В давній Русі, а опісля і в литовсько-руській державі був такий порядок, що крім головного князя було багато менших князів, т[ак] зв[аних] удільних. Вони повинні були слухати старшого князя тільки в деяких важніших справах, але у внутрішніх, домашніх справах свого князівства мали зовсім вільну руку. Під князями стояли дворяни (властителі більших маєтків земських), далі земляни (щось немов дрібна шляхта), в кінці мужики. Мужики обов’язані були вправді давати данини князям і відроблювати певну панщину дворянам але, впрочім, були людьми свобідними, мали свої власні громадські суди, перед котрі запозивано не раз навіть землян і дворян.

Унія Люблінська дуже основно змінила той порядок. Крім найстаршого князя, котрий відтепер мав бути заразом королем польським, вона зрівняла прочі три верстви, т. є. менших князів, дворян і землян з польською шляхтою, звела їх усіх до одного рівня, а натомість мужиків підвела також під польське право панщизняне, т. є. зробила їх цілковитими підданими шляхти, позбавила майже всяких людських прав. Після сього легко зрозуміти, для чого дехто з русинів, як, напр., князь Острозький і другі князі, так сильно опиралися унії Люблінській: бо вона рівняла їх з тими, що були досі під їх рукою, з дворянами і землянами; натомість дворяни і земляни всіма силами стояли за унію, бо вона рівняла їх з польською шляхтою і давала їм усі ті права, які мали шляхтичі польські.

Зрозуміємо також, для чого по заведенні Люблінської унії ті дворяни і земляни так живо почали горнутися до польських порядків, до польських шкіл, польських книжок і т. ін., що не минуло й 50 літ, а всі вони з невеликими виємками зовсім переполячились. За їх слідом пішли і бувші удільні князі, котрі по унії Люблінській поробилися руськими магнатами. Одні з них, як князі Острозькі, котрі стояли при Русі, швидко вимерли, другі, як Слуцькі, Сапєги, Вишневецькі, Тишкевичі, перейшли по якімось часі також на польський бік.

Друга річ, за котру взялися поляки дуже пильно, се було зрівняння обрядів. Польща була в тих часах в більшій половині католицька, а в меншій – лютеранська і кальвінська. На Литві розширене було кальвінство і соцініанство (релігія, що відкидала віру в святу тройцю); Русь була православна, хоч також кальвінство і соцініанство починало в ній ширитися.

Отже, швидко по Люблінській унії заведено в Польщі закон єзуїтів, котрі взяли на себе велике діло – привернути всіх лютеран, кальвінів і православних до римського католицизму. Вони йшли до сеї цілі найрізнішими дорогами, простими й кривими – говорили огнисті казання по костьолах і по місцях публічних, визивали своїх противників на диспути прилюдні і старалися їх або переконати, або хоч перекричати, а ні, то хоч осмішити в очах нетямущих людей, писали на них висміваючі письма, вірші та вигадки і розпускали поміж народ, але що найважніше – основували школи, в котрих учили молодь у своїм дусі, підбиралися під великих панів, щоби мати над ними вплив, особливо опановували голови старших жінок – багатих дідичок і наклонювали їх на те, щоби в своїх добрах не терпіли ніякої іншої віри, крім латинської. Вкінці здобули собі єзуїти великий вплив на королів польських Степана Баторія, а особливо Жигмонта III, і виробили таке право, що жоден «іновірець» не міг займати найвищих гідностей і урядів державних, не міг бути сенатором польським, канцлером, воєводою і т. ін.

До «іновірців», нарівні з лютеранами, кальвінами та соцініанами, належали і православні. І на них під впливом єзуїтів звернулася нелюбов, а далі й ненависть польських латинників. Правда, численні запевнення королів польських запоручували православним русинам свободу їх віри, але суспільність польська не зважала на акти королівські. Вже в яких 30 літ по унії Люблінській виробилася по руських містах така практика, що русини стояли там нарівні з євреями, т. є. були витиснені до осібної дільниці, не могли мати домів у ринку, не могли належати до цехів, не могли бути бурмистрами, не могли відбувати по місті процесії з образами, не могли навіть дзвонити при похоронах.

Сього, одначе, католикам було не досить, і вони за проводом єзуїтів почали іти до того, щоби всіх русинів відвернути від православія, а підвернути під папу. Насамперед ударили вони на руський, а властиво староримський (юліанський) календар, котрого держалася церков православна, і почали силувати русинів, щоби прийняли новий, григоріанський. У Львові прийшло було через той календар на саме різдво 1578 року до великого розруху, коли бурмистр і брат латинського єпископа Соліковського силою позамикали руські церкви. Але русини сим разом не далися, церкви повідбивали і удалися зо скаргою до короля Степана Баторія, котрий в осібнім декреті наказав полякам, щоби на новий календар нікого не силувано.

Швидко, однако ж, надійшла ще тяжча буря – унія церковна. Єзуїти Антін Поссевін (італьянець) і Петро Скарга (поляк) почали писати книжки проти православних, і все те, чим православні різнилися від латинників, називали заблудами, що виплили з темноти і незнання правдивої віри Христової або з лукавства греків, котрі буцімто не хотіли передати русинам своєї науки, але навмисно лишали їх в темноті, щоби їх стригти на свою користь. Книжки розкидувано особливо між руською шляхтою, котра їх пильно читала.

В одному ті книжки говорили правду: Русь була темна. З одного боку, часті напади татарські, а з другого боку, й недбальство русинів, і політика поляків зробили те, що на Русі не було шкіл, не було письменних людей, не було книжок. Найбільшу шкоду робило тут т[ак] зв[ане] право патронату, заведене поляками. Було се таке право, що єпископів православних мав право затверджувати король, а священиків – дідич села. З того виробився звичай, що єпископами ставалися не ті, щоби були того найгідніші, але такі, котрі хотіли і могли добре заплатити королеві і його урядникам за «номінацію». То значить, що найвищим достойником церкви не можна було статися інакше, як тільки через тяжкий гріх, званий симонією або святокупством. На таке йшли, звичайно, збіднілі шляхтичі, котрі лакомилися на багаті добра єпископські і хотіли пожити розкішно; люди світські, воєнні, гулящі та розпутні, часто темні та нерелігійні, а іноді й такі, що ставалися пастирями православними на те тільки, щоби пошкодити православію. А коли такі були пастирі, то які ж мусили бути їх підвладні, бідні священики сільські!

Не можна сказати, щоби русини не старалися запобігти сьому лихові. Правда, не старалися ті, котрі найбільше могли були зробити, – єпископи і архіпастирі, бо їм чого іншого хотілося. Але старалися світські люди, а поперед усіми славний князь Костянтин-Василь Острозький. Він-то зрозумів, що без просвіти Русь не може двинутися з упадку, і православіє не може остоятись перед напором латинства. І ось він великим коштом завів у своїм місті Острозі вищу школу, або, як тоді звали, академію, і запросив до її ведення славного грецького ученого Кирила Лукаріса, що опісля був патріархом константинопольським. Побіч нього працювали як учителі при тій школі також розумні й вчені русини Герасим Смотрицький, отець славного Мелетія Смотрицького, і галичанин Іван Княгиницький, пізніший монах Іов, основатель скиту Манявського. Крім школи завів князь Острозький в Острозі друкарню, в котрій видав багато дуже гарних книжок для науки народу і для оборони православія.

Та не сам Острозький заходився коло діла просвіти народу і піддвигнення православія. Ще раніше і тривкіше занялися тим міщани, люди прості, «холопи, шевці, сідельники і кожум’яки», як їх з погордою прозивали шляхтичі. Вони почали по містах зав’язувати, братства релігійні, при тих братствах заводити на складкові гроші друкарні і школи, спроваджувати до них учителів, писателів і проповідників. Особливу силу надало братствам те, що патріархат константинопольський Ієремія надав їм право ставропігії, т. є. таке право, що братства не підлягали місцевому єпископові, але тільки митрополитові, і могли також прямо зноситися з патріархом, а надто що братства мали мати голос при виборі єпископа, мали пильнувати чистоти обряду православного, упоминати священиків і єпископів, коли бачили, що ті роблять щось неподобне, і доносити про те митрополитові і патріархові.

Перше і найславніше з тих братств було братство львівське ставропігіальне, котре швидко завело у себе також братську школу і призвало до неї за учителя також дуже розумного грека Арсенія, єпископа елассонського і димонітського, завело й друкарню, де друковано головно книги церковні. Слідом за ним пішло й братство віленське (1588), а далі й братства берестейське (1591), мінське (1592), більське (1594), могилівське (1597), луцьке (ок. 1600), київське (1615).

Заходи ті розбудили у нас і письменство. Крім книг церковних, почали русини видавати й книги в обороні своєї віри. І так Герасим Смотрицький видав у Острозі дуже гарну книжечку «Ключ царства небесного», в обороні старого календаря, та «Клірик Острозький», Василь Суразький видав також у Острозі дуже основно написану «книжицу» «О единой истинной вере». Крім того, видав Острозький 1580 р. прекрасну книгу Біблію, т. є. переклад усього святого письма на мову далеко ближчу до тої, якою говорив народ руський, ніж була мова старих книг церковних.

Але власне сі заходи православних около піддвигнення православія і Русі немилі були єзуїтам і їх прихильникам, і вони задумали разом скінчити все. Около р. 1590 могло здатися, що обставини сприяють їм якнайбільше. Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою єзуїтів – на латинство, а вкінці, також за намовою єзуїтів, зробився знов православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч і вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і убивств.

Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистенський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. Всі ті владики дуже не злюбили собі то, що патріарх константинопольський почав живіше вмішуватися в справи руської церкви, що недавно перед тим скинув митрополита київського Михайла (Онисифора) Дівочку, котрий був два рази жонатий, затим став єпископом, особливо ж не злюбили вони братств церковних і гнівалися на то, що патріарх простим людям дав власть надзирати над ними.

І ось вони почали з’їздитися й радити, як би увільнитися від зверхності патріарха від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть унію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого, як ми вже сказали, виключені були всі «іновірці», значить, і православні, а в котрім засідали всі єпископи латинські.

Так-то постала так звана унія церковна, прийнята єпископами руськими в Римі 1595 р., а оголошена на соборі в Бересті 1596 р., через що й зоветься унією Берестейською. Але перечислилися трохи єзуїти і їх прихильники, думаючи, що як зловлять у свої сіті владик руських, то вже разом з ними зловлять і весь народ. Поперед усього два владики, львівський і перемиський, побачивши, до чого діло йде, відступили від нього і осталися при православію. В обороні його став і знаменитий князь Острозький, виступили й братства. На собор Берестейський 1596 р. прислав і патріарх константинопольський свого відпоручника Никифора протосингела, а патріарх александрійський свого відпоручника Кирила Лукаріса, бувшого учителя в школі острозькій. Всі вони зібралися разом, зложили православний собор і викляли митрополита Рагозу і тих єпископів, що прийняли унію. Таким способом замість унії, т. є. єдності, собор Берестейський посіяв великий роздор серед народу руського, роздор, котрий остається щей донині і причинив цілій Русі безкінечно много лиха і нещастя.

Іван Франко

Вперше стаття надрукована в «Буковинському православному календарі на звич. рік 1891», Чернівці, 1890, кн. 8, ст 31 – 39. Подається за першодруком.

«Днесь

Пісня церковна

Деякі батьки посвячували в Старому  Завіті  своїх дітей особливим способом в честь  Божу.  Ці діти  мешкали в окремих будинках біля святині єрусалимської і послуговували священикам і левитам,  при  їхніх  священодійствах. Такий  приклад бачимо на молодому Самуїлі, якого мати Анна, просячи Бога за потомка, сказала в своїй молитві : «Господи Саваоф (сил), якщо даш рабі  твоїй  сім’я чоловіче (сина), то дам його перед тобою в дар до дня смерти його» (1. Цар. 1, 11,). Також побожне подружжя Йоаким і Анна, молячись до Бога, щоби їх зволив поблагословити потомством, обіцяли  Богу, що коли їх молитва буде вислухана, вони дитину, яка їм народиться, пожертвують Богу на службу. Коли Бог вислухав, їх  молитви і  дав  їм  доньку  Марію,  привели її на третьому  році життя  до  Єрусалима  перед  святом посвячення храму. Первосвященик Захарія з Божого натхнення прийняв Марію при вході до святині  і попровадив, її аж до святилища, до святая святих, до тої частини святині, де тільки сам, архієрей раз, в рік міг заходити для принесення жертви кадильної. Пам’ять цієї подій обходить сьогодні Свята Церква святом  Введення або Входом в храм Пресвятої Діви Марії; величаючи Її піснею: «Сьогодні чистіша святиня в святая святих в водиться. — Марія,  ввійшовши, яко трилітня дитина до храму єрусалимського, там  при тій церкві живучі, а за думкою інших  14 літ,  через увесь той час в молитві і тісному з’єднанні з Богом, прикрашалася найбільшими чеснотами, доки  не  стала  бути  гідною Матір’ю Сина Божого, а нашого Спасителя, Ісуса Христа. Гляньмо духовно на ту св. родину, на тих побожних богоотців Йоакима і Анну, що впроваджують  свою  трилітню  донечку  Марію до св. церкви и жертвуючи Її Богу, і на тую малу дівчинку Марію, з найбільшою радістю входячи  до  св. церкви й служачи при ній Богу своїм життям богоугодним, і задумаймося про нинішню науку свята, чого вчать нас праведні Йоаким і Анна всіх батьків  християнських щоби і їх діти подібно,  як Марія  життя  своє  Богу посвятили і Йому вірно служили.

Іоаким і Анна, офіруючи  Богу  свою  маленьку донечку вчать всіх батьків християнських, щоб завчасно провадили своїх дітей до Бога, щоби  завчасно учили їх служити Богу і праведним,  побожним  життям  заслужити собі на вічне спасіння. Так, є що батьки повинні уже від перших літ життя дитини  учити її жити для Бога, учити її боязні. В цьому і є батьки першими  учителями дитини, бо набагато пізніше буде вона могла учитися від священика в церкві, і від учителя  в  школі.  Горе такій дитині якої виховання занедбають родичі в перших роках її життя! В тих бо літах можна з молоденьким серцем дитини зробити все, що хочемо;  воно є подібне  до м’якого воску, — яку фігуру, чи ангела чи диявола, на ньому,  витиснемо, така залишиться і на будучність.  Для цього  нагадує батькам  Св. Письмо: «Є у тебе сини? Навчай їх, і з юности нахиляй голови їх» (Сір. 7, 25).  А  навіть античний мудрець Сенек а говорить: «легко приходиться виховати м’ягке ще серце дитини, але дуже трудно  є викоріняти те, що з нами разом  виросло і набрало сили”.  (Lіb. de morib). Бо ж гляньмо навколо себе, що бачимо? Оце не одні батьки гірко плачуть і нарікають на злу поведінку своїх дітей. За пізній то жаль, за пізні нарікання! До таких батьків говорить  св. Іоан Золотоуст : «Ти нарікаєш на непослух  твого сина? — Треба тобі було його тоді, коли був ще дуже молодий і коли ти міг його легко провадити, старанно  навчити, до сповнення обов’язків призвичаювати, до порядку його  приводити  і хвороби його душу ліквідовувати. Доки рілля його серця  була легшою до виправи, треба тобі було терне виривати, доки легко далося б вирвати в віку молодшому». (Ноm. 60. іn Math).

ігумен Онуфрій (Ляда)

джерело: http://monastyr.rv.ua

ДОРОГІ БРАТТЯ І СЕСТРИ!

ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!

Нині знову Православна Церква святкує Різдво Христове, прославляючи Господа нашого Ісуса Христа. В чому полягає сутність цієї події і в чому її значення? Сутність Різдва Христового полягає в тому, що Син Божий – істинний Бог – став людиною. Він з’єднав в одній іпостасі, тобто в одній особі, дві природи: Божественну і людську. Ці дві природи не змішались і не створили одну змішану природу, але кожна із них залишилась незмінною і довершеною.

Для чого все це створив прославлюваний у Тройці Бог? Для того, щоб оновити людську природу, тобто визволити її від гріха і смерті. Чи може людина сама подолати в собі гріх і смерть? Не може! Якщо ж були і є в людському роді праведні, то ці праведні люди теж не вільні від гріха. Пророк Давид зрозуміло про це говорить: «В беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя» (Пс. 50: 7). Якщо ми не можемо подолати гріх і стати безгрішними, то тим більше ми не можемо подолати смерть. Тому для того, щоб подолати в людській природі гріх і смерть, Син Божий з’єднався з людиною і переміг у ній гріх і смерть.

Ось чому український народ в колядці на Різдво Христове співає: «Ой, радуйся, земле, Син Божий народився!». Ви часто чуєте і повторюєте слова пророка Ісаї: «З нами Бог!» (Іс. 8: 10). Що це означає? Це означає, що Бог став людиною і оселився з нами – людьми.

Усякий гріх перемагається стражданнями. Тому втілений Син Божий – Господь наш Ісус Христос – перетерпів страждання на хресті, щоб нашу людську природу очистити від гріха. Він узяв на Себе гріхи всього світу; як безгрішний Він узяв на Себе відповідальність перед Богом за наш гріх, тобто взяв на Себе прокляття за гріх. Яким чином Він подолав наш гріх? Ось так! Його розпинають, ганьблять, кричать: «Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста!» (Мф. 27: 40), а Він у відповідь благає Отця Небесного: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23: 34). Без страждань не відбулося б викуплення від гріха; а страждання не могло б бути без втілення, тобто без різдва. Апостол Павло називає явлення Бога у плоті «великою благочестя тайною» (1 Тим. 3: 16).

Оскільки ми, християни, носимо на собі ім’я Христа, то й повинні уподібнитися Йому в усьому, зокрема і в подоланні через страждання гріха як у собі особисто, так і в суспільстві. Тому, коли ми не боремося зі своїми власними гріхами, Господь попускає нам хвороби, страждання і всілякі біди, зокрема і війну, щоб ми терпінням перемагали наші гріхи. Ісус Христос сказав: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21: 19).

Церква закликає вірних до терпіння в стражданнях, але сенс земного життя полягає не в терпінні, а в праведності і благочесті. Що таке праведність? Праведність – це властивість життя людини, коли вона любить і співчуває знедоленим і постійно виконує покладені на неї обов’язки. Праведним називається той, хто віддає кожному належне. Тільки та праведність, в основі якої лежить любов, має моральну вартість і може бути названа міцною. Вона прихиляє до себе Духа Святого. А Дух Святий занепале поповнює, немічне лікує та дає душі мир і радість.

Дорогі браття і сестри! Пам’ятаймо, для чого народився Син Божий від Пресвятої Діви Марії у Вифлеємській печері. А я сердечно вітаю вас із великим святом Різдва Христового. Вітаю всіх наших земляків-українців, розсіяних по всьому світові: в Америці і Канаді, в Європі і Австралії, які люблять Україну і допомагають своїй Батьківщині. Вітаю з Різдвом Христовим Президента України Петра Порошенка, Верховну Раду, Український уряд і Збройні сили України, які в складних умовах захищають Українську державу, жертвуючи навіть своїм власним життям.

У це радісне свято Різдва Христового подякуймо Богові за всі Його милості і благодіяння, за радості і скорботи. Будемо благати Христа Спасителя, щоб Він дав нам перемогу над агресором, благословив нашу Українську державу і весь український народ в Новому 2016 році, дарував нам мир, злагоду, єдність і здоровий глузд, щоб ми керувалися в житті любов’ю до Бога, до ближніх і до України, щоб ми ходили дорогами правди і не звертали на криві дороги. Нехай світлосяйне проміння Вифлеємської зірки осяює наші душі і серця світлом миру, любові і правди!

Христос народився! Славімо Його!

Філарет,

Патріарх Київський і всієї Руси-України

Різдво Христове

2015/2016 р.
м. Київ