До того ж і затрималися якийсь день у Єрусалимі через Ірода, поки первосвящеників і книжників зібрали і спитали, де Христос роджається, і довідалися, що у Вифлеємі Юдейському. Інші ж, серед них же і святий Єпіфаній, говорять, що явилася зоря в часі Різдва Христового, але волхви через два роки на поклін прийшли і вже дворічне хлоп’я Христа знайшли. Це ж думка звідси виникла, що Ірод звелів страчувати немовлят від двох років і нижче після часу, коли точно спитав у волхвів. Але ця думка, як святий Феофілакт говорить, є очевидно неприйнятна, бо ціла Церква вірно розуміє, що волхви ті Христові у Віфлеємі й у вертепі ще поклонилися. А по двох літах Христос Господь не лише не був у Віфлеємі, але навіть у Палестині, а був у Єгипті. Бо, як те мовиться, за свідченням Луки святого, після сорокаденного в Церкві очищення, де ж Симеон-старець зустрів Господа, і після закінчення всього, що за законом Господнім належить, повернулися Йосиф святий і Пречиста Діва Марія з немовлям зразу в Галілею, а не в Юдею, у град свій Назарет, а не у Віфлеєм, і звідти, за велінням Ангеловим, до Єгипту приготувалися, — то як могли волхви по двох роках знайти Христа у Віфлеємі. Никифор же, давній історик грецький, каже, що за два роки перед Різдвом Христовим зоря на сході з’явилася, і два роки волхви до Єрусалиму подорожували, щоб якраз у час Різдва прибути. Видається, що і цей історик співвідносить сказане з тим, що пишеться у Євангелії про страту немовлят від двох років і нижче. Але і те не є достовірним, бо яка би потреба була тим волхвам дворічної з країн східних подорожі, якщо з них за два чи три місяці можна дійти до Єрусалиму? Якщо ж і повільно — як царі — і з багатьма вантажами ішли, проте не думаю, щоби більше шести чи семи місяців у дорозі затрималися. Адже східні краї, як же Персія, Аравія, Етіопія, від Єрусалиму не є на такій відстані, щоби між ними був шлях дворічний. Яке ж про час появи зорі розуміння достовірніше? Думаю, що святого Іоан Золотоустого і Феофілакта. Ці учителі кажуть так: «Зоря перед Різдвом Христовим явилася волхвам, бо багато часу провести мали, ідучи, через те завчасу явилася їм зоря, щоб у час Різдва досягнути, поклонитися Тому, Хто в пеленах». Доти святих учителів розуміння. Дивимось же, що не згадують ані не встановлюють зорі тій дволітнього часу, але лише кажуть «завчасу», ніби кажуть «за кілька місяців». Звідси ж, Золотоустового і Теофілактового оповідання цього, що перед часом Різдва Христового зоря явилася, тримаючись, благочесно розуміти, що в сам той день і годину, в яку благовіщеням архангеловим, Духа ж Святого зішестям Слово стало Тілом, зачавшись у пренепорочній утробі дівочій, за дев’ять місяців перед Різдвом, зоря на Сході явилася. Це розуміючи, і без згаданих учителів свідчення не залишимося, і недостовірне міркування про затримання у дорозі волхвів на два роки відкинемо. А про дволітніх вбитих немовлят пізніше, в день пам’яті їхньої, мовиться. За дев’ять-бо місяців, як же кажемо, перед Христовим Різдвом у час Благовіщеня волхви, на Сході зорю побачивши, спершу розмірковували, дивуючись і осягаючи, яка то зоря, чи не якась із метеорів, що блискають у повітрі і провіщають якісь нещастя, як же бувають комети. Бо справді та зоря провіщала в тих краях нещастя ворогові-душогубцеві, падіння ідолів, вигнання бісів, світла ж віри святої просвіщення. Тоді, пізнавши інакшість тої зорі, — не випадково, але з осібною божественною силою її природу і подобу, — згадали давнє те Валаамове пророцтво, ще ж і від Сивілли Індійської Еритреї, що про ту ж зорю пророкувало, і переконалися. А найбільше, як же святий Лев, папа Римський розуміє, самим Богом тайно навчені, пізнали, що прийшов час Різдва Господа і Царя всієї Вселеної, що має народитися в Ізраїлі, як же Валаам пророкував: «Постане чоловік з Ізраїлю». І то Його є зоря, віддавна провіщена. Повірили-бо безсумнівно, що так є, і, достатньо в дорогу приготувавшись, рушили з країв своїх, і на шляху, як же вище мовиться, в одне зійшлися, ішли однодумно. А тим часом дев’ятимісячний від явлення зорі сповнювався час, і зближався час Різдва Христового. Наближалися і вони до меж палестинських, тоді й самого царственого в Юдеї міста Єрусалиму в самий день Різдва Христового досягли. Коли підходили ж вони до Єрусалиму, зразу зоря, що вела їх, з очей сховалася, бо якщо б та ж зоря і в Єрусалимі засіяла, обов’язково народ, побачивши її, пішов би за нею з волхвами до Христа, і довідався б Ірод зі заздрісними архісинагогами юдейськими про народженого Христа, і з заздрости передчасно б Його вбили. Але провидіння Боже краще нам спасіння приготувало: звелів Господь сховатися зорі, щоб не став відомий вертеп, який мав душу отрочати, тому що недостойними були очі того поганого жидівського роду бачити пречудну зорю ту. Або ж випробовував віру їхню: чи повірять словам тих волхвів, що прихід Месії благовістують, і чи захочуть пізнати Христа, Спаса світу? Якщо ж ні, то хай буде їм це на більше осудження. Це Теофілакт роздумує, заради чого волхви прийшли, — на осудження юдеям. Якщо-бо волхви, жерцями ідолів будучи, увірували, яку відповідь жиди мали сказати? Ті-бо з такої далини прийшли поклонитися — юдеї ж, в себе маючи Христа, гонили Його. Коли увійшли волхви у царський град Єрусалим, про новонародженого царя питали: «Де, — казали, — є народжений цар юдейський? Бачили-бо зорю Його на сході і прийшли поклонитися Йому». І зразу ця нова вістка здивувала народ, збентежила ж Ірода-царя і всіх начальників єрусалимських. І, зібравши всіх первосвящеників і книжників людських, цар питав у них, де Христос рождається. Забоявся-бо, щоб не віднялося від нього царство, і думав, як би то новонародженого царя убити. І довідавшись, що у Віфлеємі Юдейському Христос рождається, прикликав волхвів тих і про час появи зорі питав. Тоді, загадавши підступ, мавши думку неправедну і намір злий, сказав лукаво: «Ідіть, спитайте точно про дитя, де ж перебуває, сповістіть мені, щоб і я пішов поклонитися Йому». Коли ж вийшли волхви з Єрусалиму, зразу зоря, що вела їх, явилася і пішла перед ними — раділи вони вельми новою появою її. І йшла перед ними, поки довела їх у Віфлеєм до вертепу, і стала зверху, де ж була дитина. Над тим житлом, де дитя було, зоря стала, тобто з висоти вниз зійшла і до землі наблизилася. Інакше-бо неможливо було б пізнати, над яким стоїть місцем, якщо б не зійшла нижче. Це і Феофілакт, від святого Золотоустого взявши, говорить: «Це дивне знамення було: зійшла-бо зоря з висоти і при землі була, показала їм місце». Якби на висоті стояла, то як пізнати мали осібно місце, де ж був Христос? Адже кожна зоря багато місця охоплює, як же і ти багато вище дому свого місяць бачиш, так само і я думаю, що вище мого дому є, — і всі-бо так само думають, що над ними лише місяць стоїть чи инша зоря. Так же і ця зоря не була б ясно вказала Христа, якби не зійшла вниз і вище голови дитини не стала б (доти Теофілакт). І з цього чуда стало відомо, що та зоря не була з тих, що на тверді небесній, але була окремою Божою силою. Знайшли-бо волхви того, кого шукали, увійшли в хатину, як же говорить Євангеліє. Звідси дехто думає, що не у вертепі, але в якомусь домі, у граді волхви Христа знайшли, бо не вертеп, а хатину Євангеліє згадує. Розійшлося-бо, каже, багато люду, що були записатися прийшли, спорожніла і загальна гостинниця та инші громадські доми, і виведена була мати з дитиною з вертепу в хату якусь. Але святий мученик Юстин, Золотоустий, Григорій Ниський і Ієронім розповідають, що у вертепі, де ж народився, був Ісус аж до часу очищення, що було по сорока днях. Там і волхви його знайшли, це ж було для того, щоб царі земні пізнали царство новонародженого царя в убогості, смиренні і світської слави зневазі, а не в багатствах, зарозумілості ж і палатах. До того ж хай і віра їхня більша проявиться, коли Того, заради Кого ось довгий труд здолали і Кого в царських палатах знайти сподівалися, у такій убогості побачивши, не зневажили і не розкаялися. У вертепі-бо знайшли Господа волхви, поклонилися Йому, впавши, тобто не простим поклоном, але для Бога відповідним, не як лише чоловікові, але і як Богові поклонилися. Бо як же святий Іриней і Лев-папа говорять, волхви ті, яких просвітлювала тайно Господня благодать, бачили дитя, Богом Його пізнали й увірували, і через те не лише як цареві, але і як Богові Йому поклонилися поклонінням, Богові належним, через те пишеться: «Впавши і відкривши скарби свої, принесли Йому дари, виконуючи наказане: щоб не явитися перед Господом голіруч. Які ж дари: золото, ладан і смирну (миро). Золото — як цареві, ладан — як Богові, смирну — як чоловікові смертному. Смирною жиди помазували тіло померлого, хотівши, щоб цілим було. Так три царі трьома єдиного у Тройці вшанували дарами і тим дві у Ньому природи виявили. Якраз про те говорить Лев Святий: «Ладан — Богові, смирну — чоловікові, золото приносять цареві, розуміючи Божу і людську природу, в єдності вшановуючи, у що серцями вірять — дарами сповідують.

І вістку прийнявши у сні від ангела, що явився їм, не повернулися до Ірода, що зло задумав й убити Новонародженого царя намірявся, іншим шляхом відійшли кожний з них у свій край, і там учителями і проповідниками Христовими були, за достовірним повіствуванням Никифоровим. Проповідували пришестя у світ Христа, Сина Божого, учили людей вірити в Нього, як же і самі вірили. І безсумнівним є, що лику святих по умертвленні причетними бути сподобилися. Імена ж їхні такі: перший — Мелхіор, старий і сивий, волосся на голові і бороду мав довгу, він приніс золото Цареві і Владиці. Другий — Гаспар, молодий і безбородий, з лиця червоний, він приніс ладан Богові очоловіченому. Третій — Валтасар, смаглявий лицем, зовсім бородатий, він миро приніс Сину чоловічому смертному. Тіла їхні по багатьох літах перенесені були спершу в Константинополь, тоді в Медіолан, потім в Коаонію, на Честь Христа, Бога Воплоченого. Йому ж із тою, що народила Його, від нас хай буде слава навіки. Амінь.

Переклав Валерій Шевчук

Чи хтось собі не думав, що Христос мав прийти в світ не як немовля, а як дорослий, за пророцтвом Давида про пришестя Месії, що наперед говорив: «І він, як наречений, виходячи з оселі своєї [тобто: з утроби Пречистої Діви], возрадується, мов герой, що пройшов шлях». І тому ангел говорить: «Знайдете немовля», а не героя. Але коли розглянемо дитинство Христове, иншу цього причину знайдемо. Як же Різдво Його не однакове з народженням людським, дивне і знову природне, так і дитинство його дивне і не подібне на инших дітей. Всі немовлята, що у світі народжуються, є немічні і несвідомі, не мають в собі сили ані нічого не вміють, поки через немалий час, коли підростуть, сила і розум в них почнуть виявлятися і з ними підростати. А це новонароджене Немовля, Господь наш Ісус Христос, і з силою, і з розумом народилося. І через те ангел як про єдине в світі, ніколи ж не бачене чудо говорить про таке немовля, що народжується і з силою непереможною, і з премудрістю немислимою. Настільки непереможна його міць і сила, що про неї в нинішній празник не промовчала Церква з пророком Ісаєю, співаючи: «Бог сильний Владика, князь світу». І десь приповідається: «З кігтів пізнається лев, лев з коліна Юдового Христос з молодих кігтів пізнається, що Господь міцний і сильний, Господь сильний в боротьбі». Подивімось, яка велика новонародженого немовляти міцність і сила: ледве почала про Різдво його надходити вістка, а вже Ірод збентежився і весь Ізраїль з ним. Ще не говорить отроча, а вже настрашив тих, що нарекли імена свої на землі. Ще в пеленах, а вже озброєних нажахав катів. Ще в яслах, а вже потряс того, хто на царському сидить престолі.

Оповідає хтось із досвідчених лікарів, що властиве є тим, хто має бути у світі великим, іменитим і славним, чи якимось царем, чи хоробрим воїном, — тим [каже] властиво з молодих нігтів свою майбутню силу і діянь знамення показувати. І каже: «Ненароджений ще був Периклес Олімпій, а вже греків настрашив сонними привидами, Олександр ще не народився, а всі вже Амонієвим сином і царства князем називали його . 1 в иншому місці розповідається, що коли Мідас, цар фригійський, був малим хлопцем, мурашки зерна пшениці, коли він спав, в уста йому приносили і вкладали, прознаменуючи йому незчисленне багатство. Ось і наш Цар і Владика — народжене нині немовля — у дитинстві Своєму майбутніх Своїх сил і діянь очевидні знамення являє, тих майбутніх багатств для тих, хто любить Його, приготованих, показує знамення, коли золото, ладан і миро з країв далеких приношення Собі влаштовує. Вони мали бути майбутнього торжества Його над смертю і дияволом перемогою, і над всецілим пеклом нині являє знамення, коли Іродом і всім Єрусалимом потрясає. Вони є над видимим і невидимим світом знаком майбутньої за людськістю владою, про неї ж у свій час говорить: «Дасться мені всіляка влада на Небесах і на землі». Очевидне знамення являє, коли Різдву своєму ангелів, і пастирів-служителів, і східних царів поклонниками робить, за пророцтвом Давидовим: «Перед ним припадуть всі царі земні». Це-бо сповнилося вже його пророцтво, коли як Цар царствуючих трьох царів земних поклонінням і дарами вшанований. Краще Іпонійської церкви глава мовить: «Це є знамення Різдва Твого, Господи Ісусе. Навіть хвилі морські підстеляться під ноги перед тим, як по морі сходитимеш; навіть сонце змеркне перед тим, коли умиратимеш; земля, коли вставатимеш з гробу, сотрясеться; Небо Тобі зійде, відчиниться. Перш ніж це та инше здійсниш, ще на руках матері носишся, а вже Господом всього світу пізнаєшся. Ось новонародженого немовляти Господа нашого Ісуса Христа міцність і сила, що в своєму ще дитинстві міцним Владикою очевидно виявляється. Справді, «сила Божа в немочі здійснюється», в малих-бо і немічних членах немовляти видно великого Ісуса Христа Силу, її виявляє Церква, коли народженого Господа агнцеві уподібнює, і ягням називає, і в акафісті про поклін пастирів читаємо: «Бачать Його як агнця непорочного, що в лоні Маріїному упасся, їй же, співаючи, кажуть: «Радуйся, Агнця і Пастиря Мати». Тут і уподіблений Агнцеві, і названий Агнцем народжений від Діви Христос. Але яка в Агнці міць? Яка сила? Сила воістину нездоланна, яку ж видно з цього. Побачив колись Іван Богослов в Откровенні своєму різних звірів, змій, що виходили з місць різних, з моря, безодні і пустелі, — з багатьма страшними головами і пащами відкритими, смертоносної отрути сповнені, їх же лише навіть бачити було вельми страшно. Вони всі наступають на одного Агнця, як же каже Писання: «Ці з Агнцем боротьбу вчинять».

Дивлячись на ту боротьбу зміїв і звірів тих з Агнцем, сподівався би хтось, що якийсь один із найгірших звірів, зразу Агнця схопивши, розірве, а більшим звірам не буде й з ким там братися. Але бачиш Агнцеву силу, як міцно став проти них, що всій тих звірів силі раптом упасти і в порох вселитися чинить, як же пишеться: «Агнець переміг їх», бо Господь Господом є і Царем царів є. О воістину велика то Агнцева сила. Через Агнця того знаменується син Божий. Через зміїв же і звірів — біси та їхні слуги. Тут річ, розмірковування достойна: нащо ангел, показуючи тут боротьбу Сина Божого з Його ворогами, не назвав Його справжнім іменем, з Небес в час Благовіщення до Пречистої Діви принесеним і при обрізанні даним? Чому не сказав: «Ці з Ісусом Христом, а не з Агнцем боротьбу затіяли». Справді задля того, що Він у Різдві Своїм, не чекаючи наречення імени Собі, перемагає ворогів Своїх. Ще, як агнець, на сіні спочиває, а вже мислених зміїв, звірів ламає, як тростину, розбиває, як посуд глиняний. Добре написано в Пророцтві: «Назви Ім’я йому: скоро захопи, марно відкинь. Швидше ніж розуміти почне хлопча прикликати отця. чи матір, прийме силу Дамаскову і полон Самарійський». Не чекає цей новонароджений Агнець, поки стане левом і скажеться про нього: «Ось переміг лев з коліна Юдового». Не терпить це немовля, поки виросте в міць як повнолітній, не чекає це отроча, поки юні його члени приймуть силу, як Самсон. Але швидше ніж починає ссати груди матері Своєї, ворогів Своїх перемагає. Швидше ніж довідається ім’я Своє чи Пречистої Матері Своєї устами навчиться називати, імена недостойних з книг тварин знищує. Перед тим навіть, коли в чоловічу почне входити силу, сильних із престолів скидає. Агнець переміг їх, бо Владика владик і Цар царів є. Се Агнця нашого міць, це божественного немовляти непереможна сила, з нею ж народився.

Рождається ж разом і з розумом, мав-бо в дитинстві своєму міць і силу, мав водночас і розум. Великий Господь наш, і велика міць Його, і розуму Його нема меж. Якому ж іще немовляті, як цьому Обоженому, належать слова написані: «Більше старих розуміє». Немовлята, здебільшого, народившись, нічого ж не розуміють аж до часу віку свого, і поки ростуть — навчання потребують, щоби могли щось зрозуміти. Це ж немовля божественне, що було перед Різдвом Своїм самою Премудрістю, ось і в Різдві Своєму є глибиною Премудрости і Розуму Божого. Літами дитина, премудрістю ж Предвічний. Немовля — і старий днями. Хлопець, а разом і Отець нам роджається. Каже нині в Різдво Його Ісая-пророк: «Отець будучого віку». То іменування «Отець» не дитині, але мужеві пасує. І ніхто ж грудне дитя отцем ніколи не назве. Проте пророк народженого Христа Отцем без вагання називає. Для чого? Щоб показати, що в обожествленому тому немовляті той же є розум, та ж премудрість, що і в Отці, старому днями. Як же-бо якийсь премудрий отець зі своїми дітьми, так це небесне, від Пречистої Богородиці народжене немовля з нами діє. І в цьому знаменні виявляється, що народився нам днесь Спас, бо в дитинстві своєму як Отець наш явився. Як же нам є Отцем? Розуміємо: народившись Сам, зразу і нас від смерти на життя народжує, не инакше, як же євангельський отець блудного сина, що був мертвим і ожив. Той отець, щоб відродити до життя мертвого свого сина, кинувся на шию йому і обцілував його. Батьківське ж цілування було для сина знаком прощення гріхів, що були причиною душевної його смерти: через гріх-бо смерть входить. Через гріх же, як причину смерти, що був прощенням віднятий, знову ожив мертвий. Як же після минання ночі настає день, так, коли забрати похмуру гріховну смерть, засіяє благодать Божа, що є душі життям. Але так є насправді, що Христос, Спас наш, у Різдві Своєму цілував нас. Бо нас, що померли гріхами, відродив до життя благодаті Своєї, і тому є нам отцем премудрим у Своєму дитинстві. А як Христос, Спас наш, у Різдві Своєму цілував нас, дивимося з Писання Божественного. У Пісні Пісень якась боголюбива особа таким до Бога береться бажанням: «Хай цілує мене з цілування уст Своїх». Чи хочемо довідатися, хто є той, хто бажає Божого цілування? Чуємо Амвросія святого, який каже, що природа наша, тіло наше хочуть до такої прийти через Воплочення Сина Божого з Богом любови і приязні, щоби могти з Ним як друг з другом лицем до лиця поглянути і уста в уста цілуватися цілуванням святим. Це учитель той каже: «Розуміймо плоть ту, що в Адамі зміїною омочена була отрутою і гнила смородом переступу, — нона, з багатьох пророцтв довідавшись, що прийде Бог і підступ зміїний стрясе, Духа Святого проллє благодать, молиться, кажучи: «Хай цілує мене з цілування уст Своїх». Святий І. Золотоустий в образі Церкви, з народів складеної, говорить: «Я ж, що з народів, Церква, не так хочу, щоб через Мойсея, й Ісаю, і Єремію, і инших пророків до мене говорив, як же хочу, щоб Сам розмовляв зі мною. Сам-бо хай прийде, і заговорю з Ним устами в уста, Сам хай прийде і хай цілує мене цілуванням уст Своїх». Чую Єремію, що про Нього говорить: «Невипробуване Його серце, і хто Його пізнає. Самого-бо бажаю, хай прийде і цілує мене цілуванням уст Своїх». Чую Амоса, що про Нього каже: «Це муж стоїть на стіні Адамаській, і Адамас в руці Його. Але я самого Його шукаю, щоб прийшов і поцілував мене цілуванням уст Своїх» (Доти Золотоустий). Із цих слів учитель святий очевидно показує, що Боже з єством нашим цілування є Воплочення Сина Божого. Як же бо в цілуванні уста до уст прикладаються, так у Воплоченні Спасителевому єство Боже до єства людського прикладається і з’єднується. Так-бо Христос, Спас наш, у Різдві Своєму, як Отець, цілує нас, про що передрік Давид: «Правда і мир поцілувалися». Тут же Євтимій, тлумач, під правдою розуміє єство Боже: один-бо Бог суддя є праведний. Через світ же єство людське в Христі і заради подібної і природної йому покірности. Ті-бо, говориться, обидві природи взаємно цілувалися, через те що велике взаємне в Христі мають єднання, однодумство і згоду.

Відомим же є і те, що тим цілуванням Христос, Спас наш, у Різдві Своєму відродив нас зі смерти гріховної на життя благодаті божественної. У книгах царських читаємо: «Коли жінка-шунамітянка просила Єлисея-пророка, що на горі кармельській перебував, щоби пішов у дім її воскресити померлого її сина, пророк не ішов зразу сам, а послав спершу Ґехазі, слугу свого, із жезлом своїм, щоби поклав його на лице дитині, — але не було голосу ні слуху. Коли прийшов же сам пророк до померлого, поклав уста свої на уста його і дихнув у нього — і відкрив хлопець очі свої». Дивись, як мертвому хлопцеві далося життя? Прикладанням уст пророчих до уст його, як же буває в цілуванні. І справді цілування там було, де ж уста пророчі до уст хлопця прикладалися. І цілуванням тим воскрес мервий. Прообразом то було Христового Воплочення: смерть увійшла гріхом у світ, викрала першого хлопця Адама, що заледве жити почав. Жінка, природа людська, надокучає Богові: «Господи, схили Небеса і зійди, яви лице Своє, прийди і спаси нас». Господь Бог не зразу Сам ішов: як Єлисей слугу свого, послав рабів своїх — пророків із жезлом Закону, щоби поклали те на хлопця — на плем’я Адамове. Не встав отрок — люди сиділи у пітьмі і тіні смертній. Коли ж сам Господь прийшов у Воплоченні Своєму, як же мовиться, уста божества Свого до уст людства приклав і цілував нас цілуванням уст Своїх. Зразу встав отрок, воскрес мертвий, Адам обновився, Єва звільнилися, смерть умертвилася, а ми ожили. Зі смерти до життя відродилися в Різдві Христовому. Подібно це є на повість давню: друг один добрий, бачачи любого свого друга, враженого від ворога мечем отрутоносним, турбується належно, як би його зцілити від смертної рани. І ось говорять йому лікарі, що та рана є неізцілима: меч-бо, отрутою напоєний, не лише вразив плоть, рану велику зробив, але і тою ж отрутою пошкодив тіло, і всіляко смерть загрожує другові його, хіба якщо б хтось його своїм викупив здоров’ям ось так: якби приклав уста свої до рани його і виссав би з рани отруту. «Друг би твій легко прийняв зцілення, — казали, — але той, хто виссе отруту з рани, помре у будь-якому разі». Те почувши, справжній друголюбець, хоч йому і власне життя не було гірким, проте, люблячи друга більше себе самого і його здоров’я бажаючи понад своє життя, тим сказаним чином — прикладанням уст своїх до рани — виссав отруту, полікував друга, своєю смертю приятелеве викупив здоров’я. Подібно і Господь Бог наш зробив з нами, зраненими від пекельного ратника отрутоносним гріха мечем. Ніхто ж не міг нас зцілити від рани і вибавити від смерти, смертної спершу від нас не завдавши собі шкоди. Не було ось досконалого лікаря, поки сам Він, Превишній, сидячи на херувимах, душам і тілам досконалий Лікар і Творець, уста Свої, тобто Сина Свого, — як же Дух Святий у Писанні називається Отчим Перстом: «О Персте [каже] Божий, вижену бісів», так Бог Син іменується Отчими устами, за писаним: «Духом уст Його вся сила їх», — ті, кажу, уста Свої — Господь Бог Сина Свого любого — через любов до роду людського приклав до рани природи нашої. Так полюбив Бог світ, що Сина Свого єдинородного дав. Який, говорю, Бог Син, з’єднавшись зі зраненим єством нашим, витягнув на Себе отруту ту гріховну. Взявши гріхи світу, той гріх наш поніс. І оздоровив нас, Своє за нас поклав здоров’я. Ось нас цілуванням Своїм, тобто Втіленням, відродив до життя благодаті і тому у Своєму дитинстві Спасом нам, Отцем нашим премудрим, і Лікарем досвідченим, і Другом люб’язним виявився. Ось дивимося, яке дитинство Христове, як із силою непереможною і з премудрістю незбагненною народжується. І добре ангел пастирям на знак Приходу в світ Спасителя називає немовля, немовля ж не звичайне і не подібне народженням до инших немовлят. Немовля міцне й розумне, хлоп’я сильне і премудре — це вам знамення, знайдете немовля, а немовля сповите, бо і пелени немовляти того таїнств сповнені. Каже Амвросій святий: «Сповивається [Христос] пеленами, щоб ти від верет смертних звільнився». Це пелен Христових таїнство, щоб грубих тлінних верет, що в них же смерть нас одягне, ми позбулися. Прислухаймося з цікавістю до слів Амвросієвих, чому не каже верети одної, але «верет позбудешся». Думаю, що мав на гадці Адамові верети: той-бо своєму прогрішенню дві верети мав — листяну і шкіряну. Листяну у Раю, яку сам собі зробив, зшивши листя смоковиці, і зробив собі оперезання. Шкіряну ж поза Раєм: коли зробив Бог Адамові і жінці його ризи шкіряні і одягнув їх. Обидві ті верети смертними були, бо і листя те було з дерева, що принесло людині смерть, — смоковне-бо дерево дехто з вчителів вважає тим, що з нього ж Адаму куштувати заборонено було. І шкіра була зі звіра чи худоби вбитої. Аистяна-бо верета знаменувала Адамовий непослух, через нього відпав від Бога, як лист із дерева. Шкіряна ж — знаменням була плотолюб’я і похоті безсловесної. Христос-бо, новий Адам, пеленами сповився, щоб з обох верет непослуху, каже, і безсловесних бажань звільнити людину. Бо святі його пелени і послух, і чистоту собою тайно утворюють. Утворюють послух, як же виявляє вищезгаданий учитель Амвросій, кажучи таке: «Дивись таїнства з утроби дівочої: той же і раб вийшов, і Господь. Раб, щоб трудитись, бо підперезаний пеленами, — до служіння підперезується. Господь же, щоб володіти: добра робота, що здобуває ім’я понад всіляке Ім’я. Те, що серед инших безчестям є, це в Христі є славою. Зрозумій слова ці: «підперезуючись пеленами — до служіння підперезується». Це послух Христовий в пеленах виявлено — працюй-бо і служи, послушником будь. Підперезувати ж себе послушникові годиться, за велінням одного в Євангелії пана: «Приготуй мені вечерю і, підперезавшись, служи мені». І Господь наш, взявши на Себе чин послушника, говорить: «Не прийшов, щоб служили мені, але щоб послужити їм». Підперезується пеленами, щоб служити нам за євангельським словом. «Амінь кажу вам, бо підпережеться і посадить їх, і, минувши, послужить їм. Служінням вже тим Своїм послужницьким зцілює непослух Адамовий. Старий Адам неслухняний був, Новий же послушливий аж до смерти. І так пеленами послуху Христового звільняться верети Адамового непослуху. А щодо чистоти, то і її в пеленах Господніх таємно утворену побачимо, якщо розглянемо, чому старий Адам шкіряним одягом покритий був, Новий же — лляними [що є достовірним] пеленами, на те завчасу Пречистою Богородицею приготованими. Трапляється часто в людях таке, що зовнішнй одяг внутрішній думці і звичаю відповідає. І через зовнішній одяг внутрішня людина на видноту виходить. Гордий Ірод у нарочитий день одягнувся в одяг царський. Той одяг хіба не відповідав його внутрішній зарозумілості? Відповідав справді, Писання говорить: «Сядь на судищі перед народом, з гордістю говорячи до них». Через гордий зовні одяг внутрішня гордість виходить назовні. Смиренна і богобоязлива цариця Естер в потрібний колись час також вбралася в царські шати, проте не з гордости, але з примусу, що виходив з роду жидівського. Було після трьох днів, коли перестала молитися: скинула ризи сумні й одяглася в ризи світлі. Ті її ризи чи не відповідали її світлій душі з добрим же і чистим наміром? Відповідали насправді, Писання говорить: «Будь гарна на вигляд, призиваючи Всевидця Бога і Спасителя». Зовнішня краса тілесна внутрішній душевній відповідає. Згадаймо ж Адама: Адам у Раю, згрішивши, став з людини звіром диким. Звір, бо викрав плід заборонений; дикий же, бо зразу почав втікати і ховатися, ніби звір у пустелі. Такому-бо його звірячому норову пасувала й одежа звіряча — шкіряна, щоб внутрішній звичай зовнішньому одягові, зовнішній ж одяг внутрішньому звичаю відповідав. Розуміння те є святого Григорія Ниського, що говорить таке: «Ті, що зовні шкіри звірячі використовують, зсередини звірячим норовом душу псують». Це бачимо, чому Адам старий в шкіряну верету вбраний був. Чому ж новий Адам — Христос — лляними повиваєтсья пеленами? Льон в Писанні Святому, за свідченням Григорія та Ісидора, чистоти є знаменням, тому й одяг у старому Завіті священичий з льону був зроблений на образ чистого і непорочного їхнього служіння, що і блаженний Єронім підтверджує, кажучи: «Коли готуємося до одягання Христового, одяг шкіряний відкладаємо, тоді одягнемося в одяг лляний, що нічого в собі нечистого не має, але весь чистий. Це лляний одяг в образ чистоти покладений. Христос же, Спас наш, настільки чистий є! Неповинний руками і чистий серцем, гріха не вчинив, і омани не знайдеш в устах його. Настільки чистий, що і найчистіші, і найсвітліші небесні зорі перед Його чистотою пригасають, за написаним: «зорі нечистими є перед Ним. Такому-бо Пречистому від Пречистої Діви народженому немовляті не шкіряний звірячий одяг, але чистий льон, білі пелени служать. Щоб одне з другим, внутрішня чистота із зовнішньою, зовнішня із внутрішньою узгоджувалися. Але це не остання причина, чому Адам шкірою, Христос же лляними пеленами покривається: шкіра з плоттю настільки близьке має з’єднання, що не може бути ближчим їй ніщо. І ось міцніше шкіра плоті тримається, що чи не насильно обдирати її треба. Льон же не знає ніякої плоті, сам в собі є і не має такого з плоттю єднання, щоб насильно обдирати його від неї. Це-бо кінець причини тої, чому Адам в шкірі, а Христос у льоні. Тілесний Адам плоть від плоті своєї так любив, що в найгіршому випадку — в прогніванні Бога — не хотів її позбутися, але разом з нею, як шкіра з тілом, прогнівав Творця. Через те його як того, що по-плотськи мудрує, шкіряними вбрано веретами. Христос же, плоть носячи, явився, але вище був всілякої плоті — Сам чистоти джерело. Через те лляними пеленами, що ніякого з тілом єднання не знали, повився і ними звільнився від верети шкіряної тілолюбства і безсловесної похоті. Подивімося на пелен Христових таїнства. Ті-бо пелени пластирами є на гріховні наші рани, вони обтирають сльози з очей наших, вони нас в ближче з Богом єднання і в любов зв’язують нерозлучно. Ще ж і ясла, в них же немовля сповите лежало, були не без таїнств — чуємо Теодорита, що каже: «Дивись на убогого перебування, Того, що збагачує Небо. Бачиш ясла Того, Хто сидить на херувимах, Того бачиш убогість внизу, розглядаючи багатство Його вгорі. Зубожів Бог багатий в милості, щоб ми убогістю Його збагатилися. І через те в яслах поклався Цар небесний, щоб навчилися ми від Нього добровільної убогости і смирення». Святий же Кипріян говорить: «Тому в яслах кладеться, щоб ми життя тваринне змінили, не сіном [насолодою], але небесним хлібом живилися». І знову Теодорит: «В яслах кладеться Боже Слово, щоб словесні і безсловесні [праведні тобто і грішні] вільно і безборонно причащалися спасенною їжею».

Це є таїнства Господніх Ясел і це є певне Спасителевого в світ приходу знамення, від ангела пастирям сказане, — немовля сповите, що лежить у яслах. І воістину знамення велике, великих-бо таїнств, як же чуємо, сповнене.

Хай буде ж народженому задля нас, обожествленому тому немовляті честь, дяка і поклоніння від всього живого. І тій, що народила його, — Пречистій і Преблагословенній Діві Марії — слава і хвала від всіх родів навіки. Амінь.

Переклав п. Валерій Шевчук

Святитель Димитрій (Туптало), Житія святих

Зауваги та загальний переклад Валерій Шевчук

Мій Улюблений, що Його вподобав». Йому Слава і Держава навіки-віків. Амінь.

Святитель Димитрій (Туптало), Житія святих

Зауваги та загальний переклад Валерій Шевчук

Забиття Святого Бориса

«- Не буде невинним лихий, – каже пророк, – а нащадок праведних захований буде». Так-бо було смертним у давнині. Володимир, син Святославів, а внук-бо Ігоря Рюриковича, просвітив святим хрещенням усю Руську землю. Цей Володимир мав дванадцять синів не від однієї жони, але від різних матерів. Із них найстарший син Вишеслав, за ним – Ізяслав, третій – Святополк, котрий убивство зле замислив. Його мати раніше була черницею, грекиня вона, а розстриг її брат Володимира Ярополк через красу її і зачав від неї цього Святополка. Володимир же, поганин іще, убив Ярополка, пойняв жону його, що була вже не порожня, а від неї народився окаянний Святополк. Був-бо він од двох батьків, братів, тим не любив його [Володимир, бо не від нього був. А від Рогніди] мав він [чотири сини]: Ізяслава і Мстислава, Ярослава і Всеволода, а від іншої Святослава. Від болгарині ж – Бориса та Гліба. І посадив їх на князювання в городах: сього окаянного Святополка в Пінську посадив, а Ярослава в Новгороді, а Бориса – в Ростові, а Гліба – в Муромі, інших же по всіх городах.

Минуло при Володимирі після святого хрещення літ двадцять, і впав він у люту недугу; в той час Борис із Ростова прийшов, бо печеніги із раттю ішли на Русь. Був у великій печалі Володимир, оскільки не міг піти супроти печенігів. Тож прикликав блаженного Бориса, йому-бо в хрещенні ім’я було дане Роман, передав йому багатьох воїв і послав супроти печенігів. Борис же з радістю піднявся й пішов, але не знайшов супостатів своїх і повернувся назад. І тут вісник прибув і сповістив йому про отчу смерть і як Святополк потаїв оту смерть. Уночі він вийняв поміст на Берестові, загорнув [труп] у килим і звісив додолу, по тому взяв у сінях і поставив у церкві святої Богородиці – се отак учинив. Почувши про се, Борис почав тілом утерпати і залився слізьми, умиленно кажучи:

- Горе мені, отче і господине мій, до кого прийду і на кого мені дивитися? Горе мені, батьку, очей моїх сяяння і зоря лиця твого! Браздо юності моєї, керівниче нерозуму мого, від кого ще я насичуся ученням та розумом! Горе мені, горе мені, що не було тут мене, світе мій, таж-бо поніс би я сам чесне тіло твоє, поховав би і в гробові поклав! Я ж бо не ніс красоти мужства тіла твого, не сподобився-бо цілувати добро літних сивин твоїх, але, о блаженний! пом’яни мене в упокої твоїм! Серце горить, душа мені помислітити і не знаю, до кого звернутися, чи до кого гірку сю печаль простерти. Чи до брата, який став на батьковому місці? Але він до зваб світу сього прихилився і про вбивство моє мислить. Таж коли мене вб’є, мучеником буду Богові мойому – я не противлюся! Недаремно пишеться: Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать». Апостол-бо рече: «Як хто скаже; я Бога люблю, та ненавидить брата свого той не правдомовець». І попри боязнь, в любові немає досконалішого, як любити – відкину нині страх і піду до мого брата і скажу. «Будь мені батьком, ти старший од мене брат».

Отак думаючи, пішов до брата свого, І так він собі міркував; «Чи бачу я меншого брата Гліба лице?»

І так ще він казав:

- Воля твоя хай буде, Господи мій. Це я так собі мислю в серці, що коли піду в дім батька мого, то численні язики змінять мій розум, щоб прогнати брата мого й озлобити, як учинив був батько мій перед святим хрещенням заради слави княження в сьому світі, а се все гірше від павутини, бо все мимо йде, як маю йти, а після відходу мого зі світу сього, як-бо відроджуся тоді, яким мені має бути одвіт, де сховаю гріхів своїх мнозтво, що їх надбали брати батька мого і батько мій – де ж бо їхнє життя і слава сього світу, срібло й золото, багатоцінні ризи, вино й медове, і їжа чесна, і бистрії коні, і домове красні та великії, і багато добра, і данини часті і безчисленнії гордіння про боярів – уже все з ним, начебто нічого не було, все-бо з ним зникло і немає від маєтків помочі, ні від безлічі рабів, ні від слави світу сього. Тим-то і Соломон все пройшов, усе побачив, усе збирав і стягав і, роздивившись усе, сказав: «Все марнота і розрух, і зваба в світі сім є, тільки від добрих справ поміч, від добро-вір’я і від неблазенної любові».

Пішов по дорозі, мислячи про красу доброродства свого, і сльозами весь заливався, хотів стриматися, а не міг, і всі, його бачачи, також слізно плакали кожен у душі своїй і стогнали від горісті тодішньої. Хто-бо не заплаче за тієї смерті пагубної, був-бо образ смутний блаженного і побито серце йому, був-бо жалісливий, правдивий і щедрий, тихий і покірливий, смиренний, милостивий і милосердий.

Се блаженний Борис мислив і каже:

- Бачу брата мойого, злії люди понуждають його, щоб убив мене, а коли кров мою проллє, мученик буду Господові мойому, а дух мій прийме Владика. Отож, забувши смертну тугу, тішуся словами блаженними, що погубить Господь, каже, душу свою задля мене і моїх слів, віднайде її в житті вічнім, збереже її, і піде вона радісним серцем, кажучи: «Не зважай на мене, милостивий Господи, що покладаюся на Тебе, але спаси душу мою задля Твого милосердя, а не задля діл моїх – лихі вони є!»

Святополк же, сівши в Києві після батька, закликав киян, одарив усіх і послав посла до Бориса, щоб лестиво мовив:

- Брате, любов хочу з тобою мати, і не правду кажуть, що хочу послати тебе за батьком.

Прийшов уночі до Вишгорода, таємно закликав Путша і вишгородців і рече до них:

- Скажіть мені істинно, чи маєте до мене приязнь?

Путша рече:

- Всі можемо голови свої покласти за тебе.

Диявол же побачив, що Борис усю надію на Бога поклав, почав до вбивства блаженного нахиляти. І як раніше Каїн на Авеля-брата [1], так і окаянного Святополка вмовив, наділивши думкою побити наслідників свого батька, а самому взяти владу єдиному в усіх городах руських. Тоді проклятий Святополк закликав до себе в радники на все зло вишгородців. Розтулив скверні вуста свої Путшиним чадам:

- Коли обіцялися свої голови покласти, йдіте туди, де брата мого знайдете Бориса, убийте його.

Вони відповіли:

- Так учинимо!

Про таких пророк каже: «Швидкі їхні ноги, щоб кров проливати, руїни і злидні на їхніх дорогах».

Блаженний-бо Борис поставив на Альті [2] шатра. Кажуть йому бояри:

Піди сядь у Києві на отчому столі, се-бо вої всі з тобою є! Борис до них каже:

Не підійму руки на старшого від мене брата, бо його я маю собі за батька.

Це почувши, вої розійшлися від нього. Залишився тільки Борис зі своїми отроками [3]. Був день суботній, був він у тузі-печалі, вельми засумований серцем. Зайшов у своє шатро, плакав, жалісний глас випускавши:

- Сліз моїх не зневаж, Владико, адже я на Тебе уповаю, адже я з Твоїми рабами прийму участь і жеребок з усіма святими Твоїми, адже Ти милостивий і щирий є; згадую я-бо мучення і страсті святого В’ячеслава [4] від брата, що вбитий був, і як убив був святих варварів своїх батько. І слово спом’яну мудрого Соломона: «У вічній пам’яті праведний буде, надію складає на Господа!»

На те слово вельми зрадів, а настав вечір, повелів вечерню співати, а сам почав зі сльозами молитви творити з частими зітханнями і зі стогонами численними – по тому ліг спати. І були вві сні його численні думки і печалі міцні, і тяжкі, І страшні: як віддатись на страсть і як відтерпіти і віру тримать, як він щадимий вінець прийме від руки вседержительної.

Прокинувшись зі сну вранці, була-бо неділя, повелів пресвитерові заутреню співати, а сам, озувши ноги свої і умивши лице, почав молитися Господові Богу.

А посланії від Святополка тієї ночі підійшли близько і почули, що блаженний Борис співає заутрені псалми [5] – була-бо вість йому про забиття, і почав співати: «Господи, що се примножилися на мене, тужаться на мене, численні постають на мене» та інші псалми і так до кінця. І почав співати Псалтир: «Бо пси оточили мене… обліг мене натовп злочинців». І таке: «Господи Боже мій, на тебе уповаю: спаси мене». А по тому канон і читання. А закінчивши утреню, почав він молитись, дивлячись на ікону: «Господи Ісусе Христе, що в сьому образі явився на землі і зволив на хресті пригвоздитися і прийняв страсті заради гріхів наших! Сподоби мене, Господи, заради імені Твойого убитим бути!» Тоді почув він тупіт убивць біля шатра і, затрепетавши, почав сльози з очей випускати, мов струмінь. І сказав:

- Слава тобі, Господи, за все, що сподобив із-за заздрості лютої сю прийняти смерть і всепостраждати заради любові до слова Твого. Не захотів я слави княження, ні столу батькового не зволив за апостолом, що каже: «З любові все терпить, всьому віру бере, не шукає своїх». Тим-то, Владико, душа моя в руці Твоїй є, адже не забув закону Твого, адже Тобі, Господи, годі так бути».

Це побачили піп і отрок, що йому служили, господина свого змарнілого і обнятого печалями, і з плачем сказали йому:

- Господине наш любий, якою добротою ти був наповнений, коли заради любові Христової не захотів противитися братові, хоч мав біля себе всіх воїв.

Тоді вони побачили, як мчать до шатра, блискаючи оружжям і оголеними мечами, як скочили і без милості посунули копія окаянний Путша, Татець, Єлович, Ляшко – і так пробито було вельми милостиве тіло блаженного Бориса. Отрок же його Георгій упав на тіло його і сказав:

- Не покину тебе, господине мій любимий, але краса тіла твого прив’ядає, тут і я буду сподоблений життя своє кінчати.

Був-бо він угрин родом, Борис возложив на нього золоту гривну і любив його – тут і його пробили копієм, він вискочив поранений із шатра нашвидку. Так само й Борис – не попали йому в серце. Почали казати вбивці:

- Чого дивимося стоячи. Кінчаймо велене нам!

Се блаженний Борис почув і почав молитися і просити їх, кажучи:

- Брати мої возлюблені. Дайте мені трохи часу Господові моєму помолитися!

Зирнув на небо зі сльозами і, гірко зітхнувши, почав молитися умиленно засмученим серцем:

- Господи, Господи, Боже всемилостивий і премилостивий, слава Тобі, що сподобив мене перейти від зваби життя сього, слава Тобі, прещедрий Живодавче, що сподобив мене єси терпіння святих мучеників; слава Тобі, Владико, Людинолюбче, що сподобив мене прийняти хотіння серця мойого! Слава Тобі, Христе, за велике милосерця, що спрямував ноги мої на путь мирний іти до Тебе неблазенно, тож доглянь із висоти святої Твоєї і побач хворість серця мого, яку я від свого брата прийняв, для Тебе-бо я умертвленний! Господи Боже, знай-бо, Господи мій, знай, що не противився я аж ніяк. Кажу: мав я всіх воїв батька мого зі мною, і всіх улюбленців батька мого, і ніяк я не мислив братові моєму зла; він же, як тільки міг, постав на мене. Коли б мене ворог неважив, перетерпів би я це; коли б ненависник злотворив проти мене, сховався б я од нього, але Ти, Господи, бачиш, тож суди те, що сталося між мною і між братом моїм, і не постав нам, Господи, гріха сього, але прийми душу Ти нашу.

Тоді сам зирнув на тих умиленними очима і зі змарнілим лицем, весь слізьми облившись, сказав:

- Братіє, приступіте і кінчайте службу вашу і хай буде мир господину, братові мойому, і вам, братіє!

Чуючи слова його слізні, не можучи ані слова сказати від страху і печалі лютої, але із зітханням гірким плакали кожен у душі своїй, кажучи: «Горе мені, княже наш любий і дорогий блаженний водителю сліпих. Одежа нагих, старості жезле, вказувателю безсоромним – хто-бо се все виправить! Таж-бо не захотів він слави світу сього і не зволив веселитися з чесними вельможами у князюванні, і не захотів вічності у сьому житті; хто, братіє, не подивується великому твому смиренню, хто не смириться, сього смиренного бачачи і слухаючи!»

А помер преблаженний святий Борис і віддав у руки Божії душу свою місяця липня, у двадцять четвертий день, на пам’ять святої мучениці Христини, Побито тоді ж отроків багато. З Георгія ж не могли зняти гривни, тож відсікли голову і відкинули вбік, через що пізніше не могли пізнати тіла його. Блаженного ж Бориса загорнули в шатро і повезли на колісниці, а коли були в бору, почав він підіймати святу голову свою. Про се Святополкові сторожа повідомила, він же послав два варяги, і пробили вони мечем його серце: так він помер і взяв незв’ядний вінець; тіло його святе принесли до Вишгорода і поховали в церкві святого Василія в землі.

Забиття святого Гліба

І на сьому не полишив убивства окаянний Святополк, але на більше скаженство почав поставати і, бачачи здійснене бажання і уже не згадуючи лихого вбивства, і нітрохи до покаяння не схилився, бо сатана його підбивав, щоб ще гірше содіяти і ще більше вбивство. Мислив-бо у собі окаянний:

- Що вчиню, коли полишу вбивство двох, зло мені буде! Почувши про це, брати мої гірше над се мені учинять, і як там не буде, а проженуть мене і відчужуся від престола батька мого, на жалість мою земля з’їсть мене і огуда упаде на мене, а князівство моє візьме інший і в дворах моїх не буде живучого. Коли його Господь возлюбив, а я вбив, до хвороби виразку приклавши, прикладу отож беззаконня до беззаконня, адже гріх матері моєї не залишить мене і з праведними не напишуся.

І в розум поклав лиху раду диявол.

Послав [Святополк] по блаженного Гліба, сказавши:

Прийди швидко, батько кличе тебе – не здоровиться вельми. Гліб же, не гаючись, з малою дружиною на конях пішов і приїхав на Волгу, до гирла Тьми [6], і в рові схитнувся під ним кінь і трохи наломав йому ногу. Звідтіля до Смоленська пішов і став на Смядині, яку бачимо від Смоленська єдину. В той час вістка Ярославові надійшла про отчу смерть і про брата. Послав Ярослав до Гліба і каже:

Не ходи, брате, батько тобі вмер, а брата від Святополка вбито. Почувши це, Гліб закричав плачем гірким та смутною любов’ю, проказуючи:

- Горе мені, Господи, горе мені, про двох я плачу і стогну, про двох, жалкуючи, тужу; горе мені, плачу по батькові, ридаю також і вельми, відчаюючись, по тобі, брате Борисе, як ти був без милосердя прободжений і як смерті був відданий від свойого брата, а не від ворога. Ліпше мені з тобою, брате, вмерти, аніж про тебе знати, що позбавлений ти життя. Я гадав бачити твоє янгольське лице, а се вже туга наспіла до мене люта. О брате, господине, нині що я учиню, позбавлений твоєї доброти й батька многорозумного? О милий господине, брате, коли єси дістав відвагу від Господа, моли про моє знидіння і скорботу. Хай же і я сподоблюся ту ж таки прийняти страсть, і з тобою я житиму, аніж у звабі світу сього бути, – і так він стогнав, І сльозами землю мочив, і з частими зітханнями Бога прикликав.

Тут приспіли раптово послані від Святополка лихії його слуги і лютії зложорстокі звірі, котрі душу мали, яких зустрів у насаді, бувши в гирлі Смядини. Гліб же зрадів душею, сподіваючись од них цілування прийняти, а вони насупилися, а оскільки так само пливли, почали оті лиходії стрибати в насад блаженного, маючи оголені мечі, аж у гребців зі страху із руки весла повипадали. Гліб же збагнув, що це вбити його хотять, зирнув на них умиленними очима, весь сльозами залившись і часто зітхаючи від скорботи сердечної, і з засумованим лицем жалісно видав із себе голос, кажучи:

- Господинове, братіє улюблена, залиште мене, ніякого зла не вчиню. Господинове мої, не ображайте мене – яку вчинив обиду братові мойому і вам? А коли є якась обида, ведіте мене до князя вашого, а до мого господина, брата. Помилуйте мене, юність мою помилуйте, я буду рабом, господинове мої, помилуйте. А ви, господинове, не зітніте мене невирослого – не споживете колосу недозрілого, а молоко: беззлісної не ріжте лози молодої, доброплідної – молю я вас і схиляюся перед вами. Звістіте мені, яке вам учинив я зло? Хай же не жалітимуся на вас, невже ви кров мою пролити хочете, адже в руках я ваших, братіє!

Вони ж бо, немилосерднії лиходії, жодного слова не постидилися, але, мов лютії звірі, схопили його. Блаженний почав казати таке:

Спасися, батьку, господине Василю, спасися, мати, госпоже моя, спасися, брате Борисе, старійшино юності моєї, спасися, брате-приспішнику Ярославе, спасися ти, брате Святополче, спасітеся й ви, братіє і дружино, всі спасітеся, уже-бо не буду вас у житті своєму видіти, оскільки розлучаюся із вами з нужди, – і, кажучи це, плакав. – Василей, Василей, батьку мій, прихили вухо своє, почуй голос мій і подивись, що лучилося чадові твоєму, як без вини заколюють його, почуй, небо, утям, земле, і ти, брате Борисе, почуй голос мій. Батька мого Василя прикликаю – не почує, ні ти мене не почуєш – уздри скорботу серця мого і рану душі моєї, побач із течивом сліз моїх, наче ріку. Ніхто мені не допоможе, але ти мене пом’яни і помолися про мене Христу-Богові. І почав, уклякнувши, молитися, кажучи:

Прещедрий Господи, премилостиво сліз моїх не неваж, але умилися на моє знидіння й уздри розжалібнення серця мого – вже-бо заколюють мене, не знаю, хто радив, чи за яку обиду, й не тямлю – ти знаєш, Господи мій! Господи, ти апостолам своїм сказав: «Коли за ім’я моє озлобляться на вас і зраджені будете разом із друзями, і брат брата на смерть віддасть і умертвлять вас імені мого заради». І ще таке: «І не лякайтеся тих, – каже, – хто тіло вбиває. Уздри, Господи, і суди се, бо душа моя перед тобою, Господи, в руки твої піддаюся і тебе славлю з Отцем, і Сином, і Святим Духом».

Тоді зирнув на них умиленно і притишеним голосом сказав:

- Братіє, вже починайте, робіте, для чого послані були!

Тоді окаянний Горясір велів зарізати його, повар же Глібовий на ім’я Торчин заколов блаженного Гліба, ніби незлобиве ягня, – місяця вересня в п’ятий день, у понеділок, на пам’ять святого пророка Захарія, і принесено Господові чесну жертву, і ввійшов у небесні обителі до Бога, і уздрів любого свого брата, й дістав небесного вінця, якого бажав, і зрадів радістю, що дістав се од Бога. Окаянні ж убивці повернулися, прийшли й повідали Святополкові, що сотворили велене ним. Він же возвеселився серцем, і збулося сказане пророком Давидом: «Чого хвалишся злом, о могутній?.. Ти зло полюбив над добро, а неправду більш, як правду казати… отож Бог зруйнує назавжди тебе, тебе викине і вирве».

Убитого ж Гліба і схованого на місці опустили поміж двох колод. Господь же не полишає рабів своїх: там, де лежало тіло святого, довгий час інколи стовп було видно вогненний, що горів, ніби свіча, і знову-таки чули янгольське співання, хто мимо проходив і лови чинив чи випасав. Це бачили і чули, але ні в кого не було гадки знайти тіло блаженного Гліба, аж доки Ярослав, рушаючи, з’єднав численних воїв на окаянного братовбивцю Святополка і численні з ним учинив брані. І завжди при сприянні Божому і при святому сприянні перемагав, а окаянний посоромлений тікав. Потім триклятий прийшов із множеством печенігів; Ярослав тоді з’єднав воїв і пішов супроти на Альту й поставив стани на тому місці, де був убитий святий Борис, звів руки до неба і сказав:

- Се кров брата мого волає до Тебе, Владико, як колись Авелева, і Ти відомсти за нього, як братовбивцеві Каїнові. Тож молю Тебе, Господи, хай і сей так само помсту прийме! І, помолившись, сказав: – О брати мої! Хоч тілом звідси пішли, але благодаттю живі, ви, що стоїте перед Господом, молитвою допоможіть мені!

Це сказавши, пішов на супротивника і покрив поле злодійське [7] множістю воїв, і зійшлися вони, коли сонце сходило. І була січа лиха тоді, і сходилися тричі, билися цілий день, а до вечора осилив Ярослав, а той окаянний Святополк побіг, і напав на нього біс і розслабив, аж на коні не мав змоги сидіти, а несли його на носилицях. І прибігли до Берестового з ним. Він же каже:

Тікайте всі, женуться-бо за нами і посилають. І не було спротиву тим, що гнались у слід їхній. І так, лежачи в немочі, схоплювався і казав:

Тікаймо, іще женуть. Ох, горе мені, загину! Тікайте!

І не міг на одному місці терпіти. І побіг у Ляцьку землю, гонений гнівом Божим, і прибіг у пустиню між чехи і ляхи, і тут покінчив лихе життя своє окаянний. І дістав відомсту від Господа, що з’явила послана на нього пагуба, а після смерті вічну взяв муку і так подвійно прогрішив у житті: тут позбувся не тільки княження, але і життя, а там не тільки царства небесного і з янголами пробуття, але й муці та вогню віддався. І є прірва його [8], й досі виходить із неї сморід лихий, що вказує людям: коли хтось, почувши се, учинить так само, то таке осудження прийме, ще й лютіше сього. Так само й Каїн, про помсту не знаючи, єдину дістав рану, а Ламех [9] знав, отже, знаючи про Каїнову покару, з-за того сімдесят [10] помст прийняв – така-бо відомста злотворящим. Так само Іульян-цар, що багато крові пролив святих, дістав був копієм у серце і був пробитий, так само і сей окаянний, уникаючи злострасності, смерть прийняв, і відтоді крамола припинилася на Русі. А Ярослав, узявши всю владу Руської землі, почав про святі тіла розпитувати: як і де покладені були. Про святого Бориса розказали йому, що у Вишгороді його покладено, а про святого Гліба не всі знали, в якому місці його вбито, тільки відали, що поблизу Смоленська вбитий він. І повідали йому (Ярославу), що чували від приходніх ізвідти, як світло бачили і свічі в порожнім місці. Почувши се, послав [Ярослав] на розшуки пресвітерів, аби розізнали про брата. Ішли вони з хрестами, і свічами, і кадилами і, поклавши в насад, взяли й поклали у Вишгороді, де було преблаженного Бориса тіло.

Се ж бо пречудно і дивно стільки літ тіло святого лежало і не вчеплене було звірами, нітрохи не почорніло, як це тіла у мертвих, але світле було, і красне, і ціле, і добрі пахощі мало. Так було збережено страстнотерпцеве тіло, і хоч не знав багато хто, де було покладено святі тілеса, але прославив їх Христос по цілій Руській країні пречисленними чудесами, що сяяли, ніби сонце, сліпих просвічуючи, хворим здоров’я подаючи, кривим – ходіння, глухим – слух; усі недужі, котрі своєю вірою закликали, скоро діставали зцілення – несила виповісти творені святими чудеса. Воістину, цілий світ може сказати, що діються предивні чудеса (більше їх, як піску морського) не тільки тут, де їхні тілеса, але й по всіх країнах всі болісті й недуги відганяють, а тих, що в узах і в темницях, визволяють, і на місцях, де церкви в їхнє наймення поставлені, багато чудес зцілення сотворяється – все те як похвалити не тямимо і не знаємо; може, вами ангела назвуть, що швидко знаходить скорботних; царя чи князя запрошу до вас, а більше, людину просту, що досягає смирення – нині ж бо у вишнє царство поселилися. Воістину, ви царі є царям і князі князям, таж-бо при вашому сприянні князі наші противенців перемагають, вашою поміччю хваляться, ви землі Руської забрала й утвердження землі нашої. Тож сприяйте у своїй Вітчизні так, як і великий святий Дмитрій [11], і не неважте новопросвічених людей, котрі віру стверджують молитвами вашими. О блаженнії! Таж-бо гроби прийняли тіла ваші чесні, як скарб багатоцінний блаженної церкви – в ній-бо покладено було раки [12] ваші святії, що ховають блаженні тіла ваші. Блаженний-бо воістину більше всіх город руський, який має в собі такий скарб, з ним бо не порівняється жоден у світі – воістину Вишгород зветься. Другий – Селунь [13] у Руській землі явився, славний своїм без мзди лікуванням: не тільки наш народ, але й приходні з усіх країн безкоштовно зцілення беруть. Але про блаженних Христових страстотерпців завжди від нас молитва, хай не прийде на нас зло, і всяка пагуба хай не найде на нас, голод же й озлоблення відженеться і від усякого бранного меча хай збавить нас, і від міжусобних ратей і марної смерті, і від усіх гріхів падіння заступіте нас, тих, що уповають до вас, як грішники великі і беззаконні понад міру, але які мають надію на ваші Спасові послані молитви. Владико, Господи, доглянь з небес нас, убогих і надто грішних, дай же нам час покаяння, не погуби нас з беззаконствами нашими. Помилуй нас, ущедри за милістю Своєю і заступи постійними молитвами страстотерпців Твоїх.

Переклад Валерія ШЕВЧУКА

___________________________

Друкується за виданням: Давня українська література. Хрестоматія. (Упорядкування, передмова та коментарі М. М. Сулими. – К., 1992.- С. 204-212).

[1] …Каїн на Авеля-брата… – сини Адама і Єви. Згідно біблійних переказів, Каїн убив Авеля.

[2] Альта – ріка, яка протікає поблизу Переяслава-Хмельницького, що на Київщині.

[3] Отрок – князівський або боярський слуга, що входив до складу молодшої дружини; молодий дружинник.

[4] Вячеслав – йдеться, очевидно, про В’ячеслава Чеського.

[5] Псалми – релігійні пісні, молитви.

[6] В інших списках – Смядини.

[7] В інших варіантах: поле ляцьке, латинське.

[8] В Інших варіантах: є могила його.

[9] Ламех – біблійний персонаж, батько Ноя.

[10] В інших варіантах. «десять помст».

[11] Дмитрій – очевидно, йдеться про великомученика Дмитрія Солунського.

[12] Раки – кам’яні гробниці.

[13] Селунь, Сояунь – нині м. Салоніки в Греції.

Примітки Миколи Сулими