Владика Нестор, наступник митрополита Василія на Тернопільсько-Бучацькій кафедрі, вважає, що незламність духу владики Василія, його невідступне прагнення збудувати в Україні Православну Помісну Церкву і палка любов до Батьківщини нині дають щедрі плоди.

Яким запам’ятався владика Василій тим, хто довгі роки служив поряд, разом із ним започатковував і розбудовував єпархію?

«Знаю владику з часу його прибуття на Тернопільську кафедру. Він одним з перших архієреїв був рукоположений покійним митрополитом Іоаном. Владика Василій, як кажуть, з нуля починав відродження автокефальної церкви не лише на Тернопільщині – в Україні загалом. З його благословення була заснована Теребовлянська духовна семінарія, яка дала у свій час так необхідних священнослужителів не тільки для нашого краю. Багато її випускників служать і по Україні, і за кордоном», – розповідає колишній секретар єпархії, нині настоятель тернопільського храму Преображення Господнього протоієрей Богдан Комарницький.

За його словами, владика Василій дуже багато працював і фізично, і духовно. Жодна важлива подія не обходилася без його участі. А тоді суспільно-політичне життя вирувало. На хвилі відродження повертали закриті в радянські часи храми, встановлювали пам’ятники борцям за волю. І на всіх заходах владика умів підтримати патріотичний дух людей і разом із тим спрямувати народну волю у правильне русло. Його поважали, до його слів прислухалися.

Попри те був дуже простий, скромний як у службі, так і в поведінці зі священнослужителями, уважний, чуйний до людей.

«Пройшовши шлях священичого служіння і ставши єпископом, він як ніхто інший знав усі труднощі, всі сторони життя і служіння. Тому і був розуміючим. Під його керівництвом з ласки Божої відбудувалася єпархія, сотні священників були рукопокладені», – зазначає отець Богдан.

Він згадує, що історичний період був непростий – поділи, переходи, протистояння з греко-католиками. Владика Василій організовував братства – Андрія Первозваного із захисту православ’я, інші організації, які допомагали у відновленні храмів та становленні Української незалежної Церкви. Незважаючи на поневіряння в тюрмах, на засланнях, архієрей не щадив себе: відвідував парафії, проводив богослужіння, піднімав дух віруючих: і християнський, і політичний.

«Митрополит Філарет (Дроздов) казав, що поганий громадянин непридатний для Царства небесного. А в ньому це поєднувалося: вихований в дусі любові до своєї рідної землі, України, за яку і постраждав, бо був поневолений московським ярмом, він брав участь не лише у відновленні Церкви, а й у відновленні українства загалом. Він своїм голосом зачаровував парафіян, де б не служив. А простий був! Завжди вислухав, пораду дав. Хоч Церква і тоді й тепер відділена від держави, але ми мусимо бути і громадянами, виконувати свій обов’язок щодо держави, дотримуватися законів, і як громадяни церковного суспільства – християни, виконувати заповіді Божі. Він гармонійно поєднував у собі ці дві сторони. Сам патріот, він плекав патріотизм у душах майбутніх священнослужителів і ввіреної йому пастви. Його проповіді були пронизані духом любові до Бога, віри і духом любові до рідної землі – України», – каже протоієрей Богдан Комарницький.

І додає: «Простота, любов до Бога і до України. Це було притаманне митрополиту Василію і він прищеплював це тим, з ким спілкувався».

Секретар Тернопільської єпархії, настоятель тернопільського храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Олексій Головацький розпочинав свій шлях як священник під керівництвом владики Василія. Для отця Олексія перший архієрей Автокефальної Церкви в Україні, який стояв біля джерел її відродження на початку 90-х, завжди був ще й вчителем і порадником.

«Ніби минуло небагато років, а ми вже й призабули, які то важкі були часи і для священнослужителів, і для парафіян, – каже отець Олексій. – Дуже важливим було його вміння пояснити, підказати, настановити. Владика Василій був дуже добрим і мудрим, справжнім старцем. Ми, тодішні молоді священники, часто зверталися до нього за порадою. Що б не сталося, знаходив слова підтримки. Чи не найчастіше чули від нього: «Дитинко, все буде добре…»».

Протоієрей Олексій Головацький наголошує, що владика Василій був абсолютно позбавлений пихи, ніколи ні на кого не тримав зла.

«Завжди можна було до нього прийти зі своїми хвилюваннями, болем, поговорити як з рідним батьком, відкрити душу. То не була сповідь, але вислуховував – і ставало легше. Ніколи не відмовляв», – згадує священник.

Поділився спогадами про владику Василія і колишній секретар єпархії, клірик храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Роман Луговий. Він розповідає, що у складні для України радянські часи переслідувань зазнали всі троє братів Боднарчуків. Ще в юному віці братів заарештували за листівки із закликом до вільної України. Після тривалих років заслання всі вони обрали священиче служіння.

Заарештований і відправлений у Норильськ на 10 років, Іван Боднарчук відбув заслання, там познайомився з майбутньою дружиною Марією. Не мав права певний час повертатися в Україну. У російському Саратові зміг вступити у духовну семінарію. В Україну повернувся вже у священичому сані. Після смерті дружини прийняв чернечий постриг і у 1990-му був висвячений на єпископа.

«Пам’ятаю його слова про те, чому в Україні має бути незалежна Православна Церква. Владика Василій казав, що Україну не може об’єднати Греко-Католицька Церква, бо її нема на Східній Україні, а історія свідчить про те, що Україна – православна. Хоч патріоти є і серед греко-католиків. Митрополит Василій і його рідний брат митрополит Іоан бачили масштабніше, були більш далекоглядні. Розуміли, що історична справедливість має восторжествувати і Українське Православ’я буде об’єднане», – розповідає отець Роман.

«Запам’ятався один випадок. Якось ми їхали в Дрогобич, де він кілька років служив на парафії. Владика зустрів свого товариша, з яким був у таборах, жив в одному бараку. Зустріч була зворушлива. Владика того чоловіка впізнав відразу, а той лише згодом. Говорили про те, як склалося життя. Після того, як владика сказав, що він єпископ Православної Автокефальної Церкви (а той чоловік був греко-католик, і був якраз період протистояння між церквами), той одразу змінив ставлення. Не сприйняв, хоча знав, що владика патріот, разом пройшли табори. Владика був засмучений. Казав, що це неправильно. Водночас не мав злоби. Як далекоглядний керівник Церкви, будучи на своєму місці, він розумів, що то важка праця, потрібно багато часу, щоб це розділення побороти. Крім того, вважав, що протистояння між християнами – наслідки браку знань, втраченої культури. Однак злоби не було – він більше співчував тому чоловікові в цій ситуації», – згадує священник.

Розповів отець Роман іще один епізод. Це було під час візитації митрополита Василія до Бучача. Коли процесія йшла містом до церкви, вийшли люди, які не хотіли, щоб у Бучачі була православна церква, кидали в учасників ходи цукровими буряками. Неприємна ситуація. А владика Василій уболівав за тих людей, котрі протистояли православним. Він просив: «Господи, не візьми їм це за гріх».

«Це дуже характерна риса владики Василія, – зауважує отець Роман. – Він знав біду, пройшов великі випробування і водночас залишався дуже інтелігентною людиною. Різні випадки були, різні люди. Висвячували охочих, бо була величезна потреба. Та навіть якщо якийсь священник помилявся, чинив неправильно, владика ніколи привселюдно чи при комусь давав зауваження. Ніколи не картав, хіба опісля сам на сам пояснював. Він навчав, але тільки наодинці. Настільки тактовною людиною був. Більшість це дуже цінувала».

Пригадує він і ще одну особливість владики: навіть до дітей він зазвичай звертався на «ви».

«Ставився з повагою і до малого, і до старого. Не пам’ятаю його злим. Дуже стриманий. Бував розстроєний, втомлений, але ніколи не проявляв цього. Настільки вмів опановувати себе, що навіть у критичних ситуаціях залишався незворушним і знаходив вихід», – каже отець Роман.

Зазначає, що в той час автокефальних православних було більше, ніж греко-католиків у Тернополі. Церква провадила спільну просвітницьку діяльність з Народним Рухом, видавала книжки – катехизми, молитовники, недільні школи, газету випускали – повчання, історичні статті. Книги богослужбові – бо були лише церковнослов’янською мовою, потреба була в літературі. Переклади – величезна праця, сини допомагали (троє синів владики Василія стали священниками, – авт.), але керували цієї роботою владика Василій та митрополит Іоан.

Коли Київський Патріархат набирав обертів і постало питання, чи залишається Автокефальна Церква окремою гілкою, владика Василій сказав, що має бути єдність. Він вважав, що чим більше буде діяти окремих церковних структур, тим гірше для держави. Має бути єдність, а не роздрібнення. Тоді він зібрав збори духовенства, більшість священників підтримала владику Василія і єпархія перейшла до КП.

«Він був патріотом. Розумів, що чим більше однодумців, тим краще. Пам’ятаю, владика Василій був переконаний, що з часом, хоч і буде це не скоро, до об’єднаної Української Православної Церкви приєднається і Греко-Католицька. Вважав, що це процес складний, але невідворотний. Вірю в те, що колись це станеться. І перші кроки до єднання ми вже робимо. Старше покоління, фанатично налаштоване, навряд чи й тепер це сприймає. Але молода генерація, якщо буде просвіта, бажання і воля, прийде до єдності», – вважає протоієрей Роман Луговий.

«Це дуже велика духовна особа. Дійсно архієрей на своєму місці, покликаний Богом на це служіння. І пройшов цей шлях гідно, зробив усе, що міг. Ніколи не шукав слави, але водночас воював до кінця, залишався вірним Богові і Україні. Впевнений, що за свою велику працю має велику нагороду», – резюмував священник.

Віра Касіян

Фото з архіву єпархії та протоієрея Романа Лугового

2. Злі сили – це реальність така ж сама, як сили добра. Однак, їхнє типове зображення в мистецтві доволі хибне. Внутрішньо вони дійсно чорні, рогаті та страшні. Все ж, майте на увазі, що для того, щоб ви почали служити злим силам, вони мають виглядати зовсім по-іншому, ніж смердючі цапи з брудними ратицями. Я просто впевнений у тому, що сатана пахне гарними дорогими парфумами, носить коштовні запонки й білосніжну сорочку. Біблія прямо каже, що сатана прикидається «ангелом світла». Відрізнити його від ангела Божого нецерковній людині неможливо. У наш час диявол не боїться відвідувати храми, і навіть може зайти у  Вівтар. Він усюди свій. І чомусь я думаю, що робити це при наявності копит і рогів йому не дуже зручно. (На дозвіллі погугліть, хто не бачив, картини Глазунова «Христос і антихрист», і добре подумайте про її зміст).

3. Деякі люди, навіть т.зв. «церковні», переконані в тому, що діти, які весело зустрічають Хелловін – дияволопоклонники. Безумовно, люди, які захоплюються служінням дияволу є всюди. Всюди, де існує диявол і де існують люди. І вже напевно, вони є там, де святкують Хелловін. Однак, особливої впевненості в тому, що серед дітей які вимагатимуть у вас цукерки в обмін на життя, сатанистів буде більше ніж у місцевій спілці філателістів, у мене явно немає.

4. Сатана любить ставати причиною реальних суперечок. Очевидно, йому більше вподоби не те, що діти чіпляють собі ріжки і сміються зі злих сил, а те, що дорослі без почуття гумору ведуть реальні війни за чи проти цього святкування. Він бачить, що лише фанатики до нього ставляться з максимальною увагою. І йому це страшенно довподоби. Правду кажучи, йому  дуже важливо, щоб наступна проповідь вашого священика була не про Спасителя Ісуса Христа, а про диявола і про Хелловін. Поганого безкоштовного піару не буває, чи не так?

5. Найбільша шкода від Хелловіну не релігійна, а культурна. Очевидно, що більш здорові, довершені переконання завжди прагнуть поглинути собою менш вірні та значні. Пригадайте веселі святкування на «збитошного Андрія». Наші, завжди добрі та дотепні розваги сьогодні несправедливо забуті, віддаючи кубок першості всіляким Хелловінам і Валентинам. Тож, оскільки наші рідні, національні святкування аналогічного змісту зникають, а чужоземні з’являються, це означає, що ми стали слабкими й майже готові капітулювати, як окрема нація. Ось чого треба боятися.

6. Ще маю вам сказати, що різниці між чортами на Хелловін і чортами з українського вертепу (чи з інших подібних обрядів) немає жодної. Вони в обох випадках ясно представляють злі сили, а при цьому немає ніякого значення зміст сценарію, за яким вони виступають. Тож, якщо одні й ті самі люди категорично відхрещуються від чортів Хелловіну, а чортів із Вертепу приводять навіть до храму Божого– в них явні проблеми не лише з почуттям прекрасного, але й із логікою. Хоча, безумовно, українські чорти значно патріотичніші та серцю миліші.

7. Батьки, які забороняють нині своїм дітям вирізати очі з гарбузів саме з релігійних мотивів, мають проявити свою християнську послідовність і почати, нарешті,  розвивати своїх дітей іншими, корисними для душі та тіла речами. Вечір Хелловіну – це чудова нагода згадати про те, що батьки це не лише джерело вічного стресу та  неврозів для дитини, але й найближчі для них люди на планеті. За це високе та почесне звання треба боротися не ремнем, а обіймами та своїм «згаяним» на них часом. Не крадіть у дітей дитинство. Дозвольте їм гратися та відпочити, перед дорослим життям. Все, що ви не додаєте своїм дітям у дитинстві, вони будуть наздоганяти в дорослому житті. Не факт, що це зможе вилікуватися вашим психіатром. Можливо, треба буде їхати десь до Києва чи за кордон.

8. Як правильно ставитися священикам до такого свята? Про що говорити на проповідях і повчаннях? Для початку, варто перестати істерити. Саме ваша паніка перетворює це комерційне свято в релігійне. Це ви переносите його з магазинів і супермаркетів до своїх храмів, там надаєте їм власного богословського змісту, обмеженою лише вашою власною тупістю. Якщо люди тридцять років будуть ходити до храму до священика, який панічно боїться Хелловіну, але нічого не знає про аскетику, вони стануть такими ж недалекими, як і їхній наставник. Ділитися можна лише тим, що маєш сам. Власною тупістю, на жаль, також.

9. Як правильно ставитися до цього дня мирянам? Майте на увазі, що однією з надзвичайно тонких спроб диявола (справжнього диявола, а не того, з супермаркету) є приспати вашу пильність, показувати щось по-ктанськи, лише одним боком. Боїтеся гріха та поганих стосунків із Богом? Якщо так, то маєте знати, що в світі диявол – не єдине джерело гріха! Святі Отці пишуть, що ними є ще видимий світ, який лежить у злі, і навіть, ви самі. Як багато людей захоплюються зовнішньою боротьбою з дияволом, не помічаючи, що вони давно вже самі стали дияволом для інших. Навіть своїх родичів і друзів!

10. І на завершення, хотів би розповісти дуже коротку, але важливу для мене історію.

Багато років тому надзвичайно схожі до наших відчуття переживав апостол Павло, якому буквально пощастило жити в час «безперервного Хелловіну». І, знаєте, як він на це реагував? Він не бився в істериках, не писав у соціальних мережах проклять язичникам, і навіть, не намагався відправити імператору петицію про заборону пантеону язичницьких богів, хоча б в якомусь одному тріумвіраті. Він намагався використати будь-яку можливість поговорити про свою віру з язичниками.

Так, одного разу він побачив поганський жертовник, на якому було написано «Невідомому богу». Його настільки вразило побачене, що він явно про це проповідував місцевим грекам, потрапивши до самого Ареопагу. Проповідував з пошаною до них, і з люб’язністю, називаючи їх не слугами сатани (якими вони в дійсності були), але «мужами-браттями». Вони були для нього і братами, і людьми, вартими пошани та максимального авторитету! (Діян.17:23).

Чому б нам навчаючись від цього  «Апостола язичників», не «оцерковити», не освятити все те, що сьогодні маємо вже, як доконаний факт? Хіба ми зможемо якось відмінити язичницькі чи комерційні свята? Ні, звісно. А якщо так, тоді їх слід переосмислити – наповнити цілком новим, християнським змістом. Хіба ж не реально використати цей день для проповіді нашої, християнської віри у надматеріальний світ? Хіба не можна розповідати ненавченим людям про ангелів? Хіба ж не можна на день Валентина, як в особливий день у році, проповідувати про цнотливість і небезпеку блуду?

Можна, але це не входить у рівень розвитку людей, які звикли лише все критикувати. «Не знаю як, але не так». Те, що колись у нашому народі всіляко висміювалося, нині стає трендом і діагнозом. І це, насправді, дуже сумно. Направду, як священику, наявність у цьому світі ідіотів мене засмучує багато більше, як існування Хелловіну.

p.s. Я просто впевнений у тому, що спокушені заголовком люди будуть читати цей текст багато краще, ніж інші мої проповіді чи статті. Чому? Не тому, що він кращий (у мене є багато значно цікавіших матеріалів). Справа у іншому. Просто, цим дописом свій Хелловін я використав із максимальною користю. Сподіваюся, ви добре зрозуміли, що я маю на увазі.

Протоієрей Євген Заплетнюк (+ 26.04.2020)

У радянські часи був зруйнований світогляд віруючої людини, попри те, що на Тернопільщині вплив радянської системи був значно менший, ніж на українських землях за Збручем. Але ми й досі маємо справу з наслідками того періоду, адже в радянському суспільстві ми втратили дуже важливий елемент християнського життя – розуміння того, що віра є частиною світогляду. На жаль, у сучасному суспільстві віра перетворилася на щось таке, чому людина присвячує вільний від основного заняття час і розділяє себе як християнина і як члена суспільства. У храмі людина щиро молиться, кається у своїх гріхах, а виходячи з храму, вона живе за законами суспільства, яке дозволяє давати і брати хабарі, обманювати, ставитися до своїх обов’язків не з повною відповідальністю, і це не вважається гріхом.

Звичайно, щоб оздоровити все суспільство, потрібна велика спільна праця, яку дуже часто покладають тільки на Церкву. Насправді ж це є спільною відповідальністю і влади, і самого суспільства, і кожної людини зокрема. Щоб наша духовність була не тільки на словах, щоб вона не була таким собі хобі, а щоб справді в нас був Дух Божий, нам потрібно працювати разом.

Перевиховати людей, які вже сформувалися як особистості, дуже важко. Інша справа молодь: діти, школярі, студенти, ті, хто зараз формується як духовна особистість. Тут якраз є найбільше можливостей для праці і водночас найбільше відповідальності. Адже ми розуміємо, що дитину виховує багато різних аспектів життя: не тільки шкода чи вуз, а, передусім, батьки, але також і суспільство, все те, що вона бачить довкола себе: вулиця, телебачення, інтернет, друзі, реклама, соціальні традиції поведінки тощо. Усе це формує дитину, і ми бачимо, що сьогодні вона може з усього цього почерпнути багато негативних прикладів.

Ми розуміємо, що гріх діє у світі. Як віруючі люди ми не можемо відкидати буття диявола. Як говорили святі отці, оскільки диявол не може зробити привабливим пекла, то робить привабливою дорогу до нього. І нині ми живемо в суспільстві, де диявол для оцих дітей робить дорогу до пекла привабливою. Наше ж завдання полягає в тому, щоб ця дорога до пекла не привабила дитину. Часто люди, далекі від справжнього духовного життя, сприймають те, що Церква прагне працювати з молоддю, прищеплювати їй правильний світогляд, як те, що Церква просто хоче виростити собі майбутніх парафіян, які будуть належати до певної конфесії.

Це зовсім не так. Прикро, що так думає багато не тільки пересічних людей, а й тих, від кого залежить формування нашого суспільства. Насправді Церква несе відповідальність за всіх людей, які є християнами, і від цього залежить і повнота віри, й ставлення до інших людей нашого суспільства.

Зважаючи на це, з одного боку, Церква може вільно працювати в суспільстві. З іншого – ця праця все одно обмежена заборонами, пересторогами, надмірною толерантністю сучасного суспільства, яке, схоже, толерантне до всіх, окрім християнства.

Насправді якщо ми говоримо про те, що Україна є християнською державою, зважаючи на те, що понад 90 відсотків населення країни є християнами, ми повинні говорити про Христа всюди і завжди, починаючи з дітей наймолодшого віку. Звичайно, що перш за все над цим мають працювати батьки: у віруючих сім’ях батьки, хресні батьки справді займаються формуванням дитини як особистості. Але, на жаль, таких практикуючих віруючих людей, які прагнуть знати істини віри, є не так багато. Більшість же вважає, що знає все ліпше від священика і не хочуть сприймати навчання. У такому разі дитина отримує спотворене виховання – часто напіватеїстичне, з насмішкою.

І там, де не допрацьовує сім’я, повинно братися за працю християнське суспільство. Дуже добре, що у нас до шкільного курсу введений курс «Основи християнської етики». Звичайно, це не вузькоконфесійний предмет. Погано, коли в тих чи інших навчальних закладах представники однієї конфесії мають абсолютний доступ до дітей. Головне ж у цьому предметі те, що він прищеплює основи християнської етики і культури, формує людину, яка є віруючою не тільки в храмі, а й у суспільстві, яка несе Христа іншим людям. Цю віру потрібно формувати в людині з раннього дитинства.

Виховуючи дітей, ми часто наводимо приклади видатних українців попередніх століть, їхні досягнення у царині науки й культури, патріотизм, їхню боротьбу за Україну. Але при цьому ми забуваємо, що для них християнство було не хобі, а основою світогляду. Ця людина не могла уявити себе невіруючою, відірваною від Закону Божого, від Христа. Так, і тоді люди грішили, але при тому розуміли, що це суперечить людській природі. Якщо ми тепер дійдемо до такого розуміння, то і злочинність буде нижчою, й аморальності не буде, тоді наше суспільство оздоровиться. А для цього нам потрібно формувати християнський світогляд наших людей.

Ця робота є дуже важкою. І братися до праці нам потрібно усім разом. Мойсей, вивівши народ ізраїльський з Єгипту, сорок років ходив по пустелі, щоб люди змінилися, перевиховалися, щоб ті, хто пам’ятав єгипетське рабство, вимерли. Дуже важливо, щоб і в нас вимерло оте радянське рабство. Ми повинні змінити себе, змінити суспільство, пустити у своє життя Христа як частину нашого світогляду. Без цього формування здорового суспільства неможливе. Утвердження Христа у нашому суспільстві суперечить толерантності, яка панує нині.

З медичної точки зору толерантністю вважається ослаблення організму, близьке до загибелі, коли організм не бореться з хворобами і вмирає. Тож вважати, що бути безбожником, сектантом так само нормально, як людиною віруючою, християнином, ми можемо лише, якщо хочемо, щоб наше суспільство вмирало. Якщо ж ми зробимо Христа невід’ємною частиною свого життя і світогляду, лише тоді матимемо здорове християнське суспільство. Саме з таким ставленням до цього питання ми маємо виховувати сучасних дітей і молодь. Це не означає, що вони не повинні знати про інші релігії та інші точки зору. Наше завдання – нести їм істину про Христа. Якщо ми віримо в Бога, любимо Бога, Україну й дітей, за яких відповідаємо, то повинні йти до них з вірою, любов’ю і Христом у своєму серці.

Нехай Господь благословить всіх наших педагогів, вчителів, викладачів християнської етики, нехай веде нас по шляху спасіння і оздоровлення нашого суспільства.

+ Нестор, архієпископ Тернопільський і Кременецький

Виступ архієпископа Тернопільського і Кременецького Нестора (УПЦ КП) на, обласній конференції на тему духовно-морального виховання у навчальних закладах Тернопільщини 9 червня 2017 року.

До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному. Бо весь закон в одному слові мститься: «Люби ближнього твого, як самого себе».

Гал. 5:13-14

Дороги отці, брати і сестри!

Всі ви знаєте про трагічні події, що нині відбуваються в Україні. Повстання відбуваються в різних місцях, але найбільш жорстке протистояння відбувається в Києві. Сотні наших братів і сестер потерпіли від злочинних дій влади – були важко поранені. Наші героїчні медики роблять все можливе, щоб вирятувати їм життя.

Але, як нам повідомляють, у лікарнях Києва вже катастрофічно не вистачає крові для переливання та операцій. Враховуючи той факт, що сьогодні почалася евакуація поранених у лікарні Західної України, очікується нехватка крові й тут.

Тому я закликаю кожного, хто має можливість і здоров’я, прийти в місцеві пункти переливання крові та безоплатно здати кров для поранених.

Благослови вас Господь!

+ Нестор,

 Архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький