Східне християнство було присутнє на польських територіях з давніх часів. Розширення держави Мешко I в другій половині X ст. задекларувало тріумф латинського християнства. Проте, в XIV столітті з завоюванням Червоної Русі (сучасні землі на заході України і південному сході Польщі – ред.) Королем Казимиром Великим в Королівстві виявилася значна православна громада, яка згодом ще збільшилася в результаті унії з Литвою (Великим князівством Литовським – ред.) – так, що православні могли становити більше половини населення. В результаті Брестської унії 1596 року східне християнство розкололося на уніатську церкву в спілкуванні з Римом і Православну, яка не визнавала владу Папи. Після певного періоду заборони під час правління Сигізмунда III, що підтримував унію, православ’я, нарешті, було легалізовано в 1632 році. Його вплив, проте, очевидно ослаб в результаті воєн XVII століття і втрати на користь Москви великих територій східної Литви і Корони разом з Києвом – резиденцією митрополита.

Проте, в надії на об’єднання східних християн в Речі Посполитої під керівництвом Папи сейм в 1676 році заборонив їм мати контакти з Константинопольським Патріархом, ніж тільки посприяв ієрархії Москви взяти повний контроль над ними. У 1685 році єпископ Луцький, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, новий київський митрополит, присягнув в Москві на послух Патріарху Московському, який його потім і висвятив. У той же час московська дипломатія отримала від Патріарха Константинопольського відмова від суверенітету над Києвом. Коли в 1721 році Петро Великий створив Святійший Урядовий Синод – державну адміністрацію, яка взяла на себе обов’язки Патріарха Московського – православні священики в Речі Посполитої стали підпорядковані безпосередньо владі російської держави, ставши ніби їх посадовими особами за межами імперії. Але ніхто не намагався запобігти цьому. Станом на 1702 рік православні в Речі Посполитої мали тільки одну єпархію, Білоруську, а Росія посилювала гегемонію в польсько-литовської державі.

На просторах польської України тривала протягом усього XVIII століття боротьба за душі між уніатами і православними (дезунітами, як їх називали з XVII століття). Тлів там також соціальний конфлікт між шляхтою і кріпаками, який іноді брав насильницьку форму. Оскільки шляхта було в переважній більшості католицької, і часто намагалася нав’язати селянам унію, захист православ’я стала однією з основних форм селянського опору. З незвичайною силою вона проявилася в 1768 році під час селянського повстання під назвою Коліївщина, коли – за переконаннями того часу – було знищено двісті тисяч (число досить фантастичне) шляхти, католицьких священиків обох обрядів і євреїв. У той же час сформувалася Барська конфедерація, проти якої виступили російські війська. Хоча росіяни були залучені до боротьби з Коліївщиною, самої їх присутності було досить, щоб шляхетська думка утвердилася в тому, що повстання було результатом російської змови.

Епоха Великого сейму

Тому, коли в напруженій ситуації, пов’язаної з ліквідацією російського протекторату сеймом, названим пізніше чотирирічним, почали циркулювати новини про підготовку руськими (тут білоруськими і українськими, не плутати з російськими – ред.) селянами бунту, багато політиків і публіцисти спрямували підозри на православне духовенство – а на Волині також на уніатське. Навесні і влітку 1789 року було здійснено ряд енергійних заходів щодо запобігання бунту – сьогодні вже важко оцінити, реально загрожуючого, або уявного. Без сумніву, однак, жертвами репресій стали десятки невинних духовних осіб, селян, українських купців і звичайних волоцюг – заарештованих, допитаних, ув’язнених, підданих тортурам, і часто страчених на підставі показань осіб, які намагалися захистити таким чином життя. Був затриманий навіть предстоятель Православної Церкви в Речі Посполитій єпископ Віктор Садковський.

Ці події звернули увагу політичної еліти на безпосереднє підпорядкування православного духовенства в Речі Посполитої російській владі. Уже в березні Станіслав Август (король і великий князь – ред.) Отримав від Катерини II згоду на видалення з молитов в польських і литовських церквах її ім’я та імен великих князів, а також прохань про перемогу російської зброї. Потім сейм наказав усім православним священикам присягнути на вірність королю і Речі Посполитої. Була призначена депутація для з’ясування причини бунтів. Перша (і, як виявилося, остання) частина її звіту була представлена в березні 1790 року. Не знайшлося в ній нічого про повстання, проте, були широкі історичні висновки про соціально-релігійні конфлікти в Україні і ролі Росії в різних нещастях Речі Посполитої. Все це привило депутацію до формування думки про необхідність повної незалежності Православної Церкви в Речі Посполитій від Росії і підвищення статусу всюди обмежених уніатів.

Конгрегація

Сейм погодився з цими висновками і через старосту щерецького Петра Потоцького, посла при Високої Порті (Османської імперії – ред.), Почав переговори з Константинопольським патріархом. У той же час почалися консультації з представниками місцевих православних, і після певних перепертій, в березні 1791 р.. Сейм видав указ про скликання 15 червня Пінську конгрегації представників духовенства і світських православних з Корони і Великого князівства, чия лояльність по відношенню до держави була бездоганною. Також були призначені чотири комісара з числа депутатів, які повинні були керувати засіданнями.

У пінських справах взяли участь 103 делегата: 25 ченців, 22 простих священика і 56 мирян. Приїхали і представники грецької діаспори з Познані. З точки зору канонічного права, проблема полягала у відсутності єпископів, бо єдиним в Речі Посполитої був Віктор Садковський, який до цих пір утримувався під охороною в Варшаві. З чотирьох обраних Сеймом комісарів в роботі в результаті взяв участь тільки сандомирський депутат Михайло Кохановський. На церемонії відкриття був присутній також волковиський депутат Павло Грабовський, кальвініст, єдиний дисидент (некатолик – ред.) у Сеймі.

1 липня після тривалих обговорень з приводу змісту резолюцій відбулося урочисте засідання. Була відслужена літургія на грецькій мові, а перед іконостасом перебував під навісом трон з портретом Станіслава Августа і срібною короною на їм. По обидва боки варту несли солдати Національної кавалерії з палашами.

У відповідь на промову депутата Кохановського представники православного духовенства висловили промови слов’янську, польською та латиною, з ентузіазмом описуючи зміни, пов’язані зі зростанням толерантності при Станіславі Августі і об’єднанням всіх жителів Речі Посполитої навколо травневої конституції (1791 року – ред.). У той же час повністю відкрито вони описали своє становище протягом останніх двохсот років, коли в своїй власній країні їх трактували влади як іноземців і часто ворогів. Був прочитаний сформульований  делегатами проект нового статусу польсько-литовського православ’я. На наступний день після промови познанського грецького священика були схвалені всі пункти проекту, а також склад тимчасової консисторії. Її головою став ігумен Бєльський Сава Пальмовській.

У неділю 3 липня святкували щасливе закінчення роботи. Була відправлена урочиста літургія, стріляли зі зброї, а також в центрі міста була споруджена тріумфальна арка, яка показувала перемогу висхідного сонця над темрявою. Там також було вміщено зображення короля і герби Польщі та Литви в оточенні цитат з Писання, що підкреслюють користь, яка виходить від миру між співвітчизниками. У розставлених поряд наметах «для численних гостей і місцевої знаті православного сповідання було дано ввечері великий бенкет, де різноманітні напої протягом всієї ночі вдосталь поставлялися». На наступний день депутат Кохановський відправився до Варшави, щоб представити резолюції в Сейм для затвердження.

Найважливішим нововведенням стало створення в Речі Посполитої «верховного національного церковного уряду». Він повинен був бути незалежним від зовнішніх впливів, і тільки в питаннях догматики підкорятися авторитету Патріарха Константинопольського. На практиці це прирівнювалося до автокефалії. Ієрархія складалася з одного митрополита і трьох єпископів, які б утворили «національний» Синод. Також мала існувати генеральна консисторія, яка б обиралася кожні чотири роки на Синодальних зборах з делегатів від духовенства і віруючих. Обрані органи були введені на всіх рівнях адміністрації. Структура Польсько-Литовської Православної Церкви мала бути заснована на принципі обрання і взаємної відповідальності духовенства і віруючих за Церкву.

Проект Пінської конгрегації був прихильно прийнятий більшістю політичної еліти, однак, він зустрів опір сановників Католицької Церкви обох обрядів. Вони боялися зростання впливу відновленої Православної Церкви, яка могла б залучити частину уніатів. Крім того, сама модель чисто «національного» устрою Церкви, даючи представникам віруючих таке широке участь в управлінні, викликало занепокоєння в якості потенційної моделі для атак на прерогативи духовенства і зв’язку Католицької Церкви з Римом.

Коли ж проект перейшов до обговорення в Сеймі в травні 1792, на рішення впливали насамперед політичні міркування. 18 травня російський посол вручив Підканцлеру Іоахіму Хрептовіч ноту з повідомленням про військову інтервенцію в захист республіканських свобод Речі Посполитої. На загальне переконання, емансипація Православної Церкви мала зміцнити лояльність її віруючих і запобігти їх співпраці з російськими військами. 21 травня 1792 року краківський депутат Станіслав Солтиком стверджував, що свобода є найбільш ефективним засобом проти іноземної узурпації, і хоча громадяни Речі Посполитої говорять на різних мовах і є послідовниками різних релігій, свобода і справедливість буде об’єднувати їх перед лицем небезпеки. Проект був затверджений більшістю 123 голосів проти 13 голосів опозиції. Православна генеральна консисторія універсалом від 1 червня наказала відправлення у всіх монастирях і парафіях літургій подяки і проголошення проповідей про борг вірності і любові до Речі Посполитої.

Але доля реформ був вирішена. Невідомо про будь-яку участь польських і литовських православних з інтервентом. Вони не були йому потрібні – перевага сил і так була величезною. З поразкою травневої Конституції було поховано також «Верховний національний церковний уряд».

Література

Richard Butterwick, Deconfessionalization? The Policy of the Polish Revolution towards Ruthenia, 1788-1792, «Central Europe», t. 6, nr 2, listopad 2008, ss. 91- 121

Eugeniusz Sakowicz, Kościół prawosławny w Polsce w epoce Sejmu Wielkiego, 1788-1792, Warszawa, 1935.

Томаш Хен (Tomasz Hen)

Джерело: Kongregacja prawosławna w Pińsku

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».