У Страсний тиждень Лука весь час знаходився в Єрусалимі. Бачив своїми очами муки Христа Спасителя, Його Голгофу, розп’яття і погребіння. На ранок Пасхи Лука йшов з Клеопою в село Еммаус і перебував у скорботному стані з приводу смерті Христа. Коли ж Воскреслий Спаситель явився ним у дорозі і відкрився у ламанні хліба, вони побачили, що Спаситель воскрес (Лк. 24:13-35).

Святий Симеон Метафраст, який уклав житіє святого апостола і євангелиста Луки, черпаючи свідчення від давніх церковних письменників Орігена, Климента Олександрійського та церковного історика Євсевія Кесарійського, пише, що після Зішестя Святого Духа, Лука на деякий час залишився в Єрусалимі разом з іншими апостолами, а потім попрямував до Антіохії, де вже знаходилося кілька учнів. Зупинившись в самарійському місті Севастії для проповіді Євангелія, він взяв правицю пророка Іоана Предтечі і перевіз її, як дорогоцінну християнську реліквію, до своєї батьківщини Антіохії. Саме тут Лука зустрів святого апостола Павла під час його другої місійної подорожі, яка відбувалася близько 50 року після Р. Х. Звідтіля вони обидва відправилися до Греції, щоб тут проповідувати Слово Боже.

Інше передання, яке знаходиться у «Константинопольському Синаксарі» свідчить, що Лука не знав Господа, не ходив за Ним і не був свідком Його страждань, а лишень зустрів апостола Павла в місті Фіви, де був лікарем і доглядав за хворими. Проповідь Апостола Народів дуже вплинула на Луку і переконала його в Істині. Без коливань і сумнівів він залишив свій маєток, відмовився від лікування і пішов за апостолом Павлом. Відтоді Павло та Лука були разом, несли спасительне благовістя до різних місць і засновували християнські громади.

Коли апостола Павла арештували, Лука не залишив його і попрямував за ним до Риму. Йому довелося перетерпіти різні випробовування, про що розповідається наприкінці книги Діянь Святих Апостолів у 27 і 28 розділах. Саме в Римі Лука під керівництвом апостола Павла написав Євангеліє та Діяння Святих Апостолів. Ці святі писання Лука присвятив правителеві Ахайї Феофілу, який навернувся до християнства.

Після двох років перебування у в`язниці апостол Павло був відпущений на волю і знову відновив свою місіонерську проповідь. Вірним супутником Павлові в його апостольських подорожах був і надалі Лука. Жорстокі гоніння на християн, які розпочалися за імператора Нерона, змусили апостола Павла знову повернутися до Риму, щоб підтримати громаду вірних. Павло був і на цей раз схоплений та закований у ланцюги. Можливо апостол Лука був присутній при мученицькій кончині свого улюбленого вчителя.

Після смерті Апостола Народів Лука пішов з євангельською проповіддю і ніс благу звістку в Італії, Далмації та Македонії, звідти прийшов до Ахайї. Побував Лука і в Єгипті, де проповідував Євангеліє язичникам. Він дійшов навіть до далеких Фів і призначив святого Авілія другим єпископом Олександрії. Повернувшись до Греції, Лука став єпископом міста Фіви в Беотії. Він рукопокладав пресвітерів і дияконів, засновував церкви та зцілював хворих.

Мученицька кончина апостола Луки була такою ж жорстокою, як і інших апостолів. Язичники заживо стяли з нього тіло і за свідченням він помер, будучи підвішеним до оливкового дерева. Біля гробниці святого апостола Луки звершувалося багато чудес, а його мощі виточували миро. Багато вірних приходило до святині, зціляючись від багатьох хвороб і особливо від недугу на очі.

Після блаженної мученицької кончини, через багато століть, 3 березня 357 року імператор Констанцій, син рівноапостольного Костянтина Великого, послав намісника Єгипта Артемія в Фіви, щоб той переніс мощі святого апостола Луки до церкви Святих Апостолів у Константинополі. Вони були разом покладені з мощами святих апостолів Андрія та Тимофія.

Церковна традиція свідчить також про те, що святий апостол і євангелист Лука намалював образ Пресвятої Діви Марії з Немовлям Ісусом на руках. Мати Божа прийняла Своє зображення з радістю і промовила такі слова: «Нехай прибуде на ньому милість Того, Кого Я народила». Відтак, Лука намалював ще кілька ікон Пресвятої Богородиці та святих апостолів Петра і Павла й роздав їх для перших християнських громад. Звідси походить благочестива традиція здавна шанувати ікони Христа Спасителя, Його Пречистої Матері та святих угодників Божих, а апостола Луку вважати покровителем іконописців.

Святого апостола і євангеліста Луку вважають не тільки покровителем тих, хто малює ікони, але й покровителем лікарів та церковних істориків. Лікарів через те, що Лука сам був лікарем, а церковних істориків – апостол Лука був автором Святого Євангелія, в якій застосував певну хронологію та книги «Діянь Святих Апостолів».

В народній уяві день апостола Луки порівнюють часто з його ще однією датою – днем пам`яті 5 травня, тобто весняним Лукою. Тому селяни у цей день приказували: «До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука – з`явилися хліб і мука»; «Як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки»; «До Луки не везуть сіна з луки».

Святий апостол Лука мав неабиякі таланти, дар письменництва, лікування та малювання, а ще більше дар віри в Ісуса Христа і ходячи перед Лицем Господнім та маючи палаюче серце, готував народи, яким проповідував, до спасіння й вічного життя.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

У каталогах всіх Євангелій Петро спочатку іменується Симоном (Мт. 10: 2, Мк. 3:16, Лк. 6:14), в той час як інші книги Нового Заповіту називають його Симеоном (Дії 15:14, 2-е Петра 1:1). Кілька разів апостола називають Симоном Петром (Мт. 10: 2, 16:16, Мк. 3:16, Лк. 6:14, Ін. 1: 40,6: 68, 13: 6, 8:24, 18:10 ), а також Кіфой (1 Кор. 1:12,3:12, 9:5, 15:5, Гал. 1:18, 2:9, 11:14).

У Новому Завіті не очевидно, в який момент Ісус назвав Симона Кифою, тобто каменем. Згідно з Матвієм (16:18), ця зміна імені пов’язана з його сповіддю в Кесарії Філіппової. Згідно Марку (3:16) і Луці (6:14), ім’я «Петро» згадується на початку списку дванадцяти апостолів, тобто зміна імені відбувається тоді, коли група з дванадцяти була остаточно зібрана Ісусом. Іоан (1:42) інакше викладає події: коли Симон вперше зустрівся з Ісусом (його показав Ісусові Апостол Андрій), Ісус сказав, що назве його Кифа, це означає камінь.

Батька Петра звали Іоаном або Іоною (Ін. 1:43, 21:15 – 17). Матвій (16:17) іменує Симона сином Йони (Варіон). Можливо, ім’я «Іона» є скороченням або гаплографією імені «Іоан», в той час як «Варіон» не може з абсолютною точністю переводитися як «син Іоана».

Існує думка, яку, однак, не можна з упевненістю підтримати, що слово «Варіон» означає «розбійник», і з цієї причини Симон набуває також прізвисько Зилот – «ревнитель». Ця точка зору підтверджується тим, що Петро використовував ніж, знаряддя вбивства, в вечір, коли Ісус був схоплений римлянами. (І тому з цієї події деякі роблять висновок, що Петро був розбійником і відносився до гуртка ревнителів, які яро опиралися римської влади.)

Петро жив в Капернаумі (Мфт. 5:14, Мк. 1:21 – 29, Лк. 4:31 – 38). З цього міста була родом його дружина, тут же вони жили після весілля. У Новому Завіті ми не знаходимо відомостей про дружину Петра. Однак факт, що Петро був одружений, підтверджується тим, що Христос зцілив його тещу (Мт. 8:14 – 15, Мк. 1:29 – 30, Лк. 4:38 – 39). Дуже ймовірно, що його дружини вже не було в живих на той момент, коли Христос закликав його на апостольське служіння. Однак пізніше, під час апостольських подорожей Петра, поряд з ним знаходилася жінка – сестра у Христі, яка допомагала йому (1Кор. 9: 5).

Як професія Петра, так і той факт, що члени синедріону називають його і Іоана неписьменними і простими (Дії 4:13), вказують на те, що вони не отримали освіти в рабинської школі.

Покликання Петра на апостольське служіння проходило поступово. Спочатку Петра показав Христу його брат Андрій (Ін. 1:42-43). Ймовірно, він був присутній на весіллі в Кані Галілейському і відразу після цього весілля оселився разом з Ісусом і іншими учнями в Капернаумі (Ін. 2: 1 – 12). Про його покликання коротко повідомляють три євангелісти (Мт. 4:18, Мк. 1: 16 – 18, Лк. 5: 3 -11).

З самого першого дня Петро зайняв лідируюче положення в апостольському колі. Він завжди займав перше місце в списках учнів в текстах Нового Завіту (Мт. 10: 2, Мк. 3:16, Лк. 6:14, Дії 1:13) і разом з братами Яковом та Іоаном відносився до самого вузького кола учнів, до яких Христос мав особливе ставлення (воскресіння дочки Іаїра (Лк. 8:51), Преображення (Мт. 17: 1, Мк. 9: 2), молитва в Гетсиманському саду (Мт. 26:37)).

Петро мав діяльним і поривчастим характером, виділявся своєю енергійністю та самовпевненістю: сміливо брався за різні справи, миттєво розпалювався, проте вмів також швидко заспокоїтися, тому що мав мужністю.

За цим мінливим і неврівноваженим характером приховувалася щира і по-справжньому віддана Христу людина, яка часто грала ключову роль (Петро, і всі інші разом з ним, шукали Христа, щоб повідомити, що його шукають (Мк. 1:31), ходіння по воді ( Мт. 14:28 – 32), чудова сплата податку (Мт. 17:24 – 27), незліченне прощення людей (Мт. 18:21 – 22), Преображення (Мк. 9: 2) зцілення кровоточення (Лк. 8: 45), Петро та Іоан готують Пасху (Лк. 22: 8), відповідь Петра від імені дванадцяти апостолів (Ін. 6:68)).

У Кесарії Філіппової, незадовго до Страстей, Христос поставив учням питання, яку думку мали люди про Сина людського. Від імені всіх Петро відповів, що Христос – це Месія, Син істинного Бога (Мт. 16: 13 – 16). Тоді Христос звелів, щоб вони нікому не повідомляти про те, що Він є Месією. Однак Христос відкрив їм, що прийде в Єрусалим, де буде розп’ятий і воскресне на третій день. Петро прийняв це близько до серця і хотів, щоб Ісус позбавив Себе від цього. Ці домовленості обурили Ісуса, і Він назвав Петра сатаною (Мт. 16:23).

У тиждень Страстей Господніх Петро відмовляється омити Йому ноги (Ін. 13:5-10). Він охоплений нетерпінням дізнатися, хто зрадник Ісуса (Ін. 13:24), протестує, коли Ісус говорить йому, що туди, куди він йде, Петро не може за ним прослідувати зараз – це станеться пізніше – і Петро обіцяє Христу, що він готовий пожертвувати заради Нього своїм життям (Ін. 13:36 – 37, Мт. 26:33, Мк. 14:29). Однак незабаром після цього Петро відрікається.

Коли Господь, помолившись в Гетсиманському саду, повернувся до своїх учнів, Він знайшов їх такими, що спали і звернувся до Петра (Мк. 14:37).

Коли Ісус був схоплений, Петро дістав меч і відсік вухо одному з рабів первосвященика – Махлу. За цей вчинок Ісус засуджує Петра (Мт. 26:51, Мк. 14:47 Лк. 22:50 Ін. 18:10). Як вже зазначалося вище, цей вчинок послужив причиною тому, що багато хто відносив Петра до гуртка ревнителів. До них належав, зокрема, Симон Ревнитель і Юда Іскаріот.

Після арешту Ісуса, Петро оговтався від початкового сум’яття і пішов до двору первосвященика (Мт. 26:58, Мк. 14:54, Лк. 22:54 Ін. 18:15 – 16).

Петро став першим свідком Воскресіння (Лк. 24:12, Мк. 16: 7) і першим побачив воскреслого Христа (Лк. 24:35, 1 Кор. 15: 5).

Ми володіємо мізерними відомостями про життя Петра після Воскресіння і не можемо скласти перелік його пересувань з точною хронологією. В історії першої Церкви Петро знову займає лідируючу позицію в першому діянні апостолів, що володіє адміністративним характером – скликання загальних зборів віруючих для вибору Апостола, який займе місце Іуди Іскаріота (Дії 1:13 – 26).

У день П’ятидесятниці Петро разом з іншими Апостолами звернувся до натовпу людей. Мова його була щира і красива настільки, що в цей день увірували і прийняли хрещення 3000 чоловік (Дії 2:14 – 41).

Згодом Петро зцілив кульгавого в Храмі і разом з Іоаном в черговий раз звернувся до народу (Дії 2:12 – 26). Після цієї промови Петро та Іоан були покликані на синедріон, де Петро виголосив промову, підкресливши, що не зміг би говорить про те, чого сам не бачив і не чув (Дії 4:20).

Юдеї, а також садукеї вдруге схопили Петра та Іоана і посадили їх під варту. Проте дивним чином їм вдалося звільнитися (Дії 5:17-42).

Усі ці та багато інших подій, як, наприклад, смертна кара Ананії і його дружини Сапфіри (Дії 5: 1-11) та інші чудеса, які Петро здійснював однієї лише своєю тінню (Дії 5:15-16), прославили Петра.

Пізніше Петро та Іоан були відправлені Апостолами в Самарію, коли дізналися що сюди поширилося слово Боже (Дії 8:14). В Самарії Петро зустрівся з Симоном Волхвом (Дії 8:18 – 24). Апостоли Петро і Іоан проповідували слово Боже в багатьох поселеннях Самарії (Дії 8:25).

Петро, перебуваючи в Єрусалимі, вирушав у мандри і відвідував прилеглі церкви (Дії 9:32). Апостол Павло, який два рази приходив до Єрусалиму, зустрічався з Петром (Гал. 1:18, 2: 9) – Апостолом обрізаних, як він називає його в своєму посланні (Гал. 2: 7), який разом з братом у Христі Яковом і Іоаном вважався «стовпом» Церкви (Гал. 2: 9).

В одній зі своїх мандрівок Петро зцілив в Лідді розслабленого Енея (Дії 9: 32-34). У Йопії він воскресив Тавіфу (Доркада, гр. «серна»; Діяння 9:36-42). Однак в цих місцях християни існували і раніше, отже, Петро не був першим Апостолом в цих краях (Дії 9:32). Ймовірно, він доклав зусиль в Лідді і Сароні (Дії 9:35). У Іоппії Петро перебував кілька днів (Дії 9:43). У Кесарії, куди він відправився зі священної місією, Петро охрестив сотника Корнилія і його родичів (Дії 10:1-48).

Після повернення в Єрусалим Петро розповів про Корнилія і тримав відповідь перед обрізаними християнами, які висловили невдоволення з приводу хрещення сотника Корнилія (Дії 11:1-17). Відповідь Петра переконав їх, що Бог існує не тільки для них, але і для всього світу. Вони визнали, що Бог навіть поганам дав можливість змінити віру і удостоїтися істинного життя (Дії 11:18). У 42 – 43 рр. Ірод Агріппа після страти Апостола Якова, побачивши, що цей жест сподобався юдеям, взяв Петра під варту, щоб стратити. Однак Бог чудесним чином врятував його. Після цього апостол Петро відправляється в будинок Марії, матері Марка (Дії 12:1- 7). Звідти він пішов в інше місце.

Після цього Апостол Петро згадується двічі. У перший раз – в 49-м році в Єрусалимі Петро бере участь в апостольському синоді, де він разом з Павлом, братом у Христі Яковом та Варнавою зіграли важливу роль (Дії 15:14, Гал. 2:7-8).

Під час синоду Петро, в своїй восьмий і заключній промові в книзі Діянь Апостолів, зі сміливістю висловився на захист свободи християн – колишніх язичників – щодо обрізання і дотримання законів, і підтримав точку зору, що колишні язичники не повинні жити відповідно до цих законів, бо, і язичники, і юдеї спасаються лише вірою в Христа. (Дії 15:1-29).

Ще одна згадка Петра – його зустріч з Апостолом Павлом в Антіохії, який дорікнув його в прояві слабкості і поступок по відношенню юдеїв до язичників (Гал. 2:11-12). Християнська громада Антіохії сформувалася досить давно, відразу після смерті Стефана від язичників Кіпру і Кірині, і складалася з навернених язичників (Дії 15:19 – 21). Петро прибув в Антіохію разом з Марком, через деякий час після Павла та Варнави. Потім в Антіохію прийшли юдейські християни, про якого Павло говорить у своєму посланні до Галатів (2:11 – 13).  Петро залишався в Антіохії в той же період, що і Марк, Павло, Варнава, Юда та Сила. З них тільки Іуда повернувся в Єрусалим через чотирнадцять днів.

Євсевій пише, що Петро проповідував Євангеліє юдеям діаспори Понту, Галатії, Віфінії, Каппадокії та Азії (Церковна історія 3, 1.4, 2). Це свідчення Євсевія ґрунтується на пролозі Першого соборного послання Петра. Однак Петро міг написати його і до своєї проповіді. На землі народів, до яких скеровано послання, проповідував і Апостол Сила, супроводжував Павла. Таким чином, ми можемо припустити, що Петро звертається до них за посередництвом Апостола Сили.

Той факт, що Петро прибув в Коринф, де перебувала група християн, його послідовників (1 Кор. 1:12), не може бути доведений. З послань Апостола Павла до коринфян і послань, написаних в Коринті (Солунянам, Римлянам) немає ні натяку на перебування Петра в Коринті. Подібних відомостей ми не знаходимо і в Діяннях, бо їх розповідь припиняється на моменті прибуття Петра в Рим, про деталі якого вони не повідомляють. Як наслідок, в Діяннях не могло говоритися про ймовірному проході Петра через Коринф по дорозі в Рим, як каже Діонісій єпископ Коринфський в своєму посланні Римлянам. Потім і «брати» Господа фігурують в одному посланні, хоча не стає зрозуміло в який момент вони прибули в Коринф.

Петро проповідував, головним чином, юдеям Палестини, в той час як Павло звертається до юдеїв діаспори і язичникам (Гал. 2:7-8, Діяння 22:18-21).

У Першому посланні Петро повідомляє, що воно написано в Вавилоні (5:13). Дехто припускає, що тут йде мова про древній Вавилон або однойменному місті Єгипту, де, можливо, відбувається подія. Проте найімовірніше, що мова йде про Рим, де Петро перебував в 64 році і прийняв мученицьку смерть 13 жовтня цього ж року в цирку Нерона.

Римська Католицька Церква вірить, що Петро виявився в Римі після свого чудесного звільнення (Дії 12: 1 – 17) в 42 – 44 рр. і залишився в цьому місті в якості першого єпископа до самої своєї смерті. Однак першим єпископом Риму був Єнос, як свідчить ранній каталог, складений єпископом Риму Сотером (166 – 174).

Апостол Павло вважав за краще проповідувати там, де ще не було почуто ім’я Христа, бо не хотів будувати на чужих фундаментах (Рим. 15:20). Він зізнається, що бажає проповідувати в Римі (Рим. 1:15). Це його прагнення засвідчено і в Діяннях Апостолів (19:21, 23:11). Це означає, що на момент написання Послання до Римлян (56 р.) жоден Апостол ще не був в цьому місті. Християни існували в Римі ще до указу Клавдія (Дії 18: 2) 50 року. Християнство було утворено тут християнами, що почули проповідь Петра в Єрусалимі в день П’ятидесятниці (Дії 2:10), а також римлянами, юдеями і новонаверненими, і християнами, що пізніше почули Павла в різних містах, де він проповідував. Тим самим пояснюється той факт, що Павло в 16-му розділі свого Послання до Римлян шле вітання віруючим міста, де він ще не проповідував, адже вони знали його і супроводжували.

Крім того, постійне переселення людей зі східних провінцій в Рим з різних особистих і торгових справ. так само як відхід римлян в східні провінції, досить рано сформували римську християнську громаду, і саме в Римі Петро, навесні 64 р., пише два своїх соборних послання.

Главінас Апостолос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Поширюючи християнство в Антіохії і Селевкії, він запалав бажанням проповідувати його і на своїй батьківщині. У цьому прагненні він знайшов собі однодумця – апостола Павла. Таким чином, вони разом, взявши з собою Марка, племінника Варнави, проповідували Слово Боже на всьому острові. Більш того, їм вдалося навернути на нову віру римського проконсула Сергія Павла в столиці Кіпру Пафосі. Це, звичайно, зіграло вирішальну роль в ухваленні Євангельського вчення як кіпріотами, так і римської верхівкою. Під час свого перебування в Пафосі апостоли покарали юдейського чаклуна і лжепророка Еліма (Варісуса). Передбачається, що цей місіонерський похід відбувся в період 45-46 рр. Потім апостол Варнава супроводжував святого Павла в подорожі по Малій Азії. Це було дуже тривожна подорож, яка привела в замішання юдейські громади регіону, але при цьому сприяла множенню числа віруючих християн.

Пізніше Варнава, цього разу в супроводі лише Марка, здійснює другий місіонерський похід на Кіпр. Цьому передували якісь непорозуміння з Павлом, бо той не хотів брати з собою Марка, тому що під час першого походу він покинув їх і повернувся в Єрусалим. Під час цього походу він не тільки створив безліч християнських громад, а й зазнав всілякі гоніння з боку юдеїв острова. Там апостол Варнава прийняв мученицьку кончину. Запеклі юдеї підняли проти нього язичників, і ті стали закидати його камінням. Це сталося в місті Саламіна, близько 57 року н. е. Переказ свідчить, що його поховав апостол і євангеліст Марк разом з копією Євангелія від Матвія, яку Варнава завжди носив при собі. Місцезнаходження гробниці зміг визначити архієпископ Кіпрський під час правління імператора Зенона (474-491 рр.), І ця подія стала вельми знаменним для всього Православ’я.

Кинуте апостолами насіння віри пустило глибоке коріння, оскільки пізніше не виникли будь-які єретичні псевдовчення, від яких могли б серйозно постраждати щойно створені християнські громади. Навпаки, великий острів Кіпр дав Церкві безліч мучеників і святих, а також став батьківщиною багатьох чернечих спільнот.

Дімітріс Лікудіс, філолог-богослов

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»