Не всі вважають нагороджених достойними тих нагород.

Тож, як людина церковна, спробую пояснити ситуацію.

Теперішні церковні нагороди ПЦУ ,- клон нагород РПЦ. В деяких інших помісних церквах теж за останнє століття з’явилися різні медальки та ордени, але рекордсменом у тих вісюльках була навіть не РПЦ, а саме УПЦ.

Було придумано безліч «орденів» в ім’я безлічі святих. Як універсальні для усіх, так і окремі для науковців, військових, лікарів. Були окремо для жінок, або такий «орден» як «400 років перенесення Почаївської ікони». Не було хіба що ордена для дітей чи пенсіонерів, – але то й зрозуміло: що вони пожертвують?

Далі – більше. Коли орденів стало мало, бо багато з церковним жертводавців та архієрейських друзів мали повні комплекти усіх можливих, хтось додумався зробити “єпархіальні відзнаки”. Оскільки єпархій в УПЦ з півсотні – на світ з’явилися стільки ж різновидів нових медальок. В якості рекламної акції архієреї почали вішати їх один на одного на іменини. А там підтягнулися і спонсори.

Тож, найперше що треба знати про сучасні церковні «нагороди» – вони не є саме нагородами у звиклому для нас сенсі. Ці «ордени» та медальки – такий собі гарний сувенірчик – подячний або заохочувальний подарунок, для людини яка зробила щось добре для якоїсь громади, храму, священика чи архієрея. Або може щось добре зробити і певний священик чи архієрей хоче по те до тієї людини звернутися.

За останнє століття забулося значення «ордену» як спільноти, обраного товариства. І те, що значок на мундир є не орденом, а «орденським знаком» – відзнакою того, що людина є «кавалером ордену» – членом спільноти. Думаю що нині мало хто з нагороджуючих і нагороджуваних про це взагалі щось знають.

Тож нині «церковні ордени» то не спільноти, а лише конкретні блискучі цяцьки. Усі ці побрякушки виписується від лиця Предстоятеля лише формально. Священик просить у єпископа і той у митрополії купляє певну кількість тих медальйонів, а потім на місці вписують імена у нагороджувальну грамоту. Не впевнений, чи є десь хоч якійсь реєстр кавалерів тих орденів. Чув, не раз траплялися конфузи, коли одним і тим самим орденом нагороджували повторно – бо забувалися, який орден несли на попередній ювілей…

Так само не треба думати що десь, якась наградна комісія проводить дослідження і ухвалює рішення про достойність кандидата на нагороду. Ні, то думка якогось конкретного священика чи єпископа, а він може знати людину лише з однієї, хорошої сторони і не знати усіх аспектів її життя чи діяльності. Отже, природньо, що інші люди не вважатимуть нагороджену людину достойною.

І ще. Тими медальками тішиться людське марнославство – є люди, які збирають їх цілі колекції і з того немало радіють. Традиційно блискучі цяцьки люблять священики – нещодавно бачив фото єпархіальних зборів однієї з єпархії у Володимирі – таке враження, що ті протоієреї та благочинні «брали Берлін».

Але, все ж таки: на будь-якій з тих медалей чи орденів є священне зображення – тож варто ставитися до них, як до пам’ятної іконки, подарованої від імені Предстоятеля на вдячність або заохочення до добрих справ.

Так само є «благословенні грамоти» – то не «почьотная грамота» із совєтського минулого , а саме «благословенна», тобто це – благословення подане письмово. Ну або через гарний значок…

Втім, думаю, нам в Православній Церкві України, варто позбуватися рудиментів совєтсько-рпцшного минулого і бути більш адекватними і зрозумілими суспільству.

о. Віктор Мартиненко