І. Некоректність терміну «антисемітизм» та небезпека його використання в юридичній площині

Вже в першій статті вищезгаданого закону надається таке тлумачення терміну «антисемітизм»: «Антисемітизм – певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади». Звісно, всі розуміють, що «антисемітизм» – це про ставлення до євреїв. Проте, саме це слово вже ніби натякає на проблему: адже ми знаємо, що семіти – це велика група народів, яка включає арабів, палестинців, мальтійців, ассирійців, ліванців, а також ефіопські народи – амхара, тігре і тиграї, не кажучи вже про берберів. Ізраїльтяни є тільки одним із народів семітського походження, частка яких не перевищує 5% від загальної кількості всіх семітів. Вживання терміну «антисеміт», що звужує це слово до прикметника «єврейський» викликає збентеження. Якби ми брали наївно це визначення, ми б мали говорити про несприйняття або негативне ставлення до досить великої групи народів.

Чому сьогодні термін «антисеміт» застосовується виключно як визначення нетолерантності до євреїв?

Насправді, це пояснюється довгою історією еволюції європейського ставлення до євреїв, де поняття «євреї» було ототожнене довгий час з поняття «семіти». Але сам факт цього ототожнення несе за собою сліди орієнталізму та європейського колоніалізму, зверхнього ставлення, що влучно показано у багатьох західних критиків орієнталізму (напр., Е. Саїд).

Якщо ми звернемося до історичних фактів переслідування євреїв, зокрема описаних і єврейськими дослідниками, то зауважимо, що  можна провести певний вододіл між домодерною і модерною добою.

У домодерну добу головною причиною переслідування була релігія – юдаїзм, тому ці гоніння визначалися терміном «антиюдаїзм». Звісно, факторів погромів – які безумовно варті засудження – було багато: побутова ксенофобія, економічна конкуренція, політичні маніпуляції тощо. Але тим не менш, базовим маркером іншування була релігійна приналежність. Втім, у випадку єврейського народу та його історії мовна і культурна ідентичність була і є тісно пов’язана з релігійною.

У XVIII – XIX ст. починається процес секуляризації єврейського населення, пов’язане, зокрема, із «єврейським Просвітництвом – Гаскалою». Цей рух був асиміляціоністським, тобто виступав за асиміляцію євреїв у середовищі народів, де вони мешкають, але секуляризація під гаслом Просвітництва природним чином відкрила двері модерній національній свідомості, що поступово стало набувати сили в єврейських громадах. В другій половині ХІХ ст., зокрема на території Німеччини, з’явилися світські політичні та економічні єврейські організації, для яких релігійний фактор не був основний. Тобто, досить багато членів цих організацій загалом були атеїстами або агностиками, але не поривали своїх зв’язків з єврейством. Ба більше, з точки зору юдаїзму, ці люди продовжували вважатися саме євреями. Надалі, цей світський (націоналістичний)  по своїй сутності рух організувався в сіонізм – цілком «нормальний» європейський націоналізм в стилі епохи націєтворення. Таку реструктуризацію єврейства одним з перших зауважив німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr), який першим застосував термін «антисемітизм» у своїй книзі «Перемога єврейства над германізмом» (Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum) [3], яка побачила світ у 1879 році. Це збігається і з популярним тоді в політичній публіцистиці протиставленням «арійського» та «семітського» начал.

Новостворений термін «антисемітизм» дозволяв вивести протистояння між євреями та іншими народами з суто релігійної площини до секулярно-національної, підтримуючи кілька важливих для єврейської нації наративів. Щоб їх висвітлити, окреслимо деякі загальні напрямки цього поняття:

– Цей термін відповідає вченню юдаїзму, що євреї є богообраним народом, який  не має споріднених народів. Тобто, термін «семіти» відноситься виключно до євреїв, а інші семітські народи, що сповідали іншу релігію, є цілком чужими.

– Будь яка критика єврейських структур (політичних та економічних), хоча вона і могла бути цілком природною та справедливою, подавалася як агресія проти єврейського народу.

Отже, з огляду на загальність терміну «антисемітизм» та його невідповідність існуючим етнографічним реаліям, досить велике коло сучасних науковців критикують його та пропонують перейти до більш конкретного визначення ксенофобії. Саме так записано в статті 161 ККУ, яка чітко говорить про відповідальність «за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та ін.», не специфікуючи і не виділяючи жодні народи чи релігії.

Тепер перейдемо до статті 2 згаданого вище закону №1770-IX, яка надає приклади «основних проявів антисемітизму».

У цій статті закону нашу увагу привертає кілька пунктів, розглянемо кожний з них окремо:

1) «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»;

Поняття «неправдиві відомості», як відомо з досвіду українських політичних реалій, можуть тлумачитися дуже широко і дуже маніпулятивно. Цікаво, наприклад, як можна трактувати у світлі цього закону певні факти в світлі наступних прикладів.

Так, відомий чернігівський письменник та журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці у ФБ згадує: «Пригадую, коли ми працювали в «Сіверщині» і єдині в Україні писали, скажімо, про повстанського отамана Галаку чи про ката НКВД Говзмана, у єврейській газеті «Тхія» час від часу з’являлися статті тодішнього голови єврейської громади Семена Бєльмана про антисемітизм мій чи Олександра Ясенчука. … А писав знатно – наприклад, виступав проти перейменування вулиці Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка, бо, бачте, якийсь родич Бєльмана відпочивав разом з Рокосовським у санаторії і той був милою людиною, а Лук’яненко – антисеміт… Та вершиною писань заслуженого працівника культури України (!) Семена Бєльмана була стаття про вбивцю Петлюри, агента НКВД Самуїла Шварцбарда, яка завершувалася словами, що автор, тобто Бєльман, коли буде в Ізраїлі, покладе квіти на могилу Шварцбарда…»

Не менш цікава історія щодо дискусії навколо меморіалу «Бабин Яр», коли на цілком природну та ґрунтовну засторогу Мирослава Мариновича, членкиня Вченої ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Вікторія Хітерер приховано звинуватила його саме в «антисемітизмі» [4].

Але найбільш красномовно у площині нашої розвідки виглядає реакція деяких авторів, що представляли себе як членів єврейської спільноти, на публікацію твору Іоана Золотоустого «Проти юдеїв», який був зміщений у «Повному збірнику творів Іоана Золотоустого» УПЦ КП 2009 р., який потім був передрукований кількома сайтами УПЦ КП та УАПЦ. У своїх коментарях дописувачі прямо обвинуватили православних українців, зокрема і архієреїв згаданих вище юрисдикцій, у «антисемітизмі» та закликали до втручання у процес державних правоохоронних інституцій.

Загалом, закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» та самого визначення «антисемітизму», для науковців створює «мінне поле». Адже, практично копіюючи відповідні висновки публіцистів, що називають себе єврейськими, деякі наукові заклади України визнали «антисемітами» в Україні наступні історичні постаті: Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.); Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму; Тацит (55 — 120 по Р.Х.), відомий римський історик [5, ст. 124]… Отже, схвальний відгук про ці історичні постаті та цитування їх праці, цілком може бути трактовано як «пропаганда антисемітизму», тому українські науковці мають всі шанси проводити свої конференції в виправних колоніях. Відтак сьогодні, одному Богу відомо, як будуть трактувати це судові експерти та судді.

При цьому, на наш погляд, найбільша небезпека очікує релігієзнавців, які читають лекції про юдаїзм або досліджують, наприклад, «Талмуд».

Талмуд є великим кодексом релігійно-юридичних правил життя євреїв, він складається з 63 книг і 524 розділів (часто видається в 18 великих томах) та був написаний рабинами між 200 і 500 рр н.е. Приведемо деякі його положення, цитування або розбір яких чітко можна трактувати як розпалювання ворожнечі неєвреїв до євреїв [6]:

1. Sanhedrin 59a: «Вбивство гоя подібно вбивства дикої тварини».

2. Aboda Zara 26b: «Навіть кращих з гоїв слід вбивати».

3. Sanhedrin 59a: «Гой, сунувши ніс до Закону (Талмуд) винний і карається смертю».

4. Libbre David 37: «Повідомляти гоям щось про наші релігійні відносини рівнозначно вбивству всіх євреїв, так як якщо б вони дізналися чому ми вчимо про них, вони б убивали нас відкрито».

5. Libbre David 37: «Якщо євреєві нададуть слово для пояснення будь-якої частини книги рабина, він повинен давати тільки брехливі пояснення. Той, хто коли-небудь порушить цей закон буде вбитий».

6. Yebhamoth 11b: «Сексуальні зносини з дівчинкою дозволені якщо дівчинці є 3 роки».

7. Schabouth Hag 6d: «Євреї можуть давати брехливі обіцянки для відмовок».

8. Hikkoth Akum X1: «Не рятуйте гоїв в разі небезпеки або смерті».

9. Hikkoth Akum X1: «Не виявляйте милосердя гоям».

10. Choschen Hamm 388,15: «Якщо може бути доведено, що хтось віддав гроші ізраїльтян гоям, повинен бути знайдений спосіб після розсудливого відшкодування збитків стерти його з лиця землі».

11. Choschen Hamm 266,1: «Єврей може мати все що він знайде якщо це належить акуму (гою). Той, хто повертає власність (гоїв) грішить проти Закону, збільшуючи силу правопорушників. Однак заслуговує похвали, якщо загублена власність повертається на славу імені Бога, тобто коли християни будуть хвалити євреїв і дивитися на них як на чесних людей».

12. Szaaloth-Utszabot, The Book Of Jore Dia 17: «Єврей може і повинен клястися у брехні коли гої запитують про те чи є щось в наших книгах проти них».

13. Baba Necia 114,6: «Євреї — людські істоти, а інші нації світу не люди але звірі».

14. Simeon Haddarsen, fol. 56-D: «Коли прийде месія кожен єврей буде мати по 2800 рабів».

15. Nidrasch Talpioth, стор. 225-L: «Єгова створив неєвреїв в людській подобі щоб євреям не довелося користуватися послугами тварин. Отже неєвреї — це тварини у формі людини, які засуджені служити євреям удень і вночі».

16. Aboda Sarah 37a: «Дівчата гоїв з 3-річного віку можуть піддаватися насильству».

17. Gad. Shas. 22: «Єврей може мати неєврейську дівчинку але не може одружитися з нею».

18. Tosefta Aboda Zara B5: «Якщо гой уб’є гоя або єврея він повинен відповісти за це, якщо ж єврей уб’є гоя, на ньому немає відповідальності».

19. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Дозволяється вбивати викривачів євреїв скрізь. Дозволяється вбивати їх навіть до того як вони почали викривати».

20. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Вся власність інших націй належить євреям, які таким чином мають право користуватися всім без сорому».

21. Tosefta Aboda Zara VIII, 5: «Як визначити слово грабіж? Гою заборонено красти, грабувати, брати жінок і рабів у гоя або єврея. Але євреєві не заборонено робити все це по відношенню до гоїв».

22. Seph. Jp., 92, 1: «Бог дав євреям владу над майном і кров’ю всіх націй».

23. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 156: «Якщо євреєві заборгував гой, інший єврей може піти до гоя і пообіцявши йому грошей, обдурити його. Таким чином гой розориться і перший єврей заволодіє його власністю за законом».

24. Schulchan Aruch, Johre Deah, 122: «Єврею заборонено пити вино з келиха до якого доторкався гой, тому що його дотик міг зробити вино нечистим».

25. Nedarim 23b: «Той, хто хоче щоб всі його обіцянки, дані за рік стали недійсними, нехай встане на початку року і скаже: Всі обіцянки, які я можу дати протягом року анулюються. Тепер його обіцянки недійсні»…

Зрозуміло, що виривати з контексту цитати – неприпустимо, але тим не менш, вони складають конкретну візію, що не можна ігнорувати на рівні фактів.

Окрім цього, невідомо, чи буде порушенням цього закону вказування походження таких осіб, як Лев Троцький, Розалія Землячка (Залкінд), Лазар Каганович та ін.  (вочевидь, з діяльності окремих індивідів не можна робити висновків щодо цілого народу!). Адже розпливчате формування цілком дозволяє притягнути за це до кримінальної відповідальності.

2) «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту»;

Дуже цікаво, хто буде проводити подібну експертизу і за якими відзнаками будуть визначать саме «антисемітські висловлювання»? Для ілюстрації можливого порушення закону через цитування та розповсюдження певних творів, приведемо декілька цитат.

Діодор повідомляє у своїй «Загальній історії», що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити юдеїв «оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів». Після виходу з Єгипту, — розповідає Діодор, — вони влаштувалися в області Єрусалиму і «утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв»

Сенека: «Звичаї цього злочинного народу настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям».

Тацит: «Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — юдеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла у руки македонців, цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ».

Соломон Лур’є (1891-1964), радянський історик, у своєї праці «Антисемітизм у стародавньому світі» відзначає: «Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу» [7, ст. 1]

Лазар Бернар (1865-1903), французький публіцист і громадський діяч єврейського походження: «З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися».

Про всяк випадок – з жодною із вищенаведених цитат ми не несемо за них відповідальності. Ззовні можна сказати, що ці цитати розділяються на такі, що дійсно можна охарактеризувати як єврео-ненависницькі (зокрема, Сенека і Тацит), і ті, які знаходяться на межі кваліфікації (наприклад, висловлювання Лур’є Бернара, окрім того, що самі автори є євреями, не містять оціночного твердження, але скоріше ставлять питання або сумнів. До подібних питань, як у випадку Бернара, можна, наприклад, навести гіпотетичне твердження: «єврейські погроми є безумовно огидні і заслуговують покарання, проте історичне дослідження показує, що причини цих погромів часто знаходяться в тій соціально-економічній ролі, яку відігравало єврейське населення; наприклад, воно опинялося в подвійному статусі пригноблених і пригноблювачів, виступаючи щодо правлячих класів і груп (наприклад, шляхти в Речі Посполитій) пригнобленими, але пригноблювачами стосовно нижчих класів і груп (наприклад, русинів-українців в Речі Посполитій), навіть якщо ця роль і ніша була накинута їй зверху політикою правлячих класів».

Ще цікавішою стає ситуація стосовно сучасної політики. Чи є засудження політики Ізраїля антисемітизмом? Чи можна разом з цілими групами євреїв стверджувати, що сучасна Держава Ізраїль суперечить «плану Машіаха» і є «Б-гопротивною»? Чи твердження про геноцид і порушення прав людини в Ґазі і на Західному березі Йордану є антисемітизмом? Чи критика Держави Ізраїль за антиліберальну і антидемократичну політику щодо інших релігій, зокрема, християнства, підпадає під гасло антисемітизму? Нарешті, чи дозволена законом критика юдейського (або єврейського) ексепціоналізму, тобто доктрини про винятковість єврейського народу та його історії? Загостримо  – чи була Ганна Арендт антисеміткою?

Тим не менше, діючий закон України № 1770-IX, вже в своєму визначенні власне «антисемітизму» та «антисемітських дій», зроблений в ліпших традиціях радянського судочинства та дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності дуже широке коло осіб. Під його дію може підпадати будь-яка людина або організація через критику єврейських структур та (або) їх діяльності, а також цитування та розповсюдження творів деяких авторів, які аніяким чином не вважаються «антисемітами» поза єврейським середовищем [8, ст. 42].

ІІ. Єврей – національна чи релігійна відзнака?

Ще кілька дуже дивних положень закону України № 1770-IX міститься в ст. 2:

а) «Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження»;

В українському паспорті графа «національність» відсутня. Також у сучасних свідоцтвах про народження «національність» батьків чи дитини не вказується. Графа «національність» була вилучена з документів реєстрації актів цивільного стану ще у 2002 році.

Тому, офіційно (і неофіційно) ніхто не може заперечить людині самоідентифікувати себе ким завгодно. Але, у контексті нашої розвідки, це можуть зробити єврейські інституції через єврейську релігійну традицію та сучасні закони Ізраїлю.

Подібне на те, що, намагаючись захистити євреїв від «антисемітизму», автори закону вирішили обвинуватити в антисемітизмі… положення юдаїзму та Ізраїль. Власне, це вони і зробили, уводячи вищеназвану норму в закон.

Отже, трохи історичних прикладів…[9]

Був такий католицький чернець-кармеліт брат Даніель. Народився в єврейській родині в 1922 р., тоді його звали Шмуэль Аарон Руфайзен (у подальшому, після прийняття християнства, – Освальд Руфайзен). У березні 1945 року Руфайзен повернувся до Польщі, переїхав до Кракова і прийняв католицтво. Навчався на священника і став монахом-кармелітом. Ідентифікував себе саме євреєм.

У 1962 року брат Даніель побажав, відповідно до «Закону про повернення», отримати ізраїльське громадянство та право на репатріацію, але йому було відмовлено. Більшістю голосів проти одного ізраїльський «Верховний суд Справедливості» ухвалив, що католицький чернець, який пережив Голокост, незважаючи на те, що народився і виріс євреєм, не має права на репатріацію до Ізраїлю згідно із «Законом про повернення». Це рішення було викликано тим, що брат Даніель «сповідував іншу релігію і за власним бажанням залишив єврейський народ», що зрештою позбавило його права на репатріацію в Ізраїль. Тобто єврейська Держава Ізраїль відмовили йому в праві називати себе євреєм.

Власне, в подібній трактовці немає нічого нового. Ще в часи Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, євреї, що приймали християнство, виходили зі своїх громад та більш не вважалися євреями. Була навіть окрема категорія шляхти єврейського походження, яка називалася «неофітами». У подальшому, вона асимілювалася з місцевим населенням і тільки певні відзнаки (прізвище та шестикутна зірка на гербах) видавали саме єврейське (юдейське) походження цих родів [10].

Така сама практика була і в Російській імперії – євреї (юдеї), які приймали християнство, вже такими не вважалися та на них не розповсюджувалися обмеження, накладені саме на євреїв.

Отже, з релігійної точки зору (юдаїзм), а також світській (сіонізм, закони Ізраїлю), існує спільна думка про те, що «єврей, який вірить в Ісуса», перестав бути євреєм згідно з конкретним (релігійним або націоналістичним) визначенням слова «єврей».

Ба більше, постанови Ізраїльського Верховного суду Справедливості (найбільш відомі з яких у справі Бересфорда від 1987 року та справі Кендала від 1990 року) свідчать, що навіть месіанський єврей є християнином, тобто згідно із Законом про повернення «сповідає іншу релігію», і, відповідно, не має права на репатріацію. Тобто, і юдаїзм, і світське законодавство Ізраїлю, не визнає їх євреями.

Варто відзначити, ми скористалися прикладами переходу євреїв (юдеїв) у християнство, бо це було найбільш поширено на українських, білоруських та польських землях. Однак така сама практика вживається євреями до всіх, хто покинув юдаїзм та перейшов у іншу релігію.

Натомість в юдаїзмі існує складний обряд «Гіюр», які дозволяє будь-якій людині прийняти юдаїзм. Той, хто перейшов у юдаїзм, має ті самі права у рамках спільноти вірних юдеїв, які мають євреї від народження. Відповідно і законами Ізраїлю такі особи вважаються євреями.

Отже, жорстка, виключно радянська, прив’язка єврейства виключно до національності, без врахування власне підходу юдаїзму та традицій єврейської спільноти, аніяк не відповідає юдаїзму та самоідентифікації єврейської спільноти, яка викладена в законах Ізраїлю. Тобто людина може себе ідентифікувати як єврей, але з точки зору єврейської спільноти таким не є. Ксенофобію (антисемітизм), у вигляді невизнання людини євреєм, тут виявляє саме єврейська спільнота (чи Держава Ізраїль), яку, на думку авторів, мусить захищати закон України № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»… Тут навіть не треба доводити, що відбувається примус по відношенню до єврейської (юдейської) громади, через карне законодавство, що є чисто радянським підходом.

Особливо кумедно, що релігійна інтерпретація приналежності до єврейського народу працює саме щодо християнства, але не працює щодо атеїзму. І це при тому, що власне християнство історично постає як секта всередині юдаїзму, є в певній мірі напрямом юдаїзму І ст.н.е., що прийняв Ісуса як Машіаха. Воно спирається на ті ж самі священні книги і авторитети. За тією ж логікою, що католики, протестанти і православні є християнами, християни та сучасні юдеї належать до одного релігійного кореня.

Але на практиці, Держава ізраїль не приймає євреїв-християн, але приймає євреїв-атеїстів. Можна лише задати питання: що про це думає Б-г Авраама, Ісаака і Якова?

б)«Нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження».

Чи не найбільш заплутаний тезис 2-ї статті закону №1770-IX. Незрозуміло, хто буде ідентифікувати людину та хто буде висловлювати до неї нетерпимість. Таке враження, що автори знову посилаються на Ізраїльське законодавство, яке поширило право на репатріацію до Ізраїлю до третього покоління (тобто тих, у кого навіть бабця або дід був євреєм і хто не сповідує «іншу релігію»). Це значить, що людина може не вважати себе євреєм, але коли вона є атеїстом, то Ізраїль вважає її саме євреєм. Знову маємо справу з калькою з радянських законів примусу… Але тут є дуже цікавий момент, адже «нетерпимість» до подібних осіб висловлюють саме ортодоксальні юдеї.

Друга версія – це нетерпимість до людей, які прийняли юдаїзм та, як ми вже відзначали вище, вважаються ним та Ізраїлем саме євреями. І тут ми вже бачимо приховану погрозу представникам інших конфесій, найперше – українським християнам.

ІІІ. Християни України на «мінному полі» через закон № 1770-IX

3.1. Кримінальна відповідальність за осудження особи, яка покинула християнство та перейшла в юдаїзм

Будь яка людина, яка сповідала іншу релігію або була атеїстом, може добровільно прийняти юдаїзм через відповідну процедуру та буде вважатися євреєм. Формально вона не має єврейського походження, але вже ідентифікується єврейською спільнотою саме євреєм. Коли до переходу в юдаїзм така людина була християнином, то цілком природно вона буде негативно сприйматися християнами всіх конфесій. І тут маємо дуже небезпечне положення закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».

Трактування терміну «нетерпимість» є дуже широким. Навіть відмова вітатися з людиною, яка перейшла з християнства в юдаїзм, можна назвати «нетерпимістю», вже не кажучи про інші, більш жорсткі випадки. Особливо, це стосується архієреїв та священників, які публічно засуджують зраду Христу.

Отже, складається парадоксальна ситуація: висловлюватися з амвону (або в інший спосіб) публічний осуд особи, яка покинула християнство та перейшла в будь-яку іншу релігію, крім юдаїзму, можна. А коли ти публічно висловив осуд людини, яка перейшла в юдаїзм – це вже порушення закону і ти несеш кримінальну відповідальність.

Увага: вочевидь, що публічне цькування за релігійний вимір – лежить на межі з буллінгом і є неприпустимим. Але якщо ми будемо вважати твердження в дусі «Х є гріх» буллінгом і злочином, то це буде суперечити свободі віровизнання. Адже частиною віровизнання є, зокрема, такі поняття як «гріх», «провина», «карма» тощо.

3.2. Через закон № 1770-IX «небезпечним» є Євангеліє та житія святих

У світлі закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», кілька положень ст.2 дозволяють притягнуть до відповідальності будь якого християнина, які публічно буде читати, розповсюджувати та (або) коментувати Євангеліє, а також вшановувати деяких святих. Мова йде про наступні положення:

– «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

– публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання».

Так, на думку правників, формально під це підпадає тексти всіх Євангелістів, які розповідають про зраду та страту Христа. Адже взяття під варту Ісуса Христа відбулося загоном «війська та служби від первосвящеників і фарисеїв», а натовп юдеїв волав «Розпни Його». У світлі вищезгаданого закону, це цілком можна трактувати як висловлювання відомостей «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження». Також це можна підвести під «публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення».

Ще більшу небезпеку для християн, зокрема православних, викликає шанування та публічне розповсюдження житія деяких святих мучеників, які були страчені юдеями, через юдеїв або їх страта була схвально прийнята юдейською спільнотою. Тут мусимо згадати тільки тих, які є в Церковному Календарі ПЦУ та всіх інших Православних Церков:

Святий першомученик Стефан — вважається першим християнським мучеником. Його було побито камінням за рішенням Синедріону через проповідь про Ісуса Христа;

Яків Праведний (брат Господній) — за церковним переданням та свідченнями історика Йосипа Флавія, був скинутий з даху Храму в Єрусалимі та добитий камінням або палицею;

Апостол Яків Заведеїв — був страчений царем Іродом Агріппою I, що було схвально сприйнята юдейською верхівкою того часу. Тут ми знов стикаємся з небезпекою через Біблію, бо ця подія у ній описана (Дії 12:1-3).

Мученик Гавриїл Білостоцький — у 1690 році був викрадений євреєм-орандарем з того ж села, замучений і викинутий в поле на поживу птахам. Деякі джерела висувають гіпотезу, що це було ритуальне вбивство. Канонізований у 1820 році Константинопольським патріархатом, що автоматично означає його шанування всіма Православними Церквами.

Отже, ми можемо без застереження казати про християнських мучеників, які були вбити язичниками або мусульманами, але коли будемо казати про вбитих євреями (юдеями) або через них, то цілком можемо опинитися в в’язниці згідно закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

IV. Деякі висновки

Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» суперечить Конституції України (зокрема ст. ст. 8, 21, 24), бо ставить одну з національних меншин вище за інші. А покарання за його порушення, викладені в законі №2037-ІХ, непропорційно жорсткі. Виникає зауваження щодо порушення прав інших народів – адже покарання за ксенофобні висловлювання проти вірмен, ромів, та й навіть українців буде в рази меншим, ніж за ті ж самі висловлювання щодо євреїв.

Безумовно насильство, ксенофобія та маніпуляція щодо будь-якого народу є неприпустимими. Проте будь-який закон має задовольняти вимоги рівності, справедливості і однозначності. Текст закону №1770-IX, особливо кілька положень ст. 2, дуже загальні. Вони дозволяють розпочати кримінальне провадження та вжити покарання до дуже великого кола осіб, зокрема науковців, особливо релігієзнавців та філософів, та практично всіх християн України.

Скерований проти ксенофобії відносно євреїв, як це подають його творці та прибічники, цей закон, через пункт ст. 2 (Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження) підводить під можливість застосування покарання юдейськім (єврейськім) громадам та їх керівництву, які не визнають євреями осіб, що з’являються такими по праву народження, але добровільно перейшли в іншу релігію.

V. Посилання:

1. Закон № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

2. Закон №2037-ІХ «Про внесення зміни до статті 161 Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»» 

3. Marr Wilhelm: Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum. Bern : Costenoble 1879 

4. Вікторія Хітерер. Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

5. Карасевич А.О, Шачковська Л.С. ПОЛІТОЛОГІЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Навчальний посібник для вищих навчальних закладів Книга І ЛІТЕРИ – А, Б, В. Умань, 2016. Це видання «Рекомендовано Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів 19 травня 2016 року». Ми знайшли російськомовне єврейське видання, звідки автори переклали ці факти та його першоджерело 1989 р. на іврите.

6. Частина вже була викладена: Каленик Лисюк. Народ хоче знати правду. 1967.

7. С. Лурье. Антисемитизм в древнем мире, М., 1922. 

8. Bernard Lazare. L’Antisemitisme Т. I. Paris, 1894

9. Тут і далі ми використовуємо статтю одного з провідних ізраїльських адвокатів Джошуа Пекса «Репатріація до Ізраїлю згідно із Законом про повернення після прийняття християнства»

10. Ryszard T. Komorowski. Herby szlachty pochodzenia żydowskiego 

прот. Сергій Горбик, “Православний духовний центр ап. Івана Богослова” (м. Чернівці)

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович

Обрання відбулося єдино правильним канонічним шляхом — добровільним волевиявленням архієреїв. Це єдина канонічна основа обрання Предстоятеля. Що стосується будь-яких невідповідностів із підзаконними актами чиновницької діяльності, то вони жодного відношення до внутрішнього, благодатного життя Церкви не мають. Тим паче, що цивільний Статут Київського Патріархату був чиновниками анульований; він юридично не існує, а канонічно — ніколи й не існував. Реєстрація нового цивільного Статуту Церкви — першочергове завдання новообраного Предстоятеля» (переклад з російської – «Київське Православ’я»).

Категорично відмовився брати участь у цьому онлайн-заході керуючий справами Київського Патріархату та секретар Синоду УПЦ КП архієпископ Білоцерківський Андрій (Маруцак), пославшись на “порушення регламенту та статуту УПЦ КП”. Також у цьому онлайн-зібранні, окрім керуючого справами УПЦ КП, відмовились брати участь ще три архієреї УПЦ КП – митрополит Херсонеський Авксентій (Марінес), митрополит Маріупольський Хризостом (Калліс) та єпископ Філадельфійський Лука (Згоба). Не брав участі також єпископ Ришканський і Окницький Авів (Панку) з Молдови.

Схоже, в таборі УПЦ КП стався розкол, який насправді намітився ще півроку тому, коли єпископ Сумський Никодим (Кобзар) намагався двічі ініціювати відсторонення патр. Філарета «за станом здоров’я» та проголосити себе «місцеблюстителем» при ще живому патріархові УПЦ КП.

Дивує, що ці люди не стали чекати навіть відспівування та поховання свого колишнього патріарха, не кажучи вже про 40 днів трауру, на час якого за канонічною практикою обирається лише тимчасовий місцеблюститель. Не було жодної процедури зібрання архієрейського собору, але просто зібравшись у чотирьох десь на приватній квартирі у Києві, через зум з кількома іншими архієреями з РФ та Молдови поспішили сьогодні зранку проголосити собі нового “патріарха”.

Цікаво, що прихильники єп. Никодима (Кобзаря) завиляють, що він «обраний патріархом одноголосно», тоді як мінімум п’ять архієреїв УПЦ КП не брали участі у цьому т.зв. «обранні».

Сумно, як якісь нікому невідомі люди своїми амбіціями дискредитують саму ідею Патріархату Української Церкви ((( Але чи не для цього це робиться?

P.S. На прохання близьких родичів спочилого патр. Філарета, які останнім часом опікувались ним, його відспівування здійснюється в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Ніякого «викрадення», як про це заявляє Никодим Кобзар, не було. У церемонії відспівування разом з архієреями ПЦУ беруть участь настоятель патріаршого Володимирського собору УПЦ КП та найближчий багаторічний помічник патріарха Філарета прот. Борис Табачек та інші клірики Володимирського собору. Зрозуміло, що самопроголошений “патріарх” Никодим Сумський у цьому не бере участі, бо, як він сам заявив, його не допустили до цього…

Сергій Шуміло, директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні

На сьогодні добре встановлено, що російська держава та інституційне керівництво Російської Церкви під патріархом Кирилом злилися в гротескний церковно-політичний гібрид. Коли Церква перетворюється з Тіла Христового на політичну ідеологію, замасковану релігійністю, — особливо фундаменталістського характеру, — вона перестає бути Церквою, незалежно від того, наскільки вірно вона може зберігати зовнішні форми та церемоніальні атрибути.

Історія нагадує нам, що саме виникнення претензій Росії на автокефалію було народжене з примусу. Коли Вселенський Патріарх Єремія II подорожував до Росії, шукаючи допомоги, цар Федір фактично затримав його і тиснув на нього, аби той підписав Томос про російську автокефалію. З того моменту Москва одержима узурпацією першості Першопрестольної Константинопольської Церкви, не розуміючи, що вселенськість і соборність — це не числові поняття.

Ця одержимість знову проявилася у 2016 році, коли Москва — демонічно — намагалася саботувати Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті, затягнувши разом із собою ще чотири Церкви. Патріарх Варфоломій, діючи мудро та мужньо, продовжив скликання Собору, залишивши росіян за дверима шлюбного бенкету – ображених і нездатних прийняти результат.

Криза досягла критичної точки у 2019 році, коли Вселенський патріархат надав автокефалію Православної Церкві України після неодноразових звернень українського політичного керівництва, духовенства та вірян. Це рішення було ухвалене лише після більш ніж десятиліття копітких зусиль для досягнення співпраці та консенсусу з Москвою.

Не будемо забувати: Константинополь привів Русь до Православ’я – з Києва, міста, яке справедливо вважається священним. Примусове включення України та країн Балтії до атеїстичного радянського режиму поневолило їхні Церкви разом із їхніми народами. З розпадом Радянського Союзу та здобуттям незалежності цими націями, церковне визволення стало як природним, так і неминучим. Канонічна відповідальність за розгляд таких питань належить виключно Першопрестольній Константинопольській Церкві – і саме до Константинополя були спрямовані ці прохання.

Необхідно наголосити на вирішальному моменті: Патріарх Варфоломій діяв не одноосібно. Він відповів на офіційні звернення урядів, народів та духовенства, які прагнули автокефалії в Україні та заснування екзархатів в Естонії та Латвії. Якщо його і можна в чомусь звинуватити, то лише в зволіканні – традиційної політиці Фанару «festina lente» («поспішай повільно»), яка не завжди приносить бажані результати.

Автокефалія Православної Церкви України викликала шаленство російського політико-церковного апарату. У відповідь він розв’язав подвійну війну: військову – бомби та зброю проти православного народу України – та церковну проти Вселенського Патріархату; проти Олександрійського Патріархату через неканонічне вторгнення (ειςpidisi) та створення Екзархату, супроводжуване «купівлею» духовенства та віруючих; і проти Церков Греції та Кіпру за те, що вони наважилися визнати українську автокефалію.

По суті, Москва стала руйнівником Православ’я. Вона уклала союз слов’янських Церков, на жаль, залучивши через свої своєрідні маневри Єрусалимський Патріархат, а також об’єднавшись із Церквою Албанії – навіть за життя Архієпископа Анастасія.

Незабаром сталася ще одна трагікомічна подія. Патріарх Варфоломій, діючи великодушно заради єдності, відновив Євхаристичне спілкування з Церквою Скоп’є під керівництвом митрополита Стефана. Проте Патріарх Сербський Порфирій тоді втрутився «як злодій уночі», односторонньо надавши автокефалію та проголосивши «Автокефальну Церкву Македонії», топчучи канонічний та еклезіологічній порядок Православ’я.

У результаті православний світ сьогодні нагадує сумне розсіяне село, замкнене в задушливих глухих кутах. Проте Патріарх Варфоломій – діючи правильно – не вилучив ім’я Патріарха Кирила з Диптихів, незважаючи на те, що Кирило розірвав євхаристичне спілкування з Константинополем, Олександрією, Афінами та Кіпром.

Ці події ставлять нагальне запитання: що робити?

Війна між Росією та Україною врешті-решт закінчиться. Путін колись хвалився перемогою протягом шести днів; минуло чотири роки. Якщо Росія переможе, Автокефальна Православна Церква України постане перед новими й болісними викликами. Митрополит Онуфрій, пов’язаний із Москвою, демонструє малу схильність до примирення чи єдності, підтримуючи амбіції Путіна та Кирила.

Тим часом слов’янський блок – тісно координуючи дії з Москвою – схоже, має намір просувати фактичний поділ православ’я, фактично тримаючи Патріарха Варфоломія в заручниках. Навіть якщо він скличе бодай неформальну зустріч православних предстоятелів, ймовірно, що слов’яни – і, на жаль, Єрусалим – відмовляться від участі, що зробить Вселенського Патріарха явно ізольованим.

Проте Москва вагається відкрито кинути виклик першості Константинополя, попри свої прагнення стати так званим «Третім Римом». Третього Риму немає – і не може бути. Історія вже встановила Новий Рим. Трагічним винятком досі залишається сербський патріарх Порфирій.

Нарешті, ми не можемо ігнорувати приховані та явні симпатії певних митрополій, монастирів та осіб до Москви — акторів, які свідомо руйнують православну єдність, виливши риторику найнижчої якості проти своєї власної Церкви-Матері, Константинопольської Церкви. Це незаперечні ознаки відчаю, збентеження та церковного глухого кута.

Теодор Калмукос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: THE NATIONA LHERALD

Заява розкриває відверте злиття російських шпигунських відомств та Російської православної церкви, позбавлене будь-яких прикрас, оскільки Москва боїться втратити свій релігійний вплив на країни в межах своєї сфери впливу.

Це сталося через п’ять днів після того, як президент Путін назвав війну Росії проти України «святою місією» під час різдвяної служби. Це також свідчить про те, що Кремль дедалі частіше вдається до божественних авторитетів, аби виправдати свою агресію.

Теолог Кирило Говорун, який раніше працював з Московським патріархатом, розповів «Euromaidan Press», що візантійська інвектива нагадує візантійську «psogos» — поезію звинувачень — і проявляє російську версію «симфонії» між церквою та державою, «хоча мені це більше схоже на карикатуру».

Названі цілі сигналізують про релігійні фронти Москви: після автокефалії України у 2018 році, наступними будуть країни Балтії, за ними — Сербська православна церква, її проксі на Балканах.

І. Візантійська мова, сучасна війна

Прес-реліз СЗР використав релігійну термінологію, безпрецедентну для розвідувального агентства: «Цей диявол у плоті одержимий ідеєю витіснення російського православ’я», — йшлося в повідомленні, звинувачуючи Вселенського патріарха в тому, що він «спрямував своє зло око» на країни Балтії.

У заяві цитується Нагірна проповідь, де Варфоломія описують як «фальшивого пророка», який «приходить до вас у овечій одежі, а всередині — вовк хижий».

За візантійською риторикою ховається сучасна боротьба за владу. Москва, претендуючи на найбільшу православну паству, кинула виклик історичному верховенству Константинополя з кінця Холодної війни. Україна стала точкою розриву: коли Варфоломій надав автокефалію у 2018 році, Москва повністю розірвала євхаристичне спілкування.

Говорун, професор «Loyola Marymount University», який колись служив секретарем патріарха Кирила, зазначив навмисний вибір слів: «Додаткова іронія цього твердження полягає в тому, що воно адресоване представнику візантійського християнства, яке, до речі, Росія прийняла через Київ».

Він попередив: «Твердження звучить постмодерністським, але я б поставився до нього серйозно. Це погроза і попередження».

ІІ. З України до країн Балтії

Заява SVR чітко називає послідовність бойових дій. Після надання автокефалії Православній Церкві України у 2018 році — що розірвало московську канонічну претензію на понад 30 мільйонів православних вірян України — Константинополь підтримав рухи за церковну незалежність у країнах Балтії.

Парламент Латвії оголосив свою Православну Церкву автокефальною від Москви у вересні 2022 року, посилаючись на національну безпеку. Литва створила Екзархат, узгоджений із Константинополем, у січні 2024 року.

В Естонії ситуація була складнішою. Її церква, пов’язана з Московським патріархатом, оголосила себе «незалежною» у серпні 2024 року після того, як Естонія вислала свого митрополита — громадянина Росії — за захист вторгнення Росії в Україну. Але, як і українська УПЦ (МП), вона відмовилася фактично розірвати канонічні зв’язки з Москвою або об’єднатися з існуючою естонською церквою Константинополя — паперова незалежність, яка мало що змінила.

Модель, якої боїться Росія: втрата контролю над суспільствами у своїй сфері впливу, коли держави розривають зв’язки своїх православних громад із Московським патріархатом за українським зразком.

ІІІ. Чорногорський фронт

Показово, що заява СЗР також стверджує, ніби Варфоломій одержимий «ідеєю витіснення Російської Православної Церкви з країн Балтії» та «заміною» її «церковними структурами, контрольованими з Фанару».

Зокрема, російські шпигуни звинуватили його в намірі надати автокефалію невизнаній православній церкві Чорногорії, щоб завдати удару «особливо впертій» Сербській Православній Церкві.

Патріарх Варфоломій раніше заявляв, що він «ніколи» цього не зробить — керівництво чорногорської церкви було відлучене від церкви Константинополем за перелюбство та розкрадання. Але це звинувачення розкриває кілька важливих речей про релігію як частину війни Росії:

1. що Кремль відкрито називає Сербську Православну Церкву не незалежною інституцією, а актором «російського православ’я»;

2. що російська шпигунська служба відкрито проєктує власний modus operandi на інших релігійних акторів: якщо релігія є інструментом гібридної війни для Кремля, то вона має слугувати тій самій меті для Вселенського Патріарха;

3. Москва насправді боїться втратити свого ключового балканського союзника.

Сербська православна церква діє в унісон з патріархом Кирилом, просуваючи ідеологію «Сербського світу», змодельовану на російській імперській концепції, і заперечуючи існування окремої чорногорської нації, подібно до заперечення Росією окремої української ідентичності.

Вступ Чорногорії до НАТО у 2017 році відбувся попри спробу державного перевороту за підтримки Росії минулого року, яка включала координацію в монастирі СПЦ. Відтоді Сербська церква стала ключовим каналом російського впливу в Чорногорії.

Попередження СЗР викриває страх Москви: що український прецедент може поширитися на Балкани, підриваючи позицію Сербської православної церкви як ключового релігійного союзника Росії в регіоні.

IV. Вселенський патріархат висловлює «жаль» щодо нападу

Вселенський патріархат відповів стриманим відкиданням: «Фантастичні сценарії, неправдиві новини, образи та будь-якого роду сфабрикована інформація пропагандистів не відлякують Вселенський патріархат від продовження його служіння та екуменічної місії».

Патріархат зазначив, що з 2018 року послідовно утримувався від відповідей на «незліченні подібні нападки».

V. Відсутній контекст

Що не згадується у заяві СЗР: ідеологія «Русского мира» (Russkiy Mir), що лежить в основі релігійного геополітики Москви, ані те, що Вселенський Патріарх Варфоломій став головним ворогом Патріарха Кирила від моменту надання автокефалії Україні, що похитнуло основи Української православної церкви, підпорядкованої Москві, та її впливу на українське суспільство.

Не згадується також, що кримінологи класифікували б запевнення Росії про те, що божественні сили благословляють її війну, як «техніку нейтралізації» — риторичний прийом, який дозволяє злочинцям вимкнути свій моральний компас для скоєння жорстокості. Гітлер закликав Провидіння — божественний вибір Німеччини боротися проти «глобального більшовизму». Російський патріарх оголосив Росію «катехоном», що бореться проти сил «глобалізму», та назвав вторгнення в Україну «священною війною» у березні 2024 року.

Російська православна церква давно функціонує як інструмент російської гібридної війни.

Відтепер російські шпигуни прямо говорять від імені своєї церкви — включно з візантійською термінологією.

Аля Шандра – головна редакторка Euromaidan Press.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: «Euromaidan Press»

Навряд чи хтось в українському суспільстві очікував, що справа про корупцію переросте в серйозний церковно-політичний скандал, який торкнеться не лише місцевої влади, а й клірика Вселенського патріархату. Але саме це й сталося, коли в матеріалах справи проти Олексія Чернишова, колишнього віце-прем’єр-міністра та голови Нафтогазу, з’явилося несподіване ім’я: єпископа Команського Михаїла Аніщенко, екзарха Вселенського патріарха в Києві (Україна).

І не просто як свідок, а як гарант, готовий поручитися в суді за чиновника, обвинуваченого в отриманні понад мільйона доларів і сотень тисяч євро в квартирі, пов’язаній з Андрієм Деркачем – звичайним політичним гравцем, давнім агентом ФСБ, якого Кремль згодом винагородив місцем у російській «Раді Федерації» за його внесок у поширенні російського впливу в Україні.

І хоча екзарх Вселенського Патріарха в Києві Михаїл Аніщенко ручається за Чернишова в суді за звинуваченням у корупції, водночас спокійно додає, що той не узгоджував цю дію зі Вселенським Патріархатом. Ця картина виглядає настільки абсурдною, що першою реакцією деяких аналітиків було пошук помилки чи непорозуміння. Як можливо, що представник однієї з найшановніших церковних інституцій — саме тієї, яка надала Томос про автокефалію українській церкві, та яка послідовно протистоїть претензіям Москви — міг опинитися в орбіті особи, пов’язаної з російськими агентами? Відповідь, здається, набагато складніша за «збіг обставин», і факти, що з’являються з усіх боків, малюють картину впливової залежності, старих зв’язків, маніпуляцій і, ймовірно, цілеспрямованої гібридної операції.

Згідно з текстами, що були оприлюднені, Деркач – це особа, яка фактично була координатором російських інтересів в УПЦ МП. Саме він виконував обов’язки куратора відносин між УПЦ МП та структурою РПЦ у Москві, відповідав за ЗМІ, політиків, експертів, священиків та ченців, як пояснив капелан ПЦУ отець Сергій Дмитрієв. Гірка іронія полягає в тому, що протягом тривалого часу він викладав дисципліну «державно-церковні відносини» в академії в Лаврі. Але що ще більше турбує, так це те, що, за даними розслідувань, саме йому належала низка «квартир» – квартир, які використовувалися для неофіційних та публічних зустрічей та роздачі грошей. У розслідуванні корупції в «Енергоатомі» колишній віце-прем’єр Чернишов фігурує як особа, яка користувалася послугами грошової «пральні», розташованої в квартирі Андрія Деркача. За даними прокуратури, саме в такій квартирі Чернишов отримував вищезгадані величезні суми готівки. Правоохоронці задокументували передачу підозрюваному та його довіреній особі понад 1,2 мільйона доларів США та майже 100 тисяч євро готівкою. Розпочато кримінальне провадження за статтею 368-5 Кримінального кодексу України (незаконне збагачення).

У такому глибокому корупційному скандалі фігура єпископа Михаїла Аніщенко з’явилася разом з українськими бізнесменами, провідниками російського впливу та політиками в церковних колах, щоб поручитися за особу, проти якої є серйозні підозри та звинувачення. І нікого в Константинополі про цей жест не повідомили, а екзарх діяв «самостійно», без благословення.

Капелан ПЦУ, отець Сергій Дмитрієв, написав на своїй сторінці ФБ: «Я не хотів торкатися теми Мідасгейту, бо навколо нього забагато відкритих питань, на які чекає відповідей вся Україна. Але відео із суду, на якому корумпованого чиновника Чернишова взяв на поруки єпископ Михайло Аніщенко, екзарх Вселенського патріархату в Україні, не дозволяє мені мовчати. В принципі, я не вірю в теорії змови. Зазвичай все пояснюється простіше – дурістю чи жадібністю. Але коли у справі фігурує Деркач, куратор РПЦ в Україні (за версією слідства, Чернишов «відмивав» гроші саме у своїй квартирі), і коли поруч із ним «випадково» з’являється його «християнський захисник» – єпископ Аніщенко, то мені важко повірити, що це просто збіг обставин. Пахне російським слідом».

Отець Сергій описує Деркача як обвинуваченого у державній зраді та агента ФСБ, який роками видавав себе за українського політика, людину з великим впливом у ЗМІ, який навіть деякий час вважав себе прозахідним, бо підтримував Ющенка у 2004 році. Але його головним завданням в Україні була координація діяльності Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом. На практиці він був неофіційним куратором УПЦ МП та людиною, близькою до митрополита Онуфрія, і багато церковних питань – як політичних, так і фінансових – вирішувалися через нього. Путін винагородив його депутатським кріслом у Росії.

Капелан ПЦУ не боїться сказати неприємні слова про єпископа Аніщенко: «Мені важко уявити, які зобов’язання він має мати перед «Че Геварою» (прізвисько), щоб потоптати власний високий церковний сан і публічно стати на бік корупційної мафії. Тим більше, що він сам зізнався, що не узгоджував свої заяви зі Вселенським патріархом, якого він нібито офіційно представляє в Україні. Більше того, Аніщенко вже давно безбідно живе в орбіті Москви – його біографія це доводить. А тепер він видає себе за Святого Миколая, готовий захищати «бідного» чиновника, двічі звинуваченого в корупції. Але Святий Миколай ніколи не захищав злодіїв і мародерів, які наживаються на війні».

Його слова виражають не просто особисте обурення, а позицію частини духовенства, яке вбачає в цій ситуації можливий інструмент російського впливу, спрямований на дискредитацію самої Ставропігії в Україні. Тут виникає велике питання: чи діяв Аніщенко під впливом, під тиском, чи завдяки власним давнім зв’язкам? За даними деяких українських ЗМІ, він мав давню історію контактів у колах, близьких до Москви, зокрема з колами навколо УПЦ МП. Ці зв’язки, можливо, були невинними в минулому, але після 2014 року і особливо після 2022 року такі контакти зараз розглядаються як потенційний ризик. Інші коментатори наголошують, що він часто демонстрував амбіції грати ширшу політичну та громадську роль — те, що в поєднанні з перехідними українськими елітами може призвести до недоречних «покровительських» жестів.

Але є й більш тривожна гіпотеза: поява Аніщенко може бути не особистою помилкою, а частиною ретельно спланованої схеми. Москві стратегічно вигідно дискредитувати Вселенський патріархат, який протистоїть його претензіям на лідерство в православному світі. Що може бути краще, ніж припустити, що екзарх Константинопольський в Україні виступає на захист корумпованих українських політиків — та ще й у справі з російським слідом? Це дало б аргументи структурам РПЦ, різним проросійським ЗМІ та тим, хто намагається стверджувати, що автокефалія ПЦУ є «нечистою» або «політичною».

Той факт, що сам екзарх є гарантом у справі, що стосується майна російського агента, майже надто зручний для Кремля. Це викликає підозри, що хтось, можливо, прагнув саме такого результату: удару по авторитету Вселенського патріархату, сумнівів у його людях, занепокоєння українського суспільства та подарунка інформаційним операціям Москви.

Для ПЦУ ситуація є особливо болючою. Церква намагається утвердитися як інституція, яка підтримує українську державу в її найскладніші моменти та чітко відрізняє себе від впливу Москви. Поява екзарха як гаранта загрожує затьмарити ці зусилля. Українське суспільство, надзвичайно чутливе до будь-яких дій, що нагадують «старий світ зв’язків», сприймає це як зраду очікувань щодо чистоти, прозорості та принципів.

Ситуація вимагає реакції Константинополя (або чіткого дистанціювання, або пояснення), яка заспокоїть ситуацію. В іншому випадку ця справа може стати довгостроковим інструментом для пропагандистських атак проти Вселенського Патріархату та його присутності в Україні.

Зрештою, ця історія показує щось глибше, ніж особиста помилка єпископа чи політичний гріх урядовця. Вона показує, як працюють російські гібридні операції — через поєднання корупції, агентів, релігійного впливу, публічних жестів та символів. І як легко в країні, що перебуває під постійним тиском, навіть невелика дія, мотивована суто гуманітарними мотивами, може викликати шок.

Незрозуміло, чим закінчиться справа проти Чернишова. Також незрозуміло, яким буде майбутнє єпископа Аніщенко у Ставропігії Вселенського Патріархату в Києві. Але одне зрозуміло: такі справи є випробуванням стійкості українських світських та релігійних інституцій проти спроб проникнення, маніпуляцій та зовнішнього впливу. І якщо в цій історії є якийсь урок, то він полягає в тому, що в Україні вже не буває «незначних» дій — будь-яка помилка може бути зброєю в руках Кремля, який роками намагається тримати країну розділеною суперечностями.

Ренета Трифонова, журналіст.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

Одночасно з появою бджільництва, ще в язичницькі часи, з’явилася багато різноманітних замов. Варіанти цієї народної творчості дійшли до нас у вигляді рукописних збірників XVII – XIX століть, а також в записах етнографів. Окрім неканонічних молитов, замов та магічних приписів щодо догляду за бджолами, такі збірники могли включати й канонічні молитви та псалми, окремі заголовки, що відсилають до богословської літератури.

Так, у фондах музею Гомельського палацово-паркового ансамблю зберігається рукописна збірка 1832 року, що надійшла з Гомеля. У простому зошиті формату 1/8, на 16 аркушах, тобто 32 сторінках [КП 15955]. Рукопис повністю присвячений молитвам і замовлянням «на користь богозберігаємих бджіл». Загалом текстів не менше 20–23 (не нумеровані), але деякі розгорнуті на дві-три сторінки й становлять кілька блоків із різними адресатами. Відомий лише один подібний білоруський рукописний збірник бджолиних замовлянь 1805–1819 рр., опублікований Є. Р. Романовим [1, ст. 5-12].

Для наочності компіляції християнських та язичницьких молитов приведемо одну молитву-замову з гомельського збірника:

Замоліть, святі Зосима та Саватій,

за мене, раба Божого, як бджіл водити та за бджолами ходити,

Господи, дай моїй бджолі лосині роги, рисячі ноги,

лисячу лагідність, вовчу сміливість, ведмежу силу,

Як цар на царстві царствує,

так би моя бджола над усією бджолою царствувала,

Полети, моя бджоло, в темні ліси та в зелені луги,

занеси, моя бджоло, з лісу верхівку та з трави цвіту,

Неси мої бджоли до мене, раба Божого, на пасіку,

Роїться, мої бджоли, пускай рої та рійки,

Прививайся, мої бджоли, до мене, раба Божого, ім’ярек,

І навіки віків, амінь.

Також на території сучасної України подібні рукописні збірники бджолярських замовлянь відомі з Карпат, Харківщини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, а найраніша збірка, яка містить замовляння сфери бортництва, датується 1707 р. Інша колекція бджільницьких замовлень датується кінцем XVIII ст. [2, ст. 203-220]

Відповідаючи на потребу вірних, Православна Церква починає створювати корпус молитов та чинів, які умовно можна назвати «бджоярським». Найбільш ранні молитви з цього циклу, відомі з різноманітних рукописних требників та молитовних збірників, датуються XVI – XVII стст. Найперше це молитви благословення меду, а також його освячення. Одна з подібних молитов з’явилася в українському перекладі ще в 2008 р. [3].

На протязі ХІХ – початку ХХ стст., деякі бджолярські чини та молитви почали з’являтися в слов’янських требниках і молитвословах. Однак, на нашу думку, перший більш-менш повний набір був надрукований в 1936 р. у сербської книзі «Уџбеник о пчеларству», протогрофом якого був відомий рукописний слов’янський збірник «Сказание об науках ко пъчелам, аще кто хощет пчел водит(ь)». Це був окремий додаток під назвою «Бджолярський Требник» церковнослов’янською мовою. Він втримував, як осібні чини благословення та освячення, так і звичайні молитви бджолярів. Цікавою відзнакою «Бджолярського Требника» є те, що у їй немає окремих зауважень по тексту, таких як «читальник», «хор» – усе це йде під назвою «вірні».

Саме ця богослужбово-молитовна збірка зробилася протографом для всіх наступних видань Православних Церков слов’янської традиції. Тому для ознайомлення ми подаємо її зміст в українському перегляді.

Посилання:

1. Романов, Е.Р. Сборник белорусских заговоров начала ХIХ века // Могилевская старина, вып. 2. Могилев, 1901.

2. Ю. А. Яворский, Памятники галицко-русской народной словесности, Записки ИРГО по отд. этнографии, Киев 1915, т. 37, вып. 1

3. Молитва / Упоряд. В. С. Дудик. К., 2008.

4. Уџбеник о пчеларству. Београд, 1936

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр. ап. Івана Богослова» м. Чернівці

ДОДАТОК: ЧИНИ ТА МОЛИТВИ З СЕРБСЬКОГО «БДЖОЛЯРСЬКОГО ТРЕБНИКА» УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

ЧИН БЛАГОСЛОВЕННЯ БДЖІЛ (ПАСІКИ)

Священник в єпитрахилі  на місці, де стоять вулики, починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Люди: Амінь.

Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі.

Царю Небесний, Утішителю, Духу істини, що всюди є і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, про­сти беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Цар­ство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Господи, помилуй (12).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

ПСАЛОМ 50

Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене. Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною. Проти Тебе Єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив, отже праведний Ти у слові Твоїм і справедливий у присуді Твоїм. Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя. Бо Ти істину полюбив єси, невідоме й таємне мудрості Твоєї явив Ти мені. Окропи мене ісопом – і очищуся, омий мене – і стану біліший від снігу. Дай мені почути радість і веселість – і зрадіють кості мої упокорені. Відверни лице Твоє від гріхів моїх і прости всі беззаконня мої. Серце чисте створи в мені’, Боже, і духа праведного віднови в нутрі’ моєму. Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відніми від мене. Поверни мені радість спасіння Твого і духом могутнім укріпи мене. Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві навернуться до Тебе. Визволи мене від вини кривавої, Боже, Боже спасіння мого, і язик мій радісно славитиме правду Твою. Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою. Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш. Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців.

ПСАЛОМ 84

Господи, Ти змилувався над землею Твою, повернув єси з неволі синів Якова. Ти простив беззаконня народу Твого, покрив усі гріхи їх. Ти спинив увесь гнів Твій і відвернувся від гніву ярости Твоєї. Поверни нас, Боже, Спасителю наш, і спини гнів Твій проти нас. Чи ж довіку будеш гніватися на нас? Невже ж продовжиш гнів Твій від роду до роду? Боже, повернися і оживи нас, щоб зрадувався Тобою народ Твій. Яви нам, Господи, милість Твою, і Твоє спасіння дай нам! Почую, що скаже про мене Господь Бог. Він скаже мир народові Своєму і обраним Своїм, тим, що звертають серця свої до Нього. Так, близько спасіння Його до тих, що бояться Його, щоб слава Його перебувала на землі’ нашій. Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися. Істина від землі’ засяяла, а правда з неба прихилилася. Бо Господь пошле нам добро, і земля наша дасть плід свій. Правда буде йти перед Ним і направить на путь стопи наші.

ПСАЛОМ 122

До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої. Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші – до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження. Над міру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже (3)

Під час читання псалмів Священник кропить місця, де бджоли, потім промовляє молитву:

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Священник: Сотворителю всього, Боже, що благословляєш і примножуєш насіння і для нашого вживання все на добро твориш; заступництвом Предтечі і Хрестителя Іоана милостива зважаєш на молитви наші; бджоли ці благословити і освятити своїм благосердям благозволи, щоб вони принесли багаті плоди, і були окрасою для Твого храму і святих вівтарів Твоїх, а разом і для нашого вживання у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж честь і слава на віки віків.

Вірні: Амінь.

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Боже, Ти знаєш людську працю і благодійство безсловесних тварин, і невимовним милосердям Твоїм самих бджіл плоди і працю їхню для наших потреб використовувати навчив. Смиренно благаємо Твою величність: бджіл цих благослови і на достаток людському роду примнож їх, підтримуючи і оберігаючи їх, щоб кожний, на велич Твою і безмірне Твоє милосердя надіючись, охороняв цих бджіл, сподіваючись отримати багаті плоди своєї праці і небесного благословення сповнитися у Христі Ісусі, Господі нашому. Йому ж честь і слава на віки віків.

Вірні: Амінь.

І знову кропить місце бджіл. Після чого читає Євангеліє:

Диякон: Премудрість. Станьмо побожно, вислухаймо святе Євангеліє.

Священник: Мир усім.

Вірні: І духові твоєму.

Священник: Від Луки святого Євангелія читання (зач.144: Лк.24:36-53).

Вірні: Слава Тобі, Господи, слава Тобі.

Диякон: Будьмо уважні.

Священник:

Одного разу, коли Ісус воскрес із мертвих, Він став посеред учеників Своїх і сказав їм: мир вам. Вони схвилювались і злякалися, гадаючи, що бачать духа. Але Він сказав їм: чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене. І, сказавши це, показав їм руки і ноги. Коли ж вони від радості ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу? Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними. І сказав їм: ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеевому і у пророків та в псалмах. Тоді розкрив їм розум до розуміння Писання. І сказав їм: так написано, і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима. Ви ж є свідками цього. І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба. І вивів їх до Вифанії і, піднявши руки Свої, благословив їх. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю. І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога. Амінь.

Вірні: Слава Тобі, Господи, слава Тобі.

Після Євангелія промовляє:

Цими євангельськими словами нехай очистяться гріхи наші і розвіються і загинуть всі заговори, якщо вони є на цьому місці; нехай же зійде на нього благословення всемогутнього Бога, Отця і Сина, і Святого Духа.

Вірні: Амінь.

І знову окроплює місце бджіл. Після цього відпуст дня.

БЛАГОСЛОВЕННЯ РОЇВ БДЖОЛИНИХ, ЩО ОСЕЛЯЮТЬСЯ В НОВІ ВУЛИКИ

Священник в єпитрахилі, на місці, де стоять вулики, починає:

Священник: Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі.

Царю Небесний, Утішителю, Духу істини, що всюди є і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Свя­тий Безсмертний, помилуй нас (тричі).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, про­сти беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духо­ві нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але ви­зволи нас від лукавого.

Священник: Бо Твоє є Царство і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Господи, помилуй (12).

Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

ПСАЛОМ 50

Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене. Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною. Проти Тебе Єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив, отже праведний Ти у слові Твоїм і справедливий у присуді Твоїм. Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя. Бо Ти істину полюбив єси, невідоме й таємне мудрості Твоєї явив Ти мені. Окропи мене ісопом – і очищуся, омий мене – і стану біліший від снігу. Дай мені почути радість і веселість – і зрадіють кості мої упокорені. Відверни лице Твоє від гріхів моїх і прости всі беззаконня мої. Серце чисте створи в мені’, Боже, і духа праведного віднови в нутрі’ моєму. Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відніми від мене. Поверни мені радість спасіння Твого і духом могутнім укріпи мене. Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх, і нечестиві навернуться до Тебе. Визволи мене від вини кривавої, Боже, Боже спасіння мого, і язик мій радісно славитиме правду Твою. Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою. Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш. Ублажи, Господи, благоволінням Твоїм Сион, і нехай збудуються стіни єрусалимські. Тоді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: тоді покладуть на Жертовник Твій тельців.

ПСАЛОМ 84

Господи, Ти змилувався над землею Твою, повернув єси з неволі синів Якова. Ти простив беззаконня народу Твого, покрив усі гріхи їх. Ти спинив увесь гнів Твій і відвернувся від гніву ярости Твоєї. Поверни нас, Боже, Спасителю наш, і спини гнів Твій проти нас. Чи ж довіку будеш гніватися на нас? Невже ж продовжиш гнів Твій від роду до роду? Боже, повернися і оживи нас, щоб зрадувався Тобою народ Твій. Яви нам, Господи, милість Твою, і Твоє спасіння дай нам! Почую, що скаже про мене Господь Бог. Він скаже мир народові Своєму і обраним Своїм, тим, що звертають серця свої до Нього. Так, близько спасіння Його до тих, що бояться Його, щоб слава Його перебувала на землі’ нашій. Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися. Істина від землі’ засяяла, а правда з неба прихилилася. Бо Господь пошле нам добро, і земля наша дасть плід свій. Правда буде йти перед Ним і направить на путь стопи наші.

ПСАЛОМ 122

До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої. Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші – до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження. Над міру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих.

Слава Отцю і Сину, і Святому Духо­ві нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже (3)

Після читання псалмів Священник промовляє молитву:

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Священник: Боже Всемогутній, Предвічний, що тримаєш в руках все творіння, володієш небом і землею і всім, що в них. Всякому творінню, що йому на користь, – Ти щедра подаєш; усердно благаємо Тебе, Всеблагий: як колись ізраїльтянам дарував землю, що текла молоком і медом, а в пустелі благозволив насичувати диким медом, так і нині для нашого споживання цей рій і його вулик благослови, і примнож у ньому бджіл, і благодаттю Твоєю їх охороняй, і достатком меду нас сповни, щоб цей вулик не залишився без Твого творіння, але завжди був наповненим щільниками меду і за, великою благістю і непереможною силою Твоєю, нехай буде нездоланим всіляким лукавством і незахитаним через всілякі заговори; але Твоєю всемогутньою силою будучи огороджений, від всілякого чаклунського підступу охоронявся і завжди в Твоїх, Христе, руках непошкодженим перебував.

Священник: Бо Твоя є влада, щоб милувати і спасати нас, Христе Боже наш, і Тобі славу віддаємо, разом з Отцем і Святим Духом на віки віків.

Вірні: Амінь.

І Священник кропить рій і вулик свяченою водою, промовляючи:

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

І після цього відпуст дня.

МОЛИТВА НА ОСВЯЧЕННЯ МЕДУ

Священник: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Господь Ісусе Христе, Ти безмежний в милості і невимовно щедрий до слуг Твоїх, адже дивний у славі і твориш чудеса. Ти, дією Святого Духа колись благословив Ізраїль, і медом наситив його від каменю, так само й нині, поглянь зверху на це створіння Твоє, і благословенням твоїм небесним благослови і освяти стільники бджіл і з них мед, і подай йому найдосконалішу дієву благодать, щоб кожен, хто споживає його, отримає добре здоров’я, і поживою цією наситившись наповниться всякого блага.

Священник: Бо Ти даєш все для благополуччя, і Тобі славу віддаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

І тричі кроплять свяченою водою мед, промовляючи:

Благословляється і освячується мед цей окропленням цією свяченою водою, в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

МОЛИТВА НА БЛАГОСЛОВЕННЯ МЕДУ

Священник в єпитрахилі

Священник: Господу помолимось

Вірні: Господи помилуй

Священник: Всемогутній, Вічний Боже, благословенним є все те, що Ти створив, і немає нічого поганого в тому всьому, що ми вдячно приймаємо з Твоїх рук, бо Твоє Слово й молитва Церкви все освячують.

Ми любимо Тебе, славимо Тебе, поклоняємося Тобі, подяку складаємо Тобі, бо великою є слава, сила і доброта Твоя. Через заступництво святого Климента, якого Церква визнає покровителем бджільництва, благослови цей мед. Щоб усі, хто з Твоєї Волі його споживатиме, зростали у вірі та отримували Твою допомогу й підтримку, через Ісуса Христа, Господа і Спасителя нашого.

Священник: Бо Ти все подаєш і благословляєш на благо наше, і Тобі славу віддаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

МОЛИТВА ПЕРЕД ПОСАДКОЮ БДЖОЛИНОГО РОЮ В НОВИЙ ВУЛИК

Боже всемогутній і вічний, все творіння містить у правиці Своїй, що володіє небом і землею і всім, що на них, і щедра подає створеному все йому корисне!

Тобі, Всевишній, старанно молимося: як колись волієш дарувати ізраїльтянам землю багату медом і молоком, і вигодувати в пустелі диким медом Іоанна Хрестителя Твого, – так і тепер милостивим оком Твоїм благослови пасіка цей і його вулики в їжу життя, Додай Ти ньому бджіл і, зберігаючи їх Своїм милосердям, даруй нам велику кількість меду, та не буде ця пасіка позбавлена милостей Твоїх, але завжди сповнена медом, і по багатої милості Твоєї і непереможності, нехай не буде здолана багатьма напастями і похитнута грішними змовами, але огороджена Твоєю всесильною фортецею і воїнством ангельським оточена, перебуватиме збереженою від усякого злого чарівництва і завжди неушкодженою в Твоїй, Христе, владі.

Коли молитву промовляє Священник, то робить виголос. Коли читає мирянин, виголосу не додаємо.

Священник: Бо Тобі властиво милувати і спасати нас, Христе Боже наш, і Тобі славу відаємо, з Безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим і Благим і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

МОЛИТВА БДЖОЛЯРІВ ПРО ПРИМНОЖЕННЯ БДЖІЛ

Боже, Ти допомогу надаєш працям людським через тварин безсловесних і по невимовному милосерді, навчив на потреби наші вживати плоди і справи цих бджіл. Молимо смиренно Тебе Всесильного: благослови бджіл цих та помнож їх на користь людям, зберігаючи їх і живлячи, та кожен, з надією надіється на велич Свою та незліченні милості Твої і трудящий в охороні цих бджол, удостоїться отримати рясні плоди своєї праці і виповниться небесного благословення через Христа Ісуса Господа нашого, якому належить честь і слава на віки вічні. Амінь.

Отець Іван Корчинський народився у сім’ї українського сільського священика. Закінчив Уманське духовне училище (1879), Київську духовну семінарію (1885) та 3 курси юридичного факультету Московського університету. Був висвячений на священика у 1887 р., з а постановою Урядового Синоду Російської імперії від 18 квітня 1900 р., він був призначений інспектором церковно-парафіяльних шкіл до новоствореної Гродненської єпархії, куди прибув наприкінці травня того ж року [1, ст.81]. Наступні 15 років життя та творчості отця Івана будуть нерозривно пов’язані з Білоруссю, яка, без перебільшень стане його «другою Батьківщиною».

Ми не будемо докладно описувати служіння о. Івана до 1917 р. Воно було звичайним для міських православних священників до 1917 р. Відзначимо тільки, що крім власне служіння, він був талановитим істориком. Зокрема, У 1907 – 1908 рр. видав дві брошури про найвідоміші та найзнаменитіші храми єпархії – Софійський собор і Борисоглібську Коложську церкву. Ці книги, які й досі не втратили своєї актуальності [2, ст. 103].

У серпні 1915 р., напередодні окупації Гродно німецької армією, православних священиків примусово «евакуюють». Протоієрею Івану Корчинському пощастило, його не відправили в дальні російські губернії. Разом гродненським архієпископом Михаїлом, він потрапляє в Москву, де служив у храмі святителя Миколи Чудотворця. Будучи в Росії, отець Іван як представник Гродненської єпархії приймав участь у Помісному соборі Російської Православної церкви, де було оголошено про відродження Патріархату [3, ст. 95]…

Варто відзначити, що деякі сучасні історики Білоруського екзархату РПЦ спробують представити о. Івана Корчинського «російським служакою», які змінив свої проросійські погляди на білоруські не раніше 1917-1918 рр. Але, на нашу думку, такий підхід є хибним. Бо в Російської імперії було неможливо інакше здійснювати служіння священника та проводити якусь наукову роботу. Те, що він явно не був російським шовіністом, явно бачне з його історичних праць.

Будучи українцем, він розумів прагнення білоруського народу до свободи, зокрема і створення власної, автокефальної Православної Церкви. Тому влітку 1917 р., о. Іван Корчинський бере участь у з’їзді білоруського православного духовенства і навіть робиться членом Союзу білоруського православного духовенства, утвореного на цьому з’їзді та який носив виразний національний характер [4, ст. 165].

Скориставшись першою-ліпшою можливістю, 22 червня 1918 р. прот. Іван Корчинський повертається в Гродно та долучається до білоруської політичної справи. Зокрема він активно займався підготовкою з’їзду білорусів Гродненської губернії. Праця білоруської громади, зокрема і о. Івана, була плідною. Адже з’їзд, не дивлячись на спротив німецької окупаційної влади та польського активу, відбувся 1-2 грудня 1918 р.

І саме він був основним доповідачем «відділу віросповідань». У своїй доповіді о. Іван наголосив, що православне духовенство не залишилося у своїх парафіях і було вивезене виключно через наказ російської влади, що було значною помилкою, а також навів, як приклад, долю священиків, які залишилися в Гродно і яких ледь не розстріляли німці. Зазначивши, що до губернії повернулося всього близько 80 священиків. Також о. Іван зауважив, що Православна церква в Гродненської перебуває у глибокій кризі; до того ж справі її відродження перешкоджають поляки та німці. Щоб вийти з цієї кризи о. Іван Корчинський запропонував створити при кожній парафії спеціальні підвідділи, які будуть підпорядковуватися релігійному відділу Гродненського білоруського управління. Підтримка білорусів з його боку була не тільки політична, адже незабаром після з’їзду, він розпочинає православне служіння білоруською мовою [5].

Під час німецької окупації о. Іван виявив себе на гродненському ґрунті не лише як захисник православних, але й як білоруський громадський діяч. 27 березня 1919 р. за його ініціативи в місті було утворено «Гродненську Білоруську Християнську Громаду». За сприяння якої в будинку православного духовенства на Купецькій вулиці було засновано білоруський кооператив [6, ст. 241].

Саме в цей час протоієрей Іван Корчинський налагодив міцні контакти з Міністерством білоруських справ при литовському уряді, яке тоді розташовувалося в Гродно. Міністерство виступало проти польської окупації та домагалося визнання Гродненської губернії автономною частиною Литовської республіки. Збіг антипольських позицій сприяв зближенню отця Івана з Литвою та тими білоруськими діячами, які орієнтувалися на цю країну. Зрештою, це зближення було закріплено 4 квітня 1919 року, коли о. Іван Корчинський разом із доктором К. Бєляцьким, як представники білоруського населення Гродненської губернії, були включені до складу Тариби – Державної Ради Литви, найвищого законодавчого органу країни на той час [7, ст. 257.].

Однак після окупації Гродна поляками ставлення до православних значно погіршилося. Польським ксьондзам були розв’язані руки, за допомогою влади вони почали відбирати православні храми та переобладнувати їх під костели. Десь у цей час Софійський собор остаточно перейшов до католиків. Лише за перші роки польського панування близько 30 храмів було перетворено на костели [8, ст. 5]. Епіскопу Владимиру без дозволу влади було заборонено виїжджати до сільських парафій. У ці важкі для Православ’я час отець Іван всіляко боронив православних вірян та місцеве духовенство від свавілля поляків, а також захищав права білорусів незалежно від їх віросповідання.

Протоієрей Іван Корчинський. Фото з тогочасної білоруської преси. 1919 р.

Під час першого польського панування в Гродно, о. Іван тричі був ув’язнений через вірність православ’ю та пробілоруські погляди. Не ліпше було й при більшовицької окупації 1920 р. Тому літом 1920 р., коли польські війська знову підійшли до Гродно, прот. Іван Корчинський емігрував у Литву.

Тут варто відзначити, що наказом Міністерства внутрішніх справ Литви прот. Іван Корчинський ще в липні 1920 р. був призначений керівником Гродненського повіту, який литовці, як і раніше, вважали частиною своєї території. Але це призначення, нову польську окупацію, було з більшого номінальним, хоча і давала певні переваги в самій Литві, що активно використовується о. Іваном у його білоруської діяльності.

Отже, практично відразу після еміграції на територію Литви, прот. Іван Корчинський робиться військовим капеланом «Окремого білоруського батальйону», які був створений в литовському війську та разом з литовцями обороняв країну від поляків та більшовиків. Варто зазначити, що в батальйоні священик користувався повагою навіть солдатів-католиків, які вважали його свідомим білорусом і добрим пастирем [9, ст. 7].

Таким чином, він зробився першим військовим капеланом саме білоруського військового підрозділу.

Будучи в Литві, отець Іван налагодив контакти з білоруськими есерами, які за допомогою литовської влади організовували на її території партизанські загони для боротьби з поляками. Священик став членом штабу отамана Розумовича – «Хмари», загін якого містився в містечку Мерачі. У штабі він виконував обов’язки представника гродненського єпископа Володимира, партизанського капелана та зв’язкового з Православною церквою в колишньої Гродненської губернії.

Як військовий капелан та науковець, він також розумів значення інформаційної війни. Так, у 1921 р. він написав невелику брошуру «Чаго чакаць Беларусам ад Польшчы. Гутарка дзеда да малодшых», у якій так звертається до білорусів: «Час нам, білорусам, знову почати жити вільно, під своїм білоруським урядом, як жили наші предки, наші прадіди. Хай вільна наша мова і вільна білоруська пісня знову весело полиється по всьому великому просторі Білорусі… Треба поруч з литвинами і нам – білорусам гуртуватися, будуватися і від поляків відбиватися…» [10, ст. 12-13]

Не дивлячись на те, що обов’язки капелана займали багато часу, о. Іван Корчинський залишається активним білоруським діячом: приймає дієву участь у житті білоруської громади Ковно, співпрацює з білоруським часописом «Селянська доля», виконує певні обов’язки в «Міністерстві білоруських справ» у 1921-1923 роках [3, ст. 95], був членом Білоруського центру та Литовсько-білоруського товариства. А у вересня 1921 р. отець Іван представляв литовських білорусів на Білоруських національно-політичних зборах у Празі, де виступав з вітальним словом та входив до Комісії з Віленського питання [11, ст. 10, 37].

Білоруська національно-політична нарада в Празі. У центральному раду за четвертим столом – протоієрей Іван Корчинський. 1921 р.

У 1923 р. о. Іван на Литовському єпархіальному зібранні духовенства і мирян був обраний до складу Єпархіальної ради, швидко ставши і її головою. На цю посаду він переобирався двічі. Також, у 1926 р. Його призначили капеланом православних воїнів литовської армії. На цієї посаді він знаходився до своєї смерті в 1935 р.

Литовська Єпархіальна Рада. Протоієрей Іван Корчинський - другий зліва. Ковно, 1930-ті рр.

За своє служіння капеланом, а також суспільне служіння, він був у 1926 р. нагороджений митрою. Також отримав кілька урядових нагород Литовської Республіки:

– Медаль на честь 10-річчя незалежності Литви (1928).

– Орден Ґедиміна 4-го ступеня (1928).

– Орден Вітовта 3-го ступеня (1931)

Митрофорний протоієрей Іван Корчинський помер від важкої хвороби 2 липня 1935 р. Він до кінця свого життя був людиною великої працездатності та міцної волі, яка все своє життя поклала на вівтар служіння православ’ю та білоруському народу. Надійшов час повернення його ім’я в національні пантеон Вільної Білорусі та України.

Посилання

1. Корчинский, Иоанн. Очерк истории церковно-школьного дела в Гродненской губернии в ХІХ столетии / Иоанн Корчинский. Гродно, 1903.

2. Чарапіца, В.М. Са скарбніц кніжных паліц: Нарысы пра аўтографы даследчыкаў гісторыі Беларусі ў канцы ХІХ – пачатку ХХ ст.ст. Мінск, 1994.

3. Некролог // Голос Литовской Православной Епархии. – 1935. – №6.

4. Луцкевіч, А. Барацьба за вызваленьне. Збор твораў. Вільня-Беласток, 2009.

5. Чарнякевіч А. З археалагічнага камітэту да беларускай партызанкі: пратаіерэй І. Карчынскі і беларускі рух // Биржа информации. № 311, 21.01.2004.

6. Летопись. Софийский собор в городе Гродне // Черепица, В.Н. Не потерять связующую нить: История Гродненщины ХIХ–ХХ столетий в событиях и лицах (исследования, документы, комментарии): Монография. Гродно, 2003.

7. Блашчык, Т. Міністэрства беларускіх спраў ураду Літоўскай Рэспублікі (1918 – 1924) // Arche. № 1-2., 2010.

8. Пануцэвіч, В. Горадзеншчына ў нацыянальным руху ў 1918 – 1919 гадох // Бацькаўшчына, № 7-8, 1964.

9. Krynica. № 28, 1921.

10. Чаго чакаць Беларусам ад Польшчы. Гутарка дзеда да малодшых. – Б.м.: Камітэт Абароны Беларусі, 1921.

11. Пратакол паседжаньняў Беларускай нацыянальна-палітычнай нарады ў Празе, 26-30 верасьня 1921 // Спадчына. № 5-6, 1999.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

При написанні статті використані текст та матеріали статті О. Горного про о.Івана Корчинського, яка була зміщена в книзі «Труды Комиссии по канонизации в Белорусской Православной Церкви». Вып. 2., 2014 

А про що дискусія? Напевно щось про другий шлюб священників, який за фактом давно уже практикується в УПЦ МП? Ні – про автокефалію!

Тобто тема, яка століттями була предметом дискусії в усіх православних церквах, окрім Московської, де автокефалія була утворена за рішенням московського (золотоординського) князя, нарешті пробила віками формований мур і добралася й до голів кліру УПЦ МП. «Впали кайдани» і можна, нарешті, демократично поговорити про «автокефалію» – бо раніше про це демократично могли говорити лише «раскольнікі» і «автокефалісти».

А хто у нас на чолі опозиції?

Так, вірне чадо митрополита Антонія Паканича, яке після «непримиренних» дискусій із шефом, їздить до нього на богослужіння, де потім, за чаєм, вони обговорюють подальші «безкомпромісні батли» про церковні канони.

На мові спецслужб це називається «контрольована опозиція» (це щоб «неконтрольована» раптом не з’явилася).

А у народі кажуть простіше – «коли випивку (подію) не можна зупинити – її треба очолити».

Тобто у жорстку опозицію та протистояння з «проросійською партією» в УПЦ МП, яку очолює один з найвпливовіших «сірих кардиналів» та керуючий справами цієї церкви митрополит Бориспільський Антоній Паканич вступив ректор Київської духовної академії та семінарії УПЦ МП архиєпископ Сильвестр Стойчев. Сьогодні у нього роль «непримиренного опозиціонера» і глави «проавтокефальної (але, зауважте – не проукраїнської) партії в УПЦ МП».

Щоб зрозуміти, які близькі багаторічні стосунки пов’язують митрополита Антонія Паканича та архиєпископа Сильвестра Стойчева, достатньо подивитись офіційну біографію останнього. З неї неозброєним оком видно, що архиєпископ Сильвестр є креатурою і протеже митрополита Антонія і його багаторічним найближчим і вірним помічником.

Отже, згідно офіційної біографії, майбутній архиєпископ Сильвестр Стойчев народився (1980 р.) і жив в Одесі. Закінчив Одеську духовну семінарію МП (1998-2002). З Одеської єпархії МП направлений у 2005 р. на навчання до Московської духовної академії, де швидко здобуває прихильність тісно пов’язаного із ФСБ церковного керівництва. Аж настільки, що йому, студенту, доручають викладати на факультеті психології Російського православного університету апостола Іоанна Богослова (2006-2007).

Чи не мав він у ці роки російське громадянство – питання відкрите…

Після закінчення Московської духовної академії його направляють із Москви до Київської духовної академії і семінарії УПЦ МП. Тодішній ректор (у той час нещодавно призначений) Антоній Паканич (також відряджений до Києва з Московської духовної академії РПЦ – про це я детально писав свого часу) одразу ж прийняв Олександра Стойчева у штат на посаду викладача.

Цікавим є інше – зелений випускник московської академії одразу ж стає помічником ректора та відповідальним редактором (!!!) офіційного сайту КДАіС та журналу «Академічний літописець» (в оригіналі – «Академический летописец»). Одночасно він виконує послух послушника та іподиякона єпископа Антонія Паканича.

Тобто рекомендаційні листи з Москви були настільки серйозні, що у Паканича, таке враження, просто вибору не було. Прям найрідніша людина, духовний брат приїхав…

2 квітня 2009 р. молодий послушник Олександр Стойчев архиєпископом Антонієм Паканичем пострижений у ченці з ім’ям Сильвестр, а 21 травня того ж року тим же Антонієм Паканичем рукоположений у сан ієромонаха.

У 2013 р. ректор КДАіС архиєп. Антоній Паканич призначає о.Сильвестра Стойчева своїм заступником – проректором з навчально-методичної роботи КДАіС. А 23 жовтня 2014 р., за поданням митрополита Антонія Паканича, він включений до складу одного з керівних органів Моспатріархії – Міжсоборної присутності Московського патріархату (пора повертатися у московську церковну тусовку).

Вже 21 грудня 2017 р. (майже одразу після приїзду із Архиєрейського Собору у Москві), митрополит Антоній Паканич робить подання на 37-річного о. Сильвестра Стойчева щодо обранння його єпископом Білогородським, вікарієм Київської митрополії, та ректором Київської духовної академії і семінарії УПЦ МП. Призначення на посаду ректора духовної академії здійснено за особистим наполяганням Антонія Паканича. Логіка митрополита зрозуміла – на посаді ректора треба поставити свою вірну людину, щоб і надалі в ручному режимі продовжувати керувати провідним навчальним закладом УПЦ МП.

З 8 грудня 2020 р. єпископ Сильвестр Стойчев, за пропозицією митрополита Антонія Паканича, став членом Комісії з богословської освіти Міжсоборної присутності Московського патріархату.

Протягом всього періоду роботи в Київській духовній академії і семінарії УПЦ МП єпископ Сильвестр Стойчев завжди був найвідданішим прихильником і помічником свого покровителя і куратора митрополита Антонія Паканича, який фактично (і про це багато хто пише) й надалі продовжує в ручному режимі керувати справами в цьому навчальному закладі.

Отже, наскільки серйозно можна сприймати архиєпископа Сильвестра як нового «лідера проавтокефальної партії», або появу останнім часом полеміки у фейсбуці щодо теми автокефалії між лідером «проросійської партії» й керуючим справами УПЦ МП митр. Антонієм Паканичем та його протеже?

З огляду на їхні багаторічні тісні зв’язки і навіть залежність архиєпископа Сильвестра від митрополита Антонія, ця дивна «полеміка» дуже вже нагадує заздалегідь узгоджений і розіграний для зовнішньої публіки (влади та суспільства) спектакль задля відволікання уваги.

Постійно виникає відчуття, що дискутують дві голови, але тіло одне. І пір’я стирчить догори.

Нічого не нагадує?

P.S. Навіяно коментарями.

Так, люди змінюються. І це – добре, якщо зміни на краще.

Навіть відносини між людьми змінюються. Це теж природньо.

Але…

За ректорства єп. Сильвестра Стойчева студентами КДАіС були такі одіозні проросійські діячі, як Вадім Новинський, Олексій Пєртін, Сергій Трофімов. Ці «студенти» фінансово забезпечували цей навчальний заклад і його керівництво.

Доцентом КДАіС був резидент ГРУ Генштабу РФ та ФСБ Андрій Деркач, який з початком повномасштабної війни втік до РФ і став там сенатором та членом Комітету безпеки і оборони Ради Федерацій РФ. «Фахівець» із «Державно-церковних відносин» (так називався його курс у КДАіС). Резидент – він же просто «викладав», тобто відпочивав у КДАіС від своєї резидентської справи, чи не так?

Можна згадати і про «ватного» духівника КДАіС та завідуючого заочним відділенням академії доцента-архімандрита Маркела Павука.

Нинішня «зірка» соцмереж митрополит черкаський Феодосій Снєгірьов теж відзначився «професорством пастирського богослов’я» у КДАіС (навчався в Московській духовній академії і теж був відряджений до КДАіС).

Тож КДАіС і справді «проавтокефальний центр» УПЦ МП.

Напевно…

проф. Олександр Саган

На тлі цих подій, знову піднялася хвиля голосів шукачів «цивілізаційного шляху об’єднання православних в Україні» або «мирного співіснування двох юрисдикцій».

Отже, у цій невеликій розвідці ми спробуємо аргументовано відповісти на аргументи тих, хто сьогодні спробує бути адвокатом РПЦвУ та (або) критиком ПЦУ.

І. «Ми вірні УПЦ (не МП)»: соціологічний аналіз

Упродовж останніх років досить велика група вірян УПЦ (РПЦвУ) намагається переконати суспільство, що вони не є вірними Московського патріархату, а УПЦ – автокефальна (незалежна) церква. На доказ цієї тези приводиться кілька фактів, зокрема дані певних соціологічних досліджень, у яких відсоток тих, хто заперечує зв’язок РПЦвУ з Москвою, сягає 35-45%%. Але це вірно тільки тоді, коли брати загальну кількість респондентів, які вказали свою приналежність саме до УПЦ (РПЦвУ). Ми поставили певні фільтри та побачили цілком іншу картину.

Почнемо з виявлення віку більшості вірних РПЦвУ (УПЦ). Соціологія показує – від 85 до 87% мають вік 50+, а в сільської місцевості він сягає 60-62+. При цьому 70-75% мають низький рівень освіти (неповна середня, середня, професійно-технічна).

Отже, «відсікаємо» від соціологічної вибірки «УПЦ не МП» респондентів з низьким рівнем освіти, які проживають у сільської місцевості. Бо для майже 80-90% цієї групи єдиним беззаперечним авторитетом є священновладдя РПЦвУ та парафіяльний священник. У всіх розмовах та опитуваннях, вони просто повторюють слова свого духовенства. Тому, коли не брати під увагу цю групу, картина різко змінюється:

Тільки 8-10% вірних УПЦ вважають її дійсно незалежною від Московського патріархату. При цьому, включаючи додаткові фільтри вибірки, адже щирість деяких респондентів у цьому питанні нам подається сумнівною, відсоток буде значно менший – 3-5%.

Висновок очевидний: Практично всі вірні РПЦвУ чудово розуміють, що вона є частиною Московського патріархату.

ІІ. Чи є в Україні «релігійний конфлікт»?

Усі релігійні конфлікти діляться на три основні групи:

а) міжконфесійні;

б) внутрішньоконфесійні (міжюрисдикційні);

в) внутрішньоюрисдикційні.

Природньо, що конфлікт РПЦвУ (УПЦ) та ПЦУ відноситься до міжюрисдикційного. І ось тут виникають дуже цікаві аналогії, які корінним чином мусять змінити погляд на нього.

Отже, оскільки жодних догматичних (щодо канонічних будемо розглядати згодом) причин цього конфлікту немає, його мусимо визнати політичним. Саме таким був конфлікт між Московським патріархатом і РПЦЗ; між офіційною Сербською ПЦ та Вільною Сербською Церквою, а також внутрішній конфлікт 90-х років у Болгарській ПЦ. Усі ці розділення через політичні обставини були успішно подолані після усунення політичної складової. Але у нашому випадку є важливий нюанс – коли РПЦвУ (УПЦ) позиціонує себе саме «українською», то жодної політичної причини не сідати за стіл перемов з ПЦУ немає.

2.1. Канонічне питання подолання розколу

Звернемося до історії розколу в Болгарської ПЦ та його подолання.

У 1992 р., три митрополити: Неврокопський — Пімен (Енев), Старозагорський — Панкратій (Дончев) і Врачанський — Калинник (Александров), перейшли в опозицію до патріарха Максима. Фактично утворилася паралельна структура — Болгарська Православна Церква Альтернативного Синоду (БПЦАС).

У липні 1996 Альтернативний Синод скликав у м. Софії Церковно-народний собор, який ухвалив новий Статут церкви. Статут вводив патріаршу форму правління. На патріарха було обрано митрополита Неврокопського Пімена. Інтронізацію Пімена у храмі св. Параскеви у м. Софії здійснив предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет (Денисенко). Священний синод БПЦ, під проводом патріарха Максима, оголосив анафему новообраному Патріархові Пімену і позбавив санів всіх єпископів, рукопокладених у БПЦАС. Канонічно ситуація цілком аналогічна з українськими подіями 1992 – 2018 рр.

Для подолання розколу, 30 вересня — 1 жовтня 1998 р. у м. Софії був скликаний Позачерговий і розширений Собор БПЦ («Святий розширений і Всеправославний Собор») під головуванням Константинопольського патріарха Варфоломія. На Соборі були присутні 7 патріархів та понад 20 митрополитів — представників помісних церков. Собор примирив ворогуючі сторони — повноваження Патріарха Максима були підтверджені, а першоієрарх Пімен і ще 13 ієрархів повернулися до церкви (були зняті анафеми та збережено архієрейські сани, які вони отримали в розколі). Таке рішення підтримав і Московський патріархат.

Таким чином, єпископату РПЦвУ (УПЦ), коли вона дійсно «українська» і причин політичного конфлікту немає, нічого не заважала прийти на Київський Об’єднавчий собор 2018 р., який відбувся під головуванням представників Вселенського патріарха, та ліквідувати конфліктне розділення православних в Україні. Ба більше, інсайдерська інформація свідчить: у випадку такого рішення РПЦвУ (УПЦ), на собор були готові приїхати представники інших Помісних церков.

2.2. Конфлікт православних юрисдикцій в Україні або політично-ідеологічне зіткнення та зіткнення ідентичності?

Мусимо почати з того, що структури РПЦ на українських землях ніколи не працювали на користь українців. Так, були окремі представники духовенства, які через політичні обставини здійснювали служіння та працю у структурах РПЦ, намагаючись щось зробити на користь свого народу. Це були поодинокі особи, більшість з яких ми сьогодні знаємо поіменно. Однак не будемо вдаватися в загальну історію діяльності РПЦ в Російської імперії та СРСР, а відразу перейдемо до постання Української Незалежності.

Найперше, визнаймо той факт, що навіть після розпаду СРСР, Росія ніколи не покидала своїх імперських амбіцій. І єдиною реальною адміністративною ланкою, яка зв’язувала Москву з новітніми незалежними державами, зокрема і з Україною, залишилася тільки РПЦ. Тому керівництво Росії від самого початку робила все, щоб не тільки зберегти, а й максимально зміцнити її закордонні структури, як базу повернення свого імперського статусу. Зі свого боку, Московський патріархат випрацював стратегію, яка враховувала нову ситуацію:

1) Намагатися зберегти за собою максимальну кількість храмів та монастирів, особливо тих, що мають історичне значення.

2) Виховати на російської культурі та імперської ідеології нове покоління духовенства з числа місцевого населення. І їй це вдалося, бо серед сьогоднішніх єпископів та священиків, які є колаборантами, етнічні українці, або люди які народилися в Україні, складають від 85 до 90%%. Тут мусимо враховувати – у цього духовенства може бути гарна українська мова, вони будуть знати історію України і т.д., але інтерпретація буде російська або приховано проросійська.

3) Використовуючи загальну політичну та економічну ситуацію, яка виникла через розпад СРСР, укорінити в свідомості вірних міф про «спільну небесну батьківщину». Ця «батьківщина» була названа «Свята Русь» та зберегла все, що було, за російською версією, втрачено з розпадом СРСР: велика країна, спільна праця в надвеликому проєкті під умовною назвою «світле майбутнє» і т.д. Усе це було міцно приправлено «шаманізмом» — різними російсько-православними замилуваннями («богообраністю», «обороною слов’янства від гріховного Заходу», «особливим православним шляхом»…). Для цього активно використовувалося та використовується нейролінгвістичне програмування, якому навіть навчають в духовних закладах Московського патріархату.

Мусимо відзначити, що РПЦвУ досить успішно виконала ці завдання, які сьогодні складають головні причини конфлікту з ПЦУ. Цей конфлікт побудований на трьох позиціях, які до релігії де-факто не мають жодного стосунку: політичного, ідеологічного та конфлікту ідентичності.

З першими двома, які переважно стосуються практично всього єпископату та 90% духовенства ПЦУ, все зрозуміло. Так, за інформацією СБУ, стосовно священників РПЦвУ: «розпочато 174 кримінальних проваджень; про підозру повідомили 122 клірикам УПЦ МП; винесено 31 обвинувальний вирок». І, на нашу думку, це тільки «верхівка айсбергу». А ось з «конфліктом ідентичності», які практично ніхто не досліджував, усе більш складана. Натомість саме він складає основну проблему.

Соціологія засвідчує: від 65 до 75% «серцевини», «активу» громад РПЦвУ – це люди, які російською вільно не володіють, і, умовно, у «вєлікой русской культурє» обізнані на рівні радянських другорічників (телевізійної пропаганди). А коли брати сільські громади, то цей відсоток зростає від 89 до 95% залежно від регіону. Саме вони є найбільш чисельною базою РПЦвУ. Виникає природне запитання: Так що їх реально тримає в Московському патріархаті? Відповідь дуже проста – це своєрідна «православна» ідентичність, яку сформувало духовенство РПЦвУ.

Досліджуючи феномен цієї «православної» ідентичності, ми стикаємось з тим, що частина найбільшого «активу» РПЦвУ, про який ми писали вище, немає власне «української ідентичності». Своє українство вони сприймають виключно як складову частину православного неослов’янофільства. Для них «слов’янство» – це єдиний великий пазл, у якому окремий елемент не може існувати самостійно. Тобто вони передусім члени великої спільноти «православних слов’ян» (в їх свідомості слов’янин може бути тільки православним), а вже потім українці. Духовним та об’єднавчим центром цієї «слов’янсько-православної ідентичності» є Московський патріархат, бо «він «наддержавний», діє по всьому світу, збираючи православних (слов’ян)».

Україна, як Незалежна Держава, для носіїв ідентичності неослов’янофільства, немає особливої цінності, на відміну від паралельної «небесної держави», яку в Україні уособлює РПЦвУ, а загалом – Московський патріархат. На думку вірних РПЦвУ, саме «небесна держава» захищає їх від «політики». Цей захист дозволяє зняти з себе відповідальність, бо рішення перекладаються на «своїх князів церкви» (єпископат РПЦвУ), довіра до яких є безумовно незаперечною. Тому вони можуть цілком щиро не любити Путіна та навіть критикувати патріарха Кирила (у межах дозволенного своїм священновладдям).

Ще один цікавий феномен ідентичності, який із допомогою нейролінгвістичного програмування вихований у більшості духовенства та вірних РПЦвУ – відхід від Вселенськості Православ’я в юрисдикційність. РПЦвУ маркується у свідомості як «своя церква», а всі інші Православні церкви, є чужими, часом – ворожими. Цей феномен присутній навіть у тих, кого умовно можна назвати проукраїнською або «сірою» частиною. Так, один зі священиків РПЦвУ опублікував на сайті «Софійського Братства» свої роздуми, у яких, після досить жорсткої критики свого єпископату, підсумовує «Я, звичайно, всерівно в Церкві – в тій, в якій народився, в якій мене покликав Христос до служіння». Там же, вже мирянка Наталія Марінкіна, критикуючи РПЦвУ, фактично доповнює цього священика: «Так, я в УПЦ, але не підтримую Москву. Моя Церква — в Україні».

Описаний вище феномен юрисдикційністі, яка ставиться вище Вселенськості, почав формуватися в Московському патріархаті задовго до розпаду СРСР. Зокрема прот. Георгій Флоровський описує дуже цікаву розмову з митр. Никодимом Ротовим, яка відбулося ще в 1963 р.: «Архієпископ Никодим (Ротов) мене дуже засмутив і здивував своїм запитанням наодинці: «Чи не шкодуєте Ви в глибині душі, що Ви не в тій Церкві, в якій були хрещені?» — На що я лише з подивом відповів: «Я ніколи не думав, що був хрещений у «російській Церкві» і що така взагалі існує. Є тільки Православна Церква» Для нього це було дивно. Оце применшення або, по суті, забуття вселенськості чи кафоличності Православ’я мене спокушає і ранить».

Отже, навіть поверхневий аналіз ідентичності більшості духовенства та вірних РПЦвУ доводить, що вони жорстко і до останнього триматимуться за приналежність до «своєї» РПЦвУ, бо вона дає їм ілюзію, що вони є «обраними» та через це «вище» всіх інших православних, зокрема і вірних ПЦУ.

Крім того, коли політичні та (або) ідеологічні погляди можна якось змінити, то ідентичність, особливо в сегменті «свій-чужий», змінити дуже важко. Для цієї зміни, найперше, потрібне бажання самої людини. У процесі цього дослідження ми попрохали кілька професійних психіатрів з різних регіонів України, на умовах анонімності, порозмовляти з колишніми багаторічними парафіянами РПЦвУ, які вже перейшли до ПЦУ. Виявилося, що на підсвідомому рівні 89% з них продовжують вважати РПЦвУ (УПЦ) «своєю», їм психологічно, часом навіть критично, не вистачає спілкування з колишніми одновірцями з цієї юрисдикції. А їх перехід стався внаслідок конфлікту із політичних або (та) ідеологічних причин з парафіяльним священником (єпархіальним архієреєм). Ба більше, навіть коли вони вже вірні ПЦУ, очільник РПЦвУ, митрополит Онуфрій, залишається для 55-59% з них найбільшим духовним авторитетом.

2.3. Деякі висновки цього розділу

Мусимо визнати, що Російська ПЦ, як мінімум з початку XVIII ст., була не церквою у повному розумінні, а частиною імперської машини. З її допомогою імперія намагалася максимально асимілювати населення захоплених земель. Після розпаду СРСР, роль РПЦ, зокрема і РПЦвУ, зробилася чи не основною в справі просування імперських інтересів Росії в нових незалежних державах, адже вона залишилася єдиною російською структурою, керівний центр якій знаходився в Москві.

Тому конфлікт, а ліпше казати протистояння, між РПЦвУ та ПЦУ тільки зовні подається релігійним. Направду, це протистояння російської імперської політики та вихованої нею відверто проросійської (або приховано російської) ідентичності з самою Україною як Незалежною Державою, з її прагненням бути частиною вільного демократичного світу, а не частиною «русского міра». Саме тому велика кількість колабораціоністів серед духовенства та вірних РПЦвУ – це цілком природна річ. І ніякі «майданчики порозуміння» тут не допоможуть. Ті кілька десятків кліриків-маргіналів та вірних РПЦвУ, яким поблажливо дозволяють виступати на тих майданчиках, просто мусять створювати «новий імідж» цієї структури. Щоб з цим «новим іміджем» ще активніше воювати проти України, зокрема і проти ПЦУ, на різних закордонних майданчиках. Найперше – у міжнародних організаціях та ЗМІ.

ІІІ. Нова тактика інформаційної війни Московського патріархату: РПЦвУ = ПЦУ

Не є секретом, що критика України загалом та ПЦУ зокрема, якою активно займається РПЦвУ, а також афілійовані з нею ЗМІ, найперше скерована на західного споживача. Ця критика мусить підтримати антиукраїнські наративи, які просуває Росія. Немає сумніву – це є своєрідна диверсійна діяльність проти України. Але довіра до інформації від РПЦвУ досить різко впала, особливо після повномасштабного російського вторгнення 2022 р. Для підтвердження цього факту ми звернулися до журналістів різних закордонних православних ЗМІ, зокрема і тих, хто досить різко критикує Вселенського патріарха Варфоломія, та запропонували їм висловить довіру до безпосередньої інформації від РПЦвУ за десятибальною шкалою. І тут виявився цікавий факт: жодний з опитаних не поставив більш 3,5 бали за цією шкалою. При цьому, найвищу довіру висловили тільки болгарські та сербські релігійні журналісти.

Отже, РПЦвУ потрібно було створити якось джерело, яке давало б можливість критикувати ПЦУ та реабілітувати РПЦвУ з великим рівнем довіри, як серед західних політиків, так і ЗМІ. Вочевидь, це джерело мусіло бути формально незалежним та мати членами представників ПЦУ. І така організація була створена в 2024 р. – це ГО «Софійське Братство, серед 32 засновників якого – 19 представляли саме РПЦвУ.

Ми далекі від думки, що всі засновники «Софійського Братства», а також ті, хто до нього долучився або підтримує, свідомо бажали (бажають) допомогти РПЦвУ в просуванні московських наративів та гнобленні ПЦУ. Ба більше, ми впевнені: духовенство та вірні ПЦУ, які пішли в цю організацію – це ідеалісти та (або) мрійники, що дійсно вірять у можливість примирення через різні «круглі столи» та «руйнування міфів». Певний відсоток таких є і серед представників РПЦвУ, але тут все більш складно…

Навіть поверхневий аналіз реакції священновладдя РПЦвУ на несанкціоновані контакти, а тим більш спільну працю, своїх священників з представниками ПЦУ показує: Якби РПЦвУ не бажала б, щоб «Софійського Братства» не було – жоден її клірик там не був би. Значить, воно їм потрібне, найперше для підвищення довіри західних ЗМІ до критики України та (або) ПЦУ через «спільний» голос представників УПЦ (РПЦвУ) і ПЦУ. Для цього вони готові навіть втратити кількох маргіналів-мрійників з числа свого духовенства через перехід у ПЦУ.

Наведемо кілька прикладів як це працює.

1) 29 травня 2025 р., у 10:42 за європейським часом, на порталі «Orthodox Times», з’являється стаття Ефі Ефіміу (Efi Efthimiou) під назвою «What sources from Phanar and Kyiv reveal to Orthodox Times about the situation in Ukraine» («Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні»). У статті наводиться жорстка та безпідставна критика керівництва ПЦУ, фактично повторюються деякі московські наративи. Але вона написана в дусі прислів’я «одна бабця сказала» та від початку не притягує до себе уваги інших релігійних ЗМІ.

Але вже через кілька годин переклад цієї статті, без жодного коментаря, з’являється на сайті «Софійського Братства». Оскільки першоджерело написано англійською мовою та вочевидь адресована західному суспільству, таке швидке з’явлення україномовної версії саме на ніби нейтральному українському православному сайті, сприймається як погодження досить впливових осіб ПЦУ, які є членами «Софійського Братства», з викладеними у ній фактами. При цьому, коли на наступний день, професор Юрій Чорноморець зробив відеострим з руйнуванням тверджень цієї статті, сайтом «Софійського Братства» ця інформація була проігнорована.

Менш ніж через місяць, 19 червня 2025 р., на тому ж порталі з’являється нова стаття того ж автора «Metropolitan of Chalcedon vs Orthodox Times on Ukraine» («Митрополит Халкідонський проти Orthodox Times про Україну»), яка є продовженням першої. І в ній автор відкрито каже про «позитивний відгук від всіх юрисдикцій з України» на першу статтю. Вочевидь йдеться про реакцію саме «Софійського Братства», у якому присутні представники обох юрисдикцій та навіть Константинопольського Патріархату.

Після цих двох статей у закордонних релігійних ЗМІ з’являється кілька матеріалів, скерованих проти ПЦУ, які посилаються на «Orthodox Times» як першоджерело, у якому переклад на порталі «Софійського Братства» (і «позитивний відгук») трактується як підтвердження правдивості інформації.

2) 18 червня 2025 г., на порталі «Софійського Братства» з’являється досить провокативна офіційна заява цієї організації «Коментар Софійського братства щодо подій у Свято-Духівському соборі в Чернівцях». Автор цієї розвідки дискутував щодо неї з одним священником ПЦУ, який є членом цього «братства». У процесі дискусії він сказав наступне: «братчики від УПЦ дуже хотіли, щоб було оприлюднено більше матеріалу того конфлікту, тільки дякуючи нам з‘явилась тільки ось та заява в дусі ООН, а не розгромний аналіз події». Те, що РПЦвУ очікувала від «своїх» просування більш жорсткого тексту, у подальшому підтвердив священник РПЦвУ Олександр Клименко під час програми «Чернівці. Храм, як поле бою» каналу «Віче». При цьому відзначається: «Програму створено за ініціативи ГО «Софійське Братство» та за підтримки фонду Renovabis».

3) Практично від часу відродження УАПЦ в 1989 р., РПЦвУ кожний перехід громади з храмом трактує як «захоплення», а реальною православною громадою вважає тільки ту частину, що залишилася в Московському патріархаті. Особливо гостро вона почала маніпулювати цим терміном після початку масових переходів громад у ПЦУ. Але на тлі війни Росії проти України, діяльності Московського патріархату на тимчасово окупованих територіях, ця риторика РПЦвУ вже не находить підтримки в західному демократичному середовищі, зокрема і серед православних. Навіть неприємні силові моменти, коли вірні ПЦУ мусять силою входити у свої храми після переходу з РПЦвУ, сприймаються з розумінням. Адже все це є наслідком недосконалого законодавства, яке дозволяє роками вести судові суперечки, та певної бездіяльності чинної влади й виконавчих служб…

І ось, на тлі подій в Чернівцях, коли священники РПЦвУ здійснювали рейдерське непотребство в Чернівцях руками своїх фанатиків-активістів, звезених зі всієї Буковини, особливо з монастирів, «за ініціативи ГО «Софійське Братство»», 27 червня 2025 р., як вже відзначалося вище, на каналі «Віче», виходить програма «Чернівці. Храм, як поле бою», у який публіцистка Тетяна Деркач заявляє, що підтримує наратив РПЦвУ – «припинення захоплення храмів, як передумови початку перемов з ПЦУ». Тобто діячка, яка увесь час позиціонувала себе як вірянка УПЦ КП та ПЦУ, жорстко критикує ПЦУ з позиції РПЦвУ, пропонує зупинити переходи громад, трактуючи його чисто в дусі РПЦвУ – «захоплення храмів»… Ліпшого подарунку пропагандистам Московського патріархату годі шукати.

4) 5 липня 2025 р, на порталі «Софійського Братства» зміщається допис кандидата богослов’я, кандидата історичних наук, проректора з наукової роботи Волинської духовної семінарії РПЦвУ (УПЦ), прот. Олександра Федчука, під назвою: «Що може зробити Вселенський патріарх, щоб українські православні припинили ворожнечу?». У ньому автор висловлює кілька цілком неправдивих фактів та знову спробує пропагувати формулу кризи – ПЦУ=РПЦвУ у небажанні примирення, а також, опосередковано, кидає звинувачення Константинопольському патріархату. Отже давайте подивимося, що каже цей клірик РПЦвУ.

а) Почнемо із найголовнішого, про що автор допису навіть не згадує. Жодні перемовини між ПЦУ та РПЦвУ, у яких Вселенський патріарх теоретично міг бути посередником, нині неможливі. Бо РПЦвУ розірвало з ним не тільки співпричастя, а загалом практично всі стосунки. Крім того, Константинополь не може втрутитися без згоди (запрошення) обох сторін конфлікту. І коли ПЦУ багато разів пропонувала прямі перемовини та не висувала жодних попередніх умов, РПЦвУ ніколи на ці пропозиції не відповідала.

б) Від самого початку автор обвинувачує Вселенського патріарха Варфоломія у тому, що він «якраз і став однією з вагомих причин формування цієї впертості серед значної частини духовенства та вірян УПЦ. Висловлені в різний час ним та канонічно й духовно підпорядкованими йому архієреями «грецького світу» слова з однозначною підтримкою УПЦ і заявами про безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ турботливо тиражувалися в УПЦ й всмоктувалися у свідомість її пастви». Але це є цілком неправдиве твердження.

Вселенський патріарх ніколи не казав про «безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ». Мова йшла виключно про знаходження цих українських юрисдикцій у «сірій зоні», поза Вселенським православ’ям. Разом з тим, Константинопольський патріархат не тільки визнавав Таїнства хрещення та шлюбу, здійснені в УАПЦ та УПЦ КП, а навіть приймав до себе їх священиків в існуючому сані.

Ба більше, Вселенський патріарх Варфоломій двічі був готовий надати УАПЦ, а потім і УПЦ КП, канонічне визнання без будь-яких умов.

Перший раз це відбулося вже у травні 1992 р., під час візиту до Константинополя архієреїв УАПЦ: патріарха Мстислава з митрополитом Антонієм. Домовленості були зірвані через дії тогочасного президента України Леоніда Кравчука та колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенко). Як відзначає єпископ Борис (Харко), усе було зроблено для «зняття з реєстрації та дискредитації УАПЦ, тобто церковному рейдерству у переддень визнання УАПЦ Вселенським Патріархом Варфоломієм»

Друга спроба створення канонічної структури на базі УАПЦ та УПЦ КП була здійснена Константинопольським Патріархом під час його візиту в Україну літом 2008 р. Йшлося про відновлення Київської митрополії шляхом об’єднання цих українських юрисдикцій. Оговорювалося – автокефалія буде обов’язково надана після створення 5 тисяч парафій та був підготований відповідний акт. Жодних канонічних умов (пересвячення архієреїв та духовенства) не висувалося. Але знов же це було зірвано саме «патріархом» Філаретом (Денисенко).

в) прот. Олександр Федчук стверджує, що ПЦУ виступає проти створення юрисдикційної структури Константинопольського патріархату в Україні, куди перейдуть представники духовенства та мирян РПЦвУ, які «поки не готові долучитися до ПЦУ». Але сором’язливо замовчує, що на практиці така структура не тільки ще більш заплутає канонічну ситуацію в Україні, а й практично не має жодного сенсу. Адже Вселенський патріархат має повне співпричастя з ПЦУ. Тому всі клірики та миряни РПЦвУ, які перейдуть у цю структуру Константинопольського патріархату в Україні, автоматично входять у євхаристичне спілкування з ПЦУ. Тобто жодної різниці між прямим переходом у ПЦУ та переходом у структуру, яку автор умовно називає «екзархатом Константинопольського Патріархату», немає…

Можна приводити ще багато прикладів, але висновок очевидний: подібні неафілійовані «майданчики», за участю духовенства ПЦУ та РПЦвУ, допомагають останній просувати московські наративи та збільшувати до їх довіру закордонних політиків та ЗМІ.

IV. «Війна за храми»: Чи можливе «цивілізоване рішення»?

«Війна за храми», силове протистояння вірян ПЦУ та РПЦвУ, давно зробилася чи не головною темою обговорення на різних «майданчиках порозуміння». Певна частина вірян, які є в ПЦУ, також засуджує «захоплення» та закликає до «цивілізованого вирішення питання». Звичайно, що бійка – це загалом погано. Але ж треба уважно подивитися на справжні причини цієї проблеми. Спробуємо розібратися.

Храми для РПЦвУ, особливо в містах, значно більш ніж просто місце здійснення богослужінь. Вони служать центрами прямого або прихованого розповсюдження ідей «русского міра», де можуть легально збиратися його прибічники. Цей факт вже доведений українськими силовими структурами, які робили обшуки у деяких з них, а також тим, що покидають після себе представники Московського патріархату після виходу із храмів та прихрамових будівель. Саме тому вони до останньої можливості намагаються втримати кожний храм.

В Україні є два варіанти культових споруд, які можуть змінити юрисдикційну приналежність:

– Історичні, які належать державі та надані громадам в користування на правах оренди.

Перший варіант: Власник може розірвати угоду та передати храм (монастирський комплекс) ПЦУ. Це дозволяє зробити закон, який чітко каже про релігійні організації афілійовані з країною-агресором. Крім того, частина храмів та монастирів Київської митрополії Константинопольського патріархату були просто анексовані РПЦ у часи Російської імперії та (або) СРСР. Наприклад, Києво-Печерська лавра була ставропігійним монастирем Вселенського патріархату і ніколи канонічно не переходила в РПЦ. Також і вже в Незалежній Україні культові приміщення передавалися в користування РПЦвУ без врахування історичних обставин. У випадку такої зміни орендатора, єдиним цивілізованим підходом є передача представнику тієї самої конфесії. У нашому випадку – ПЦУ.

Другий варіант: Громада храму, яка є орендарем, приймає рішення про зміну юрисдикції. Але в багатьох подібних випадках тут виникають проблеми, про які ми будемо казати згодом. Разом з тим, ситуацію може врятувати угода про почергове служіння.

– Храм належить громаді (парафії).

Єдиним цивілізованим способом тут є голосування саме громади. І ось тут від початку закладений конфлікт, причиною якого є різні підходи та розуміння членів громади. Адже православне канонічне право та чинне законодавство України, не потребують фіксованого членства. Розгляньмо два підходи до цього питання.

а) ПЦУ виходить з православного канонічного права територіальності. Єпархія, благочиння або парафія мають свої кордони. У нашому випадку – це селище (селища), або райони міста. Тобто всі православні християни, які в них проживають, автоматично вважаються парафіянами. І цей підхід є цілком природним, бо в храм «не продають квитків» та не заносять кожного, хто його відвідав, в окремий зошит. Людина може відвідувати храм, молитися та причащатися, але не бути у т.зв. «активі».

б) РПЦвУ вважає членами парафій тільки тих вірян, яких священик вніс у окремий «парафіяльний список». Саме про такий парафіяльний список РПЦвУ відверто написав на порталі «Софійського Братства» якийсь Микола Кіккас: «В нас на парафії є спеціально затверджені списки учасників парафіяльних зборів. Я особисто складав ці списки разом із настоятелем, робили якраз для подібних випадків (голосування за перехід в ПЦУ – авт.)». Цілком зрозуміло, що жодний прибічник переходу в ПЦУ, навіть потенційний, у цей список не потрапить. Тому згаданий вище автор і зазначає: «ніхто з наших парафіян за перехід і нову редакцію статуту не голосував, я це знаю достеменно. Тепер там служить інший священник, ходять інші люди». Ба більше, відсутність територіального принципу дозволяє духовенству РПЦвУ формувати ці «списки» самовільно, включаючи туди осіб, які часом навіть не проживають у конкретному селищі або районі міста, а надалі маніпулювати цим, як це було в Чернівцях.

Природньо, що вкрай різні підходи до того, хто має право голосувати на парафіяльних зборах, створює конфліктну ситуацію. Але її можна було б уникнути, коли б духовенство РПЦвУ погоджувалося на почергове служіння. Однак представники РПЦвУ вже традиційно відкидають таку можливість (вона заборонена окремим розпорядженням митрополита Онуфрія) та вдаються до загострення конфлікту. Бо саме конфліктного протистояння вимагає від них московське керівництво.

Паразитуючи на демократичному законодавстві України, РПЦвУ роками веде судові суперечки щодо належності храмів. Це відбувається навіть тоді, коли воля громади цілком зрозуміла, а на боці священника РПЦвУ залишається тільки кілька людей (його родина та близькі родичі). Ми вже звикли до повідомлень ЗМІ, у яких говориться «через кілька років після переходу в ПЦУ, громада нарешті ввійшла у свій храм».

У процесі підготовки цієї розвідки ми дослідили дуже багато переходів громад з РПЦвУ у ПЦУ. Як таких, де був відкритий конфлікт стосовно храму та (або) церковних споруд, так і таких, де реального конфлікту не було. На підставі цієї інформації можна зробити висновок, що конфліктів не було переважно в селах, де духовенство РПЦвУ просто немало змоги втримувати храм. У всіх інших випадках, особливо в містах, силовий конфлікт був присутній у різному ступені інтенсивності. При цьому духовенство РПЦвУ до останнього намагалося втримати за собою храм, навіть у тому випадку, коли його передача ПЦУ була неминуча. Тому немає сумнівів – священновладдя РПЦвУ свідомо провокує конфлікти.

Чи можливий у таких умовах «цивілізаційний підхід» без «богослов’я болгарок», про які увесь час волають деякі особи? Так, можливий, але тільки за кількох умов:

1) ПЦУ визнає позицію РПЦвУ, коли громадою та, відповідно власникам чи безумовним орендарем храму є тільки ті, кого священик вніс у відповідний список. Але в цьому випадку жодний храм не перейде в користування ПЦУ, навіть коли прибічників Московського патріархату в селищі або районі міста залишиться кілька вірян. Але тут повстає інше питання – права тих вірян, які будували чи розбудовували храм і громаду, але не потрапили у список.

2) Після переходу в ПЦУ, громада роками буде без храму або, коли мова йде про храм у місті, роками буде спостерігати за кублом «русского міра» та його прибічниками. Чи погодиться на такі умови парафія, яка перейшла в ПЦУ, особливо в час війни – запитувати зайве…

3) Держава відмовиться від багаторічної судової тяганини, спираючись виключно на волю громади, яка представляє православне населення селища або району міста. При цьому саме представники державного силового блоку мусять забезпечити права парафії, яка вирішила перейти, на храм. Але далеко не факт, що при цьому вдасться уникнути силового протистояння. Прикладів цьому є багато. Наприклад, у Чернівцях «актив» РПЦвУ нападав навіть на поліцейських…

Зрештою, коли дивитися на коментарі прибічників т.зв. «цивілізаційного шляху», які критикують ПЦУ, ніхто з них не дав дієвого рецепту, як вирішувати конфлікти. Особливо в умовах, коли РПЦвУ явно бажає саме «картинки» із протистоянням та не йде на жодні перемовини з ПЦУ.

Отже, можна зробити висновок, що силове протистояння РПЦвУ та ПЦУ за храми буде продовжуватися. Питання тільки в тому – це буде протистояння активу РПЦвУ з православною громадою селища або міста, чи протистояння з українськими силовиками (виконавчими службами судів).

V. Деякі висновки

Ми мусимо прийняти той факт, що повне об’єднання православних в Україні, під яким розуміється об’єднання (порозуміння) між ПЦУ та РПЦвУ, ніколи не відбудеться. Адже це цілком різні світи, з різною ідентичністю. Так, будуть окремі переходи священиків, парафій, але це тільки зацементує РПЦвУ в її промосковської ідентичності. І жодні «майданчики порозуміння», навіть громадські організації, у яких членами будуть представники обох юрисдикцій, цю проблему не вирішать, бо тут немає саме релігійного конфлікту. Реально в Україні відбувається конфлікт ідеологічний, конфлікт української та російської (так званої «слов’янофільської») ідентичності.

Основна проблема православ’я в Україні – це наявність певної ідеологічно-політичної структури із яскравими зовнішніми релігійними ознаками, яка створювалася і у всі часи щедро фінансувалася Росією для просування своєї імперської політики. Саме за цим принципом в Україні підбирався архієрейський склад, виховувалися священики та парафіяльний актив. Невелика проукраїнська група, яка з різних причин опинилася в РПЦвУ, є в цій структурі маргінальною. Всі їх члени раніше або пізніше перейдуть в ПЦУ. Ба більше, на певному етапі РПЦвУ сама позбавиться усіх, хто не поділяє її проросійську ідентичність.

Силове протистояння активу РПЦвУ та православних громад селищ та міст – це наслідок курсу цієї промосковської структури на загострення конфлікту і створення відеокартинки для закордонного споживача з метою маніпулювання їх свідомістю. Реально ніхто не має жодних рецептів мирного розв’язання цього питання, зокрема і самі ж прибічники т.зв. «цивілізаційного шляху», які є критиками ПЦУ. Навіть коли держава реально та активно почне підтримувати громади, що перейшли в ПЦУ в справі володіння храмами (а саме – виконувати рішення своїх та міжнародних судів), – буде продовжуватися силове протистояння з поліцією та (або) судовими виконавцями. І цей державний, ніби цивілізований, крок знову буде приводом «критики» України (і ПЦУ).

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.