(Зі стихири ІІІ неділі посту)

Нині кожна християнська душа солідаризується із молитвою Церкви, кожна особа, що прагне правди і справедливості, просить про допомогу у перемозі над безбожними чужинцями.

І Свята Церква серед екватору Великого посту нагадує нам, що саме Хрест Христовий є зброєю перемоги. Ми закликаємо нині, як і на Воздвиження, – „Хресту Твоєму поклоняємся, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо!” Ці слова виражають нашу віру і сподівання – віру у перемогу життя над смертю і сподівання діждатися славного Христового воскресіння.

На жаль війна може зруйнувати наші сподівання, але незламність віри у Христа Переможця дозволяє здобувати перемоги над невірством і гріхом, над обманом і злобою, над ворогами душі, тіла і народу нашого.

Хрест – краса Церкви! Але Христос нам нагадує: „Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!” (Мк. 8:34). Сам же Ісус дає нам тлумачення – навіщо нам, людям, ці випробування, на які ми зазвичай нарікаємо, які вважаємо несправедливими та надмірними – „Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що назамін дасть людина за душу свою?” (Мк 8:35-37)

За роки війни нам звично знелюднювати ворога, особливо організатора цієї великої біди, що прагне здобути „ввесь світ”. Проте, на жаль, не всі співгромадяни, навіть ті, що іменують себе християнами, особливо православними християнами, та ще єдиними канонічними, бачать сповнення слів Христа Спасителя про погублення душі ради Євангелія і в такий спосіб її збереження у наших захисниках-героях, котрі щоденно ціною власного життя кують перемогу і забезпечують мир. В такий спосіб люди відрікаються від життєдайного Слова Божого. Вважають, що їх людське мудрування може посприяти їх самоствердженню і під шум війни намагаються то заперечити природу сім’ї, узаконюючи гріх, то здемотивувати захисників, то посилювати лайку замість молитви до Творця.

Чи така поведінка сприяє спільній перемозі? Кожна молитва в час війни мовить про покаяння, як передумову вислухання Богом наших прохань. Але, на жаль, ті, кого називають професійними каянниками – монахи хизуються кількістю, а не якістю. Навіть при загрозі виселення зі святого місця, яке вони опоганили своєю ненавистю до всього українського, ті нерадиві працівники виноградника Христового не каються у порушенні заповіді шанування батька і матері, а просто вивозять майно, покидаючи книги.

Але Христос в нинішнім євангельськім читанні попереджеє: „Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими”. (Мк. 8:38)

Отож, дорогі у Христі, пам’ятаймо, що Слово Боже живе і діяльне, тому, бажаючи осягнути славу Воскресіння Христового, покликані ми пронести і свій хрест, покликані ми покаятись у надуживаннях і явних гріхах, покликані приносити плоди каяття, творячи добро усім, поки маємо час, а найбільше одновірним (Гал. 6:10).

Хай же Господь, Котрий витерпів хрест, страждання, приниження і розп’яття, та силою Божою переміг смерть і тління, сподобить і нас Своєї милості, жаданої допомоги і повсякчасного благословення!

+ Борис, благодаттю Божою єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією

Хто хоче йти за мною, нехай відречеться себе, візьме свій хрест

Тоді Палестина знаходилася під володінням Риму. В Єрусалимі Церквою керував первосвященик Кайяфа. впіймавши Ісуса, жиди повели до архієрея Анни. Архієрей Анна старався скоріше відправити Ісуса, бо він не був правлячий в тому часі, він не мав першого права. Кін тієї трагічної ночі відправив Ісуса до свого зятя Кайафи. В таку темну ніч в пізню пору, здається, ніхто не наважився б розбудити найбільшого ворога. Але Кайфа не спав він у всьому був свідомий. Він знав, що впій­мали Ісуса і куди Його повели і все, що з Ним робили. Кайфа одягнений в священні ризи сидів на своєму троні. А одягнений він був незвичайно. На голові у нього була золота корона з написом законовчителя. На грудях у нього висіла золота табличка з написом закон і правда. На його одежі висіли дзвінки, які мали нагодувати про десять заповідей Божих.

Прививши Ісуса до Кайяфи, розпочали суд. Вони шукали за що б Його засудити. І приступили два не правдомовних свідки та говорили, що Він казав зруйнує храм цей і Я в три дні його відбудує. Це представили що Він сказав про храм, який Ізраїльтяни будували сорок років. Але Ісус Христос говорив про храм Свого тіла.

Кайяфа все більше допитував, синедріон шукав но­вих свідків і доказів. Тоді Кайяфа піднявся з свого трону та запитав з клятвою: Чи ти Син Божий. Та весь синедріон чекав, затаївши подих, якою буде відповідь Ісуса.

Ісус промовив до Кайяфи: Так ти сказав. Кайяфа роздер свою одежу і сказав: Чого вам ще треба більше. Він хулить Бога. Члени синедріону промовили Повинен умерти. Кайяфа сказав, що краще, щоб одна людина померла за народ ніж весь народ мав би умерти.

Чув Кайяфа про ті чудеса, які творив Ісус і знав усе, що навчав Ісус. Але він не вірив що Ісус є Сином Божим, навіть під клятвою перед Богом він не повірив. Він так як і цей нещасний апостол Юда думав, що Месія, як прийде, та збудує царство на землі, що йому будуть підкорятися всі народи, що єврейський народ буде панувати над усім світом. Він так як і Юда бажав достатків почестей та слави. Але ж то прийшов Месія який горнув до себе бідних та грішних. Та так як апостол Юда Кайяфа наложив на себе руку і так скінчив своє ганебне життя. Панував уже недовго. Він втратив ласку у римлян та був знятий і висланий на безлюддя де серед тяжких мук нагло помер.

Ісуса обтяжили тяжким хрестом і повели на Голгофу. Нас теж тиснуть тягарі хреста життя нашого. Немає на землі людини, яка б не терпіла при виконанні своїх щоденних обов’язків. Добровільно, свідомо підставляймо наші рамена під тягар хреста подібно до Ісуса, щоб і ми заслужили собі на життя вічне в Царстві Небесному…

Високопреосвященний Владика Данило,

Митрополит Черновецький і Буковинський

Слава Ісусу Христу!

Улюблені брати і сестри!

Господь, по своїй невимовній і великій милості, дав нам досягнути половини Великого Посту. І ось сьогодні, у цю третю Неділю Великого посту, ми одночасно шануємо спасительний Хрест Господа і святкуємо Благовіщеня Пресвятої Богородиці.

Ці два свята тісно пов’язані між собою, бо без смирення Богородиці: «ось, раба Господня, нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1:38), було б неможливо втілення Сина Божого і наше спасіння. Святитель Григорій Палама говорить, що втілення було б неможливо без вільної людської згоди Божої Матері, як воно було б неможливо без Творчої волі Божої. У Благовіщені Діва смиренним розумом та серцем довірилася Богові до кінця, і в Її вселився Господь, бо «коли з насмішників Він насміхається, то смиренним дає благодать» (Прип. 3:34).

Богородиця, прийнявши благодать і честь стати Богоматір’ю, стала і Матір’ю всіх християн, які зробилися Її дітьми по усиновленню у Хреста Спасителя. Клопочучись перед Богом з тією сміливістю, яка властиво Матері по відношенню до Сина, Вона благає Його за всіх сірих, одиноких, полонених, хворих, зламаних серцем – врятувати їх, очистити від гріхів і страстей, щоб були вони гідними Царства Її Сина.

Свято Благовіщеня – це справжній гімн смирення Богу. Саме в глибині смирення розкривається любов до Бога, так само як і до людини. Тільки покірною людина може по-справжньому любити і Бога, і людину, тільки покірною людина! Тільки смиренність відкриває душу назустріч живлющим даром, які можуть обдарувати людину. І тому отримання благодаті дарів Святого Духа тільки і можливо силою смирення, про що завжди говорять усі Святі Отці нашої Православної Церкви.

Сьогодні, у часі Великого посту, ми повинні пам’ятати, що справжня покора в Богу, що покора спасіння, досягається тільки покаянням, постом і молитвою. Тому, ми повинні молити Богородицю про те, щоб Вона допомогла кожному з нас досягти хоч якоїсь міри  смирення спасіння, хоч в якійсь мірі схоже на смирення Тої, яка стала Божою Матір’ю. І будемо завжди, молячись, говорити разом з ангелами, разом з Архангелом: «Радуйся, Благодатна! Господь з Тобою!»

У свято Благовіщеня будемо випробовувати себе: Чи відповідаємо ми на поклик Божий нашим життям за образом Божої Матері? Ця згода дасть нам мужність побачити, де наша сила і де наша неміч. Зрозуміти всі проблеми, що здаються безвихідними. Прийняти цю людину, цю дитину, цих батьків, цього супутника, цю вірність – цей хрест. Щоб ми не могли забути, що між усіма нами завжди присутня ця вирішальна розмова з Богом і Він чекає, коли двері, що розділяють нас один від одного, можуть відкритися. І немає іншого шляху відкриє ці двері ніж той, який пропонує нам Господь у Своєму Євангелії.

Шлях Великого посту, яким ми зараз йдемо до Бога, – це шлях рахунку сумління, покаяння, стриманості … Ми вже три тижні йдемо цим шляхом і, природно, відчуваємо втому. Наша Свята Православна Церква добре розуміє нас і ось ми, православні християни, здійснюючи духовну подорож у Небесний Єрусалим – до Пасхи Господньої, знаходимо в середині шляху «Древо хресне», щоб під його покровом набратися сил для подальшого шляху. Це аналогічно тому, як перед приходом царя, коли він повертався з перемогою, спочатку йдуть його прапори і скіпетри, і ось Хрест Господній передує перемозі Христа над смертю – Світлому Воскресінню.

Сьогодні ми слухали Святе Євангеліє, яке розповідала нам про те, як треба йти за Христом. Неможливо слухати ці слова без внутрішнього трепету. Вони, дійсно, як меч, пронизують душу і робиться страшно. Хто може ці слова прийняти? Хто може відкинути себе, життя своє закреслити до кінця і піти за Христом так, як Він велить? Хто може вислухати ці слова і сказати: так, я готовий все кинути заради Христа і Євангелія, щоб не відмовитися від Нього. Це дуже страшні слова. Страшніше тільки те, що говориться про розп’яття Христа.

Йти за Христом … Давайте вслухаємося в ці слова «якщо хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій і йде за Мною» (Лк. 9:23). Це дуже важко і навіть боляче – «зречеться себе», зрозуміти, що не все, що в мені, – це я, що у мене немає вибору: присвятити життя тому, щоб у мені переміг, засяяв, відбився Христос або залишитися з тим , що я представляю з себе зараз. Або відкинути себе таким, який я є, – порочного, самолюбного, страсного – або не прийняти Христа. Ми ж часто хочемо бути і з Христом, і зі своїми вадами. Ми, обманюючи себе, як би говоримо: «Завтра, Господь, я постараюся бути таким, яким Ти хочеш мене бачити, а сьогодні дозволь мені ще побути таким, який я є». Але в останню неділю перед Постом ми читали заклик апостола Павла: “Настав уже час пробудитеся від сну» (Рим. 13:11). І якщо ми все ще говоримо: «Завтра, завтра …», то скажемо, нарешті, тепер, коли Церква поклоняється Хресту: «Сьогодні».

Ось перед нами лежить Хрест Животворящий. Тільки двічі в рік відбувається урочистий винос хреста з вівтаря на середину храму: у день підняття Святого Хреста і сьогодні, в Хрестопоклонну неділю. Але в першому випадку він підноситься над людьми, урочисто і переможно. Нині він – «лежить» перед нами. Адже тих, кого карали розп’яттям, спочатку клали на лежачий хрест і прибивали цвяхами, а потім вже цей хрест піднімали. У сьогоднішній день ми цьому Хресту поклоняємося, як би приносячи цю клятву, що так, ми йдемо за Тобою, готові себе відкинуті до кінця, готові все життя наше відкинути заради Тебе і не осоромити Твоїх слів. Готові? Чи не правда, це так? Чи справді ми так хочемо жити з Христом? Чи справді ми так можемо?

І ось, улюблені брати і сестри, для того щоб стверджуючи відповісти на ці питання і крокувати за Христом, ми спочатку повинні прийти в себе. Пробудитися, як колись прокинувся і розіп’яв себе блудний син. Він розіп’яв не тільки свої пристрасті і свої колишні погані бажання, але і свою гордість. Але і щоб пробачити, також потрібно себе розіп’яти. І батько теж це робить. Але не у відповідь на саморозп’яття сина. Любов батька ще раніше, від початку розп’ята, серце його давно відкрито, лише б син повернувся.

Але людина приходить в себе, коли усвідомлює, що саме йому, і нікому іншому призначений цей хрест, який лежить посеред храму. Здавалося б, як ніколи наблизилися страждання. Але насправді «нині ближче до нас спасіння». Здавалося б, прийшла ніч смерті, але насправді «ніч пройшла, а день наблизився», і «настав уже час пробудитися від сну». (Рим. 13:11-12). І не взявши хреста, неможливо «отримати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги».

Сучасний світ наповнений сказу, і ми разом з ним. Ми думаємо знайти наше життя, виходячи з нашого «я», замкнутого на собі, в той час як, живучи так, ми втрачаємо його. Божественна краса Хреста відкриває нам, що, тільки звернувшись спиною до своєї власної думки, до своєї любові, до своєї власної волі, тобто звернутися обличчям до Того, Хто не належить Собі, Хто дає всього Себе мені, я можу знайти життя, яке знайшло мене і полюбило мене.

Якщо ми це зрозуміємо, коли візьмемо хрест, коли через покаяння ми підходимо до причастя святих Христових Тайн, це має бути нашою молитвою, це повинно бути нашими головними словами: Господь, з Тобою готовий на смерть і в темницю. Ось почуття, з яким християнин повинен причащатися Святих Христових Тайн. Тому, що після причастя Господь саме це нам і дає – можливість бути з Ним. Адже «Тіло ламається» і «Кров проливається», це і є розп’яття Христове, той хрест, яким Христос нас спасає. Це і є жертва спокутування, що за нас принесена, і заклик до кожного з нас – стати Його Тілом, по-справжньому стати Його Церквою, крокувати за Ним до кінця.

Тому, улюблені мої, візьмемо ж швидше добровільно хрест свій і слідуємо слідом за Господом. Спробуємо скинути з себе старий одяг: свою горду думку, свої гріховне життя й засвоїти те, що для людини врятувати душу свою важливіше, ніж придбати весь світ. Так і ми, з милості Божої, станемо гідними бачити Царство Боже, велике в силі і незрівнянне в славі, де ангели зі святими невпинно прославляють Бога Живого, Отця, і Сина, і Святого Духа – Трійцю Єдиносущну і неподільну, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

прот. Сергій Горбик

Третя неділя Великого посту 2013 р. Б.