Святий Мефодій Почаївський (1091-1228), засновник Почаївського монастиря

Сьогодні ми живемо в час, коли всі чомусь дуже зацікавились Почаївською лаврою. Про неї – кожен другий допис в соцмережах. І більшість цих дописів про те, що Почаївську лавру треба передати УГКЦ, тому що вони її заснували. А як не заснували, то побудували. А як не побудували, то розбудували. І по всіх дописах виглядає, що до того, як лавра потрапила в унію, на Почаївській горі нічого не було. Або майже нічого. Або щось було, але нічого цінного. Не берусь судити ініціаторів цього шуму, але, оскільки люди мають доступ тільки до частини інформації і не можуть/не хочуть/не вважають за потрібне цю інформацію перевірити, то просто наведу ряд фактів з історії Почаївського монастиря, про які забули (або спеціально промовчали) провокатори, які, на користь москви, розпалюють на заході України ворожнечу між УГКЦ та ПЦУ. Що робити з цими фактами – нехай кожен вирішує сам, але це історична реальність, яку неможливо заперечити, навіть попри намагання історію спотворити. Отже, почнімо.

Знайомтесь, Мефодій Почаївський (зобр. 1), неканонізований святий, засновник чернечого життя на Почаївській горі (до речі, в статті на Вікіпедії його ім’я спотворено на латинський манер – МеТодій). Близько 1213 року прибув на Почаївську гору з Афону. Взнавши, що тут неодноразово являлась Богородиця побожному чоловіку Туркулу, він заповів, що на цьому місці має постати монастир. Та й повернувся на Афон. Туркул вирушив за ним і переконав отця Мефодія повернутись на Волинь. Вони повернулись в 1219 році і побудували на Почаївській горі монастир та храм(!) в ім’я Преображення Господнього. Цей монастир був келіотського типу, тобто монахи подвизались як самітники, збираючись разом тільки на богослужіння. Помер преподобний Мефодій в 1228 році. Після нього монастир існував як келіотський аж до кінця XVI століття, до преп. Іова.

В 1240 (за іншими даними 1261) році на Почаївській горі було явлення Пресвятої Богородиці (зобр. 2), очевидцями якого були не тільки місцеві монахи, але й пастухи з сусіднього села (переказ доніс ім’я одного з них – Іван Босий). Після цього явлення залишився видимий знак – відбиток стопи Діви Марії, з якого било джерело, вода якого зціляла хвороби, за свідченнями очевидців різних століть. Незабаром після цього явлення під горою був побудований невеликий храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, а навколо стопи вже в XVII ст. був побудований інший храм, про який буде згадано трохи пізніше.

Знайомтесь, Ганна Гостська (частіше вживається полонізована форма імені Анна Гойська) (зобр. 3). Вдова луцького земського судді. Володіла Почаєвом та навколишніми селами. Мала замок в селі Орля (нині хутір Вірля Кременецького району), до сьогодні не зберігся. Там у неї гостюював грецький митрополит Неофіт і подарував їй ікону, від якої 1597 року зцілився сліпонароджений брат Ганни Филип Козинський (до речі, на місці, де знаходилась замкова каплиця, і де, очевидно, і сталось це чудо, зараз стоїть храм і діє монастир Православної Церкви України). Після цього ця ікона, яку ми сьогодні знаємо як Почаївську (не розміщую її зображення, думаю вона всім добре знайома) була перенесена в Почаївський монастир і стала його головною святинею. Але цим благодійництво Гостської не обмежилось. Вона склала фундуш, згідно якого передавала монастирю землі та грошову допомогу, а також поставила умову «А Ігумен мусить бути чоловік Християнської Віри Східньої Церкви, Святих Правил нашого Грецького Ісповідання … Судити незгоду в манастирі має Владика не іншого Ісповідання, а тільки Грецького, Східньої Церкви». Її ж стараннями на Почаївській горі з’явився перший ігумен, з яким ми зараз познайомимось.

Знайомтесь, преподобний Іов Почаївський (зобр. 4), перший ігумен Почаївського монастиря (з 1604 до 1651 року), який ввів замість келіотського спільножитній устав, стараннями якого в монастирі було побудовано сім (!) храмів та мур з 5 вежами. Твердо стояв у православній вірі, постійно захищаючись від нападок її ворогів, надихав до цього братію монастиря та місцевих жителів. І це при тому, що місцева влада фактично позбавила православних на території Польщі всіх громадянських справ. Багато хто знає, що спадкоємець Гостської Анджей Фірлей, після того як роками тероризував монастир, в 1623 році напав на нього з своїми гайдуками та пограбував, викравши між іншим і Почаївську ікону. Але мало хто знає, що суд розглядав позов монастиря проти Фірлея 25 років, перш ніж ухвалити рішення повернути награбоване майно. Суд Божий був набагато швидший і дружина Фірлея тяжко хворіла, поки її чоловік не повернув ікону в обитель (причому більшу частину решти награбованого не повернув).

Якщо про попередніх історичних осіб в більшій чи меншій мірі чули всі, то про наступну подружню пару напевно не знають і більшість паломників, які не раз бували в Лаврі. Тому знайомтесь, Федір і Єва Домашевські, православна шляхетська родина (зобр. 5). А знаєте, що за храм на цьому портреті вони тримають в руках? Це Троїцький собор Почаївського монастиря, побудований на їх пожертви в стилі Ренесансу і освячений 1649 року. Собор був побудований так, що стопа Богородиці опинилась всередині самого храму.

До речі, цей ж собор видно на картині «Явлення Богородиці на горі Почаївській 1675 року» (зобр. 6) (ця картина є в Лаврі, вона 1800 року, але вона є копією з більш ранньої картини, автор якої малював Троїцький собор з оригіналу). Цей величний собор, справжня памятка архітектури, був знищений 1773 року базиліанами, щоб на його місці побудувати сучасний Успенський собор і стерти память про православне минуле монастиря (що, в певній мірі, їм вдалось).

Знайомтесь, Микола Василь Потоцький (зобр. 7), староста богуславський, канівський і корсунський. Найбільший фундатор і жертводавець Почаївського монастиря періоду перебування останнього в унії. Дуже любив Почаївський монастир, навіть хотів вступити до нього простим монахом. Дав монастирю протягом 1761-1765 рр. на будівництво нового собору і корпусу 2 244 000 злотих (фантастичну суму на той час) і багато років просив монахів почати за ці гроші будівництво, навіть погрожував судом Божим і що забере гроші назад (всі ці переписки збережені в архівах). Натомість ігумен монастиря Білинський пише, що є загроза, що в

монастир повернуться православні, тому просив акт, що ці гроші передані саме тим монахам, які знаходяться в унії. А якби Почаївський монастир повернувся «схизматикам», то щоб ці гроші були передані іншим уніатським монастирям. Потоцький такого акту не дав, натомість переїхав з Бучача до Почаєва і 1771 року почав будівництво за свої кошти (тих 2 мільйони так і лишились у базиліан) нового собору Успіння Пресвятої Богородиці в стилі європейського рококо на місці зруйнованого ренесансного Троїцього собору Домашевських. Цікаво що загроза, що плоди його праці опиняться в руках православних, Потоцького не лякали, він навіть неодноразово звертався до ігумена Білинського з проханнями клопотатись перед Римом про те, щоб разом з коронуванням Почаївської ікони відбулась канонізація глибоко шанованого Потоцьким преп. Іова Почаївського. Ігумен відповідав, що звертався до папи з цього питання, але жодної відповіді не отримав (хоча, знаючи відношення тодішніх насельників монастиря до св. Іова можна бути впевненими, що жодних звернень не було). Може насправді Потоцький в душі більш тяжів до православ’я, просто за свого життя не встиг побачити православні богослужіння в Почаївському монастирі?

Деякі католицькі дослідники стверджують, що православні навіть не домагалися повернення Почаївської Лаври, як і інших визначних монастирів. Але це не відповідає дійсності.

Так, у 1791 р. відбулася Пінська православна конгрегація. яка вирішила вивести Київську митрополію з під-влади Російської Церкви та вимагала фактичної автокефалії. Однією з її вимог до влади Речи Посполитої було повернення православним шерегу визначних святинь, які раніше були анексовані уніатами. Зокрема і Почаївського монастиря.

Також у часі повстання Т. Костюшко 1794 р., однією з вимог православної шляхти до повстанського керівництва було повернення Київської православної митрополії історичних святинь, зокрема і Почаївського монастиря.

Я не хочу торкатись періоду перебування Почаївського монастиря в складі УГКЦ, щоб не провокувати нові конфлікти, сварку і ворожнечу між вірними різних Церков. Хочу тільки сказати, що після того, як почаївські базиліани підтримали польське повстання (оскільки завжди більше тяжіли до Польщі, ніж до України), в 1831 році монастир перейшов до Православної російської Церкви. В монастирі знову оселились українці і місцеві жителі потягнулись до обителі. Окремою чорною сторінкою в історії Почаївського монастиря було перебування в ньому російського митрополита на Волині Антонія (Храповицького), який в 1906-1912 рр. побудував новий Троїцький собор в чисто російському новгородському стилі. Його сподвижником в русифікації Лаври був архім. Віталій (Максименко), який керував лаврською друкарнею та друкував у ній проросійські чорносотенні видання. Потім Лавра страждала під владою Польщі в 1920-1930х рр., під німецькою окупацією в 1940-х, та під атеїстичною радянською владою в 1940-1980х рр. Наприкінці 1980х років серед української братії монастиря був великий підйом патріотизму, найбільшим ініціатором якого був тодішній намісник, архім. Яків (Панчук) (зобр. 8), але монахів-українців швидко розпорошили по різних монастирях, замінивши представниками інших націй, а о. Якова вигнали (потім він став єпископом Київського Патріархату). Таким чином Почаївська лавра і прийшла до стану форпосту “рузького міру” на Тернопільщині. Молимось і сподіваємось, що в найближчий час ситуація зміниться.

Які висновки можна зробити з даної інформації?

1. Більшу частину своєї історії Почаївський монастир був православний:

1219-1721 – 502 роки був православним, спочатку в складі Київської митрополії Константинопольського патріархату, а останні 34 роки (1687-1721) в складі російської Церкви

1721-1831 – 110 років у складі УГКЦ

1831 – донині – 192 роки в підпорядкуванні російської Церкви

Простий математичний результат: 694 > 110

2. Греко-католики не отримали в 1721 році пустку, а потужний розбудований монастир з сімома храмами, один з яких був величним собором, багатьма корпусами і мурами.

3. За православну історію монастиря ми маємо великий ряд чудес, чудотворну Почаївську ікону, двох святих, шанованих у всьому православному світі, та любов місцевих людей, виражену в піснях, кантах та інших творах. Це не був «задрипаний провінційний монастир», який зробили величним василіани.

4. Не василіани розбудували Почаївський монастир, а шляхтич Микола Потоцький, який трудився не заради василіан, а заради самого монастиря.

Отже, хто вклався найбільше і хто справді розбудував та зробив славним Почаївську Лавру – висновки робіть самі. Кожна епоха вклала свою частку в розбудову святині і доводити зараз хто кому винен – недоцільно. Хто зна, як би виглядав зараз монастир, якби в 1721 році не став греко-католицьким чи в 1831 році – православним. Він – поєднання праці багатьох поколінь насельників та багатьох жертводавців. Тому якщо починати мірятися вкладом, хто зна, хто переможе. Тому треба не шукати за що ми ще можемо посваритись, а об’єднуватись для духовного блага українського народу, що я нам всім і бажаю.

P.S. Я постарався як можна більше пом’якшити текст, щоб уникнути міжконфесійних конфліктів. Тому прошу всіх утриматися від коментарів.

P.S.2. Хто хоче більше дізнатися про справжню історію Почаївського монастиря – відсилаю до праці митр. Іларіона (Огієнка) «Фортеця православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра».

Високопреосвященний Нестор (Писик), архієпископ Тернопільський і Кременецький ПЦУ

- Московський церква, а сьогодні через свого сателіта – УПЦ МП, гонила та руйнувала православну українську церкву за допомогою окупаційних провладних інституцій, захопила Українську святиню – Почаївську лавру, добудувала на нашій землі свої будівлі і тепер претендує на цю землю та на саму святиню.

- Римо-католицька церква, гонила та руйнувала православну українську церкву за допомогою окупаційних провладних інституцій, створила сателіта УГКЦ, захопила Українську святиню – Почаївську лавру, добудувала на нашій землі свої будівлі і тепер претендує на цю землю та на саму святиню.

На сьогоднішній момент, ці два гіганта – Московська та Римська церква, через своїх сателітів, УПЦ МП та УГКЦ – в рівній мірі набудували на території Почаївської лаври будівель та церков. Проблема тільки ось у чому:

1. Почаївська лавра для християн це не будівлі, а в першу чергу – святе місце, Чудотворна ікона, Мощі Іова та Амфілохія Почаївських, печерка Іова, самі монахи та історія монастиря. Без них майже такий самий комплекс стоїть у Кременці-Преображенський собор, але я не бачу такої ярої війни за нього. Зарваниця теж була православна святиня, і католики претендували на неї навіть без будівель, просто святе місце і історія, а також пам’ять про Зарваницьку Ікону, навіть без її фізичної наявності. І вона стала абсолютним магнітним центром усіх греко-католиків України.

2. Це українська православна святиня. З 1240 року до 1713 року, поки не прийшли перші окупанти, Римська церква зі своїми сателітами Греко-Католиками, а потім, після 1831р., і Московськими окупантами з сьогоднішньою УПЦ МП. А може ми віддаймо наші міста Харків, Одесу і Херсон, бо їх найбільше розбудували Російська імперія та Радянський союз, поки окуповали нас та нищили. Це ж така логіка?

Задайте собі просте запитання, а що католики робили в Почаївському православному монастирі, який довший час був одним із найзатятіших борців з унією та католиками. А це питання найкраще задати ордену єзуїтів, одному з найпалкіших борців проти православних нашої багатостраждальної України та православної Литви та Білорії, бо «ціль виправдовує засіб», як вони декларують. Скільки було зруйновано та захоплено церков та монастирів України. А скільки людей постраждало за те, що сповідували православ’я. Простий люд боровся, а продалася та прогнулася шляхта під тиском польських католиків, зійшли з вузької дороги спасіння і поміняли віру на посади. А потім знову продали, тільки на цей раз ще й націю і свою українську душу на посади та комфорт уже в російській імперії. І уже своїми руками та руками царських цензорів московії, знищили українські богослужбові твори, українську еліту та духовенство, уже не говорячи про історію та спадщину.

Для католиків ця святиня дуже не зручна, бо Чудотворний образ Божої матері був православною святинею, яку вони привласнили після захоплення монастиря, і саме основне, Іов Почаївський, який побудував перший кам’яний храм на горі, повісив цей чудотворний образ над царськими вратами, був великим борцем з тими ж самими уніатами, тобто УГКЦ сьогодні, а також друкував багато літератури на тему боротьби з католиками. Тому, коли католики захопили монастир, то мощі прийшлося сховати від людей. А як буде зараз? Вони будуть ігнорувати історію, а також тих двох суто православних святих, мощі яких зберігає монастир?

Проблема церкви, яка має свого керівника за межами держави, дуже схожа. УПЦ МП не зручно і не комфортна відповідати за патріарха московського Кирила Гундяєва, а греко-католики пробують оправдати проросійську стратегію Папи Франциска, хоч в якихось словах знайти підтримку України (Папа не це мав на увазі, Папа він не знав і тощо). А просто він боїться втратити свою владу над вірними на територіях підконтрольних «русскому миру», а українці все степлять, бо Папа заплакав. Я не маю права судити їх, їх розсудить Бог, вони просто люди зі своїми страстями, які вартують мільйони життів, бо ціна всьому ВЛАДА і ГРОШІ. Добре, що ми не воюємо з Польщею, і тому не побачимо істинне обличчя римської церкви і їх сателіта УГКЦ, цікаво на чиєму боці тоді була би їх церква?

І наостанок:

Перепрошую питання, для чого у такий важкі моменти для країни, а також у час становлення ПЦУ, як вістря патріотичної боротьби з «русским миром», потрібен цей медійний вкид або ніж у спину від «братів – католиків» і тим самим створити, ще одне релігійне протистояння. До речі саме цікаве ведмедя, шкіру якого вони вирішили поділити, ще не вбили, а напруження створене.

прот. Миколай Зінкевич

Владика Нестор, наступник митрополита Василія на Тернопільсько-Бучацькій кафедрі, вважає, що незламність духу владики Василія, його невідступне прагнення збудувати в Україні Православну Помісну Церкву і палка любов до Батьківщини нині дають щедрі плоди.

Яким запам’ятався владика Василій тим, хто довгі роки служив поряд, разом із ним започатковував і розбудовував єпархію?

«Знаю владику з часу його прибуття на Тернопільську кафедру. Він одним з перших архієреїв був рукоположений покійним митрополитом Іоаном. Владика Василій, як кажуть, з нуля починав відродження автокефальної церкви не лише на Тернопільщині – в Україні загалом. З його благословення була заснована Теребовлянська духовна семінарія, яка дала у свій час так необхідних священнослужителів не тільки для нашого краю. Багато її випускників служать і по Україні, і за кордоном», – розповідає колишній секретар єпархії, нині настоятель тернопільського храму Преображення Господнього протоієрей Богдан Комарницький.

За його словами, владика Василій дуже багато працював і фізично, і духовно. Жодна важлива подія не обходилася без його участі. А тоді суспільно-політичне життя вирувало. На хвилі відродження повертали закриті в радянські часи храми, встановлювали пам’ятники борцям за волю. І на всіх заходах владика умів підтримати патріотичний дух людей і разом із тим спрямувати народну волю у правильне русло. Його поважали, до його слів прислухалися.

Попри те був дуже простий, скромний як у службі, так і в поведінці зі священнослужителями, уважний, чуйний до людей.

«Пройшовши шлях священичого служіння і ставши єпископом, він як ніхто інший знав усі труднощі, всі сторони життя і служіння. Тому і був розуміючим. Під його керівництвом з ласки Божої відбудувалася єпархія, сотні священників були рукопокладені», – зазначає отець Богдан.

Він згадує, що історичний період був непростий – поділи, переходи, протистояння з греко-католиками. Владика Василій організовував братства – Андрія Первозваного із захисту православ’я, інші організації, які допомагали у відновленні храмів та становленні Української незалежної Церкви. Незважаючи на поневіряння в тюрмах, на засланнях, архієрей не щадив себе: відвідував парафії, проводив богослужіння, піднімав дух віруючих: і християнський, і політичний.

«Митрополит Філарет (Дроздов) казав, що поганий громадянин непридатний для Царства небесного. А в ньому це поєднувалося: вихований в дусі любові до своєї рідної землі, України, за яку і постраждав, бо був поневолений московським ярмом, він брав участь не лише у відновленні Церкви, а й у відновленні українства загалом. Він своїм голосом зачаровував парафіян, де б не служив. А простий був! Завжди вислухав, пораду дав. Хоч Церква і тоді й тепер відділена від держави, але ми мусимо бути і громадянами, виконувати свій обов’язок щодо держави, дотримуватися законів, і як громадяни церковного суспільства – християни, виконувати заповіді Божі. Він гармонійно поєднував у собі ці дві сторони. Сам патріот, він плекав патріотизм у душах майбутніх священнослужителів і ввіреної йому пастви. Його проповіді були пронизані духом любові до Бога, віри і духом любові до рідної землі – України», – каже протоієрей Богдан Комарницький.

І додає: «Простота, любов до Бога і до України. Це було притаманне митрополиту Василію і він прищеплював це тим, з ким спілкувався».

Секретар Тернопільської єпархії, настоятель тернопільського храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Олексій Головацький розпочинав свій шлях як священник під керівництвом владики Василія. Для отця Олексія перший архієрей Автокефальної Церкви в Україні, який стояв біля джерел її відродження на початку 90-х, завжди був ще й вчителем і порадником.

«Ніби минуло небагато років, а ми вже й призабули, які то важкі були часи і для священнослужителів, і для парафіян, – каже отець Олексій. – Дуже важливим було його вміння пояснити, підказати, настановити. Владика Василій був дуже добрим і мудрим, справжнім старцем. Ми, тодішні молоді священники, часто зверталися до нього за порадою. Що б не сталося, знаходив слова підтримки. Чи не найчастіше чули від нього: «Дитинко, все буде добре…»».

Протоієрей Олексій Головацький наголошує, що владика Василій був абсолютно позбавлений пихи, ніколи ні на кого не тримав зла.

«Завжди можна було до нього прийти зі своїми хвилюваннями, болем, поговорити як з рідним батьком, відкрити душу. То не була сповідь, але вислуховував – і ставало легше. Ніколи не відмовляв», – згадує священник.

Поділився спогадами про владику Василія і колишній секретар єпархії, клірик храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Роман Луговий. Він розповідає, що у складні для України радянські часи переслідувань зазнали всі троє братів Боднарчуків. Ще в юному віці братів заарештували за листівки із закликом до вільної України. Після тривалих років заслання всі вони обрали священиче служіння.

Заарештований і відправлений у Норильськ на 10 років, Іван Боднарчук відбув заслання, там познайомився з майбутньою дружиною Марією. Не мав права певний час повертатися в Україну. У російському Саратові зміг вступити у духовну семінарію. В Україну повернувся вже у священичому сані. Після смерті дружини прийняв чернечий постриг і у 1990-му був висвячений на єпископа.

«Пам’ятаю його слова про те, чому в Україні має бути незалежна Православна Церква. Владика Василій казав, що Україну не може об’єднати Греко-Католицька Церква, бо її нема на Східній Україні, а історія свідчить про те, що Україна – православна. Хоч патріоти є і серед греко-католиків. Митрополит Василій і його рідний брат митрополит Іоан бачили масштабніше, були більш далекоглядні. Розуміли, що історична справедливість має восторжествувати і Українське Православ’я буде об’єднане», – розповідає отець Роман.

«Запам’ятався один випадок. Якось ми їхали в Дрогобич, де він кілька років служив на парафії. Владика зустрів свого товариша, з яким був у таборах, жив в одному бараку. Зустріч була зворушлива. Владика того чоловіка впізнав відразу, а той лише згодом. Говорили про те, як склалося життя. Після того, як владика сказав, що він єпископ Православної Автокефальної Церкви (а той чоловік був греко-католик, і був якраз період протистояння між церквами), той одразу змінив ставлення. Не сприйняв, хоча знав, що владика патріот, разом пройшли табори. Владика був засмучений. Казав, що це неправильно. Водночас не мав злоби. Як далекоглядний керівник Церкви, будучи на своєму місці, він розумів, що то важка праця, потрібно багато часу, щоб це розділення побороти. Крім того, вважав, що протистояння між християнами – наслідки браку знань, втраченої культури. Однак злоби не було – він більше співчував тому чоловікові в цій ситуації», – згадує священник.

Розповів отець Роман іще один епізод. Це було під час візитації митрополита Василія до Бучача. Коли процесія йшла містом до церкви, вийшли люди, які не хотіли, щоб у Бучачі була православна церква, кидали в учасників ходи цукровими буряками. Неприємна ситуація. А владика Василій уболівав за тих людей, котрі протистояли православним. Він просив: «Господи, не візьми їм це за гріх».

«Це дуже характерна риса владики Василія, – зауважує отець Роман. – Він знав біду, пройшов великі випробування і водночас залишався дуже інтелігентною людиною. Різні випадки були, різні люди. Висвячували охочих, бо була величезна потреба. Та навіть якщо якийсь священник помилявся, чинив неправильно, владика ніколи привселюдно чи при комусь давав зауваження. Ніколи не картав, хіба опісля сам на сам пояснював. Він навчав, але тільки наодинці. Настільки тактовною людиною був. Більшість це дуже цінувала».

Пригадує він і ще одну особливість владики: навіть до дітей він зазвичай звертався на «ви».

«Ставився з повагою і до малого, і до старого. Не пам’ятаю його злим. Дуже стриманий. Бував розстроєний, втомлений, але ніколи не проявляв цього. Настільки вмів опановувати себе, що навіть у критичних ситуаціях залишався незворушним і знаходив вихід», – каже отець Роман.

Зазначає, що в той час автокефальних православних було більше, ніж греко-католиків у Тернополі. Церква провадила спільну просвітницьку діяльність з Народним Рухом, видавала книжки – катехизми, молитовники, недільні школи, газету випускали – повчання, історичні статті. Книги богослужбові – бо були лише церковнослов’янською мовою, потреба була в літературі. Переклади – величезна праця, сини допомагали (троє синів владики Василія стали священниками, – авт.), але керували цієї роботою владика Василій та митрополит Іоан.

Коли Київський Патріархат набирав обертів і постало питання, чи залишається Автокефальна Церква окремою гілкою, владика Василій сказав, що має бути єдність. Він вважав, що чим більше буде діяти окремих церковних структур, тим гірше для держави. Має бути єдність, а не роздрібнення. Тоді він зібрав збори духовенства, більшість священників підтримала владику Василія і єпархія перейшла до КП.

«Він був патріотом. Розумів, що чим більше однодумців, тим краще. Пам’ятаю, владика Василій був переконаний, що з часом, хоч і буде це не скоро, до об’єднаної Української Православної Церкви приєднається і Греко-Католицька. Вважав, що це процес складний, але невідворотний. Вірю в те, що колись це станеться. І перші кроки до єднання ми вже робимо. Старше покоління, фанатично налаштоване, навряд чи й тепер це сприймає. Але молода генерація, якщо буде просвіта, бажання і воля, прийде до єдності», – вважає протоієрей Роман Луговий.

«Це дуже велика духовна особа. Дійсно архієрей на своєму місці, покликаний Богом на це служіння. І пройшов цей шлях гідно, зробив усе, що міг. Ніколи не шукав слави, але водночас воював до кінця, залишався вірним Богові і Україні. Впевнений, що за свою велику працю має велику нагороду», – резюмував священник.

Віра Касіян

Фото з архіву єпархії та протоієрея Романа Лугового

2. Злі сили – це реальність така ж сама, як сили добра. Однак, їхнє типове зображення в мистецтві доволі хибне. Внутрішньо вони дійсно чорні, рогаті та страшні. Все ж, майте на увазі, що для того, щоб ви почали служити злим силам, вони мають виглядати зовсім по-іншому, ніж смердючі цапи з брудними ратицями. Я просто впевнений у тому, що сатана пахне гарними дорогими парфумами, носить коштовні запонки й білосніжну сорочку. Біблія прямо каже, що сатана прикидається «ангелом світла». Відрізнити його від ангела Божого нецерковній людині неможливо. У наш час диявол не боїться відвідувати храми, і навіть може зайти у  Вівтар. Він усюди свій. І чомусь я думаю, що робити це при наявності копит і рогів йому не дуже зручно. (На дозвіллі погугліть, хто не бачив, картини Глазунова «Христос і антихрист», і добре подумайте про її зміст).

3. Деякі люди, навіть т.зв. «церковні», переконані в тому, що діти, які весело зустрічають Хелловін – дияволопоклонники. Безумовно, люди, які захоплюються служінням дияволу є всюди. Всюди, де існує диявол і де існують люди. І вже напевно, вони є там, де святкують Хелловін. Однак, особливої впевненості в тому, що серед дітей які вимагатимуть у вас цукерки в обмін на життя, сатанистів буде більше ніж у місцевій спілці філателістів, у мене явно немає.

4. Сатана любить ставати причиною реальних суперечок. Очевидно, йому більше вподоби не те, що діти чіпляють собі ріжки і сміються зі злих сил, а те, що дорослі без почуття гумору ведуть реальні війни за чи проти цього святкування. Він бачить, що лише фанатики до нього ставляться з максимальною увагою. І йому це страшенно довподоби. Правду кажучи, йому  дуже важливо, щоб наступна проповідь вашого священика була не про Спасителя Ісуса Христа, а про диявола і про Хелловін. Поганого безкоштовного піару не буває, чи не так?

5. Найбільша шкода від Хелловіну не релігійна, а культурна. Очевидно, що більш здорові, довершені переконання завжди прагнуть поглинути собою менш вірні та значні. Пригадайте веселі святкування на «збитошного Андрія». Наші, завжди добрі та дотепні розваги сьогодні несправедливо забуті, віддаючи кубок першості всіляким Хелловінам і Валентинам. Тож, оскільки наші рідні, національні святкування аналогічного змісту зникають, а чужоземні з’являються, це означає, що ми стали слабкими й майже готові капітулювати, як окрема нація. Ось чого треба боятися.

6. Ще маю вам сказати, що різниці між чортами на Хелловін і чортами з українського вертепу (чи з інших подібних обрядів) немає жодної. Вони в обох випадках ясно представляють злі сили, а при цьому немає ніякого значення зміст сценарію, за яким вони виступають. Тож, якщо одні й ті самі люди категорично відхрещуються від чортів Хелловіну, а чортів із Вертепу приводять навіть до храму Божого– в них явні проблеми не лише з почуттям прекрасного, але й із логікою. Хоча, безумовно, українські чорти значно патріотичніші та серцю миліші.

7. Батьки, які забороняють нині своїм дітям вирізати очі з гарбузів саме з релігійних мотивів, мають проявити свою християнську послідовність і почати, нарешті,  розвивати своїх дітей іншими, корисними для душі та тіла речами. Вечір Хелловіну – це чудова нагода згадати про те, що батьки це не лише джерело вічного стресу та  неврозів для дитини, але й найближчі для них люди на планеті. За це високе та почесне звання треба боротися не ремнем, а обіймами та своїм «згаяним» на них часом. Не крадіть у дітей дитинство. Дозвольте їм гратися та відпочити, перед дорослим життям. Все, що ви не додаєте своїм дітям у дитинстві, вони будуть наздоганяти в дорослому житті. Не факт, що це зможе вилікуватися вашим психіатром. Можливо, треба буде їхати десь до Києва чи за кордон.

8. Як правильно ставитися священикам до такого свята? Про що говорити на проповідях і повчаннях? Для початку, варто перестати істерити. Саме ваша паніка перетворює це комерційне свято в релігійне. Це ви переносите його з магазинів і супермаркетів до своїх храмів, там надаєте їм власного богословського змісту, обмеженою лише вашою власною тупістю. Якщо люди тридцять років будуть ходити до храму до священика, який панічно боїться Хелловіну, але нічого не знає про аскетику, вони стануть такими ж недалекими, як і їхній наставник. Ділитися можна лише тим, що маєш сам. Власною тупістю, на жаль, також.

9. Як правильно ставитися до цього дня мирянам? Майте на увазі, що однією з надзвичайно тонких спроб диявола (справжнього диявола, а не того, з супермаркету) є приспати вашу пильність, показувати щось по-ктанськи, лише одним боком. Боїтеся гріха та поганих стосунків із Богом? Якщо так, то маєте знати, що в світі диявол – не єдине джерело гріха! Святі Отці пишуть, що ними є ще видимий світ, який лежить у злі, і навіть, ви самі. Як багато людей захоплюються зовнішньою боротьбою з дияволом, не помічаючи, що вони давно вже самі стали дияволом для інших. Навіть своїх родичів і друзів!

10. І на завершення, хотів би розповісти дуже коротку, але важливу для мене історію.

Багато років тому надзвичайно схожі до наших відчуття переживав апостол Павло, якому буквально пощастило жити в час «безперервного Хелловіну». І, знаєте, як він на це реагував? Він не бився в істериках, не писав у соціальних мережах проклять язичникам, і навіть, не намагався відправити імператору петицію про заборону пантеону язичницьких богів, хоча б в якомусь одному тріумвіраті. Він намагався використати будь-яку можливість поговорити про свою віру з язичниками.

Так, одного разу він побачив поганський жертовник, на якому було написано «Невідомому богу». Його настільки вразило побачене, що він явно про це проповідував місцевим грекам, потрапивши до самого Ареопагу. Проповідував з пошаною до них, і з люб’язністю, називаючи їх не слугами сатани (якими вони в дійсності були), але «мужами-браттями». Вони були для нього і братами, і людьми, вартими пошани та максимального авторитету! (Діян.17:23).

Чому б нам навчаючись від цього  «Апостола язичників», не «оцерковити», не освятити все те, що сьогодні маємо вже, як доконаний факт? Хіба ми зможемо якось відмінити язичницькі чи комерційні свята? Ні, звісно. А якщо так, тоді їх слід переосмислити – наповнити цілком новим, християнським змістом. Хіба ж не реально використати цей день для проповіді нашої, християнської віри у надматеріальний світ? Хіба не можна розповідати ненавченим людям про ангелів? Хіба ж не можна на день Валентина, як в особливий день у році, проповідувати про цнотливість і небезпеку блуду?

Можна, але це не входить у рівень розвитку людей, які звикли лише все критикувати. «Не знаю як, але не так». Те, що колись у нашому народі всіляко висміювалося, нині стає трендом і діагнозом. І це, насправді, дуже сумно. Направду, як священику, наявність у цьому світі ідіотів мене засмучує багато більше, як існування Хелловіну.

p.s. Я просто впевнений у тому, що спокушені заголовком люди будуть читати цей текст багато краще, ніж інші мої проповіді чи статті. Чому? Не тому, що він кращий (у мене є багато значно цікавіших матеріалів). Справа у іншому. Просто, цим дописом свій Хелловін я використав із максимальною користю. Сподіваюся, ви добре зрозуміли, що я маю на увазі.

Протоієрей Євген Заплетнюк (+ 26.04.2020)