Сьогодні Вселенська поминальна субота. Це словосполучення вводить нас в таїнство Церкви, бо Церква є Собор. Церква об’єднує всіх, хто увійшов в неї і залишився в ній – тих, хто жив в апостольський час, коли народилася Церква, і живе в наш час. Різниця тільки в тому, що одні вже пройшли шлях спасіння й увійшли в Царство Небесне, а нам ще належить, як членам Церкви войовничої, ще спасатися, долаючи свою духовну слабість, долаючи опір диявола, і найважче, напевно, – опір світу, який, по слову святого апостола Іоана Богослова, існує в злі.

Сьогодні ми здійснюємо богослужіння в «пам’ять всіх від віку спочилих православних християн, батьків і братів наших». Справа в тому, що заупокійне богослужіння починається в Церкві не тоді, коли людина підійшла до краю свого життя, і не тоді, коли його останки принесли в храм Божий, і його оточує натовп близьких і родичів, які перебувають в збентеженні і деякій непричетності до тієї таємниці , яка відбулася з їх близькою людиною.

Ті, наші родичи або друзі, що відійшли в кращий світ, вже не повернуться до нас, ми на землі вже не побачимо їх, не почуємо улюбленого голосу, але все не закінчується земним життям. Смерть – є тільки перехід до досконалої повноти життя – і в цьому наша розрада, вся наша надія. Хоча вони не повернуться до нас, але ми підемо до них, коли покличе нас Господь.

Ставлення до смерті змінює дуже багато в сучасному житті людей. Ця тема стала непристойною, про неї не прийнято говорити. У деяких західних містах є розпорядження, яке забороняє траурним процесіям їздити вдень. В католицьких і протестантських країнах небіжчиків ховають в закритих трунах – не дай Бог побачити обличчя мертвої людини. І, часом, для сучасних європейців буває потрясінням, коли вони заходять в православний храм і бачать небіжчика з відкритим обличчям – вперше за багато років життя … Потрясіння – тому, що перш за все це далеко не так жахливо, як здається.

Святе Православ’я вчить нас, що людина як неповторна особистість не зникає безслідно. Тіло старіє, а людина себе всередині відчуває таким же, як була у юності. Чому? Тому що душа не змінюється, а вся наше внутрішнє життя – це властивості душі. Ми думаємо душею, наші почуття і емоції – це прояв душі. Душа – це те, що болить у людини, коли все тіло здорове. Адже, говоримо ж ми, що ні мозок болить, ні серцевий м’яз, – а «болить душа». Душа користується тілом – як музикант користується своїм інструментом. Якщо струна порвалась – ми вже не чуємо музики, але це ще не означає, що помер сам музикант.

Саме тому, наша молитва за упокій всіх, що колись жили на землі людей заснована, перш за все, на глибокій вірі в те, що душа і тіло людини безсмертні. Хтось може сказати: «Але як же людина безсмертна, якщо завжди поруч з нами існує смерть?» Немає людини, яка прожила б на землі вічно. Так, брати і сестри, чоловік, коли він згрішить, успадкував смерть. Але смерть не є знищенням, смерть є перехід з цього тимчасового земного життя в життя вічне і нескінченне. Смерть є двері, які введуть людину в Вічність.

Смерті немає, каже нам Церква, є тільки перехід з однієї форми буття в інше. Після виходу з тіла, душа потрапляє в нові умови життя. Вона по своїй волі не може вже змінити свого стану, як це було за життя на землі. І тут найважливіше значення набуває духовний зв’язок померлої людини з Церквою і тому з боку живих її членів необхідна молитва за померлих.

Тому, у Церкви є не тільки приватні богослужіння за покійними, приватні поминання, а й спільні поминання, їх кілька. У ці дні панахида, яка відбувається за всіма «від віку померлих отців, братів і сестер наших» називається Вселенської Панахидою. Наше суботнє богослужіння називається Вселенською заупокійною поминальною службою.

Саме таке поминання відбувається і напередодні свята Святої П’ятидесятниці, Дня Зішестя Святого Духа на апостолів, а через них і на всіх віруючих в Господа Ісуса Христа. Цією подією закінчилося домобудівництво нашого спасіння, яке торкнулося не тільки людей, що живуть на землі, а й тих, хто вже відійшов у інший світ. Благодать Духа Святого поширюється на всіх. Тому напередодні Святої Трійці ми здійснюємо це заупокійне богослужіння. Ці молитви за покійних допомагають нам придбати пам’ять смертну, щоб пам’ятати про свою останню годину і утримуватися від гріха. Будемо ж сьогодні старанні в молитві, щоб ті, хто упокоївся в мирі зі святими, які пішли в інший світ, далекі і близькі нам люди, отримали пробачення від милосердного Господа,

Сьогодні, напередодні П’ятидесятниці, ми щиро і ревно молимося за тих, кого Господь вже закликав в те, загробне життя. Ми молимося сьогодні про тих, хто удостоївся християнської кончини – мирної, спокійної, про тих, хто помер у покаянні, хто удостоївся Святого Причастя і Таїнства соборування і перейшов в те життя так непомітно, спокійно, природно, як проситься про це в єктенії за богослужінням : «Християнської кончини життя нашого безболісної, бездоганної, мирної …». Але ми також молимося і про тих, хто був застигнутий смертю раптово, кого вбила блискавка, хто загинув у катастрофі, землетрус, під час пожежі, – тоді, коли людина і не думала про смерть, була молода, сповнена сил і здоров’я, але раптово померла. Господь посилає ангела смерті, який бере цю душу і вона повинна вже йти до Престолу Божого та давати звіт про своє. До цієї молитви нас Свята Церква спонукає почуттям любові і любов покриває всі.

Кого ми найперше поминаємо сьогодні? Це наші спочили батьки, діди прадіди. Це, ті, хто поклав своє життя за нашу Батьківщину, бо «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). За них сьогодні наша молитва, наші сльози пам’яті, наша вдячність невимовна….

Євангеліє каже нам, що «віра без справ мертва», тому ця наша пам’ять, є також і милостинею, яку ми зобов’язані творити в продовження всього нашого життя. Цьому ми часом приділяємо недостатньо уваги, а насправді Господь не випадково посилає нам людей потребуючих, яких ми повинні самі бачити або шукати, щоб надати милостиню любові, а також в пам’ять про тих спочилих, за яких ми хочемо цю милостиню здійснити. І, подаючи їжу, одяг чи гроші, ми повинні попросити потребуючу людину, щоб вона згадала «за упокій» тієї людини, заради якого ми творимо цю милостиню.

Тому, намагаючись збудити нашу душу та наставити нас на шлях християнської милосердності, у дні Вселенського поминання покійних, Свята Церква особливо нагадує нам, що наше життя – це життя в любові Христової. Христос страждав за вас, пролив кров за нас, помер на Хресті за нас. Ми повинні виявляти нашу віру в любові до ближнього, але не тільки до тих, хто нас зараз оточує, але і в любові до тих, хто вже відійшов до Господа. Ця любов може проявлятися двояким чином. Це, перш за все, – молитва, молитва церковна тут, в храмі, за богослужінням, під час звершення Божественної Євхаристії, коли всі ми приходимо в храми Божі, пишемо і подаємо записки за упокій душ спочилих близьких, рідних, знайомих, дорогих нам людей, а також і молитва домашня, коли ми вдома читаємо Псалтир за спочилими.

Саме про це, спасительне для нас, Свята Церква нагадує нам в ці дні, щоб ми відклали всяке інше, житейське піклування, відклали свої лінощі і прийшли в храм Божий піднести щирі, гарячі молитви. Спочатку в церкві, а потім вдома і на могилах покійних, і подали милостиню, щоб Господь упокоїв тих, за кого ми молимося, в оселях праведних, не позбавив їх Свого Небесного Божественного Світла і помилував би і нас грішних. Амінь.

прот. Сергій Горбик

Панахиди ще відправлялися в катакомбної Церкві, коли перші християни були гнані в Римській імперії, слово «панахида» в буквальному перекладі з грецької мови означає «відправа вночі», молитва вночі за покійних. Коли Церква стала вільна, то панахида вийшла з катакомб і стала службою за покійних. З часом з’явилися в Церкві поминальні суботи. Троїцька субота пов’язана з народженням Церкви і Зішестям Святого Духа. Ми молимося за покійних, щоб Господь простив їх і віримо, що Дух Божий перебуває не тільки в тих хто живуть і моляться, а й спочилих. Наші близькі пішли в інший світ з пристрастями, пороками, гріхами, а ми молимося і просимо Божого Духа, якого Бог послав, просимо Христа Спасителя, щоб він помилував їх. Напередодні Троїцької суботи, у п’ятницю ввечері, в Церкві служать парастас. Парастас, з грецької «клопотання» під час цього богослужіння благають за своїх покійних. Молитва Церкви, і Сам Господь це сказав, рятує грішників.

Ми вимолюємо у Бога прощення за покійних, тому що вони вже не можуть нічого для себе вимолити, вони можуть молитися за нас, але не за себе: «Супокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх, праотців, батьків, сестер, братів наших, що тут лежать і всюди православних». Православні просять від імені Церкви, щоб Господь помилував тих, хто пішов у вірі й в надії на Воскресіння. По молитві Церкви благодать розвивається до такого стану, яка допомагає душі покійного вийти з пут пекла.

Троїцька субота має свій глибокий сакральний зміст і не втратить його до кінця віку, тому поминальні суботи вкрай необхідні. У народі всі знають поминальні суботи: другу, третю, четверту Великого посту, Троїцьку батьківську, Дмитрівську суботу, Радоницю.

У багатьох є прагнення пом’янути своїх спочилих записками, священник їх читає і говорить: “Господи, пом’яни його у Царстві Своєму”. Прийти на могилку, дати милостиню, зробити добру справу, добре слово сказати – теж милостиня в наш час за тих, хто перед часно пішов. Троїцька суббота називається ще й батьківською, тому що наші батьки ближче всіх нам по плоті, тому починаємо поминання з покійних батьків. У церковній поминальній записці пишемо перш імена покійних батьків, бабусь, дідусів, сестер, братів, родичів. Поняття “батьківська субота” пов’язане з кровними, близькими нам, узами.

У заупокійну поминальну суботу богослужіння мають один богослужбовий чин, що складається з вечірні й утрені, співаються співи заупокійного характеру. Відправляється поминальний канон, поминальні стихири, співи. Вечірня переходить у утреню, а після утрені і Літургії обов’язково звершується Вселенська панахида. Цим закінчується поминальний чин.

Святитель Феофан Затворник писав – «Самі там будемо, і потребуватимемо в цій молитві, як бідний у шматку хліба і чаші води. Пам’ятай, що молитва за спочилих і сильна спільністю – тим, що йде від імені всієї Церкви. Церква дихає молитвою. Але як в природному порядку, при вагітності мати дихає, а сила дихання переходить і на дитя, так і в благодатному порядку Церква дихає спільною всіх молитвою, а сила молитви переходить і на покійних, що в лоні Церкви, яка складається з живих і померлих, воюючих і звитяжних. То ж не полінуйся ж на кожній молитві у середині поминати всіх од віку спочилих батьків і братів наших. Це буде від тебе їм милостиня …»

+ Іоасаф (Василиків), митрополит Івано-Франківський і Галицький УПЦ КП

Батьківські суботи та поминання покійних (якщо вони відбуваються належним чином) – це найголовніше прояв Таїнства Христової Церкви. У Церкві люди борються за те, щоб перестати бути окремими одиницями, частинами, членами, намагаються об’єднатися з Тілом Христовим – стати братами, скласти єдине тіло. Звільнитися від роз’єднаності і перетворитися на цілісність. Пережити слова молитви Христа до Отця, де Він просить про майбутні християнах, які з’являться після апостольської проповіді: «Щоб усі були одно; як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене» (Ін. 17:21).

Це Таїнство нашого об’єднання з Христом ми святкуємо в день П’ятидесятниці. Дух Божий, Третя Особа Святої Трійці, Святий Утішитель, в день Трійці приходить у світ і Церкву, щоб привести людей до істини і свободи від себелюбства, що перешкоджає нашому єднанню.

Святий Дух просвітляє і освячує серця, вчить їх любити і наслідувати Христа. Христос – центр кола, а ми – промені. Чим більше ми наближаємося до центру, тим більше ми наближаємося один до одного. Наближаючись до Бога, ми наближаємося до ближнього. Дух Божий освітлює цей подвійний шлях, зміцнюючи нас в працях з подолання себелюбних помилок. Якщо ми егоїстичні, ми самотні, нерухомі у вічному русі самообману і байдужості. Відчужені. Серце наше поступово перетворюється на камінь. Бог Своїм Святим Духом через пророка Єзекіїля виголошує: «Візьму з плоті вашої серце кам’яне, і дам вам серце плотське» (Єз. 36:26). Нам залишається лише відповісти. Якщо ми погодимося, то Він прийде і оселиться в нас, наповнивши наші серця дарами Святого Духа: «любов’ю, радістю, миром, терпеливістю, добротою, милосердям, вірою, лагідністю і стриманістю» (Гал. 5: 22-23).

І якщо все це, нехай і для початку частково, буде присутнє в християнах, членах Церкви, тоді й втілиться велике Таїнство Церкви. І християни, зі свободою дітей Божих, яку Він дарував їм і якої вони радіють, почнуть любити один одного і піклуватися один про одного. І стануть братами. Знайдуть єдність думок і вчинків. Ця єдність буде виявлятися в усьому: в радості й горі, нужді і достатку. В результаті чесноти, що повільно зростає в серцях, принесуть плоди, і всі люди, рідні і чужі, зробляться нашими братами.

Знаючи слабкість і мінливість своєї природи, християни прагнуть до Причастя благодаті Святого Духа. І не просто механічно, беручи участь у Таїнствах, але всім своїм єством. За допомогою Таїнств вони йдуть до звільнення від душевного і тілесного себелюбства, що перешкоджає любові і що заважає нашому шляху до ближнього.

Таким чином, напередодні свята П’ятидесятниці, що відкриває нам сутність Церкви, християни моляться про своїх братів, які залишили цей світ і перейшли в стан, близький лише до Христа.

І якою мірою людина стала причасником чесноти Христа і уподібниться Йому, настільки безпосередніми будуть і Її стосунки з Ним. У мучеників і святих ці відносини найближчі, у решти християн – відповідно їх чеснотам. «І зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41). І нещасні люди, які мають слабку або небезпечно малий зв’язок з Христом, для яких Він залишається чужим, і навіть перешкодою.

Таким чином, напередодні святкування Трійці, свята, що дає надію на людське оновлення, Церква Христова молиться під час Євхаристії, просячи Господа життя і смерті, Владику Христа, усвідомити наші слабкості, пробачити помилки і незнання, дарувати життя і принести надію на спокій всіх, хто сьогодні вже стоїть перед Ним.

Церква молиться і просить про це. Христос і Сам бажає того ж. Трагізм ситуації полягає в тому, що, можливо, хтось не хоче змінитися. І на наступний день після батьківської суботи, в свято П’ятидесятниці, вся Церква уклінно молиться про всіх покійних: «Прийми ж Владика благання і моління наші і упокій усіх отців, матерів, дітей, братів і сестер рідних і двоюрідних, і всі душі перш покійні в надії на воскресіння життя вічного і постав духи їх і імена в книзі життя, на грудях Авраама, Ісака та Якова».

Нехай наша участь у цьому святі стане очищенням, просвітою і спробою розуміння того, в чому криється наша зв’язок зі Святим Духом. Причастя Його дарів можливо лише в Церкві, де головне – любов до Церкви і до наших братів, живих і покійних.

Колись і ми будемо потребувати цієї любові.

З любов’ю і молитвою,

о. Феодосій Мартзухос, протосинкелом митрополії Нікополі та Превеза.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»