Парфенія і розмовляє з ним не деспотично і гордовито, але, можна сказати, абсолютно по-царськи, як людина, що більшою мірою служить Богу, ніж панує на землі та керуюча мільйонами людей.

Отже, людина Божий зустрівся з людиною Божою. Вона дивиться йому в очі м’яким поглядом, простягає праву руку, цілує і пропонує помолитися разом. Такими і повинні бути царі: вони повинні не тільки вміти правити, а й бути керованими згори, оскільки велич залежить від того, наскільки вони шанують Бога, а не зобов’язують інших вшановувати їх самих. А шануючи Бога, імператори шанують і друзів Божих. Таким чином, з радістю прийнявши єпископа, імператор видав указ, яким цілком підтримував дії єпископа, а також виділив достатню кількість золота, яка допоможе в спорудженні храму Божого. Зробивши це, імператор, висловлюючи свою прихильність до великого святого, цілує його і відпускає з миром.

Після повернення в Лампсак ця свята людина ні на хвилину не відкладає здійснення своїх задумів, відразу приступає до руйнування нечестивих язичницьких споруд і готує плани майбутніх церков. Цілком присвятивши себе цій справі, єпископ будує чудовий і непорушний храм. Такі діяння Парфенія, що стосуються язичницьких і християнських храмів.

І зовсім не випадкова ця повага і благоговіння, яку люди відчували по відношенню до святого. Безліч чужинців, які відвідували Лампсак, не виїжджали, не відвідавши попередньо блаженного єпископа і не взявши його благословення як прекрасного і рятівного спорядження для подорожі.

Парфеній у всьому був прекрасний. Життя його, цілком віддане в руки Бога, зробилося прикладом для наслідування для всіх любителів чесноти.

Звичайно, лише деякі люди прагнуть наслідувати життя святих. Якщо мені скажуть, що їх багато, я прийму це з сумнівом. Проте, шанування святого похвально і є доказом благих намірів.

Так святий провів своє життя та 7 лютого 318 року йде з цього світу до бажаного Бога. Успіння, що стало для нього радістю, принесло невимовне горе людям, що втратили його.

Флавій Гіпатія, дізнавшись про успіння святого, кидає все, сідає на корабель, і незабаром попутний вітер приносить його в Лампсак. Ніхто з жителів сусідніх областей не пропустив цю подію. Митрополити Кизика, Мелітополя і Парія приїхали відразу. Бо як вони могли знехтувати смертю того, хто був ними так любимо і кого вони бажали бачити живим ще довгі роки?

Що ж сталося потім? Святе і Пречисте тіло Парфенія після відповідної служби, досконалої в невеликій спорудженої їм каплиці поряд з святим храмом, хоронять з великим благоговінням і благочестям. Але святий Парфеній не залишив нас. І до цього дня він супроводжує всіх, хто закликає його, залишаючись швидким помічником, цілющим хвороби; тим, що виганає бісів, очищує душевні і тілесні пристрасті. І безліч людей отримало допомогу після його успіння, так само як і ті, хто знав його за життя.

З рукописного кодексу N 632 святого Ватопедського монастиря (Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

День пам’яті – 24 липень / 6 серпня

Свята великомучениця Христина була родом із Тиру Сирійського. Вона була дочкою могутнього воєначальника на ім’я Урвану. Її батько побудував вежу та помістив в ній свою дочку. Він також розмістив у ній золотих і срібних ідолів, наказавши дочці приносити їм жертву. Але вона розбила ідолів та роздала уламки срібла і золота бідним.

За ці вчинки власний батько піддав Христину найжахливішим і нелюдським тортурам, після чого кинув її у темницю. Там, за його наказом, дівчину залишили вмирати голодною смертю. Але великомучениця годувалася їжею, яку приносив їй ангел Господній, і незабаром рани її зцілилися. Потім її кинули в море, де вона отримала святе хрещення від Самого Господа, а ангел Господній проводив її на сушу. Але як тільки стало відомо, що свята вціліла, Урвану знову наказав кинути в темницю. А, тієї ж ночі цей батько-мучитель помер страшною смертю.

Після смерті Урбану посаду воєначальника зайняла людина на ім’я Діон. Цей тиран привів великомученицю в суд для допиту. Свята, проте, без найменшого страху, сміливо проголосила свою віру в Христа. Тоді її стали мучити з нещадною жорстокістю. Але вона пережила все з граничним терпінням, до того ж під час тортур здійснювала такі дивовижні чудеса, що свідки цих чудес, три тисячі язичників, відразу ж увірували в Христа.

Незабаром місце Діона зайняв новий правитель, Юліан. Він посадив святу в розпалену піч. Але з ласки Божої свята залишилася живою і неушкодженою. Потім блаженну закрили у клітку, наповнену отруйними зміями. Але, ті не заподіяли святій ніякої шкоди; замість цього змії стали ніжно пестити їй ноги. Тоді, за наказом правителя, святу вивели з клітки зі зміями і відсікли їй груди, з яких за переказами, хлинуло молоко, а не кров. Потім він наказав вирвати їй язика. Після чого демонічний тиран наказав воїнам пронизати святу своїми списами. Після цих мук Христина передала свою святу і непорочну душу у руки істинного Бога, отримавши нев’янучого вінка мучеництва.

Γеоргій Д. Пападімітропулос, богослов-філолог

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»

Саме це відбувається і сьогодні, 24 січня / 6 лютого, коли стрічки багатьох священиків та вірних Православної Церкви України в соціальних сітках наповнені словами вшанування якоїсь «блаженної Ксенії Петербурзької», яка стоїть як особливо шанована в церковних календарях виключно Московського Патріархату. Подібна незрозуміла активність приводить до думки, що дехто навіть не здогадується про справжні історичні коріння вшанування святої Ксенії та новітньої гібридної провокації РПЦ.

Дійсно, у цей день уся повнота Вселенського Православ’я історично святкує пам’ять преподобної Ксенії, але не якось невідомої «Петербурзької блаженної», а Миласької, яка потерпіла за Христа біля 457 р. Саме (і виключно) пам’ять преподобної Ксенії Миласької відзначена як особливо шанована в повним Місяцеслові Вселенської Патріархії, а також у календарях більшості Православних Церков.

А що ж за «Ксенія Петербурзька», яку нав’язує нам Московська Патріархія? Звернемось до історії.

Дійсно, у Петербурзі жила якась божевільна жінка, яку певні люди вважали блаженною та яка померла у 1803 р. Цікаво, що у часі Російської імперії, урядовий синод РПЦ та власне російський єпископат навіть не намагалися поставити питання про її канонізацію, а людей, які її шанували, називали сектантами. Відкинув канонізацію Ксенії Петербурзької і Помісний собор РПЦ 1917 р., бо «не було жодних передумов навіть для місцевого вшанування…» При цьому треба враховувати, що в її біографії не біло жодного політичного факту, які б перешкоджав канонізації навіть у Російської імперії. Отже, тут дійсно йдеться про відсутність саме богословських підстав для канонізації….

Тільки в 1987 р., коли тогочасний генсек КПРС М. Горбачов звернув увагу на РПЦ МП та знову зажадав зробити її «лідером православного світу», очільники Московського Патріархату згадали про Ксенію Петербурзьку з єдиною метою – «переключити» загальне вшанування справжньої святої Константинопольського патріархату на російську підробку. Не дивлячись на критичні зауваження не тільки закордонних, а навіть і російських богословів та агіографів, у 1988 р., на помісному соборі РПЦ МП, Ксенія Петербурзька не тільки була канонізована, а й день її пам’яті був призначені одночасно з пам’яттю преподобної Ксенії Миласької. При цьому очільники Московського Патріархату навмисно надали Ксенії Петербурзької більш високий статус у церковному календарі.

Таким чином, виключно з церковно-політичних підстав, від 1988 р., розпочалася «розкрутка» Ксенії Петербурзької, яка, згідно задуму Московського Патріархату, мусила замінити в свідомості вірних історичне вшанування преподобної Ксенії Миласької та допомогти просуванню «русского мира». На великий жаль, ця гібридна війна РПЦ проти Вселенського Православ’я та Українського Православ’я – Православної Церкви України, дала свої плоди…. які ми й бачимо сьогодні в дописах деяких українських священиків та мирян…

прот. Сергій Горбик.

Громада благочестивих, приваблена славою пустельних подвигів Антонія, йшла слідом за ним і заселяла безмовну пустелю. Антоній зробився засновником пустельножиття. До Павла Фівейського і Антонія преподобні подвизалися у світі,— в місцях свого народження або поблизу них, ведучи життя більш затворницьке. Але преподобний Антоній, наслідуючи древніх пророків і пустинножителів Ілію та Хрестителя, подібно до Павла Фівейського, зробився свого часу подвижником і, як говорить Церква, «першим прикрашателем пустелі, початковим визначенням доброчесного житія». Антоній переконав багатьох обрати чернече життя, і таким чином при горах єгипетських з’явилися монастирі; пустеля населена була ченцями. Антоній, як отець, зробився керівником; багатьох ченців.

Для ченців Антоній був тлумачем чернечого життя не лише своєю поведінкою, а й писанням. Для керівництва ченців він написав правила для монахів; повчання або слова до монахів; різні постанови монахам; викладення деяких думок і відповіді на різні питання; дорогу мудрості і багато листів.

«Понад усе,— заповідає Антоній ченцям,— нехай буде у всіх спільна турбота про те, щоб, почавши, не ослабнути в ділі, не говорити: давно ми подвизаємося. Дивлячись на світ, не будемо думати, що відреклися ми від чогось великого. Вся земля ця дуже мала перед цілим небом. Якби ми були володарями всієї землі і відреклись од усієї землі, то і це не було б рівноцінно Небесному Царству. Ніхто з нас нехай не живить у собі бажання здобувати. Яка вигода здобувати те, чого не візьмемо з собою. Ченцю слід безупинно молитися, незважаючи ні на час, ні на місце, ні на заняття. Слова: «Господи мій, Ісусе Христе, пошли мені поміч» та ін. слід йому безнастанно мати на думці. Крім того, треба йому неухильно ходити до богослужіння, і притому за першим покликом. Як грішник, що кається, чернець зобов’язаний день і ніч журитися і сумувати про гріхи свої, ніби завжди в келії його с померлий. Час проводити йому слід у мовчанні; ходити з лицем завжди засмученим, з похиленою головою, не звертаючи обличчя свого урізнобіч; ослаблювати тіло, не їсти досхочу, спати мало. Як риби, залишаючись довго на суші, вмирають, так і ченці, перебуваючи довго поза келією або перебуваючи з мирськими людьми, втрачають любов до безмовності. Тому, як риба рветься у воду, так і ми повинні поспішати до келії, щоб, залишаючись поза нею, не забути про внутрішнє пильнування. Хто живе в пустелі і в безмовності, той вільний від трьох спокус: від спокуси слуху, язика і зору; в нього лиш одна спокуса — спокуса в серці».

«Не відчувайте страху, чуючи про доброчесність. Вона не далеко від нас, не поза нами утворюється. Елліни, щоб навчатися словесних наук, здійснюють далекі подорожі, перепливають моря, а нам немає потреби ходити далеко заради Царства Небесного або перепливати море заради доброчесності. Господь ще раніше сказав: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Тому доброчесність має потребу в нашій тільки волі. Доброчесність утворюється в душі, в якій розумні сили діють згідно з її єством.

Якийсь із мудреців спитав Антонія: як ти живеш, отець, позбавлений розради від книг? Преподобний Антоній відповідав: «моя книга є природа речей; вона завжди готова, тільки-но мені захочеться читати слово Боже». Благочестивому і мудрому сліпцю Дидиму Антоній сказав: «не бентежся, Дидиме, що втратив почуттєвий зір. У тебе не стало очей, якими дивляться комарі й мошки: краще радій, що маєш очі, якими дивляться ангели, споглядається Бог і сприймається світ Його».

«Нам потрібні, — говорить Антоній, — посилена молитва і подвиги, щоб, сприйнявши від Духа дар розпізнавання духів (1 Кор. 12:10), можна було взнати про демонів. Вони кожному християнину, а найбільше ченцю працелюбному, заміряються покласти спокуси через лукаві помисли, намагаються застрахати мрійливими привидами і підступною велемовністю, обдурити подібністю образу благоговійного. Але не слід нам боятися їх, тому що вони безсилі і не можуть нічого більше зробити, як тільки погрожувати. Не важко відрізнити присутність ангелів від демонів. Видіння святих буває нескаламученим і супроводжується радістю. Багато разів ублажали мене демони, а я заклинав їх іменем Господнім».

Антоній настільки любив самотність, що упродовж 85-річних подвигів своїх двічі тільки залишав пустелю і з’являвся в Александрію, прикликаний обов’язком ревнителя віри та благочестя. Першого разу прийшов він до Александра під час останнього гоніння християн, здійснюваного Діоклитіаном і Максиміліаном у 303 році, для допомоги, утішання й участі в стражданнях св. мучеників. Але Бог зберіг світильника віри і  навернув на путь пустельних великих його подвигів віри. Другий раз, у 335 році, приходив Антоній до Александрії, щоб виправдати себе в наклепі від аріан, які говорили, начебто і він сповідує їхнє вчення, і щоб показати, що він не мас спілкування з розкольниками та лжевчителями.

Попри своє суворе й пустельне життя, преподобний Антоній до інших завжди був ласкавим і людинолюбним, розважливим і твердим, у спілкуванні лагідним і приємним, у бесідах терплячим, у захисті скривджених невтомним, за них він клопотався перед міськими начальниками; св. Афанасія Александрійського, гнаного аріанами, часто відвідував і неодноразово писав про нього до рівноапостольного Константина. Ховаючись від людей, Антоній не приховав, однак, своєї слави од світу. Слава святого його життя була такою великою, що, коли приходив він до Александрії, особливо в останній раз, усі жителі міста збігалися, щоб побачити Антонія. Навіть язичники і жреці їхні приходили до храму Господнього, кажучи: бажаємо бачити чоловіка Божого. Бо так називали його всі. Багато хто навіть з язичників бажали хоч би доторкнутися лише до старця, впевнені, що матимуть від цього користь. І справді, за ці небагато днів стільки навернулося до християнства, скільки в інші часи наверталося протягом року. Імператор Константин Великий і діти його поважали великого пустельника, як батька, просили його прийти до себе або прислати їм благословення. Слава Антонія наприкінці його подвигів пронеслася по всіх країнах, в Африці, Іспанії, Галлії та Італії.

Великий подвижник єгипетський після 85-річних пустельних подвигів мирно упокоївся на 105-му році від народження, в 358 році по Р. X. Чесне тіло Антонія, згідно із заповітом його, поховано було учениками його в прославленій ним пустелі, в потаємному місці. Сучасник Антонія, св. Афанасій, єпископ Александрійський, який був другом Антонія і якому заповідав Антоній свою милоть і ризу, написав про його зразкове і повчальне життя. За словами св. Афанасія, «життя Антонія є зразком подвижництва; всі, хто знав Антонія, називали його боголюбивим, чоловіком Божим. Антоній був істинним Богоносцем, він мав благодатні дари прозорливості, зцілення, поради і розпізнавання духів. Він дарований був Богом Єгипту як лікар, отець і керівник. Усюди говорили про нього, всі дивувалися йому, навіть ті, що не бачили,— любили його, і це було доказом його чесної і боголюбивої душі. Лице Антонія було виразом його святої душі — мало велику і надзвичайну приємність, через що незнайомі з ним підходили просто до нього. Оскільки душа його була безтурботною, то зовнішні почуття лишалися незворушними. Вельми чудесним був за вірою та благочестивим, ніколи не мав спілкування з відщепенцями та єретиками; був готовий умерти за Христа. По блаженному упокоєнні Антонія кожен з тих, хто одержав милоть та зношений одяг його,— мають берегти, як щось велике. Бо дивитися на це означає немов бачити самого Антонія. Св. Іоанн Златоуст говорить про нього: «Єгипет породив  найславнішого після апостолів мужа, блаженного і великого Антонія, про якого всі донині говорять безупинно, що він передрік про хворих на Арієве зловір’я і про шкоду, яку воно спричинило». З особливою повагою також згадує св. Антонія Ієроним, називаючи його блаженним, слава про якого поширилася по всьому Єгипту. Созомен пише про Антонія: «всі згодні, що чернечий спосіб життя на висоту суворості та довершеності, своїми звичаями і пристойними вправами, звів чернець Антоній Великий». Феодорит говорить: «багато сіяло вождів чернечого житія, але пречудовим керівником у виконанні подвижницьких уставів був багато-хвальний Антоній». Ім’я Великий присвоєно було Антонію за, життя його.

Пам’ять преподобного Антонія одразу по смерті його почали творити ченці його обителі. В V сторіччі Анатолій Константинопольський передав Церкві деякі піснеспіви для прославляння св. Антонія Великого. Кирило Скифопольський, письменник VI сторіччя, згадує про свято на честь св. Антонія Великого, що відбулося в монастирі св. Євфимія. В 544 році мощі Антонія Великого перенесено з пустелі в Александрію. В IX сторіччі Феофан і Студит примножили священні піснеспіви Церкви на день св. Антонія. У початкових буквах канону преподобному Феофан помістив вислів: «Антонія божественного звеличити лєпо».

Церква поряд з іншим вважає Антонія заступником немічних, називаючи його «наймайстернішим і чесним лікарем недужих».

При відправі в день пам’яті св. Антонія Великого Церква виголошує паремії (першу з Прем. 5:15-16; другу з Прем. 3:1-9; третю з Прем. 4:7,16-20, 5:1-17) про блаженну долю преподобних як у цьому, так і в вічному житті. Євангеліє ранішнє благовістує про благе і легке ярмо Христове, яке поклали на себе преподобні (Мт. 11:27-30); на літургії читання – Апостола (Євр. 13:17-21) і Євангелія (Лк. 6:17-23) вказують на те, що преподобний Антоній є пастир і отець.

Впорядковано прот. Іваном Голубом, викладачем ЛПБА

Прийнявши нову віру, руські люди прагнули до більш глибокого освоєння її. Таке прагнення ми бачимо не тільки у мешканців стольного граду Києва, а й серед людей далекої провінції.

У невеликому придніпровському містечку Любечі народився (як вважають – у 983 р) і виріс майбутній великий подвижник, преподобний Антоній. Антоній походив із незнатної, трудової родини. Невідомо, де і коли він навчився грамоті. З юності Антоній прагнув до чернечого життя. У околицях Любеча ще донедавна показували печеру, в якій він часто проводив час у молитві і трудах.

У зрілому віці він робить подорож на Афон. Можемо сказати, що Антоній був не першою руською людиною на Святій горі. Уже у першій половині XI ст. руські на Афоні були згруповані у монастирі Ксілурга («Деревообробника»). У 1947 р опубліковано афонський документ 1016 р підписаний «Герасимом ченцем, Божою милістю пресвітером і ігуменом обителі Руської» [1, ст. 384].

І житіє преп. Антонія, і благочестиві перекази говорять про те, що подвиги його дивували навіть найдосвідченіших: афонських ченців. Афонські подвижники побачили ступінь духовної підготовленості смиренного руського ченця; ігумен повелів Антонію: «йди на Русь знову, і нехай буде благословення від Святої Гори, бо від тебе покладуть початок багато ченців» [2. ст. 105].

Слухняний голосу ігумена, преп. Антоній прибув до Києва.

У роки, що передують поверненню преп. Антонія до Києва, погіршилися державні відносини між Руссю і Візантією. За свідченням Михайла Пселла, причина «ворожнечі» полягала «в ненависті русичів до встановленої над ними «гегемонії» імперії» [3, ст. 190]. У 1043 р Ярослав проводить похід на Візантію. Незважаючи на військову невдачу походу, Візантія незабаром змушується шукати миру і союзу з Києвом через загрозу половецької навали.

Нам невідомі подробиці русько-візантійських відносин 40-х-50-х рр. XI ст. взагалі і причини антівізантійського виступу Ярослава. Але великий князь Ярослав згідно помісного соборного рішення у 1051 р зводить на Київську митрополичу кафедру руського «пресвітера» Іларіона. Це було зроблено без попередніх зносин з Константинопольським Патріархом; його лише сповістили про доконаний факт.

Висловлюється припущення, що самостійне поставлення руського митрополита було викликано необхідністю заміщення митрополичої кафедри, яка довго перебувала без митрополита. Але намір руського великого князя був ясним: він зробив спробу забезпечити деяку самостійність Руської Церкви. За Ярослава Мудрого «боротьба за церковну незалежність» збігалася «… з високим підйомом політичної свідомості руського, народу і захоплювала всі області духовної культури Київської держави» [1, ст. 64].

Не випадковий був і вибір Іларіона – «чоловіка доброго, книжного та постника», не тільки його особиста висока культура і особисте подвижництво зумовили висунення на митрополичу кафедру. Ще будучи у сані пресвітера приміського, приходу – села Берестове, він став відомий як автор «Слова про закон і благодать». Це чудовий по мистецтву викладу, глибоко патріотичний твір «прославляє Русь .., розвиває положення про рівноправність всіх народів, і свою теорію всесвітньої історії, як поступового і рівного залучення всіх народів до культури християнства» [1, ст. 71]. Автор «Слова» обґрунтовував право Руської Церкви на самостійний устрій, поза Візантійською опікою.

У Києві до приходу туди преп. Антонія монастирі вже були, але він не обрав жодного з них для свого поселеннях [6, ст. 105, російський переклад 305].

Треба думати, що преподобний знайшов стан монастирів незадовільним. На Афоні він спостерігав зразки сурового чернечого, суворого аскетичного життя і хорошого спільного влаштування, але не те він побачив у Києві. Тутешні монастирі створювалися за образом і подобою сучасних їм візантійських, переважно – константинопольських.

У Константинополі ж до цього часу старі загальножительні статути були забуті, та й рівень чернечого життя взагалі різко знизився. У умовах давньоруської дійсності, треба думати, доходило до того, що у монастирі брали тільки осіб, що можуть зробити за себе великі вклади.

Антоній поселяється в маленькій печері, викопаній Іларіоном, що служила йому для відокремлених молитов і залишеної ним після обрання на першосвятительську руську кафедру. Можна не сумніватися в тому, що преп. Антоній оселився у печері за згодою (якщо не з прямого благословення) колишнього її мешканця і господаря.

Суворими аскетичними подвигами відзначені перші ж дні і місяці печерного життя преподобного: «Їв хліб сухий, і то через день, і води у міру куштуючи … і так себе упокорював день і ніч, в працях перебуваючи, у недосипанні і у молитвах». Зазвичай, подвижники-пустельники здобували собі засоби на той же «хліб сухий» особистою фізичною працею, продаючи нехитрі свої вироби і роздаючи надлишки вирученого сиротам і убогим людям. Так було і на Русі, зокрема, – у Києві.

Скоро стали з’являтися в печеру люди, які шукають душеспасительного слова і бажаючі побачити живий приклад істинно богоугодного життя. Ширилася благочестива чутка про святого печерника. І привела до нього людей, що шукають постійного життя з ним.

У числі перших були: преп. Феодосій, ієромонах ( «пресвітер») Никон, Мойсей Угрин, Леонтій і ін .; незабаром їх зібралося 12.

У загальновідомих джерелах нічого не говориться про подальшу долю митрополита Іларіона. Він якось непомітно зникає зі своєї посади. У 1055 року на митрополичому престолі літопис вказує грека Єфрема і при цьому говорить про нього не як про новопоставленого, але вже як про такого, що займає деякий час руський першосвятительський пост. У історичній літературі з’ясовується, що поставлення Іларіона викликало протест як у Константинопольській Патріархії, так і у Візантійському імператорському дворі. У затвердженні Іларіона було відмовлено. Змінилася на гірше для Русі міжнародна політична обстановка. Ярославу настійно потрібно зближення з Візантією. Переговори про союз завершилися успішно і були закріплені шлюбом сина Ярослава – Всеволода з грецькою царівною. Але за цей родинний союз Ярославу довелося пожертвувати Іларіоном і спробою церковної автономії [1, ст. 109; 5, ст. 181-184 та інш.]. М. Д. Приселков передбачає, що Іларіон після свого скинення прийняв схиму з ім’ям Никона і що, отже, перший (за часом приходу) сподвижник преп. Антонія – Никон і є колишній митрополит. Доводячи, що Никон і Іларіон – різні особи, Д. С. Лихачов каже: «Але ким би не був Никон, перед нами вчений і діяльний політик, сміливий продовжувач справи, розпочатої … при Ярославі» [1, ст. 84].

Преп. Антоній, очевидно, не мав на початку 50-х років священичого сану і тих котрі приходили, бажаючи взяти чернецтво, за його дорученням постригав Никон. У печері виростав монастир. Ті, хто шукали чернецтва попередньо випробовувалися Антонієм у твердості своїх намірів. Кожен з прийнятих власними руками поглиблював печеру і видовбував для себе крихітну келейку трохи більше одного метра у діаметрі, розмір якої дозволяв тільки стояти або сидіти. У центрі печери була влаштована маленька церква. Сам основоположник народженої обителі, дуже любив усамітнення, викопав собі іншу печеру у стороні (на місці нині званої Антонієвої або далекої печери і оселився там, продовжуючи керувати братією.

Наступник померлого у 1051 р Ярослава Мудрого Київський великий князь Ізяслав з благоговінням ставився до преп. Антонія. Роблячи якусь важливу справу, князь попередньо радився зі святим старцем і намагався заручитися його благословенням. Особисті взаємини між Ізяславом і преп. Антонієм на час порушилися. У чернецтво досить несподівано для оточуючих вступили дві знатних у світі людини: син великого боярина Іоанна Вишатича, пострижений з ім’ям Варлаама, і великокняжий євнух Єфрем. «Печерський Патерик» [9, ст. 32-33] розповідає, що обидві ці особи, під впливом богонатхненних бесід з Антонієм і Никоном прийняли обдумане рішення про зречення від світу, приїхали до печери у багатому одязі, на конях і урочисто принесли це у дар обителі, одягнувши убоге чернече вбрання.

Доброзичливий до насельників взагалі, князь Ізяслав на цей раз був до крайності обурений. Він спробував умовити Антонія і Никона видалити новопострижених. Обидва святі чоловіки відкинули домагання князя, проявивши при цьому рідкісну безстрашність. Коли ж Ізяслав став погрожувати знищити печеру, її мешканців розігнати, а Никона ж з Антонієм видалити на заслання, Никон пригрозив йому Божим гнівом за «відвернення (воїнів) від Царя Небесного», Антоній же сам зібрався у дорогу «в іншу область». Це вже загрожувало спалахом обурення серед київського населення і князь умовив преп. Антонія залишитися на місці. Були повернуті у печеру Варлаам і Єфрем.

Незабаром преп. Антоній, подвизався у особливій печерній келії і залишав за собою духовне оформлення, поставив Варлаама в ігумени обителі. Новий постриженник був цілком гідний своєї посади і сану. Може виникнути питання – чому ігуменом став не Никон? Але Никон у 1061 р пішов у далеку Тмутаракань, де пробув близько семи років. Відхід Никона ні в якому разі не міг бути раптовим і тим більше – добровільним. Він був обумовлений усталеними складними взаєминами між новою обителлю, митрополичою кафедрою і великокнязівською владою.

Преподобний Антоній у найтіснішій співдружності з Никоном, а трохи пізніше – і з Феодосієм поклав початок першому на Русі строгоуставному монастирю, перед яким ними було поставлено багато благородних і великих цілей.

Перша – створення осередку істинно-подвижницького чернецтва. Друга-зосередження у ньому християнсько-освітньої роботи: навчання грамоті, переписування богослужбових книг і, нарешті, руське літописання. Третя – виховання досвідчених, бездоганних по життю ченців, здатних очолити архієрейські кафедри.

Преп. Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не було у сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення «печерної стадії» свого існування, підтверджувала думку Іларіонові «Слова про закон і благодать», що Русь у церковному відношенні рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї примусової опіки, бо «всі країни благий Бог помилував і нас не знехтувавши, піднесе і спасе і у розум істинний приведе» [1, ст. 68; порів: 7, ст. 7].

Після примирення з преп. Антонієм князь Ізяслав подарував печерським подвижникам гору над печерою для побудови церкви і зовнішніх келій, то місце, де і нині знаходиться Києво-Печерська Лавра. Отже, монастир був уже визнаний офіційно.

Обитель поповнювалася новими ченцями, сяяла світочем зростаючого осередку благочестя. Над Дніпром, високо у небо піднеслися купола нової церкви – попередниці чудового великого Успенського храму, у широкі дороги перетворювалися стежки, що ведуть до монастиря; все густіші потоки прочан спрямовувалися за монастирські стіни.

Варлаам після недовгого ігуменства у Печерській обителі був узятий Ізяславом на ігуменський же пост у великокнязівський, знову споруджений Дмитрієвський монастир.

Коли братія у повному складі з’явилася до преподобного отця з проханням поставити ігумена на місце Варлаама, Антоній не вагався. «Хто серед вас більше всіх, як не Феодосій, послушливий, лагідний, смиренний;  нехай він буде вам ігуменом» [8, ст. 107]. Ігуменом став преподобний Феодосій, найбільший після Антонія організатор чернечого життя на Русі, що продовжував його велику справу.

Києво-Печерська обитель не стала «великокнязівською». Побудована «слідами, постування, молитвою, чуванням» [8, ст. 107], а не княже-боярським сріблом і золотом, вона зберегла свою матеріальну незалежність від великокнязівської влади. Разом з тим Києво-Печерський монастир «не був і митрополичим … і зберігав свою самостійність у відносинах з київськими митрополитами-греками» [1, ст. 79].

Києво-Печерський монастир став осередком руського літописання і найбільшою школою, яка виховувала місіонерів і кандидатів на архієрейські кафедри; він став і центром літературно-політичного руху, який носив характер боротьби за церковну і культурну свободу від грецької опіки, за політичну і культурну єдність Русі [9, ст. 91].

Таким чином, свята обитель відразу стала виконувати всі три вищезгадані цілі. Волею Божою преп. Антоній вивів значення обителі далеко за межі монастирських стін. Київська «Софія» дуже скоро втратила значення центру духовної просвіти.

Преподобний Феодосій дав Києво-Печерському монастирю і внутрішню організацію, ввівши у дію забутий у Візантії Студійський статут спільного життя. При такому влаштуванні обитель стала зразком для інших монастирів. А живим зразком чернечого життя для братії самої Печерської обителі був преп. Антоній. Він воістину був слугою всім, але ретельно приховував від ченців все, що робив для них і за них.

Багато подвигів преп. Антонія залишилися невідомими для пізніших поколінь, бо він приховував все, що можна було приховати від людських поглядів. Робив він це не тільки з особистого смирення, яке змушувало бігти від слави людської, але, головним чином, за своїм непорушним переконанням у тому, що Всевишній Бог все робить Сам, лише обравши його Своїм знаряддям.

Великим був духовно-моральний вплив преп. Антонія на життя сучасного йому суспільства. Незалежність монастиря сприяла свободі його життя. Преп. Антоній не тільки сам ніколи не лякається говорити всім правду, незважаючи на особи, але в цьому затвердив і своїх духовних чад – ченців обителі.

Основоположник найславнішого монастиря часом вступав у конфлікти з великокнязівською владою. Не можна це розуміти, як спроби втручання в цивільно-політичне життя. «Конфлікти обумовлювалися діяльним прагненням монастиря підтримати княжу владу і припинити міжусобиці …» [1, ст. 81].

Преп. Антоній виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той опинився клятвопорушником. У 1067 р Полоцький князь Всеслав зайняв місто Великий Новгород. Об’єднавши свої сили, проти нього рушили князі-брати Ярославичі: Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський.

У бою на річці Немизі, у районі Мінська, Всеслав 3 березня зазнав поразки. Ізяслав, нібито з бажання встановити тривалий мир, запрошує Всеслава до себе, гарантувавши йому повну недоторканність клятвою (цілуванням хреста). Всеслав довірливо приїхав у вказане йому місце зустрічі, але був підступно схоплений, відвезений до Києва і посаджений у «поруб» (в’язницю в формі порожнього колодязя). Звичайно, Антоній не міг залишити факт клятвопорушення без викриття, але це не змусило, Ізяслава одуматися.

У наступному, 1068 року, на південну частину Русі вчинили великий набіг половці. У бою на річці Альті об’єднані сили тих же руських князів, які діяли не цілком узгоджено, були розсіяні. Ізяслав із Всеволодом із залишками дружин прибігли до Києва. Міське населення обурилося, зажадало роздачі зброї і бойових коней людям для оборони, у чому сторопілий Ізяслав відмовив. Кияни озброїлися самі і випустили з поруба Всеслава і проголосили його своїм князем замість Ізяслава, який рятуючись від народного гніву втік до Польщі. Преп. Антоній вважав гірку долю Ізяслава справедливою Божественною відплатою за гріх клятвопорушення.

Через сім місяців син біглого великого князя Мстислав Ізяславич за участю поляків раптовим ударом захопив Київ, порубав, засліпив і потопив масу абсолютно мирних людей, у тому числі і декількох ченців. Чернігівський князь Святослав запросив преп. Антонія до себе, благаючи побути хоч деякий час поблизу від своєї батьківщини – Любеча. Антоній прийняв пропозицію. Він оселився на Болдиній горі під Черніговом, викопавши собі на цій горі, покритій густим лісом, печеру, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував церкву в ім’я св. пророка Іллі. Навколо святого печерника стали збиратися люди, які шукають строго чернечого життя.

Через деякий час Ізяслав став старанно просити преп. Антонія повернутися до Києва: незважаючи на величезну славу, яку придбав Печерський монастир під мудрим окормленням преподобного Феодосія, відчувалася відсутність святого основоположника, для князя ж – розумного, об’єктивного радника. Заради братії, заради тисяч людей київських, які очікують учительного слова, заради блага землі і Церкви Руської знову прибув преподобний Антоній у Києво-Печерській монастир. Тут він, спільно з преп. Феодосієм, почав спорудження великого Успенського храму. До закінчення величної споруди він не дожив: сьомого травня 1073 р. Господь покликав його до Себе.

Грецька за складом предстоятелів Київська митрополія з міркувань не завжди церковного характеру протягом усього домонгольського періоду затримувала канонізацію преп. Антонія, хоча на Русі вже через 20 – 25 років після смерті почалося його шанування.

Посилання:

1. Д. С. Лихачев. «Повесть временных лет». Комментарии. Ак. Наук СССР, изд. 1950 г., т. II.

2. «Повесть временных лет» по Лаврентьевской летописи, изд. Ак. Наук СССР, 1950 г., том 1.

3. М. В. Левченко. История Византии. М., 1940

4. «Повесть временных лет», изд. 1960 г.

5. Д. С. Лихачев. «Повесть временных лет». Комментарии. Ак. Наук СССР, изд. 1950 г., т. IIІ.

6. Печерский Патерик, Касьяновской 2-й редакции. Под род. проф. Дм. Абрамовича, М., 1931.

7. Памятники древнерусской церковно-учительной литературы, под ред. А. И, Пономарева, изд. 1894 г., ч. I.

8. «Повесть временных лет» по Лаврентьевскому списку, изд. 1950 г.

9. История культуры Древней Руси, под общ, ред. акад. Е. Е. Грекова и проф. М. И. Артамонова, Том II. Общественный строй и духовная культура, изд. АН СССР, 1951

Проф. І. Шабатин

Джерело: «Журнал Московской Патриархии», №12, 1951. ст. 44-50

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я

Блаженний Димитрій, воістину є жителем Небесного Царства, прославився і в царстві земному. Адже він мав благородне походження і велику славу і з дитячих років намагався вести непорочне і чесне життя – ось чому святий був любим і Богом, і людьми. Тому Димитрій отримав посаду спочатку ексцептора в синкліті, а потім і проконсула Греції. Але для самого Димитрія істинним багатством та славою було бути і називатися християнином. Імператорські почесті його анітрохи не цікавили. Сповнений знання Божественної мудрості і духовного слова, він змусив багатьох змінити віру, відійти від язичницьких помилок у бік віри істинної.

Оскільки святий навчав жителів Салонік християнській вірі і слава його поширювалася навіть за межами міста, гонителі істинної віри заарештували його і повели до тирана Максиміана. Але обличчя святого, який відчував підтримку Божественної благодаті, сяяло від радості. Це привело тирана в здивування. Він засоромився і не покарав Димитрія, однак звинуватив його в невдячності за презирство до імператорських почестей і вірі в розп’ятого Христа. Говорячи це, він намагався за допомогою лестощів змусити святого забути свою віру. Святий же залишився непохитним, як стовп, як прибережна скеля, яка відбиває удари хвиль. Коли імператор знову запитав його, чи наполягає він як і раніше на своїй вірі в розп’ятого Христа, святий відповів йому: «Якщо б я міг не тільки себе, але і весь світ змусив повірити в Христа, звільнив його від манії величі і помилок язичництва. І я, звичайно, в ім’я мого Христа, готовий зазнати не тільки одну, але і безліч смертей, якби це дозволяла моя природа».

Імператор, бачив велику сміливість святого, усвідомив всю твердість його рішення і, розгнівавшись, став подібний до дикого звіра і вирішив замучити Димитрія. Проте, він утримав свій гнів, оскільки збирався в міський театр. Він відправився туди на колісниці, наказавши  взяти мученика під варту в пічній кімнаті лазні. Імператор бажав приділити час безглуздим видовищам в театрі, перш ніж закликати святого до відповіді.

Міський театр називався стадіоном. Все, що входили туди, спостерігали, немов у театрі, вбивства в битвах, щоб зробити приємність кровожерному імператору.

Імператор придбав гладіатора на ім’я Ліей, дуже сильного і рослого, що походив із племені вандалів. Ліей вбив в боях безліч людей в Римі, в Салоніках і в багатьох інших містах. Імператор вважав таку велику силу надприродною і пишався його вмінням вбивати.

Коли Лією стояв на стадіоні, імператор за допомогою глашатаїв звертався до публіки, обіцяючи винагороду тому громадянину, який наважиться поборотися з Ліеєм. Однак ні у кого не вистачило сміливості погодитися, оскільки всі тремтіли від страху вже при одному виді Ліея.

Тоді юнак на ім’я Нестор, прекрасний і тілом і душею, по навіюванню Божому, зголосився бути противником цього лиходія. Він був знайомий зі святим Димитрієм і побіг туди, де той перебував під вартою. Він впав на коліна і почав благати його: «Раб Божий, помолися за мене, поклич Христа. Я добровільно хочу битися з ним». Тоді святий перехрестив лоб і серце Нестора, кажучи: «Іди, дитино, ти переможеш Ліея і постраждаєш за Христа».

Нестор, озброївшись молитвою святого Димитрія, що стала для нього немов святими обладунками, побіг на стадіон, скинув з себе хітон і, злетівши по східцях, постав перед імператором. Імператора вразила сміливість Нестора, і він сказав: «Юнак, судячи з усього, жадоба грошей спонукала тебе на таку зухвалість. Я, звичайно, сумую про твою красу і про колір твоєї юності. Я визнаю твою мужність, тому дам тобі грошей і відпущу тебе. Іди ж! Ти збережеш життя і отримаєш гроші. Не будеш битися проти Ліея, тому що він убив багатьох, куди більш сильних, ніж ти».

Почувши це, Нестор не побоявся Ліея і не спокусився щедрістю імператора, сказавши йому: «Мій імператор, я прийшов на цей бій не тому, що хочу грошей, але щоб показати себе сьогодні більш сильним, ніж Ліей». Тоді імператор і його свита розгнівалися за таку зухвалість на Нестора, і стали ще сильніше підбурювати Ліея вбити Нестора.

Потім цей Божий юнак, перехрестившись, взяв в руки меч, підняв очі до неба і почав благати: «Боже раба твого Димитрія і улюблений Син Його Ісус Христос, ти допоміг обраному Давиду перемогти ворога Голіафа. Господи, здолай і зараз силу Ліеєву ». Таким чином, він помолився, і, коли почалася сутичка, Ліей отримав від Нестора вирішальний удар в серце і помер на місці, що принесло величезну прикрість імператору. А Нестор славив Бога, адже варвар був убитий за молитвами святого Димитрія.

Максиміан в гніві зірвався з трону і похмуро сказав своїй свиті: «Боги, якби не чаклунство, цей маленький хлопець ніколи не зміг би вбити Ліея, який вчинив стільки подвигів».

Тоді тиран закликав до себе Нестора і запитав: «Відповідай нам, юнак, якими магічними хитрощами тобі вдалося вбити Ліея, і хто тобі допомагав?» Нестор відповів: «Ні магія, ні чаклунство, як ти кажеш, вбили Ліея, але сам Бог Димитрія , Бог християн послав свого Ангела і власноруч убив Ліея, адже він був злим і самолюбним».

Тоді богоборець-імператор, наповнившись злобою і гнівом, наказав відвести Нестора в західну частину Салонік, звану Золотими воротами, і вбити його за те, що він християнин. Так, 25 жовтня цей юнак удостоївся мученицького вінця.

Святий великомученик Христовий Димитрій, перебуваючи в кімнаті під вартою, побачив, як з-під землі виліз величезний скорпіон, готовий вжалити його. Але, згадавши Того, Хто дає нам владу зневажати змій і скорпіонів, святий плюнув на скорпіона і накреслив на ньому знак хреста, після чого той впав замертво. Відразу ж після цього йому з’явився Ангел Господній і увінчав голову святого вінцем. Це було зроблено не за вбивство скорпіона, але за швидку смерть Димитрія в ім’я Христа. Тому Ангел і сказав йому: «Мир тобі, подвижник Христовий, будь мужній і покажи свою хоробрість».

Деякі наближені до імператора стали обмовляти Димитрія, звинувачуючи його в причетності до вбивства Ліея. Коли імператор почув це, він вважав за недоброю ознакою свою зустріч зі святим перед поїздкою на стадіон. Тому імператор, кипів від злості, віддав наказ пронизати Димитрія списом прямо в кімнаті, де святий перебував під вартою. Цей наказ безжальні кати негайно виконали 26 жовтня.

Муки цього подвижника виявилися короткочасними і легкими. Однак сам святий по своїй любові до Христа бажав тривалих і важких мук. Але Всевишній прийняв його жертву як багатоденне мучеництво, звернувши його короткочасність в тривалість. За таке завзяття Бог нагородив його мученицьким вінцем і забезпечив даром чудотворіння і зцілення, тому ковчег з його святими мощами постійно мироточить, немов живоносне джерело. І швидше вичерпається джерело води, ніж цей мироточивє джерело. Так щедрий Бог віддає славу всім, хто прославляє Його.

А Луп, слуга мученика Димитрія, після вбивства володаря отримав великий дар. Взявши одяг і перстень з руки святого, він вмочив їх у його кров. З їх допомогою він зціляв усілякі недуги і виганяв лукавих духів. Слава про ці чудеса поширилася і за межами Салонік, досягнувши імператора, який в гніві наказав вбити Лупа. Це було зроблено в ратуші Салонік.

Чесні мощі святого Димитрія були зневажливо кинуті на землю зі страху перед імператором і гонителями віри. Вночі віруючі викрали їх і, наскільки змогли, засипали землею. Як не може бути прихований місто, що знаходиться на високій горі, так не залишилося в таємниці і це джерело чудес: святий Димитрій і його чудеса стали відомі по всій Македонії і Фессалії. Так було потоптане беззаконне ідолопоклонство, і засяяла справжня християнська віра.

Колись славна і благочестива людина на ім’я Леонтій, який став єпархом Іллірика, відправився до Фракії, де захворів невиліковною недугою. Родичі на ношах віднесли його в Салоніки і поклали його на могилу святого Димитрія, що володіє силою зцілення. Негайно він повністю видужав. І сам єпарх, і все ті, хто його супроводжував, дивувалися настільки швидкою допомогою, віддавали хвалу Богу і славили великомученика Димитрія.

За наказом єпарха пічні приміщення лазень, де знаходився в ув’язненні святий, були зруйновані, цей простір було очищений від сміття, а на цьому місці, між стадіоном і громадськими лазнями, був споруджений красивий храм на честь великомученика Димитрія. У будівництво було вкладено великі кошти, храм відзначався пишністю. Цей храм і до цього дня являє собою земне небо, прославляє безліччю чудес, що відбуваються на Божественній раки – невичерпному джерелі миру (миро – ароматне масло, чудесним чином з’являється на святих іконах або святих мощах), заспокоює, зціляє різні недуги . Маючи своїм незрівнянним і всеславним господарем великомученика Димитрія, храм не страшиться ворожих вторгнень. Він не раз ставав притулком полонених, які перебували в кайданах в цьому святому храмі. Бранці з Сирії та інших країн, перебуваючи в храмі, говорили, що святий Димитрій рятує їх, приводячи в свій храм.

І не тільки бранцям став союзником цей святий воїн, а й благочестивим імператорам. Нині і я, сповнений радості, скажу йому кілька похвальних слів, а потім продовжу свою розповідь.

Радуйся, непереможний воїн Христовий, преблагодатний Димитрій, бо, за словом Павла, ти зробив подвиг добрий, пройшовши свій шлях до кінця і зберігши віру, за що Бог по праву увінчав тебе вінцем правди.

Радуйся, мученик Димитрій, бо прийнявши на тіло своє рани, подібні Христовим, ти тепер стоїш біля Нього веселий та радісний.

Радуйся, мученик Димитрій, бо був справжнім наслідувачем Христа. Як Він заради всіх нас отримав від нечестивого воїна удар списом в Своє непорочне ребро, так і ти, благочестивий воїн, заради любові до Бога прийняв удар списа від нечестивих стражників.

Радуйся, мученик Димитрій, бо збагатився ангельською благодаттю і виявився справжнім Ангелом земним і людиною небесною, наповненою славою.

Радуйся, мученик Димитрій, що посвячений у благодать, визволитель полонених і швидкий лікар різних хворіб.

Радуйся, мученик Димитрій, разом з Георгієм і Федором, твоїми сподвижниками і товаришами, ти виявляєш собою благодатне знаряддя благочестивих царів наших, гострий меч, звернений проти безбожних варварів, міцну стіну, що захищає царський двір, удар меча в серце жорстоких ворогів, дорогоцінний вінець наших царів, світло, що направляє їх у день і в ночі, зброя, що жахає ворогів, улюблене і рівне Святій Трійці.

Радуйся, бо ти удостоївся перебувати у вічній радості і бути сподвижником благочестивих царів. Я усвідомлюю, що військо наше зазнає поразки у війні. Але ми не звинувачуємо в поразках наших полководців, розуміючи, що плоди наших злих справ роблять сильнішими наших ворогів. За словами пророка, один зможе спонукати до втечі тисячі, а двоє – десятки тисяч.

І Леонтій, благочестива людина, завершивши будівництво чесного храму мученика Димитрія, збирався повернутися в Іллірик. Він побажав взяти з собою частинку мощів святого, щоб і в Ілліриці спорудити храм в його честь. Однак святий вночі з’явився Леонтію і заборонив виконувати цей намір. Тоді він взяв накидку святого Димитрія і частина орарем, що були залитий кров’ю святого, поклав в виготовлений срібний ковчег і відправився в путь.

Шлях Леонтію перегородив Дунай. Через штормову погоду і розлив річки він не міг перейти бурхливий потік. Леонтій залишився чекати, поки річка увійде в колишнє русло, але вона розливалася все більше. Тоді йому явився святий Димитрій і сказав: «Прожени зі свого серця всякий страх і маловір’я, піднімись на корабель, візьми в руки ковчег, який несеш з собою, і сміливо перепливай річку зі своїми товаришами». Леонтій зробив, як було велено, і неушкодженим переплив річку. Так йому вдалося зберегти реліквію і покласти її в храмі, побудованому на честь святого Димитрія, який розташований поруч з чесним храмом мученика Анастасія. Тут відбувалося безліч чудес. Христос, Цар наш, нагодуй нас, немов річка миру, наповни, просвіти, очисти, вилікуй наші душі і тіла молитвами Твого слуги великомученика Димитрія і Пречистої Богородиці, щоб і ми прославили ім’я Твоє, бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, з Отцем і Святим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амін.

Святий Неофіт Затворник

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Пам’ять 21 вересня / 4 жовтня

Святитель Димитрій, митрополит Ростовський (в миру Данило Савич Туптало), народився в грудні 1651 року в містечку Макарове, недалеко від Києва, в благочестивій родині сотника Сави Григоровича Туптало і дружини його Марії. Сам він зобразив у своїх записках, які вів протягом майже всього життя, блаженну кончину своєї матері, і похвала такого сина є найкраще свідчення її чеснот. Батько його, з простих козаків, дослужившись до звання сотника у гетьмана Дорошенка, в пізні роки бадьоро ніс тягар військової служби і помер понад сто років в Києві, куди переселився з родиною. Останні дні присвятив він служінню Православній Церкві на посаді титаря Кирилівської обителі, де постригся згодом його син і де сам ліг на вічний спокій біля своєї дружини.

У 1662 році, незабаром після переїзду батьків до Києва, Данило був відданий в Києво-Могилянську колегію, де вперше розкрилися дарування і неабиякий науковий хист талановитого юнака. Він успішно вивчив грецьку та латинську мови і ряд класичних наук.

Бажаючи віддати себе на служіння Святій Православній Церкві, 9 липня 1668 року Данило прийняв чернецтво з ім’ям Димитрій, на честь великомученика Димитрія Солунського. До весни 1675 року його проходив чернечий послух в Київському Кириловому монастирі, де почалася його літературна та проповідницька діяльність. Чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) висвятив Димитрія 23 травня 1675 року на ієромонаха. Протягом декількох років ієромонах Димитрій трудився, проповідуючи Слово Боже, в різних монастирях і храмах України та Білорусі. Деякий час він був ігуменом Максимовської обителі, а потім Батуринського Миколаївського монастиря, звідки в 1684 році був викликаний в Києво-Печерську Лавру. Настоятель Лаври архімандрит Варлам (Ясинський), знаючи високу духовність свого колишнього учня, його освіченість, схильність до наукової праці, а також безсумнівний літературний хист, доручив ієромонаху Димитрію складання Житій святих на увесь рік. З того часу вся подальша життя святителя Димитрія була присвячена виконанню цієї подвижницької, грандіозної за своїми масштабами праці. Одночасно з цим преподобний Димитрій був настоятелем кількох монастирів (по черзі). Праці подвижника звернули на себе увагу патріарха Адріана. У 1701 році указом Петра I архімандрит Димитрій був викликаний до Москви, де 23 березня в Успенському соборі Кремля був хіротонізований на Сибірську митрополичу кафедру в місто Тобольськ. Але через деякий час через важливість наукової праці і слабкого здоров’я святитель отримав нове призначення в Ростов-Ярославський, куди прибув 1 березня 1702 року в якості митрополита Ростовського.

Святитель Димитрій, прибувши в 1702 році на Ростовську кафедру, перш за все відвідав монастир святителя Якова, єпископа Ростовського (пам’ять 27 листопада і 23 травня). У соборній церкві на честь Зачаття Пресвятої Богородиці він звершив літургію, після якої у присутності всіх у храмі визначив на правій стороні місце свого майбутнього поховання зі словами: «Це мій спокій, юди вселитися на віки віків». Помер святитель Димитрій 28 жовтня 1709 року. Незважаючи на бажання Святителя, виражене в заповіті, духовенство та мешканці Ростова просили місцеблюстителя патріаршого престолу Рязанського митрополита Стефана Яворського, що прибув для поховання, поховати спочилого архієрея Димитрія в соборному храмі міста, поруч з його попередником, святителем Іоасафом. Але митрополит Стефан, дотримуючись заповіту свого спочилого друга, наполіг на похованні тіла святителя Димитрія в зазначеному їм самим місці.

У 1752 році проводився ремонт в соборній церкві монастиря, і 21 вересня при ремонті було виявлено нетлінне тіло святителя Димитрія. Місце поховання виявилося сирим, виявили дубову труну, рукописи, що знаходилися в ній, зотліли, але тіло святителя, а також омофор, сакос, митра і шовкові чотки збереглися нетлінними. Після здобуття біля святих мощів відбувалося безліч зцілень, про що було донесено Синоду, за приписом якого в Ростов прибув Суздальський митрополит Сильвестр і Симоновський архімандрит Гавриїл для огляду мощів святителя Димитрія і що відбулися чудесних зцілень. На підставі багатьох свідчень, 29 квітня 1757 року був виданий Указ Священного Урядового Синоду про канонізацію святителя Димитрія, митрополита Ростовського і встановлення святкування 28 жовтня (день спочину) і 21 вересня (день здобуття мощів).

Житіє Святителя Димитрія Ростовського написав його наступник на кафедрі, митрополит Арсеній Ростовський, а службу – владика Амвросій, єпископ Переяславський (згодом архієпископ Московський).

Тропар святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 8

Православ’я ревнитель і розколу винищувач, / Київський цілителю і новий до Бога молитовник, / писанням своїм багатьох навчив єси, / скарбниця духовна, Димитрій блаженний, / моли Христа Бога, щоб подав спасіння душам нашим.

Кондак святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 4

Зірку Святого Православ’я, яка з Києву засяяла, / і через Новгород-Сіверський Ростову досягнула, / освятив його вченістю й чудесами великими, / вшануємо злолотоустого вчителя Димитрія. / Бо він усім і все писав до навчання, / та всіх приводив, як Павло, до Христа, / і да спасе православ’ям душі наші

]]> http://kyiv-pravosl.info/2017/10/04/zdobuttya-moschiv-svyatytelya/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2017/09/30/strazhdannya-svyatyh-muchenyts/ http://kyiv-pravosl.info/2017/09/30/strazhdannya-svyatyh-muchenyts/#comments Sat, 30 Sep 2017 13:11:37 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=5415 Continue reading →]]> У царство Адріяна злочестивого, царя римського, була в Римі одна вдова роду італійського, на ймення Софія, її ж ім’я тлумачиться «премудрість». Вона, за іменем своїм, і життя у вірі християнській премудро вела за премудрістю такою, яку похваляє апостол Яків, кажучи: “А премудрість, що з висоти, насамперед чиста є, а потім мирна, лагідна, покірлива, повна милості і добрих плодів”. Оця ж бо премудра Софія, коли жила в чесному подружжі, народила три дочки і їм нарекла імена, що відповідали трьом богословським чеснотам: першу назвала Віра, другу Надія, а третю Любов. Що ж бо інше християнська премудрість породити може, коли не чесноти боговгодні? Після народження тих трьох дочок скоро овдовіла і жила доброчесно, пригоджуючи Богові молитвою, постом та милостинею із трьома дочками своїми. їх же виховувала в такому послуху, який од премудрої матері бути може: хай, бувши тезоіменитими чеснотам, дочки самою річчю навчаться чеснот, яких імена носять. Росли вони літами, і росли в них чесноти, і навчилися добре пророцьким та апостольським книгам, звикли до учительських слів, старатливо читали й молилися, трудячись удома, повинуючись святій богомудрій матері своїй і з успіхом ідучи від сили до сили. Тоді всі запримітили їх через незвичайну вроду та досконале добророзум’я. Пройшла чутка про доброту їхню, що походила від премудрості, по цілому Риму; про них прочув і Антіох-єпарх, бажаючи їх бачити, а побачивши, довідався, що християни вони. Не ховали- бо своєї віри в Христа, не сумнівалися у своїй на Христа надії, не ослаблювалися у своїй до Христа любові, але, ясно Христа перед усіма славлячи, бридилися богомерзькими ідолами. Про те все Антіох звістив царю Адріяну. Він же тоді послав слуг своїх закликати їх до себе. Прийшли слуги у дім Софії, знайшли матір, що вправлялась у навчанні дочок своїх, і покликали їх із дочками до царя. Вони ж бо, довідавшись причину, чому кличе їх, усі стали на молитву, кажучи: “Ти, всесильний Боже, зроби щодо нас за своєю святою волею і не покинь нас, але подай нам поміч свою святу, щоб не застрашилося серце наше гордого мучителя, щоб не злякалися ми страшних катувань його, щоб не жахнулися гіркої смерті, щоб ніщо нас не відторгнуло від Тебе, Бога нашого”. І по молитві, поклонившись Богові, пішли всі четверо, мати з дочками, взявшись за руки, ніби вінець уплетений, і йшли, часто позираючи на небеса, із зітханнями й таємною молитвою, вдаючись до помочі Того, що повелів не боятися тих, котрі вбивають тіло, а душі ж убити не можуть.

Дійшовши до царських палат, ознаменувалися хрестним знаменням, кажучи: “Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, заради слави імені Твого святого. І введені, постали перед царем, що сидів на престолі у гордості своїй; його ж уздрівши, належну йому честь віддали і стояли без жодного страху, лицем світлим, серцем мужнім і очима веселими на всіх позираючи, ніби на бенкет були звані, так радісно за Господа свого на катування з’явилися. Побачив-бо цар чесні, світлі й непострашні лиця їхні, запитав матір про рід, ім’я та віру. Вона ж, премудра бувши, розумно відповідала, аж усі, хто слухав, дивувалися такому її розуму. Мало що про рід свій та ймення згадавши, почала говорити про того, «чий рід хто оповість» і «чиєму імені кожне коліно поклонятися має». Ісповідувала віру свою у Христа Ісуса, Сина Божого, і Його назвалася рабою та іменем Його хвалилася. “То мені, — каже, — ім’я чесне, ним же і хвалюся, що християнка є”. Повідала, що дочок своїх Христові заручила: хай нетлінну чистоту свою нетлінному Жениху, Сину Божому збережуть. Побачив цар мудру жону і не бажав з нею тоді бесідою вправлятися і суд творити — на інший час це відклав. І послав їх усіх чотирьох до однієї доброрідної жінки, на ім’я Палладія, доручивши, щоб стерегла їх, а на третій день поставить їх йому на суд.

Тоді мати, перебуваючи в домі Палладії і маючи належний час до навчання дітей своїх, утверджувала їх день і ніч, повчаючи богодуховленими словами, кажучи: “Дочки мої улюблені, тепер настав час подвигу вашого, тепер приспів день заручин ваших безсмертному Жениху, щоб, за іменами вашими, показали Йому своє до Нього тверде вірування, безсумнівне уповання й нелицемірну любов, що ніколи не відпадає. Тепер надійде час весілля вашого, щоб вінцем мученичества увінчатися із прелюб’язним Женихом своїм, і з Ним у пресвітлу Його світлицю ввійдете із словом радості. Дочки мої, не пожалійте юної плоті вашої заради Христової честі, не пожалійте красного цвіту молодості вашої заради краснішого добротою, більше синів людських, ані не скорбіте за позбавлення тимчасового цього життя заради життя вічного. Піклувальник-бо ваш небесний Ісус Христос є здоров’я вічне, і краса невимовна, і життя безсмертне. І коли тіла ваші заради Нього закатовані будуть, Він їх одягне у нетління, і рани на тілах ваших, як зорі в небі, просвітить. Коли краса ваша муками заради Нього віднята буде, Він вас прикрасить небесною красою, якої око не бачить. Коли ж тимчасове життя ваше погубите, поклавши за Господа свого душі ваші, то Він життям безконечним обдарує вас навіки перед Отцем своїм, що на небі, і перед ангелами його святими, і від усіх небесних духів назветеся нареченими і ісповідницями Христовими. Похвалять-бо вас усі преподобні, возвеселяться за вас мудрі діви і приймуть вас у своє з’єднання. Діточки мої солодкі, не дайте себе звабити звабам ворожим, буде вас цар, як гадаю, багато улещувати і великі обіцятиме дари і пропонуватиме вам славу, багатство і честь, і всю солодкість світу цього тлінного та марнотного, але не возлюбіте від цього нічого, все-бо, мов дим, зникає, і, ніби порохнява, од вітру розметується, і, мов цвіт і злак трав’яний, зів’ядає, і в землю вселяється. Ані устрашітеся, коли побачите люті муки, мало-бо постраждавши і ворога перемігши, навіки торжествувати будете. Вірую ж Богові моєму, Ісусу Христу, що не залишить вас, котрі за нього страждають, сказав-бо: “Коли б жінка забула плода утроби своєї, я ж не забуду вас”, але невідступно в усіх ваших муках буде з вами, бачачи подвиги ваші, укріплюючи неміч вашу і плетучи вінка воздаяння вашого. О дочки мої добрі, пам’ятайте мої болі, що при народженні вашому мала, пом’яніте праці мої, що для прогодування вашого поклала, пом’яніте і слова мої, якими вас страху Божому навчала, і утішите старість матері вашої добрим та мужнім вашим сповіданням Христа. То ж бо мені будуть веселощі, і радість, і честь, і слава перед усіх вірних, коли сподоблюся називатися матір’ю мучениць, коли побачу вас, як доблесно за Христа терпите і Його святе ім’я сміливо сповідаєте, і за Нього вмираєте. Тоді возвеселиться душа моя і порадіє дух мій, і підкріпиться старість моя, тоді і ви будете мені істинними дочками, коли, повчання матері вашої послухавши, станете за Господа свого до крові і помрете за нього щиро”.

Таке повчання матері замиловано вислухали дочки, розтаючи серцем і радіючи душею, чекаючи мученичеського часу, як шлюбного річенця, святого-бо кореня є і гілки святі, вседушно цього чекали, до чого їх наставляла премудра мати Софія. І складали слова її в серці своїм і готувалися, мов до світлиці, до подвигу мучительного, огороджуючись вірою, і укріплюючись надією, і запалюючи в собі вогонь любові до Господа, і одна одну утверджуючи — обіцяли матері своїй усі душекорисні до них слова перевести в діло, за поміччю Христовою.

Настав третій день, і поставлені були на суд вони перед нечестивим царем. Він же, гадаючи, що діви є юні і легко зможуть послухатися звабних слів його, почав до них говорити таке: “Я, діти, бачачи красу вашу і жаліючи юність вашу, по-батьківському повчаю вас: поклоніться богам, що володіють всесвітом, і, коли послухаєте мене і вчинете повелене, то дітьми вас своїми назву. Закличу єпархів та ігемонів, і всіх моїх радників, і перед ними вчиню вас своїми дочками, і від усіх них пошановані та похвалені будете. Коли ж не послухаєте і не покоритеся повелінню моєму, то у велике впадете зло і матері своєї старість у біди введете, і самі загинете в той час, в якому найбільше могли б веселитися, живучи у насолодах та добротах і радостях світу цього. Я ж бо вас люто погублю і, вуди ваші роздробивши, псам на з’їжу кину, і будете зневажені всіма. Через те послухайте мене, хай добро вам буде: люблю ж бо вас і не бажаю губити краси вашої і позбавляти вас життя цього, але й за дітей своїх хочу вас мати”.

Відповідали ж святі діви, ніби єдиними вустами говорячи: “Ми батька маємо Бога небесного, що дбає про життя наше і милує душі наші, від Того улюбленими бути хочемо, і Того справдешніми дітьми називатися прагнемо, і тому кланяючись і бережучи повеління Його; плюємо на твоїх богів, загроз твоїх не боїмося, того-бо і бажаємо, щоб страждати і терпіти муки заради солодкого Ісуса Христа, Бога нашого”.

Почувши таку відповідь, цар запитав матір їхню Софію про імена їхні та літа. Вона ж рече: “Перше моє дитя зветься Віра, має ж літ дванадцять, друга — Надія, має літ десять, третє ж дитя зветься Любов і має літ дев’ять”. І дивувався цар такій в малих літах відвазі та розуму, і сміливій їхній відповіді. Тоді почав по одній примушувати до свого злочестя, спершу старшу сестру Віру понуджував, говорячи: “принеси жертви великій богині Артеміді!” Вона ж не хотіла, тоді повелів цар її оголити й бити міцно. Мучителі ж, б’ючи без милосердя, казали: “Принеси жертви великій богині Артеміді!” — але вона, ніби в чужому тілі терплячи, мовчала, мучителі ж нічого не досягли биттям, відрізали їй дівочі сочки, і з рани замість крові потекло молоко. І всі, що дивилися на катування її, дивувалися терпінню і чудові цьому, що незвичайно від рани не кров, а молоко текло. І покивали головами, осуджуючи таємно цареве безум’я та лютість, кажучи: “Чим ця красна дівиця зогрішила, завіщо так страждає? О горе безум’ю царському і звіриній його лютості, що з’їдає не тільки старих людей, але й не по-людському молодих дітей!” Після цього принесено було залізні ґратки і покладено на великому розпаленому вогні. Коли ж розпалилися, як палаючий вугіль, і випускали іскри, то на них було покладено святу дівицю Віру і на них дві години лежала і, до Господа свого взиваючи, не опалилася й трохи, аж усім напрочуд було. Тоді у конов, що стояв на вогні, повний смоли та олії і вельми киплячий, укинена була, але й там не була ушкоджена, і сиділа, ніби у воді, співаючи Богу. Мучитель, не знаючи, що більше із нею чинити, щоб змогти відвернути її від Христової віри, присудив її покарати мечем, що почувши, свята Віра наповнилася радості й рече до матері своєї: “Молися за мене, матінко моя, щоб довершила я свій шлях і перейшла до жаданого краю, і побачу любого мені Господа і Спаса мого, і насолоджуся божественним Його образом”. До сестер же сказала: “Знайте, любі мої сестри, кому обіцялися і кому нареченими ставали; знайте, що призначені ми є хрестом святим Господа нашого на вічну Йому службу, терпімо ж до кінця. Єдина нас мати породила, єдина виховала і навчила, спільний тож і кінець хай приймемо, єдину волю, як воістину одноутробні сестри, маймо. Це я вам буду за зразок, щоб обидві після мене пішли до того, котрий кличе нас до себе, — Жениха нашого”. Це сказавши, поцілувала матір свою, також і з сестрами, обійнявшись, поцілувалася і пішла під меча. Мати ж не печалилася й трохи за дочкою своєю, журу ж бо сердечну й уболівання за дітей матірню перемогла в ній любов Божа. Про це тільки уболівала й печалилася, щоб якась із дочок, застрашившись мук, не відкинулася Господа свого. І сказала до Віри: “Я тебе, дочко моя, народила і заради тебе біль терпіла, але оце ти мені добре воздаєш, що в Христовому вмираєш ісповіданні і виливаєш за Христа кров свою, яку з утроби моєї прийняла ти. Іди ж до нього, улюблена моя утробо, кров’ю ж своєю обагрена, як багряницею одіта, красна з’явися очам Жениха твого, і мене перед Ним, убогу матір твою, пом’яни, і за сестер своїх Йому помолися, хай укріпить їх у такому терпінні, яке ти маєш”. І усічена була свята Віра в чесну голову, і пішла до Голови своєї Христа-Бога. Мати ж прийняла багатостраждальне її тіло і, обцілувавши його, раділа й славила Христа-Бога, що прийняв дочку її Віру в світлицю небесну.

Нечестивий же цар поставив перед себе другу сестру, святу діву Надію, і рече до неї: “Дитино добра, молю тебе, послухай моєї ради, як батько раджу тобі, люблячи тебе, поклонися Артеміді великій, щоб не загинула, як сестра твоя старша. Бачила-бо ти її люті муки, дивилася на гірку її смерть, не бажай тож і ти так само постраждати. Вір мені, дитино, що жалію на юність твою і хотів би тебе собі в дочках мати, коли б ти скорилася повелінню моєму”. Свята ж Надія відповіла: “Чи ж я, царю, не є сестра тієї, що вбив ти, чи я ж не від тієї ж матері народжена, чи є я не тим-таки молоком вихована, чи ж не я те саме хрещення мала, що і сестра моя свята, — вкупі з нею росла і від одних книг та наказів материних навчилася знати єдиного Бога і Господа нашого Ісуса Христа і в нього вірувати, і Йому одному поклонятися! Не надійся-бо, царю щоб я інакше міркувала, й мислила, і бажала, як сестра моя Віра, її ж бо шляхом готова я йти. І не гайся багато, трудячись словами, але почни саме діло і побачиш моє одномисля із сестрою, що упередила мене”.

Таку відповідь почувши, цар віддав її на катування. І потягли її слуги, як і Віру, били без милосердя довго, аж утрудилися, б’ючи. Вона ж мовчала, ніби не відчувала болю, тільки на матір, блаженну Софію, позираючи, що стояла там-таки і доблесно на страждання своєї дитини дивилася, старанно молячи Бога, щоб подав її дочці міцне терпіння. Тоді, за повелінням беззаконного царя, вкинена була у вогонь, у якому, як три юнаки, не опалилася, хвалячи Бога. Потому підвішена була і кігтями залізними шарпана; від плоті, що відпадала, і крові, що потоками лилася, чудні якісь пахощі із ран її виходили, і усміхалася лицем світлим, та благодаттю Духа Святого сяяла, і глузувала з мучителя, що малу юнку не може перемогти. “Я, — рече, — поміччю Христовою не печалюсь у муці, більше-бо, доброволю в ній, як у солодощах райських: солодка-бо є мені смерть за Господа мого. Тебе ж, мучителю, безконечна чекає у геєні вогненній мука з бісами, їх-бо за богів собі маєш!”

Цими словами вельми роздратований був мучитель, повелів приготувати конов, повну смоли та лою, і підпалити вогнем: хай у киплячу конов укинено буде святу. Закипіла конов, а коли хотіли вкинути святу в неї, тоді конов розтопилася, ніби воск, і розлилася смола, що кипіла в ній, і лій палаючий, і опалили всіх навколо стоячих: така чудесна сила із святою Надією була. А мучитель, усе те бачачи., не хотів пізнати істинного Бога зморочила-бо серце його бісівська тьма та пагубна облуда, і оганьблювався, бачачи себе малою юнкою переможеним. І не бажав більше осоромлення свого терпіти, на мечне її усічення осудив. Дівчинка ж, чуючи кончину свою, прийшла до матері своєї, з радістю говорячи: “Мир тобі, матінко моя! Здорова будь і поминай дитину свою!” Мати ж, обійнявши її, цілувала, говорячи: “Дочко моя, Надіє, благословенна ти Господом Богом вишнім, на Нього-бо надієшся, і крові своєї за нього не шкодуєш, іди ж до сестри своєї Віри і з нею постань перед Піклувальником своїм”. Цілувалася ж Надія із сестрою своєю Любов’ю, що на кончину її дивилася, кажучи до неї: “Не залишись, сестро наша, хай укупі перед Тройцею Святою станемо!” Тоді приступила до мертвого тіла посіченої сестри своєї Віри і, обійнявши її любо, з природи до сліз удаючись, а з любові до Христа на радість переходячи. По тому під меча свою святу похилила голову, і усічена була Надія свята. Мати ж прийняла тіло її і прославила Бога, радіючи з такої доблесті дітей своїх обох, до чого й третю дочку солодкими словами і мудрими переконуваннями нахиляла.

Прикликав же мучитель третю юнку Любов, улещував її, як і перших, щоб відступилася Розп’ятого і поклонилася Артеміді, але марно трудився улесник. Хто ж бо за улюбленого Господа свого стати має, як не Любов, оскільки написано є: “Міцна, як смерть, любов, вода велика не зможе згасити любові, ані ріки її не заллють”. Не погасили вогню любові до Бога в тій дівчинці води великі зваб мирських і не потопили її ріки бід і страждань, і в тому її велика пізнавалася любов, що готова була душу свою за любого Піклувальника свого Ісуса Христа покласти. Збагнув мучитель, що не зможе лестощами нічого досягти, почав мучити її, бажаючи різними катуваннями розлучити Любов од любові Христової, але та по-апостольському віщала: “Хто мене розлучить від любові Божої? Чи скорбота, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи біда, чи меч?” все це перемагаю за Того, що полюбив мене.

Почалося її катування: повелів її мучитель протягнути на колесі і палицею бити; протягнена ж свята була так, що в молодому її тілі члени зі своїх суглобів виходили, і, бита, обагрилася кров’ю, як багряниця, і земля від крові її, як від дощу, напоювалася. Також розпалена була вельми піч, що показуючи, мучитель сказав: “О дівице! Тільки скажи таке: “Велика є богиня ти, Артемідо!” — і відпущу тебе. Коли ж не скажеш цього, одразу в цій розпаленій печі згориш”. Свята ж рече: “Великий є Бог мій Ісус Христос! Артеміда ж і ти з нею хай погинете!” І тоді мучитель розгніваний повелів тим, що перед ним стояли, в піч її вкинути. Вона ж не чекаючи, щоб хтось її вкинув, сама поспішила ввійти і, ходячи посередині неопалима, як на прохолодному місці, раділа, співаючи і благословляючи Бога. Від печі тоді вибухнув вогонь на невірних, що стояли охрест печі, і спалив декого на попіл, інших же опалив, і самого царя, досягши, пошкодив — і побігли далеко від печі. Бачено було в тій печі й інші деякі лиця пресвітлі, що торжествували з нею і величали ім’я Христове, — нечестивії ж поганьбилися. Коли ж погасла піч, вийшла свята як із світлиці, красна Христова наречена, світла і здорова. Тоді, схопивши її, катівники, за повелінням царевим, свердлували члени її, але Божа поміч укріплювала святу в тих муках, що не померла, а хто б таке витерпіти міг би і чи по тому не став би мертвий? Одначе улюблений її Жених Ісус Христос, підкріплював її, щоб нечестиві більшого наповнилися сорому, а їй щоб більше примножилося воздаяння і щоб прославилася Божа в неміцній посудині сила. Нарешті мучитель розболівся від вогненного опалення і повелів святу мечем усікти. Вона ж, почувши про усічення своє, раділа й говорила: “Оспівую і благословлю багато оспіване ім’я Твоє, Господи Ісусе Христе, що любиш мене, Любов, рабу Твою, і те, що з сестрами моїми сподобив мене за ім’я твоє так само постраждати, як і вони постраждали”. Мати ж її, свята Софія, безнастанно молила Бога за третю дочку свою: хай подасть їй терпіння до кінця, і казала до неї: “Третя гілко моя, дитино моя вселюб’язна, витримай подвига до кінця, добрим-бо шляхом ідеш, і вже тобі сплететься вінець, і відчиниться приготовлена світлиця, і Жених стоїть, чекаючи тебе, і дивиться із висоти на подвиг твій, тож, коли під меча підхилиш голову, Він чесну твою і непорочну душу прийме й обійме, і з твоїми сестрами тебе заспокоїть. Пом’яніте ж і мене, матір вашу, в царстві Жениха свого, хай милостивий до мене буде і не позбавить мене бути з вами та співперебувати у святій своїй славі!” І тоді свята Любов усічена була.

Мати ж, узявши її тіло, вклала у ковчег красний укупі із тілами святих Віри та Надії і опрятала тіла їхні, як це належить, поклала на колісницю і повезла із міста на кілька поприщ, і там із радісними слізьми чесно поховала дочок своїх на високому місці. Сама ж сиділа біля гробу їхнього три дні, молячись замилувано до Бога, і заснула сном смерті в Господі. І похована була вірними на тому-таки місці із дочками вкупі, з ними ж і в Царстві Небесному не позбавилася присутності, оскільки хоч і не плоттю, але серцем страждала за Христа.

Так свята Софія біг життя свого закінчила, принісши Тройці в дар троє доброрідних своїх дочок: Віру, Надію та Любов. О свята і праведна Софіє! Яка жінка так спаслася дітородженням, як ти, що народила таких дітей, які уневістилися із Христом і, за нього постраждали, із ним тепер царюють та прославляються. Воістину ти мати дивна і доброї пам’яті достойна, дивлячись-бо на люті та гіркі муки і смерті дітей своїх любих, нітрохи ти про них по-материнському не повболівала, а більше раділа ти, благодаттю Божою утішена, і сама їх повчала ти й молила, щоб не пошкодували тимчасового життя свого і щоб вилили нещадно кров свою за Христа Господа. Його ж тепер баченням лиця пресвітлого насолоджується на небесах із святими своїми дочками. Упремудри і нас, щоб зберегли чесноти Віри, Надії та Любові — хай сподобаймося постати перед Святою нествореною животворящою Трійцею і славити її навіки віків. Амінь.

Святитель Дмитро Туптало, Житія святих, Том I, вересень.

Пам’ять 27 липня / 9 серпня

Святий Великомученик і Цілитель Пантелеймон народився у Віфінії, в місті Нікомідії під час правління нечестивого імператора Максиміана в родині знатного та багатого сановника.

Його батько Євсторгій був язичником і палко дотримувався ідолопоклонства, а мати Єввула була християнкою, яка старанно служила Христу. Поєднані тілесно, вони були розділені духовно: батько приносив жертви лжебогам, а мати – «жертву хвали» Істинному Богу. Юнака, який у них народився, назвали Пантолеоном, що означає: у всьому лев, бо передбачалося, що мужністю він буде подібним до лева. Але згодом юнака почали звати Пантелеймоном, тобто всемилостивим, оскільки до всіх він виявляв милосердя: безкоштовно лікував хворих та подавав милостиню убогим.

З раннього дитинства мати виховувала юнака в християнському благочесті, навчаючи пізнання єдиного Істинного Бога. Юнак слухав повчання матері і засвоював їх, наскільки міг у свої підліткові роки. Але згодом мати відійшла до Господа, залишивши його.

Після її смерті Пантелеймон легко пішов слідами язичницької віри. Батько часто приводив його на поклоніння до ідолів, утверджуючи в язичницькому нечесті. Потім юнака віддали в школу граматики, а потім віддав його одному славному лікарю Євфросину в медичну школу, щоб він отримав навики лікарського мистецтва.Юнак, маючи сприйнятливий розум, легко засвоював те, чого його вчили, і незабаром, перевершивши своїх однолітків, мало не зрівнявся зі своїм учителем. До того ж він відзначався доброю поведінкою, красномовством, красою і на всіх справляв приємне враження.

Святого Пантелеймона знав і сам цар Максиміан, бо жив у той час у Нікомідії. Лікар Євфросин часто приходив із ліками в царські палати мучителя до нього самого або до його придворних, тому що постачав ліки від хвороб усьому царському двору.

Коли Євфросин приходив до царя в палац, його супроводжував і юнак Пантолеон, який слідував за своїм учителем і всі дивувалися красі й доброму розуму юнака. Імператор, побачивши його, запитав звідки він і чий син?

Отримавши відповідь, цар наказав учителю швидше та якнайкраще навчити отрока всього лікарського мистецтва, висловивши бажання мати його завжди біля себе, як достойного знаходитися перед царем і служити йому.

У ті дні був у Нікомідії старець пресвітер, на ім’я Єрмолай, який, остерігаючись язичників, переховувався із небагатьма християнами в маленькому і непримітному домі.

Шлях Пантолеона, який він долав зі свого дому до вчителя і назад, лежав повз житло, в якому переховувався Єрмолай. Побачивши у віконце юнака, який часто проходить повз, Єрмолай, по обличчю і погляду, впізнав його добру душу. Зрозумівши духом, що юнака обрано стати сосудом Божим, Єрмолай вийшов одного разу йому назустріч і попросив ненадовго зайти до нього в дім.

Посадивши Пантолеона біля себе, старець запитав його про походження та про батьків, про віру та про спосіб життя. Юнак усе розповів докладно та повідомив, що його мати була християнкою й померла, а батько живий і, згідно з язичницькими законами, шанує багатьох бісів. І Святий Єрмолай запитав його:

- Ну, а ти, добрий сину? До якого боку й віри хотів би належати, батьківської чи материнської?

Юнак відповів:

- Моя мати, поки була жива, вчила мене своєї віри, і я полюбив її віру. Але батько, як сильніший, змушує мене виконувати язичницькі закони і бажає ввести мене в царський палац у чині близьких і сановних воїнів і слуг царя.

«Вір мені, я говорю тобі лише істину. Вчення і мистецтво Асклепіада, Гіппократа та Галена нікчемні, вони мало допоможуть тим, хто вдається до них. Та й боги, яких цар Максиміан, твій батько та інші язичники шанують, – суєтні і є нічим іншим, як пустослів’я і обман для нерозумних. Істинний же і Всемогутній єдиний Бог – Ісус Христос, і якщо віруватимеш у Нього, зцілятимеш усякі хвороби одним закликом Його Пречистого імені. І тепер Він – Помічник Своїм рабам: утішає сумних, зціляє хворих, позбавляє від бід і звільняє від усіх злих ворогів, не чекаючи благань тих або інших, але випереджаючи молитви і навіть порух серця.

Пантолеон вірував цим повчанням святого Єрмолая як істинним, приймаючи у своє серце. З радістю він заглиблювався в них розумом.

З цього дня Пантолеон щодня приходив до старця і насолоджувався його Богонатхненними бесідами, зміцнюючись у пізнанні істинного Бога. І коли він повертався від свого вчителя Євфросина, то, перш ніж іти додому, обов’язково відвідав старця і приймав від нього душекорисні повчання.

Одного разу трапилося йому, повертаючись від учителя, звернути трохи вбік. Там він побачив мертву дитину, вкушену величезною єхидною, яка лежала поряд. Побачивши це, Пантолеон спочатку злякався і трохи відступив, а потім подумав: «Тепер настав час випробувати та переконатися, чи істинне те, про що говорив старець Єрмолай».

Поглянувши на небо, він промовив:

- Господи Ісусе Христе, хоч я і недостойний закликати Тебе, але якщо Ти хочеш, щоб я став рабом Твоїм, яви силу Твою і зроби так, щоб в ім’я Твоє дитина ця ожила, а єхидна загинула. І негайно дитина, неначе від сну, встала живою, єхидна ж розділилася навпіл. Тоді Пантолеон, остаточно увірувавши у Христа, підвів свої тілесні та духовні очі до неба і благословив Бога з радістю й сльозами за те, що Він вивів його з темряви до світла Свого пізнання. Швидко пішов він до Святого Єрмолая пресвітера, припав до його чесних ніг, просячи Хрещення. Він розповів йому про те, що трапилося, як мертва дитина ожила силою імені Ісуса Христа і як загинула єхидна, яка заподіяла їй смерть.

Святий Єрмолай, залишивши дім, пішов із ним подивитися на здохлу єхидну і, побачивши, дякував Господу за звершене чудо, через яке Він привів Пантолеона до Свого пізнання. Повернувшись додому, він охрестив юнака в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, звершив Літургію у внутрішній своїй кімнаті й причастив його Божественних Таїн Тіла і Крові Христових.

Після Хрещення Пантолеон залишався зі старцем Єрмолаєм протягом семи днів, вивчаючи Божественні слова, які сповіщав йому старець благодаттю Христовою, як із джерела живої води, насичував він свою душу духовними плодами. На восьмий день він пішов до себе додому і батько запитав:

- Сину мій, де ти пробув стільки днів? Я непокоївся за тебе.

Святий відповів:

- Був із вчителем у царя в палаці, лікували хворого, якого цар дуже любить, і не відходили від нього сім днів, поки не повернули здоров’я.

Так казав святий, і не говорив неправду, а під виглядом притчі повідомляв істину таємничо й іншими словами. У своїх думках учителем він називав Святого пресвітера Єрмолая, під царською палатою розумів той внутрішній спокій, в якому звершувалося божественне таїнство, а хворим називав свою душу, яку полюбив Небесний Цар і яку сім днів духовно лікували.

Коли наступного ранку він прийшов до вчителя Євфросина, той запитав:

- Де ти пропадав стільки днів?

- Батько мій, купивши маєток, послав мене прийняти його і я зволікав, уважно оглядаючи все, що там є, бо воно куплене за дорогу ціну.

І це іносказання було про Святе Хрещення, яке він прийняв, та про інші таїнства християнської віри, про які він дізнався та які мали таку ціну, що перевершує всякі багатства, бо придбані кров’ю Христовою. Почувши це, Євфросин припинив свої розпитування, а блаженний сповнився благодаті Божої, носячи всередині скарб святої віри. Він дуже переймався думкою, як би йому витягнути батька з темряви ідолопоклонства й привести до світла пізнання Христа. Кожного дня, розмовляючи з ним мудрими притчами, пропонуючи батькові інші, подібні до цього, питання, примусив того сумніватися у своїх богах, помалу розуміти неправдивість і оману ідолопоклонства.

Батько вже перестав так шанувати ідолів, як шанував їх раніше, приносячи їм щоденно численні жертви і поклоніння, а почав зневажати їх і не поклонятися. Помітивши це, Пантолеон радів, що викликав у батькові сумнів щодо ідолів, хоч і не встиг зовсім відвернути його від них.

У той час до Пантолеона привели сліпого, який просив про зцілення:

- Благаю тебе, пожалій мене, засліпленого і позбавленого дорогоцінного світла. Всі лікарі, які тільки є в цьому місті, лікували мене і не принесли мені ніякої користі, а я втратив і останні проблиски світла, які міг бачити, разом зі всім моїм майном, бо багато витратив, винагороджуючи їх, та замість зцілення отримав від них тільки шкоду і втрачений марно час.

Святий заперечив йому:

- Якщо ти все майно роздав тим лікарям, від яких не отримав користі, то чим винагородиш мене, якщо отримаєш зцілення й прозрієш?

- Останнє, що у мене залишилося, – вигукнув сліпець, – з готовністю віддам тобі.

Святий промовив:

- Дар прозріння, який відкриває для тебе світло, дасть тобі Отець світла, істинний Бог через мене, недостойного раба Свого, а ти обіцяне віддай не мені, а убогим.

Почувши це, Євсторгій, батько Пантолеона, сказав йому:

- Сину мій! Не наважуйся братися за таку річ, якої ти не можеш зробити, інакше тебе висміють, невже ти насправді можеш зробити більше, ніж кращі за тебе лікарі, які лікували його й не змогли вилікувати?

- Ніхто з тих лікарів, – заперечив Святий, – не знає, який засіб вживати в даному випадку, бо величезна відмінність між ними і між моїм учителем, який відкрив мені цей засіб.

Батько, вважаючи, що він говорить про вчителя Євфросина, сказав:

- Я чув, що і вчитель твій лікував цього сліпця й нічого не зміг зробити.

- Почекай трохи, батьку, – відповів Пантолеон, – і побачиш силу мого лікування.

З цими словами він торкнувся пальцями очей сліпого, сказавши:

- В ім’я Господа мого Ісуса Христа, що просвіщає сліпих, – прозри.

Негайно відкрилися очі сліпого і він став бачити. Тієї ж хвилини батько Пантолеона Євсторгій разом із чоловіком, який прозрів, увірували у Христа, і Святий пресвітер Єрмолай охрестив їх. Вони сповнилися великою духовною радістю від благодаті та сили Христової.

Тоді Євсторгій почав знищувати у своєму домі всіх ідолів, у чому допомагав йому й син його Святий Пантолеон. Проживши після цього недовгий час, Євсторгій упокоївся у Господі.

Пантолеон же, ставши спадкоємцем дуже великого батькового майна, одразу подарував свободу рабам і рабиням, щедро нагородивши їх. Майно ж став роздавати нужденним, убогим, бідним, вдовам і сиротам. Він обходив в’язниці і, відвідуючи всіх, хто страждав у кайданах, утішав їх лікуванням і подаяниям того, чого вони потребували. Таким чином, він був лікарем не лише ран, але й убогості людської, бо всі приймали від нього невичерпну милостиню.

Саме тоді Пантолеон насправді став Пантелеймоном, тобто всемилостивим, і на ім’я і на ділі. Він надавав милість усім і не відпускав від себе нікого без подаяння або утіхи, бо убогим вручав допомогу, а хворих лікував безкоштовно. До нього стали звертатися всі мешканці міста зі своїми хворобами, залишивши решту лікарів, бо ні від кого не отримували такого швидкого і повного зцілення, як від Пантелеймона, який успішно лікував і ні з кого не брав плати. Ім’я всемилостивого і безсрібного лікаря прославляли серед народу, а інших лікарів засуджували і висміювали. Через це у лікарів до Святого виникла заздрість і ворожнеча.

Не знаючи, що через Пантелеймона діяла сила Христова і не здогадуючись, вони сповідали істину, що Пантелеймон – великий учень великого вчителя – Ісуса Христа. Але хоч вустами вони лицемірно хвалили Святого, водночас у серцях своїх від заздрості замислювали лихе і спостерігали, шукаючи за ним якоїсь вини, щоб погубити. Помітивши, що він ходить до в’язниць і зціляє там рани учеників, які постраждали за Христа, донесли про це Максиміану.

Після того цар повелів покликати до себе Пантолеона. Поки воїни вели Святого до царя, він співав слова псалма Давидового: «Боже хвали моєї! Не мовчи. Бо відкрилися на мене вуста нечестиві й вуста підступні» (Пс. 108, 1. 2) і далі з того псалма (108). Так він тілом явився перед земним царем, а духом – перед Небесним. Цар Максиміан, дивлячись на нього без гніву, лагідно почав переконувати його:

- Недобрі речі чув я про тебе, Пантолеоне. Мені говорять, що ти всіляко засуджуєш і принижуєш Ескулапа та інших богів, а Христа, Який загинув лихою смертю, прославляєш, і на Нього сподіваєшся, і Його одного називаєш Богом. Ти, мабуть, знаєш наскільки велику я звернув на тебе увагу і наскільки велику явив до тебе милість, що і в своєму палаці тебе приймаю, і вчителю твоєму, Євфросину, наказав скоріше навчити тебе лікарського мистецтва, щоб ти невідступно завжди перебував біля мене. Ти ж, знехтувавши всім цим, відійшов до моїх ворогів. Втім, не хочу вірити тому, що говорять про тебе, тому що звикли люди казати багато неправди. Ось чому я тебе покликав і хочу, щоб ти сам розповів про себе правду і викрив неправдивий наклеп заздрісників на тебе у присутності всіх і приніс, як належить, жертву великим богам.

Святий відповів:

- Ділам більше, ніж словам, треба довіряти, о царю! Тому, що істина набагато більше пізнається ділами, ніж словами. Отже, повір розповідям, що я відрікся від Ескулапа та інших ваших богів, а прославляю Христа, бо ділами я пізнав, що він Єдиний Істинний Бог.

Якщо ж тепер хочеш пізнати всемогутню силу Христову, побачиш її дію зараз же, насправді, накажи принести сюди яку-небудь людину, яка лежить на смертному ложі, стосовно якої лікарі втратили надію, і нехай прийдуть ваші жерці і закличуть своїх богів, а я закличу Бога мого, і який із Богів зцілить хворого, той хай буде визнаним Єдиним істинним Богом, а інших нехай відкинуть. Цареві сподобалася ця порада Святого й він наказав негайно знайти такого хворого.

І ось принесли на ліжку чоловіка, недужого протягом багатьох років, який не міг поворушити ні рукою, ні ногою і був неначе бездушне дерево. Прийшли і жерці, досвідчені в лікарському мистецтві, які служили ідолам. Святому запропонували, щоб він спочатку призвав свого Христа.
Святий заперечив їм:

- Якщо я закличу мого Бога і Бог мій зцілить цього розслабленого, то кого ж зцілятимуть ваші боги? Ви перші закличте ваших богів, і якщо вони зцілять хворого, то не буде потреби закликати мого Бога.

Отже, жерці почали закликати своїх богів: один Ескулавпа, другий – Зевса, третій – Діану, інші – других бісів. І довго вони вправлялися у своїх богопротивних молитвах без успіху. Святий же, побачивши їхнє марне старання, посміявся. Побачивши, що він сміється, цар звернувся до Пантолеона:
- Зціли ти, Пантолеоне, якщо можеш, цього чоловіка, закликавши свого Бога.

- Хай жерці відійдуть, – сказав Святий.

Вони відійшли. Тоді Пантелеймон підійшов до ліжка, звів очі свої до неба і виголосив:

- Господи! Вислухай молитву мою, і плач мій нехай дійде до Тебе. Не відвертай Лиця Твого від мене в день, коли я в скорботі. Прихили до мене вухо Твоє в той день, коли призву Тебе, скоро почуй мене (Пс. 101, 2-3) і яви всемогутню Твою силу перед тими, які не знають Тебе, бо все можливо для Тебе, о Царю сил!

Виголосивши цю молитву, Святий узяв хворого за руку зі словами:

- В ім’я Господа Ісуса Христа, встань і будь здоровим! І негайно хворий устав, відчув міцність у всьому тілі, зрадів і почав ходити, взявши своє ліжко, він поніс його у свій дім. Побачивши таке чудо, багато хто з очевидців увірував у Христа. Жерці ж, які служили ідолам, скреготали зубами на раба Христового і звернулися до царя з такими словами:

- Якщо він залишиться живим, то знищаться жертвоприношення богам, і нас висміюватимуть християни. Погуби його, о царю, якнайшвидше.

Тоді цар сказав Пантолеону:

- Принеси, Пантолеоне, жертву богам, щоб не загинути даремно. Адже ти знаєш, скільки людей загинуло через відречення від наших богів та через те, що не послухалися наших наказів. Хіба ти не знаєш, як жорстоко мучили старця Анфіма?

-Всі померлі за Христа, – відповів він, – не загинули, а знайшли собі вічне життя. І якщо Анфім, уже старий і немічний тілом, міг витерпіти жорстокі муки за Господа нашого, тим більше мені, юному і сильному тілом, варто безбоязно перетерпіти всі муки, на які ти мене приречеш, бо я вважатиму життя порожнім, якщо не помру за Христа, а якщо помру – визнаю це як надбання.

Цар наказав повісити голого Мученика на дереві і залізними кігтями стругати його тіло, обпалюючи ребра свічками. Він же, терплячи ці страждання, поглянув на небо і сказав:

- Господи Ісусе Христе! Предстань мені в цю хвилину, дай мені терпіння, щоб я до кінця міг витримати муки.

І з’явився йому Господь в образі пресвітера Єрмолая, прорікши: «Не бійся, Я з тобою». Негайно руки мучителів ослабли й ніби омертвіли, так що з них випали знаряддя тортур, а свічки згасли.

Побачивши це, цар наказав зняти мученика з місця мук і мовив:

- У чому сила твого чаклунства, що й слуги знемогли, й свічки погасли?

Мученик відповів:

- Чаклунство моє – всемогутня сила – Христос, Який усе творить.

Тоді Пантелеймона повели його до моря, посадили в човен, прив’язавши на шию великий камінь. Відпливши далеко від берега, вони кинули його в море, йому знову з’явився йому Христос, як і вперше, в образі Єрмолая, і зробив камінь, прив’язаний до шиї мученика, легким, як лист, так що Пантелеймон тримався з ним на поверхні моря не занурюючись, але, ніби по суші, ходив по водах, керований, як колись Апостол Петро, правицею Христовою.

Після того мучитель повелів приготувати поза містом звіриний цирк, щоб віддати мученика на поживу звірам. Усе місто зібралося на це видовище, бажаючи побачити, як прекрасного і невинно страждаючого юнака розірвуть звірі. Явився сюди і цар. Привівши Мученика, він показував йому пальцем на звірів із такими словами:

- Їх приготовано для тебе. Отже, послухай мене, збережи твою юність, пощади красу твого тіла, принеси жертву богам, інакше помреш жорстокою смертю, розірваний звірами.

Святий же виявив бажання бути роздертим звірами, ніж підкорятися такій лукавій пораді і повелінню. І його кинули звірам. Господь же і тут, явившись святому в образі пресвітера Єрмолая, стулив пащі звірів і зробив їх лагідними як овець так, що підповзаючи до святого, вони лизали йому ноги. Він гладив їх рукою, і кожен із звірів, відтісняючи один одного, намагався, щоб рука святого доторкнулася до нього. Народ же, побачивши це, дивувався і голосно вигукував:

- Великий Бог християнський! Нехай відпустять невинного і праведного юнака!

Тоді цар, сповнившись гніву, вивів солдатів із оголеними мечами на тих, хто славив Христа Бога, і вони вбили багатьох людей, які увірували у Христа. Наказав же цар убити і всіх звірів. Побачивши це, мученик виголосив:

- Слава Тобі, Христе Боже, що не тільки люди, але й звірі вмирають за Тебе!

І покинув цар місце видовища зі смутком і гнівом, а мученика кинув до в’язниці. Убитих людей забрали родичі й поховали, а звірів залишили на поживу собакам та м’ясоїдним птахам. Але і тут звершилося велике чудо, до цих звірів багато днів жодного разу не доторкнулися не тільки собаки, але й птахи, крім того, їхні трупи не мали запаху.

Цар, зрозумівши, що мученика жодним чином не можна схилити до нечестя, наказав жорстоко побити і віддати його на смерть через усічення голови, а тіло повелів кинути у вогонь. І воїни, схопивши його, повели на усікновення за місто.

Святий, ідучи на смерть, співав псалом Давида: «Багато разів бороли мене від юності моєї… але не перемогли мене. На хребті моїм орали плугарі, проклали довгі борозни свої» (Пс. 128, 2-3). І так до кінця слова псалма того. Воїни вивели Мученика з міста на відстань більше одного терена, де Господу угодно було, щоб помер раб Його. Вони прив’язали Пантелеймона до оливкового дерева. Кат уразив святого мечем по шиї, але залізо перегнулося, як віск, а тіло святого не постраждало, тому що він ще не закінчив своєї молитви.

Воїни з жахом вигукнули:

- Великий Бог християнський!

І, впавши до ніг святого, просили:

- Благаємо тебе, рабе Божий! Помолися за нас, нехай відпустяться гріхи наші, які ми заподіяли тобі за повелінням царя.

Коли святий молився, почувся голос з неба, звернений до нього із утвердженням його перейменування. Господь замість Пантолеона назвав його Пантелеймоном, явно даючи йому благодать милувати всіх, хто звертається до нього у всяких бідах і скорботах. І покликав його Господь на небо. Святий, сповнений радості, повелів воїнам, щоб усікли його мечем. Але ті боялися і тремтіли. Тоді святий звернувся до них з такими словами:

- Якщо ви не виконаєте дорученого вам, то не отримаєте милості від Христа мого.Воїни підійшли і спочатку обцілували все тіло його. Потім доручили одному воїну відсікти мученику голову, і замість крові потекло молоко. Оливкове дерево тієї хвилини покрилося все плодами. Побачивши це, багато людей, присутніх при усіченні, увірувало в Христа.

Про чудеса, що відбулися, повідомили царю, і він звелів негайно порубати те оливкове дерево на шматки і спалити разом із тілом мученика.

Коли вогонь погас, віруючі взяли тіло святого неушкодженим і поховали з честю на ближній землі схоласта Адамантія.

Лаврентій, Вассой і Провіан, які служили в домі мучени¬ка, йшли за ним здалека, бачили всі його муки і чули голос із неба, який звертався до нього. Вони написали оповіді про його життя і муки й передали святим церквам у пам’ять про мученика, на користь тим, хто читає і слухає на славу Христа Бога нашого з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Святого Пантелеймона усікли 9 серпня 306 року. У місяцеслові Василія говориться, що кров і молоко, які витекли при усіченні голови Святого, зберігалися до X ст. і подавали зцілення віруючим. Про це мовиться в грецькому пролозі XII ст. Пам’ять Святого Пантелеймона здавна особливо шанувалася на Сході. На його честь побудовані церкви IV ст. у Севастії Вірменській та Константинополі. Мощі Пантелеймона перенесено в Царгород. Звідти більшу частину їх перенесли до Парижа в Сан-Дені. Руський паломник Антоній у 1200 р. бачив його голову в Софії в Царгороді, а за свідченням Стефана Новгородця (1350 р.) У XIV ст. мощі Святого Пантелеймона спочивали у Влахернській Церкві в Царгороді. Частина мощей нині знаходиться в Свято-Пантелеймоновому монастирі на Афоні.

підготував прот. Микола Йоник 

Разом з тим, на нашу думку, безоглядне визнання та шанування цієї політичної канонізації РПЦ МП не тільки несе дуже небезпечні наслідки для УПЦ КП, але і є елементом духовної гібридної війни проти України. Саме тому, у цій статті ми спробуємо проаналізувати і дати оцінку всім аспектам «святості бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї», а також пояснити небезпеку подібного вшанування для Українського Православ’я, та загалом для України.

І. Підстави канонізації Православною Церквою та відповідність їм прославлення Миколая ІІ та його сім’ї

Коли загально звести всі чини Православної Церкви, у яких прославляються святі, ми отримаєм три підстави прославлення:

1) За праведне православне християнське життя: святителі, преподобні, благовірні, безсеребреники, блаженні і т.д.

2) Великомученики і Мученики – прийняли стражданням за свідчення віри в Ісуса Христа (віри в Бога) за часів гонінь і при спробах гонителів змусити відректися від віри;

3) Страстотерпці, або ті, що прийняли мученицьку кончину не за християнську віру, на відміну від мучеників, а від своїх близьких і (або) одновірців – в силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови. При цьому, як що ми подивимось на їх життєписи, вони наперед знали про свою смерть, але свідомо прийняли це страждання за виконання Заповідей Божих (Заповіді Ісуса Христа і Заповіді Закону Божого). [1]

1.1. Чи було життя Миколая ІІ праведним?

У Православній Церкві, принаймні у Вселенському Православ’ї, практично немає мирян, життя яких було б визнано праведним, а виключення складають виключно біблійні персонажі. Константинопольський патріарх Максим V свідчив, що «мирська людина є грішна, їй дуже важко досягнути праведності та святості. Таки люди є винятком, якій підтверджується нетлінням мощів та свідченням історичних джерел» [2, ст. 46].

Подібна оцінка цілком відповідає історичним джерелам про життя Миколая ІІ, зокрема його щоденників та іншим документам. Крім того, що він мав коханок, палив та навіть давав палити своїм дітям (це засвідчено світлинами), імператор активно захоплювався полюванням. При цьому, об’єктом його полювання були не тільки дикі тварини, але навіть звичайні птахи, коти та собаки, яких він забивав просто під час своїх прогулянок парком…. Загалом, коли користатися щоденником Миколая ІІ і архівними документами , то його жертвами стало більш 20 тисяч котів, а також багато інших тварин [3].

Проте, з рештою, така світська поведінка, яка явно не відповідає критеріям церковного прославлення в чині преподобних, була властива багатьом можновладцям, які потім були канонізовані в чині благовірний… Тому розгледимо відношення Миколая ІІ та його сім’ї до Православної Церкви.

1.2. Миколай ІІ і Православна Церква. Чи мав останні російський імператор православну свідомість.

Аналіз фактичної православності останнього Російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї займає особливе місце в питанні їх канонізації. Адже, згідно, нехай і неканонічним. але реальним законам Російської імперії, саме імператор був очільником Російської Православної Церкви. Цей факт примушує нас найперше дуже уважно подивиться на православну віру та свідомість самого Миколая ІІ, що, на наш погляд, пояснить справжнє ставлення останнього російського імператора до РПЦ.

Не дивлячись на всі приклади, які на сьогодні проводить РПЦ МП, «релігійність царської сім’ї, при всій її зовні традиційній православності, носила чітко виражений характер інтерконфесійного містицизму» [10, ст. 85]. Цей висновок випливає з багатьох фактів, зокрема широко відома холодність царської сім’ї, головним чином, цариці, до російського духовенства, що особливо яскраво виявляється в одному з листів імператриці Олександри Федорівни, які вона написала чоловіку у 1916 р.: «в Синоді одні тільки тварини» [4, ст. 227]. Як свідчить щоденник імператора та листи імператриці, вони мали найбільш відверті відносини не з представниками православної ієрархії та духовенства, а з різними містиками та магами.

Так, досить довгий час, одним з найближчих радників імператора Миколая ІІ був французький містик і окультист Нізье Антельм Філіп, який навіть подарував імператриці ікону з дзвіночком, який повинен був дзвонити при наближенні до Олександри Федорівни людей «з поганими намірами». Погляди цієї людини були настільки антихристиянськими, що навіть духовник імператриці називав її «породженням бісівських сил». При цьому, не дивлячись на заклики архієреїв РПЦ, «наш друг месьє Філіп», як його називала імператриця, залишався найбільш довіреною особою Миколая ІІ до своєї смерті 2 серпня 1905 р.

Після «месьє Філіпа», його місце друга та головного радника царської родини зайняв широко відомий у вищому світі французький спірит, маг, голова міжнародного ордена мартиністів Папюс: «На початку жовтня 1905 р Папюс був викликаний в Санкт-Петербург високопоставленими послідовниками, які дуже потребували поради через страшну кризу, яку переживала в той час Росія. Маг був негайно запрошений в Царське село. Після короткої бесіди з царем і царицею він на наступний день влаштував урочисту церемонію чаклунства і викликання духів покійних. Крім царя і цариці на цій таємничій дії була присутня одна тільки особа: ад’ютант імператора капітан Мандригка, тепер генерал і губернатор Тифлісу. Інтенсивним зосередженням своєї волі вчителю вдалося викликати духу царя Олександра III, безперечні ознаки свідчили про присутність невидимої тіні. Незважаючи на стискачий його серце жах, Микола II поставив батькові питання, повинен він або не повинен боротися з ліберальними течіями, що загрожували захопити Росію. Дух відповів: «Ти повинен незважаючи на будь що, придушити революцію, що починається. Але вона ще відродиться і буде тим сильніше, чим суворіше повинна бути придушена сьогодні. Що б не трапилося, бадьорий мій син, не припиняй боротьби». Здивований цар і цариця ще ламали голову над цим зловісним віщуванням, коли Папюс заявив, що його логічна сила дає йому можливість запобігти передбачену катастрофу, але що дія його заклинання припиниться, як тільки він сам зникне з «фізичного плану». Потім він урочисто здійснив ритуал заклинання» [5, ст. 236-237].

Не менш антиправославним виглядає і зв’язок Миколая ІІ з Распутіним, який тривав та поглиблювався до самої його смерті, незважаючи на загальну спокусу і найрішучіші протести членів родини Романових та найвизначніших людей Російської імперії: Великої Княгині Єлизавети Федорівни, яка називала Распутіна «служителем сатани», інших Великих Князів, митрополита Володимира (Богоявленського), митрополита Антонія (Вадковського), духівника царської сім’ї єпископа Феофана (Бистрова), голови уряду П. Столипіна, міністрів, державних і громадських діячів …

Варто зауважити, що першими проти Распутіна виступили не «соціалісти» і «богоборці», як про це сьогодні пишуть деякі ревнителі вшанування Миколая ІІ, а відомий, глибоко православний, письменник М. Новоселов і переконаний монархіст, друг імператора Миколая ІІ, Л. Тихомиров. Описуючи боротьбу російських православних ієрархів та державних діячів з впливом «святого старця» на царську сім’ю, безпосередній очевидець і учасник багатьох подій того часу, митрополит Веніамін (Федченко) відзначає: «…поступово почали розкриватися деякі сторони проти Распутіна. Єпископ Феофан і я переконували його змінити спосіб життя, але це було вже пізно, він йшов своїм шляхом. Єпископ Феофан був у царя і цариці, переконував їх бути обережними щодо Г(ригорія) Е(фимовича Распутіна), але відповіддю було роздратування цариці … Потім було виявлено абсолютно точні, документальні факти, єпископ Феофан порвав з Распутіним. За його дорученням я дав відомості для двору через князя О., їздив до інших, але нас мало слухали, він був сильніше. Тоді цар зажадав документи … Ніщо не змінило справи. Намагався впливати Санкт-Петербурзький митрополит Володимир, але без успіху, був за те (як говорили) переведений до Києва, де його в 1918 році вбили більшовики … Зверталися до царя члени Державної ради – марно. Впав у немилість за те саме і новий обер-прокурор Синоду О.Д. Самарін – дуже чиста людина. Відсторонений був і Л.А. Тихомиров, колишній революціонер-народоволець, а потім захисник ідеї самовладдя і друг царя. Зібралася якось група інтелігентів написати «відкритий лист» царю, але Тихомиров переконав їх не робити цього: «Все марно! Господь закрив очі царя, і ніхто не може змінити цього» [6, ст. 142]. З решти, негативну церковну оцінку впливу Распутіна на Миколая ІІ та його наслідки, як явну перешкоду канонізації, надала і Синодальна комісія РПЦ МП у 1996 р. [7, ст. 51-54]

Також, проти нормального православності вірування Миколая ІІ та його сім’ї, свідчить їх зв’язок з масонами, що, по свідченню прот. Г. Шавельського, «зробили його фаталістом, а сімейна обстановка – рабом своєї дружини» [8, ст. 296]. Крім того, відкрити в кінці ХХ ст. документі явно свідчать про масонство, як одне з серйозних джерел масонського містицизму в царській сім’ї [9, ст. 379-444]. Саме «масонська, фаталістична свідомість Миколая ІІ найбільш проявилася в його ставленні до т.зв. «Записці Павла І», у якій надається передбачення про долю останнього російського імператора. Бо тільки нерозумінням православ’я можна пояснити прийняття її як безумовного Божественного приречення, як це вирішив Микола II. Пророцтво в першу чергу завжди є попередженням про небезпеку гріховного життя, помилкової діяльності та закликом до покаяння й виправлення, але ніяк не фатумом, не свавіллям всемогутнього Бога. Якби Цар більше спілкувався з православними архієреями та священиками, а не з французькими окультистами і російськими псевдо старцями, то може бути і не надав би цій Записці безумовного значення і не зрікся б від престолу, не впав у безнадію, не діяв, повіривши в долю. Адже Православне християнство і фаталізм несумісні» [10, ст. 85].

На нашу думку, не зайвим буде відзначити і те, що в оточенні царської сім’ї завжди, і до кінця життя, були люди переважно неправославні: католики, англіканці, лютерани. У цій екуменічній атмосфері виховувався і цесаревич Олексій, чого, природно, не міг би дозволити собі жоден строго православний християнин. Тому немає нічого дивного і в тому, що цар навіть мав намір стати патріархом, але не отримав згоди російських православних архієреїв [11, ст. 146-147].

Духовний світ і інтереси Миколая ІІ переконливо характеризує література, яка його найбільш цікавіть, а також дозвілля. Так, Синодальна комісія РПЦ МП, що вивчала його щоденники, відзначає: «улюбленим чтивом Государя була світська, особливо історична література … У коло його читання входять імена О. Дюма, А. Доде, А. Конан Дойля, І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Лєскова, А. Чехова, Д. Мережковський та інші. До читання Біблії Імператор звертається вкрай рідко …» [7, ст. 62-63]. Загалом, як у часі царювання, так і після зречення, останній російський імператор абсолютно не цікавився Святоотцівською або богословською літературою, згадка про яку цілком відсутня в щоденниках. Що до дозвілля, то «Щодня Імператор акуратно записує в свій щоденник: «чудовий день» – прогулянка – обід – читання художньої чи історичної літератури – гра в кості або карти – дощ – обідня – прогулянка – і так далі ..» [7, ст. 67].

Ще одним маркером, який також дуже точно характеризує релігійність Миколая ІІ, є його ставлення до молитви, зокрема православного богослужіння. Як свідчать щоденники останнього російського імператора, богослужіння відбувалося швидко і з значними скороченнями [12, ст. 618]. Наприклад, літургія на Трійцю, разом з вечірньою та уклінними молитвами, займає менше двох годин [12, ст. 636].

Не менш негативним, попри всі підписані Миколаєм ІІ акти канонізацій початку ХХ ст. та традиційні пожертви на церковні нужди, було ставлення останнього імператора до проблем Російської Православної Церкви, главою якої він був згідно законам Російської імперії.

На момент коронації Миколая ІІ, Російська Православна Церква, не дивлячись на державну підтримку, перебувала у глибокій кризі, яка була викликана майже двохсот річним керуванням за протестантським зразком, коли її очолював мирянин (імператор) і фактичну підпорядкованість обер-прокурорам, царським фаворитам, що виразилася в їх втручанні в будь-які, в тому числі в чисто внутрішнє-церковні справи. Таке положення викликало явну занепокоєність більшості російських архієреїв, викладачів православних семінарій та академій, які розуміли всю небезпеку подобного становища. Але Миколай ІІ та його найближче оточення не бажали бачити проблеми. Характеризуючи реальне розуміння останнім російським імператором потреб Церкви, митрополит Веніамін (Федченко) писав: «Панування держави над Церквою в психології царських і вищих кіл дійсно було до загальної біди» [6, ст. 139].

Навіть у кризисний час першої російської революції, Миколай ІІ, коли ієрархи РПЦ закликали його дати згоду на скликання Помісного Собору, на якому планувалося поставити законного патріарха, згідно 34-му апостольському правилу, імператор написав 31 березня 1905 року на доповіді Святійшого Синоду про скликання Собору: «Визнаю неможливим зробити в час, які нині переживаєм, настільки велику справу» [13, ст. 57], а царський указ від 17 квітня 1905 року про «зміцненні основ віротерпимості» готувався імператорським урядом без будь-якої участі православних ієрархів та Святійшого синоду. Внаслідок цього, Російська Православна Церква виявилася єдиною з усіх релігійних об’єднань імперії, яка за новими законами не отримала ніяких свобод, так і залишившись державним «Відомством».

Описуючи положення Російської Православної Церкви перед І Світовою війною, а фактично до зречення Миколая ІІ, архієпископ Іларіон Троїцький (прославлений Московським Патріархатом як святомученик і сповідник) констатує: «Перед початком війни Церква в Росії була принижена до крайності … Церковне життя в новому законодавстві абсолютно не виділена з кола повноважень представницьких установ. І тепер юридично обговорювати і вирішувати багато питань навіть внутрішньо  церковного життя отримали право і Фрідман, і Чхеїдзе. Поневолення Церкви державою досягло остаточного розвитку. … Роки йшли за роками … становище Православної Церкви ставало нестерпним. Церковне життя приходило все в більший і більший розлад. … Ставлення царської династії до Православної Церкви – це історичний приклад невдячності … Жахливою ганьбою і тяжким всенародним лихом закінчується петербурзький період російської історії» [13, ст. 57-60].

Навіть у самому факті зречення Миколая ІІ є явний факт нехтування своїми обов’язками по відношенню до РПЦ. Будучи її очільником, якій обов’язувався: «за власним духовним потягам Нашим, і по силі Основних законів першим охоронцем у Вітчизні Нашої інтересів і потреб Церкви Христової» [14, ст. 79], фактом свого зречення він обезголовлює те Тіло, яке очолював, хай навіть неканонічне, і яке було доручено йому захищати. При цьому немає ніяких свідчень, що Миколай ІІ перед цім розмовляв, або спробував розмовляти з російськими ієрархами.

Також, у певній ступені, оцінку діяльності Миколая ІІ не тільки як державного діяча, а і як очільника РПЦ, надав Святіший Синод у своїм Зверненні від 9 (23) березня 1917 року з приводу зречення імператора і відмови Великого князя Михайла Олександровича прийняти владу. У цьому Зверненні Синод не виявив жалю ні з приводу того, що сталося, ні навіть в відношенні арешту колишнього російського імператора і тим ясно показав свою негативну оцінку загальній діяльності Миколая II.

Підсумовуючи все вище викладене, неможливо не погодитися з висновком Комісії Священного Синоду РПЦ МП з канонізації, який був зроблений в 1996 р.: «Підводячи підсумок вивченню державної та церковної діяльності останнього Російського Імператора, Комісія не знайшла в ній достатніх підстав для його канонізації» [7, ст. 5].

Отже, життя і діяльність Миколая ІІ та його сім’ї не дають підстав для канонізації, але, як спробують доказати деякі його шанувальники, ці підстави дає їх «гибель від руки богоборців».

ІІ. Зречення і гибель Миколая ІІ. Церковний аспект трагедії що до можливої канонізації в чині мученика або страстотерпця

Викладені вище обставини життя і царювання загалом не викликають суперечки що до неможливості канонізації Миколая ІІ. Саме тому, прибічники церковного вшанування стверджують: саме добровільність зречення, поведінка під час арешту, а також сама страта – є підставою для прославлення останнього російського імператора в чині мученика або страстотерпця.

Разом з тим, є певні особливості чисто російського церковного сприйняття царської (імператорської) власті, які, по нашому міркуванню, загалом роблять неможливим канонізацію Миколая ІІ.

2.1. Російська церковна сакралізація царської (імператорської власті) та зречення трону – як перешкода канонізації Миколая ІІ.

Приймаючи рішення про канонізацію останнього російського імператора Миколая ІІ, архієрейський синод РПЦЗ, а потім і Московського Патріархату, практично покинув по-за увагою такий важливий факт, як особлива церковна сакралізація російської монархії і особи імператора в дореволюційній РПЦ, яка не має аналогів у історії Православної Церви. Але саме вона є чи не основною перешкодою церковного прославлення Миколая ІІ.

Початком сакралізації царської власті в Московії і далей у Російській імперії, потрібно вважати події 1613 р., а саме клятву при зведенні на трон першого з династії Романових. Отже, Великий Московський собор 1613 р. постановив: «Заповідаємо, щоб обранець Божий, Цар Михайло Федорович Романов був родоначальником Правителів на Русі з роду в рід, з відповідальністю в своїх справах перед Єдиним Небесним Царем. І хто ж піде проти цього соборного постановлення – Цар чи, патріарх чи, і кожна людина, та буде проклята цією постановою в цьому житті і в майбутньому, бо відлучений буде він від Святої Трійці» [15, ст. 22-74].

Як бачимо, цей державно-церковний акт помазання на царювання, накладає цілком конкретну канонічну відповідальність за збереження та переємність самодержавної монархії в Російській державі на всіх без виключення, у тому числі – на царя (імператора). Це дуже важливий момент, до якого ми ще повернемось, коли будемо розглядати саме зречення Миколая ІІ.

Церковна сакралізація царської (імператорської) влади в Росії отримала своє законодавче продовження в часі царювання Петра І, коли 25 січня 1721 р. був виданий «Указ про створення Священного урядового синоду», згодна з яким російські імператорі робилися очільниками РПЦ. При цьому, усі члени синоду приносили особливу присягу, у якій визнавали російського монарха «вищим суддею» (Исповедую же с клятвою крайняго Судію Духовныя сея Коллегіи быти Самаго Всероссійскаго Монарха Государя нашего всемилостивейшаго). Отже, актам Петра І, російські імператори додали до своєї церковної сакралізації не просто відповідальність за Православну Церкву в імперії, а й, нехай і антиканонічнє, очолили її.

І, з решти, остаточна церковна сакралізація російської монархії з боку «Священного урядового синоду» відбулася у часі царювання імператриці Катерини ІІ, коли по її наказу у «Синодик Неділі Православ’я» був доданий 11 анафематизм: «Помышляющим, что Православные Государи возводятся на престол не по особенному о них Божию благоволению и что при помазании дарования Святого Духа к прохождению великого царского служения на них не изливаются, и вследствие сего дерзающих на бунт и измену – анафема».

Таким чином, вже до кінця XVIII ст., у Російської Православної Церкві склалася особлива церковно-юрисдикційна сакралізація царського служіння, а особа імператора набула особливого змісту не тільки в державному, але і церковному плані. І хоча сьогодні деякі богослови Московського Патріархату, для виправдання політичної канонізації сім’ї Романових, спробують доказати, що канонічний статус помазання на Царство православного государя не був визначений в загальних церковних канонах; що «соборна клятва 1613 р.» дуже суперечлива з богословського і церковно-канонічного боку; що церковна реформа Петра І та уведення Катериною ІІ «11 анафематизму» критикувалося та визнавалася неканонічним іншими Православними Церквами, зокрема тими, які діяли в православних монархічних країнах (Сербії, Румунії, Греції), їх доводи не представляються переконливими. Позаяк, ці акти не тільки визнавалися законними в Російській Православній Церкві у часі царювання та зречення Миколая ІІ, але і визнавалася їх юрисдикційне-канонічна законність з боку Вселенського Православ’я. Бо їх критика з боку всіх інших Православних Церков, а також неприйняття для власного вжитку, не перепинило євхаристичного спілкування Вселенського Православ’я з РПЦ.

Отже, ми можемо зробити висновок: зречення трону Миколаєм ІІ ми повинні розглядати виключно через призму особливої російської церковної сакралізації монарха (і монархії). І ось тут ми маємо вельми цікавий малюнок.

Церква благословляє імператора і його меч – щоб їм він захищав її від фізичних ворогів. Сакральне помазання імператора на царство, особливо у світлі російського церковного чину коронації й помазання, означає послання йому дару допомоги благодаті в управлінні державою. І хоча «помазання на царство» не входить в традиційне число церковних таїнств, проте також вимагає від помазаника відповідної зігрівання (2 Тім.1:6) цього дару, «щоб не відступила від нього благодать Божа». Тому, відрікаючись від престолу, цар зрікається самого дару помазання і робиться порушником церковної клятви. У випадку ж з Миколою II ситуація ще серйозніша. Бо Миколай ІІ не тільки прямо порушив рішення і клятви «Великого Московського Собору 1613 р.», а і потрапив під «11 анафематизм», адже в своєму акті зречення написав: «Заповідаємо Брату Нашому керувати справами Державними в повному і непорушним єднанні з представниками народу в законодавчих установах на тих засадах, котрі будуть ними встановлені, принісши в тому непорушним присягу». Цім останній російський імператор власноруч знищив самодержавство та залишив РПЦ без очільника, тобто порушив клятву, яка була освячена Російською Православною Церквою. Через це його зречення відповідає не відходу священнослужителя на спокій, коли зберігається право служіння, і навіть не просто зняття з себе сану, але знищення самого цього служіння в Російській імперії.

«Фактом є те, що перш, ніж російський народ відрікся від монархії, від неї відрікся останній Цар: відрікся не просто від своєї особистої влади, а й взагалі від самого принципу монархії. У минулі епохи історії православ’я бували монархи, що йшли з престолу (як вимушено, так і через добровільний потяг до чернецтва). Але ніхто з них не забирав з собою сам принцип монархічного устрою суспільства, не покидав Православну Церкву обезголовленою» [10, ст. 90].

Крім того, навіть з точки зору монархістів, «зречення Миколая ІІ мало серед інших наступні фатальні наслідки для імперії. Він, не забезпечивши виконання найважливішого в цій винятковій ситуації закону Російської імперії – безумовного успадкування престолу (стаття 37), своїм (і за Спадкоємця) зреченням, останній імператор відкрив пряму дорогу до встановлення революційної диктатури. Бо цім актом Миколай ІІ звільнив армію і народ від присяги, створив у свідомості народу таку порожнечу, де і закрутилася воронка, що втягнула в себе вже всю Росію. Зречення не стільки було викликано «хвилею революційного підйому», скільки само породило його» [10, ст. 165]. Таку саму оцінку зреченню Миколая ІІ надав переконаний монархіст, митрополит Нижегородський Миколай (Кутєпов), коли відмовився підписати акт про канонізацію останнього російського імператора: «Коли всі архієреї підписували акт канонізації, я помітив біля свого підпису, що підписую все, крім третього пункту. У третьому пункті йшов цар-батюшка, і я під його канонізацією не підписувався. … він державний зрадник. … він, можна сказати, санкціонував розвал країни. І в іншому мене ніхто не переконає. Що він повинен був робити? Він повинен був застосувати силу, аж до позбавлення життя, тому що йому було все доручено. Він вважав за потрібне втекти під спідницю Олександри Федорівни. Ну вибачте!» [16, ст. 11].

Отже, у світлі юрисдикційно-канонічного права РПЦ, (діяло до зречення імператора 1/15 березня 1917 р. та відповідного звернення Священного урядового синоду РПЦ від 9/23 березня 1917 р.) та державного права Російської імперії, Миколай ІІ виявляється злочинцем, до якого навіть можна вжити  таку норму як анафема.

Така жорстка оцінка цілком логічна, бо Церква дала Миколаю ІІ освячений імператорський послух – Миколай ІІ, не радячись із Церквою, цей послух з себе зняв. За церковними канонам за це мусить бути накладена єпитимія, тобто покарання. При цьому, добровільно відрікшись від його найпершого християнського обов’язку, він пізніше лише шкодував про це як помилку, але не як про гріх, найбільший для царя, і не приніс в ньому публічного (хоча б письмового) покаяння.

Слід також мати на увазі, що християни, які відрікалися, не витримавши тортури, завжди іменувалися такими, що відпали, і в разі їх покаяння відправлялися в розряд тих, хто кається та не допускалися певний час до Євхаристії. Тому сучасна канонічна практика Вселенського Православ’я, зокрема і Московського Патріархату, що до прославлення новомучеників, чітко визначає: коли людина відмовилася (добровільно або через тортури) від віри або священичого сану, здійснила інший канонічний злочин, така людина не може бути прославлена, навіть коли пізніше була страчена комуністичною владою. Ба більше, Московська Патріархія, на підставі нових документів, які свідчили про зречення віри або інших проступків, викреслила з списку вже прославлених новомучеників десятки осіб.

Але навіть коли Миколай ІІ, вже після зречення та арешту, у останні місяці життя, приніс покаяння, цього зовсім недостатньо для канонізації. Дуже багато людей, потрапляючи у важкі життєві обставини, змінювалися і перед смертю каялися, але зовсім небагатьох і не в силу цього факту Церква зараховувала до лику святих (розкаявся на хресті розбійник, прийнятий Самим Христом, – особливий випадок). Степан Разін, наприклад, перед стратою у всіх просив вибачення і сам всіх (без винятків) пробачив і помер, з християнської точки зору, як праведний розбійник. Але ніхто, у тому числі РПЦ МП, не збирається його канонізувати. Можна лише дякувати Богові, що дав людині покаятися, постраждати за свої гріхи і таким чином знайти спасіння. І кара Миколи II, звичайно ж, зовсім не є підставою для його прославляння, але дозволяє сподіватися на спасіння, «хоча, на відміну від інших, залишається невідомим найголовніше, – усвідомив він свої гріхи, особливо перед народом і Росією, і чи розкаявся в них в кінці свого життя?» [10, ст. 101].

Таким чином, можна зробити  наступний висновок: Зречення Миколая ІІ, згідно діючим на той час церковно-юрисдикційним канонічним актам РПЦ що до сакралізації монархії, а також законів Російської імперії, було канонічним та державним злочином, який робить неможливим його церковне прославлення.

2.2. Чи відповідає традиції Православної Церкви канонізація Миколая ІІ у чині мученика або страстотерпця?

Для політичної доцільності, РПЦЗ та РПЦ МП, проігнорувавши юрисдикційно-канонічну сакралізацію царської (імператорської) влади, що була в Російській Православній Церкві до березня 1917 р., усе ж пішли на канонізацію Миколая ІІ. Перша – у чині мученика, друга – у чині страстотерпців. Тому, спробуємо відповісти на наступне питання: Чи є можливими церковне православне прославлення останнього російського імператора в цих чинах святості?

2.2.1. Чи був Миколай ІІ мучеником?

Питання про церковне прославлення Миколая ІІ і його сім’ї в чині мучеників. вперше підняла Російська Православна Церква Закордонна ще в 50-х – 60-х роках ХХ ст. Підставою для цього зробилася книга протоієрея Михайла Польського «Нові мученики Російські», у якій він кардинально переробив традиційні принципі канонізації в чині мучеників [17]. Так, виходячи з визнання «радянської влади» в СРСР по суті антихристиянської, вважав «новомучениками російськими» всіх православних християн, убитих представниками державної влади в Радянській Росії [18, ст. 136-137]. Причому в його трактуванні, християнське мучеництво змиває з людини все раніше здійснені гріхи [19, ст. 535].

Разом, не дивлячись на лобіювання РПЦЗ, подібний підхід до визначення саме християнського мучеництва був дуже критично зустрінутий не тільки Вселенським Православ’ям загалом, а і Московському Патріархаті, зокрема Комісією по канонізації, яку очолював митрополит Ювеналій (Поярков). Такий підхід цілком відповідає богослов’ю Православної Церкви, адже для прославлення в даному чині святості необхідно постраждати саме за засвідчення своєї віри в Христа, чого в випадку смерті Миколая ІІ і його сім’ї явно не було.

Отже, можемо впевнено зробить висновок, що мучеником Миколай ІІ і його сім’я не була, а прославлення у цьому чині, яке здійснила РПЦЗ у 1981 р., не може бути прийнятним.

2.2.2. Зречення Миколая ІІ та його життя після цього. Чи був Миколай ІІ страстотерпцем?

Московська Патріархія, не знайшовши підстав для канонізації Миколая ІІ (і його сім’ї) як мучеників, обрала варіант прославлення у чині «страстотерпців». Як ми вже відзначали вище, страстотерпці – це люди, які страждали за виконання заповідей Божих і прийняли мученицьку кончину від своїх близьких і одновірців – в силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови і прославляються за непротивлення, високе терпіння і волю. Але їх вбивство не було пов’язане безпосередньо з їх вірою. При чому, як заявив член Синодальної комісії по канонізації РПЦ МП протоієрей Георгій Митрофанов, «чин страстотерпців з давніх-давен застосовується тільки по відношенню до представників великокнязівських і царських родин».

При цьому, обґрунтовуючи своє рішення, РПЦ МП вказує, що «В богослужбовій і житійній літературі Російської Православної Церкви слово «страстотерпець» стало вживатися стосовно тих російських святих, які, наслідуючи Христа, з терпінням переносили  фізичні, моральні страждання і смерть від рук політичних супротивників. В історії Російської Церкви такими страстотерпцями були святі благовірні князі Борис і Гліб (+1015), Ігор Чернігівський (+1147), Андрій Боголюбський (+1174), Михайло Тверській (+1319), царевич Димитрій (+1591)» [20].

Однак, серед перерахованих митрополитом Ювеналієм «страстотерпців», ми не знаходимо прикладів, які б реально відповідали ситуації, що склалася з зреченням і смертю Миколая ІІ.

Так, як що звернутися до історії, Андрій Боголюбський та Михайло Тверський не зрікалися княжого уряду та були забиті неочікувано, чисто по політичним підставам (перший – через заколот найближчих осіб; другий – при спробі отримати «ярлик на княжіння у хана Узбека» через осудження ханським судом). Царевич Димитрій, коли навіть прийняті версію, що його вбили, не був царем, прожив тільки вісім років та навіть не міг, через свій вік, приймати обдумані рішення і впливати на свою долю.

Що стосується св. Ігоря Чернігівського, то він також не зрікався уряду, був примусово пострижений в ченці, а потім, вже ченцем, забитий у часі заколоту киян. Єдине, що відповідає чину страстотерпців, це його відмова від подальшої боротьби за владу та покора життю в чернецтві. Але, у даному випадку, ми маємо дійсно приклад глибокого набожного життя в монастирі, якого, про що ми ще будемо казати, не було у Миколая ІІ.

Реально, кали ми будемо займатися порівнянням, найбільш ситуації з Миколаєм ІІ відповідає життя св. страстотерпців Бориса і Гліба. Але, навіть попри те, що життя князів Бориса і Гліба було святим, чого не можна сказати про життя .останнього російського імператора, маємо дуже багато розбіжності.

По-перше, Борис і Гліб були скоріше княжичи, ніж князі (Борис підкреслював, що готовий слухатися свого старшого брата Святослава: «будь мені батьком і володарем»). Борис і тим більше Гліб відповідали тільки за самих себе: відповідальність за народ (а тим більше за Церкву) ще не лежала на них. А ось Миколай ІІ вже мав повноту влади і повноту відповідальність  за народ імперії і був очільником РПЦ.

По-друге, князі своєю відмовою позбавили Київську Русь від міжусобної війни; Цар – навпаки, відкрив для неї дорогу (про що ми вже казали вище). Тому, якщо судити за наслідками, зречення Миколая ІІ не дуже схоже на вчинок древніх князів.

По-третя, коли прийняти версію, що, через політичні обставини, Миколай ІІ «недобровільно відрікся, він був змушений це зробити. Він використовував всі можливості для збереження традиційної влади в Росії, але генерали зрадили його. Він особисто обдзвонював штаби фронтів і питав командувачів – чи підтримають вони його. І лише переконавшись, що армія його не підтримає – прийняв зречення … Але в такому разі між Миколаєм і Борисом з Глібом відмінність ще більше. Вони відмовилися ціною життя своїх дружинників сходити на київський престол. Дружинники просили Бориса повести їх на Київ і силою добути для нього княжий престол – Борис відмовився. Миколай сам просив армію піти на Петроград і захистити його престол – армія відмовилася . Різниця все ж відчутна» [10, ст. 167]. Отже, св. Борис, маючи дружину батька, цілком міг не тільки боротися, але і розраховувати на перемогу, чого, як стверджують документи, повністю був позбавлений Миколай II ще до свого зречення [21, ст. 41]. Те, що зречення відбулося вимушено, каже і запис у щоденнику останнього російського імператора: «28 лютого. Ліг спати в 3 ¼, бо довго говорив з М. І. Івановим, якого посилаю до Петрограда з військами наводити порядок» [12, ст. 625].

З решти, думка про те, що Церква прославила свого часу князів-страстотерпців за їх насильницьку смерть, є наслідком скоріше самонавіювання, ніж фактів дійсності. Уже в кінці ХΙХ в. один з кращих російських агіографів, професор Є. Голубинський вважав ці судження неспроможними, вказуючи, що «в самій історії зарахування Бориса і Гліба до лику святих абсолютно ясно дається знати, що вони зараховані до лику святих не як страстотерпці, а як чудотворці», причому слід нагадати, що в загальних канонах Православної Церкви страстотерпців, як окремого християнського подвигу, не існує. Він завжди є частиною подвигу мучеників.

Таким чином, у факті зречення Миколая ІІ маємо цікаву колізію: або він дійсно зрікся добровільно, чим автоматично порошив юрисдикційну сакралізацію царської (імператорської) влади в Росії та державний закон про престолонаслідування, що робить його канонізацію дуже сумнівною; або зрікся вимушено, але в цьому випадку сам акт зречення не несе в собі морально-християнського сенсу.

Розуміючи всі юридично-канонічні колізії, зв’язані з фактом зречення Миколая ІІ, РПЦ МП висунула тезис про те, що останній російський імператор пішов на явне порушення юрисдикційних актів РПЦ і законів Російської імперії через бажання уникнути громадянське протистояння та, навіть, йому був передвіщений мученицький вінець. Це, по логіцизму певної групи, тлумачить усі події зречення: імператор відрікся від престолу без опору, щоб не противитися волі Божої

Але, як що взяти до уваги гіпотезу про те, що «Миколаю ІІ була передвіщена його доля», то останній період його життя викликатиме серйозні питання що до християнського благочестя. Отже, розглянемо як і чим жив Миколай ІІ після зречення та арешту.

Відразу треба відзначити той факт, що Головне слідче управління Генеральної прокуратури Російської Федерації, яке розслідувала справу про вбивство Миколая ІІ, його сім’ї та оточення, на підставі багатьох документів, переконливо доказала: Ніякого плану вбивства останнього російського імператора, а ні Часовий Російський уряд, а ні центральний уряд більшовиків не мали. Від початку планувався виїзд родини Романових у Англію, але там, не дивлячись на готовність Германії пропустити транспорт, відмовили. Потім, вже радянський уряд, збирався перевезти Миколая ІІ з сім’єю у Москву і, після суду, навіть видати німцям. Тому, якщо відкинути всі гіпотези, документи явно свідчать: Розстріл сім’ї Романових та їх слуг був приватною ініціативою т.зв. «Уралсовета», бо, як свідчать документи справи, на 16 липня 1918 г., «Санкції Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету на розстріл родини Романових Голощокіним отримати не вдалося» [22]. З рештою, стихійні вбивства «класово чужих» розпочалися вже з березня 1917 р., а після «жовтневої революції» прийняли масовий характер…

Сам факт розстрілу Миколая ІІ, його сім’ї та оточення аніяк не дає можливості казати про його як про сакральний усвідомлений подвиг самопожертви. Адже «революціонери», які прийшли до влади в результаті жовтневого перевороту, ненавиділи все, що не вкладалося у їх рамки «пролетарської диктатури», у тому числі і монархію. Вбивств з цього мотиву, і не менш страшних, в той час була безліч. Варто згадати, що першим розстріляли Великого князя Михайла, про канонізацію якого, не тільки як князя-страстотерпця, а і загалом як жертви більшовицької влади, питання в РПЦ МП (і РПЦЗ) не ставиться, що є ще одним свідченням політичної, а не церковної мотивації ідеї канонізації царської сім’ї. Також відомо, що смерть Миколая ІІ, його сім’ї та оточення, у церковному розумінню була «нагла», тобто вони не знали, як мінімум, що їх готуються стратити в цей день.

Навіть коли прийняти як факт, що Миколая ІІ вбили атеїсти-богоборці, носії «асимільованої» свідомості, тобто по термінології РПЦ МП, – безнаціональної, скалярної свідомості, які втратили всякі людські коріння і положення в церковному світі, ми не можемо сакралізувати цю трагедію церковним прославленням. Бо тоді потрібно канонізувати: і Колчака, і Краснова, і ще тисячі і тисячі тих православних генералів, рядових, селян, фабричних робітників, страчених атеїстами, яких дійсно можна трактувати як «богоборців».

Проте,  уявімо, хоча про це не маємо жодних даних, що Миколай ІІ знав про масові вбивства, погроми і т.д., які, як вже відзначалося вище, розпочалися практично відразу після переходу влади до Часового уряду, а особливо – після «жовтневої революції». У цьому випадку, він міг цілком передбачити і свою долю, і долю своєї сім’ї. Тобто – певним чином наслідувати подвиг св. благовірного Ігоря Чернігівського, поставив себе під знак неминучої смерті, день і час якої йому невідомі.

З історичних документів ми знаємо, що християни, які знали про свою неминучу смерть, проводили свій час у молитвах, намагаючись максимально підготувати себе до зустрічі з Богом. Це стосується і новомучеників, які прийняли катування і смерть у радянських та нациськіх таборах. Чи було життя Миколая ІІ після зречення та арешту подібним?

Ми свідомі того, що будь яке обмеження свободи, особливо коли воно зв’язано з невизначеністю долі, неминуче викликає моральні страждання та певне переосмислення своїх учинків. І хоча режим зневолення Миколая ІІ та його сім’ї був надзвичайно м’яким, що особливо підкреслювали ще радянські історики, це, все ж було зневолення. Тому нам видається цілком природним, що з часом Миколай ІІ почав шкодувати про зречення трону, навіть що це  «зробилося причиною його глибокої душевної туги і морального страждання» [23, ст. 73]. Більш цікавим є інший факт – чи відбилося це страждання та шкодування на зміні його життя в церковній парадигмі? На щастя, збереглося багато документів, найперше щоденники самого Миколая ІІ, які допомагають нам відповісти на це питання.

Так, на наступний день після зречення, коли вирішувалася доля Російської імперії, Миколай ІІ проводить не в храмі, не в молитві, навіть не читанням Біблії або творів Святих Отців, а тратить час за читанням книги про Юлія Цезаря [12, ст. 625]. Уже підписав зречення, коли вже відомі його негативні наслідки (відмова Великого князя Михаїла прийняти владу, арешт), він місяць тільки «ходить до обідні», і лише 1 квітня 1917 р., у Велику Суботу причащається Крові Христової. Також, як свідчать історичні документи, бувший імператор не намагається навіть потрапити в якийсь православний монастир, а бажає провести час до Установчих зборів у курортним палаці Криму: «28.07.1917. А ми все ж розраховували на тривале перебування в Лівадії». Загалом, як що уважно подивитися щоденник Миколая ІІ у світлі «подвигу благовірності», він є вельми далекий від традиційно-церковного уявлення про поведінку християнина, коли він знає, що напереді, раніше або пізніше, його очікує страта. Така людина не проводить вечори в карткових іграх, не записували в своїх щоденниках радісні враження від виграних партій, а список книг, які він читає для себе і для своєї сім’ї в ув’язненні, викликає велике здивування. Тут не тільки немає жодного святоотцівського творіння, але навіть Біблія згадується всього кілька разів. Останньою книгою, яка згадується в його щоденнику під 28 червня ст.ст. – це «8 том Салтикова–Щедріна».

Отже, відкрити документи, у тому числі й щоденники Миколая ІІ, переконливо доводять, що ні він, ні його сім’я не здогадувалися про свою можливу страту. Є прями свідчення: До останнього моменту вони прагнули виїхати за кордон, сподівалися на еміграцію в Англію. Власне такий самий висновок зробила і Синодальна комісія по канонізації РПЦ МП [7, ст. 58], і Головне слідче управління Генеральної прокуратури Російської Федерації у 1998 р. [22].

Також звертає на себе серйозну увагу і той факт, що ряд прославлених у РПЦ МП святих, «ні святий Патріарх Тихон, ні святий митрополит Петроградський Веніамін, ні святий митрополит Крутицький Петро, ні святий митрополит Серафим (Чичагов), ні святий архієпископ Фадей, ні святий архієпископ Іларіон (Троїцький), ні інші нині прославлені нашою Церквою ієрархи, новомученики, які знали значно більше і краще, ніж ми тепер, особу колишнього Царя – ніхто з них жодного разу не висловив думки про нього, як святого страстотерпця (а в той час про це можна було заявити в повний голос)» [10, ст. 119].

Таким чином, можна зробити наступний висновок: Канонізація Миколая ІІ та його сім’ї не відповідає православному прославленню в чині мученик або страстотерпець.

2.3. Кілька слів про церковне прославлення сім’ї Миколая ІІ та його оточення.

Російська Православна Церква Московського Патріархату, як і Російська Православна Церква Закордонна, церковно прославила, разом з Миколаєм ІІ, його сім’ю та тих слуг, які прийняли смерть разом з ним.

Церковне прославлення сім’ї та оточення Миколая ІІ, які були страчені разом з ним (найперше РПЦЗ), викликає чи не найбільше питань у Вселенському Православ’ї. Це викликано рядом підстав як юридичного, так і канонічного характеру.

Так, а ні імператриця, а ні діти Миколая ІІ, на момент страти, не підпадали під юрисдикційну сакралізацію РПЦ, ні під закон про престолонаслідування відповідно законів Російсько імперії. Останнє легко перевірити, як що подивитися «Акт про престолонаслідування від 5 квітня 1797 р.» [24, л.16-17]. Бо дружина загалом не мала право наслідувати трон, а доньки – тільки опосередковано, імператорами мали право стати тільки їх діти при рівнозначному шлюбі та певної згоди та умовах. Що до наслідника престолу, цесаревича Олексія, то на момент страти він вже не мав прав на трон, адже Миколай ІІ зрікся і за нього. Крім того, Олексій був ще неповнолітнім і не міг приймати власні рішення.

Крім того, згідно законам Російської імперії, а також юрисдикційному канонічному праву, а ні дружина, а ні спадкоємець, а ні доньки, не мали законного слова в рішенні Миколая ІІ про зречення, передачу влади та долю імперії. Однак, доля сім’ї, без її згоди, була жорстко прив’язана до долі Миколая ІІ. Отже, вибору долі, який міг би бути при визначенні церковного прославлення, вони не мали. Але, саме добровільний вибір долі, є однією з головних підстав канонізації. Як відзначають деякі дослідники, «канонізація сім’ї бувшого імператора Миколая ІІ, дає формальні підстави для канонізації всіх родин, які потерпілі тільки за те, що були родичами репресованих (страчених або замордованих) радянською владою від 1917 і до 1992 року» [10, ст. 205]

Ще більш проблематичне питання про прославлення оточення (слуг) сім’ї Миколая ІІ. Навіть Синодальна комісія по канонізації, прийшла до висновку, що «не представляється можливим остаточне вирішення питання про наявність підстав для канонізації цієї групи мирян, що за обов’язком своєї придворної служби супроводжували Царську Сім’ю», бо відомостей про широке поіменне молитовне поминання цих слуг віруючими немає, крім того, немає відомостей про їх релігійне життя та особисте благочестя» [20].

Також досить дивно, що не було ніякого церковного прославлення тих придворних, які були примусово видалені від родини Романових, а потім страчені. На нашу думку, цей факт досить повне свідчить про політичний вибірковий політичний підхід до церковного прославлення, здійснений РПЦ МП та РПЦЗ.

Отже, надивлячись на нелюдську жорсткість більшовиків, яка не має виправдання, немає жодних підстав для церковного прославлення загиблої сім’ї та оточення бувшого російського імператора Миколая ІІ.

ІІІ Історичні перипетії церковного прославлення Миколая ІІ. Чому це виключно політична канонізація

3.1. Історія та справжні підстави канонізації Миколая ІІ в РПЦЗ

Як вже відзначалася вище, питання про церковне прославлення бувшого російського імператора Миколая ІІ, а тим більше його сім’ї, ієрархами Російської Православної Церкви після його смерті не ставилося. Хоча патріарх Тихон та інші єпископи визнавали розстріл родини Романових (загалом, а не тільки бувшого імператора) злочином, але закликали виключно відправляти панахиди, як і за інших жертв більшовицького терору. І хоча деякі сучасні російські історики вважають подібний підхід до церковного прославлення останнього російського імператора вимушеним, продиктованим умовами перебування патріарха Тихона з частиною керуючого єпископату в Москві й Санкт-Петербурзі, які контролювалися більшовиками, такий підхід не відповідає історичній правді. Адже патріарх Тихон неодноразово різко критикував радянську владу.

Однак, вже на початку 20-х років ХХ ст., у еміграції виявилися  багато російських архієреїв, які, з огляду на політичне становище, вже 2 грудня 1920 р. отримали грамоту Священного синоду Константинопольського патріархату з дозволом «виконувати для російських православних біженців все, що потрібно Церквою і релігією для розради і підбадьорення православних російських біженців», дозволялося «утворити для пастирського служіння тимчасову церковну комісію (Епітропію) під керівництвом , Вселенської Патріархії для нагляду і керівництва загальним церковним життям російських церковних колоній, в межах православних країн.». А у листопаді-грудні 1921 року було проведено Перший Закордонний («Карловацький») Собор Російської Православної Церкви Закордонної. На ньому Предстоятелем церкви обрано колишнього митрополита Київського та Галицького Антонія (Храповицького). Цілком природно, що РПЦЗ, знаходячись на непідконтрольній більшовикам території, особливо після формального розриву з Московською Патріархією у 1927 р., мала всі можливості для канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї.

Разом з тим, хоча серед архієреїв, священиків та вірних РПЦЗ переважали монархічні переконання, питання про церковне прославлення останнього російського імператора та його сім’ї не ставилося. Вочевидь, що підставою такої холодності до питання була велика кількість осіб, як серед кліру РПЦЗ, так і серед мирян, які добре знали обставини життя, діяльності та зречення. Також вочевидь, відповідальні архієреї РПЦЗ, найперше митрополит Антоній (Храповицький), не бажали приймати будь-які рішення без детального вивчення всіх документів.

Одним з перших питання про прославлення бувшого імператора Миколая ІІ підняв бувший «товариш обер-прокурора Святійшого Синоду» князь М. Жевахов, досить суперечлива особистість, яку російська дворянська еліта вважала ставлеником «распутинців». Свою діяльність спроб церковного вшанування останнього російського імператора М. Жевахов почав у 1923-1928 рр., з очорнення російських архієреїв, які в 1917 р. були членами «Святійшого урядового синоду». Зокрема він обвинуватив у підтримці революціонерів одного з перших священомучеників, митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) [25, ст. 288]. Незабаром він розвив свою думку, обвинуватив усю РПЦ у «трагедії Росії»: «Більш вражаючим є те, що в цей момент руйнування православної російської державності, коли руками безумців насильно виганяли благодать Божу з Росії, хранителька цієї благодаті Православна Церква, в особі своїх найвидатніших представників, мовчала. Вона не наважилася зупинити злочинницьку руку ґвалтівників, погрожуючи їм прокляттям і виверженням зі свого лона, а мовчки дивилася на те, як заноситься злочинний меч над священною Главою помазаника Божого і над Росією, мовчки дивиться і зараз на тих, хто продовжує робити свою антихристиянську справу називаючись православним християнином» [26].

У кінці 20-х років, група російських емігрантів-монархістів, створила в «Російсько-Сербському товаристві», одним з активних організаторів якого був той же М. Жевахов, певну релігійну групу, яка в 1930 р. звернулася до Сербської православної Церкви з проханням про канонізацію бувшого російського імператора Миколая ІІ [27, ст. 49]. Однак, не дивлячись на проросійські та антирадянські погляди ієрархії Серб. ПЦ міжвоєнного періоду, отримали відмову. Підставою цієї відмови, крім юрисдикційно-канонічної перешкоди (Романови ніколи не були в юрисдикції Серб. ПЦ), єпископат не знайшов церковних підстав «для визнання долі Миколая Олександровича Романова і його сім’ї такої, яка відповідає критеріям церковного прославлення» [28, ст. 63-64]. Через певні канонічні та політичні реалії міжвоєнного часу, не виявили інтересу до канонізації й архієреї РПЦЗ, хоча і закликали молитися за загиблу сім’ю Романових. Така позиція заховалася в РПЦЗ практично до 50-х років ХХ ст.

Варто також відзначить, що вже в міжвоєнний період організації російської еміграції, які потребували канонізації Миколая ІІ, стояли на позиціях «царебожія», вбачаючи смерть останнього російського імператора «викупну («искупительную») жертву» [29, ст. 31]. Подобна антиправославна позиція, яка роками формувалася у певних колах РПЦЗ [30, ст. 1], через ізоляційну політику її архієреїв, духовенства та вірних, отруїла навіть вище керівництво цієї юрисдикції. Так, глава Російської Зарубіжної Церкви митрополит Анастасій, ще в 1949 р., у казав своїй проповіді: «Настане час, коли людство зрозуміє, нарешті, що наші царствені страстотерпці і всі, хто пішов по їх шляху, будучи вбиті за свідоцтво Правди Божої, принесли себе в жертву очищення за гріхи всього сучасного світу, який загруз у брехні і неправди» [31, ст. 10].

Отже, формування культу шанування Миколая ІІ та його сім’ї, яке в подальшому привело до його канонізації, від самого початку відбувалося в РПЦЗ на ґрунті єресі «царебожія», яка сьогодні осуджена не тільки всіма Православними Церквами, а навіть Московським Патріархатом [32].

Через політичні та часові обставини, вже з 50-х років ХХ ст. РПЦЗ почала відчувати кризу власної ідентичності та її переосмислення. Це було викликано кількома підставами.

По-перше, природним шляхом відійшло багато російських емігрантів першої хвили, які складали основу парафіян РПЦЗ, а багато їх нащадків асимілювалося. Що до другої хвили російської еміграції, яка виявилася на Заході у наслідок ІІ Світової війни, вже не була віддана саме російському православ’ю та монархії.

По-друге, зміна ставлення до РПЦЗ як юрисдикції з боку Константинопольського патріархату та Вселенського Православ’я (перевід її в склад «неканонічних» Православних Церков), а також поява на Заході національних Православних юрисдикцій (як офіційних та і емігрантське-альтернативних), різко звузила можливості поширення її пастви. Крім того, досить велика частина російської діаспори пішла до Московського Патріархату. Одночасно ж, частині вірних інших національностей (переважно англійцям, американцям неросійського походження, французам і італійцям), які через антиекуменічну (акривіяльну), позицію РПЦЗ долучилися до неї, дореволюційна російська ідентичність була чужою.

По-третє, потрібно було показати потенційним прибічникам у СРСР, що РПЦЗ залишається духовним центром російського антибільшовицького спротиву, який «непорушно стоїть на підвалинах відродження великої Російської імперії» [33, ст. 76-81].

Усі ці фактори, разом з втратою надії на швидку зміни влади в СРСР та можливостю возз’єднання з РПЦ МП, сформували нову особливу месіянсько-ізоляціоніську ідентичність РПЦЗ. Вона почала сприймати себе єдиною «неушкодженою Церквою», єдиним носієм ідей «Святої Русі та православної цивілізації». А з цього випливало, що і канонізації святих не тільки можливо, а і потрібно здійснювати без оглядки на інші Православні Церкви, зокрема і на Церкву в СРСР. І якщо митрополит Анастасій намагався утримуватися від такого діяння, як власна канонізація в РПЦЗ (як юрисдикції тимчасової, яка вимушено діє на канонічній території інших Православних Церков), то його наступник, митрополит Філарет (Вознесенський) уже не заперечував проти церковного прославлення святих. Наприклад, ієромонах Євфимій (Логвинов) звертає увагу на те, що канонізація РПЦЗ Іоана Кронштадтського в 1964 р. була прямо пов’язана зі зміною першоієрарха [34, ст. 307, 309].

Також, вже від кінця 70-х на керівництво РПЦЗ міцно тиснула основа її вірних – нащадків перших російських емігрантів. Бо стійкі традиції вшанування монархії і, відповідно, імператорської сім’ї, залишалася серед нечисленних уцілілих нащадків російської аристократії. Таке їх ставлення до фігури Миколи II цілком закономірно, ця частина російської еміграції, особливо ті, хто дізнався про Російську імперію з розповіді батьків та дідів, міцно ностальгувала за красивим життям в Російській імперії і «одягала» свої почуття в релігійну оболонку. Природно, що фігура Миколая II поступово зробилася для цієї групи сакральним символом монархічної державності.

Після зміни власної ідентичності РПЦЗ на таку, яка ґрунтується на засадах «царебожія» та обслуговує політично-ідеологічні потреби російських монархістів, канонізація бувшого імператора Миколая ІІ та його сім’ї як мучеників зробилася для цієї юрисдикції дуже актуальним. Адже цім актом відновлялася сакралізація царської влади (монархії) в Росії, а і сама ідея відновлення Російської імперії. Церковна комісія по канонізації російських новомучеників була створена Архієрейським собором РПЦЗ у 1971 р. [35, ст. 46], однак, навіть у світлі нової ідеології РПЦЗ, це викликало дуже критичну дискусію. Звучали заяви, що до лику святих повинні бути зараховані лише діти імператора, також були заперечення проти канонізації імператриці Олександри Федорівни. Нарешті, викликав суперечки і питання про місце, яке повинна займати в списку новомучеників царська сім’я [36, ст. 31]. Тільки через десять років, 1 листопада 1981 р., Архієрейський собор РПЦЗ відважився канонізувати бувшого російського імператора та його сім’ю як мучеників, хоча собор так і не дав переконуючої відповіді на критичні зауваження противників або (і) критиків цього церковного прославлення. З решти, самі представники РПЦЗ не приховували, що канонізація Миколая ІІ – це канонізація саме Російської імперії, бо «стріляючи в царя і його сім’ю, більшовики стріляли в Святу Русь, яку неможливо уявить без православної імперії та православного царя» [28, ст. 302].

Таким чином, ми можемо зробити наступний висновок: Церковне прославлення бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї, здійснене РПЦЗ 1 листопада 1981 р., є суто політичним актом, який не має нічого спільного з практикою канонізацій Вселенським Православ’ям.

3.2. Вшанування бувшого імператора Миколая ІІ і його сім’ї на території СРСР. Перипетії та дійсні підстави канонізації Московському Патріархаті

Одною з головних підстав канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї, для Московського Патріархату було ствердження, що «народне шанування царської сім’ї не припинялося всі роки радянської влади». При цьому, посилання йде на досвід т.зв. «катакомбної церкви».

Разом з тим, як переконливо показує відомий російський дослідник О. Беглов, казати про «катакомбну церкву» як про якусь єдину спільноту, об’єднаною одним керівництвом і світоглядом, не доводиться. Реально під цією назвою потрібно розуміти дуже різні громади, як цілком підпільні, так і в складі Московського Патріархату [37]. Природно, що всі вони мали різне ставлення до церковного прославлення Миколая ІІ та його сім’ї.

Таким чином, коли ми кажемо про «вшанування царської сім’ї катакомбною церквою у СРСР», то повинні розуміти дуже нечисленну групу церковних монархістів, для яких події після лютого 1917 р. ідеологічно зводилися до того, що «утримуючий», під яким розуміється православний російський цар, «був вилучений, після чого радянська влада», яка розглядається як «колективний антихрист», «розколола видиму Церкву між емігрантською РПЦЗ і Катакомбною церквою в СРСР». Цікаво, що ця група загалом не бачила і не бачить інших варіантів нормального церковного і політичного життя, крім відновлення православної монархічної Російської імперії, де імператор є очільником РПЦ. Навіть після падіння радянського режиму, розпаду СРСР (які вони вважають продовженням трагедії Російської імперії), об’єднання РПЦ МП і РПЦЗ, вони не приєдналися до Московського Патріархату, а створили «власні юрисдикції» з відповідною церковною ідентичністю, часом навіть єретичною. Отже, посилання на психологію «катакомбників», як на доказ традиції вшанування царської сім’ї, це визнання пошкодженої православної духовності, яка знайшла своє відображення в свідомості ідеології «православного Третього Риму – Російської імперії».

Однак, і в середовищі РПЦ МП була група архієреїв, священиків і вірних, яка почала свій шлях ще за радянських часів, орієнтуючись на літературу і ідеологію РПЦЗ. Саме вона, вже від середини 80-х років ХХ ст., почала вимагати канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї від священоначалія Московського Патріархату.

Однак, у кінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., єпископат РПЦ МП був майже одностайні в тому, що суто церковні, канонічні підстави для канонізації Миколи II відсутні. Найбільш гостро цю аргументацію озвучував професор Московської духовної академії і семінарії Олексій Осипов [30]. Відповідну позицію зайняв і архієрейський собор РПЦ МП 1990 р.

У подальшому, після багаторічній праці Синодальної комісії по канонізації РПЦ КП, яка була створена в 1992 р., її голова, митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, у жовтні 1996 року, заявив, що комісія не бачить достатніх підстав для канонізації Миколая II. Ґрунтуючись на висновках комісії, Архієрейський собор 1997 року відмовився канонізувати бувшого російського імператора і його сім’ю. Однак, митрополит Ювеналій, щоб уникнути в’язкої дискусії з консервативною монархічною меншістю собору, вказав на абсолютно церковну причину – немає чудотворіння.

Можливо, що питання про канонізацію Миколая ІІ і його сім’ї було б остаточно «поховано», але в кінці 90-х років відбулася зміна політичного курсу Російської Федерації, які почав набувати явний імперське-великодержавні характер. У новій системі державних координат, РПЦ МП почала займати історичне притаманне їй місце духовно-ідеологічного міністерства, активно розпрацьовуючи і поширяючи ідею «русского мира». Крім того владою Російської Федерації очільникам РПЦ МП була поставлена задача знайти шляхи об’єднання (приєднання) з РПЦЗ, а однією з головних умов з боку РПЦЗ була саме «канонізація останнього російського імператора Миколая ІІ, його сім’ї й новомучеників».

Саме на тлі нових політичних завдань, РПЦ МП були потрібні якісь «переконуючі підстави» для канонізації бувшого російського імператора і його сім’ї. Отже, у період від кінця 1997 і до архієрейського собору Московського Патріархату 2000 р., дивним чином, цілком «неочікувано», виникла ціла «індустрія» чудотворіння навколо Миколая II і його сім’ї: ікони почали плакати, а хворі зцілюватися. Звичайно, це давало підставу очільникам РПЦ МП стверджувати, що перед нами рідкісний, якщо не єдиний випадок в історії Церкви, коли частина пастви не просто поклоняється відомому подвижнику або мученику як святому – що може тривати сотні років без всяких соборних рішень, – а саме в дуже різкій формі вимагає від єпископату канонізації. При цьому, критика цих чудес з боку відомих російських богословів, зокрема професора О. Осипова [38], навіть не розглядалася.

Під «вагою» політичної доцільності, цілком прогнозовано, архієрейський собор РПЦ МП 14 серпня 2000 р., канонізував бувшого російського імператора і його сім’ю, разом з іншими «новомучениками російськими». Одночасно розпочалося активна компанія по поширенню культу Миколая ІІ, особливо у республіках бувшого СРСР, яку підтримувала і влада Російської Федерації.

Отже, рішення архієрейського собору РПЦ МП про канонізацію бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї є цілком політичним, зробленим на догоду неоімперського курсу Російської Федерації.

IV. Вшанування Миколая ІІ як частина гібридної війни РПЦ МП проти України та Київського Патріархату

Як ми вже відзначали вище, у кінці 90-х років ХХ ст. політика Росії (Російської Федерації) остаточно повернулася до імперської моделі, яка передбачала повернення політичного протекторату над бувшими республіками СРСР, а в довготривалої перспективі – як мінімум повернення до кордонів СРСР. Одним з найбільш активних і дієвих інструментів цієї політики зробився Московський Патріархат, який, через свої закордонні структури, активно проводив русифікацію та насадження ідеї «русского мира» у вигляді концепції «слов’янської єдності братніх народів», «спільної історії» та інших відповідних гасел. Не було виключенням і відділення Московського патріархату в Україні, яке маскувалося під назвою «Українська Православна Церква». Сьогодні вже ніхто не має сумнівів, що РПЦ МП відіграла і продовжує відігравати одну з ключових ролей у справі анексії Криму та війні на Донбасі, виступаючи фактично п’ятою колоною Кремля, ведучі гібридну війну проти України та Українського Православ’я – Української Православної Церкви Київського Патріархату. І у цій війні питання вшанування нових російських святих, найперше  бувшого імператора Миколая ІІ та його сім’ї, має часом ключове значення.

4.1. Церковне вшанування Миколая ІІ – міна під незалежність та національну самоідентифікацію України

Виношуючи плани розширення Російської Федерації до кордонів СРСР, її керівництво добре розуміло, що радянсько-комуністична модель, яка б будувалася на ідеї «відродження СРСР», в Україні (загалом і в інших колишніх республіках) може привабити хіба частину маргіналів. Бо українське суспільство дуже добре пам’ятає Голодомор, політичні репресії та інші «радості» радянської влади. Саме тому, плануючи використання РПЦ МП у якості інструменту гібридної війни, було вирішено проводити ідеологію «русского миру» через політичні «антирадянські» канонізації, однією з яких є канонізація бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї. І це був дуже вірний хід з боку РПЦ МП, адже той, хто піддався на цю духовну провокацію Московського Патріархату, відразу підсвідомо визнає наступне:

1) Приймаючи канонізації РПЦ МП, особливо новітнє-політичні, ми визнаємо, що Російська імперія була також і матірною державою для українців, у якій їм було дуже добре жити під владою російських імператорів. Що у нас одна історія, однакові святі, одна Церква та, у кінцевому  висновку, ми «один народ». Згадайте, що основним тезисом шанувальників Миколая ІІ є слова «наш государь».

2) Оскільки, акт канонізації Миколая ІІ є, як мінімум, і актом «реабілітації» Російської імперії, то приймаючи його ми визнаємо, що ті патріоти України, які змагалися за її незалежність проти Росії, у тому числі і гетьман І. Мазепа, є дійсно злочинцями. Особливо це стосується українських визвольних змагань 1917-1921 рр., бо війна йшла не тільки проти більшовиків, а і проти білих армій, які бажали реставрації Російської імперії.

3) Російська Федерація вже давно визнала себе правонаступницею Російської імперії. Отже, коли Миколай ІІ «наш государь», то цілком законно, що його державні спадкоємці повертають собі землі імперії. Таким чином, і анексія Криму, і війна на Донбасі набувають  цілком інший, вигідний нашому ворогу зміст.

Отже, як що ми вшановуємо бувшого імператора Миколая ІІ, то  реально виступаємо проти незалежної України.

4.2. Прийняття акту церковного вшанування Миколая ІІ – міна під канонічне визнання Українського Православ’я–Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Деякі прибічники шанування бувшого російського імператора Миколая ІІ, у тому числі клірики та вірні УПЦ КП, обґрунтовують свою позицію тим, що «він прославлений Повнотою Православної Церкви». Але саме цім вони несвідомо допомагають Московському Патріархату в боротьбі з Українським Православ’ям – Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Для розуміння цього варто  зануритися в православне канонічне право.

Так, коли ми кажемо про канонічне право, ми мусимо відрізняти загальне канонічне право, яким керуються всі Православні Церкви, та юридичні церковні акти окремих Помісних Православних Церков (т.зв. юрисдикційне право). Тобто рішення, навіть соборні, однієї православної юрисдикції не є обов’язковими для іншої. Це випливає з загального канонічного права, зокрема 34 правилом Святих Апостолів, інших соборних постанов, які обмежують владу архієрея виключно дорученою єпархією, а також предстоятелів – тільки власною юрисдикцією [39, ст. 82-86]. Отже, рішення однієї Помісної Православної Церкви (анафема, заборона в служінні, літургійні нагороди, визнання святих і т.д.), можуть не мати авторитету права в інших юрисдикціях. Як приклад можна привести соборне рішення Ієрусалимського патріархату про припинення євхаристійного спілкування з Румунською Православною Церквою, яке, однак, не перервало співслужіння інших Православних Церков з Рум. ПЦ.

Що до сучасної практики канонізації святих окремою Православною Церквою, то після соборного звершення цього акту, іншим Православним Церквам розсилається відповідне рішення. Кожна окрема Православна Церква виносить власне рішення про включення (або не включення) кожного конкретного святого в юрисдикційний календар. Тільки в разі позитивного рішення, клір та вірні окремої ПЦ отримують право на церковне вшанування. При цьому, публічне церковне вшанування святих іншої юрисдикції без (або до) рішення синоду (архієрейського собору) грозить клірикам канонічним покаранням. Наприклад, Болгарська Православна Церква послідовно відмовляється вписати у свої загальні календарі пам’ять Візантійського імператора Василія ІІ Болгаробійці (+ 15 грудня 1025), хоча він особливо вшановується Константинопольським патріархатом та Еладською Православною Церквою як благовірний імператор, а за його церковне вшанування було покарано кілька грецьких священиків БПЦ.

При цьому, навіть для мучеників (новомучеників), які дійсно потерпілі за віру та були канонізовані в ХХ – ХХІ ст.ст, не може бути вжито посиланням на те, що в давнину «визнання мученика святим не вимагало офіційної санкції церковної влади». Бо вже, як мінімум з кінця XVII ст., Вселенське Православ’я вже мала діючу практику прийняття рішень в області канонізації, і не немає ніяких підстав повертатися в епоху раннього християнства.

Здійснюючі самочинне (без відповідного рішення Священного синоду УПЦ КП) церковне прославленням бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї, кожний вірний, а найперше клірики УПЦ КП, мусять пам’ятати, що «автоматичне визнання юрисдикційного права іншої Православної Церкви в любому проявленні або факті, несе логічне прецедентне  автоматичне визнання всіх юрисдикційних правових актів цієї Православної Церкві» [40, ст. 88-89].

Виходячи з цього, ми мусимо зробити наступний висновок: Як що хтось на свій розсуд визнає канонізацію Миколая ІІ і його сім’ї, здійснену РПЦ МП (РПЦЗ), то він підсвідомо, де-факто, визнає і інші рішення Московського Патріархату (РПЦЗ), зокрема незаконну, політичну анафему Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси України Філарету, канонічні покарання бувшим священикам РПЦ МП, які перейшли в УПЦ КП, відсутність благодаті та не справжність усіх Церковних Таємниць, що звершує УПЦ КП та інші абсурдні рішення РПЦ МП (МПвУ), які є її «соборними рішеннями» (повнотою цієї Церкви).

V. Висновок

Одною з визначальних відзнак кожної Помісної Православної Церкви є її «власний» сонм святих. Ці святі, які є нашими предками, показують нам шлях спасіння, моляться за нас перед Престолом Божим. Наше православне шанування святих угодників Божих випливає з переконання, що всі ми, котрі спасаються і вже спаслися, живі і померлі, складаємо єдину Божу родину. Церква – це велике суспільство, що охоплює видимий і невидимий світ. Вона – величезна, вселенська організація, побудована на принципі любові, в якій кожен повинен піклуватися не тільки про себе, а й про благо і порятунок інших людей. Святі – це ті люди, які за свого життя більше за інших виявляли любов до ближніх.

У Православній Церкві святим поклоняються, будуть на їх честь храми, запалюючи світильники і здійснюючи кадіння перед їх іконами, а також цілуванням цих ікон і колінопреклоніння. Подібне ставлення пояснюється зв’язком святих з Христом, і, таким чином, через поклоніння святим віруючий поклоняється Богові, «чудового у святих своїх» (Пс. 67:36). При цьому саме шанування святих угодників не применшує викупної Жертви Христа і Його Честі. Слава, що віддається святим, є насправді Христоцентричною.

Однак, Російська Православна Церква, яка від часу свого відділення від Київської митрополії Константинопольського Патріархату де-факто зробилася духовним відомством Московського царства, а потім Російської імперії, завжди найперше обслуговувала політичні потреби Російської держави. Не змінилася її роль і в Російської Федерації, де вона обслуговує імперські амбіції керівників держави, зокрема анексію Криму та війну на Донбасі.

Отже, ми мусимо визнати – Російська Православна Церква Московського Патріархату та її відділення в Україні є активними учасниками гібридної війні проти нашої Батьківщини. Одним з інструментів цієї війни з’являються і політичні канонізації, особливо розповсюдження шанування цих псевдосвятих серед свідомих українців. Не є виключенням і канонізація бувшого російського імператора Миколая ІІ. Справжніми підставами культу імператора Миколи II як святого носять нерелігійна характер. Це ностальгія по минулій імперії, неприйняття незалежності України та інших країн булого СРСР, бажання відродження Російської імперії, прихильність монархічної ідеології, симпатії до ідей «русского мира».

Посилання:

1. Живов В. М. Святость. Краткий словарь агиографических терминов. Москва, 1994.

2. Πατριάρχης Μαξίμ. Προσωπικά αγιότητα. Κωνσταντινούπολη 1946/1991.

3. Николай Второй очень любил собак и котов и прочих животных… Убивать / http://fishki.net/1929309-nikolaj-vtoroj-ochen-ljubil-sobak-i-kotov-i-prochih-zhivotnyh-ubivat.html

4. Фортунатов В.В. Отечественная история: Учебное пособие для гуманитарных вузов. СПб, 2009.

5. Палеолог М. Царская Россия накануне революции. М., 1991,

6. митрополит Вениамин (Федченков). На рубеже двух эпох. М., 1994.

7. Материалы, связанные с вопросом канонизации Царской семьи. М., 1996.

8. Шавельский Г.И. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота. Т.2, Нью-Йорк.1954.

9. Виктор Острецов. Масонство, культура и русская история. М, 1998.

10. Император Николай II и православие. Сборник статей. М., 1995.

11. Нилус. На берегу Божьей реки.Ч.2. Сан-Франциско, 1969.

12. Дневники Императора Николая II. М., 1991.

13. Церковь и общество. 1998. №3.

14. Алферьев В. В. Император Николай II как человек сильной воли. Джорданвилль, 1983.

15. Утверждённая грамота об избрании на Московское государство Михаила Фёдоровича Романова. М., 1906

16. Интервью митр. Нижегородского Николая Кутепова // Независимая газета, раздел Фигуры и лица, 26.4.2001.

17. Польский Михаил, протопресвитер. Новые мученики Российские. Джорданвилль, 1949-1957. 2. Т.

18. The new martyrs of Russia. Montreal, 1972.

19. Инокъ Всеволодъ (Филипьевъ). Путь святыхъ отцовъ. Патрологія. Джорданвилль, М., 2007

20. Основания для канонизации царской семьи из доклада митрополита Крутицкого и Коломенского Ювеналия, председателя Синодальной комиссии по канонизации святых // http://www.pravoslavie.ru/sobytia/sobor/juvenalij.htm

21. Воспоминания А. П. Балка. Дневник последнего петроградского градоначальника. // Русское прошлое. Вып. 1. Ленинград, 1991.

22. Постановление о прекращении уголовного дела № 18/123666-93 «О выяснении обстоятельств гибели членов Российского императорского дома и лиц из их окружения в период 1918-1919 годов». // http://www.nik2.ru/documents.htm?id=266

23. Жильяр П. Трагическая судьба Русской Императорской Фамилии. Таллин, 1991.

24. РГИА (Російський Державний Історичний Архів). Ф. 1329. Оп.1. Сп.191. л.16-17

25. Жевахов Н.Д. Воспоминания товарища обер-прокурора Св. синода князя Н.Д. Жевахова. Т.1. Сентябрь 1915 – март 1917. М. 1993.

26. Князь Николай Жевахов. Причины гибели России. 14/27 мая 1928 г. // http://www.omolenko.com/publicistic/zhevahov.htm

27. Шаргунов А. Чудеса царственных мучеников. М. 1995.

28. Материалы международной конференции «Россия и Сербия». СПб., 1994.

29. Гендриков П. Государь Император Николай Александрович и его Августейшая семья / / Двуглавый орел. 1927. № 3.

30. От Народно-монархического объединения Русскому Зарубежному Церковному Собору с участием клира и мирян // Царский вестник. 1938. № 617

31. Слово, произнесенное митрополитом Анастасием / / Церковная жизнь. 1949. № 5-6.

32. Протоиерей Петр Андриевский. Ересь царебожия // http://www.blagogon.ru/articles/223/

33. Митрополит Филарет (Вознесенский). Избранное (проповеди, статьи, речи). М., 1992.

34. Евфимий (Логвинов), иером. Об отношении митрополита Анастасия (Грибановского) к прославлению во святых Русской Зарубежной Церковью святого праведного Иоанна Кронштадтского. М., 1991.

35. Определения Архиерейского Собора Русской Православной Церкви заграницей / / Церковная жизнь. 1971. № 7-12.

36. Семененко-Басин И. Культ Императора Николая II в традициях российского православия ХХ — начала XXI в. // Религиоведения. №3, 2009.

37. А. Беглов. Понятие «Катакомбная церковь»: мифы и реальность // http://sergievhram.ru/men-readings/men-readings-2006/beglov/

38. Профессор Московской духовной академии А.И. Осипов. О канонизации последнего русского царя. // http://www.pro-zarya.narod.ru/osipov_o_kanonisazii.html

39. Святослав Чокалюк. Канонічні вимоги до священичого служіння. К., 2009.

40. The Canonical Tradition of the Orthodox Church. Athens, 1996.

прот. Сергій Горбик