Низку питань викликала безпрецедентна атака на Вселенського Патріарха, яка включала особливо жорсткі характеристики та посилання на «організованого диявола», співпрацю з британськими спецслужбами, «ідеологічний сіонізм», а також згадки про типові націоналістичні та неонацистські елементи. Атака завершилася оцінкою, що він буквально розбирає «конституційний орган Церкви» і діє як «фальшиві пророки». Фанар був заскочений зненацька, і, хоча зазвичай уникає коментувати подібні нападки, висловився про «явно сфабриковані сценарії, неправдиві новини, образи та вигадану інформацію».

Особистий напад на Вселенського Патріарха є ключовим елементом, що відрізняє цей інцидент від попередніх нападів, спрямованих проти Вселенського Патріархату в минулому. Додатковим моментом, на якому Фанар робить особливий наголос, є те, що, тоді як донедавна російська сторона звинувачувала Вселенський Патріархат у «підбурюваних діях», у цій нещодавній заяві такого зв’язку немає взагалі. Натомість згадуються ймовірні зв’язки з британськими спецслужбами. Від самого першого моменту Фанар оцінював, що нова рамка відносин між Кремлем і Білим домом спричинила цю зміну, і також вважається можливим, що російська сторона намагається з’ясувати, чи – і яким чином – американська сторона відреагує на напад на Вселенський Патріархат.

Історичний контекст

З 2013 року, коли Священний Синод Російської Православної Церкви оголосив, що ставить під сумнів першість Вселенського Патріарха, тим самим виявивши ширші наміри кинути виклик його ролі та впливу, багато чого сталося. Згідно з рішенням Священного Синоду Вселенського Патріархату, прийнятим у квітні 2018 року, надання автокефалії Церкві України ознаменувало поворотний момент, який ще більше загострив кризу.

Російська сторона методична та наполегливо працювала над посиленням свого впливу на низку Патріархатів, одночасно прагнучи підірвати нещодавню зустріч між Вселенським Патріархом і Папою Левом, яка відбулася у зв’язку з відзначенням річниці Першого Вселенського Собору.

Ця остання подія створює нову реальність, оскільки «варварство має тенденцію ставати нормою», як влучно зауважує Митрополит Еммануїл.

— Чим ви пояснюєте напад, здійснений російською стороною на Вселенський патріархат і особисто на Вселенського патріарха Варфоломія?

— Справжня причина агресії, проявленої Московським патріархатом проти Вселенського патріархату та особисто Вселенського патріарха Варфоломія, на жаль, криється в духовному нездужанні та еклезіологічному відхиленні. Можна цілком обґрунтовано шукати пояснень, чому був зроблений такий вибір і чому саме в цей момент, і часто буває так, що атака спрямована проти конкретних осіб; однак, здається, що це, зрештою, природа мирської влади, коли вона відірвана від автентичного церковного етосу. Коли богословський дискурс деградує, а саме Євангеліє стає інструментом державного примусу та політичної доцільності, тоді, на жаль, залишається лише образа.

Цільова атака здійснюється від цієї установи — оскільки Вселенський Патріархат не підкоряється силовому канонічному тлумаченню всіх справ, що залишаються незмінними нормами державних органів — і натомість тепер вона (Російська влада) зосереджується на людському елементі, на особі Всесвятості Вселенського Патріарха.

Ця спроба позбавити людину її духовного батьківства нерозривно пов’язана, з одного боку, з наміром змоделювати майбутнє, а з іншого – з бажанням представити Предстоятеля Православ’я як простого виконавця іноземних центрів сили, що свідчить про властиву світській владі нездатність осягнути духовну свободу. Якщо, через логіку абсолютної ідентифікації, Московський патріархат залишається пов’язаним із традицією залежності від держави, то свобода, виражена на Фанарі, стає для них скандальною, адже свобода завжди скандалізує тих, хто її не має, і завдає болю, який важко приховати.

— Що означає, що це конкретне твердження походить від Служби зовнішньої розвідки Росії?

— Сама згадка про Службу зовнішньої розвідки Росії зрештою стає найвиразнішим «моментом істини» для Московського патріархату, адже церковний фасад повністю розвалився. Це небезпечно легітимізує той факт, що синодальні рішення, священні канони та автентичний церковний етос були відкинуті та замінені «службами» та світськими механізмами, демонструючи таким чином абсолютну секуляризацію та повне відчуження церковного мислення.

Основна проблема, до якої призводить ця ситуація, стосується перетворення Церкви на простий механізм пропаганди. Це справді тривожно з теологічної точки зору, оскільки Церква перестає бути простором Святого Духа, а її теологія повністю витісняється геополітичною доцільністю.

— Чому щодо Вселенського Патріарха застосовуються такі крайні характеристики?

— На мою думку, надмірність цих характеристик зумовлена духовним занепадом богословського дискурсу, оскільки насильство — будь то словесне чи фізичне — завжди було притулком паніки та слабкості. Робляться посилання на «неонацистів» та «агентів» — надзвичайно сильні терміни, якими кидаються без страху Божого. Можливо, відсутність реального ворога зумовила вигадування цілей для досягнення внутрішньої згуртованості серед їхньої аудиторії. Росія перебуває в стані уявного ворога, і Його Всесвятість Вселенський Патріарх стає для них ідеальним «суперником», тому що його екуменічний статус і охоплення роблять його, за визначенням, незручно яскравим згідно з їхніми власними стандартами.

— Які пункти цього конкретного твердження ви вважаєте найважливішими і чому?

— У розповіді їхньої уявної історії відбувається операція, яка може залишитися непоміченою багатьма: тоді як донедавна відповідальність покладалася на американців, тепер, цілком раптово, на їхнє місце з’являються британські спецслужби. Здається, російське керівництво намагається перевірити свої стосунки з новою адміністрацією у Вашингтоні й шукає іншу сторону, яку можна звинуватити у труднощах, які воно саме спричинило, тим самим виявляючи глибоке духовне збідніння. Спроба інтерпретувати тривогу народів Балтійських держав чи України щодо їхньої церковної свободи та існування, тавруючи її як результат «чужої руки», є трагічною і абсолютно безглуздою для самих православних народів, оскільки ігнорує той факт, що вони мають волю, розсудливість і даровану Богом вільну волю. Не можна дивитися на все крізь спотворюючи лінзи, і саме це ставлення становить їхню найбільшу оману.

— Чи відбулися якісь події останнім часом, з’явився якийсь новий фактор, що міг спровокувати таку реакцію, чи ми очікуємо на якусь майбутню подію, яку російська сторона намагається випередити?

— Жодного нового розвитку подій не було, принаймні, не в журналістському розумінні нової події, і жодної прихованої карти. Проте існує процес ерозії, який невблаганно діє їм на шкоду. Ми повинні чітко розуміти: Вселенський патріархат щодо України та канонічного надання автокефалії ніколи не змінить своєї позиції, оскільки це питання вирішене церковно і є незворотним.

На цьому етапі вони тепер бачать тріщини в Балтійському регіоні, в Молдові та Естонії — районах, де вони вірили, що радянська спадщина, а саме залишки минулого в церковному управлінні, триватиме нескінченно. Однак ця структура не витримала випробування, виявивши середовище, в якому прагнення до свободи функціонує більше як екзистенційна необхідність, аніж як політичний маневр.

— Яка поточна ситуація щодо церков балтійських країн?

— У країнах Балтії ситуація вже багато років позначена напруженістю. Однак, насправді змінюється воля самих людей, які, далекі від політичних мотивів, прагнуть своєї духовної інтеграції в європейську реальність і відмовляються приймати Московський патріархат, що благословляє війни від їхнього імені. Необхідно наголосити, що Вселенський патріархат не створив цієї проблеми, а навпаки, прийшов для зцілення канонічного безладу, який створив Московський патріархат, поділяючи тривогу народу, як це робив протягом століть.

Не слід забувати, що як Церква Естонії, так і Церква Латвії вже були проголошені автокефальними Вселенським Патріархатом у минулому, тоді як сьогодні заснування Екзархату Вселенського Патріархату в Литві є фактом найвищої ваги, що дарує надію заляканим православним християнам. Ця дія, як і підтримка, надана в Естонії, замість того, щоб становити «втручання», як це помилково описується, насправді є суттєвим загоєнням рани, яка була завдана насильницьким шляхом у 1945 році.

— Чи формує це конкретне твердження нове середовище, нову систему відносин між Вселенським патріархатом та Московським патріархатом, і в якому напрямку?

— Ми справді опиняємося перед новим середовищем і вступаємо в незвідані води, меншою мірою тому, що щось суттєво змінилося, і більшою мірою тому, що варварство має тенденцію ставати нормою у міжцерковних відносинах. Ми, здається, стикаємося з усвідомленням того, що таке інституціолізоване варварство і що насправді означає тотальна війна, оголошена Московським патріархатом, навіть коли ми прагнемо зберегти надію. Фанар відповідає мовчанням молитви і, коли це необхідно, словом істини. Кожен повинен знати, що двері Вселенського Патріархату є і завжди залишаються відчиненими для щирого діалогу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

СЗР не має компетенції в канонічному праві, не має статусу в еклезіології та не має права займатися розколами. Коли вона називає Вселенського патріарха «Антихристом у расі», вона не захищає православ’я, вона використовує релігійну мову як інструмент державної влади. Цей маневр має довгу історію використання в Росії і ніколи добре не впливав ні на Церкву, ні на державу.

У православній еклезіології розкол визначається порушенням євхаристичного спілкування, а не протестом, невизнанням або юрисдикційною незгодою. Спілкування роз’єднується і відновлюється синодами та соборами, а не Пресбуром. Константинополь підтримує визнане спілкування з багатьма автокефальними православними церквами світу. Якими б не були суперечки щодо прерогатив Вселенського Патріарха, це суперечки, які слід вирішувати синодально, а не на основі індивідуальних міркувань. Жодним послідовним канонічним заходом звинувачення СЗР не підтримуються. Якби сама розбіжність становила розділення, то Москва з її історією паралельних юрисдикцій та односторонніх розширень засудила б себе за власними стандартами.

Прибалтика не є канонічним продовженням російської державності. Церковна присутність Москви там — це залишок імперії та радянської влади, а не невід’ємне право за канонами. Константинопольське втручання випливає з вимог місцевих православних громад, які звертаються за пастирською опікою поза Москвою за велінням совісті та згоди. Описувати це як «переміщення» означає приймати презумпцію вічної власності Росії на цей регіон. Однак це припущення є політичним, а не церковним.

Дзвінок до британських спецслужб — це не доказ, це заміна доказів. Документи не подано, повідомлення не цитовано, свідків не вказано. Спецслужби втручаються, щоб розплутати незручні церковні реалії у знайомій історії іноземної підривної діяльності. Коли теологія закінчується, змова підкрадається, щоб заповнити порожнечу. Це не проникливість, це організаційна параноя.

Сербська церква не є настільки крихкою та пасивною. Подавати її як безпорадну жертву константинопольської агресії – це маніпуляція та брехня. Чорногорське питання, що десятиліттями передувало нинішнім суперечкам, залишається канонічно складним і невирішеним, тому його неможливо розв’язати через доповідь відомства державної безпеки. Питання про законність претензій чорногорської церкви на автокефалію вимагає ґрунтовних історичних, пастирських та синодальних досліджень. Вироки, винесені спецслужбами, не є еклезіологією; це залякування, замасковане під ревнощі.

Мова «антихриста» та «лжепророка» не просто образлива, вона є нетрадиційною. Відданість Церкві полягає в тверезості, стриманості та страху Божому у вживаних словах. Отці не висували апокаліптичних звинувачень проти своїх єпископів-суперників через юрисдикційні суперечки. Така мова належить до сектантського памфлетизму, а не до церковного життя. Той факт, що її використовувала державна розвідка, робить її ще більш гротескною. Світська установа, що цитує Нагірну проповідь, — це не пророцтво, це фарс.

Розділення в Україні виник не у вакуумі. Москва неодноразово відмовлялася визнавати пострадянські церковні реалії та послаблювала політичну лояльність церковній ієрархії, розглядаючи інакомислення як зраду, а не пастирську турботу. Це має значення. Інтервенція Константинополя може бути оскаржена — законно та з обґрунтованих причин, — але представляти Москву невинною жертвою — це історичний ревізіонізм. Спільна відповідальність — це не моральна невизначеність, це елементарна фактична точність.

Отже, мотивацію втручання в релігійні справи пояснити нескладно. Московський патріархат фактично функціонує як цивілізаційний та геополітичний актив російської держави. Його парафії по всьому світу слугують інструментами культурного та політичного впливу. Коли Константинопольський патріархат втручається — особливо в Україні — він ставить під загрозу цей вплив. З погляду безпеки та держави, це не церковні розбіжності, а втрата контролю. Церковна поразка перекваліфіковується як іноземна підривна діяльність; пастирський провал перекваліфіковується як змова. Жодне з цих тверджень не вимагає заперечення щирості багатьох єпископів. Це вимагає усвідомлення того, що відбувається, коли держава займає кафедру.

Існує й внутрішня аудиторія для заяви СЗР. Коли служби безпеки говорять апокаліптичним тоном, послання Російської Православної Церкви однозначне: теологія діє в межах, встановлених державою. Нюанси небажані, розбіжності небезпечні, а згода з начальством важливіша за правду. Страх дешевший за переконання — і набагато ефективніший!

Нарешті, мета — заплямити Константинополь настільки, щоб сам діалог став підозрілим. Призначення Вселенського Патріарха ворогом Христовим спрямоване не на богословів, це сигнал простим віруючим. Це попередньо отруює ґрунт, гарантуючи, що будь-які майбутні дії Константинополя вважатимуться зловмисними, а нейтралітет інших церков — зрадою. Це еклезіологія випаленої землі на службі влади.

Тут питання не в захисті православ’я від єресі. Навпаки, це показує нам, що підвладне богослов’я легко піддається контролю — контролю над наративом, юрисдикцією і, зрештою, самою Церквою. Православ’ю не потрібні спецслужби, щоб вижити. І щоразу, коли Церква дозволяла керувати собою як масою імперії — за царів чи за радянської системи — історія була нещадною у своєму судженні.

Роберт Мерівезер.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»