Але питання про те, яка церква більша, залишається відкритим. Є два способи підрахунку: за кількістю парафій або за кількістю вірних. Щодо парафій українська влада має дуже ґрунтовну статистику. Кожна релігійна організація, яка хоче легально існувати в Україні, має зареєструватися у вищезгаданій Держслужбі та регулярно надавати дані про кількість парафій, священнослужителів, навчальних закладів тощо. Цю статистику ми маємо за багато років, що дає змогу бачити динаміку зростання (або занепад) релігійних громад. Для тлумачення цих цифр важливі кілька моментів:

1. До кількості парафій входять «діючі» та «недіючі». У роки напруги між православними громадами деякі заснували парафії, щоб бути присутніми в певному регіоні, але деякі з таких парафії фактично ніколи не діяли.

2. Категорія «парафія» нічого не говорить про її розмір. Це може бути великий собор у місті, де в неділю відбувається кілька служб із сотнями учасників у кожній, або маленька сільська церква, куди в середньому в неділю приходить 15 віруючих. Кожна рахується як одна парафія.

3. Після створення ПЦУ на початку 2019 року кілька сотень парафій РЦвУ перейшли до цієї церкви. На кінець вересня 2022 року таких випадків було 1151. РПЦвУ відмовляється визнати більшість цих переказів і оскаржує їх у судах. У багатьох випадках здається, що парафії не змінилися, а розділилися: частина переходить до ПЦУ, а інша залишається в РПЦвУ. Бо парафія переходить до ПЦУ, але РПЦвУ створює нову парафію в тому ж місті чи селі. Тобто обидві церкви зростають (за кількістю парафій).

4. Статистика відображає стан на 1 січня кожного року. Після початку війни ситуація в багатьох місцях змінилася. Належна реєстрація переходів часто неможлива, ніхто не може дати достовірних даних про ситуацію на окупованих територіях і в зонах бойових дій. Деякі відомості свідчать про те, що російська влада не допускає жодну іншу церкву, окрім РПЦвУ (і навіть безпосередньо РПЦ МП), на підконтрольні їй території.

Отже, давайте спробуємо поглянути на останню статистику (1 січня 2021 року). РПЦвУ мела 12 406 парафій, з них 239 недіючих і 89 незареєстрованих. ПЦУ мала 7188 парафій, з них 457 недіючих і 328 незареєстрованих. В Україні є ще сім православних юрисдикцій, але жодна з них не має більше 79 парафій, тому вони не є статистично значущими.

Ці цифри показують, що якщо дивитися на кількість парафій, то РПЦвУ значно більша. Аде є величезні регіональні відмінності. У деяких районах (областях) одна церква може бути вдесятеро більша за іншу (і навпаки).

У цьому контексті цікавою є також кількість священнослужителів. Обидві Церкви мають набагато менше духовенства, ніж парафій (РПЦвУ 10.510 на 12.406 парафій; ПЦУ 4.572 на 7.188 парафій). Тут надзвичайно важливі регіональні відмінності. ПЦУ має лише один із 25 округів, де священнослужителів більше, ніж парафій, РПЦвУ – у кожному десятому. Два крайніх приклади: у Черкаської області РПЦвУ має лише 255 служителів на 569 парафій. У Вінницької області ПЦУ налічує 129 священнослужителів на 422 парафії.

Тепер кількість віруючих. Немає офіційної статистики, чи то церковної, чи то державної. Соціологи намагалися встановити дані за допомогою опитувань. Найвідоміший інститут громадської думки в Україні – Центр Разумкова протягом багатьох років проводив опитування та опублікував результати. Однак тут теж потрібно мати на увазі деякі речі:

1. Багато православних українців (близько 36%), коли їх запитують про конкретну церкву, до якої вони належать, визначають себе як «просто православні». Вони не хочуть ідентифікувати себе з однією з церковних організацій, але хочуть підкреслити, що вони православні.

2. Самі дослідники визнають, що часто респонденти не знають назви своєї церкви. Коли одну групу людей запитують про приналежність до Церкви, а після кількох інших запитань знову з’являється питання про приналежність до церкви, але з переліком церков в іншому порядку, ви отримуєте суттєво інші результати. Люди, очевидно, бачать першу церкву в списку, яка, здається, підходить, і визначають її. Факт такої схожості назв церков також сприяє цьому явищу.

3. В опитуваннях частково використовуються правильні назви церков, а частково неофіційні назви. В анкетах РПЦвУ називається «Українська православна церква – Московський патріархат». Це не її назва, і ніколи їй не була. У ситуації, коли Росія напала на Україну, а Московський Патріарх захищає цей напад, важко уявити, щоб люди, які належать до РПЦвУ, визнали це. Крім того, до назви Церкви часто додають імена глав церков. Митрополит Епіфаній (ПЦУ) набагато більше присутній у публічному просторі, ЗМІ тощо, ніж його колега з РПЦвУ митрополит Онуфрій; це також збільшує ймовірність того, що люди позначатимуть «свою» юрисдикцію через ім’я Епіфанія.

Перед війною в деяких місцях проводили польове дослідження, просто підраховуючи відвідувачів церкви. Результат був дуже втішним. Незважаючи на високий рівень благочестя та відвідування церкви, який соціологи виявляли протягом багатьох років, набагато менше людей насправді з’являлося на службах. У багатьох місцях, якби всі, хто заявив, що збирався прийти, це зробили, існуючі церковні будівлі навіть не могли б вмістити вірних. Було б цікаво проводити більше і краще скоординованих досліджень, але це неможливо в умовах війни. Проте дослідження показують, що вірні РПЦвУ більше прив’язані до своїх парафій, активніші в них і частіше відвідують богослужіння, ніж вірні ПЦУ.

Ці дані дають підстави зробити висновок, що ми не можемо зробити жодного достовірного твердження про кількість вірних.  Цифра 4%, яку цитує ПЦУ, не є надійною. З урахуванням обмежень, зазначених вище, РПЦвУ більша за парафіями. Навіть якщо війна змусила сотні парафій перейти до ПЦУ, різниця все одно велика. Однак у плані суспільної підтримки та ідентифікації з однією з Церков ПЦУ виглядає сильнішою.

Але варто запитати, чи справа в цифрах. Вирішення українського церковного питання не буде досягнуто маргіналізацією однієї з двох церков чи стимулюванням переходів. Для подолання ситуації необхідно знайти нові форми співіснування, навіть співпраці. Однак такий результат виглядає малоймовірним. Натомість обидві Церкви змагаються одна з одною, але сьогодні ніхто не може перемогти.

Томас Бремер (Thomas Bremer), професор екуменічної теології та студій Східних Церков у Мюнстерському університеті (Німеччина)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Назва нової Церкви, як вона з’являється в Томосі, а саме «Найсвятіша Церква України», передбачає цю ідею, як і кілька заяв Вселенського патріарха Варфоломія протягом 2018 року, в яких він підкреслював необхідність єдності православ’я в Україні. ПЦУ також це підтвердила, довго називаючи себе на своєму веб-сайті «єдиною» помісною церквою, а також на своїй домашній сторінці «Наша Церква” відкрита для всіх!» Основна ідея полягала в об’єднанні православ’я в Україні.

Добре відомо, що до цього часу єдина канонічна церква – Українська православна церква (УПЦ) відхилила цю ініціативу. Кілька сотень парафій змінили свою юрисдикцію, але масового руху приєднання до ПЦУ не було; УПЦ як і раніше залишається найбільшою Церквою в країні. Надалі, самопроголошений «патріарх» Філарет відійшов від нової Церкви (хоча він має лише незначну підтримку), тому спроба відновити єдність очевидно зазнала невдачі. Реально, протягом довгого часу в Україні будуть дві великі Церкви, одна визнана Константинополем, а друга Москвою.

Це не перший раз, коли конфлікт між цими двома патріархатами привів до такої ситуації. Зокрема, Естонія демонструє подібну ситуацію. Там також є більша Церква, яка є в спілкуванні з Москвою. Однак немає випадків у переважно православній країні, де дві канонічні Церкви існують поруч (щоб бути певним, православ’я є сьогодні в Естонії є кількісною конфесією, але вона традиційно вважається протестантською країною). У країні з автокефальною православною церквою повинна бути лише одна Церква. Інші Церкви можуть мати представництва, метохію, вікаріати або різні інші види дозволеної присутності, але жодна канонічна-церковна організація у вигляді єпархій не може існувати.

Отже, православ’я в Україні перебуває в нестандартної ситуації. УПЦ та російське православ’я не визнають ПЦУ. Москва розірвала відносини з Церквами, які визнали ПЦУ (що цікаво, що стосується Грецької церкви, РПЦ підкреслює, що вона залишається в спілкуванні з єпархіями, єпископи яких не підтримали визнання). Однак не ясно, як ПЦУ та Вселенський патріархат ставляться до УПЦ. Коли Вселенський патріарх Варфоломій повідомив предстоятеля УПЦ Митрополита Онуфрія про нову Церкву і запропонував приєднатися до неї, він також заявив, що Онуфрій більше не має права називати себе «митрополитом Київським». Вселенський патріархат розглядає ПЦУ. як законний церковний орган в Україні. Однак, перш ніж Церква Греції визнала ПЦУ в листопаді, вона мала справу з Синодальним комітетом з питань міжправославних та міжхристиянських відносин. Голова комітету, митрополит Ігнатій Деметрійський, виступив із заявою до Священного Синоду своєї Церкви, який був опублікований на сайті Вселенського Патріархату. У цьому тексті була чудова фраза. Він заявив, що Вселенський патріархат «не зводить нанівець церковної сутності юрисдикції, яку очолює митрополит Онуфрій», тобто УПЦ, і що «він продовжує спілкуватися з Онуфрієм» як з підлеглим російського патріарха Кирила.

Що правда, що розкол між Москвою та Константинополем (а тепер і Грецією та Олександрією) є однобічним: російський патріарх припинив вшановувати пам’ять глав цих Церков у диптихах, але вони не відповіли симетрично. Однак заява митрополита Ігнатія є тим цікавішою, оскільки, здається, це визнання та прийняття двох канонічних Церков в Україні. Він передбачає, що Вселенський патріархат є в спілкуванні і з ПЦУ, і з УПЦ. Таким чином, Православна Церква не тільки прийняла б сьогоднішню реальність в Україні, але навіть перетворила її на нову еклезіологічну парадигму.

Досі майже всі Церкви були організовані за територіальним принципом. Кожен член належить до парафії та, що ще важливіше, єпископа, відповідно до місця проживання. За дану територію відповідає один єпископ, а не кілька. Однак майже всі Церкви відходять від цього принципу. Існування єпископів-вікаріїв чи допоміжних єпископів свідчить про те, що реально область їх відповідальності зазвичай не відповідає їхньому титулу. У православній церкві, перш за все в діаспорі, за один і той же регіон відповідають декілька єпископів. Православна церква усвідомлює цю неправильність і вказує на створення архієрейських конференцій та подібних органів, як на свідчення того, що ці єпископи не змагаються, але є одною Церквою. У католицькій церкві ми знаходимо присутність різних обрядів, що призводить до того, що в одному місці є більше єпископа (які є у спільному спілкуванні). Так звані особисті прелати – це ще один приклад; у багатьох країнах католики, які служать в армії, підпадають не під юрисдикцію місцевого єпископа, а того, хто відповідає за збройні сили.

Якщо православ’я прийме реальність тривалого існування двох Церков в Україні, це означає, що вже не буде зрозуміло, хто є єпископом даного місця. Вірні зможуть вибрати, до якої з Церков вони належатимуть. Це, звичайно, є вже сьогодні, але зараз ці Церкви не є в спілкуванні. У передбаченому випадку, коло вони будуть у євхаристичної єдності, Церкви не будуть конкурувати, але існуватимуть паралельно. Як православний у Північній Америці може ходити до церкви Грецької Архієпархії, або ПЦА, або, наприклад, до сербської церкви, тож українці матимуть вибір, який вони зможуть зробити відповідно до своїх уподобань – уподобань літургійних традицій, конкретного священика чи єпископа чи будь-якого іншого фактору. Звичайно, це навряд чи можливо в селах та невеликих містечках, де є лише одна церква, а набагато простіше в містах.

Такий підхід відповідав би тим реаліям, які є у діаспорі. Але треба усвідомлювати, що це означатиме абсолютно нове визначення одного з основних принципів еклезіології. Можливо, український випадок вказує нам, що саме час задуматися про це.

Томас Бремер, викладач екуменічної теології та дослідження східних церков Мюнстерського університету(Німеччина).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».