У радянські часи був зруйнований світогляд віруючої людини, попри те, що на Тернопільщині вплив радянської системи був значно менший, ніж на українських землях за Збручем. Але ми й досі маємо справу з наслідками того періоду, адже в радянському суспільстві ми втратили дуже важливий елемент християнського життя – розуміння того, що віра є частиною світогляду. На жаль, у сучасному суспільстві віра перетворилася на щось таке, чому людина присвячує вільний від основного заняття час і розділяє себе як християнина і як члена суспільства. У храмі людина щиро молиться, кається у своїх гріхах, а виходячи з храму, вона живе за законами суспільства, яке дозволяє давати і брати хабарі, обманювати, ставитися до своїх обов’язків не з повною відповідальністю, і це не вважається гріхом.

Звичайно, щоб оздоровити все суспільство, потрібна велика спільна праця, яку дуже часто покладають тільки на Церкву. Насправді ж це є спільною відповідальністю і влади, і самого суспільства, і кожної людини зокрема. Щоб наша духовність була не тільки на словах, щоб вона не була таким собі хобі, а щоб справді в нас був Дух Божий, нам потрібно працювати разом.

Перевиховати людей, які вже сформувалися як особистості, дуже важко. Інша справа молодь: діти, школярі, студенти, ті, хто зараз формується як духовна особистість. Тут якраз є найбільше можливостей для праці і водночас найбільше відповідальності. Адже ми розуміємо, що дитину виховує багато різних аспектів життя: не тільки шкода чи вуз, а, передусім, батьки, але також і суспільство, все те, що вона бачить довкола себе: вулиця, телебачення, інтернет, друзі, реклама, соціальні традиції поведінки тощо. Усе це формує дитину, і ми бачимо, що сьогодні вона може з усього цього почерпнути багато негативних прикладів.

Ми розуміємо, що гріх діє у світі. Як віруючі люди ми не можемо відкидати буття диявола. Як говорили святі отці, оскільки диявол не може зробити привабливим пекла, то робить привабливою дорогу до нього. І нині ми живемо в суспільстві, де диявол для оцих дітей робить дорогу до пекла привабливою. Наше ж завдання полягає в тому, щоб ця дорога до пекла не привабила дитину. Часто люди, далекі від справжнього духовного життя, сприймають те, що Церква прагне працювати з молоддю, прищеплювати їй правильний світогляд, як те, що Церква просто хоче виростити собі майбутніх парафіян, які будуть належати до певної конфесії.

Це зовсім не так. Прикро, що так думає багато не тільки пересічних людей, а й тих, від кого залежить формування нашого суспільства. Насправді Церква несе відповідальність за всіх людей, які є християнами, і від цього залежить і повнота віри, й ставлення до інших людей нашого суспільства.

Зважаючи на це, з одного боку, Церква може вільно працювати в суспільстві. З іншого – ця праця все одно обмежена заборонами, пересторогами, надмірною толерантністю сучасного суспільства, яке, схоже, толерантне до всіх, окрім християнства.

Насправді якщо ми говоримо про те, що Україна є християнською державою, зважаючи на те, що понад 90 відсотків населення країни є християнами, ми повинні говорити про Христа всюди і завжди, починаючи з дітей наймолодшого віку. Звичайно, що перш за все над цим мають працювати батьки: у віруючих сім’ях батьки, хресні батьки справді займаються формуванням дитини як особистості. Але, на жаль, таких практикуючих віруючих людей, які прагнуть знати істини віри, є не так багато. Більшість же вважає, що знає все ліпше від священика і не хочуть сприймати навчання. У такому разі дитина отримує спотворене виховання – часто напіватеїстичне, з насмішкою.

І там, де не допрацьовує сім’я, повинно братися за працю християнське суспільство. Дуже добре, що у нас до шкільного курсу введений курс «Основи християнської етики». Звичайно, це не вузькоконфесійний предмет. Погано, коли в тих чи інших навчальних закладах представники однієї конфесії мають абсолютний доступ до дітей. Головне ж у цьому предметі те, що він прищеплює основи християнської етики і культури, формує людину, яка є віруючою не тільки в храмі, а й у суспільстві, яка несе Христа іншим людям. Цю віру потрібно формувати в людині з раннього дитинства.

Виховуючи дітей, ми часто наводимо приклади видатних українців попередніх століть, їхні досягнення у царині науки й культури, патріотизм, їхню боротьбу за Україну. Але при цьому ми забуваємо, що для них християнство було не хобі, а основою світогляду. Ця людина не могла уявити себе невіруючою, відірваною від Закону Божого, від Христа. Так, і тоді люди грішили, але при тому розуміли, що це суперечить людській природі. Якщо ми тепер дійдемо до такого розуміння, то і злочинність буде нижчою, й аморальності не буде, тоді наше суспільство оздоровиться. А для цього нам потрібно формувати християнський світогляд наших людей.

Ця робота є дуже важкою. І братися до праці нам потрібно усім разом. Мойсей, вивівши народ ізраїльський з Єгипту, сорок років ходив по пустелі, щоб люди змінилися, перевиховалися, щоб ті, хто пам’ятав єгипетське рабство, вимерли. Дуже важливо, щоб і в нас вимерло оте радянське рабство. Ми повинні змінити себе, змінити суспільство, пустити у своє життя Христа як частину нашого світогляду. Без цього формування здорового суспільства неможливе. Утвердження Христа у нашому суспільстві суперечить толерантності, яка панує нині.

З медичної точки зору толерантністю вважається ослаблення організму, близьке до загибелі, коли організм не бореться з хворобами і вмирає. Тож вважати, що бути безбожником, сектантом так само нормально, як людиною віруючою, християнином, ми можемо лише, якщо хочемо, щоб наше суспільство вмирало. Якщо ж ми зробимо Христа невід’ємною частиною свого життя і світогляду, лише тоді матимемо здорове християнське суспільство. Саме з таким ставленням до цього питання ми маємо виховувати сучасних дітей і молодь. Це не означає, що вони не повинні знати про інші релігії та інші точки зору. Наше завдання – нести їм істину про Христа. Якщо ми віримо в Бога, любимо Бога, Україну й дітей, за яких відповідаємо, то повинні йти до них з вірою, любов’ю і Христом у своєму серці.

Нехай Господь благословить всіх наших педагогів, вчителів, викладачів християнської етики, нехай веде нас по шляху спасіння і оздоровлення нашого суспільства.

+ Нестор, архієпископ Тернопільський і Кременецький

Виступ архієпископа Тернопільського і Кременецького Нестора (УПЦ КП) на, обласній конференції на тему духовно-морального виховання у навчальних закладах Тернопільщини 9 червня 2017 року.

Сьогодні гість «Київського Православ’я» – протоієрей Євген Заплетнюк, клірик Тернопільської єпархії УПЦ Київського Патріархату.

- Отче Євгене, наскільки реальним є об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви?

- Об’єднання Православних Церков України в єдину спільноту – це процес, який, насправді, вже давно триває. Більше того – це невідворотний процес, який уже не зупинити жодними зовнішніми чинниками: він почався зсередини, в серцях людей. І справа не лише в доволі сміливих висловлюваннях деяких представників УАПЦ щодо цього питання. Насправді, виступи перед пресою не завжди бувають цілком щирими. Все ж, із великим задоволенням можу констатувати, що рух за незалежну, Помісну Церкву в Україні сьогодні – це найбільш очікувана подія всеправославного рівня, масштаби підготовки якої сьогодні дозволяють залишатися переконаними оптимістами. Господь, без волі Якого з людської голови не впаде й волосина (Мф. 10:30), премудро веде нас до оміряної єдності. Звичайно, це процес непростий, доволі болючий, пов’язаний не просто зі зміною назви Церкви, назв єпархії чи титулів архієреїв. Потрібна, насамперед, принципова зміна всього світогляду народу. Якщо люди будуть здатні шукати в першу чергу Божого, а не людського, то й Господь вийде назустріч та поповнить все те, чого нам бракує. В тому числі й Помісної Церкви. Не варто забувати, що Церкву будують не люди, а Христос. Ми лише можемо Йому в цьому або допомагати, або заважати.

- Які плюси, на Вашу думку, будуть від об’єднання православних церков в єдину Помісну Церкву?

- Не побоюсь зайвого пафосу, але скажу, що в такого об’єднання немає мінусів. Це неймовірна користь, як Тілу Христовому, так і нашій багатостраждальній Україні. Чимало проблем, із якими зустрілися ми сьогодні, включно з війною, отримали розвиток, прямо чи опосередковано, завдяки тому, що мільйони людей живучи в Україні десятиліттями виховувалися в російській Церкві, де їм вперто прищеплювалися антиукраїнські настрої під маскою канонічності та благочестя. Зрештою, навіть ці штампи та прізвиська про «неканонічних» і «неблагодатних» були придумані в тих самих кабінетах, що згодом придумають «бандерівців» і «київську хунту». Це, безумовно, елемент психологічного насилля та маніпуляції над людьми. Для того, щоб мати змогу протистояти цьому злу та лукавству – нам конче потрібно об’єднуватися. Не лише Київському Патріархату з УАПЦ, але й з найбільш здоровими силами Московського Патріархату в Україні. Поки там люди живуть міфами про свою «благодатність» та ексклюзивне право на володіння священними канонами, вони не наважуються щось змінювати. Так, з одного боку їх бомблять «Градами» з благословення патріарха Кіріла, а з іншого – вони продовжують за нього молитися. Це доволі дивна поведінка, яка свідчить про певні духовні та психологічні проблеми. Їм треба допомагати.

- А який стан справ є наразі в УАПЦ?

- Українська Автокефальна Православна Церква нинішньої формації – це церковна спільнота, яка не має жодних віронавчальних або канонічних перешкод до об’єднання в єдину Церкву. Здається, лише один митрополит Макарій (Малетич), місцеблюститель Київської кафедри, ніколи не був в клірі Київського Патріархату. Всі інші тамтешні архієреї свій священицький або єпископський сан отримували через святительські руки Святійшого Філарета, а тому єдиною перешкодою для єднання може бути лише чиясь гординя, небажання поступатися, страх втратити своє місце або просто титул неіснуючої в дійсності єпархії. Я б не хотів називати зараз конкретні прізвища, чи тим більше – давати їм свою оцінку. Наразі, чекаємо Помісний Собор УАПЦ, який вирішить долю цієї Церкви. Принаймні, він мав би задекларувати свої позицію щодо об’єднання та оголосити власну візію майбутнього. Якщо, звісно, це майбутнє там буде. Я ніколи такого не дозволяв собі говорити раніше, але, як доволі твереза людина, намагаюся бути реалістом. Справи в УАПЦ доволі кепські. А основне – тим, хто може їх виправити, ніколи не дозволять це зробити. Почекайте кілька місяців і це буде очевидно всім.

- Із якими процесами зустрічається Українська Автокефальна Православна Церква останні місяці?

- Несподівана смерть митрополита Мефодія, Предстоятеля УАПЦ, ще більше «оголила нерви» цієї спільноти. Раніше не зовсім добре становище УАПЦ експерти пов’язували з курсом Церкви, який обрав сам митрополит Мефодій. Але, коли владика відійшов у вічність, дуже швидко всі переконалися, що це не зовсім так. Виявилося, що справа тут не в одному лише Предстоятелеві, але в настроях ієрархії та духовенства. І не тільки настроях, але й життєвих пріоритетах та пастирських цінностях. Досі залишається відкритим питання готовності чути один одного та враховувати інтереси не лише самих себе, але й дорученої від Бога пастви та всього українського народу.

- Якими, на вашу думку, повинні бути першочергові кроки на рівні керівництва Церви та простого мирянина заради об’єднання?

- Здається,  ні з канонічного, ні з практичного боку не існує готових шаблонів, дотримуючись яких можна було побудувати Помісну Церкву. Тим не менше, кожен із нас на своєму місці повинен робити все можливе, щоб Українська Церква міцніла та утверджувалася. Робити це можна різними способами: від організації нових парафій Київського Патріархату, до розклейки оголошень у своєму місці чи селі про те, що кожної неділі о 13:30 та щовівторка о 15:30 в ефірі 5 каналу проказують програму “Діалоги з Патріархом”. Можна організовувати просвітницькі акції, об’єднуватися в волонтерській роботі навколо українських парафій. Можна оформити передплату на газету «Голос Православ’я» у місцеву бібліотеку чи школу. Ще можна стати ченцем або семінаристом, вивчитися на богослова, дзвонаря чи керівника церковного хору або стати паламарем у храмі. І так, якщо кожен буде робити свою частинку роботи, то Господь бачачи нашу ревність скоро подасть те, що ми просимо. Це, що стосується мирян. Стосовно керівництва, то наші ієрархи достатньо досвідчені, щоб не слухати чужих порад, а твердо йти шляхом утвердження Помісної Церкви.

- Що зміниться після об’єднання та, що залишиться таким же, якщо воно не відбудеться?

- Об’єднання Православних Церков України кардинально поміняє церковно-політичну карту світового Православ’я. Принаймні, поява на церковній арені такого потужного гравця, як Київський Патріархат, безумовно, послабить позиції Московського Патріархату в світі, а також неминуче повпливає на болюче для Кремля питання диптихів. Якщо Українська Церква не просто древніше від Російської, але також є для неї Церквою-Матір‘ю, то будь-які претензії Москви на особливий статус Нового Вселенського Патріархату просто безглузді та позбавлені будь-якого сенсу.  Не відбутися об’єднання не може, бо воно вже почалося та успішно триває в багатьох єпархіях одночасно.

- Чи відома уже офіційна позиція УПЦ МП стосовно Об’єднання?

- Не забувайте, що організація, прихована за вивіскою «УПЦ» – це, насправді, Російська Православна Церква в Україні. Тому не дивно, що вже двадцять років її єпископат і духовенство ведуть цілеспрямовану антиукраїнську діяльність, як прямо агітуючи за Москву, роздуваючи сепаратиські настрої та благословляючи війська окупантів, так і більш обережно – просуваючи свої «кремлівські» версії історії України та Української Церкви. Так само й тепер, за нового Предстоятеля УПЦ, єдність із Росією – це пріоритет, не дивлячись на тисячі смертей українців із благословення патріарха Кирила. Безумовно, їм не потрібне жодне єднання. Попри систематичні заяви та пропозиції до єдності ієрархів з Києво-Печерської лаври, все це лише дешевий антураж Московської Патріархії, картинка для власної аудиторії, готової вірити будь-якій брехні. На превеликий жаль, військове протистояння з Росією явила справжнє лице ієрархії УПЦ Московського Патріархату. Лише 20 єпископів із більше сотні висловилося проти військового втручання. Тому, подумайте самі, чого справді хочуть московські владики та отці.

- У разі об’єднання, яким буде розподіл посад? Чи втратить дехто з керівництва, наприклад, єпископи, свої керівні позиції?

- Узагалі, відповідь на це питання лежить в межах канонічної компетенції Священного Синоду та Святійшого Патріарха. Впевнений у тому, що кожен єпископ чи священик, якщо буде така потреба, отримає найкращу посаду, відповідно до своєї ревності, талантів і можливостей. Христос навчав, що хто хоче бути першим, нехай буде останнім (Мк.9:35). Сподіваюся, цю святу істину будуть пригадувати собі й ті клірики, які вагаються робити добру справу заради користі Церкви та народу.

- А, як це об’єднання вплине на пересічного прихожанина?

- Об’єднання Церков та утворення Єдиної Помісної Церкви поставить нас усіх у принципові нові умови існування. Перед нами відкриються можливості Євхаристійного, духовного спілкування з представниками всіх інших Помісних Церков – нашими православними братами та сестрами в усьому світі. Тільки коли ми будемо єдині, ми зможемо перемогти і зовнішнього агресора, і внутрішнього – свої комплекси та пристрасті. Бог щедро благословляє людей, які прагнуть миру та працюють заради нього.

- Що робити тим прихожанам та священнослужителям, які не погоджуються з Об’єднанням?

- Кожна людина має право на самовизначення та вільну думку. Звичайно, я допускаю, що будуть існувати навіть такі люди, які в силу цілком різноманітних причин не побажають бути в Помісній Церкві. Це їх право. В такому випадку я закликаю їх до тверезості. Все ж, як би там не було, молитви за них все одно лунатимуть у храмах Київського Патріархату, бо любов до ближнього – це ключова цінність для християн.

- Дякую вам, отче, за цікаву розмову!

- Щиро дякую Вам, пані Ірино. Було надзвичайно приємно поспілкуватися.

 Розмовляла Ірина Скоробогата, співробітник прес-служби Тернопільської єпархії УПЦ КП