Св. Миколай з житієм, XVIII ст.

Ім’я Святителя Миколая ототожнилося виключно із Дарувателем Подарунків. Але насправді він сам – один з найбільших Божих Дарунків людям.

Владика Миколай – це нагода подумати про справжність. Нерідко образові Святих надається приторної солодкості. Фальшивої єлейності, що не лише здатна позбавляти реальної краси, а й викривляти сприйняття тих, хто намагається наслідувати.

Його ляпас Арієві часто доповнюють словами – «ну, за переказами». Воліючи тим сказати, що поведінка забіяки якось не узгоджується із святістю.

Це дуже вузьке бачення. Намагання невпізнавано відфотошопити того, хто і без цього є надзвичайно привабливим. Дмухнути білилами на те, що того зовсім не потребує.

Адже в тому актові – палкість, заклик до тверезіння та спам’ятання. В ньому горіння духу, яке забезпечило настільки плідне земне служіння. Неможливість примирятися із спотворенням істинного. Відсутність побоювань.

Він не відколошматив когось, відстоюючи щось своє. Не зірвав поганий настрій. Не скористався перевагою у силі.

Адже знаємо, що Святитель Миколай не міг похизуватися якимись особливими фізичними кондиціями. Не зробив чогось тихцем, сподіваючись, що ніхто не дізнається.

Не вчинив це під дією гордині й відчуття безкарності. Чи від невміння добрати слово. Любителі почесати кулаки нерідко шукають виправдання власній нестриманості в цій історії. Та їх в ній немає.

Це суттєва різниця. Він вступився не за «своє» – за Істину, тож Істина вступилася за нього. І ми знаємо його, як Святого.

Архієпископ Миколай – це втілення активної позиції. Невважання себе великим цабе, центром Всесвіту.

Він – рух назустріч. Заклик повертатися до людей й світу обличчям, а не спиною. Відкриватися, а не вибудовувати охоронні редути.

Нерідко люди стають заручниками даних їм статків. Починають боятися. Слабнуть духовно пропорційно до сили, яку приписують матеріальностям.

Архієпископ Миколай же ні за що не тримався. Ані за гроші, ні за статус. Саме з цієї причини Сила Божа так щедро діяла через нього ще за земного життя.

Також Владика Миколай – втілення вміння й бажання почути. Вловити й розпізнати Божий імпульс. Заклик до активності. І безсумнівно рушати туди, де потрібна його участь та допомога.

Святи Миколай – це дія без сподівань на успіх, без очікувань винагороди. Дія у випадках, коли права не маєш бездіяти. Діамантова чистота помислів. Солодка й запашна, позбавлена гіркуватості «якання».

Вже обговорювали з вами це щодо Варвари та повторимо для себе. Невірно святих називати «покровителями» чогось.

Такі речі поширюють ті, хто ще добре не розібрався. Хто заплутався і пропагує реальний політеїзм. Відтак не дивно, що хитається у вірі.

Святі – не очільники якихось «міністерств». Господь не наділяв їх вузько-спеціалізованими повноваженнями. І вони для себе їх не просили.

Тим не менш Святі реально здатні нам допомагати. Особливо на початках нашого утвердження у вірі. Коли взаємодія із Вічним ще є надмірно лякаючою або чимось ускладняються.

Тоді звернення до тих, хто був такими ж людьми, як ми, стає необхідною сполучною ланкою. Перекидає місток для нас до Безпочаткового з Безкінечним.

Тож жодного етикету не порушиться, якщо до Святого Миколая звернутися не щодо подарунку чи подорожі, а із будь-яким питанням.

Але найдивовижнішим в цьому всьому є особливість…повітря. Ввечері, вночі і у сам день, коли ми відзначаємо день пам’яті Святителя Миколая.

Мова не про суміш кисню, азоту та вуглекислого газу. Вірно налаштоване духовне чуття дає можливість вловити у просторі щось типу розіллятого в ньому передзвону кришталевих дзвіночків. Іншими словами складно описати.

Ледь-ледь чутний.. Але такий, що сповнює неймовірної радості.. Так відчувається дотик виміру чудес..

Святителю отче Миколаю Чудотворцю, моли Бога за нас! За примноження у світі любові та милосердя, за розвинення необхідних чеснот та подання усім всього благокорисного благочасно. Зі Святом усіх нас!

Катерина Когут

Пам’ять 10/23 червня

Святитель Іоан (Максимович) народився в грудні 1651 року у місті Ніжині Чернігівської губернії в православній родині Максима і Єфросинії.

Батько Святителя походив із української православної шляхти та був досить заможною людиною. Невдовзі родина переїжджає до Києва, де батько Івана Максим починає займатися сільськогосподарською діяльністю.

З самого дитинства Іван Максимович виховувався в непоказному, але істинному християнському благочесті, приклад якого він бачив у своїх батьках.

Початкову освіту й виховання у православному дусі майбутній Святитель отримав спочатку вдома, а потім, імовірно, в одній із парафіяльних шкіл міста Ніжина.

У 1668 р., в 17 років, Іван вступає до Києво-Могилянського колегіуму, ректором якого був майбутній Митрополит Київський, видатний вчений Архімандрит Варлаам Ясинський. Навчався Іван Максимович в одному класі зі своїм ровесником Данилом Тупталом з м. Макарова. Після закінчення навчання був залишений викладати латинську мову.

В 1675 році приймає чернецтво з іменем Іван на честь Святителя Івана Золотоустого в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, який здійснив Архімандрит Інокентій (Гізель). Того ж року його було рукоположений в сан ієродиякона та ієромонаха Чернігівським Архієпископом Лазарем (Барановичем).

Талановитого ієромонаха, Архімандрит Інокентій (Гізель) призначає лаврським проповідником, в обов’язки якого входило виголошувати проповіді під час урочистих богослужінь. Цю посаду він займав протягом п’яти років.

У 1679 р. за дорученням свого настоятеля Архімандрита Інокентія, разом із гетьманськими посланцями ієромонах Іоан приїжджає до московського царя з дорученням просити в російського царя віддати Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі Свенський монастир біля Брянська. Переговори виявилася вдалими і вже 10 березня 1681 р. монастир було перейменовано на Новопечерський та передано Києво-Печерській Лаврі. Першим настоятелем нового лаврського подвір“я було призначено Іоана Максимовича, який на той час вже був лаврським економом.

В Новопечерському монастирі майбутній Святитель запровадив лаврський устав й переселив до нього 300 лаврських ченців, оскільки в московського духівництва і чернецтва на той час був низький освітній та богословський рівень.

Це викликало невдоволення в тих ченців, які жили в цьому монастирі до передачі його Лаврі. Ігуменство Іоана Максимовича в цьому монастирі продовжувалося 10 років.

У 1695 році Чернігівський Архієпископ Феодосій (Углицький), з огляду на свій похилий вік та слабке здоров’я, викликав до себе ігумена Іоана та запропонував йому стати Архімандритом Єлецького монастиря.

5 лютого 1696 року закінчилося земне життя Архієпископа Чернігівського Феодосія (Углицького) й останні розпорядження пастиря випало виконати Архімандриту Єлецького монастиря Іоану Максимовичу.

24 листопада 1696 року Малоросійська рада, яка складалась із духовних та світських осіб, одноголосно обрала з трьох кандидатів на Чернігівську кафедру Архімандрита Іоана Максимовича. За поданням гетьмана Мазепи Московський Патріарх Андріан 10 січня 1697 року висвятив його на Єпископа Чернігівського.

Перший рік єпископства Святого Івана був досить важким. Окрім особистої хвороби, йому довелося розділити зі своєю паствою непросте випробування: протягом 1697 — 1698 років на Чернігівщині був голод. Як справжній духовний пастир, Святитель Максимович не лишився осторонь людського горя. За його наказом найбільш заможні монастирі та парафії мали допомагати голодним. Звертався він і до заможних чернігівців, щоби вони не лишали своїх співвітчизників. З благословіння Архієрея імена всіх жертводавців на цю необхідну та благородну справу включалися до синодиків для спомину під час Божественної Літургії.

З метою підвищення освітнього рівня духовенства в 1700 році в Чернігові було засновано Колегіум, за зразком Києво-Могилянської академії. Фактично, це була перша в Російській імперії Духовно-світська семінарія. При Колегіумі була відкрита типографія, а бібліотека нараховувала понад тисячу томів книг і рукописів.

За натхненні богослужіння та теплі і глибоко повчальні проповіді Святитель Іоан був глибокошанований чернігівською паствою. Відомі також його зв’язки з насельниками Святої Гори Афон, яким він надавав суттєву матеріальну допомогу.

Невдовзі Чернігівський Архієпископ вступив у конфлікт із улюбленцем царя князем Олександром Меньшиковим. В одному із чернігівських володінь Меньшикова була споруджена церква. Мєншиков нахабно сам призначив дату її освячення та став вимагати прибуття в призначений день Архієпископа Івана. Розгніваний такою зневагою до священнослужителів з боку царського фаворита, Архієпископ заявив, що призначення дати освячення храму є прерогативою не князя, а Архієрея. Святитель сам призначив дату освячення (іншу), і лише в цей день приїхав до церкви.

Меншиков не пробачив Архієпископу того, що він при всіх указав князю на його місце в Церкві. Повернувшись до Петра I, добився від царя переведення Іоана з Чернігова до Сибіру. У січні 1711 р. цар запросив Архієпископа Максимовича до Москви, де його поселили в Донському монастирі. В Москві д йому дали царський указ про переведення на Тобольську кафедру.

28 лютого 1711 р. Святитель Іоан Максимович був возведений в сан Митрополита Тобольського і всього Сибіру. Довідавшись про те, що саме Меньшиков добився цього переводу, Святитель Іоан пророчо сказав: «Так, далеко мені їхати, але він буде ще далі за мене». Слова Святителя здійснились 1728 року, коли Петро II позбавив Меньшикова всіх чинів, посад і майна й відправив далеко в Сибір.

До Тобольська Преосвященний Іоан прибув 14 серпня 1711 року. Через певний час про Владику почали говорити, як про великого посника, що більшу частину ночі проводить у молитвах, постійно допомагає бідним, милостивий до всіх, у тому числі і до ув’язнених.

Велику увагу Святитель почав приділяти місійній діяльності на безмежних просторах Сибіру в поширенні християнства серед місцевих язичників. Використовуючи створену в Чернігові друкарню, Владика Іоан розпочав видавничу діяльність і в Тобольську.

Перу Святителя Іоана належать такі твори: «Царский путь Креста Господня», «Богородице Дiво радуйся», «Отче наш», 50 псалом (тлумачення), «Феатрон» та інші.

10 липня 1715 року, після Божественної Літургії, Митрополит Іоан влаштував у своєму домі трапезу для духовенства. Були запрошені бідні та жебраки, яким Святитель сам прислуговував. Останні хвилини він зустрів на колінах перед іконою, яку привіз у 1711 році. Це була точна копія з чудотворної ікони Чернігівсько-Ільїнської. У подальшому вона прославилася благодатними знаменнями і тепер іменується Тобольською. Прославлення Святителя Іоана Тобольського відбулося в 23 червня 1916 року.

 Тропар святителя Іоана Тобольського, глас 8

Наставник благочестя / сиротам допомога / скорботних розрада й хворих лікар-безсрібник, / тих, що душею страждають швидкий помічник, / молитовник гарячий за всіх до Господа, / святитель Іоан, / моли Христа Бога, щоб спасилися душам нашим.

Кондак святителя Іоана Тобольського, глас 2

З’явився ти тим, що у темряві незнання перебували, вчитель, / для вдів та сиріт розрада, / дивний лікар потребуючих, / немовлят і юнаків наставник, / батькам їх пресвітла радість, / святителю отче Іоан, / моли Христа Бога, / щоб подав Україні нашої у віри ствердження, / війську нашому – перемогу над ворогом, / а усьому люду православному – велику милість.

Пам’ять 15/28 травня

Народився цей блаженний Ісая в Київської Русі, у володіннях київських, від благородних і христолюбних батьків. З юних же літ Христа полюбив і світські насолоди покинув, прийшов у монастир Печерський до преподобного Феодосія, бажаючи стати чорноризцем. Прозрівши духом, що має він трудолюбним робітником у подвижницькому житті стати, преподобний Феодосій поклав на нього чернечий образ. Він же, чесноти здобуваючи і труди до трудів докладаючи, такі випробування терпів, що всі дивувалися його суворому життю і любов’ю горіли до нього. Був-бо лагідний, смиренний, слухняний, незапопадливий, братолюбний. У тілі він ангельське життя являв, стриманістю і терпінням великим всі пристрасті й бажання тілесні в собі забивав. Чотирьох чеснот — мудрості, правди, мужності і цноти — красою прикрашений, наче чотирикінною колісницею до Вишнього Єрусалиму поспішав, виявляючи, що він — небесний громадянин. Про його ж чесноти відомо стало всім — «не може бо місто, що стоїть на вершині гори, сховатися».

Через те і благовірний князь Ізяслав Ярославович, почувши про богоугодне життя його, просив преподобного Феодосія, щоб благословив його прийняти ігуменство в монастирі святого великомученика Димитрія: вже-бо преподобний Варлам, який перед тим ігуменом був, життя тимчасового кінець прийняв.

Преподобний Феодосій до прохання благовірного князя схилився і, благословивши, послав блаженного цього Ісаю на ігуменство в монастир той. Блаженний не хотів не послухати преподобного — йому ж усі бажання свої довіривши, начальства сан прийняв. І став добродосвідченим наставником для братів і добрим пастирем, який вручене собі стадо добре пас. Хоч і змінився трохи саном, але не змінив своєї уваги і трудів, а завжди, ум спрямувавши до Бога, звичному смиренню і праці тілесній віддавався. Хотівши братам користь дати — сам першим на послуху опинявся, і що іншим велів — сам швидше робив, подаючи приклад усім, аби всіх на гору чеснот возвести, бо не стільки слова, як діла учителя учні зазвичай наслідують.

Бачив благовірний князь Ізяслав, що такого святого мужа у своєму монастирі здобув, вельми радів і преподобному Феодосію за нього дякував.

Але Бог всесильний, що незбагненно все влаштовує, хотівши більше прославити угодника свого (як же і той Творця свого прославляв ділами добрими), вшанував його саном святительства: відійшов-бо до Господа блаженний Леонтій Чудотворець, єпископ Ростовський, і цей преподобний ігумен Ісая, судом Божим і вибором усіх, поставлений був єпископом Ростовським.

Прийнявши такий на себе сан, прийшов на свій престол у Богом бережений град Ростов і побачив там диких своїх овечок — людей, кажу, новохрещених, недобре утверджених у вірі, — здригався серцем, думав, як відповідь за них давати в день Суду Начальникові пастирів Ісусові. Тому взявся пильно за пастирські труди, навчаючи і просячи христоіменне стадо утверджуватися у вірі і в житті Христу наслідувати. «Ви-бо, — казав, — у Христа хрестилися, у Христа одягнулися. Через те у всьому належить вам наслідувати Христа й учення Його, щоб ім’я Христове християни прославляли й не ображали».

Обходив же й інші гради і села в землях Ростовській і Суздальській, ревністю за благочестям розпалюваний. І якщо десь знаходив ідолів і капища, руйнував їх і вогню передавав. Людей же учив і наказував вірити православне у Святу єдину Трійцю. Тоді тих, що приймали віру, хрестив в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, а тих, що не хотіли вірити, чудами і знаменнями багатьма дивував, щоб і їх на віру навернути. І так, благодаттю Божою, у скорім часі всіх привів до Христа.

Був же вельми милостивий до убогих, сиріт і вдів, голодних годував, печальних утішав, бідним був помічником і заступником, як Йов — «око сліпим і нога кульгавим». Всі раділи через нього і всюди прославляли Бога, що дарував їм такого отця, учителя і наставника краю того.

У роки ж благочестиві держави благовірного князя київського Всеволода Ярославовича благоволив Бог зробити освячення подібній небу Печерській церкві, однак преосвященний Іоан, митрополит Київський, великою печаллю одержимий був: надійшов час освячення, а він не встиг зібрати на співслужіння боголюбивих єпископів, через те що на далекій відстані перебували їхні престоли. Тоді, як же й іншим єпископам, сповістили час освячення Богом послані юнаки — ангели святі, які й збирали їх на освячення те, за образом апостолів, зібраних на поховання Пресвятої Богородиці. Також і перед преподобним єпископом Ісаєю, коли він був на престолі своєму в Ростові, стали в юначій подобі божественні ангели і, те ж сповістивши, взяли, наче на хмару, преподобного — й опинився він разом з іншими архієреями в чині освячення.

Цю річ предивну сам про себе відкрив преподобний отець наш Ісая, з вдячністю розповідав як преосвященному митрополитові у богоспасенному граді Києві, також і тоді, коли після освячення небу подібної Печерської церкви повертався на свій престол і весь клір церковний і набожні люди вийшли з радістю із міста Ростова назустріч йому.

Після того рік один на престолі своєму перебував і добре стадо Христове випас, багато невірних до Бога навернув, багато церков підняв і багато чуд зробив і в доброму сповіданні життя тимчасове закінчив у рік від сотворіння світу 6598-й, від Різдва ж Христового 1090-й, місяця травня в 15-й день.

І так, як перше взяли його святі ангели до церкви, на небо подібної, на якийсь час, — тепер вони перенесли душу в самі небеса на вічність, куди й ми нехай будемо перенесені молитвами преподобного отця нашого Ісаї, клопотанням Пречистої Богоматері, благодаттю ж самого Творця Неба, єдиного у Тройці Бога, Йому ж слава нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Святитель Дмитро Туптало Житія святих, Том IX, травень.

Тропар святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 8

Православ’я наставник, / вчитель благочестя і чистоти, / Ростову пресвітлий світильник, / прикраса Богообраних святителів, / Ісая премудрий, / бо вченням твоїм просвітив усі кінці Руси Київської єси благодаттю духовною, / святитель блаженний, / моли Христа Бога, щоб спас души наші.

Ще Тропар святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 2

Ченців святої лаври Печерської / своєю благістю прославив / і в архієрейському сані добрим пастирем був єси стаду своєму. / Тепер, богоугодний Ісая, / моли безупинно Пастиреначальника Христа Бога, / щоб помилував нас і спас души наші.

Кондак святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 3

Як грім, прогримів єси Божественним вченням твоїм в Руси Київській / і як світильник світлий, / просвітив світлом Богорозуміння, блаженний Ісая. / Тому, звертаємося до тебе: / Безупинно моли Христа Бога за всіх нас.

Ще Кондак святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця, глас 4

Свого сану єпископського тезоіменитство зберігаючи, / бідних вдів і всіх потребуючих, / особисто навідував єси сердечно / і, милостиню багату їм подавав, як отець, / життям своїм удостоївся єси, / щоб ангели тебе на освячення храму Печерського дивно перенесли, / з ними молися Господу за души наші

Молитва святителю Ісаї, єпископу Ростовському

О блаженний учителю наш! Безупинно молися за нас із Богородицею і зі святителями, з котрими стоїш біля Престолу Христового, аби молитвами вашими позбулися голоду та згуби, і приходу іноплемінних та всього поганого, і тут богоугодне й праведно пожили, і в майбутньому віці з усіма праведними та станемо спадкоємцями вічних благ, славлячи Святу Трійцю: Отця і Сина, і Святого Духа. Амін.

Пам’ять 28 квітня / 11 травня

Святитель Кирило Туровський народився у відомій багатій родині, в білоруському місті Турові, що знаходиться на річці Прип’ять, та отримав ґрунтовну освіту (знав кілька іноземних мов, грецьку та візантійську літературу).

Не маючи ні пристрасті, ні прагнення до матеріальних багатств, найбільше він був захоплений думками про вищі предмети буття.

З більшою ретельністю Кирило вивчав Біблію та творіння Святих Отців, що вели до спасіння. Згодом він став неперевершеним знавцем Святого Письма, приймаючи його не тільки розумом, а й серцем.

Коли прийшов час, згідно задуму Божому і по покликанню власної волі, він відмовився від багатої спадщини і пішов у Борисоглібський монастир, що знаходився біля Турова.

Тут, під керівництвом досвідчених наставників, він навчався і прилучався до аскетичного життя, тут дав обітниці і прийняв чернечий постриг.

Живучи в обителі, Кирило багато молився, виснажував своє тіло постом і чуванням. Поступово він зростав у досконалості, стаючи благодатним сосудом Духа Святого.

Братія дивувалися його полум’яної набожності, цілеспрямованості, глибоким смиренням, і він служив їм прикладом.

Одним з головних правил поведінки святого Кирила в монастирі був безумовний послух ігумену. Сам він неодноразово висловлювався, досить гостро, що той, хто не має послуху ігумену, не може спастися.

Бажаючи наслідувати найбільш важкий подвиг Святих Отців, він обрав подвиг стовпництва і, вже бувші стовпником, став знаменитий як проповідник «божественних писань». Саме в цей період було їм було складено кілька важливих повчань.

Після кончини Туровського архіпастиря братія хотіли бачити на його місці, що звільнилося Кирила. Князь і жителі міста хотіли того ж. Слухаючи прохання мешканців і висловлюючи особисту згоду з кандидатурою Кирила, митрополит висвятив його на єпископа Туровського.

Ставши архіпастирем, блаженний Кирило ще більше збільшив свої подвиги. Разом з тим, він з усією відповідальністю підійшов до виконання головних завдань, що стояли перед ним як перед правлячим архієреєм.

Так, велику увагу він приділяв боротьбі за чистоту Православ’я. На Соборі 1169 року святитель Кирило засудив єпископа Теодора, людину поганого життя і поганих думок, який «прославився» ухиленням в єресь і багатьма лиходійствами. Святий особисто брав участь у викритті Теодора. Згідно з деякими свідченнями, він особисто піддав його архієрейському прокляттю

Одним з напрямків діяльності єпископа Кирила була проповідь. Він активно проповідував в храмі і через письмові твори.

Твори святого Кирила користалися чималою популярністю. Їх любили читати навіть Київські князі, бо відчували у них благодать науки благочестя.

В кінці земного життя, близько 1180-1182 років святий Кирило, який мав велике прагнення до молитовного усамітнення і богоспоглядання, залишив єпископську кафедру і відійшов на спокій.

У цей період він продовжував займатися письменницькою діяльністю, а сила його письменницького і проповідницького таланту була такою, що згодом за ним закріпилося прізвисько Златоуст. Твори святителя тиражувалися в збірниках поряд з творами відомих Вселенських Отців.

До нашого часу дійшло велике число урочистих Слів і проповідей Кирила: Притча про душу і тіло, Повість про білоризця і і чорноризця, Сказання про чорноризький чин, вісім Слів на церковні свята (у тиждень цвітний, на Великдень, на Неділю Томи, на Неділю жінок мироносиць, про розслабленого, про сліпця, на Вознесіння, на собор св. отців Нікейського собору); крім того, збереглося Послання Кирила до архімандрита Києво-Печерського монастиря Василя і цілий ряд молитовних текстів (близько 30 молитов, канони). У всіх цих творах Кирило проявляється як церковний письменник найвищого рівня. Його писання за змістом завжди спрямовані до тлумачення євангельських істин (як «Слово на Неділю Томи», у якому автор, нагадуючи зміст свята, пояснює пастві, як варто застосовувати до себе приклад апостола Томи й повчатися від слів Христа, звернених до нього, або ж Сказання про чорноризький чин, що розповідає про смиренність, терпіння, увагу до своєї душі, яким проповідник прагне навчити своїх слухачів і читачів). Форма творів Кирила виконана у великій майстерності; він був митецьким ритором, який володів складними уподібненнями, тонкими ремінісценціями, усіма риторичними правилами прикрас мови. Він писав як прямий спадкоємець школи візантійських проповідників, недарма в різних збірниках і Торжественниках його Слова містилися поруч із творами Іоана Златоуста, Григорія Богослова, Феофілакта Болгарського й інших знаменитих християнських учителів. Молитви Кирила, так само як і його слова і проповіді, органічно вписуються в церковну традицію. І за змістом, і за формою вони відповідають найкращим зразкам цього жанру. Проповіді Кирила мали вплив і за межами України та увійшли до різних збірників проповідницької літератури. Молитви суворо аскетичного характеру є у вжитку до наших днів. Тема про сліпого та кульгавого розповсюджена в фольклорі, тема другого оповідання — запозичена з «Варлама і Йоасафа».

Святитель Кирило Туровський мирно спочив у Господі 28 квітня 1183 року.

 Тропар святителя Кирила, єпископа Туровського, глас 4

Поборник та садовник благочестя, / слава ченців і стовпників, / святитель всехвальний пастви Турова, / вчитель златоусти, / що світлом богословського вчення свого просвітив єси всі кінці Київської Русі, / у молитві до Бога благодатна допомога грішникам, / Кирила Богомудрий, моли Христа Бога, / щоб ствердитися нам, співвітчизникам твоїм, / у Православ’ї, благочесті й єдинодумності.

Кондак святителя Кирила, єпископа Туровського, глас 4

Старанний у молитовному бдінні, / і добрим вчителям набожності був єси, / терпінню і смиренню навчав ти паству свою, / благочестям набожності й правди стадо Христове просвітляв, / і мелодійним словом всю землю Київської Русі повчаючи, / усіх на правдивий шлях заповітів Господніх, / силою духу твого скеровував єси, / і нині освіти , як сонце, людей твоїх, що мороком гріху окутані, / і до покаяння нас приведи.

Величання святителю Кирилу, єпископу Туровському.

Величаємо тебе, / подвижник і святитель Кирила / златоусти вчитель вірних Київського Православ’я, / і шануємо святу пам’ять твою, / бо ти є старанний предстоятель перед Богом за всіх нас / і молитовник горячи про спасіння душ наших.

Пам’ять 26 жовтня/8 листопада

Належність святителя Феофіла до Київської митрополії, а через це до Київського Православ’я, дуже сумнівна. Але, задумом Божим, його мощі спочивають у Дальних (преподобного Феодосія) печерах Києво-Печерської Лаврі.

Згідно літописних свідчень, святитель Феофіл був обраний на Новгородську кафедру 8 листопада 1470г ., по місцевому звичаю, за жеребом. До цього обіймав скромне місце при своєму попереднику, владиці Іоні, був чи то протодияконом , чи то ключарем. Через те що великий князь московський Іоан III проголосив Новгород своєю вотчиною, Феофіл відмовився прийняти хіротонію (рукопокладення) в Москві. Існує версія, що в архієрейський сан Феофіла висвячували єпископи Київської митрополії.

Однак , незважаючи на розрив з Московським князем, святий відмовився перейти в юрисдикцію Київського митрополита. У 1480г ., через два роки після остаточної ліквідації незалежності Новгорода, архієпископ Феофіл був скинутий з кафедри і засланий до Москви в Чудов монастир. Відомості про духовні подвиги Феофіла не збереглися; його святість підтверджують посмертні чудеса від його мощів , зафіксовані в Києво-Печерській Лаврі.

В кінці життя важко хворий святитель, виконуючи давню обіцянку вклонитися лаврським святим, повелів везти себе в Київ. Але за життя завершити своє паломництво Феофіла не вдалося. На шляху йому з’явився Спаситель і сповістив про швидку кончину. За переказами, тіло опального владики в просмолених колоді пустили по Дніпру, і воно пристало до берега біля стін Києво-Печерського монастиря. Після цього архієпископ був похований у Дальніх печерах, де його мощі спочивають і зараз.

Тропар святителя Феофіла, єпископа Новгородського, в Дальніх печерах спочиваючого, глас 4.

Правила віри, зразок смирення / і стриманості, / відомим наставником стаду Христовому був ти, / научаючи його чеснотам віри / словами простими, / через те отримав бажане від Христа, Бога нашого, / отче святитель Феофіле, / тепер моли Його, щоб спаслися души наші.

Кондак святителя Феофіла, єпископа Новгородського, в Дальніх печерах спочиваючого, глас 4.

Воістину по ім’ю своєму ти, / Богоприємний святитель Феофіл і отче преподобний,  коли все виконав, / явився тебе Христос Спаситель, / обіцяючи тобі Життя і Царство Своє, / у ньому тепер радіючи, не забудь нас, дітей твоїх.

Пам’ять 10/23 травня

Святитель Симон, єпископ Володимирський і Суздальський, описувач життя Києво-Печерських преподобних отців, ще в юності прийняв чернечий постриг у Києво-Печерської обителі, ймовірно, в другій половині XII століття.

У 1206 році був призначений ігуменом Володимирського монастиря Різдва Пресвятої Богородиці, а в 1214 році, за бажанням князя Георгія Всеволодовича  + 1238), був поставлений першим єпископом Володимира -на- Клязьмі і Суздаля.

У 1218 році святитель Симон освятив храм в Різдвяному монастирі, а в 1225 році – кафедральний собор в Суздалі.

Великий князь глибоко почитав святителя Симона і готовий був відкрити нову єпископську кафедру в Суздалі для його друга, ченця Полікарпа з Києво-Печерського монастиря, які спокушають духом честолюбства. Але святитель Симон , бачачи духовний стан Полікарпа, відговорив великого князя від його наміру, а самому Полікарпу написав глибоко повчальне послання, в якому він виклав своєму другові настанови проти його душевних недугів. Послання Симона поклало початок Києво-Печерському патерику і принесло його упоряднику ім’я «чоловіка учительного». Напередодні кончини, в 1226 році, святитель прийняв схиму.

Спочатку тіло його було поховано у Володимирі, а потім , згідно із заповітом самого святителя, перенесено через кілька років у Києво-Печерську Лавру, де спочиває в Ближніх (преподобного Антонія) печерах.

Тропар святителя Симона, чудотворця Києво-Печерського, єпископа Володимирського і Суздальського, глас 1

Відомий списатель життів преподобний отців Києво-Печерських, / Христовий святитель Симоне всеблаженний, / молися старанно з ними Христу Богу, / та подасть нам життя мирне / і в книгу життя впише нас, / спасаючи души наші.

Кондак святителя Симона, чудотворця Києво-Печерського, єпископа Володимирського і Суздальського, глас 2

Гідно одягнувся ти в ризи святителя, / але через це гонором не наповнився, / жадаючи після смерті до брами Лаври Києво-Печерської повернутися, / мудрий у смиренні Симоне. / Через те не як тлінний, за брамою, / але, як скарб, у святих печерах покладеним бути вдостоївся єси, / і тепер на Небесах перед Господом стоячи, / молися за нас, що шанують тебе.

Молитва святителю Симону Києво-Печерському, єпископу Володимирському і Суздальському

О, всехвальний і всегідний архієрей, святитель Христовий, преподобний і богоносний отче Симоне!

Подивися, з властивою тобі милосердністю, з висот небесних, де з ангелами і всіма святими стоїш біля Господа Слави, на нас, негідний і до землі схилених, смиренних і грішних, що притікають до могутньої оборони твоєї з вірою, любов’ю і надією.

Протягни молитовно преподобні руки твої до Господа і Владики, і випроси від щедрості Його благодать відпуску провин наших вільних і невільних, покаяння сердечне, здоров’я душевне і тілесне, життя мирне і спокійне, добрій погоди, урожай плодів земних, благих життєвих потреб задоволення, і не в зло скеруємо блага, що подані нам, але в славу пресвятого ім’я Його і в спасіння наше.

Ще, припадаємо і молимо тебе, поспіши, благосердечний, молитовником до Господа Людинолюбця, та позбавить нас, по великої Своєї милості, від усіх бід і недолі, від усяких немощів і хвороб, від раптової смерті і від усякої злоби, від усіх підступів ворогів бачних і небачних, і від усякого зла. Та зміцніть у нас православну віру і благочестя щире, і подасть нам сили в боротьбі з страстями і похіттю нашими. Оборонить нас від нечестивих, душезгубних ученій, невіри і забобонів, але хай укорениться в нас святоотцівська православна віра, і хай позбавить нас від усяких уражень духа, що зараз діє в синах бунтівних. Та насадить в серці наші дух смирення і покорі, дух любові до братів і миролюбності, дух терпіння і цноти, дух святості і ревності про славу Божу і спасіння ближніх. Хай подивиться благо на всяку душу, що потребує Його благодатної милості, і дарує, по незліченої щедрості Свого людинолюбства, хворим – здоров’я, скорбутним – розраду, малодушним – заспокоєння, зневіреним – підбадьорення, страждаючим – послаблення, у бідах страждаючим – допомогу, сиротам – покров, безпритульним – пристінок, гнаним – оборону, зліснім – терпіння, зневаженим – великодушність, гнаним – захист, обмовленим – виправдання, і всім, у всіх потребах і покуті живучим, душевну розраду та швидке визволення.

Ти, отче святі, будучи теплим і старанним молитовником до Господа про кожну душу вірних, що шукають твоєї допомоги, та ніколи не будуть посоромлені в надії та тебе, але всі, молитвою твоєю, та отримують у всіх потребах благодать і милость Всещедрого Бога. Йому ж подобає всяка слава, честь і поклоніння, тепер і завжди, і на віки віків. Амін.