Закарпатський край – єдиний серед областей України розташований фактично у Центральній Європі, всередині Карпатських гір. В історичних джерелах цей регіон фігурував під різними назвами – «Карпатська Русь», «Угорська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна» і т.д. Закарпаття традиційно було поліетнічним, мультикультурним та полірелігійним краєм, де представники різних етносів, етнічних груп і конфесій були толерантними і шанобливо ставилися до мови, релігії та звичаїв своїх сусідів. Звичайно, в історії траплялися складні ситуації непорозуміння між представниками різних спільнот. Однак, незважаючи на це, безконфліктне співіснування представників багатьох культурних груп та вірувань на Закарпатті є показовим прикладом не лише для України, а й для інших країн Європи. Унікальною є соціокультурна специфіка краю, основу якої творить, насамперед, еклектика української і центральноєвропейських національних культур та світоглядів.

Відокремлена від іншої частини України Карпатськими горами, Закарпатська область вирізняється особливою етнічною і конфесійною строкатістю. Це різноманіття мов та вір обумовлено бурхливою історією краю, який протягом останніх двох з половиною тисячоліть багаторазово потерпав від різних навал, був ареною переселень народів, переходив зі складу однієї держави у підпорядкування іншої. Специфіка історії релігії Закарпаття у порівнянні з рештою України полягає  у відірваності Закарпаття від інших земель, як би не хотілося комусь це заперечувати. Оскільки консолідація та зміцнення українського етносу на території цього регіону відбувалися у стиках із соціокультурним буттям сусідів інших національностей, – це вплинуло на формування толерантності відносно інших релігій та конфесій. Таким чином, в силу інтенсивних контактів і взаємовпливів різних культур та конфесій соціум регіону зазнавав знакової трансформації та характеризується появою нових форм організації культурних процесів і нових ціннісних орієнтирів, адже духовна і матеріальна культура цього регіону увібрала в себе найрізноманітніші прояви багатьох культурно-національних стихій.

Така вже природа релігії, що при здійсненні нею в суспільстві відповідних функцій не можна уникнути певних дезінтегративних тенденцій: об’єднуючи одних людей в лоні певної конфесії, вона водночас має потенціал протиставляти їх іншим, згуртованим своєю вірою та переконаннями в іншій конфесії. Але міжконфесійні конфлікти все ж можуть бути настільки мінімізованими в суспільстві, що говорити про їх значущість не буде потреби (окремі локальні непорозуміння, які реактивно вирішуються). Або, навпаки, за негативних реалій чи сценаріїв, вони можуть ставати причиною затяжних протистоянь, які долатимуть межі суто міжрелігійного чи міжконфесійного непорозуміння й впливатимуть на інші сфери суспільно-політичного, культурного чи навіть економічного життя регіону, країни загалом. А тому, в такий непростий час, коли в суспільстві і так достатньо підстав для агресивності, напруги в міжособистісному спілкуванні, особливо важливим є питання міжконфесійного порозуміння, позитивного впливу релігії на міжлюдську комунікацію, сприяння гармонізації суспільних взаємин. Вважаємо, що стратегічно важливим у цьому контексті є врахування особливостей Закарпаття, його історії, культури тощо.

В області здійснюється послідовна робота з реалізації державної політики щодо релігії й церкви, дотримання релігійних прав і свобод, забезпечення громадянам права на вільне задоволення своїх релігійних потреб, впровадження духовно-релігійних цінностей у суспільне життя, зміцнення порозуміння й терпимості релігійних організацій різних віросповідань.

Водночас необхідно констатувати, що аналіз суспільно-політичних, етнонаціональних та інших чинників міжцерковного конфлікту, його причин і норм вияву в області дає підстави для визначення шляхів та вироблення механізмів подолання цієї важливої не лише релігійної, а й соціальної проблеми. Як свідчать дослідження, в умовах демократизації всіх сфер суспільного життя зроблено чимало для мінімізації фактору конфліктності чи того, що гальмує або робить мало результативним міжконфесійний діалог. По-перше, це поступове створення атмосфери толерантності, релігійної свободи, нормального сприйняття інорелігійності та процесів інкультурації. По-друге, потужним фактором нарощування взаємної довіри між конфесіями, їх відкритості стала дезактуалізація такої вагомої причини міжконфесійної напруги як існування спірних культових споруд і майна. По-третє, більшій відкритості конфесій до діалогу сприяє активізація їх звернень до правових шляхів вирішення конфліктних ситуацій; позитивні зміни в об’єктивності розгляду спірних питань судами різних інстанцій.

Характеризуючи релігійну ситуацію на Закарпатті та і в Україні загалом за роки незалежності, відзначимо, що, з одного боку, відбуваються процеси суспільної реабілітації релігії, посилення ролі релігії і церкви в усіх сферах суспільного буття, формуванням у громадській думці позитивного ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури; а з іншого – релігієтворчий процес оголює ті нервові закінчення, які торкаються усього комплексу соціально-економічних, політичних, національних і духовних проблем у практиці життєдіяльності українського народу. Стурбованість і занепокоєння широкої громадськості викликає стан сучасних міжконфесійних та внутрішньоконфесійних відносин, які породжують різні чвари і навіть переростають у відверті конфлікти. Для того, нам потрібно бути розсудливими, щоб ми могли дати чіткі і конкретні відповіді на ті питання, які ставив перед українцями Т. Шевченко, закликаючи нас: «Читайте від слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… Та й спитайте тойді себе: Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..».

Але пройшло чимало років незалежності України і ми стали вільними духовно. Отримання Томосу — історично важливе рішення для нового духовного розвитку нашого суспільства. Я щиро сподіваюся, що українське православ’я буде консолідуватися для створення потужного духовного осердя нації, усього українського суспільства. Об’єднання розрізнених донедавна православних течій, розбудова єдиної Української Помісної Церкви, поза усяким сумнівом, зміцнить державну і національну єдність нашого народу. З отриманням Томосу збулася давня мрія українського народу про власну незалежну церкву, яка нині має можливість стати в один ряд з іншими Помісними православними церквами світу. Крім цього, канонічне визнання автокефалії українського православ’я значно послабило імперські устремління Москви та зміцнило авторитет Вселенського Патріарха Варфоломія. Водночас Росія втратила лідерство в православному світі.

«Лікарю, вилікуй себе, перш ніж лікувати інших», – промовив Ісус Христос у синагозі, цитуючи книгу пророка Ісаї.  На нашу думку, саме цією фразою варто розпочинати будь-яку конструктивну дискусію щодо релігії, а надто ж церковно-релігійних інститутів і їх представників, які упродовж століть проповідують мораль та способи поведінки у Світі Божому. Сьогодні свідома частина нашого суспільства повинна поширювати розуміння того, що створення Православної Церкви України є вагомим поступом на шляху до утвердження української духовної незалежності та зміцнення національної єдності. Важливим для нашого суспільства є відхід від Московської церкви, яка протягом століть мала важелі впливу над нашою духовною незалежністю, незважаючи на те що сама першооснова православ’я та християнства була закладена в Київській Русі в 988 році, тобто на території України за кілька століть до самого заснування Москви. Приємно, що з середини січня майже кожен тиждень надходить інформація про бажання та перехід закарпатських парафій під юрисдикцію Православної Церкви України. Дуже важливим фактором у цьому процесі є налагодження відкритих взаємин із тими священнослужителями, які не є закоренілими апологетами РПЦ і перебувають на порозі свого світоглядного і громадянського вибору.

У засобах масової інформації дедалі частіше йдеться про необхідність започаткування в Україні міжконфесійного діалогу, особливо між Православною Церквою України та Українською греко-католицькою Церквою. Приємно, що  Українська греко-католицька Церква позитивно поставилася до об’єднання українського православ’я. Як зазначив єпископ Борис Ґудзяк, екзарх для українців у Франції, Швеції та країн Бенілюксу, «кожен реальний крок до поєднання — велика радість для християн».

Отже, релігійно-конфесійна ситуація в постмайданній Україні та Закарпатській області зокрема, зазнає значного впливу від багатьох факторів, які постійно стимулюють міжконфесійну напругу в країні. Вирішення цих проблем, в першу чергу, залежить від правильної побудови двосторонніх толерантних взаємин між релігійними організаціями та їх лідерами, державними та церковними інституціями, а найголовніше – між самими віруючими різних конфесій та релігій. Тому, для мінімізації негативних проявів на релігійному ґрунті потрібно закладати та формувати у свідомості сучасного суспільства принципи терпимості один до одного, а це покладає на усі вищеназвані суб’єкти релігійних відносин важливі та вкрай необхідні завдання формування толерантності в українському суспільстві в цілому та у релігійному середовищі зокрема.

Осмислення і усвідомлення національної, культурної та конфесійної багатоманітності даного регіону в контексті сучасних духовних перетворень у суспільстві, а також врахування історичного досвіду значно сприятиме розвитку конструктивного діалогу, розширенню міжконфесійних зв’язків і контактів.

+ Варсонофій ( Руднік), єпископ Ужгородській і Закарпатський (ПЦУ)

В цьому не маленькому дописі хочу висловити свою думку, бо наболіло! Крім того, що сили, котрі воюють проти України та її Православної Помісної Церкви починають «піднімати голову», та усілякими брудними методами залякують священників, наприклад нашої Закарпатської єпархії (сьогоднішній кричущий факт, що стався з настоятелем храму св.пророка Іллі в смт.Великий Бичків, який я описав раніше), так ще і в середині нашої Церкви збільшуються смути. 

Декілька днів тому інтернет- простір сколихнула новина про заборону у священнослужінні протоієрея Олександра Трофимлюка – ректора Київської Православної Богословської Академії. Пересічний читач можливо і не зрозумів суть справи, проте будь-який священнослужитель, який уважно прочитав «Указ Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета» обов’язково задумається. Чому задумається? Цитую сам «Указ» : «За порушення присяги священика, зокрема: «… буду здійснювати служіння згідно… вказівками духовного керівництва … У справі мого служіння мати на думці не особисту користь, але справу Божу, благо своєї Української Православної Церкви Київського Патріархату», протоієрей Олександр Трофимлюк забороняється у священнослужінні».

Тепер по суті: Якщо протоієрей Олександр Трофимлюк заборонений за те, що 15 грудня 2018 року в м.Києві, в храмі святої Софії відбувся Об’єднавчий Собор на якому було прийнято рішення про саморозпуск Української Православної Церкви Київського Патріархату та входження всього духовенства разом із паствою у новостворену Православну Церкву України, і він виконав цю постанову, то і ми всі ( відповідно до «Указу» про заборону) архієреї, священики, диякони та миряни є «під забороною», бо виконали те ж – ввійшли до складу УПЦ (ПЦУ). Абсурд скажете ви? Йдемо далі.

Присутніми на Об’єднавчому Соборі також було обрано Предстоятеля Православної Церкви України, яким став Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Серед осіб, які підтримали таке рішення був нині Почесний Патріарх Філарет. Але що ми бачимо? Читаємо в офіційному листі протоієрея Олександра Трофимлюка до Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія : «Впродовж тривалого часу на мене як на настоятеля Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Солом’янського району міста Києва чинився тиск з боку керуючого єпархією міста Києва, почесного Патріарха Філарета, з неодноразовими погрозами звільнення з посади настоятеля.

Справа в тому, що ні я, ні Релігійна громада загалом, не підтримували думки Патріарха щодо відновлення чи продовження існування релігійного об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріархату з огляду на рішення Помісного Собору УПЦ КП від 15 грудня 2018 року (що проходив під головуванням почесного Патріарха Філарета), яким було припинено діяльність релігійного об’єднання – Української Православної Церкви Київського Патріархату шляхом об’єднання та приєднання до утворюваної Православної Церкви України, припинено чинність Статуту про управління УПЦ КП, припинено діяльність всіх статутних органів УПЦ КП, а також вказано всім єпархіальним архієреям УПЦ КП, а також керівникам релігійних організацій, які перебували у її складі, взяти до уваги наведені вище рішення та після утворення єдиної помісної автокефальної Православної Церкви України увійти до її складу шляхом внесення відповідних змін у статути релігійних організацій, не припиняючи їх статусу як юридичних осіб.

Ми також не розділяли ідеї Патріарха щодо того, що у межах України Церквою має керувати не Предстоятель єдиної помісної Української Православної Церкви, а Патріарх, щодо потреби негайного перегляду положень Томосу про автокефалію Української Церкви та ревізії Статуту ПЦУ. Ми, як громада, розуміли і розуміємо, що подібні заяви не відповідають канонічно прийнятим рішенням та лише наносять шкоду єдиній помісній Українській Православній Церкві.

Окрім того, почесний Патріарх вимагав від мене, як від колишнього голови Видавничого управління УПЦ Київського Патріархату, розробити Православний церковний календар на 2020 рік, в якому Патріарх хотів на власний розсуд розташовувати єпископат, а декого з архієреїв взагалі не поміщати, що не входить до сфери його повноважень як керуючого єпархією міста Києва», – дивина скажете Ви? От і я дивуюсь. Якщо ця «заборона у священнослужінні» накладена на вищезгаданого протоієрея Олександра є лиш за те, що він підкорився рішенню Об’єднавчого Собору, вийшовши з УПЦ КП та приєднався до УПЦ ( ПЦУ), згідно рішення парафіяльних зборів, то хіба він ( прот. О.Трофимлюк ) та Церква в цілому в праві цей «Указ про заборону» визнавати? Звісно , що ні ! А якщо це помста чи так зване «полювання на відьом»? То помста за що? Чи помста кому? В лиці протоієрея Предстоятелю? Не хотів би цього навіть і думати. Не хотів, але ось тут один допис Білгородського митрополита Іоасафа наштовхує все таки на думку про помсту. Пишу посилання на цей допис, бо таку «ахінею» не хочу навіть копіювати (хто хоче прочитати прочитає.

Останнім часом наш російський собрат сильно активізувався в мережі – вже не пише про «цветочки и ягодки», про «красивые поля» и «блаженный покой2 і т.д, а став чітко паплюжити Предстоятеля, священників, ПЦУ, та все , що з нею пов’язано. Задам вл.Іоасафу лише декілька запитань : «Чому Ви, любий у Христі собрате, ніколи не говорите про боротьбу Росії проти України та її помісної Православної Церкви на своїх проповідях? Чому не закликаєте на території агресора про припинення війни на Донбасі? Чому не молитесь відкрито про загиблих українських воїнів? І чому саме зараз ви активізувались у своїх дописах проти Блаженійшого митрополита Епіфанія, священиків ПЦУ, та нашої Церкви?» Відповідь зрозуміла – образа. Проте це не личить архієрею, який в принципі мав би підтримувати Україну та її Помісну Православну Церкву.

Отже про що я хотів сказати : «Указ № 5 від 28.05.2019 р про заборону протоієрея Олександра Трофимлюка» вважаю не канонічним, не законним, таким, який суперечить нормам людської моралі та Статуту УПЦ (ПЦУ), і як архієрей УПЦ (ПЦУ) його не визнаю! Тим самим оголошую усіляку підтримку протоієрею Олександру Трофимлюку.

Наступне – прошу всіх «ображених» не розхитувати ситуацію навколо потужної, монолітної та єдиної Православної Церкви України, бо і вона невіста Христова і нею керує Бог. А хто йде проти Бога , той не розумний, бо завжди програє, і залишиться на самоті зі своїми думками.

Прошу також тих , хто розхитує релігійну ситуацію на Закарпатті ще раз добре переосмислити свої не законні дії. Бо за все прийдеться відповідати. Як не в цьому житті, то в майбутньому. Спаси нас Христос і подай нам миру!

єпископ Варсонофій (Руднік), Керуючий Закарпатською єпархією Православної Церкви України.

Святкування 1-ша неділя після 11/24 травня

Кондак 1

Обрані Богом для свідчення православної віри, святителі, сповідники, преподобні і праведники Закарпаття, що землю цю своїм навчанням просвітили та кров’ю вашою освятили, жахів катів своїх не побоялися, любов до Бога навіть смертю своєю виявили єси. І за страждання ваші вічні вінці з рук Вседержителя прийняли. Тому, шануючи святу пам’ять вашу, так співаємо вам:

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Ікос 1

Ангелам були подібні ви, отці святі, з ними ж тепер на Небесах славно радієте і в радості невимовній перед Престолом Господнім стоїте. Ми ж, знаючи твердо ваше сповідання, від невірних вигнання і в ньому терпіння, якими Христа Бога нашого прославили єси, співаємо вам так:

Радуйтеся, бо безбоязно віру Христову проповідували;

Радуйтеся, бо виявили себе невмовкаючими вісниками благочестя.

Радуйтеся, бо радість світу цього відкинули;

Радуйтеся, бо Царство Боже завжди шукали.

Радуйтеся, бо свою любов до Господа Ісуса кров’ю своєю засвідчили;

Радуйтеся, бо душі свої за ім’я Христове поклали.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 2

Бачив вас Господь, святі рівноапостольні Мефодій і Кирило,  правдивими пастирями Церкви Своєї, обравши вас на просвітників мовою слов’янською. Через це і благодать Його завжди з вами була, обороняючи і зміцняючи вас, будучи допомогою вам, коли ви слово Боже в містах і пустелях словом та справою об’являли, навчаючи всіх співати Богу: Алілуя.

Ікос 2

Розумом істинного богопізнання, з висот освічені, проповідниками богоносними з’являлися, святі Мефодій і Кирило. Через це в країни слов’янські прийшли і новохрещених людей вченням Христовим просвітили єси. Вони ж, побачивши вас як Ангелів світлих, що будуче спасіння благовістили, і як пастирів добрих, що душу свою за овець своїх кладуть, прославляючи Бога, дивного в святих Своїх. Через це радіючи, що маємо таких вчителів і молитовників, прославляємо вас, співаючи:

Радуйтеся, бо були благовісниками євангельської радості;

Радуйтеся, бо єресі різни викривали.

Радуйтеся, бо народам слов’янським принесли світло Христове;

Радуйтеся, бо їм браму Царства Небесного відкрили.

Радуйтеся, бо до смерті перебували вірними істині;

Радуйтеся, бо Цар слави прикрасив вас вінками сповідників.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 3

Силою Всевишнього зміцнюваний, рівноапостольний княже Ростиславе, Небесної їжою насититься більш за все бажав єси. Через це в Моравії ідолів повалив і ніч незнання закінчив, про просвіщення народу твого світлом віри Христової старався єси, навчаючи оспівувати Творцю всього: Алілуя.

Ікос 3

Маючи єдине бажання – тільки Богу благодогоджати і правдою віри Йому служити, ти, Ростислав блаженний, покликав єси в Моравію рівноапостольних наставників Мефодія і Кирила, що людей твоїх істиною Христовою просвітили. Тому вшановуємо тебе, княже благовірний, співом цим:

Радуйся, бо славу небесну більш земних благ полюбив, Христу послужив єси, сяючий благочестям;

Радуйся, бо душа твоя православне Бога оспівала, ідолів відкинувши.

Радуйся, княже праведний, бо Христа полюбив і Йому храми будував, а тепер у Небесних палацах благоденствуєш;

Радуйся, бо чеснотами як порфірою прикрасився й до Небесного Царства перейшов.

Радуйся, бо на землі пожив ти свято й в вічні обителі вселився славно;

Радуйся, бо тепер на Небесах сяєш, подаючи струміння благодаті, щоб спастися душам нашим.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 4

Бурі спокус і випробувань не похитнули твердиню душі твоєї, преподобний отче Іоан, бо міцністю віри себе прикрашаючи, краю бажання досягнув єси, і Засновнику Церкви приємним виявився ти, Йому ж голосно тепер в Небесах співаєш: Алілуя

Ікос 4

Знаючи суєту світу цього, і неможливість здійснити в ньому спасіння безсмертної души, на самоті сорок два роки провів, єдино Богу служачи єси, отче Іоан. Через те, шануючи життя твоє, що є рівноангельське, співаємо тобі так:

Радуйся, бо Христа більш за все полюбив і всього себе в Його руки віддав;

Радуйся, бо життям своїм Господу догодив і Ангелів розвеселив.

Радуйся, бо був обраним сосудом благодаті Божої, яку і нам щедро тепер подаєш;

Радуйся, бо був молитви і втримання хоронителем, що чистотою і святістю був подібний Ангелам.

Радуйся, бо князю Боревію і дружині його, святий княжні Людмилі, благословення і наставляння надав єси;

Радуйся, бо перед Престолом Царя Небесного стоїш і молитви за нас приносиш.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 5

Зірками дороговказу виявив вас світу Господь Вседержитель, трійця братів святих, Мойсей, Єфрем і Георгій, бо ви більш за все бажали Царства Небесного. Через це, жадаючи позбавитися мук вічних, страждання часові терпляче прийняли, вдячно співаючи Богу: Алілуя.

Ікос 5

Бачачи подвиги, працю і страждання ваші, які за Христа мужньо перетерпіли єси, блаженні, з вірою припадаємо до вас і, благодаттю Божою, що на вас спочиває, освящаємось, і з замилуванням співаємо вам:

Радуйся, преподобний отче Мойсей, бо для чистоти душевної й тілесної, багато потерпів, приймаючи блаженство чистих серцям;

Радуйся, бо після відходу від часового життя цього, бачиш Пресвяту Трійцу.

Радуйся, преподобний отче Єфрем, бо великим пісником і зразком покори на землі показав себе;

Радуйся, бо через це на Небесах життя вічне успадкував єси.

Радуйся, блаженний страстотерпець Георгій, бо на Христа всю надію поклав;

Радуйся, бо з благовірним князем Борисом вбитий був, а нині з ним в славі Небесної перебуваєш.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 6

Проповідує Мармарош труди і подвиги твої, святителю отче Йосип, якими ти безбоязно віру православну в людях стверджував єси, і про спасіння духовних дітей твоїх турбувався більш за все. Тепер же, перед Престолом Божим стоячи, не зупиняйся молитися про статок твій, і про всіх, хто до тебе з вірою припадає, і, отримавши позбавлення від скорботи та бід, безупинно славить Подавцю всіх благ Бога, співаючи Алілуя.

Ікос 6

Засяяв ти, як світильник, на свічник церковний поставлений, святитель Йосип Грушевський, про Угольську та інші обителі землі Закарпатської невпинно дбаючи, і на шлях спасіння багатьох приводячи. Тому і ми, вшановуючи богоугодне життя твоє, так тобі оспівуємо:

Радуйся, вірних дітей Церкви Христової добрий пастир і наставник;

Радуйся, християнських чеснот неспинний садовник.

Радуйся, оборонця Православ’я, що стадо, тебе доручене, непошкодженим заховав;

Радуйся, бо не дав ворогам лютим розпорошити його та скерувати його до вічної погибелі.

Радуйся, бо за сповідання віри православної ув’язнення важке потерпів;

Радуйся, бо в покутах мужність православну зберіг і всі мучення безмовно терпів.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 7

Бажаючи всім своїм життя гідно Господу послужити, праведний отче Олексій, пішов ти важким і тісним шляхом, що веде в Царство Небесне. І ним крокуючи, тільки життя вічного бажав, а все часове і тлінне за ніщо мав, неспинно співаючи Богу: Алілуя.

Ікос 7

Нового молитовника та заступника маємо тебе перед Богом, праведний отче Олексій, бо віруємо, що ти перед Престолом Божим молишся, щоб подав Він благодатну допомогу всім, хто православно славить Господа. Тому співаємо тобі:

Радуйся, ревний виконавець заповідей Божих;

Радуйся, совітник тих, хто знаходився в темряві невір’я та єресі.

Радуйся, годувальник бідних і знедолених;

Радуйся, бо у таємних благодіяннях твоїх, благодать Божу виявляв.

Радуйся, бо в молитвах своїх не покидаєш нас, на цієї землі живучих;

Радуйся, бо нетлінними мощами своїми зцілення потребуючим щедро надаєш.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 8

Мандрівником і прочанином бачив єси себе в світі цьому, священомученик Максиме, бо одного Бога полюбив, заповіти Його з радістю виконувати намагався єси. Виявивши себе неухильним оборонцем віри православної й, вінець мученика з рук Вседержителя прийняв. Тепер з Ангелами співаєш Переможцю смерті: Алілуя.

Ікос 8

Всього себе на волю Божу віддав, священомученик Максиме, благодать священства прийняв єси. Вірні ж, бачачи ревність твою і прославляючи Бога, співають тобі так:

Радуйся, пастир добрий, що душу свою за овечок своїх покласти готовий;

Радуйся, непереможний стовп Православ’я і безстрашний сповідних Христовий.

Радуйся, бо терпінням своїм переміг злобу світу цього і з святими мучениками на Небесах оселився;

Радуйся, бо полюбив слово Євангелія й відважно його проповідував.

Радуйся, бо своєю кров’ю мученика землю Горлицьку удобрив славно і сповіданням твоїм прославив Святе Православ’я;

Радуйся, бо сьогодні мощі твої виліковують всі хвороби й несуть розраду скорботним.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 9

Всяке творіння подвигам твоїм здивоване, святителю отче Досифій, бо ти, Божою благодаттю укріплений, був відважним оборонцем віри православної, стверджуючи всіх, хто притікав до тебе, у благочесті, навчаючи співати Богу: Алілуя.

Ікос 9

Ніякі мудрості багатослівні не можуть описати всі труди твої, святитель Досифій, що здійснив ти в славу Божу, бо благість життя твого дійсно перевищує похвалу людську. Ми ж, любов’ю до тебе полоненні, душею розчулюємось і прославляємо тебе, так співаючи:

Радуйся, бо всього себе віддав Господу і вірно Йому послужив;

Радуйся, світильник духовним, що вченням твоїм усіх просвітив.

Радуйся, бо життям, справою і словом про Христа Спаса свідчив ти;

Радуйся, бо до хворих і потребуючих виявляв християнське милосердя.

Радуйся, бо часові страждання на землі перетерпів гідно і в Небесну радість вічну ввійшов єси;

Радуйся, бо терпінням своїм життя вічне зі святими наслідував єси.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 10

Жадаючим спастися був ти вірним наставником, преподобний отче Олексій, бо отримав дар великого смирення, молитви безупинної, любові правдивої. І тепер нам, грішним, спасіння шукаючим, допомоги твоїми святими молитвами, щоб, тобою укріплені, досягли вищих осель і вдостоїлися зі всіма, що від віку Богу догодили, співати Йому: Алілуя.

Ікос 10

Стіною кріпкою і непереможною був ти для пастви твоєї, преподобний отче Олексій, огороджуючи вірних від спокус плоских, світу і диявола. Через це, бачачи таке піклування статком тобі довіреним, молимо тебе: будь нам помічником у житті цьому і до Царства Небесного добрим керманичем. А ми, вшановуючи твоє жертовне служіння і життя праведне, так співаємо:

Радуйся, бо від юності Христа всім серцям полюбив і Йому єдиному служив славно;

Радуйся, бо у смиренні Христу переймав і заповіти Господні старанно виконував.

Радуйся, бо за віру Христову був гнаний, страждання відважно перетерпів єси;

Радуйся, бо вінцем сповідника Христом прикрашений і Церквою Його славно вшанований.

Радуйся, бо турботою про віру православну наші серця розпалив;

Радуйся, бо подаєш мощами своїми вилікування і благодатну допомогу всім потребуючим.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 11

Спів замилування приносимо тобі, преподобний отче Йов, і з любов’ю вшановуючи святу пам’ять твою, прославляємо подвиги твої. Бо в молитвах, чуваннях і трудах чернечих зразком переймання був, з’являючись для всіх прикладом віри і смирення. У бідах і гоніннях терпіння виявляв і всім, хто до тебе притикав, розраду дарував. Тому в покорі молимо тебе: Не позбавляй своєї допомоги і нас, співаючих Богу: Алілуя.

Ікос 11

Як світла зірка був єси, отче Йов, усю землю Закарпатську світлом богопізнання освітив і ніч безбожництва далеко відігнав. Тому і серця наші, гріхами обтяжені, освіти і до світла покаяння піднеси. Ми ж, у радості, так співаємо тобі:

Радуйся, бо Троїцький Городиловський монастир заснував;

Радуйся, бо чернече життя в горах угольських відродив.

Радуйся, бо полум’ям перед Богом, як свічка добра, горів єси;

Радуйся, бо в безупинних чуваннях за світ молився ти.

Радуйся, бо тепер з сонмом святим Пресвяту Трійцю ангельською піснею прославляєш;

Радуйся, бо невпинно молиш Бога за нас, що вшановують святу пам’ять твою.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 12

Святі землі Закарпатської, благодать Божественну вимолите нам, що вірою й любов’ю до вас притікають. Бо ви землю нашу світлом богопізнання просвітили і благочестивим життям Богу догодили. Молитвою вашою і ми подобимось в оселях райських разом з вами співати Господу: Алілуя.

Ікос 12

Оспівуючи святе, рівноангельське життя ваше, усі святі землі Закарпатської, вшановуємо вас, як могутніх молитовниках про нас перед Богом, справжніх оборонців і наставників у справі спасіння. Тому з любов’ю приносимо вам спів цей:

Радуйтеся, бо непереможною силою Христовою озброїлися проти ворогів видимих і невидимих;

Радуйтеся, бо подвиг свій славно здійснили і стражданням ваших диявола посоромили.

Радуйтеся, бо відвагою своєю в сповіданні віри Христової Ангелів порадували, а терпінням – катів здівували;

Радуйтеся, бо вірність Христу до смерті заховали й потерпіли за Нього, ніяких мук не боячись.

Радуйтеся, бо є нашими молитовникам перед Престолом Божим і щедрими подавцями Його милості.

Радуйтеся, бо маємо у вас швидких помічників у скорботі, хворобах і смутках наших.

Радуйтеся, усі святі Закарпатські, неспинні за нас до Бога молитовники.

Кондак 13

О всеблаженні угодники Божі, усі святі землі Закарпатської, почуйте моління наше, що з вірою до вас підносимо, подивіться на потреби наші душевні й тілесні, щоб через молитви ваші визволилися в житті цьому від падінь гріховних, від намови людей злих і смерті наглої, а в будучому віці спасіння отримали й вдостоїлися бути наслідниками Царства Небесного, співаючи разом з вами пісню ангельську: Алілуя.

Цей кондак читається тричі. Після цього знову читаються перший ікос і перший кондак.

Молитва

О преславні і всехвальні угодники Божі, усі святі, що в землі Закарпатської просяяли! До вас, як правдивим молитовникам і предстоятелям нашим, що світлом науки вашої всіх просвітили, у вірі Христовій наставники істини, з любов’ю припадаємо і в скруті сердець наших молимось: Випросіть у Бога Всещедрого відпуст гріхів наших й життя виправлення, щоб у покаянні й істинній любові один до одного проживши, вашим заступництвом на Страшному Суді вдостоїлися стати по правую руку Праведного Судді, Йому ж з Отцем і Святим Духом належить слава, честь і поклоніння, нині і повсякчас, і на віки віків. Амін.

Тропар усім закарпатським святим, глас 4

Сьогодні світло радіє Закарпатський край, і з ним уся земля Українська духовно святкує, здійсняючи пам’ять богопрославленого сонму святих, що від віку подвигом віри православної у землі цій Богу догодили. До них з любов’ю взиваємо: Дивні до Христа молитовники, що вінцями пресвітлими від Нього увінчані, мир і благоденство Батьківщині нашій випросите, а душам нашим велику милість.

Кондак усім закарпатським святим, глас 3

Як світильники світлі запалахкотіли ви в землі Закарпатській, просвітники наші, бо Хрест Христовий на рамені свої взявши, славно за Ним йшли єси. Вірою полум’яною до Бога наближалися, від Нього ж дар чудотворення прийняли. Тому і ми з вірою до вас притікаючи, замилувано взиваємо: Святі угодники Закарпатські, спасайте нас молитвами вашими до Господа.

15/28 червня

Преподобний Іов (в миру Іван Георгійович Кундря) народився 18 травня 1902 р. в с.Іза Хустського р-ну в багатодітній сім’ї Георгія Кундрі та Анни Мадяр. В їхній сім’ї було п’ятеро братів та три сестри. Народився Іван якраз в той час коли на Закарпатті відроджувалось Православ’я  Разом із братом Георгієм, Іван активно слідкує за православним рухом та старається допомагати дорослим в боротьбі за віру предків, так як угорська влада переслідувала православних.

З раннього дитинства Іван став проявляти палке бажання до подвижницького життя. Як він сам оповідав, у 1915 році в с. Ізу прибув із Мараморош-Сиготу (нині місто на території Румунії) ієромонах Амфілохій. За те, що він, під час свого перебування на Закарпатті, таємно звершував православне богослужіння, угорська влада почала його переслідувати, із-за чого йому приходилось переховуватися. Притулком у таких випадках стало сімейство Кундрі, в помешканні якого і укривався православний священик, а майбутній подвижник Іван, разом із братом, носив йому їжу. Ієромонах Амфілохій, від аскетичних трудів та духовних випробувань, був настільки виснажений, що увесь аж світився благодаттю. Благодаттю світився і великий священицький наперсний хрест на грудях ієромонаха. Цей хрест здавався їм самим найдорогоціннішим, що лиш може бути на світі.

І цей хрест обидвом братам нестримно хотілось поцілувати, так що одного разу, зібравшись з духом, хлопці звернулись до отця Амфілохія з цим проханням. Але відповідь священика здивувала юнаків. Він сказав їм, що цей хрест незвичайний, і той, хто його поцілує, той повинен буде потім, обов’язково стати монахом. Брати не спали всю ніч. Їхні дитячі душі палали жаром від неземної красоти цього наперсного хреста священика та від бажання посвятити все своє майбутнє життя служінню Богу. Вранці обидва брати сказали о. Амфілохію про свою згоду і облобизали святий хрест. Так вперше в житті, цілком свідомо та самостійно, вони зробили свій життєвий вибір – і один, і інший стали в майбутньому ченцями (монахами).

У своєму рідному селі Іван закінчив восьмирічну народну школу, а в 1920 р. і, так звані, господарські курси. В 1924-1925 рр. – він служив у чехословацькій армії в Михайлівцях (Словакія).

В 20-х роках ХХ сторіччя у Свято-Пантелеімонівському руському монастирі на Афоні несло свій чернечий подвиг досить значна кількість закарпатців. І якраз сюди, і вирішив направитись після військової служби Іван Кундря. Але прийняти його у монастир відмовили. Основною причиною такої відмови була тодішня політика грецької влади, яка була направлена на еллінізацію Афона. 10 вересня 1926 р. влада Греції прийняла Закон, згідно якого всі монахи, незалежно від національності, вважались грецькими підданими. За цим Законом, в афонські монастирі заборонялось приймати осіб котрі не мали грецького громадянства, а відповідно, таким особам відказували у видачі віз та паспортів.

Після цієї події Іван Кундря ще раз спробував попасти на Афон, але і ця спроба завершилась також невдачно. В цей час в Ізі вже діяв Свято-Николаївський чоловічий монастир, в якому у 1928 р. Іван закінчив пастирсько-богословські курси, по закінченні яких він, та ще декілька його друзів, вирішив побудувати монастир, також неподалік від рідної Ізи – в Городилові. В 1930 р. Іван Кундря, Василь Орос, ієромонах Пантелеймон (Кундря) та інші, взамін свої земельних ділянок в Ізі, викупили невеличку ділянку в Городилові. Першим Настоятелем новоствореного скита на честь Святої Трійці став архім.Алексій (Кабалюк) /канонізований УПЦ в 2001 р/, після якого цю місію виконував архім.Амфілохій (Кемінь). 22 грудня 1938 року архім.Алексій (Кабалюк) постриг послушника Івана Кундрю в ченці з нареченням імені Іов.

В 1939 році Закарпаття було окуповано Угорщиною і о.Іов вирішив емігрувати в Росію. В 1940 р. він звершив цю свою ідею, але на радянській границі був арештований та засуджений на 25 років таборів. Кундрю переводили із табору в табір: деякий час він був у Воркуті, потім на Колимі і Норильську.

В 1942 році монаха Іова, як громадянина Чехословацької республіки, взамін табірних умов проживання, забрали на фронт, перевівши його в корпус Людовика Свободи артилеристом. По закінчені війни о.Іов деякий час охороняв чехословацьке посольство у Москві, а в 1945 р. повернувся в рідну обитель. В листі від 14 листопада 1945 р. до єпископа Мукачівського і Ужгородського Нестора (Сидорука) архім.Алексій (Кабалюк) писав: «Прошу рукоположить в иеродиаконы монаха Иова (Кундрю), который есть моим заместителем в ските Городилово». 16 листопада 1945 року єпископ виконав прохання архімандрита Алексія, а 10 грудня цього ж року братія Городилівського скита просила єп..Нестора рукоположити о.Іова в сан ієромонаха. Рукоположення звершилось в празник Благовіщення Пресвятої Богородиці 7 квітня 1946 року. На монастирському зібранні братія єдинодушно обрала ієром.Іова Настоятелем.

За часи настоятельства о.Іова, обитель стала розширюватись та укріплятись. Монахи збудували трапезну, братський корпус, кухню. Архім.Єфрем (Молнар) /Настоятель Свято-Троїцького Городилівського монастиря з 1990 по, † 1996 рр. /, який добре знав о.Іова, так описував його діяльність: «Возглавляя скит в 1946-1958 гг., он был для монахов и простых мирян примером. о.Иов, почти никогда не использовал административные приказы. Каждый день он совершал Божественную Литургию. По окончании Литургии и трапезы он сообщал братии о послушании и сам присоединялся к работе. В свободное от работы время братия собиралась в трапезной, где один из монахов читал монашеский Устав, а о.Иов давал соответствующие разъяснения, как нужно использовать монашеские правила в повседневной жизни. Иногда он рассказывал о тех событиях, современником которых ему приходилось быть. Его человеческими качествами были трудолюбие, простота во взаимоотношениях, милосердие, смиренность…» (ЖМП №3, 1886, с.29).

Благочинний монастирів та скитів Мукачівської єпархії архім. Матфей (Вакаров) так характеризував о.Іова: «Человек весьма скромный и братиею любимый…». А єпископ Мукачівський і Ужгородський Іларіон (Кочергін) в 1955 р. писав: «Игумен Иов (в миру Кундря Иван Георгиевич) отличался монашеским смирением и послушанием, молитвенностью и трудолюбием. Ввиду этих своих духовных качеств он снискал себе уважение среди монашества, духовенства и мирян. Как Настоятель скита, он неутомимо заботился обо всех нуждах скита и его насельников…». За усердні труди во славу святої Православної Церкви, в 1947 році о.Іов був возведений в сан ігумена.
В 1950 р. архієпископ Львівський, Тернопільський та Мукачево-Ужгородський Макарій (Оксіюк) зобов’язує старця бути духовником не лише для Городилівського скита, але і для Мукачівського Свято-Николаївського монастиря, котрий незадовго до того було повернуто Православній Церкві.

У часи правління єпископа Варлаама (Борисевича), в Мукачівській єпархії починається планомірний наступ на права монастирів та скитів. О.Іов рішуче виступає проти такої позиції, та навіть підписується в колективному листі-скарзі до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія І, в якому духовенство просило вплинути на антицерковні дії Керуючого Мукачівською єпархією. Після цієї події єпархіальне начальство звільнило ігумена Іова від обов’язків Настоятеля скита, а невдовзі скит і зовсім був закритий.
В 1958-59 рр. старець Іов знаходився у Свято-Николаївському монастирі с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну, потім у Спасо-Преображенському монастирі с. Теребля Тячівського р-ну, де якийсь час ніс послух Настоятеля. Але невдовзі і ці монастирі були закриті і ігумена Іова направляють нести послух на парафіях єпархії: в с. Угля Тячівського р-ну, потім в с. Монастирець – Хустського р-ну.

Із 1962 року і аж до своєї кончини (28 липня 1985 р) о.Іов ніс послух Настоятеля храму святого Димитрія Солунського, що в с.Мала Уголька Тячівського району, де колись у давнину був монастир.

Старець був безкорисливим та глибоко віруючою і смиренною людиною. Як благочестивого старця, його запрошували на торжества храмів із багатьох парафій Закарпаття і не лише. За побожне життя він отримав від Бога дар прозорливості та уздоровляти молитвою хворих. Про чудеса, звершені старцем Іовом, до сих пір живе в народі пам’ять.

За п’ять років до свого упокоєння – 25 лютого 1980 р., о.Іов склав заповіт, в якому сповіщав: «Я, нижеподписавшийся архимандрит Иов, 20 лет прожил в Малой Угольке при храме св.Димитрия. Моя жизнь подходит к концу, скоро мне исполнится 80. Неизвестен день моей смерти. Много священников завещают похоронить их в монастыре или в родных сёлах, а я запрещаю куда-нибудь увозить моё грешное тело. Завещаю отпеть монашеским чином и похоронить возле креста на средине кладбища».

28 липня 1985 року, в день молитвенної памяті святого рівноап. князя Володимира, архімандрит Іов мирно відійшов до Господа. В день своєї смерті, в неділю, він відслужив Божественну Літургію, проголосив змістовну та обширну проповідь та виконав всі необхідні треби для віруючих. В той же ж день, о 10-й годині вечора, йому стало погано, і з молитвою на вустах він закінчив своє земне подорожування. Чин похорону, який очолив архімандрит Єфрем (Молнар), було звершено 31 липня 1985 року.

Стежка до могили великого праведника ніколи не заростала. Місцеві жителі та паломники (прочани) йдуть до останків о.Іова для молитви, прохаючи його заступництва перед Богом.

18 вересня 2008 року відбулося прославлення прп. Іова Угольського як місцево-вшанованого святого УПЦ МП.

Відповідно до рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату ( Журнал № 30 від 27 липня 2015 року ) , який розглянув прохання Преосвященного Варсонофія, єпископа Ужгородського і Закарпатського, про благословення на місцеве шанування у Закарпатській єпархії архімандрита Іова Угольницький (Кундрі), раніше причисленого до лику святих Українською Православною Церквою (Московського Патріархату), та встановлення днів їхньої пам’яті. Благословити місцеве шанування у Закарпатській єпархії преподобного Іова Угольницького. День пам’яті встановити для преподобного преподобного Іова Угольницького 28 червня (15 червня ст.ст.).

Тропар преподобного Іова Угольницького, глас 8

Весь був єси, отче, / у земному житті своєму правилом віри і зразком покірливості. / Троїцької пустині начальник і засновник, / що відродив життя чернече в горах угольських. / В молитвах та трудах чернечих – / братам зразок для переймання. / У бідах і гоніннях безмовне терпіння виявив, / і для всіх, що до тебе приходили, був розрадою й допомогою. / Безупинно молися за нас, що шанують пам’ять твою, Іове, отче наш преподобний і Карпатської землі похвала.

Кондак преподобного Іова Угольницького, глас 3

Преподобний отче Іове, православний, / ти весь полум’ям як свічка горів перед Богом. / У вічній молитві предстоячи і за світ молячись, / і тепер радуючись у чертогу небесному, / поминай нас, дітей твоїх, що до тебе припадають і співають тобі: / Радуйся, Іове, преподобний отче наш.

19 листопада / 2 грудня

Православна Церква на Закарпатті пройшла складний і тернистий шлях. Ця земля у складі Карпатської Русі1 була освячена Православ’ям ще за сивої давнини. Численні археологічні знахідки римських монет кінця І — початку II століть свідчать про перебування на Закарпатті римських громадян, серед яких, без сумніву, були християни. А в могилах VII-VIII століть вченими-археологами серед ритуальних предметів знайдено символи християнства — візантійські хрести. Утвердили ж Православ’я на Закарпатті святі брати Кирило та Мефодій зі своїми учнями у другій половині IX століття. Східний обряд і східну догматику закарпатці утримували неушкодженими аж до середини XVII століття, коли 24 квітня 1646 р. у храмі Ужгородського замку 63 священики прийняли горезвісну унію з Римом. Останній Карпатський єпископ Досифей, якого було осліплено, помер у 1734 р. в Угольському монастирі. По його смерті угорська влада не дозволила вибори нового православного владики.

Масовий рух за відродження прадідівської Православної Церкви на Закарпатті почався на зорі XX століття під керівництвом схиархімандрита Олексія (Кабалюка). Сповідник святого Православ’я схиархімандрит Олексій (у миру Олександр Іванович Кабалюк) народився 1 вересня 1877 р. у с.Ясіня2 від благочестивих батьків греко-католицького віросповідання Івана Кабалюка та Ганни Кульчицької. У сім’ї Кабалюків було восьмеро дітей, з яких два хлопчики померли ще в дитинстві.

Батьки Олександра були селянами. Батькові часто доводилося виїжджати на господарські роботи, тому вихованням дітей займалася матір. Як глибоковіруюча жінка, вона змогла прищепити дітям своє благочестя і релігійний настрій, дати їм справжнє християнське виховання. Всі материнські слова та благочестиві настанови глибоко проникли в душу та серце Олександра. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, батьки віддали його до церковно-приходської школи, у якій він відзначався успіхами в навчанні та благочестивою поведінкою.

Закінчивши церковно-приходську школу, Олександр палко бажав продовжувати свою освіту, але батьки побоювалися, що життя в школі, де панував угорський дух, може заглушити у ньому віру і дух слов’янський, тому йому довелося відмовитися від свого бажання. Але жадоба до знання збереглася в допитливій душі: він багато читає, цікавиться релігійним життям і цілком поринає в духовний світ, займаючись самоосвітою і відкидаючи все мирське. У батьківській сім’ї Олександр прожив недовго: настав час проходити військову службу. Але армійське життя не змінило в його душі релігійних прагнень.

Повернувшись після армійської служби додому, він застав батька на смертному одрі. Господарство, що лишилося після його смерті, було розподілено поміж дітьми. Прийшов час визначитися щодо свого майбутнього: або одружитися і вести сімейне життя, або ж податися до якогось монастиря і там, на самоті, всеціло віддатися своїм релігійним прагненням, здіймаючись східцями чеснот до досконалості. Але, як людина глибоковіруюча, він не міг самостійно прийняти таке життєво важливе рішення і поклав усі свої надії на милість Божу.

У цей час у Біскадському монастирі3 славився благочестивим життям ігумен Аркадій, якого народ вважав прозорливим. До нього й звернувся Олександр за порадою, як йому бути далі. Отець Аркадій рішуче порадив облишити думку про одруження і поміркувати про служіння Богові. Вбачаючи в тому Промисл Божий, юнак з радістю вирушив у зворотний шлях.

Майже одразу після повернення додому Олександр познайомився з чоловіком, який вже декілька разів побував у Києві, де відвідав православні монастирі. Від нього молодий карпатський русин багато дізнався про руське Православ’я і отримав у подарунок книгу св. Димитрія Ростовського «Духовний алфавіт», з якою довго не розлучався. Після задушевної бесіди з цим чоловіком він вирішив будь-що відвідати руські святині. Своє бажання він здійснив у 1905 р., на 28 році свого життя.

Перше паломництво до православного краю справило на нього неабияке враження, адже тут, у Києві — «матері міст руських», – він навіч переконався в тому, про що чув від інших і читав у духовній літературі.

У Києві він придбав багато духовних книг і після повернення до рідного села влаштував у себе маленьку таємну капличку і став у ній молитися по-православному. Почавши нове життя, Олександр не замкнувся у собі й незабаром почав ділитися своїм православним досвідом із земляками. Згодом він згадував: «Всюди, де тільки можна, я зі своїми сподвижниками проповідував святе Православ’я».

Скоро про це дізналася угорська влада. За ним було встановлено стеження, почалися виклики на допит. Але дух християнської любові спонукав Олександра продовжувати проповідь Православ’я. До цього часу в нього вже було багато прихильників по селах Закарпаття, де він влаштовував таємні збори і радився щодо своїх подальших дій.

Одне з таких православних зібрань він провів якось уночі в м. Хусті, у самому центрі гонителів Православ’я, в домі Михайла Палканинця4, на якому були присутні близько тридцяти осіб, тобто по одній людині з кожного села. На зборах постало питання, як сприяти подальшому поверненню до Православ’я жителів Закарпатських земель. Було вирішено послати Федора Маренцийського, родом із с.Осоя, до с.Ізи з пропозицією відкрити таємний православний молитовний дім у Михайла Симулика. Також і Григорій Рубіш з с. Великі Лучки мав відкрити в себе такий же молитовний дім. Православний рух того часу охопив значну частину Закарпаття, і відчувалася гостра потреба в православному священику. На одному із наступних зібрань було вирішено відправити Олександра Кабалюка до Києва для з’ясування цього питання.

У 1906 р. у Києві його дуже люб’язно прийняв намісник Лаври архімандрит Амвросій. На запитання намісника, що спонукало його приїхати до Києва, Олександр докладно розповів про православний рух на Закарпатті. Архімандрит Амвросій був зворушений розповіддю Олександра й допоміг влаштувати йому зустріч з митрополитом Київським Флавіаном, членом Священного Синоду. Вислухавши Олександра, митрополит висловив своє глибоке співчуття карпаторусинам, але послати православного священика на Закарпаття не наважився і порадив йому звернутися до єпископа Житомирського Антонія (Храповицького), який цікавився духовним життям Карпатської Русі. Але, на жаль, Олександр не застав єпископа в Житомирі. Придбавши собі декілька православних книг, він повернувся до свого рідного Ясіня.

Відвідання Києво-Печерської Лаври і знайомство з деякими із братії справило на Олександра величезне враження, з цього часу в ньому остаточно укріпилося рішення стати ченцем і допомагати своєму багатостраждальному народові.

Книги, привезені з поїздки, він розповсюджував серед своїх земляків. «Я обійшов у літо 1906, — пише він у своїх спогадах, — весь величезний район нинішньої Карпатської Русі — від Ясіня до Березного. Під час своїх подорожей я навіч переконався, що православний дух розповсюджується та укріплюється, а з ним — і руськість».

Про свою поїздку до Києва Олександр розповів на зборах, що пройшли у с. Білки Іршавського району. Було вирішено поїхати Олександрові з його односельцем Яковом Борканюком до Почаївської Лаври з проханням дати їм священика.

У Почаївській Лаврі посланці зустрілися з єпископом Антонієм (Храповицьким) і докладно розповіли йому про потреби карпатців. Їх розповідь справила сильне враження на владику. Він одразу ж запропонував Олександрові вступити до числа братії і, прийнявши чернецтво та священство, повернутися до свого рідного краю. Але Олександр не міг залишитися, бо знав, з яким нетерпінням чекають земляки його повернення. Тоді владика погодився відпустити його додому, запропонувавши приїхати до Лаври наступного року. Взявши декілька книжок, Олександр повернувся на Закарпаття.

У 1907 р. у с. Ільниці зборами було вирішено направити Олександра на святу Афонську Гору, щоб він привіз звідти православні святині для укріплення духу віруючих.

Наступного року на Великдень йому вдалося прибути до Єрусалиму, де він прожив близько двох місяців, відвідавши всі палестинські святині.

Вклонившись святим місцям Палестини, він того ж року на свято Трійці прибув на Афон у Пантелеімонівський монастир. Виявилося, що в цьому монастирі подвизався чернець В’ячеслав (Агоста), карпаторусин з с. Березова5, який познайомив його з настоятелем монастиря архімандритом Мисаїлом.

Архімандрит Мисаїл з любов’ю прийняв Олександра і уважно вислухав його розповідь про важке становище православного руху в Карпатській Русі. Духовна Рада монастиря 8 липня 1908 р., у свято Казанської ікони Божої Матері, вирішила урочисто приєднати Олександра Кабалюка до Православної Церкви.

Причастившись Св. Таїн, Олександр отримав від архімандрита Мисаїла ікону Божої Матері «Акафістна» зі словами: «Прийміть від мене цю ікону Божої Матері й відвезіть її до свого краю як благословення святої Афонської Гори». У даний час ікона знаходиться у Свято-Благовіщенському храмі м.Хусті. На зворотній стороні зберігся надпис: «Святая Афонская Гора 1908 года июля 8 дня. Сия Святая Икона Пресвятыя Богородицы, подобие видом и мерою чудотворной Афонской Зографского монастыря, писана и освящена на Афоне и даруется от игумена Русского Афонского Пантелеимонова монастыря архимандрита Мисаила со всей о Христе Братиею нововоссоединившемуся с Святою Восточною Кафолическою Православною Церковию во святой обители нашей, отныне духовному сыну нашему, рабу Божию Александру Кабалюку, жителю и подданному Австро-Унгарии во благословение ему от Святыя Горы Афонския — земного удела Царицы Небесныя и нашей священной обители во имя святого и славного Великомученика и Целителя Пантелеимона, в благодатную ему помощь от всяких бед, зол и напастей, от всяких врагов видимых и невидимых и во укрепление его в торжественно данном им обещании даже до смерти быть верным и послушным Святой Апостольской Православной Восточной Церкви, ея же Глава есть Всесвятой Господь наш Иисус Христос. Аминь.

Пресвятая Богородица, спаси раба Твоего. Мати Божия, просвети всех заблудших».

Після цього Олександр, вже як справжній православний, із святинями та православними книжками повернувся на батьківщину, де його радісно зустріли земляки-одновірці. Від того часу він ще з більшою енергією став проповідувати святе Православ’я.

Але священнослужителя, у якому мав таку велику потребу русинський народ, так і не було. Тому в наступному 1909 р. у м. Хусті відбулися збори, на яких було вирішено знову послати Олександра Кабалюка до православної Русі.

У тому ж році він прибув до Чернівців, де від знайомих дізнався, що разом з єпископом Антонієм (Храповицьким) інтерес до православного руху на Карпатській Русі також виявляють архієпископ Холмський Євлогій (Георгієвський) та граф В. А. Бобринський.

У Чернівцях він затримався недовго і перед Пасхою того ж року прибув до Києва, звідки його було викликано телеграмою, направленою гр. Бобринським, до Холму6 для зустрічі з владиками Євлогієм та Антонієм, куди він одразу ж і поїхав.

Архієпископ Євлогій повідомив йому про свою розмову з обер-прокурором Св. Синоду РПЦ Саблером, який висловив пропозицію тимчасово оселитися Олександрові в Свято-Онуфріївському Яблочинському монастирі на Холмщині.

Олександр з покірливістю прийняв це благословення, вбачаючи в ньому Промисел Божий, і, не гаючи часу, виїхав. У монастирі його зустріли гр. Бобринський і настоятель архімандрит Серафим і запропонували вступити до числа монастирської братії. Олександр погодився, але вирішив перед тим поїхати додому, щоб повідомити землякам про результати своєї поїздки.

Невдовзі після його повернення мадярські жандарми зробили у нього вдома обшук. Всі книги було конфісковано, а його самого, протримавши декілька днів на допиті, відпустили на свободу, не знайшовши ніяких фактів, які б вказували на його провину. Але паспорт на всяк випадок затримали.

Після цієї події Олександр вже остаточно переконався в тому, що жандармерія готує його арешт. Під чужим ім’ям він перебрався через кордон і благополучно прибув на Холмщину до Яблочинського монастиря, де вступив до числа братії і почав суворе аскетичне життя, яке промислительно готувало його до майбутніх тяжких випробувань.
За вказівкою гр. Бобринського, а також з благословення владик Євлогія та Антонія настоятель монастиря доручив вченому монаху підготувати його до чернецтва і навчити богословських наук. Послушник Олександр виявив велику зацікавленість до науки, що йому викладалася, і за недовгий час достатньо її засвоїв. Помітивши таку його ревність, настоятель вирішив найближчим часом здійснити над ним постриг.

25 березня 1910 р. з благословення архієпископа Холмського Євлогія архімандритом Серафимом послушника Олександра Кабалюка було пострижено в малу схиму з нареченням імені Олексія, на честь Олексія, чоловіка Божого.

Невдовзі монастирське начальство прийняло рішення висвятити його на ієродиякона. Але через те, що без документів, які б засвідчували особу, хіротонія була неможлива, вирішено було направити архімандрита Серафима разом з монахом Олексієм до м. Сочави7, де за звичаєм збираються богомольці з різних місць Карпатської Русі, які й могли б підтвердити його особу. У Сочаві карпаторусинські паломники радісно привітали отця Олексія. Після підписання протоколу п’ятдесятьма представниками з різних сіл архімандрит Серафим і монах Олексій повернулися до Яблочинського монастиря.

Одразу ж після повернення, 11 липня 1910 р., відбулося висвячення монаха Олексія на ієродиякона, а 15 серпня, в день Успіння Божої Матері, – на ієромонаха. Ієромонаха Олексія все частіше відвідують скорботні думки про рідний край, який знаходився в рабському приниженні. Темрява, безправ’я і духовна безпомічність народу глибоко тривожили його. Але він не падав духом і сміливо йшов на всі страждання, що чекали його попереду.

До Великого посту 1911 р. ієромонах Олексій у супроводі Іллі Перчака, одного з борців православного руху на Закарпатті, прибув до Мукачева, де зупинився в домі свого давнього знайомого Івана Хоми, і тут протягом двох тижнів при зачинених вікнах щоденно відправляв богослужіння, на які таємно приходили русини хрестити дітей, вінчатися, сповідатися, причащатися і т. д.

Але ієромонах Олексій не мав можливості надовго зупинитися в Мукачеві, його перебування тут невдовзі могла виявити жандармерія. Тому жителі Великих Лучок, порадившись поміж собою, умовили його переїхати до їх рідного села, де вони вже мали свій молитовний дім, який ще не був освячений. Для того щоб він мав змогу служити у Великих Лучках, селяни записали цей дім із ділянкою землі в його власність.

Коли ієромонах Олексій прибув до Великих Лучок, радості селян не було меж. Він одразу ж освятив молитовний дім і під свято Благовіщення відправив усеношну, посповідав більше тисячі людей, яких за Божественною Літургією причастив Божественних Тіла і Крові Христових, а також охрестив та повінчав велику кількість православних русинів.

«Після відправлення богослужіння та всіх необхідних треб ієромонах Олексій, попрощавшись з великолучанами, поїхав у супроводі Ф. Маренцийського до залізничної станції Страбичово, що на півночі від Мукачева, щоб поїздом вирушити до Мараморошу, де на нього теж з нетерпінням чекали жителі с. Ізи.

На станції Батево він зустрівся з М. Палканинцем. По дорозі їх ледве не затримали, але з Божою поміччю їм вдалося цього уникнути через те, що на них був мужицький одяг. У Хусті, в домі Михайла, ієромонах Олексій уночі відправив богослужіння. Пробувши тут деякий час, він був змушений виїхати до свого рідного села, адже йому було заборонено проживати в інших місцевостях.

Але ієромонах Олексій, покликаний Богом на велике служіння, розуміючи духовні потреби своїх земляків, не міг сидіти вдома. Тому весь 1911 р. в одязі простого селянина він роз’їжджав зі своєю «похідною церквою» із села в село і відправляв богослужіння.

На початку 1912р. під час однієї такої поїздки він знову з’явився у Великих Лучках і відправив богослужіння в молитовному домі, переповненому православним людом не тільки Великих Лучок, але й навколишніх сіл Мукачівщини, який прибув сюди, щоб посповідатися й причаститися Тіла й Крові Христових. Після Божественної Літургії ієромонах Олексій виголосив проповідь, у якій закликав му-жатися, не впадати у відчай, а сподіватися на Божу допомогу й тільки у Нього Єдиного шукати й прохати покровительства й сили для подальших подвигів в ім’я Православної віри. По закінченні проповіді він охрестив багато дітей, повінчав декілька пар і відправив інші необхідні треби. Він простився з народом і вже збирався до с. Ясіня, але тут з’явилися мадярські жандарми.

Коли жандарми увійшли на подвір’я, всі дуже перелякалися, але бігти було неможливо, бо у дворі зібралася велика кількість народу. Ієромонах Олексій звернувся до людей зі словами: «Не бійся, мале стадо, Христос посеред нас!» — потім став гаряче, зі сльозами молитися перед іконою Розп’яття Спасителя, прохаючи Всеблагого Господа нашого Ісуса Христа укріпити його в наступаючих стражданнях.

Увійшовши до хати, один із жандармів загрозливо спитав: «Що ви всі тут робите?» Тоді ієромонах Олексій дуже спокійно, нібито зовсім нічого не трапилося, заговорив з жандармом угорською мовою, бажаючи цим підбадьорити народ. Але незабаром увійшов інший жандарм і наказав усім присутнім вийти на вулицю. Отця Олексія схопили, зв’язали, вивели на двір і повели разом з іншими заарештованими до Мукачівської тюрми.

Вся ця процесія нагадувала сумну картину перших віків християнства, коли християн цілими тисячами вели на страшні муки. Так було і тут: гурт заарештованих жандарми гнали попереду, а ще більша юрба народу йшла позаду жандармів — жінки, діти заарештованих та інші православні з плачем йшли до самої тюрми.

Після допиту в Мукачівській тюрмі ієромонаха Олексія доставили під конвоєм до с. Ясіня, де він мав жити під домашнім арештом, з суворою забороною роз’їжджати по селах Закарпаття. Але він, сповнений духом християнської любові, не припиняв своїх виїздів. Ревнителі Православ’я допомагали йому переховуватися від жандармських переслідувань і таємних агентів. Під час поїздок він часто зупинявся в Хусті у свого друга М. Палканинця, де й відкрив православний молитовний дім, у якому часто проходили таємні зібрання.

За час від свого повернення з Росії отець Олексій відвідав багато православних громад, але в самому центрі православного руху, в с. Ізі, де на нього чекали з таким нетерпінням, не був ще жодного разу. Перешкода для поїздки полягала в тому, що Ізу на той час настільки охопило полум’я святої Православної віри, що кожна оселя була під пильним наглядом жандармів, і поява православного пастиря не могла б залишитися для них непоміченою.

Тому ієромонах Олексій поїхав у м. Мішкольц до отця Гавриїла і заручився від нього листом до угорського окружного начальника в м. Хусті про те, що він направляється до Ізи на три дні для відправлення вкрай необхідних треб: хрещення дітей та вінчання.

Такого ж листа він отримав і для поїздки у с. Великі Лучки.
З цим листом ієромонах Олексій, оточений народом, звернувся до окружного начальника Хуста. Побачивши перед собою того, на кого вже давно полювала вся жандармерія, окружний начальник страшенно обурився, але щось заподіяти отцю Олексію в присутності такої кількості православного люду був не в змозі. На підставі поданого листа, а також вимоги народу він був змушений звернутися з повідомленням до губернатора м. Сигота, у якому висловився так: «Треба було б перестріляти весь народ в Ізі, і тільки тоді можна взяти від них священика».

Нарешті ієромонаху Олексію було дозволено поїхати на три дні до Ізи під суворим наглядом жандармерії і таємних агентів. Це відбулося на свято Стрітення Господнього в 1912 р. Неможливо описати торжество ізян, коли до них вільно приїхав православний ієромонах. Богослужіння правилось як на Великдень, і співали «Христос Воскрес». Народ заповнив не тільки оселю, але й двір і садок. Кожного разу отець Олексій виходив для кадіння із хати, обходячи народ, страждальців за віру. Після Божественної Літургії, на якій причастилася велика кількість сповідників, він сказав зворушливу проповідь, що пройняла кожного до глибини душі; усі заплакали.

Впродовж трьох днів ієромонах Олексій безперервно відправляв необхідні треби, на які чекали тут майже 10 років. Поряд з немовлятами хрестилися й дорослі, які самі тримали свічки, читали Символ Віри і при співі «Єлици во Христа крестистеся…» самі обходили навкруг аналою. Звістка про події в Ізі миттєво облетіла все Закарпаття, і православні славили Бога за Його велику милість. Але це торжество Православ’я тривало недовго: греко-католицьке духовенство на чолі з єпископом домоглося від австро-угорської влади заборони на подальше служіння ієромонаха Олексія в с.Ізі. Знову поновилося страшне гоніння на православних Закарпаття. Підступна політика греко-католицького духовенства, часті поліцейські допити, насильства та переслідування жандармів примусили його в травні того ж 1912 року виїхати до Росії.

Представники вищого духовного начальства Росії, дізнавшись про історію діяльності ієромонаха Олексія та переслідування його з боку угорської влади, порадили йому на деякий час переїхати до Північної Америки. У православній руській місії він провів більш як півроку і по благословенню митрополита Платона (Рождественського), керуючого справами Православної Церкви в Америці, відвідав усіх православних земляків-емігрантів.

Загалом у Америці він пробув майже цілий рік. Після Великодня 1913 р. його було викликано до Росії, звідки він мав поїхати до Австро-Угорщини. У вересні 1913 р. повернувся до Америки, де отримав у владики Платона парафію серед своїх земляків-русинів. Але на цей раз він пробув в Америці декілька тижнів і в грудні повернувся до Австро-Угорщини, де у цей час розпочався другий Мараморош-Сиготський процес, що тривав більше двох місяців.

Спочатку до процесу було притягнуто 189 осіб, але потім прокурор зменшив кількість жертв до 94 осіб, серед яких були й 3 жінки. Усі вони звинувачувалися у «антидержавній пропаганді й підбурюванні» . Їх злочин полягав у тому, що вони підтримували зв’язок із головою галицько-руської громади в Петрограді гр. В. А. Бобринським, архієпископами Євлогієм (Георгієвським) та Антонієм (Храповицьким), з якими начебто змовилися підкорити владі російського царя частину угорської держави, яку населяли карпаторусини.

На столі перед підсудними знаходилися докази їх «злочинів»: хрест, Євангеліє, церковні богослужбові книги, видані в Росії, богословська література, ікони та ін.

У Мараморош-Сиготській тюрмі з підсудними поводилися жорстоко: били, обливали холодною та гарячою водою і т. д. Три чоловіки, Іван Бабинець, Федір Маренцийський та Іаков Горжук, не витримавши катувань, збожеволіли.

Перебуваючи в Америці, ієромонах Олексій дізнався про судовий процес над своїми духовними чадами із преси. «У мене з’явилося сильне бажання, — згадував він, — добровільно повернутися до рідного краю й розділити там гірку участь з моїми ув’язненими братами. Звідусіль я отримав благословення: від владики Платона, з Афонута Яблочинського монастиря, так що я невдовзі виїхав… У мене було єдине бажання: самому з’явитися до Мараморош-Сиготу… Ніхто тут не впізнав мене. Тоді я прямо з’явився до Судової палати,.. увійшов до першої ж кімнати, де сидів якийсь поважний чиновник, привітався з ним і заявив: «Я — Олексій Кабалюк, якого, як я дізнався, ви шукаєте»». Отець Олексій прибув до початку суду.

Офіційний звинувачувальний акт проти православних сповідників починався так: «… звинувачуються: Олександр Кабалюк (отець Олексій), 36 років, неодружений, лісовий робітник (руський монах), народжений та проживаючий у Ясіні…». Далі на 52 друкованих сторінках було наведено імена решти підсудних з переліком їх «злочинів», яким прокурор бажав надати політичного забарвлення: невідвідання греко-католицьких храмів, таємні молитовні збори, образливі висловлювання щодо унії та уніатських священиків, захоплені відгуки щодо православних пастирів, відмова хрестити дітей в уніатських священиків, розповсюдження російських церковних журналів, зберігання молитовників та ікон.

Незважаючи на всі зусилля захисту й протести світової громадськості, австро-угорська влада третього березня 1914 р. винесла ганебний вирок: 32 особи із 94 було засуджено до тюремного ув’язнення і сплати великого грошового штрафу. Головного «злочинця» – ієромонаха Олексія (Кабалюка) — було засуджено на чотири роки і дев’ять місяців тюрми та до стягнення чималого штрафу.

Почуття засуджених висловив у заключному слові ієромонах Олексій: «Тут відбувається віросповідальний процес. Тут, як у храмі, присутні віруючі і я, як їх священик… Ми не винні ні в чому. Все, що нами було зроблено, здійснено виключно для Православної віри і для блага народу, а тому останній суд у цій справі промовить Сам Ісус Христос… Якщо доведеться нам страждати, ми постраждаємо за святу справу… Там, на небесах, знають, що у наших серцях тільки одне бажання – влаштувати наше духовне життя».

Після відбуття покарання в різних тюрмах Угорщини ієромонаха Олексія було передано військовій владі Сигота, але в липні 1918р. він тяжко захворів і був відправлений у супроводі солдата до Ужгорода на лікування. По дорозі йому вдалося втекти й приєднатися до вільновідпущених російських солдат, з якими він і прибув до Росії.

У травні 1919р. ієромонах Олексій повернувся на Закарпаття, яке 10 вересня цього ж року за рішенням Сен-Жерменського договору під назвою «Підкарпатська Русь» 9 увійшло до складу Чехословаччини, яка визнала Православну Церкву.

У 1920 р. він приїхав до Хуста і знову відкрив у хаті М. Палканинця молитовний дім, при якому згодом його стараннями було започатковано інтернат для православних учнів гімназії та громадянську школу.

За пропозицією першого по відродженні Православної Церкви на Закарпатті Карпаторуського єпископа Досифея (Васича) 1017 серпня 1921 р. братією Свято-Николаївського монастиря, що будувався в с. Ізі, було обрано отця Олексія його настоятелем, а наступного ж дня він був зведений єпископом Досифеєм у сан ігумена.

У липні 1925 р. тим же єпископом отця Олексія було зведено в сан архімандрита і призначено головою Духовної Консисторії, що знаходилася в Хусті. Там він побудував Свято-Благовіщенський храм і був його настоятелем до останніх днів свого життя. Всі православні монастирі на Закарпатті того часу були зведені за його безпосередньою участю і надалі він підтримував їх як духовно, так і матеріально.

Попри всі пережиті великі страждання і переслідування, архімандрит Олексій з Божою поміччю дожив до сімдесятирічного віку.

Незадовго до смерті, 9 листопада 1947 р., він прийняв велику схиму і 19 листопада (2 грудня) 1947р. мирно відійшов до Господа в Домбоцькому Свято-Успенському жіночому монастирі, благодійником якого він був. Звідти його було перевезено до Свято- Миколаївського монастиря в с. Іза, де 22 листопада (5 грудня) поховано на братському кладовищі поблизу обителі.

Православні закарпатці не забувають свого праведного земляка. Труди схиархімандрита Олексія (Кабалюка) в народі проголошені апостольськими, а його самого з любов’ю іменують Апостолом Закарпаття. Шанують його не тільки закарпатці, але й православні русини-українці Словаччини, Румунії та Америки. Стежинка до могили великого сповідника Православ’я ніколи не заростала, місцеві селяни та паломники йдуть до останків отця Олексія для молитви, прохаючи його заступництва перед Богом.

У 1997 р. закарпатський люд відзначав 120-річчя від дня народження та 50-річчя з дня спочину схиархімандрита Олексія.

12 березня 1999 року, в п’ятницю другої седмиці Великого Посту, були знайдені мощі схиархімандрита Олексія, які нині почивають у Свято-Миколаївському чоловічому монастирі с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну.

Вже в день знайдення мощів преподобного Олексія Господь явив через них Свою благодатну поміч. Житель с. Приборжавське Іршавського району на ім’я Сергій, в якого на шиї довгий час були пухлини, лікування яких не давало ніякого результату, в день знайдення мощів молився преподобному про зцілення. З щирою вірою він доторкнувся до мощів святого. Через три дні пухлини на шиї зникли.

Влітку 2000 р. до Свято-Миколаївського монастиря приїхала жінка з м. Виноградова. Під час богослужіння, ставши біля мощів преподобного Олексія, вона щиро молилася і плакала. Після служби жінка розповіла братії свою історію. Не так давно їй зробили операцію, після якої вона почала відчувати сильний біль у хребті, через що не могла ходити. У сні вона неодноразово бачила невідомого ченця, який казав, що їй необхідно поїхати у Свято-Миколаївський монастир на молитву. Коли рідні привезли її в монастир і біля мощів вона побачила фотографію схиархімандрита Олексія, то зразу ж впізнала в ньому ченця, що являвся їй у сні. Через два тижні, відчувши, що хвороба залишила її і біль припинився, вона знову, вже без допомоги інших, приїхала до монастиря, щоб подякувати Богові і Його угоднику за отримане зцілення.

Жительці смт. Міжгір’я Марфі лікарі через хворобу пальця руки призначили операцію. Не бажаючи її робити, вона поклала всю надію на Бога-Цілителя душ і тілес. Приїхавши в монастир, жінка помолилася преподобному, священик помазав палець єлеєм від святих мощей, і вона з надією в серці поїхала додому та остаточно відмовилась від операції.
Через деякий час вона приїхала в монастир, щоб принести щиру подяку преподобному за чудо зцілення від тяжкої хвороби.

У травні 2001р. з м. Ужгороду до монастиря батьки привезли семирічну Ірину, у якої були збільшені лімфовузли на шиї. Через декілька днів дівчинці збиралися робити операцію. Помолившись перед мощами преподобного Олексія, батьки та їхня донька з вірою в серці приложилися до них. Прийшовши через два дні на операцію, лікарі були здивовані тим, що на шиї Ірини не залишилося і сліду хвороби, що свідчило про молитовне заступництво та благодатну поміч угодника Божого.

В обителі зберігається чимало свідоцтв про зцілення від недуги пияцтва по молитвах преподобного Олексія.

Ці та інші свідоцтва благодатної допомоги через молитовне заступництво преподобного Олексія свідчать про те, що Господь ніколи не залишає Своїх вірних.

Подякуємо ж Всемилостивому Богу, що Він у ці важкі і тривожні часи явив Свого нового угодника для утвердження Православ’я в нашому народі.

Нехай Господь, по молитвах преподобного, зміцнить нашу віру, утвердить надію, примножить любов, щоб, вдосконалюючись у християнських чеснотах, бути нам наслідниками життя вічного з усіма святими, що від віку Йому угодили.

Відповідно до рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату ( Журнал № 30 від 27 липня 2015 року ) , який розглянув прохання Преосвященного Варсонофія, єпископа Ужгородського і Закарпатського, про благословення на місцеве шанування у Закарпатській єпархії схіархімандрита Олексія (Кабалюка), раніше причислених до лику святих Українською Православною Церквою (Московського Патріархату), та встановлення дня його пам’яті. Благословити місцеве шанування у Закарпатській єпархії преподобного Олексія Карпатського День пам’яті встановити для преподобного Олексія Карпатського 2 грудня (19 листопада ст.ст.).

Преподобний отче Олексій, моли Бога за нас! Амінь.

Тропар преподобного Олексія Карпатського, глас 8

Полюбив усім серцем істину, / ув’язнення і страждання різні з покорою переніс єси, / благословення святої гори Афон приніс єси і на землю Закарпаття, / де Православ’я відродив ти, / вічно блаженний отче наш Олексій. / Тепер моли Христа Бога, / щоб розбрат серед братів викоренити / й послати душам нашим мир і велику милість

Кондак преподобного Олексія Карпатського, глас 4

Зірку Карпатську вшануємо, / що променистим світлом засяяла, / і апостолам наслідував, / богоносного отця нашого Олексія, / він Православ’я полюбив і народ свій до правдивої віри повернув, / через це ми йому з вдячністю співаємо: / Радуйся, міцне світло Карпатського Православ’я

Преподобний Алексій Карпаторуський (в миру Олександр Кабалюк)

Сьогодні певні історики спробують насадити міф, що до 1949 року ніяких проявів православ’я в Західної Україні (частині, що до 1918 р. перебувала під владою Австро-Угорської імперії) не було. Через це ми передруковуємо дуже цікавий матеріал, що з’явився в газеті «Новини Закарпаття» від 3 січня 2014 р.

Редакція порталу «Київське Православ’я»

У ці дні новітнє покоління відзначає 100-річчя і 110 років з часу знакових подій в історії краю. З лютого по квітень 1904-го і взимку 1914-го (до 3 березня включно) тривали судові процеси над закарпацями. Вони зафіксовані як Мараморош-Сиготський процес і стали прикладом процесу самоідентифікації краян. Про це — у розмові з авторитетним дослідником теми Юрієм Данильцем, кандидатом історичних наук, доцентом кафедри історії України УжНУ, автором та співавтором понад десятка наукових та науково-популярних видань, директором Богословсько-історичного НДЦ ім. архімандрита Василія Мукачівської єпархії УПЦ.

Пане Юрію, серед ваших досліджень тема Мараморош-Сиготського процесу є однією з визначальних. Що вас схилило до неї?

— Я народився в Кошельові на Хустщині. Від свого діда Мирона та від старожилів села багато чув про переслідування односельців і жителів сусідніх сіл Іза, Липча, Горінчово, Нанково та інших за повернення у православ’я на початку ХХ ст. Будучи студентом історичного факультету, вирішив досліджувати тему історії православ’я на Хустщині. Підсумком цих скромних пошуків стала дипломна робота та на її основі книжка про православні монастирі Хустського району. Відтак працюючи над кандидатською дисертацією під керівництвом доцента Володимира Фенича, в архівних установах виявив значну кількість документів, які проливали світло на трагічні події в Мараморош-Сиготі. Судові процеси проти православних селян стали чи не найпомітнішою подією в новітній історії Закарпаття.

Розкажіть, будь ласка, в чому суть і яка фабула подій 1903—1904 та 1913—1914 років?

— У перших роках ХХ ст. жителі сіл Іза на Хустщині та Великі Лучки на Мукачівщині відкрито заявили про свій вихід з унії, намагалися створити православні громади і запросити священика. Серед основних причин повернення до православ’я була просвітницька робота о. Івана Раковського, який працював священиком в с.Іза в 1858—1885 рр. Його раптова смерть викликала серед ізян чутки про отруєння. На місце пароха був призначений священик, який у духовному та проповідницькому сенсі дуже відрізнявся від свого попередника. Крім того, намагаючись вислужитися перед світською та церковною владою, він мадяризував приходську школу. Поступово конфлікт перейшов у таку площину, що священик вигнав з храму кількох віруючих, які вимагали від нього дотримання традицій у богослужінні.

У селі Великі Лучки селяни були також незадоволені місцевим священиком, що використовував своє місце більше для економічного зиску, скорочував богослужіння тощо. Крім того, зі США повернулося кілька заробітчан, які вирішили придбати землю і побудувати православний храм.

Святкування ювілею Мараморош-Сиготського процесу, 1934 р.

Існували й інші причини повернення до православ’я: важке соціально-економічне становище; латинізація греко-католицького обряду та церкви, відособленість духовенства від народу; вплив християнських центрів, зокрема Афону, на духовне життя населення у Північно-Східній Угорщині.

Жителі с.Іза намагалися отримати православного священика для своєї громади від сербського патріарха, під юрисдикцією якого знаходилася православна церква в Австро-Угорщині. Але втручання глави угорського уряду унеможливили цей крок.

Проти жителів с. Іза, які заявили про вихід із унії, на початку лютого 1904 р. розпочали судовий процес. До суду було притягнуто 19 осіб, яких прокурор звинуватив у державній зраді та образі греко-католицької церкви.

Чим закінчився процес у Мараморош-Сиготі?

— 30 квітня 1904 р. суд у Мараморош-Сиготі виніс вирок, згідно з яким 7 чоловік було засуджено на різні строки ув’язнення. Судовий процес не мав успіху. Рух за повернення до православ’я у наступні роки охопив значну частину тодішнього Закарпаття. З 1905 р. до руху долучився Олександр Кабалюк (згодом о. Олексій), він став першим православним священиком та лідером православного люду. У 1912 р. розпочалася підготовка нового судового процесу. Поліція провела декілька рейдів в Ізі, Кошельові, Липчі, Нанкові, Горінчові, Нижньому Бистрому, Тереблі, Дулові, Нересниці, Тернові, Бичкові, Рахові, Великих Лучках, під час яких було заарештовано 188 осіб. Заарештованих утримували в жупанатських та окружних в’язницях, де з них постійно знущалися та тортурами вибивали зізнання. Через відсутність доказів у обвинуваченні суд залишив під вартою 94 людей. 29 грудня 1913 р. розпочався суд в Мараморош-Сиготі. Селянам висунули звинувачення в тому, що вони шляхом поширення православ’я хотіли відірвати частину Угорської держави і приєднати її до Росії; що вони вели агітацію проти греко-католицького духовенства, церкви, угорського народу і законів. Судові слухання проводилися угорською мовою, якою володіло лише декілька затриманих. Не маючи достатньої кількості доказів, прокурор 5 лютого 1914 р. звільнив з-під варти більшість заарештованих, знявши з них усі звинувачення. 3 березня 1914 р. було винесено вирок – 32 чоловік засудили до різних строків ув’язнення і сплати великого грошового штрафу.

Пане Юрію, які подальші наслідки Мараморош-Сиготського процесу?

— Хід ІІ Мараморош-Сиготського процесу показав чимало проблем клаптикової монархії. В першу чергу було доведено, що, незважаючи на існуюче законодавство, яке дозволяло вільну зміну релігії, сотні селян було піддано переслідуванню за надуманими звинуваченнями. Разом з тим, не слід забувати й політичну ситуацію, що склалася перед Першою світовою війною. Можна з впевненістю сказати, що судові процеси не досягли тих завдань, які перед ними ставилися. Вони не припинили поширення православного руху. Навпаки, за переписом 1921 р. на Підкарпатській Русі православних налічувалося 60599 осіб. Того ж року було створено Карпаторуську православну церкву на чолі з сербським єпископом Досифеєм (Васічем).

Побіжний огляд свідчить про те, що цій темі більше приділяють увагу теологи, прихильники русинства, московські автори. Тобто незаангажованих дослідників небагато. Чи це помилкове враження?

— Так, змушений з вами погодитися. Історикам церкви важко досліджувати минуле, адже вони повинні абстрагуватися від своєї релігійної приналежності, а це не всім вдається. Тому виникає однозначна трактовка тих чи інших подій.

Чи є в цій історії таємниці, «білі плями»?

— Звичайно, вони присутні. Це викликано в першу чергу тим, що на Закарпатті присутня мала кількість архівних матеріалів з проблеми переслідування за перехід у православ’я на початку ХХ ст. Ці документи осіли в архівах Відня, Будапешта, Праги, Белграда. Завдяки роботі архієпископа Мукачівського та Ужгородського Феодора й співробітників Богословсько-історичного науково-дослідного центру ім. архімандрита Василія (Проніна) нещодавно були отримані цінні документи з архівів Австрії та Румунії. Вони ще чекають на науковий аналіз.

Як увічнено пам’ять про ті події і їх наслідки?

— Події 1913—1914 рр. належним чином згадували протягом останніх ста років. Перше святкування відбулося в далекому 1924-му, коли більшість «сиготських страждальців» ще були живими. При єпископові Дамаскіну (Грданічку) в 1934 р. Мукачівська єпархія відзначала 20-річчя судового процесу. У хресному ході з Хуста до с. Іза взяли участь 5 архієреїв та тисячі віруючих.

Наступне вшанування відбулося аж в 1989-му. На сільському храмі в с.Іза в 1934 та 1989 роках було встановлено меморіальні дошки.

З нагоди 100-річчя ІІ Мараморош-Сиготського процесу Мукачівська та Хустська православні єпархії провели ряд заходів. На стіні сільських храмів у селах Великі Лучки та Іза встановлено меморіальні дошки, в Хустській єпархії у серпні—жовтні 2013 р. пройшов хресний хід з іконою «Скопопослушниця», що належала преп. Олексію (Кабалюку), на історичному факультеті УжНУ зовсім недавно, 8—9 лютого, було проведено міжнародну наукову конференцію, в роботі якої взяли участь 23 вчених з 8 країн світу. Заплановано видати збірник документів, присвячений цим подіям.

Чи можна говорити про якісь уроки спротиву Мараморош-Сиготського процесу для нинішніх подій?

— Головний урок для влади з тих подій — ніколи не можна переслідувати людину через її релігійні погляди чи переконання, підмінюючи їх, як у нас часто буває, політичними чи економічними складовими.

Запитував

Василь ГОРВАТ.