Промова Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія на семінарі «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт»

(Литва, 22 березня 2023 р.)

Ваша Високоповажність пані Інгріда Шимоніте, Прем’єр-міністр Литовської Республіки,

Ваша Високоповажність пані Вікторія Чміліте-Нільсен, спікер Сейму Литовської Республіки,

Шановний віце-голова групи ЄНП в Європейському парламенті та співголова робочої групи ЄНП з міжкультурних відносин і міжрелігійного діалогу,

Ваша Високоповажність Архиєпископе Гінтарас Грушас, Президент Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE),

Шановний д-р. Йорген Сков Соренсен, Генеральний секретар Конференції Європейських Церков (CEC),

Шановні гості,

Дорогі друзі,

Ми з великим задоволенням беремо участь у цьому спеціальному семінарі на тему «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт», організованому Групою ЄНП з міжкультурного та міжрелігійного діалогу Європейського парламенту в контексті нашого першого візиту до Литви. У цьому місці, будь ласка, дозвольте нам підкреслити вирішальну роль, яку відіграв Вселенський Патріархат у формуванні цієї конкретної Робочої групи ЄНП ще в 1995 році, протягом першого року діяльності Офісу Православної Церкви в Європейському Союзі . Ми з великою батьківською гордістю бачимо, як насіння, посіяне майже тридцять років тому, виросло в плідне дерево з глибоким і непохитним корінням. Ви гідні наших найщиріших привітань! Ми з великим задоволенням беремо участь у цьому спеціальному семінарі на тему «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт», організованому Групою ЄНП з міжкультурного та міжрелігійного діалогу Європейського парламенту в контексті нашого першого візиту до Литви. У цьому місці, будь ласка, дозвольте нам підкреслити вирішальну роль, яку відіграв Вселенський Патріархат у формуванні цієї конкретної Робочої групи ЄНП ще в 1995 році, протягом першого року діяльності Офісу Православної Церкви в Європейському Союзі . Ми з великою батьківською гордістю бачимо, як насіння, посіяне майже тридцять років тому, виросло в плідне дерево з глибоким і непохитним корінням. Ви гідні наших найщиріших привітань!

А тепер переходимо до теми нашого звернення. Як ви всі знаєте, після закінчення холодної війни кордони впали, бар’єри скасовано, рух товарів, людей і капіталу прискорився. Усе це аспекти явища глобалізації, руху до єдиного світу.

Однак ця уніфікація досі була суто матеріальною, де домінували економічні критерії та технологічні фактори. Водночас виникли або загострилися глобальні проблеми. Кліматична криза, фінансова криза, криза здоров’я внаслідок пандемії, енергетична криза — усе це глобальні виклики, які потребують глобальних дій. Проте замість того, щоб просуватися, необхідне для глобальних дій політичне об’єднання Світу залишається більш-менш на місці? останнім часом вона навіть регресувала через російську агресію в Україні. Нарешті стало більш ніж зрозуміло, що поза політичним та економічним об’єднанням існує нагальна потреба духовного. Але й у цій сфері замість прогресу, на жаль, ми відчуваємо постійний регрес.

Протягом останніх десятиліть ілюзія про те, що економічна глобалізація призведе до культурної та духовної конвергенції та, зрештою, призведе до глобального миру, була широко поширена. Ця ідея була висловлена ​​у відомих творах Френсіса Фукуями про «Кінець історії». Ми поступово усвідомлюємо протилежне, виходячи навіть за межі теорії Семюеля Хантінгтона про «зіткнення цивілізацій». Справді, після більш ніж трьох десятиліть глобалізації духовна відстань між різними спільнотами, що населяють наш світ, збільшилася. Ця форма розбіжності веде до багатополярності та фрагментації.

Чи зможе економічне об’єднання протистояти цим тенденціям? Незважаючи на складні економічні та технологічні мережі, які пов’язують світ, можна спостерігати появу явищ деглобалізації та зростання протекціонізму. Отже, всупереч домінуючим уявленням попередніх десятиліть, духовний фактор обумовлює політичний та економічний сектори. Помилки в духовній та інтелектуальній сферах не заспокоюють. Вони можуть призвести до катастрофи, як показує українська трагедія. Релігія не тільки не маргінальна, але й визначальний фактор. Це важливе питання не зовсім усвідомлюється політичними лідерами, незважаючи на серію криз у Західній Азії та на Близькому Сході з 1979 року, у більшості з яких релігійний фактор був інструменталізований для політичних і геополітичних завдань? також

Важливим є розвиток міжрелігійного та міжкультурного діалогу. Це може допомогти обмінятися думками та досвідом і сприяти спільному пошуку ідей і рішень для сприяння миру та взаєморозуміння. Тому ми з особливим інтересом беремо участь у сьогоднішній зустрічі.

Мало де у світі ці ідеї мають більший резонанс, ніж тут, у Вільнюсі, за кілька сотень кілометрів від лінії фронту, де вирує війна. Оскільки світ перебуває в процесі фрагментації, території між двома новоствореними блоками піддаються сильному тиску. Одним із них є перешийок між Чорним і Балтійським морями, центральною складовою якого є Україна, а частиною Литва. Хоча Литва з 2014 року захищена членством в НАТО, існуючі тривога і страх не безпідставні. Трагічна історія Литви дала її громадянам глибоку та рідкісну геополітичну чутливість і мудрість.

Нинішня українська криза внаслідок неспровокованої російської агресії є епіцентром геополітичного землетрусу. Європа прокидається від глибокої ілюзії, згідно з якою війна на її континенті залишилася в минулому. Будучи матеріально та інтелектуально непідготовленою, Європа, однак, швидко адаптувалася до цієї несподіваної ситуації за інтелектуальної допомоги своїх нових членів, таких як Литва. Результат цієї війни, безсумнівно, зумовить майбутній розвиток як Європи, так і світу.

Українська криза пов’язана водночас з найбільш фундаментальним викликом у православному християнському світі. Чи й надалі Православ’я буде духовно керуватися своїм джерелом і захисником, своїм традиційним та історичним центром – Вселенським Константинопольським Патріархатом? Це суттєве питання для характеру, ідентичності та існування Православ’я. Це також проблема з серйозними наслідками для всієї Європи, а також для Африки, Близького Сходу та діаспорних православних громад у всьому світі.

Релігійний простір, організований навколо осі Київ-Москва, є початковим твором Вселенського Патріархату Константинополя та Візантійської імперії. Цей процес розпочався понад тисячу років тому з хрещенням Володимира, правителя Київської Русі, величезної території, що сполучала Балтику з Чорним морем. Протягом тривалого періоду відтоді політична карта цього регіону зазнавала послідовних змін, через які болісно поставала Україна та українська ідентичність. Упродовж усіх цих історичних потоків східне та західне християнство перетиналися, залишаючи по собі змішане релігійне середовище.

Росія також постала з цього початкового творіння. У 1589 році її Церква добилася від Вселенського Патріархату піднесення до Патріаршої гідності. Проте вже після падіння Константинополя під владу османів у 1453 році необґрунтована ідеологія про те, що Москва може стати наступником Константинополя як духовного лідера православного світу, почала пробивати собі дорогу. На думку її прихильників, Москва стане «Третім Римом» після «занепалого Другого» Константинополя. Ми багато разів говорили це в минулому і користуємося нагодою ще раз повторити: ніколи не було «Першого» і «Другого Риму?» тому ніколи не може існувати «Третій Рим». Є тільки Старий Рим і Новий Рим-Константинополь.

Релігійна традиція, передана Константинополем до Москви, незабаром зіткнулася з російською політичною владою. Царі, які змінювали один одного, нав’язували свою волю Церкві, перетворюючи її на простий інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей. Звісно, Російська Церква не завжди чи повністю дотримувалася цього. Монастирі служили притулками для автентичної релігійної віри. Однак у цьому величезному регіоні непоодинокі випадки інструменталізації релігії. Путінська Росія просто відновила і підкреслила цю «традицію».

Особливе значення в цьому відношенні має панславізм, ідеологія, згідно з якою всі слов’яни повинні бути об’єднані під проводом Москви. Ця глибоко расистська ідеологія ХІХ- го століття знайшла своє релігійне вираження в етнофілетизмі, засудженому як єресь Великим Константинопольським собором у 1872 році. Згідно з цим етнофілетизмом, автокефальні (тобто самоврядні) церкви не повинні засновуватися на основі місцевості. , але етнічної приналежності. Ця єресь була використана для узаконення інституту Болгарського екзархату в Османській імперії, як першого кроку до створення Болгарської держави. Це сприяло роз’єднанню християн на Балканах і поклало початок братовбивчим конфліктам і війнам. Сучасним втіленням етнофілетизму є фундаменталістська ідеологія « Русского мира»., «Русский мир». Цей вислів описує передбачувану цивілізаційну сферу, що включає Росію, Україну, Білорусь, а також етнічних росіян у всьому світі, політично та релігійно очолювана та керована московським центром. «Русский мир» представлений як відповідь «корумпованому Заходу». Ця ідеологія є основним інструментом «духовної» легітимації вторгнення в Україну.

Це факт, що антагонізм Москви щодо Константинополя вщух у комуністичний період, оскільки релігія переслідувалась радянським режимом. Зі свого боку, Вселенський Патріархат захищав російських емігрантів і приймав їхні релігійні громади у своїх діаспорних митрополіях. Однак час від часу, особливо після обрання Кирила патріархом Московським у 2009 році, антагонізм відновлювався. У свідомості російського політичного та релігійного керівництва релігія стала надто важливою як політичний і геостратегічний інструмент, щоб залишити її в руках Вселенського патріархату. У прагненні отримати провідну роль Москва використовувала кількісний аргумент. Стверджуючи тоді, що Російська Церква має під своїм впливом більшість православних віруючих, вона намагалася отримати першість у Православній Церкві. Цей аргумент був сильно використаний під час скликання Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті в червні 2016 року. Відмова від цього аргументу стала основною причиною відмови Москви брати участь у цьому історичному для Православ’я соборному заході. Нещодавно розкольницька роль Москви також набула форми неканонічного проникнення в Африку, таким чином поставивши під сумнів виключну юрисдикцію Олександрійського православного патріархату на цьому континенті.

Тим часом Вселенський Патріархат неодноразово отримував чіткі вираження бажання як духовенства, так і політичного керівництва України до церковної незалежності від Москви. 5 січня 2019 року на Фанарі було підписано Томос про надання автокефалії Православній Церкві України. Вихід значної частини українського православного населення з-під опіки Москви позбавив Російську Церкву значної частини змісту її антиеклезіологічної заяви про її спробу провідної ролі в Православ’ї.

З розпадом Радянського Союзу та крахом комуністичної ідеології з’явилася псевдорелігія. Тоді старі імперські стратегії поєдналися з цинічними техніками та механізмами, розробленими та успадкованими від Радянського Союзу. Церква та державне керівництво в Росії співпрацювали у злочині агресії та поділяють відповідальність за вчинені злочини, як-от шокуюче викрадення українських дітей. Вони завдали величезних страждань не тільки українському народу, а й росіянам, які налічують понад сто тисяч жертв і відповідальність за жахливі звірства.

Триває серйозна дискусія щодо відновлення України після закінчення війни. Проте, поряд із питанням матеріальної реконструкції стоїть також питання «духовного відродження» не лише в Україні, а й у Росії. Потрібне повернення до джерел православної віри. Константинопольська Церква-Мати знову готова допомогти своїм дітям в Україні та Росії, як вона робила це неодноразово в минулому. Любов матері нескінченна? воно не знає меж. Саме таку любов представляє і виражає Вселенський Патріархат.

Так само наш міжрелігійний діалог має зосереджуватися не лише на способах протистояти та нейтралізувати здатність керівництва Московського Патріархату підривати єдність і теологічно легітимізувати злочинну поведінку. Наш спільний християнський обов’язок – використовувати наші сили діалогу, щоб повернути наших російських братів і сестер до нашої спільноти спільних цінностей.

Шановна аудиторія,

Українську кризу потрібно подолати рішучістю, справедливістю та солідарністю. Її результати відіграватимуть важливу роль у вирішенні інших завдань у ці важкі часи. Ми особливо вдячні організаторам за надану нам можливість представити позицію Вселенського Патріархату щодо цього складного та делікатного питання глобального значення. Бажаємо всім плідних обговорень і продуктивних результатів обговорення під час цього семінару. Нехай Бог любові та миру благословить усіх вас у вашому служінні та особистому житті! Дякую за вашу увагу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

ЗАЯВА ПРЕДСТАВНИКІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА УКРАЇНИ ЩОДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ КЕРІВНИЦТВА МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ЗА РОЗВ’ЯЗУВАННЯ АГРЕСИВНИХ ВОЄН, ЗОКРЕМА АНЕКСІЇ КРИМУ  ТА ВТОРГНЕННЯ АРМІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ В УКРАЇНУ

Урядам США, Великобританії, Японії, Китаю, країн – членів Європейського Союзу, церковним та громадським інституціям, які співпрацюють із Московською патріархією

Необхідність внесення у міжнародний санкційний список керівництва Московського патріархату

Українці дякують усім, хто долучився до формування та прийняття стримуючих фінансових та політичних санкцій проти країни-агресора – Російської Федерації. Важливу роль у загальному переліку заходів протидії агресору відіграють і персональні санкції, які покладають особистісну відповідальність політиків й бізнесменів РФ за підготовку і здійснення військового вторгнення в Україну. А, відтак, за смерті тисяч невинних українців.

Проте поза увагою світової спільноти залишається роль, яку відіграла і відіграє ієрархія Московського патріархату в обґрунтуванні та виправданні  військових агресій російського політичного керівництва (Придністров’я, Грузія, Україна). Адже саме Московська патріархія і особисто теперішній патріарх Кіріл є розробниками та багаторічними провідниками ідеології «русского міра». Ця ідеологія базується на цивілізаційно-моральних засадах Російського православ’я і, з часом, перетворилася на ефективний засіб насаджування в російському суспільстві ідеї зверхності та виключності російської культури, мови, московського православ’я.

Це вчення засуджене відомими світовими богословами, оскільки за своєю суттю є неоімперською геополітичною та ідеологічною доктриною, що утверджує російське месіанство та імперіалізм. Відтак ця новітня єресь пропагує православний етнофілетичний фундаменталізм (зверхність етнічного над релігійним), тоталітаризм та шовінізм. Ідеологія використовується як виправдання вторгнення Росії на територію інших держав з метою реставрації колишнього Радянського Союзу. Фактично вчення є нинішньою соціально-політичною доктриною Росії і проголошує, що є якийсь понаднаціональний російськомовний простір або окрема цивілізація «Святая Русь» із політичним центром у Москві, спільною російською мовою та спільною церквою – Московським патріархатом. Її політичним лідером є Путін, а духовним – патріарх Кирило.

Подібні шовіністично-націоналістичні налаштування не залишають іншим народам права на власну мову, культуру, релігію, або ж оголошують останні меншовартісними, такими, що не варті розвитку, перспективи. Закономірним наслідком такої політики «русского міра» є поступова ліквідація на окупованих Росією територіях національних мов, культур, а також тих православних громад, які не входили в Московський патріархат. Системними є також випадки утисків та переслідувань релігійних лідерів не православних конфесій, які не підтримували політику політичного керівництва Російської Федерації.

Відомі непоодинокі випадки відкритої чи прихованої співпраці кліриків Московського патріархату в Україні та Білорусії з окупаційними російськими військами. Інколи така співпраця виходить за межі не лише релігійних канонів, але й здорового глузду чи людської моралі. Агітація за шовіністичний «русскій мір» за допомогою православних кліриків існувала й продовжується. В умовах війни це становить суттєву загрозу не лише національній безпеці України, але й світу загалом.

Виходячи із викладеного, просимо всіх, від кого це залежить, докласти зусиль для включення у міжнародний санкційний список (зі всіма економічними та політичними наслідками) Московського патріарха Кіріла (Гундяєва Володимира Михайловича) та його найближче оточення, яке безпосередньо причетне до розробки і пропагування ідеології «русского міра». А це:

- керівник відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії, вікарій патріарха, митрополит Іларіон (Алфєєв Григорій Валерійович);

- постійний член Синоду РПЦ, предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій (Березовський Орест Володимирович);

- постійний член Синоду УПЦ МП, митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін Олексій Михайлович);

 - остійний член Синоду РПЦ, патріарший екзарх Білоруського екзархату Московського патріархату митрополит Веніамін (Тупеко Віталій Іванович).

Підписати звернення, для організацій, єпархій та парафій, можна за посиланням

Для тих, хто хоче підписати особисто

Київському  і всієї України

На загальних єпархіальних зборах митрополит Данило повідомив, що подав заяву Вашому Блаженству на звільнення.

Ми обговорили цю ситуацію і звернули увагу на те, що Владика Данило був учасником першого установчого Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. Враховуючи його заслуги перед Українською Православною Церквою і те що згідно Статуту ПЦУ єпископ займає кафедру пожиттєво, все духовенство єпархії висловило свою думку, що владика передчасно , поступаючись певним емоціям, хоче покинути єпархію. Одноголосно переконували владику відкликати заяву.

Просимо Ваше блаженство і Синод підтримати наше прохання і залишити Владику на архієрейській кафедрі Чернівецької єпархії.

6 липня 2020 р..Б.

Від імені загальних єпархіальних зборів:

Секретар зборів

Священики:

Відбувся Форум української інтелігенції “За Помісну Православну Церкву України”. Ми не гонилися за кількістю учасників – за бажання, можна було б зібрати зал у рази більший. Йдеться швидше про осмислення проблеми та пропонування шляхів її вирішення. А для цього потрібна експертна думка та виваженість, а не мітингування. Було багато (понад 15) виступів, цікаве обговорення. Був біль за долю православної Церкви та України. За наслідками обговорення було прийняте відкрите (бо є можливість долучатися із підписами тим, хто поділяє його ідеї) звернення.

проф. Олександр Саган

(10 червня 2019 року, Київ)

На початку червня 2019 р. представники української інтелігенції з міркувань про благо Церкви і України зверталися до почесного патріарха ПЦУ Філарета з проханням «перенести обговорення всіх гострих питань на представницькі церковні органи, а також утриматися від публічних дискусій, заяв чи інтерв’ю, які можуть посіяти тривогу серед православних українців і потішити недругів держави».

Проте цей заклик не був почутий. Правлячий архиєрей м.Києва Православної Церкви України владика Філарет продовжує давати інтерв´ю, в яких фактично ставить під сумнів легітимність Церкви, в якій наразі перебуває. Ця ж ідея випливає також із офіційного роз’яснення «Прес-служби Київської Патріархії» (https://www.cerkva.info), у якому прямо заперечується факт ліквідації Київської Патріархії та УПЦ КП загалом, а також Київської Патріархії УАПЦ.

11 червня 2019 р. владика Філарет скликає т.зв. «Форум української інтелігенції», який покликаний легітимізувати ідею «реанімації» УПЦ КП. А це дасть можливість прихильникам цієї ідеї провести «Помісний собор УЦП КП» та почати відновлювати ієрархію вже ліквідованої структури.

Представники української інтелігенції вважають, що всі ці трактування та пов’язані з ними дії владики Філарета несуть пряму шкоду Українському Православ’ю та, власне, українській державі загалом. Фактично робиться спроба якщо не перебрати на себе керівництво Православною Церквою України, то здійснити розкол у ній, спровокувавши внутрішньоцерковне протистояння чи навіть відділення частини кліру та вірних від ПЦУ, що фактично є виконанням запиту антиукраїнських сил.

Мусимо констатувати, що такі заяви та дії владики Філарета та його прихильників також завдають непоправної шкоди міжнародному іміджу ПЦУ, пригальмовують чи навіть повністю зупиняють процес її визнання з боку інших диптихіальних Православних Церков.

Не менш згубно внутрішньоцерковні негаразди, спровоковані владикою Філаретом, впливають і на внутрішньоукраїнський розвиток і кількісний ріст ПЦУ. З початку активної фази боротьби за владу колишнього патріарха УПЦ КП Філарета (квітень-травень), фактично припинилися переходи церковних громад із УПЦ МП.

Українська інтелігенція закликає Предстоятеля ПЦУ Блаженнішого Митрополита Епіфанія й членів Священного Синоду вжити негайних і рішучих канонічних заходів для припинення будь-яких спроб відновлення самоліквідованої УПЦ КП та інформаційної дискредитації ПЦУ, що здійснюється деякими її архієреями та священиками.

Ми також закликаємо всіх небайдужих мирян та кліриків ПЦУ активніше реагувати й публічно засуджувати будь-які спроби дискредитації ПЦУ чи її статутних органів, а також долучатися до праці із розбудови ПЦУ в Україні та її визнання іншими Помісними православними церквами.

Звернення підписали:

Директор Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, академік Микола Жулинський 

Голова ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка, письменник Павло Мовчан

Голова Конгресу української інтелігенції, дійсний член Національної академії педагогічних наук України, професор Георгій Філіпчук 

Заступник директора Інституту філософії НАН України – керівник Відділення релігієзнавства, професор Анатолій Колодний

Заступник директора Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, к.філол.н. Сергій Гальченко

Зав. відділом Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ, професор Людмила Филипович

Народний депутат кількох скликань, к.і.н. Лілія Григорович 

Український історик, народний депутат І скликання, професор Арсен Зінченко

Сотник Майдану, лікар Тарас Усатенко

Професор, пр.н.сп. ІФ НАНУ Олександр Саган

Професор, пр.н.сп. ІФ НАНУ Віталій Шевченко

Д.філос.н., ст.н.сп. ІФ НАНУ Віта Титаренко

К.філос.н., ст.н.сп. ІФ НАНУ Оксана Горкуша

К.філос.н., доц.. Сергій Присухін

Художниця Наталія Павлусенко

К.філол.н., Ph.D. Candidate in History, Ін-т тюркології Стамбульського Ун-ту Олесь Кульчинський

К.і.н., ст.н.сп. Інституту історії України НАН України Тетяна Євсєєва

Голова правління Українського клубу, член НСП України Роман Кухарук

Доцент НУ “Острозька Академія”, к.і.н. Андрій Смирнов

Та ін.

Звернення до єпископату та духовенства Православної Церкви України

Преосвященні владики, всечесні отці!

Приводом до цього звернення стали певні публічні та непублічні процеси, які відбуваються останнім часом у нашій Церкві, та, на нашу думку, несуть загрози для становлення Православної Церкви України.

Як відомо, визнання української автокефалії та отримання томосу відбувалося в дуже непростих умовах – і зовнішніх, і внутрішніх. Важко проходили переговори і щодо створення ПЦУ, і щодо формату проведення Об’єднавчого Собору. Ми всі сподівалися, що з отриманням томосу від Вселенського патріарха всі пристрасті вгамуються, і почнеться копітка робота з розбудови нової Церкви.

Але одразу після цієї урочистої та радісної події почалися дивні та незрозумілі нам процеси, які ми пов’язуємо з неприпустимим владолюбством та амбіціями деяких церковних ієрархів. Не маємо сумнівів, що будь-якими потрясіннями в Православній Церкві України скористаються зовнішні та внутрішні сили, ворожі до її прав і свобод, наданих томосом, до майбутнього українського православ’я. Це може призвести до реставрації московських церковних традицій, неприйнятних сьогодні в Україні, і, як наслідок, до церковної та державної деградації.

Тому ми вважаємо мовчання злочином, і вимушені публічно виступити на захист нашої Церкви та України. Знаємо, що так чи інакше думки, що ми тут висловлюємо, поділяють не лише миряни, але й священики та архиєреї ПЦУ. Останнім, втім, часто важко декларувати свою позицію, зважаючи на можливий моральний та адміністративний тиск. Сподіваємося, це звернення допоможе їм втриматися від спокус та фатально помилкових рішень.

Причиною нашого занепокоєння є те, що чи не одразу після отримання томосу деякі архиєреї та церковні діячі, на догоду своїм владолюбним інтересам, почали робити заяви, які фактично дискредитують значення наданого Православній Церкві України Патріаршого і Синодального томосу. У цих заявах пропагується необхідність переформатування погоджених із Вселенською патріархією умови існування ПЦУ (це виправдовується посиланнями на попередню історію існування невизнаних Православних Церков), а також фактично розпалюється ворожнеча до «лукавих греків», які начебто «нас обдурили». Таким чином ставиться під сумнів як майбутнє Київської Митрополії, так і репутація Вселенського Патріархату.

Передусім йдеться про декілька інтерв’ю колишнього патріарха УПЦ КП Філарета та окремих заяв його однодумців, які не приховують свого категоричного несприйняття ані статусу визнаної Вселенським Патріархатом Православної Церкви України, ані порядку формування її керівних органів. З різних джерел ми отримуємо інформацію, що владика Філарет має намір вже найближчим часом зібрати єпископат ПЦУ (вже розіслані відповідні листи-запрошення) та спонукати їх як до внесення радикальних змін у Статут ПЦУ, так і до фактичного перетворення керівництва ПЦУ на дуумвірат за участю його та митрополита Київського і всієї України.

Зауважимо, що наміри владики Філарета перекреслити принципи демократичного управління ПЦУ, зазначені в томосі, й відродити практику 12 постійних членів Синоду, є копією авторитарної моделі керівництва Російською Церквою. Такі заклики до відновлення у ПЦУ де-факто «московського» авторитарного досвіду управління Церквою дуже дивно чути від владики Філарета Адже свого часу він сам визнавав, що відсутність інституту постійних членів Синоду «більше відповідає традиціям Київської Митрополії та дозволяє повніше залучити єпископів до управління Церквою».

Визнаючи заслуги владики Філарета в минулому, ми мусимо нагадати і наголосити, що саме наданий томос приєднує ПЦУ до сім’ї рівноправних автокефальних Помісних Церков, долаючи канонічну ізоляцію та безправність Української Церкви. Тому будь-які спроби дискредитувати томос, змінити Статут, ухвалений на Об’єднавчому Соборі, та відродити патріархат (а себе оголосити патріархом) знищують здобутки вікової боротьби православного народу України за автокефалію (зокрема, і самого владики Філарета, який довго боровся за це визнання). Але понад те – це веде до відновлення ізоляції ПЦУ, до реваншу проросійських сил в Україні, загрожує самому існуванню Української Церкви та держави Україна.

Ми переконані, що томос є великим даром Церкви-Матері, яка заради духовного звільнення України змушена була вступити у протистояння з амбітною та цинічною Московською патріархією та Російською державою. Тому ми маємо наголосити, що нинішні провокативні висловлювання владики Філарета щодо майбутнього розвитку ПЦУ зазіхають на канонічну репутацію Вселенського патріарха та відкривають шлях для масштабного проросійського реваншу.

Нагадуємо шановним архиєреям, що за умови їхньої підтримки (добровільної чи примусової) ревізії умов томосу, соборно обраний митрополит Київський фактично втрачає свій предстоятельський статус, а їхні власні титули і звання з канонічної точки зору анулюються в очах світового православ’я.

Тому закликаємо високодостойних архиєреїв, священиків та монахів не піддаватися на спокуси і міцно триматися Вселенської Православної Єдиної Соборної та Апостольської Церкви, канонічною частиною якої є Православна Церква України. А якщо хтось із архиєреїв не зможе втриматися від спокуси пограти в свою гру на противагу ПЦУ – нехай публічно оголосить про свої наміри.

Ми хочемо наголосити, що церковні «ігри престолів» несумісні ані з духом і буквою Євангелія, ані з ученням Православної Церкви «Князі народів володарюють над ними… але не буде так між вами» (Мф.20:25-26). Ми віримо, що ПЦУ має унікальну можливість не тільки об’єднати православних українців, але й стати добрим прикладом відходу від старих форматів управління для всього світового православ’я. Але це станеться, якщо її пастирі покажуть приклад служіння один одному та приборкання власних амбіцій заради добра всієї Церкви.

Ми закликаємо боголюбивих пастирів до збереження закладеної у томосі про автокефалію моделі керівництва Церквою як невід’ємного засадничого принципу нашого церковного устрою. Передусім це стосується складу Синоду, де передбачається ротація усіх його членів (окрім трьох постійних – на перехідний період). Сумнозвісне «митрополітбюро», як авторитарно-кланова ручна структура управління Церквою, має залишитися сумною ознакою тоталітарних часів. Також ми закликаємо поважати зусилля Вселенського Патріархату, української влади та українського народу, і зробити викладені в томосі принципи церковного устрою справжнім та єдиним дороговказом, не намагаючись щось додати, відняти чи переформатувати.

Преосвященні владики і всечесні отці самі можуть пересвідчитися, що умови церковного буття за новим Статутом набагато більше захищають їхні права та відкривають їм нові можливості у розбудові Церкви.

Ми знаємо про щире бажання Блаженнішого митрополита Епіфанія поступово реформувати українське православ’я, відродити та оновити парафіяльне життя, й підтримуємо ці добрі наміри.

Всі ми ділом, словом, і молитвою мусимо зробити усе, щоб наша Церква була якнайскоріше визнана у Вселенському православ’ї. Адже автокефалія Православної Церкви України – це не дивний історичний казус або тимчасовий політичний проект, а воля Духа Святого.

З любов’ю у Христі,

Члени ініціативної групи «10 тез для Православної Церкви України», та ми, що нижче підписалися:

Щоби підписати, відкрийте гугл-форму

У цей важкий час, коли військові підрозділи Російської Федерації, порушуючи міжнародні та двосторонні угоди, увійшли на суверенну територію України, а Рада Федерації за поданням Президента Росії дала згоду на застосування російських військ в Україні – ми найперше закликаємо всіх вас і всіх людей доброї волі до солідарності з нами, до молитви про Україну і український народ.

Ми закликаємо владу Росії схаменутися і зупинити агресію проти України, негайно вивести свої війська з української землі. Вся відповідальність перед Богом і перед людством за непоправні наслідки подальшої ескалації насильства повністю лягає на керівників Росії.

В нашій державі немає утисків за ознакою мови, нації, віросповідання. Тому ми свідчимо – всі намагання російської пропаганди представити події в Україні як «фашистський переворот» і «перемогу екстремістів» абсолютно не відповідають дійсності.

Дорогі брати і сестри у Росії!

Український народ має лише дружні, братні почуття до російського народу. Не вірте пропаганді, яка розпалює ворожнечу між нами. Ми хочемо і надалі будувати з Росією дружні, братні відносини – але як суверенна, незалежна держава.

Ми звертаємося до міжнародного співтовариства, до країн-гарантів безпеки України – США та Великобританії, до Європейського Союзу, до ООН та ОБСЄ: зупиніть іноземне вторгнення в Україну і грубе втручання в наші внутрішні справи! Підрив миру і стабільності в Україні загрожує зруйнувати всю сучасну систему світової безпеки. Тому слід вжити всіх заходів, щоби в Україні не розгорілася війна.

Брати і сестри!

Наші Церкви і релігійні організації України – з українським народом. Твердо знаємо: Бог не в силі, а в правді. Правда – на боці українського народу, тому ми переможемо.

Нехай Господь береже всіх нас!

Патріарх Філарет (Денисенко), Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату;

Верховний архієпископ Святослав (Шевчук), Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви;

Михайло Паночко, Старший єпископ Церкви християн віри євангельської України;

В’ячеслав Нестерук, Голова Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів;

Віктор Алєксєєнко, президент Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня;

В’ячеслав Горпинчук, Єпископ Української Лютеранської Церкви;

Леонід Падун, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви;

Яків Дов Блайх, Головний рабин м. Києва та України Об’єднання іудейських релігійних організацій України.

1 березня 2014 р.23:30