І. Чому саме зараз і саме зараз з’явилася ця заява?

Перше і напевне головне питання, яке повстає після ознайомлення зі змістом заяви, а особливо з аргументами її оборонців – це «Чом саме зараз і саме через протистояння ПЦУ та РПЦвУ, з’явився цей документ?»

Дійсно, коли, як декларують деякі прибічники групи «10 тез», вона створена для «відродження Православної Церкви України в дусі Євангелія», то на протязі 2019-2023 рр. мусило з’явитися кілька подібних звернень щодо критичних подій в Українському Православ’ї, зокрема тих, що безпосередньо стосуються ПЦУ (подаємо тільки самі відомі та критичні):

- введення в склад синодальних комісій відкритого плагіатора, про що повідомив один з провідних релігійних ресурсів – сайт «Релігія в Україні»;

- абсурдна ситуація з канонічним положенням колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенко), коли він декларує свій вихід з ПЦУ, а ПЦУ вважає його своїм «архієреєм на спокої». При цьому священиків, які його підтримують, практично у всіх єпархіях посилають у заборону, а духовенство Володимирського собору ніхто не чіпає, хоча воно співслужить з невизнаними та навіть забороненими «єпископами» Філарета;

- провокативне зазіхання проводу УГКЦ на Святиню Українського Православ’я – Свято-Успенську Почаївську лавру;

- декларація Румунської Православної Церкви, яка відкрито заявила про початок реєстрації своїх адміністративних структур (єпархій та парафій) на канонічної території ПЦУ, а також перехід до її цілого деканату РПЦвУ на Закарпатті;

- введення державою «мандатів» на капеланське служіння, чим вона забрала у Церкви право самої визначати достойних цього служіння та ще і підпорядкувала капеланів світським офіцерам;

- звернення священика Юрія Семка, який очолює громаду ПЦУ смт. Перегінське Івано-Франківської області про силове захоплення греко-католиками православної каплиці, хоча її приналежність саме православної громаді підтвердив Верховний Суд України. Звернення було опубліковано на офіційної сторінці «Івано-Франківсько-Галицька єпархія УПЦ ПЦУ» у мережі ФБ.

І ось раптом, коли вірні ПЦУ в Черкасах, втомлені бездіяльністю діючої влади щодо повернення храму, які зухвало був окупований кількома прибічниками РПЦвУ, самі його визволили, з’являється «неочікувана»?! з’являється заява «10 тез для ПЦУ». Заява, яка фактично пропонує громадам залишити свої храми окупантам з РПЦвУ, попри те, що вони (громади) більшістю голосів вирішили перейти до ПЦУ. І тут варто зауважить: ці храми не «звалилися з неба», вони були створені через пожертви та працю саме громади…

Звичайно, можна багато теорізувати про це, як організувати почергове служіння або цивілізоване поділити майно між «більшістю та меншістю». Однак усі ми чудово знаємо: жодних поступок та бажання діалогу РПЦвУ не проявляє. Ба більше, керівництво цієї структури письмово забороняє почергове служіння з ПЦУ.

Але оскільки прибічники «10 тез» обвинувачують своїх опонентів у тому, що вони «погано читали «заяву», зробимо розбір кожного абзацу.

ІІ. Розбір тексту та змісту «заяви групи «10 тез для ПЦУ»»

«Ця парафія перейшла до ПЦУ, а представники УПЦ передбачувано з цим не погодилися, і звільняти приміщення відмовилися. Тоді активісти ПЦУ разом із невизначеними особами вдалися до фізичного насильства»

Тобто «10 тез» погоджується, що парафія в законний спосіб перейшла до ПЦУ, відповідно вона має повне право використовувати свій храм для богослужінь, які очолює духовенство цієї юрисдикції. Парафіян у силовий спосіб позбавили майна представники РПЦвУ, на якісь перемови не йдуть, влада, хоча саме вона має «ліцензію на силові дії», самоусунулася. Згідно діючому законодавству України, її громадяни мають право силовим методом захищати своє майно від крадіжки чи (або) будь-якого незаконного заволодіння, що, власно, і відбулося.

Крім того, ви називаєте частину вірних ПЦУ «невизначеними особами», а особі, які незаконно втримували храм, вам відомі? Чому відразу таке упереджене ставлення до одного з боків конфлікту? Адже можна сформулювати речення і по іншому: «Невизначені представники РПЦвУ незаконно захопили та втримували храм ПЦУ».

Більш того, автори звернення навіть не поцікавилися реальною ситуацією в Черкасах. Саме її дуже добре описує п. Ярослава Міщенко. Приведемо тільки наважливу цитату з її допису: «Нема захопленого монастиря в Черкасах. Нема там монастиря в принципі, і на час переходу не існувало. Є парафія, яка завжди хотіла бути в автокефалії, і вперше заявила про це 1991 року. Громада перейшла. За процедурою. Більше того, парафія, якій ліплять рейдера ПЕРЕЙШЛА ЗІ СВЯЩЕННИКОМ З МП. …  Вони прийшли у свій храм. Але тут на них почали кидатися та провокувати силові друзі владики Снегірьова, який зараз за антиукраїнську риторику сидить під домашнім арештом. І це нормальна для Моспатріархату практика, вони привозять семінаристів, тітушок дя створеня конфліктів. Як було в Черкасах, в храмі, куди прийшли віряни зі своїм священником».

«Попри те, що головна відповідальність за вибухову релігійну ситуацію в Україні лежить на проводі УПЦ МП, застосування фізичного насилля при приєднанні храмів до ПЦУ є неприпустимим»

Представники «10 тез» самі собі заперечують, адже в попередньому абзаці вони читко написали, що саме парафія перейшла до ПЦУ в законний спосіб. Отже, до ПЦУ переходить не «храм», а громада (парафія), якій цей храм належить. Тобто громада силовим методом захищає своє майно від окупантів-крадіїв, тим більше право громади визнала держава в особі своїх діючих інституцій. І тут варто знову згадати: Діюче законодавство України дозволяє власникам захищати своє майно будь-яким способом, зокрема з залученням інших осіб, тим більш, як мінімум у даному випадку, перебільшення необхідної оборони (силового захисту) не зафіксовано.

«Численні майнові конфлікти годують російську українофобську пропаганду і дискредитують православне християнство як серед невіруючих, так і серед віруючих. Понад те, свідома чи несвідома, активна чи прихована підтримка та емоційне схвалення таких методів може призвести до трагічних наслідків і навіть до збройних зіткнень на релігійному ґрунті».

На нашу думку, у цьому абзаці ми маємо справу з прихованою маніпуляцією.

По-перше, майнові конфлікти провокують не вірні ПЦУ, не українські патріоти, а саме прибічники РПЦвУ, які використовують, як прогалини в діючому законодавстві України, демократичний устрій та, у багатьох випадках, бездіяльність влади. Усе це допомагає їм роками незаконно перешкоджати громадам користуватися власними храмами.

По-друге, «10 тез», не пропонуючи якогось реального виходу з патовій ситуації, коли представники РПЦвУ незаконно втримують храм, відразу закликає вірних ПЦУ зміритися та терпіти. Цей абзац, прямою мовою, можна перефразувати так: «Ми розуміємо, що ґвалтівники та грабіжники – це зло. Але, для запобігання «трагічних наслідків», не чинить їм опору, дайте себе ґвалтувати та рабувати. Адже війна і мусим терпіти»

«Ми розуміємо і розділяємо біль, розпач і емоційний стан багатьох українців, які хотіли б, щоб історія Московського патріархату в Україні нарешті завершилася. … Але християни – послідовники Нового Завіту Любові, і це накладає на нас величезну відповідальність і перед власною совістю, і перед Вселенським православ’ям, і перед українським суспільством, і перед міжнародною спільнотою»

У першої частині цього абзацу ми маємо «солодку пігулку», адже представники «10 тез» нас розуміють та розділяють наш біль та емоційний стан. А ось друга частина – це суцільна маніпуляція, зокрема і змістом Нового Заповіту. І тут хочеться нагадати прибічникам цієї заяви одне місце з Євангелія «Ісус увійшов у храм Божий, і вигнав усіх продавців і покупців у храмі, і поперевертав грошомінам столи, та ослони продавцям голубів» (Мт. 21:12)

Отже, визволяючи свої храми від прибічників РПЦвУ, які і є тими «продавцями і покупцями», вірні ПЦУ саме і наслідують Христа, роблять усе згідно з Євангелієм. Немає у їх ненависті, вони довго спробували з любов’ю достукатися до розуму духовенства та вірних Московського патріархату, а зараз будуть молитися за їх врозумління. Вірні ПЦУ не закривають перед ними браму храму, не гонять, але з радістю приймають. Як дуже добре й читко сказав Предстоятель ПЦУ, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній: «Наша Церква відкрита для всіх».

«Ми вважаємо, що неприпустимо підтримувати, провокувати, схвалювати та в будь-який інший спосіб толерувати «суди Лінча», не вичерпавши всі законні цивілізовані засобі встановлення порядку і відновлення справедливості».

Знову маємо справу з відвертою маніпуляцією, та запереченням свого ж тексту звернення.

По-перше, «10 тез», у попередніх абзацах читко визначила, що провина за провокативні дії лежить саме на РПЦвУ. Тобто не вірні нашої Церкви провокують конфлікти, тому таке звернення до їх недоречно.

По-друге, «суд Лінча» – це саме самосуд над особою. А ми тут маємо справу не з самосудом, а визволенням власного майна. Тобто праве особи (громади) на його самозахист. При цьому, у всіх випадках силового протистояння, зокрема і в Черкасах, громада ПЦУ читко виконала всі законні приписи щодо свого переходу до ПЦУ, а держава визнала їх право користування храмом. Більш того, ми знаємо багато випадків, коли навіть рішення суду не запобігло силовому протистоянню.

По-трете, про які «всі законні цивілізовані засобі встановлення порядку і відновлення справедливості» йде мова. Є закон, який виконують державні органи. Вони визнали право парафії (громади) ПЦУ користуватися своїм храмом після переходу з РПЦвУ. Громада, як власник храму, має повне право очистити його від осіб, які незаконно у їм перебувають та перешкоджають парафії ПЦУ вести нормальне літургічне життя. Зрозуміло, що в ідеалі визволить храм мусять правоохоронні органи, які, як вже відзначалося, мають право на силові дії, але коли цього не робиться, вірні діють самі, у межах діючого законодавства на самозахист та оборону власного майна.

«По факту керівництво УПЦ МП готове пожертвувати країною заради своїх корпоративних інтересів і нездорових фантазій, вперто не визнаючи, що багаторічні загравання з Росією були найфатальнішою і найтрагічнішою помилкою цієї церковної структури».

Дуже правильний висновок, з яким ми цілком згідні. РПЦвУ дійсно веде антиукраїнську діяльність, а її храми є осередками «русского мира», які отруюють розум вірних та роблять з їх ворогів не тільки ПЦУ, а і загалом України. Підтвердженням цього є результати багатьох обшуків храмів та адміністративних будівель РПЦвУ, що проводила СБУ, численні кримінальні справи проти її духовенства.

Отже, цілком логічна, що після цього висновку «10 тез» звернеться до правоохоронних органів з закликом припинити бездіяльність та повернути храми їх законним власникам – громадам, які перейшли в ПЦУ. Але ж ми бачимо цілком інше…

«Ми закликаємо припинити будь-які спроби насильницького захоплення будівель і просимо керівництво ПЦУ їх засудити. Війна за храми не призведе до розширення та зміцнення ПЦУ, навіть якщо на нашому боці юридична, моральна, історична та суспільна правда».

У цьому абзаці дуже важливі слова «будь-які спроби насильницького захоплення будівель». Тобто не тільки випадки, коли громада власними силами визволяє свій храм від окупантів РПЦвУ, а і ті, які на цілком законних підставах проводять правоохоронні органи та виконавча служба. Фактично, «10 тез» пропонує покинути храми РПЦвУ, яка буде там і далі проводити антиукраїнську діяльність, а громадам ПЦУ пропонується молитися на вулиці або тулитися пристосованих приміщеннях.

Дуже цікаво: Чи пропонують автори звернення керівництву ПЦУ та громадам відмовиться від тиску на діючу українську владу щодо виконання рішення судів про належність храмів парафіям, які перейшли саме в ПЦУ?

«Розпалювання церковної війни в Україні б’є насамперед по нашій християнській місії, а силові акції при зміні юрисдикції нищать перспективи врегулювання міжцерковного протистояння…»

Стоп! На початку звернення мова була про храми. Жодного випадку силових акцій вірних ПЦУ щодо «зміні юрисдикції» поки ніхто не фіксував. Навпаки, все відбувається через вільне голосування парафіян, у повної відповідності з діючим законодавством України. Ця байка про «примусове приєднання до ПЦУ» як під копірку взято з ресурсів РПЦ МП та РПЦвУ. Це дуже цікавий перехід, адже на початку звернення говориться про цілком вільний перехід черкаської парафії до ПЦУ.

«Ми закликаємо припинити маніпулятивні засоби перешкоджання вільного вибору громадами УПЦ МП канонічної юрисдикції».

Тут треба почати з того, що «10 тез» позиціонують себе саме як «православна спільнота». Тобто поділяють засади православного канонічного права. А канонічне право свідчить, що на території України єдиною законною Православною Церквою є тільки та виключно ПЦУ. А тут автори пропонують громадам РПЦвУ обирати юрисдикцію на свій розсуд. Тобто можете переходити в Румунську Православну Церкву, можете – в Сербський патріархат, а можете залишатися і в Московському патріархаті. Фактично дається «відмашка» на створення в Україні юрисдикційного хаосу, які не допускає на своєї канонічної території жодна Помісна Православна Церква.

«Понад те, ми закликаємо ПЦУ виявити терпіння, стриманість, мудрість і милосердя, і не примушувати любити себе «через коліно»».

Варто відразу підкреслити, ані держава не переводить примусово парафії в ПЦУ, ані ПЦУ не тисне на громади щодо переходу до себе. Перехід громад до ПЦУ відбувається через відповідне голосування на загальних зборах. Звичайно, у більшості випадків залишаються незгідні. І тут у меншості є два варіанта, або «зламати себе через коліно» та разом з всією громадою перейти в ПЦУ, або піти з громади та залишитися в Московському патріархаті.

Цілком можливо, що автори звернення мели на увазі випадки, коли Держава розриває угоди про оренду релігійних споруд з РПЦвУ та заключає нові, вже з ПЦУ. Але тут ініціатором є не ПЦУ, а саме державні органи, а громада залишається в тієї юрисдикції, у якої вона хоче (РПЦвУ або ПЦУ).

На нашу думку, ПЦУ немає жодних підстав відмовлятися від оренди храмів та (або) монастирів, які є історичними пам’ятками Українського Православ’я.

«Ми закликаємо відповідні державні органи, насамперед Державну службу з етнополітики і свободи совісті, розробити дієві механізми регулювання процесу переходів між різними релігійними структурами».

Ось з цього потрібно було починати. Адже саме прогалини в діючому законодавстві заганяють парафії ПЦУ в глухі кут, коли вони роками не можуть війти в свій храм та звершувати там богослужіння. Людей просто примушують самотужки вирішувати проблему повернення своєї спільної власності.

«Картинка протистояння дає нагоду російським пропагандистам вчергове заявити про «релігійні гоніння» в Україні, а нинішня інертність державних органів сприяє розпалюванню міжрелігійної ворожнечі та дискредитації доброго імені України на міжнародній арені».

Тут варто почати з того, що «картинка протистояння» створюється ЗМІ. На великий жаль, українські ЗМІ поки програють цю війну. Причин цього дуже багато, у тому числі і недостатня комунікація між громадами (духовенством) і журналістами, недоробка МЗС України і т.д.

Цілком очевидно, що керівництво ПЦУ, заради гарної «картинки», не може заборонити громадам здійснювати перехід, а також повертати свої храми. Ми маємо багато випадків, коли цілком законна передача храмів з задіянням правоохоронних органів, подавалася ЗМІ Московського патріархату саме як проява «релігійного гоніння».

Ще варто відзначити протиріччя кількох речень звернення. Так, у попередньому абзаці, автори закликають ПЦУ «не примушувати любити себе «через коліно»», а потім беруть вислів «релігійні гоніння» у лапки, що, на нашу думку, свідчить – ніякого примусу громад, щодо зміни юрисдикції, немає.

«Своєю чергою, законодавці могли б запропонувати більш чіткі та гнучкі можливості використання храмів релігійними громадами, які розділилися в процесі зміни юрисдикції і не знайшли спільної мови в майнових питаннях».

У цьому реченні автори звернення прямо визнають, що дієвих, безконфліктних засобів уникнути протистояння немає через недосконале законодавство. Тобто громадам (і ПЦУ) реально запропонована два варіанти уникнення протистояння та «поганої картинки», або зупинити перехід громад до ПЦУ, або заборонити їм змагатися за свої храми, зокрема і цілком законними методами. Повстає риторичне питання: На чию користь будуть обоє варіанта уникнення протистояння?

«Ще раз підкреслюємо: бійки і конфлікти за храмові будівлі ганьблять православне християнство. Ба більше, в такій боротьбі ПЦУ та УПЦ програє насамперед християнство в Україні…».

Дуже пафосний абзац. Але як це виконати в селі, де один храм, які будували всією громадою не один рік. Є випадки, коли проти переходу в ПЦУ голосує тільки священик РПЦвУ, його родина та кілька наближених осіб. Але той священик відмовляється передати храм, РПЦвУ привозить «семінаристів» і т.д. Знову ж, автори пропонують громаді віддати свій храм кільком особам, а самим молитися на вулиці… Повторюємо риторичне питання: На чию користь буде таке рішення?!

«Кому більше дано, з того більше і спитають. На ПЦУ покладено особливу відповідальність: отримавши визнання після десятиліть гонінь з боку УПЦ МП, не піддатися бажанню помсти і самій не стати ані гонителем, ані державною Церквою».

Перед тим, як писати цей абзац, авторам варто було передивитися офіційні заяви ПЦУ, рішення помісних та архієрейських соборів, журнали Священного Синоду. Навіть натяків на якусь «помсту» або бажання стати «державною Церквою» там немає. Але ці тезиси регулярно озвучують саме речники та ЗМІ Московського патріархату, безпідставно приписуючи їх ПЦУ.

Отже, цілком незрозуміло звідки народилася ця примарна небезпека у авторів «звернення».

«Ми, як представники ПЦУ, в першу чергу маємо моральний обов’язок звертатися до керівництва нашої Церкви – втрутитися в цю конкретну ситуацію. Бездіяльність і безвідповідальне мовчання в подібних випадках дорівнює схваленню і співучасті в насильстві».

Щодо «насильства» у «конкретної ситуації», то про це дуже добре написала п. Ярослава Міщенко, яку ми процитували вище. Тому не будемо повторюватися.

Інше питання: чого вимагають автори «звернення» від керівництва ПЦУ? Було б дуже добре, щоб вони пояснили більш конкретно, адже тут теж знову можливо два варіанти.

Перший, цілком логічний та природний, мусив гучати прикладна так: «Ми звертаємось до керівництва ПЦУ з проханням більш активно виступати проти бездіяльності правоохоронних органів у питаннях законної передачі храмів громадам, після їх переходу в ПЦУ…».

Другий, більш неприймальний: «Ми звертаємось до керівництва ПЦУ з проханням заборонити переходи громад та їх боротьбу за законне право користування своїми храмами для звершення богослужінь…»

ІІІ. Деякі висновки

Цілком поділяючи думку, яка вже багато разів була висловлена в дискусіях, що автори та деякі з тих, хто підписав цю заяву, керувалися суто благими намірами – підняти питання щодо потреби реформування чинного законодавства та усунення протистояння. Але «думали як краще, а вийшло як завжди»…. Адже цей документ, не дивлячись на цілком адекватну оцінку дій прибічників Московського патріархату, у деяких абзацах та загальному змісті, реально цілком вклався в канву його наративу щодо «гонінь» та «рейдерства» ПЦУ. Він дав змогу ворогам Українського Православ’я апелювати до «думки інтелігенції ПЦУ», яка «осуджує дії щодо «захвату храмів». Бо зміст цього звернення групи «10 тез» до керівництва ПЦУ цілком природно можна інтерпретувати, як прохання заборонити переходи громад та їх змагання за свої храми.

прот. Сергій Горбик (ПЦУ)

На догоду чужинцям, чужих держав, державно-церковних і церковних політики (як папського Ватикану, так і Московії (Російської Федерації)), «духовні керманичі» від Української Греко-Католицької Церкви показали світу іще раз, що українці розділені, і при цьому навіть цього не соромляться…

Церковно-канонічні і церковно-правові норми співжиття та взаємодії діючих в Україні церковних утворень і так є зрозумілими, вони в межах надуманих смертними людьми штучних правил та забобон, і при цьому в даному випадку насаджених українцям із зовні. Але для чого це чергове прилюдне посипання голови «попелом» ? Щоб папський Ватикан (Римо-Католицька Церква) і його складова структура Українська Греко-Католицька Церква чергове зробила реверанс перед Московською патріархією Російської Православною Церквою (МП) виправдовуючись на антиукраїнський випад московського митрополита Іларіона Алфеєва?

Таки не доросли до розуміння волі Божої і Його святих Заповідей. Таки багастраждальна історія розділення української нації так нічому і не навчила…

Брат чубить брата, на посміховище ворогів, і при цьому всі прикриваються одним і тим самим Отцем Небесним, вченням про еклезіологію та проповідують про єдність і любов десь там, у світлому майбутньому, через роки, десятиріччя, століття чи тисячоліття… А в реальному житті часу і волі виявити любов та солідарність один до одного не вистачає…

Байстрюки…

Це певно той випадок, за який главі УГКЦ архієпископу Святославу Шевчуку іще за свого земного життя неодноразово прийдеться червоніти та виправдовуватись, що його не так зрозуміли. Бо жодних виправдань неповинне було бути, мав лунати тільки осад щодо знахабнілої поведінки московсько-путінського посланця, навіть якщо він і був у єпископській мантії Московського патріархату РПЦ (МП).

Панове українці, церковні діячі і не церковні, переставайте гратись у чужоземну дипломатію та «богословське» словоблудство… Час до взаєморозуміння, взаємопідтримки і взаємоконсолідації для української нації вже давно пробив у набат. А ми все оглядаємось навколо, і прислухаємось до того, що хто і що про нас подумає і скаже, і як буде трактувати наші дії та слова, дивлячись на нас із свої дзвіниці…

Україна, українська нація, Українська Церква, як і Отець Наш Небесний у нас одні і ті самі… Тож чи не пора зібратись всім докупи у своїй хаті і сказати світу, ми є такі як є, ми єдині, у нас одна Українська Держава і Церква Христова!

Тоді і світ нікуди не дінеться і схиливши голову перед нами у пошані, визнає і нашу церковну еклезіологію.

А все інше це від неуцтва та лукавого…

Архімандрит Віктор Бедь

22 жовтня 2014 р.

Господь через Святе Письмо нас вчить: «блаженні миротворці». І наш народ – дуже терплячий и мирний, хоча за останні сто років витерпів багато знущань і несправедливості, аж до геноциду.  Не стали виключенням і роки омріяної незалежності України.

Ми стримували себе і молились Богові за напоумлення цієї влади, коли вона через коліно, нелегітимно змінювала конституційний устрій держави під свої егоїстичні потреби, коли переформатовувалась більшість в Верховній Раді всупереч політичним поглядам виборців, коли всі важливі для країни законодавчі акти приймалися завдяки «кнопкодавству», тобто неприховано в незаконний спосіб. Ми не виходили за рамки закону, коли спостерігали, як влада податками нищить середній бізнес – основу економіки всіх розвинених країн світу. В Писанні сказано: «Не в’яжи рота волові, що молотить». Але у працюючих на себе людей всіма правдами і неправдами забирали останнє, аби потім будувати незрозумілі гелікоптерні майданчики, придбавати автопарки класу люкс для чиновників та ремонтувати дороги втридорога. Мабуть, не було жодної заповіді, яку б можновладці не порушили.І весь цей час наш народ  намагався жити далі, працюючи і сподіваючись тільки на себе.

Навіть не повірилось, що влада в особі президента вирішила відповісти на мрії більшості українців і підписати економічну угоду з Європейським союзом. Адже Європейський союз асоціюється не стільки з дешевими кредитами і манною небесною, як дехто думає, або гей-парадами, якими лякають наші закляті «друзі». В першу чергу це прозоре законодавство, яке вимагає виконання всіма не залежно від посад, захист від побутової корупції, чесний судоустрій  та здорова правоохоронна система, справедлива конкуренція, і, насамкінець, впевненість, що зібрані податки будуть використані на благо суспільства відповідно до його найнагальніших потреб. Тобто, за великим рахунком, це відтворення християнських цінностей в суспільному житті. Бо те, як ми вибудовуємо наші суспільні стосунки, як ми ставимося до ближнього  – є показником нашої справжньої віри.

Зрив підписання Асоціації в Вільнюсі був сприйнятий як загрозливий символ відмови від всіх сподівань на рух країни в бік цивілізованого суспільства. І незгоду з рішенням президента (а насправді, з колективним рішенням кількох десятків або сотень наближених осіб) люди висловили в ході ненасильницького, але рішучого протесту на Майдані. Тисячі людей вийшли на центральну площу столиці України. Таке право гарантоване Конституцією. Але вночі проти них були застосовані кийки, пролилась кров. Практично в самозахисті беззбройним людям влада відмовила, бо це начебто «незаконно». Апостол Павло допускав застосування насильства владою до громадян, але тільки у випадку, якщо вчинено злочин: «Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13:3,4). В іншому випадку начальник, який витяг меч з ножен і вдарив мирну людину, яка не робила зла – є богопротивником.

Сила, право на застосування якої захищено законом, має бути більш відповідальною, аніж сила, спричинена пристрастями та ненавистю. І тим більше у силових органів немає права на свій власний розсуд робити висновки, чи є злочинцями мітингувальники, чи ні. Те, що думка сотень тисяч людей на центральній площі міста не подобається комусь у владних кабінетах, не є єдиним критерієм наявності злочину проти конституційного ладу в країні.

Церква не є інструментом політичних баталій, але вона має право зло назвати злом, гріх – гріхом, навіть якщо їх вчиняють сильні світу сього. Святий Іоан Золотовустий не зважив на статус імператриці Євдоксії і викривав її в гріхах. Так і Святійший патріарх Філарет, незважаючи на приналежність окремих осіб до влади, вказав на тих, хто спричинив насилля без достатніх на те законних підстав в ніч на 30 листопада 2013 р.

Ми не хочемо розбрату, ми молимося за мир і спокій в нашій країні. Але водночас закликаємо тих, хто за волею Божою або за Його попущенням потрапив на вищі щаблі влади: пригадайте, що ви не є господарями України! Ви тільки тимчасові розпорядники її надбань і багатств, і за це дасте відповідь перед Богом. І зрозумійте, що найбільшою цінністю України є не вугілля, металева руда, газ або нафта – а її народ. Люди, які повсякденною працею дають цій країні сенс буття. Тому схаменіться і прислухайтесь до голосу народного.

Вірні миряни УПЦ КП: Тетяна Деркач, Віктор Пономар, Світлана Стос, Олена Кравчук, Юлія Громко, Богдан Величко, Віталіна Ткачова (вже на цей час 63712подписів)