Вивчаючи світ Божий, бачиш, як Бог все премудро влаштував. Те ж і ще більшою мірою відноситься до самої людини: і у біологічному, і у психічному, і у  духовному відношенні, та й з будь-якої точки зору. Як до чоловіка, так і до жінки.

Велика справа – навчитися розуміти свою дружину: знати, як її радувати, як чинити, щоб вона була задоволена, щаслива. Адже у жінок – своя, особлива мова, і потрібно вчитися цьому: слухати і розуміти свою дружину. Мова тут не про слова, а про те, щоб розуміти більше, ніж можуть сказати слова, – безліч непримітних, але важливих дрібниць.

Потрібно дуже добре знати душевний склад своєї дружини – не ось цієї жінки, а жіночої природи взагалі, так само як і дружині необхідно розуміти особливості чоловічої будови душі. Чоловікові часто невтямки, що жіноча душа складна як лабіринт, і тому буває йому нелегко. Нелегко відшукати у лабіринті правильний шлях! Нелегко в тому, що бачиш або чуєш, вловити невидиме і невисловлене, зрозуміти те, що тільки передбачалося.

Жінки завжди діють інакше, ніж чоловіки. Так влаштовано Самим Богом, бо жінка – мати. Її відрізняє тонкість, її душевний устрій безмежно складний, оскільки таке завдання покладено на неї природою. Жіноча присутність – це інша нота в самій природі. Вступаючи в шлюб, потрібно дуже добре розуміти, що одружишся не для того, щоб мати дітей. Жінка – не апарат для дітонародження, який потім прибирають на полицю, милуючись на дітей, яких вона народила на світ. Це – помилка, що руйнує людські відносини подружжя.

Коли Новий Завіт говорить, що дружина повинна коритися своєму чоловікові, сенс цього не у тому, що дружина повинна стати рабою чоловіка. Це означає, що дружина повинна ставитися до чоловіка з любов’ю, повинна всією душею прийняти свого чоловіка. Апостол Павло вчить, щоб дружина корилася (розуміла) чоловіка, а чоловік любив свою дружину, як Христос полюбив Церкву; хто любить свою дружину, той себе любить. Апостол Павло має на увазі особливості кожної статі. Чоловік потребує, у відповідності зі своєю чоловічою природою і складом, того, щоб дружина любила його, не відштовхувала, не сумнівалася в ньому. Не тому, що він безгрішний, а тому, що йому потрібно почути добре слово, почути те, що дасть сили жити далі. І якщо він помиляється, сказати йому про це треба з великою добротою і м’якістю. Точно так само і жінка за своєю природою і устроєм потребує любові чоловіка, того, щоб відчувати з його боку ласку та ніжність: так вона створена за своєю жіночою природою. Чоловік повинен любити дружину та ставитися до неї з ніжністю, а дружині потрібно всією душею прийняти його та коритися йому – не з рабства, а з відданості.

Послух у шлюбі означає, що ти виходиш за межі свого я: удосконалюєшся, відсікаючи власну волю. Завжди дієш з любові до Христа. У людині не потрібно бачити тирана, господаря, володаря: в кожному необхідно побачити Бога: «Блажен муж, який будь-якої людини шанує як би богом, після Бога».

Я підкоряюся чоловікові з любові до нього, як я підкоряюся Христу, бо люблю Його. Моя покора (слухняність) – це ниточка, яка пов’язує мене з Христом та з вічним життям. Підкоряючись чоловікові, знаходиш свою свободу, своє обличчя, виконання самої себе.

Чоловік – глава дружини, як Христос – глава Церкви і Спаситель тіла Церкви. Це не означає, що чоловік стоїть вище дружини або що дружина гірше чоловіка, але, як сказано в книзі Буття: і створив Господь Бог з ребра, взятого у людини, дружину (Бут. 2:22). Він зробив це саме для того, щоб дружина відчувала: що вона з чоловіком – одне ціле. А ще Бог це зробив для того, щоб і чоловік не сказав собі: «Вона – чужа мені, я не маю до неї жодного відношення: вона – одне, я – інше».

Бог взяв у чоловіка ребро, і Адам, побачивши Єву, сказав: «Це – кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї; вона буде зватися». Тобто не чужа, а моя, вона – це я сам! Ось звідки це тяжіння один до одного: адже двоє стало з одного.

«Від ребра його створив дружину, і створив йому помічника». Сполучення – одна упряжка. Тобто Бог взяв дружину з чоловіком та поставив їх в одну упряжку – шлюбну упряжку, щоб ці люди разом несли хрест і вантаж свого шлюбу. Це не покарання, але шлях; ступаючи по ньому, необхідно досягти зв’язку з Богом. Христос – Глава Церкви, і справою Глави було служити Своєї Церкви, спасати її, а не пригнічувати. І Він спасає її, приносячи Себе в жертву, за неї «розп’ятий і воскреслий». Так і чоловік поставлений головою дружини, щоб захищати її, служити їй, берегти її, жертвуючи собою, і, якщо потрібно, померти за неї і свою сім’ю. Апостол Павло говорить, що чоловік голова дружини (Еф. 5:23). А один мудрий старець додає: «Так, але дружина – серце чоловіка». І точно так само, як тіло без голови не тіло, так і без серця воно – мертве, застигле, холодне. Якщо чоловік – голова дружини, то і дружина – серце чоловіка. Тому Господь і не зробив їх однаковими: саме з тим, щоб вони доповнювали один одного. Не чоловік і жінка, але двоє воєдино.

Таким чином, покора дружини чоловікові означає, що вона приймає його жертву, захист і служіння, його прагнення оберігати її і, якщо знадобиться, померти за неї.

А чоловікам треба любити своїх дружин, як Христос любить Свою Церкву. Він не за тим полюбив її, щоб вона служила Йому, але щоб освятити і очистити її – привести нас до Себе уславленими Його славою, що не мають гріха, спотворення та нечистоти; щоб ми були святі й непорочні перед Ним. Тому і чоловіки повинні любити своїх дружин як власне тіло, бо хто любить свою дружину себе любить.

Немає нічого дивного в тому, щоб любити і шанувати, а не пригнічувати свою дружину, бо твоя дружина – це ти сам. Любиш своє тіло, дбаєш про нього, даєш йому відпочинок, стежиш і доглядаєш за ним? Так само повинен ти, каже апостол Павло, любити і захищати свою дружину, піклуватися про неї і служити їй, бо вона не чуже що, але власне твоє тіло, ти сам.

У шлюбі чоловік з дружиною духовно зростаються, і у цій єдності немає і не може бути ніякого поділу. Не можна відокремити душу від тіла. Так і подружжя, немов душа з тілом, повинні бути в такому повідомленні, щоб ні в чому не розділятися.

Коли Церква говорить, щоб дружина в усьому слухалася чоловіка і що чоловік – голова дружини, мова тут не про те, що дружина – безглузда і безвольна раба чоловіка, а, навпаки, про згоду подружжя. Бо в слухняності людина знаходить найбільшу свою свободу. Підкоривши себе іншому добровільно, свідомо, станеш всесильний та воістину вільний. Велика справа – послух! Хто сам себе підпорядкує з любові до Бога, той зрозуміє, що є життя, що є свобода, що є радість!

Отже, двоє об’єднуються і вчяться цієї великої таємниці: щоб дружина підтримувала свого чоловіка, а чоловік – дружину. Чоловікові потрібно пізнати, що вдома, поблизу дружини, він знайде мир. Це йому необхідно за своєю природою. А дружина повинна навчитися бути втіхою і розрадою свого чоловіка.

Дружина повинна відчувати, що голова, тобто її чоловік, до неї чутливий і уважний, що він піклується про неї, поважає і шанує її. Як мозок піклується про тіло, так і чоловік повинен піклуватися про дружину, щоб вона не була одна.

Все це не вкладається в звичайні людські уявлення, тому що має інший вимір: Христове і Церкви. Коли в основу подружніх відносин покладені Христос і Церква, ці відносини поглиблюються і освячуються, в них відкривається не тутешня перспектива, що йде у вічність. Їх мета – привести чоловіка з дружиною до Христа, до з’єднання з Ним.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»