Серед учнів преп. Афанасія Афонського багато хто був іберійцем (грузином); поблизу від Великої Лаври жили ченці з Амальфі, облаштувавши свою власну обитель. Можна припустити, що в числі послідовників преподобного були і балканські слов’яни, тим більше що вони згадуються в Житії преп. Афанасія.

Сам факт слов’янської присутності на Святій Горі в X столітті не викликає сумнівів. Одне з яскравих свідчень цього – судовий акт Іверського монастиря (982), найдавніший датований пам’ятник, в якому зустрічаються літери глаголиці (підпис попа Георгія). Ще раніше, в 960 році, імператор Роман видає буллу, де згадує 40 звільнених від податей париків (залежних селян) монастиря Іоана Колова, які походили з числа «слов’яно-болгар».

Як зазначає В. Мошин, «деякі з числа цих болгарських поселенців могли стати монахами на Афоні, а можна припускати, що окремі болгари могли з’явитися на Афоні і раніше, в епоху завоювань Симона Великого у Фракії і Македонії <…> традиція, записана в так званому зведеному зоогафському хрисовуле, стверджує, що засновники болгарського монастиря на Афоні брати Мойсей, Арон та Іоан Селина прийшли на Святу Гору під час імператора Льва Мудрого (886-912) і заснували Зографський монастир ».

Болгарія, після деяких коливань між Римом і Візантією, офіційно прийняла християнство за східним обрядом у часі князя Бориса (852-889), і її правителі стали носити титул князів, а потім царів. Князь Борис хрестився близько 864 р, отримавши ім’я Михайла – на честь сина візантійської імператриці Теодори. Ймовірно, тоді ж він хрестив свою дружину і бояр. Безсумнівно, християнство почало поширюватися серед болгар задовго до цього. Хрещення болгарського народу і правителя збіглося з просвітницькою діяльністю свв. Кирила і Мефодія, перших вчителів слов’ян.

У часі царювання молодшого сина Бориса, царя Симона I (893-927), Болгарія досягла вищої ступені своєї могутності, перетворившись в найвпливовішу державу на Балканах і у всій Східній Європі. Її землі доходили до північних схилів Карпат і Дніпра на півночі, до Адріатичного моря на заході, Егейського – на півдні і Чорного – на сході.

Симон народився в 864 або 865 році, коли країна вже була християнською. Спадкоємцем княжого престолу був його старший брат Володимир, тому молодший син мав би стати головою Болгарської Церкви. Він здобув блискучу освіту в Константинополі і близько 888 року повернувся в Болгарію. Роком пізніше князь Борис I пішов у монастир, а цар Володимир почав гоніння на християнство і спробував відновити язичництво. Борис покинув монастир, скинув старшого сина з престолу і скликав церковно-народний собор, який оголосив церковнослов’янську мову офіційною мовою Церкви і держави і звів на болгарський трон Симона.

Початок правління нового царя ознаменувався війною з мадярами, що прийшли на Дунай, і з Візантією Симон здобув перемогу і домігся довгого (майже на чверть століття) миру з Константинополем; більш того – Візантія була змушена щорічно виплачувати данину Болгарії. Після смерті імператора Льва VI Філософа (912), Симон, який мав види на імператорський престол, був цілком реальною загрозою самого існування імперії.

У 913 році він скористався відмовою спадкоємців Льва VI виплачувати данину і з’явився перед Константинополем з сильним військом, яке, за легендою, «розташувалося від Влахерну до Золотих воріт і від Золотого Рогу до моря». Облога міста завершилася підписанням договорів, які передбачали відновлення щорічної виплати данини, одруження малолітнього імператора Костянтина VII Багрянородного з дочкою Симона (що в результаті не відбулося) і визнання царського титулу болгарського правителя.

Пізніше Симон домігся і патріаршого статусу Болгарської Церкви (втім, незалежна ієрархія була офіційно визнана Візантією вже після його смерті). Це була перша автокефальна національна церква в Європі, на чолі якої стояв патріарх. Таким чином, можна говорити про те, що до часу набуття болгарами свого монастиря на Афоні, Болгарське царство вже грало помітну роль серед держав, що межують з Візантією.

Цар Симон всіляко сприяв перекладам з грецької мови на слов’янську християнських богослужбових і доктринальних книг, піклуючись про те, щоб дати недавно хрещеному народу доступ до всіх необхідних знань і таким чином забезпечити вкорінення християнства у країни. Хоча треба зазначити, проте, що просвітницька діяльність Симона носила книжковий, церковний характер і слабо зачіпала народне життя: звідси походить живучість язичництва серед простих людей і широке поширення єресі богомильства

У результаті правління Симона стало епохою безпрецедентного культурного підйому, що згодом отримала назву «золотого століття» болгарської писемності. Глаголицькі тексти староболгарською мовою – переклади священних текстів – поширювалися по всіх слов’янських землях. У цей період у Преславській книжковій школі була створена і поступово стала витісняти глаголицю нова абетка, названа на честь св. Кирила «кирилицею».

З огляду на те, що і Хрещення Київської Русі при св. рівноапостольному князі Володимирі Київському відбувалося за участю болгарських священиків і ченців, які привозили в Кивську Русь християнську літературу в перекладі на церковнослов’янську мову, то можна припустити, що серед цих болгарських місіонерів були і афонські монахи-слов’яни, а привезена ними література створювалася в слов’янській обителі на Афоні. Тож не дивно, що під впливом болгар і св. рівноапостольний князь Володимир Київський побажав заснувати на Афоні власну київську обитель, якою і став древній монастир Ксілургу.

Якщо говорити про ранні згадки поселень болгар поблизу Афона, то професор І. Душев передбачає, що болгарські поселення поблизу Солуні могли з’явитися ще в VII столітті. Слід зазначити також акт 1068 року вперше виявлений в архіві Росікону В. Григоровичем. У цьому документі йдеться про вирішення місцевою владою територіальної суперечки між метохом монастиря Св. Пантелеймона і болгарськими поселенцями. Метох цей був куплений монастирем Св. Пантелеймона згідно хрисовулу імператора в 956 році.

Перші болгарські ченці могли поселитися на Святій Горі безпосередньо після Хрещення Болгарії, в 860-х – 870 х роках, або в часі правління царя Симона, коли болгарський кордон проходила буквально «за два кроки» від Афона. Те, що в Х столітті поблизу Афона існували поселення слов’ян, підтверджується низкою документів. Легенда про заснування Зографського монастиря в часі правління Льва VI залишається дискусійною, оскільки немає достатньо надійних свідчень (більшість древніх грамот монастиря загинули в XIII-XIV століттях).

Найперша згадка Зографа зустрічається в виданому імператором Іоаном I Цимісхиєм Типиком Св. Гори (972). Різні дослідники трактують «Георгій Зограф» (Γεώργιος ὁ ζωγράφος) як підпис або ігумена обителі (І. Іванов, І. Дуйчев), або якогось художника на ім’я Георгій (ζωγράφος – грец. «Живописець»).

При цьому, у другому випадку можна припустити, що саме навколо цього художника повстав монастир на честь  св. вмч. Георгія, і назва походить від професії. У 980 році Зограф згадується в документах як такі, що межує з землями грецького монастиря Ксірокастрон. У перші десятиліття свого існування монастир, по всій видимості, був також грецьким; бо думки дослідників про час його перетворення в болгарський різняться (від кінця X до початку XIII століття).

Втім, ні у кого не викликає сумнівів, що в кінці XII століття на Афоні була численна і впливова болгарська чернеча громада – ймовірно, пов’язана з Зографом, – а в XIII століття монастир вже виразно був болгарським. При Михайлі VIII Палеологу (1261-1282), Зограф піддався руйнуванню за відмову приєднатися до унії з Римом, і був відновлений лише на рубежі XV-XVI століть молдавським воєводою Стефаном III Великим.

При всій невизначеності і нечисленністі збережених історичних свідчень про слов’янських ченців на Афоні в самий ранній період після хрещення слов’ян, можна впевнено сказати, що вже тоді серед святогорських ченців були представники цих народів. У епоху подвижництва преп. Афанасія Афонського, коли був заснований чернечий монастир Великої Лаври, Свята Гора мусила мати особливу духовну привабливість для слов’ян, лише недавно навернених у православну віру.

Афон як центр слов’янської писемності

На час християнізації слов’ян вже давно визначилася провідна роль монастирів як центрів створення та копіювання книг. Зрозуміло, Афон не був винятком. Багато стародавніх (з X століття) кодексів, які є тепер прикрасами найбільших книжкових зібрань світу, створені саме в святогорських скрипторіях. Перша згадка про існування на Афоні монастирської бібліотеки відноситься до 980 року; збережені рукописні колекції привертають на Святу Гору дослідників до сьогодні.

Поряд з манускриптами на грецькій мові, в зборах святогорських монастирів зберігається значна кількість слов’янських рукописів, що датуються XI – початком XX століття. Крім того, до нашого часу дійшли десятки слов’янських грамот XIII-XVIII століть – в основному хрисовули сербські (XIII-XV століть), волоських і молдавських (XV-XVII століть) правителів, а також нечисленні вцілілі болгарські акти XIII-XIV століть; грамоти князів і правителів Великого князівства Литовського і Речи Посполитої XV-XVIIІ ст. Найбільша кількість таких манускриптів зберігається в сербському Хіландарському монастирі (більше 800), Зографа (трохи менше 300), руського монастирі Св. Пантелеймона (більше 140) і Великій Лаврі (близько 90); окремі рукописні книги і документи на слов’янських мовах є практично в кожному монастирі і в зборах Протата.

За твердженням В. Мошина, «не підлягає ніякому сумніву, що в першу епоху слов’янської писемності на Афоні повинні були жити слов’яни, і до того ж не тільки окремі подвижники в тих чи інших грецьких обителях, але існував і значний слов’янський центр, де робилися переклади грецьких книг на слов’янську мову і переписувалися слов’янські рукописи ». Саме на Афоні були виявлені найважливіші пам’ятники стародавньої слов’янської церковної літератури: глаголицьке Маріїнське і Зографське Євангеліє, а також один з найбільш ранніх пам’яток, написаних кирилицею, – Київські фрагменти повчань св. Кирила Єрусалимського.

Крім того, зберігся давній слов’янський переклад «Великих чернечих правил» Василя Великого; судячи по мовних особливостях перекладу, автором його був болгарський чернець. Можна припустити, що зі Святої Гори були доставлені в Київську Русь і три інших давньослов’янських пам’ятника – листки Ундольского, Савина книга і Супросльський рукопис, мова і письмо яких свідчать про їх південослов’янське походження. Все це ясно говорить не просто про присутність слов’ян на Афоні, а про існування там центру слов’янського чернецтва, в якому тривало створення перекладів грецьких церковних книг, що збагачували ще настільки молоду, слов’янську духовну літературу, що тільки народилася.

Болгарські перекази стверджують, що перший слов’янський чернечий центр на Афоні спочатку знаходився саме в Зографському монастирі, проте більш імовірним виглядає припущення, що спочатку болгарські ченці оселилися в будь-якому іншому місці – може бути, в Селинській вежі неподалік від Зографа, про яку повідомляє болгарська традиція і яка, поза всяким сумнівом, існувала як особлива обитель в першій половині XI століття, раніше, ніж з’єднатися з Зографським монастирем.

Показово, що одним з найдавніших і найбільш відомих свідоцтв про книжкові сховища афонських обителів є перелік «руських книг» із заснованого за часі св. рівноапостольного князя Володимира Київського, першого монастиря Київського Православ’я Ксілургу, що дійшов до нас у складі акту 1142 року. Таким чином, на початку XII століття на Афоні, і зокрема в давньокивській обителі, вже існували досить значні за обсягом (у списку згадані 42 книги) слов’янські книжкові зібрання; зрозуміло, початок їм було покладено набагато раніше.

Виходячи з вище сказаного випливає, що вже до кінця Х – початку XI ст. на Афоні існувало, принаймні, два слов’янських монастиря – болгарський і київський, що були не тільки духовними центрами слов’янського чернецтва на Афоні, а й центрами слов’янської писемності та освіти.

Зубов. Д., кандидат історичних наук

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»