Спершу гляньмо хто такий о. Петро Казновецький? Настоятель цілого церковного комплексу, побудованого на доходному місці – біля ринку «Нива». І хоча він підписується як настоятель комплексу «», але в цьому ж комплексі є церква «Нновомучєнікав Россійскіх». І це увів той же о. Петро. Ще недавно біля його ж церкви виставлялися лозунги- білборди, писані не українською мовою. Відповідна там пропаганда і всередині.

То може йому треба вірити, бо прозрів? Так, він доволі об’єктивно пише про стан, у якому перебуває керований митрополитом Онуфрієм уламок російської церкви. РПЦ він справедливо називає антихристиянською, державною, заполітизованою “на чолі з предтечею антихриста Путіним”. То що ж, питається в задачі, заважало досі і заважає сьогодні о. Петру вийти з такої церкви? І перейти у визнану, тобто канонічну, вселенським патріархом (а також Олександрійською, Еладською та Кіпрською церквами) Православну Церкву України? Відповіді на це питання нема. Хоча у листі о. Петро визнає, що УПЦ МП є невіддільною досі частиною РПЦ, що підтверджує статут РПЦ.

Добре, а що ж він пропонує? Вийти Онуфрію зі складу синоду російської церкви! Все. Крапка. І що далі? Якщо о. Петро знає і цитує канони, то розуміє, що це буде ще одна форма маскування залежності його церкви від РПЦ і патріарха Кіріла Кривавого. Тільки маскування. Бо вихід Онуфрія чи когось іншого з єпископату УПЦ МП зовсім не виводить його структуру з-під Москви. Тож доки о. Петро і подібні йому лукавлять, не переходячи у законну церкву – не вірю!

Зрештою, отець Петро мав би знати вимогу Святого Письма: «Говори «так-так» або «ні- ні». Все інше від лукавого».

п. Василь Чепурний, Чернігів

Та й це вже не вперше цей Папа грає на балалайці російської пропаганди – як ото поставив українку і росіянку поруч на якесь ватиканське дійство. Типу вони однакові – що вбивці, що убиті. Навіть тихомирний Святослав Шевчук не витримав, сказавши — для примирення треба, як мінімум, щоб жертва вижила…

Проте греко-католики типу Мирослава Мариновича вперто приховують правду про традиційне ставлення Риму до українських греко-католиків. Скажімо, так, Рим допоміг визволити кардинала Йосипа Сліпого з совєтського концтабору, але ж у Римі він теж мучився – від політики Ватикану, яка звалась реалполітик і полягала у співпраці з комуністичними режимами.

Ще раніше митрополиту Андрію Шептицькому Рим навіть боявся адресувати листи саме як митрополиту львівському, щоб не образити поляків.

Папа Іван Павло II- безперечно, великий папа, але й він не канонізував Андрія Шептицького, але натомість канонізував його сучасника – львівського кардинала якогось Більчевського. Який всіляко шкодив Шептицькому. Одна пані мені заперечила – як це, мовляв, «якогось там Більчевського?!». Та коли я запитав – невже він має таку ж славу серед побожного люду, як митрополит Андрій Шептицький,- пані відповісти було нічого…

До речі, Мирослав Маринович знає й те, що саме примас Польщі Стефан Вишинський двічі виступав проти беатифікації Шептицького…

Тож політика Папи Берґольо зовсім не є якоюсь випадковою, випадаючою із ватиканської традиції. До речі, а цей Папа хоч привітав українців із Днем незалежності?

Василь Чепурний

Джерело «СІВЕРЩИНА»

«Ми завжди будемо поважати Патріарха Філарета» – каже глава Української православної Церкви митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Він правий. Так, як ми поважаємо стареньких своїх дідусів (а для 40- річного Епіфанія взагалі може 90-річний Патріарх вважатися прадідом), але не можемо слухатися їх у практичних, щоденних питаннях – вже не ті їх поради, а тим паче – вимоги керувати.

Але ж яка пристрасть – у 90 років він хоче керувати! Саме керувати – не бути почесним патріархом, не просто постійним членом синоду, йому мало керувати церквами та монастирями міста Києва, мало служити у Володимирському соборі! Керувати! Яка вражаюча пристрасть! Думав феноменами світової політики є Вінстон Черчілль та Конрад Аденауер, які пішли з найголовніших у своїх державах посад відповідно у 81 та у 87 своїх років. Але ж ні – Патріарх Філарет їх перевершив. А Папа римський Бенедикт ХVI зрікся престолу у 86 років і тихо доживає собі у Ватикані. Зате український Патріарх не тільки не йде на спокій, але і на 91-у році життя збурює не тільки свою країну, а й усе православіє: не варто акцентувати з яким потрясінням дивляться зараз на Москві за гучними заявами Патріарха Філарета, який у них побув і місцеблюстителем патріаршого престолу і анафемованим розкольником … Зрештою, уважно дивиться і Константинополь – мало хто помітив, що під час візиту митрополита Епіфанія до Маріуполя поруч знаходився і екзарх Вселенського патріарха архієпископ Даниїл.

Я не хочу аналізувати мотиви нинішньої поведінки Патріарха Філарета, бо вони не тільки не витримують жодної критики ( і про це вже сказали релігієзнавці), але й викликають місцями незручні почуття – наприклад, у його пасажі про письмові підтвердження Вселенському патріарху не претендувати на жодну виконавчу владу у Церкві, як «ситуативні». Соромно таке читати. Не тому ви вчили у проповідях, Ваша Святосте! Адже і Євангеліє говорить: «Кажи «так- так» чи «ні- ні», все інше від лукавого»…

Зрештою, як це не парадоксально – те, що Патріарха Філарета зараз у його збуренні не підтримав жоден правлячий український єпископ (владика кримський Климент, як сам сказав, приїхав до патріарха виключно з поваги) – заслуга саме Патріарха Філарета. Бо це він виховав плеяду архієреїв, які інтереси Церкви поставили вище за інтереси однієї особи, навіть якщо вона – Патріарх.

Так само незручно читати слова гордині – оте «якання» про створення Київського патріархату. Так, заслуга Патріарха Філарета в цьому величезна, але не забуваймо, що він – третій патріарх. А першим був світлої пам’яті Патріарх Мстислав, що у віці 92 років (теж, до речі, феномен віковий) приїхав у потоптану Україну відроджувати українську Церкву. Ще перед Філаретом був Патріарх – мученик Володимир, який сидів у концтаборі, тоді коли Філарет засідав у московських патріарших та київських митрополичих апартаментах… Історія – жорстка вчителька, якщо її чути…

… Є такий, відомий психологам, феномен: той, хто з чимось чи кимось бореться, обов’язково хоч якісь риси від противенства набирає. Так сталося і з Патріархом Філаретом – тільки московська його виучка змушує відстоювати московський же принцип управління церквою, коли патріарх вибирає собі членів синоду і вони, яко його обранці, завжди голосують за пропозиції свого начальника. Інший принцип у церквах грецької традиції: всі архієреї за чергою на рік входять до синоду і вчаться керувати церквою та й можуть подати голос проти пропозицій глави церкви. Цього не приємле патріарх Філарет.

Він захищає московського патріарха Сергія (Страгородського), який пішов на співпрацю з комуністичною владою Сталіна, заявляючи, що таким чином той зберіг Церкву. Важко назвати це збереженням, коли майже всі архієреї, тисячі священиків та мирян були погноєні в сибірах та соловках, постріляні і понищені. А патріарх московський Сергій восхваляв Сталіна і радянську владу. Як це перегукується з пасажем Патріарха Філарета, коли він раптом у захисники церкви уже возводить Зеленського і олігарха Коломойського! Уточнюю: мова не про порівнюваність фігур, а про «любов» до влади і владців…

…Обравши предстоятелем української Церкви молодого митрополита Епіфанія, виученика грецької богословської науки, який не має з Московщиною жодного зв’язку – наша Церква зробила рішучий крок уперед. А гальмування тої ходи – може, й природній процес для старої московської школи, але безуспішне. І це показало відсутність підтримки суспільством нинішнього збурення Патріарха Філарета.

Власне, духовна Україна потребує не стільки ефективних керівників, скільки мудрих, духовних наставників. Які не керувати рвуться у 90 років, а формулюють і передають молодим мудрість історії та Господнього призначення України. Ця вакансія ніким не зайнята, патріарше Філарете!

Василь Чепурний