Житіє Преподобного Іова Желізо. Почаїв, 1791. 16 листків.

Так з 12 років він стає «іноком зело іскусним», «живя как ангел Божий посреди братий”. Особливо його добродійство і благочестиве життя було повчальним для братії обителі «зене всем на взор и пользу бяше». Коли досяг церковного повноліття, тобто мав 30 років, його рукоположили у священицький сан. Учень Іова – Досифей – лишив про преподобного житіє, котре говорить, «що скоро Іов прийняв постриг у схиму» і знову отримав ім’я, що мав при хрещенні Іоанн, – на честь Іоанна Предтечі.

Слава про чудного інока рознеслася по Волині і всій Україні. До нього приходять не тільки прості віруючі, але й «нарочиті вельможі», серед них – поважний захисник православ’я князь Костянтин Острозький і випрошує в ігумена Угорницького монастиря преподобного для того, щоб той очолив Дубнівський Хресто-Воздвиженський монастир. Десь біля 1582 року Преп. Іов стає уже ігуменом Дубнівської обителі. У цьому монастирі він пережив унію, маючи захист Острозького князя Костянтина. На протязі 20-и років знаходиться в Дубно, а потім преподобний покидає Дубнівський монастир і переходить на Почаївську гору та поселяється в печері недалеко від Успенської церкви. Братія дуже полюбила дивного схимника і вибрала його своїм ігуменом. Тоді преподобний ще більше зміцнив свої подвиги, ревно виконуючи посаду настоятеля і простого монаха: садить дерева, укріплює греблі, копає колодязь на глибину 49 метрів. Іов ніс свої подвиги так ревно, що зовсім не слідкував за здоров’ям. Він настільки схуд, що кості його випирали з-під шкіри, а тіло відпадало від них. Після смерті благочестивої Анни Гойської, яка офірувала чудотворну ікону, її спадщина перейшла до протестанта Фірлея, останній відбирав подаровані землі і навіть не допускав монахів до води, щоб таким чином примусити їх залишити обитель. У 1623 році Фірлей напав на монастир, пограбував його, забрав навіть Чудотворну ікону. Збиткуючись над святинею, він свою жінку одягнув у священицькі ризи і подав їй у руки святу чашу. Але тільки-но було зроблено це блюзнірство, у жінку вселився біс. Бог покарав безчестя. Фірлей повернув украдене – дружина зцілилася.

Багато потрудився преподобний на облаштування і процвітання ввіреної йому обителі. Ще до прибуття преподобного на гору Почаївську монастир мав у своєму розпорядженні прекрасну на той час друкарню, залишену Анною Гойською. Тепер уже не переписуванням, а друкуванням міг преп. Іов розповсюджувати необхідні для утвердження православ’я книги. Особисто багато трудився над складанням книг, робив виписки із творів Святих отців.

Твердість характеру Іова поєднувалася зі смиренням і християнською любов’ю. Коли одного разу він застав людину, що крала монастирську пшеницю, то не докоряв, а сам допоміг їй закинути на плечі мішок, набитий краденим зерном, тільки нагадав йому про заповіді Божі і про Божий Суд, на якому повинен буде дати відповідь за скоєне. Злодій, розкаявшись, впав у ноги святому. Він був людиною відомою в окрузі і більш за все боявся розголосу. Але Почаївський ігумен зберіг таємницю.

Внутрішнє життя святих найчастіше залишається прихованим. Про нього до нас доходять лише деякі свідчення. У випадку преподобного Іова таким свідченням стала його знаменита печера в Почаївській скелі, куди і по сьогодні може залізти лише худа і спритна людина, і де неможливо ні сісти зручно, ні лягти, ні витягнути ноги. На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб перебувати в безперервній молитві і пості.

За такі подвижницькі труди Господь благословив його довгим віком життя: він прожив рівно сто років.

Одного разу, коли Іов молився, в печері засіяло світло і братія зрозуміло, що преподобний сподобився видіння. «Рівно через тиждень я покину вас»,– сказав він. Так і сталося. Відслужив літургію, причастився, настановив братію, попрощався. Помер 28 жовтня 1651 року.

А через 7 років і дев’ять місяців після поховання преп. Іов у сні з’явився київському митрополиту Діонісію Балабану і наказав відкрити мощі. Видіння повторювалось тричі. Владика пересвідчився, що сни бувають від Бога.

У той же день митрополит відправився у Почаївський монастир. Тут дізнався, що й інші люди бачили якесь сяйво над могилою Іова. Він наказав негайно відкрити труну, в якій лежали мощі святого. Вони були знайдені нетлінними і благовонними. Тоді митрополит взяв нетлінні останки преподобного і з честю переніс їх у храм. Було це 28 серпня / 10 вересня 1659 року. Пам’ять преподобного відмічається також 10 листопада – день блаженної кончини.

У 1791 р. друкаря Почаївського монастиря видала книгу «Житіє Преподобного Іова Желізо», яку ще в XVII столітті написав учень преподобного Іова – ієросхимонох Досифей. Крім житія, у книзі зміщена молитва до преподобного, тропар і кондак, а також старовинна український побожний твір «Пісня до преподобного Іова».

Саме цю дуже коштовну та цікаву книжку ми і пропонуємо вашої увазі:

Житіє Преподобного Іова Желізо. Почаїв, 1791. 16 листків.