Полковник Олександр Гейнс, який боровся проти повстанців у боях під Коцкою, при Каліші і Семятічах, в особистому листі до свого друга Костянтина Кауфмана, одного з нащадків Михайла Муравйова на чолі Північно-Західного краю, писав: офіційні донесення замовчують факти «наполегливої байдужості до нас селян у весь час боротьби». «Це байдужість йшла так далеко, що… багато російські (тобто православні – Ред.) Селяни брали участь у повстанні». А в травні 1863-го, напередодні Мілавідської битви в Слонімському повіті, «селяни цілими станами приймали православну присягу на вірність заколоту…».

Православних селян з самого початку боротьби було чимало в повстанських загонах Білосточчіни, вони брали участь у захопленні міста Сураж і битві під Семятічами.

У загоні Старжинського воював 18-річний Козловський Шимон Якубов з села Жовтки (Білостоцький повіт). Косіньером в загоні Святлінскага (Перуна) був 25-річний Толочко Савярил Августин з села Чехи, в загоні Діковскага два місяці провів 17-річний Демянчик Маркелов Ілліч з села Лисий (обидва – Бєльський повіт). З Студняков Сокальського повіту відразу кілька селян пішли в загін Духінського, в тому числі 18-річний Сінкевич Василь Мацеїв, який також боровся під керівництвом Улодака і Врублевського.

На Гродненщині успішну атаку загону підполковника Олександра Ленкевича на квартиру лісництва в Озерах став для жителів селища та навколишніх сіл сигналом до початку боротьби. 36 добровольців п’яти стрільбах отримали підкріплення з майже сотні нових повстанців, серед яких було багато православних. Один з них – 17 -річний панський наймит Кучинський Михайло Алексєєв з села Толочко – у своїх свідченнях після майже п’яти місяців боротьби зазначив: «Метою мого вступу в загін було тільки те, що обіцяли давати гроші і свободу».

Оскільки Ленкевич вважав, що кожна людина має право боротися за свободу, рушниці отримали навіть зовсім молоді хлопці, як 16-річний Кашетук Адам Осипов з села Глиняна і Авсейнікав Михайло Августин з села Головачі. Проте вже 4 травня на Святих Болотах в битві проти 2 рот царської піхоти і 30 козаків на чолі з підпоручиком Мантойфеля повстанці були розбиті.

Про військових здібностях повстанців 30-річний православний селянин Бартанчук Антон Андрєєв з села Гуціци свідчив: Ленкевич «дав мені стару рушницю, я, пробувши кілька днів, був поставлений на пікет. І коли я став бойовим рушницею гратися, але, не знаючи, як з рушницею обходиться, ненавмисно вистрілив, і рушницю разарвалося. З ним повернувся в загін, і вже рушниця була від мене вилучено, а приставлений до обозу, для перенесення тяжкості і постійно носив на собі валізу з аптечками, медикаментами. А так, при загоні перебуваючи, мандрував по різним невідомим мені лісах. І одного разу, коли загін був нагнати російськими військами і втік, був нагнати російськими двома солдатами, з яких один мене поранив багнетом в праве плече, то я, відчувши біль, чемодан, яку ніс, кинув і сам рятувався втечею, і, проходячи по лісі, зустрівся з загонами Гідва та Острозі, які мене в зв’язку з отриманою раною в загін не взяли ».

Швидка поразка припинила широкий підйом Гродненського повіту.

Однак багато хто з тих, хто приєднався до числа повстанців, вже не становили збої до самого кінця, як православний 21-річний садівник Семенівський Іван Михайлов з маєтку Вілан. Після поразки загону Ленкевича Семенівський пішов до Раматовскага (Вавер) в Серпневих лісах. Потім він діяв в загонах Гласко, Кілочки і Клімкевіча. Став свідком селянської допомоги повстанцям харчуванням, указівками дороги, повідомленнями про наближення царських військ. Семенівський бачив повішення двох селян-донощиків і одного німця за спробу втекти з загону.

Підтримувала повстання і частина православного духовенства в Білорусі, 14 представників якого за це були репресовані. У загоні Корженевского діяв 42-річний монах Супрасльського монастиря Феодосій Димінські. Зі священицької родини, він в 1847 поступив у Віленський Духів монастир під ім’ям Йосипа, де був послушником. Через п’ять років, пострижений у ченці і названий Феодосієм, жив у кількох монастирях Литви, поки в лютому 1859 не був переведений в Супрасль. Звідти в серпні 1863 отримав перевід в Жировичського монастир, але пішов добровольцем  в повстанський загін.

До повстання закликав 43-річний православний священик Микола Мороз, який служив у Лопатині під Пінськом.

Після богослужень він збирав у себе на квартирі православну шляхту з околиць села Колби, читав їй маніфест повстанського уряду і вмовляв приєднуватися до загонів. Якщо ж знати не погодилася, сказав: «За це можна отримати і кулю в лоб». Намагався отець Микола переконати і свого диякона Прокоповича : «Нема чого боятися повстанців – я і себе, і вас зможу захистити». На Мороза в поліцію доніс священик Страховіч з сусідніх Місяціч, з яким у отця Миколи були не дуже теплі стосунки. У результаті на вимогу Муравйова Синод позбавив Мороза духовного звання, після чого той був засуджений на 10 років каторжних робіт у фортецях.

На відміну від Пінської шляхти, яку отцю Морозу не вдалося загітувати до участі в повстанні, у сусідній Слонімщіні такі випадки зустрічалися. 21-річний православний дворянин Іполит Карецінскі, який навчав селянських дітей в околицях містечка Битень, в травні 1863 приєднався до загону Франциска Юнділа і 3 червня взяв участь у битві під Миловидами – найвідомішим у Білорусі збройному зіткненні між повстанцями і царськими військами.

У Милавідської битві православні стали значною частиною повстанської армії.

Так, в Слонімськом загоні їх була третина. Майже все доросле чоловіче населення сучасного центру православ’я в Білорусі – Жировичи – пішло в повстанці разом з чотирма духовними особами Жировицького монастиря, які стали косіньерами і пізніше приєдналися до загону Валерія Врублевського. Серед них – 19-річний Іван Шишко з села Добра Воля Волковиського повіту, який служив при Жировичському архімандриті.

Входили православні селяни і в інші загони, зібрані у повстанському таборі на кордоні Гродненської і Мінської губерній. Серед них – 27 – річний учасник загону Ленкевича Михайло Семенчук з села Шчечици (сьогодні – Мостовський район). У своїх свідченнях, як і більшість повстанців, для збереження власного життя, він говорив про примусове приєднання до загону, в той же час вказавши: «У зграю вербувальники людей не доставляли, але всякий був добровільно». М.Семянчук був озброєний одноствольної рушницею і пістолетом. Переважна ж більшість селян була косіньерами і мала двугострі коси з гаком у низу леза, насаджені на древко та обмотані навколо його дротом, знятим з телеграфної лінії.

Керівником однієї з частин косіньерів в Миловідської битві був 20-річний православний міщанин Олександр Унгебавер, який до повстання працював теслярам в рідному Новогрудку. Дізнавшись про відхід жителів міста в Налібокський ліс, добровільно відправився туди разом з братом, щоб приєднатися до загону Вітольда Мілодовского і ксьондза Феліціяна Лукашевича. Брав участь у сутичках під Сільце, Крівошін, Ігнатова та Львівщини. За наказом Мілодовського керував повішення селянина, підозрюваного в шпигунстві на користь росіян. Сам Міладовській, який видав імена учасників тієї акції й інших повстанців, залишився живий. На відміну від схопленого Унгебавера, якого розстріляли в Новогрудку 20 січня 1864.

Тоді ж на площі за містом росіяни розстріляли і 22-річного православного міщанина Владислава Смислава з Новогрудку, який до вступлення в загін працював фельдшером в Крошіні, на батьківщині поета Павлюка Багріма. У загоні Мілодовського доглядав поранених, але заплямував себе участю в повішення селянина, здійсненому групою повстанців на чолі з Унгебаверам. Генерал-губернатор Михайло Муравйов відхилив рекомендацію суду про заміну смертної кари посиланням в каторгу.

Ні православне віросповідання, ні юний вiк не були перешкодою у винесенні жорстких покарань за участь у Миловідської битві, у якої росіяни зазнали поразки.

В Сибір були відправлені навіть 16-річний Левон Дудіновскі з Гавінавічів і 17-річний Йосип Мушинський з Альбертину.

Навіть ці кілька прикладів показують, що думка, ніби в боротьбі 1863-1864 повстанці були виключно католиками, а православні виступали тільки на стороні російської влади, є не просто хибною, а й шкідливою для розуміння нашої історії. Насправді, як серед тих, хто підтримував росіян, видавав повстанців, писав доноси, було багато католиків, так і серед повстанців було багато православних, які брали участь у боях, показували дорогу і передавали інформацію про пересування царських військ, ховали в своїх будинках поранених, годували їх. Причому число православних повстанців у Білорусі йшов на сотні, а можливо, і на тисячі.

Василь Герасимчик

http://inbelhist.org/

Переклад на українську мову «Київське Православ’я»