Пам’ять 21 вересня / 4 жовтня

Святитель Димитрій, митрополит Ростовський (в миру Данило Савич Туптало), народився в грудні 1651 року в містечку Макарове, недалеко від Києва, в благочестивій родині сотника Сави Григоровича Туптало і дружини його Марії. Сам він зобразив у своїх записках, які вів протягом майже всього життя, блаженну кончину своєї матері, і похвала такого сина є найкраще свідчення її чеснот. Батько його, з простих козаків, дослужившись до звання сотника у гетьмана Дорошенка, в пізні роки бадьоро ніс тягар військової служби і помер понад сто років в Києві, куди переселився з родиною. Останні дні присвятив він служінню Православній Церкві на посаді титаря Кирилівської обителі, де постригся згодом його син і де сам ліг на вічний спокій біля своєї дружини.

У 1662 році, незабаром після переїзду батьків до Києва, Данило був відданий в Києво-Могилянську колегію, де вперше розкрилися дарування і неабиякий науковий хист талановитого юнака. Він успішно вивчив грецьку та латинську мови і ряд класичних наук.

Бажаючи віддати себе на служіння Святій Православній Церкві, 9 липня 1668 року Данило прийняв чернецтво з ім’ям Димитрій, на честь великомученика Димитрія Солунського. До весни 1675 року його проходив чернечий послух в Київському Кириловому монастирі, де почалася його літературна та проповідницька діяльність. Чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) висвятив Димитрія 23 травня 1675 року на ієромонаха. Протягом декількох років ієромонах Димитрій трудився, проповідуючи Слово Боже, в різних монастирях і храмах України та Білорусі. Деякий час він був ігуменом Максимовської обителі, а потім Батуринського Миколаївського монастиря, звідки в 1684 році був викликаний в Києво-Печерську Лавру. Настоятель Лаври архімандрит Варлам (Ясинський), знаючи високу духовність свого колишнього учня, його освіченість, схильність до наукової праці, а також безсумнівний літературний хист, доручив ієромонаху Димитрію складання Житій святих на увесь рік. З того часу вся подальша життя святителя Димитрія була присвячена виконанню цієї подвижницької, грандіозної за своїми масштабами праці. Одночасно з цим преподобний Димитрій був настоятелем кількох монастирів (по черзі). Праці подвижника звернули на себе увагу патріарха Адріана. У 1701 році указом Петра I архімандрит Димитрій був викликаний до Москви, де 23 березня в Успенському соборі Кремля був хіротонізований на Сибірську митрополичу кафедру в місто Тобольськ. Але через деякий час через важливість наукової праці і слабкого здоров’я святитель отримав нове призначення в Ростов-Ярославський, куди прибув 1 березня 1702 року в якості митрополита Ростовського.

Святитель Димитрій, прибувши в 1702 році на Ростовську кафедру, перш за все відвідав монастир святителя Якова, єпископа Ростовського (пам’ять 27 листопада і 23 травня). У соборній церкві на честь Зачаття Пресвятої Богородиці він звершив літургію, після якої у присутності всіх у храмі визначив на правій стороні місце свого майбутнього поховання зі словами: «Це мій спокій, юди вселитися на віки віків». Помер святитель Димитрій 28 жовтня 1709 року. Незважаючи на бажання Святителя, виражене в заповіті, духовенство та мешканці Ростова просили місцеблюстителя патріаршого престолу Рязанського митрополита Стефана Яворського, що прибув для поховання, поховати спочилого архієрея Димитрія в соборному храмі міста, поруч з його попередником, святителем Іоасафом. Але митрополит Стефан, дотримуючись заповіту свого спочилого друга, наполіг на похованні тіла святителя Димитрія в зазначеному їм самим місці.

У 1752 році проводився ремонт в соборній церкві монастиря, і 21 вересня при ремонті було виявлено нетлінне тіло святителя Димитрія. Місце поховання виявилося сирим, виявили дубову труну, рукописи, що знаходилися в ній, зотліли, але тіло святителя, а також омофор, сакос, митра і шовкові чотки збереглися нетлінними. Після здобуття біля святих мощів відбувалося безліч зцілень, про що було донесено Синоду, за приписом якого в Ростов прибув Суздальський митрополит Сильвестр і Симоновський архімандрит Гавриїл для огляду мощів святителя Димитрія і що відбулися чудесних зцілень. На підставі багатьох свідчень, 29 квітня 1757 року був виданий Указ Священного Урядового Синоду про канонізацію святителя Димитрія, митрополита Ростовського і встановлення святкування 28 жовтня (день спочину) і 21 вересня (день здобуття мощів).

Житіє Святителя Димитрія Ростовського написав його наступник на кафедрі, митрополит Арсеній Ростовський, а службу – владика Амвросій, єпископ Переяславський (згодом архієпископ Московський).

Тропар святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 8

Православ’я ревнитель і розколу винищувач, / Київський цілителю і новий до Бога молитовник, / писанням своїм багатьох навчив єси, / скарбниця духовна, Димитрій блаженний, / моли Христа Бога, щоб подав спасіння душам нашим.

Кондак святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 4

Зірку Святого Православ’я, яка з Києву засяяла, / і через Новгород-Сіверський Ростову досягнула, / освятив його вченістю й чудесами великими, / вшануємо злолотоустого вчителя Димитрія. / Бо він усім і все писав до навчання, / та всіх приводив, як Павло, до Христа, / і да спасе православ’ям душі наші

]]> http://kyiv-pravosl.info/2017/10/04/zdobuttya-moschiv-svyatytelya/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2015/01/09/svyatytel-dymytrij-rostovskyj-strazhdannya-svyatoho-pershomuchenyka-arhidyyakona-stefana/ http://kyiv-pravosl.info/2015/01/09/svyatytel-dymytrij-rostovskyj-strazhdannya-svyatoho-pershomuchenyka-arhidyyakona-stefana/#comments Fri, 09 Jan 2015 13:00:23 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=3259 Continue reading →]]> Коли Господь наш Ісус Христос після здійснення таїнств спасіння нашого вознісся на Небо і Духа Святого від Отця у вогненних язиках вниз зіслав і Церква Христова примножуватися почала, були нарікання еллінів на євреїв. Не тих еллінів, що поклонялися ідолам, їх же звичайно Писання Святе язичниками називає: ще-бо тим у той час не відчинилися двері Віри ані не проповідувалося їм ще слово спасіння, бо нескоро після убивства Стефанового язичників до церкви вірних приймати почали, — з них же першим був Корнилій-сотник. Його ж коли хрестив Петро святий, обурювалися ті, що були від обрізання, що до мужів, які обрізання не мали, увійшов, і нарікали на Петра. Однак він сповістив їм про плащаницю, з Небес явлену, — тоді замовкли й славили Бога, кажучи: «Справді язичникам Бог покаяння дає в життя». Не з язичників же були елліни у час буття Стефана святого, хоч нарікали на євреїв, але з тих же євреїв були і той же Мойсеїв закон мали, розсіявшись по всіх краях. Як же і святий апостол Яків пише: «Дванадцяти колінам, що в розсіянні, радіти». І навчилися мови [але не віри і звичаїв] еллінської, через що й еллінами їх єрусалимляни називали (це Золотоустий). Еллінами, думаю, називали тих, що по-еллінськи говорили: ці-бо по-еллінськи бесідували, євреями будучи. Такі-бо елліни, що із розсіяння, жалілися євреям, що в Єрусалимі, що зневажають у повсякденному служінні вдовиць їхніх: то що гірше їм діло дають, то що не рівна, а менша і гірша частина їжі і одягу їм дістається. Тоді святі дванадцять апостолів, зібравши всю, що у той час була, Церкву, казали: «Не годиться нам, залишивши слово Боже, служити трапезам: виберіть-бо, браття, мужів з вас свідомих сім, сповнених Духа Святого і премудрости, — їх же поставимо над службою цею, ми ж у молитві і служінні Слова перебуватимемо». Це святих апостолів слово прийняв весь народ вірний, і вибрали Стефана, мужа, сповненого віри і Духа Святого, і Пилипа, і Прохора, і Никанора, і Тимона, і Пармена, і Миколая, що прийшов з Антіохії, їхні імена показують те, що родом не з тих євреїв були, що в Єрусалимі, але з тих, що в еллінських краях жили, бо не єврейські, але еллінські імена їхні були. Так же і Стефан, що був родичем Савлу, призваному пізніше до віри й апостольства Павлу, а Павло був з краю Киликій-ського, із града Тарса. Із еллінів же вибрали цих сімох для служіння, щоб народу еллінському, який через вдовиць своїх зневажених сумував, було приємно, і вгамувався їхній сум, і нарікання спинилося. Цих-бо вибравши, привели перед апостолів. Вони ж, помолившись, поклали на них руки і поставили їх дияконами. Стефан же, сповнений віри і сили, був серед них найперший і через те архидияконом наречений був. І творив знамення і чуда серед людей великі, хоч їх і не згадує Писання, бо і про Самого Христа Господа, якби хоч по одному  написане було, цілий світ не вмістив би книг писаних. Проте безсумнівно кажемо, що, подібно апостолам вищим, святий Стефан, на недужих руки покладаючи, здоровими їх робив. Ще ж сильний цей муж ділом і словом вірних у вірі утверджував, викриваючи невірних юдеїв, оповідаючи їм із Закону і Пророків, що неправедно із заздрости убили Сина Божого, Месію, від віків очікуваного. Якось-бо змагання було між юдеями, і фарисеями, і садукеями, й еллінськими євреями щодо Господа Ісуса Христа. І одні говорили, що Христос пророком є, інші ж, — що шахраєм, і ще інші, — що Сином Божим є. Стефан святий, ставши на високому місці, благовістував всім Христа Господа, кажучи: «Мужі, браття, звідки намножилося у вас зло і розпався весь Єрусалим? Блажен муж, що не засумнівається в Христі Ісусі. Він-бо є тим, Хто схилив Небеса і зійшов через гріхи наші, і народився від Діви Святої і Пречистої, вибраної з-перед створення світу. Він, немочі наші взявши і недуги, поніс, сліпим дав прозріти, прокаженим очиститися і бісів прогнав. Вони ж, чувши це, сперечалися з ним, протилежне говорячи й ображаючи проповідуваного Господа, як же пишеться в Діяннях Апостольських: «Вставши — каже — один із зібрання, що зветься лібертинським, із киринейського, і олександрійського, і що з Килікії, і Азії, змагаючись зі Стефаном». Бо євреї, в різних дальших країнах між еллінами живучи, мали осібні свої зібрання в Єрусалимі. І було, окрім первинної (головної) архисинагоги жидівської, багато синагог інших народів чи євреїв, що серед інших народів жили: з кожного-бо краю євреї до своєї синагоги чи зібрання посилали дітей своїх до Єрусалиму Божого учитися Закону. Але й самі раз на рік на поклоніння приходили до церкви Соломонової, у своїх зібраннях витали, збиралися, і повчалися, що зрозуміло є з написаного у главі другій Діянь: «Були, — каже, — в Єрусалимі живучі юдеї з усього народу, що під небом». І знову: «Парф’яни, мідяни, і єламіти, й інші, тобто: юдеї, що живуть в Парті, в Мідах, в Єламіті і в інших там написаних краях, на празник же до Єрусалиму прийшли. Таким чином і килікійський, олександрійський же і киринейський сонми були там же, а про ліберійський сонм розповідається, що окремий був у євреїв рід, що вів плем’я з інших євреїв, які колись з Помпеї Римської були полонені, потім же і свобода була їм дарована, і називалися лівери, чи лібери, що означає вільні. Це і Золотоустий святий говорить: «Лібертяни, тому що їм римляни подарували свободу, так називаються. Бо ж жило там багато мандрівників, що і сонм мали, де ж належало і закону шануватися, і молитвам бувати» (доти Золотоустий). Ті-бо зібрання: ліберійське, киринейське та інші — зі святим Стефаном змагалися, не могли стати проти премудрости і духу, якими ж він говорив. І переміг словом істини в той час святий Стефан три частини вселенної: Європу, Азію і Африку. Переміг Європу серед лібертян, що прийшли з Риму, який був у європейських краях. Переміг Азію в килікіях, що з Азії були. Переміг Африку в киринеях і олександрянах, що були народженням з африканських країв. Вони ж проти істини, що понад сонце світилася, не мали що сказати, гнівом розпалилися і заздрістю охоплені були — намовили деяких мужів, що брехню говорити любили, щоб сповістили великій архи-синагозі жидівській, ніби чули Стефана, який говорив образливі слова на Мойсея і на Бога. І таким лукавством зрушивши народ, і старців, і книжників, напавши, схопили Стефана і на сонмище привели перед архиєрея і всю безліч законоучителів. Поставили ж і свідків, що неправду говорили, що він не перестає говорити образливі слова на місце це святе і на Закон. Чули-бо, як він говорив, що Ісус Назорей має зруйнувати це місце і змінити звичаї, від Мойсея передані.

Коли ж стояв Стефан святий посеред того сонму убивць, як ангел Божий, сіяючи божественної благодаті світлістю, як же Мойсей колись, прославилося обличчя його, і всі, що сиділи в сонмищі, поглянувши на нього, бачили лице його, як лице ангела. Коли ж спитав архи-єрей, чи правда те, що кажуть свідки, відкрив святий уста свої і почав слово від Авраама, що першим прийняв обітницю приходу Мойсея. І розповідав же історію до Мойсея, зі всілякою благоговійністю і честю його згадуіючи, зрозуміло показуючи і супроти лжесвідків кажучи, і що не є хулителем Мойсея ані закону Божого, Мойсееві даного. Але більше сповіщаючи, що батьки їхні ганьбителями його були. «Не хотіли, — казав, — послухати Його отці наші, але відкинули Його й обернулися серцем своїм до Єгипту». Після цього, спростовуючи лжесвідчення те, ніби ображав місце святе, казав: «Соломон створив Йому храм, — ніби кажучи: я не є незнаючий місця святого, — Божим благоволінням Соломоном-царем премудро влаштований і славою Господньою, в хмарі явленою, освячений. Шаную храм, на славу Божу руками створений, проте і це сповідую, що любить Бог більше в неуречевлених, нерукотворних храмах, тобто в душах людських чистих жити. Вишній, — каже, — не в рукотворних живе храмах, як же сам через пророка ясно повідомив: «Небо Мені престолом є, земля ж підніжжя ногам Моїм, який храм створите Мені чи яке місце спочинку Моєму, чи не рука Моя створила все це». Тоді божественної, як же колись Ілія, ревности, сповнився, викривальним напав словом: «Грубошиї, — говорив до них, — і необрізані серцем і вухами, ви завжди Духу Святому противитеся: як же і отці ваші, так і ви. Кого з пророків не вигнали батьки ваші? Кого не убили з тих, хто провіщав прихід очікуваного Месії?» Ті слова святого зрушили на невимовну лють архиєрея, і книжників, і весь злісний юдейський народ, і розпалилися серцями своїми, чуючи це, і зубами на нього заскреготали. Але він не зважав на гнів їхній: сповнений був Духа Святого, що робив його мужнім і Богомовним. Поглянув же на Небо, бачив славу Божу, яку ж спершу бажанням бачити хотів і у вірі безсумнівно її отримати сподівався. її наперед почав зріти і, ніби вже з тіла виходячи, початки прийняв нагороди: бачив і Христа Ісуса, Владику і Господа свого, що стояв, ніби чекав до Себе приходу його, поки від тіла звільниться, швидше до Нього зійде, і де ж Він Господь, там і слуга Його буде. А що сам бачив, те й всім сповістив, велегласно проголосивши: «Ось бачу Небеса відкриті і Сина Чоловічого, що стоїть праворуч Бога». Не утаїв баченого, хоч же звичай є для святих одкровення, що бувають їм від Бога, не відкривати іншим через смирення своє, але відкрив Стефан святий преславне те откровення. Це ж для того, щоб вірні у вірі утвердилися, невірні ж посоромилися. Ще ж щоб і іншим, що після нього мали бути, мученикам сповістити, що помираючим страдницьки за Христа нема у повітрі перепон, нема до сходження перешкод чи якогось випробовування, але рівний шлях, відкрите Небо, готова винагорода. Стоячи, чекає Подвигоположник, сама Господня Слава у воротах небесних мученика зустрічає. І через те первомученик, не замовчуючи, розповідає, що бачить, ніби й інших після себе до того ж вінця мученицького кличучи. Заздрісні ж юдеї, що бити пророків навчилися і на самого Господа, Сповнителя закону і пророків, насмілилися руку здійняти, не стерпіли правдивих слів [самі брехливими були] чути, що їх говорив святий Стефан, але закричали голосом великим, закриваючи вуха свої, і, кинувшись одностайно, вбивчі свої на нього наклали руки, і вивели за град, як же і раніше Господеві поза воротами постраждати дали, камінням били благого і вірного Раба Господнього. Лжесвідки ж і вбивці, щоби легше було кидати їм каміння на святого, скидали одяг свій і клали його при ногах юнака, що називався Савло, бо родичем і земляком був тому, кого били, більше на нього лютуючи, ревнуючи за законом старим. «Дозволив, — казали. — убити його Савло». Але і Золотоустий святий про нього каже таке: «Переживав [Савло], бо не мав незчисленних рук, щоб всіма ними бити Стефана, проте ж і так знайшов, як його бити багатьма руками, що були руками лжесвідків, — їх же він ризи стеріг». Коли били святого Стефана у долині Іосафатовій, що є між Єлеоном і Єрусалимом при потоці Кедрон, який багато каміння на березі має, бачив звідти Пречисту Діву зі святим Іваном Богословом, що стояла здалеку на горі і молилася за нього ревно до Господа і Сина свого, щоб укріпив його в терпінні і прийняв душу його в руки Свої. Яка солодка, хоч і в лютому каменебитті, смерть була святому Першомученикові, коли в небесної височини найсолодший Ісус — із земної ж гори найсолодша Матір з улюбленим учнем на подвиг його дивилися. Багато ж на нього дощу камінного летіло, і цілий кров’ю забагрянився, і вже тілом знеміг, і зі суглобів природних звільнився. Боліло серце за тих, хто вбивав його, і ревніше, ніж за себе, за них молився. За себе-бо просто, стоячи, казав: «Господи Ісусе, прийми дух мій». А за них і коліна схилив, і голосом сильним закричав, кажучи: «Господи, не прийми їм за гріх це». І, це сказавши, відійшов. Так здійснився добрий Подвижник, так ув’язався, ніби червоними рожами, закривавленим камінням перший мученик і пішов у відкрите, як бачив, Небо, до Господа і Царя слави — співцарювати з Ним в безконечному Царстві. Архидияконом поставили його святі апостоли скоро після Пентекостії. Постраждав того ж після Вознесіння Господнього року, грудня 27-го, маючи років мало більше тридцяти. З лиця був вельми гарний, але душею гарніший. Тіло його святе кинене було на поїдання звірам і птицям, і лежало день і ніч непохо-ване. Після цього в наступну другу ніч Гамалиїл, славний той законовчитель єврейський в Єрусалимі, що і сам потім увірував у Христа зі сином своїм Авелвієм, послав мужів чесних і вірних, і вони, взявши таємно святого мощі, віднесли в село своє, що за двадцять стадій від Єрусалиму стоїть, назване Кафаргамала, і там поховали чесно, вчинивши над ним плач великий. «Хто б не плакав [говорить Золотоустий], дивлячись на покірне те ягня, камінням побите, що лежало мертве». По багатьох же літах благочестива цариця Євдокія, дружина Теодосія молодшого, прийшовши в Єрусалим, на місці тому, де святий першомученик Стефан побитий був і обагрилася земля чистою його кров’ю, створила церкву прекрасну в ім’я його на честь же Христу Богові, Йому ж слава навіки. Амінь.

Переклав Валерій Шевчук

До того ж і затрималися якийсь день у Єрусалимі через Ірода, поки первосвящеників і книжників зібрали і спитали, де Христос роджається, і довідалися, що у Вифлеємі Юдейському. Інші ж, серед них же і святий Єпіфаній, говорять, що явилася зоря в часі Різдва Христового, але волхви через два роки на поклін прийшли і вже дворічне хлоп’я Христа знайшли. Це ж думка звідси виникла, що Ірод звелів страчувати немовлят від двох років і нижче після часу, коли точно спитав у волхвів. Але ця думка, як святий Феофілакт говорить, є очевидно неприйнятна, бо ціла Церква вірно розуміє, що волхви ті Христові у Віфлеємі й у вертепі ще поклонилися. А по двох літах Христос Господь не лише не був у Віфлеємі, але навіть у Палестині, а був у Єгипті. Бо, як те мовиться, за свідченням Луки святого, після сорокаденного в Церкві очищення, де ж Симеон-старець зустрів Господа, і після закінчення всього, що за законом Господнім належить, повернулися Йосиф святий і Пречиста Діва Марія з немовлям зразу в Галілею, а не в Юдею, у град свій Назарет, а не у Віфлеєм, і звідти, за велінням Ангеловим, до Єгипту приготувалися, — то як могли волхви по двох роках знайти Христа у Віфлеємі. Никифор же, давній історик грецький, каже, що за два роки перед Різдвом Христовим зоря на сході з’явилася, і два роки волхви до Єрусалиму подорожували, щоб якраз у час Різдва прибути. Видається, що і цей історик співвідносить сказане з тим, що пишеться у Євангелії про страту немовлят від двох років і нижче. Але і те не є достовірним, бо яка би потреба була тим волхвам дворічної з країн східних подорожі, якщо з них за два чи три місяці можна дійти до Єрусалиму? Якщо ж і повільно — як царі — і з багатьма вантажами ішли, проте не думаю, щоби більше шести чи семи місяців у дорозі затрималися. Адже східні краї, як же Персія, Аравія, Етіопія, від Єрусалиму не є на такій відстані, щоби між ними був шлях дворічний. Яке ж про час появи зорі розуміння достовірніше? Думаю, що святого Іоан Золотоустого і Феофілакта. Ці учителі кажуть так: «Зоря перед Різдвом Христовим явилася волхвам, бо багато часу провести мали, ідучи, через те завчасу явилася їм зоря, щоб у час Різдва досягнути, поклонитися Тому, Хто в пеленах». Доти святих учителів розуміння. Дивимось же, що не згадують ані не встановлюють зорі тій дволітнього часу, але лише кажуть «завчасу», ніби кажуть «за кілька місяців». Звідси ж, Золотоустового і Теофілактового оповідання цього, що перед часом Різдва Христового зоря явилася, тримаючись, благочесно розуміти, що в сам той день і годину, в яку благовіщеням архангеловим, Духа ж Святого зішестям Слово стало Тілом, зачавшись у пренепорочній утробі дівочій, за дев’ять місяців перед Різдвом, зоря на Сході явилася. Це розуміючи, і без згаданих учителів свідчення не залишимося, і недостовірне міркування про затримання у дорозі волхвів на два роки відкинемо. А про дволітніх вбитих немовлят пізніше, в день пам’яті їхньої, мовиться. За дев’ять-бо місяців, як же кажемо, перед Христовим Різдвом у час Благовіщеня волхви, на Сході зорю побачивши, спершу розмірковували, дивуючись і осягаючи, яка то зоря, чи не якась із метеорів, що блискають у повітрі і провіщають якісь нещастя, як же бувають комети. Бо справді та зоря провіщала в тих краях нещастя ворогові-душогубцеві, падіння ідолів, вигнання бісів, світла ж віри святої просвіщення. Тоді, пізнавши інакшість тої зорі, — не випадково, але з осібною божественною силою її природу і подобу, — згадали давнє те Валаамове пророцтво, ще ж і від Сивілли Індійської Еритреї, що про ту ж зорю пророкувало, і переконалися. А найбільше, як же святий Лев, папа Римський розуміє, самим Богом тайно навчені, пізнали, що прийшов час Різдва Господа і Царя всієї Вселеної, що має народитися в Ізраїлі, як же Валаам пророкував: «Постане чоловік з Ізраїлю». І то Його є зоря, віддавна провіщена. Повірили-бо безсумнівно, що так є, і, достатньо в дорогу приготувавшись, рушили з країв своїх, і на шляху, як же вище мовиться, в одне зійшлися, ішли однодумно. А тим часом дев’ятимісячний від явлення зорі сповнювався час, і зближався час Різдва Христового. Наближалися і вони до меж палестинських, тоді й самого царственого в Юдеї міста Єрусалиму в самий день Різдва Христового досягли. Коли підходили ж вони до Єрусалиму, зразу зоря, що вела їх, з очей сховалася, бо якщо б та ж зоря і в Єрусалимі засіяла, обов’язково народ, побачивши її, пішов би за нею з волхвами до Христа, і довідався б Ірод зі заздрісними архісинагогами юдейськими про народженого Христа, і з заздрости передчасно б Його вбили. Але провидіння Боже краще нам спасіння приготувало: звелів Господь сховатися зорі, щоб не став відомий вертеп, який мав душу отрочати, тому що недостойними були очі того поганого жидівського роду бачити пречудну зорю ту. Або ж випробовував віру їхню: чи повірять словам тих волхвів, що прихід Месії благовістують, і чи захочуть пізнати Христа, Спаса світу? Якщо ж ні, то хай буде їм це на більше осудження. Це Теофілакт роздумує, заради чого волхви прийшли, — на осудження юдеям. Якщо-бо волхви, жерцями ідолів будучи, увірували, яку відповідь жиди мали сказати? Ті-бо з такої далини прийшли поклонитися — юдеї ж, в себе маючи Христа, гонили Його. Коли увійшли волхви у царський град Єрусалим, про новонародженого царя питали: «Де, — казали, — є народжений цар юдейський? Бачили-бо зорю Його на сході і прийшли поклонитися Йому». І зразу ця нова вістка здивувала народ, збентежила ж Ірода-царя і всіх начальників єрусалимських. І, зібравши всіх первосвящеників і книжників людських, цар питав у них, де Христос рождається. Забоявся-бо, щоб не віднялося від нього царство, і думав, як би то новонародженого царя убити. І довідавшись, що у Віфлеємі Юдейському Христос рождається, прикликав волхвів тих і про час появи зорі питав. Тоді, загадавши підступ, мавши думку неправедну і намір злий, сказав лукаво: «Ідіть, спитайте точно про дитя, де ж перебуває, сповістіть мені, щоб і я пішов поклонитися Йому». Коли ж вийшли волхви з Єрусалиму, зразу зоря, що вела їх, явилася і пішла перед ними — раділи вони вельми новою появою її. І йшла перед ними, поки довела їх у Віфлеєм до вертепу, і стала зверху, де ж була дитина. Над тим житлом, де дитя було, зоря стала, тобто з висоти вниз зійшла і до землі наблизилася. Інакше-бо неможливо було б пізнати, над яким стоїть місцем, якщо б не зійшла нижче. Це і Феофілакт, від святого Золотоустого взявши, говорить: «Це дивне знамення було: зійшла-бо зоря з висоти і при землі була, показала їм місце». Якби на висоті стояла, то як пізнати мали осібно місце, де ж був Христос? Адже кожна зоря багато місця охоплює, як же і ти багато вище дому свого місяць бачиш, так само і я думаю, що вище мого дому є, — і всі-бо так само думають, що над ними лише місяць стоїть чи инша зоря. Так же і ця зоря не була б ясно вказала Христа, якби не зійшла вниз і вище голови дитини не стала б (доти Теофілакт). І з цього чуда стало відомо, що та зоря не була з тих, що на тверді небесній, але була окремою Божою силою. Знайшли-бо волхви того, кого шукали, увійшли в хатину, як же говорить Євангеліє. Звідси дехто думає, що не у вертепі, але в якомусь домі, у граді волхви Христа знайшли, бо не вертеп, а хатину Євангеліє згадує. Розійшлося-бо, каже, багато люду, що були записатися прийшли, спорожніла і загальна гостинниця та инші громадські доми, і виведена була мати з дитиною з вертепу в хату якусь. Але святий мученик Юстин, Золотоустий, Григорій Ниський і Ієронім розповідають, що у вертепі, де ж народився, був Ісус аж до часу очищення, що було по сорока днях. Там і волхви його знайшли, це ж було для того, щоб царі земні пізнали царство новонародженого царя в убогості, смиренні і світської слави зневазі, а не в багатствах, зарозумілості ж і палатах. До того ж хай і віра їхня більша проявиться, коли Того, заради Кого ось довгий труд здолали і Кого в царських палатах знайти сподівалися, у такій убогості побачивши, не зневажили і не розкаялися. У вертепі-бо знайшли Господа волхви, поклонилися Йому, впавши, тобто не простим поклоном, але для Бога відповідним, не як лише чоловікові, але і як Богові поклонилися. Бо як же святий Іриней і Лев-папа говорять, волхви ті, яких просвітлювала тайно Господня благодать, бачили дитя, Богом Його пізнали й увірували, і через те не лише як цареві, але і як Богові Йому поклонилися поклонінням, Богові належним, через те пишеться: «Впавши і відкривши скарби свої, принесли Йому дари, виконуючи наказане: щоб не явитися перед Господом голіруч. Які ж дари: золото, ладан і смирну (миро). Золото — як цареві, ладан — як Богові, смирну — як чоловікові смертному. Смирною жиди помазували тіло померлого, хотівши, щоб цілим було. Так три царі трьома єдиного у Тройці вшанували дарами і тим дві у Ньому природи виявили. Якраз про те говорить Лев Святий: «Ладан — Богові, смирну — чоловікові, золото приносять цареві, розуміючи Божу і людську природу, в єдності вшановуючи, у що серцями вірять — дарами сповідують.

І вістку прийнявши у сні від ангела, що явився їм, не повернулися до Ірода, що зло задумав й убити Новонародженого царя намірявся, іншим шляхом відійшли кожний з них у свій край, і там учителями і проповідниками Христовими були, за достовірним повіствуванням Никифоровим. Проповідували пришестя у світ Христа, Сина Божого, учили людей вірити в Нього, як же і самі вірили. І безсумнівним є, що лику святих по умертвленні причетними бути сподобилися. Імена ж їхні такі: перший — Мелхіор, старий і сивий, волосся на голові і бороду мав довгу, він приніс золото Цареві і Владиці. Другий — Гаспар, молодий і безбородий, з лиця червоний, він приніс ладан Богові очоловіченому. Третій — Валтасар, смаглявий лицем, зовсім бородатий, він миро приніс Сину чоловічому смертному. Тіла їхні по багатьох літах перенесені були спершу в Константинополь, тоді в Медіолан, потім в Коаонію, на Честь Христа, Бога Воплоченого. Йому ж із тою, що народила Його, від нас хай буде слава навіки. Амінь.

Переклав Валерій Шевчук

Чи хтось собі не думав, що Христос мав прийти в світ не як немовля, а як дорослий, за пророцтвом Давида про пришестя Месії, що наперед говорив: «І він, як наречений, виходячи з оселі своєї [тобто: з утроби Пречистої Діви], возрадується, мов герой, що пройшов шлях». І тому ангел говорить: «Знайдете немовля», а не героя. Але коли розглянемо дитинство Христове, иншу цього причину знайдемо. Як же Різдво Його не однакове з народженням людським, дивне і знову природне, так і дитинство його дивне і не подібне на инших дітей. Всі немовлята, що у світі народжуються, є немічні і несвідомі, не мають в собі сили ані нічого не вміють, поки через немалий час, коли підростуть, сила і розум в них почнуть виявлятися і з ними підростати. А це новонароджене Немовля, Господь наш Ісус Христос, і з силою, і з розумом народилося. І через те ангел як про єдине в світі, ніколи ж не бачене чудо говорить про таке немовля, що народжується і з силою непереможною, і з премудрістю немислимою. Настільки непереможна його міць і сила, що про неї в нинішній празник не промовчала Церква з пророком Ісаєю, співаючи: «Бог сильний Владика, князь світу». І десь приповідається: «З кігтів пізнається лев, лев з коліна Юдового Христос з молодих кігтів пізнається, що Господь міцний і сильний, Господь сильний в боротьбі». Подивімось, яка велика новонародженого немовляти міцність і сила: ледве почала про Різдво його надходити вістка, а вже Ірод збентежився і весь Ізраїль з ним. Ще не говорить отроча, а вже настрашив тих, що нарекли імена свої на землі. Ще в пеленах, а вже озброєних нажахав катів. Ще в яслах, а вже потряс того, хто на царському сидить престолі.

Оповідає хтось із досвідчених лікарів, що властиве є тим, хто має бути у світі великим, іменитим і славним, чи якимось царем, чи хоробрим воїном, — тим [каже] властиво з молодих нігтів свою майбутню силу і діянь знамення показувати. І каже: «Ненароджений ще був Периклес Олімпій, а вже греків настрашив сонними привидами, Олександр ще не народився, а всі вже Амонієвим сином і царства князем називали його . 1 в иншому місці розповідається, що коли Мідас, цар фригійський, був малим хлопцем, мурашки зерна пшениці, коли він спав, в уста йому приносили і вкладали, прознаменуючи йому незчисленне багатство. Ось і наш Цар і Владика — народжене нині немовля — у дитинстві Своєму майбутніх Своїх сил і діянь очевидні знамення являє, тих майбутніх багатств для тих, хто любить Його, приготованих, показує знамення, коли золото, ладан і миро з країв далеких приношення Собі влаштовує. Вони мали бути майбутнього торжества Його над смертю і дияволом перемогою, і над всецілим пеклом нині являє знамення, коли Іродом і всім Єрусалимом потрясає. Вони є над видимим і невидимим світом знаком майбутньої за людськістю владою, про неї ж у свій час говорить: «Дасться мені всіляка влада на Небесах і на землі». Очевидне знамення являє, коли Різдву своєму ангелів, і пастирів-служителів, і східних царів поклонниками робить, за пророцтвом Давидовим: «Перед ним припадуть всі царі земні». Це-бо сповнилося вже його пророцтво, коли як Цар царствуючих трьох царів земних поклонінням і дарами вшанований. Краще Іпонійської церкви глава мовить: «Це є знамення Різдва Твого, Господи Ісусе. Навіть хвилі морські підстеляться під ноги перед тим, як по морі сходитимеш; навіть сонце змеркне перед тим, коли умиратимеш; земля, коли вставатимеш з гробу, сотрясеться; Небо Тобі зійде, відчиниться. Перш ніж це та инше здійсниш, ще на руках матері носишся, а вже Господом всього світу пізнаєшся. Ось новонародженого немовляти Господа нашого Ісуса Христа міцність і сила, що в своєму ще дитинстві міцним Владикою очевидно виявляється. Справді, «сила Божа в немочі здійснюється», в малих-бо і немічних членах немовляти видно великого Ісуса Христа Силу, її виявляє Церква, коли народженого Господа агнцеві уподібнює, і ягням називає, і в акафісті про поклін пастирів читаємо: «Бачать Його як агнця непорочного, що в лоні Маріїному упасся, їй же, співаючи, кажуть: «Радуйся, Агнця і Пастиря Мати». Тут і уподіблений Агнцеві, і названий Агнцем народжений від Діви Христос. Але яка в Агнці міць? Яка сила? Сила воістину нездоланна, яку ж видно з цього. Побачив колись Іван Богослов в Откровенні своєму різних звірів, змій, що виходили з місць різних, з моря, безодні і пустелі, — з багатьма страшними головами і пащами відкритими, смертоносної отрути сповнені, їх же лише навіть бачити було вельми страшно. Вони всі наступають на одного Агнця, як же каже Писання: «Ці з Агнцем боротьбу вчинять».

Дивлячись на ту боротьбу зміїв і звірів тих з Агнцем, сподівався би хтось, що якийсь один із найгірших звірів, зразу Агнця схопивши, розірве, а більшим звірам не буде й з ким там братися. Але бачиш Агнцеву силу, як міцно став проти них, що всій тих звірів силі раптом упасти і в порох вселитися чинить, як же пишеться: «Агнець переміг їх», бо Господь Господом є і Царем царів є. О воістину велика то Агнцева сила. Через Агнця того знаменується син Божий. Через зміїв же і звірів — біси та їхні слуги. Тут річ, розмірковування достойна: нащо ангел, показуючи тут боротьбу Сина Божого з Його ворогами, не назвав Його справжнім іменем, з Небес в час Благовіщення до Пречистої Діви принесеним і при обрізанні даним? Чому не сказав: «Ці з Ісусом Христом, а не з Агнцем боротьбу затіяли». Справді задля того, що Він у Різдві Своїм, не чекаючи наречення імени Собі, перемагає ворогів Своїх. Ще, як агнець, на сіні спочиває, а вже мислених зміїв, звірів ламає, як тростину, розбиває, як посуд глиняний. Добре написано в Пророцтві: «Назви Ім’я йому: скоро захопи, марно відкинь. Швидше ніж розуміти почне хлопча прикликати отця. чи матір, прийме силу Дамаскову і полон Самарійський». Не чекає цей новонароджений Агнець, поки стане левом і скажеться про нього: «Ось переміг лев з коліна Юдового». Не терпить це немовля, поки виросте в міць як повнолітній, не чекає це отроча, поки юні його члени приймуть силу, як Самсон. Але швидше ніж починає ссати груди матері Своєї, ворогів Своїх перемагає. Швидше ніж довідається ім’я Своє чи Пречистої Матері Своєї устами навчиться називати, імена недостойних з книг тварин знищує. Перед тим навіть, коли в чоловічу почне входити силу, сильних із престолів скидає. Агнець переміг їх, бо Владика владик і Цар царів є. Се Агнця нашого міць, це божественного немовляти непереможна сила, з нею ж народився.

Рождається ж разом і з розумом, мав-бо в дитинстві своєму міць і силу, мав водночас і розум. Великий Господь наш, і велика міць Його, і розуму Його нема меж. Якому ж іще немовляті, як цьому Обоженому, належать слова написані: «Більше старих розуміє». Немовлята, здебільшого, народившись, нічого ж не розуміють аж до часу віку свого, і поки ростуть — навчання потребують, щоби могли щось зрозуміти. Це ж немовля божественне, що було перед Різдвом Своїм самою Премудрістю, ось і в Різдві Своєму є глибиною Премудрости і Розуму Божого. Літами дитина, премудрістю ж Предвічний. Немовля — і старий днями. Хлопець, а разом і Отець нам роджається. Каже нині в Різдво Його Ісая-пророк: «Отець будучого віку». То іменування «Отець» не дитині, але мужеві пасує. І ніхто ж грудне дитя отцем ніколи не назве. Проте пророк народженого Христа Отцем без вагання називає. Для чого? Щоб показати, що в обожествленому тому немовляті той же є розум, та ж премудрість, що і в Отці, старому днями. Як же-бо якийсь премудрий отець зі своїми дітьми, так це небесне, від Пречистої Богородиці народжене немовля з нами діє. І в цьому знаменні виявляється, що народився нам днесь Спас, бо в дитинстві своєму як Отець наш явився. Як же нам є Отцем? Розуміємо: народившись Сам, зразу і нас від смерти на життя народжує, не инакше, як же євангельський отець блудного сина, що був мертвим і ожив. Той отець, щоб відродити до життя мертвого свого сина, кинувся на шию йому і обцілував його. Батьківське ж цілування було для сина знаком прощення гріхів, що були причиною душевної його смерти: через гріх-бо смерть входить. Через гріх же, як причину смерти, що був прощенням віднятий, знову ожив мертвий. Як же після минання ночі настає день, так, коли забрати похмуру гріховну смерть, засіяє благодать Божа, що є душі життям. Але так є насправді, що Христос, Спас наш, у Різдві Своєму цілував нас. Бо нас, що померли гріхами, відродив до життя благодаті Своєї, і тому є нам отцем премудрим у Своєму дитинстві. А як Христос, Спас наш, у Різдві Своєму цілував нас, дивимося з Писання Божественного. У Пісні Пісень якась боголюбива особа таким до Бога береться бажанням: «Хай цілує мене з цілування уст Своїх». Чи хочемо довідатися, хто є той, хто бажає Божого цілування? Чуємо Амвросія святого, який каже, що природа наша, тіло наше хочуть до такої прийти через Воплочення Сина Божого з Богом любови і приязні, щоби могти з Ним як друг з другом лицем до лиця поглянути і уста в уста цілуватися цілуванням святим. Це учитель той каже: «Розуміймо плоть ту, що в Адамі зміїною омочена була отрутою і гнила смородом переступу, — нона, з багатьох пророцтв довідавшись, що прийде Бог і підступ зміїний стрясе, Духа Святого проллє благодать, молиться, кажучи: «Хай цілує мене з цілування уст Своїх». Святий І. Золотоустий в образі Церкви, з народів складеної, говорить: «Я ж, що з народів, Церква, не так хочу, щоб через Мойсея, й Ісаю, і Єремію, і инших пророків до мене говорив, як же хочу, щоб Сам розмовляв зі мною. Сам-бо хай прийде, і заговорю з Ним устами в уста, Сам хай прийде і хай цілує мене цілуванням уст Своїх». Чую Єремію, що про Нього говорить: «Невипробуване Його серце, і хто Його пізнає. Самого-бо бажаю, хай прийде і цілує мене цілуванням уст Своїх». Чую Амоса, що про Нього каже: «Це муж стоїть на стіні Адамаській, і Адамас в руці Його. Але я самого Його шукаю, щоб прийшов і поцілував мене цілуванням уст Своїх» (Доти Золотоустий). Із цих слів учитель святий очевидно показує, що Боже з єством нашим цілування є Воплочення Сина Божого. Як же бо в цілуванні уста до уст прикладаються, так у Воплоченні Спасителевому єство Боже до єства людського прикладається і з’єднується. Так-бо Христос, Спас наш, у Різдві Своєму, як Отець, цілує нас, про що передрік Давид: «Правда і мир поцілувалися». Тут же Євтимій, тлумач, під правдою розуміє єство Боже: один-бо Бог суддя є праведний. Через світ же єство людське в Христі і заради подібної і природної йому покірности. Ті-бо, говориться, обидві природи взаємно цілувалися, через те що велике взаємне в Христі мають єднання, однодумство і згоду.

Відомим же є і те, що тим цілуванням Христос, Спас наш, у Різдві Своєму відродив нас зі смерти гріховної на життя благодаті божественної. У книгах царських читаємо: «Коли жінка-шунамітянка просила Єлисея-пророка, що на горі кармельській перебував, щоби пішов у дім її воскресити померлого її сина, пророк не ішов зразу сам, а послав спершу Ґехазі, слугу свого, із жезлом своїм, щоби поклав його на лице дитині, — але не було голосу ні слуху. Коли прийшов же сам пророк до померлого, поклав уста свої на уста його і дихнув у нього — і відкрив хлопець очі свої». Дивись, як мертвому хлопцеві далося життя? Прикладанням уст пророчих до уст його, як же буває в цілуванні. І справді цілування там було, де ж уста пророчі до уст хлопця прикладалися. І цілуванням тим воскрес мервий. Прообразом то було Христового Воплочення: смерть увійшла гріхом у світ, викрала першого хлопця Адама, що заледве жити почав. Жінка, природа людська, надокучає Богові: «Господи, схили Небеса і зійди, яви лице Своє, прийди і спаси нас». Господь Бог не зразу Сам ішов: як Єлисей слугу свого, послав рабів своїх — пророків із жезлом Закону, щоби поклали те на хлопця — на плем’я Адамове. Не встав отрок — люди сиділи у пітьмі і тіні смертній. Коли ж сам Господь прийшов у Воплоченні Своєму, як же мовиться, уста божества Свого до уст людства приклав і цілував нас цілуванням уст Своїх. Зразу встав отрок, воскрес мертвий, Адам обновився, Єва звільнилися, смерть умертвилася, а ми ожили. Зі смерти до життя відродилися в Різдві Христовому. Подібно це є на повість давню: друг один добрий, бачачи любого свого друга, враженого від ворога мечем отрутоносним, турбується належно, як би його зцілити від смертної рани. І ось говорять йому лікарі, що та рана є неізцілима: меч-бо, отрутою напоєний, не лише вразив плоть, рану велику зробив, але і тою ж отрутою пошкодив тіло, і всіляко смерть загрожує другові його, хіба якщо б хтось його своїм викупив здоров’ям ось так: якби приклав уста свої до рани його і виссав би з рани отруту. «Друг би твій легко прийняв зцілення, — казали, — але той, хто виссе отруту з рани, помре у будь-якому разі». Те почувши, справжній друголюбець, хоч йому і власне життя не було гірким, проте, люблячи друга більше себе самого і його здоров’я бажаючи понад своє життя, тим сказаним чином — прикладанням уст своїх до рани — виссав отруту, полікував друга, своєю смертю приятелеве викупив здоров’я. Подібно і Господь Бог наш зробив з нами, зраненими від пекельного ратника отрутоносним гріха мечем. Ніхто ж не міг нас зцілити від рани і вибавити від смерти, смертної спершу від нас не завдавши собі шкоди. Не було ось досконалого лікаря, поки сам Він, Превишній, сидячи на херувимах, душам і тілам досконалий Лікар і Творець, уста Свої, тобто Сина Свого, — як же Дух Святий у Писанні називається Отчим Перстом: «О Персте [каже] Божий, вижену бісів», так Бог Син іменується Отчими устами, за писаним: «Духом уст Його вся сила їх», — ті, кажу, уста Свої — Господь Бог Сина Свого любого — через любов до роду людського приклав до рани природи нашої. Так полюбив Бог світ, що Сина Свого єдинородного дав. Який, говорю, Бог Син, з’єднавшись зі зраненим єством нашим, витягнув на Себе отруту ту гріховну. Взявши гріхи світу, той гріх наш поніс. І оздоровив нас, Своє за нас поклав здоров’я. Ось нас цілуванням Своїм, тобто Втіленням, відродив до життя благодаті і тому у Своєму дитинстві Спасом нам, Отцем нашим премудрим, і Лікарем досвідченим, і Другом люб’язним виявився. Ось дивимося, яке дитинство Христове, як із силою непереможною і з премудрістю незбагненною народжується. І добре ангел пастирям на знак Приходу в світ Спасителя називає немовля, немовля ж не звичайне і не подібне народженням до инших немовлят. Немовля міцне й розумне, хлоп’я сильне і премудре — це вам знамення, знайдете немовля, а немовля сповите, бо і пелени немовляти того таїнств сповнені. Каже Амвросій святий: «Сповивається [Христос] пеленами, щоб ти від верет смертних звільнився». Це пелен Христових таїнство, щоб грубих тлінних верет, що в них же смерть нас одягне, ми позбулися. Прислухаймося з цікавістю до слів Амвросієвих, чому не каже верети одної, але «верет позбудешся». Думаю, що мав на гадці Адамові верети: той-бо своєму прогрішенню дві верети мав — листяну і шкіряну. Листяну у Раю, яку сам собі зробив, зшивши листя смоковиці, і зробив собі оперезання. Шкіряну ж поза Раєм: коли зробив Бог Адамові і жінці його ризи шкіряні і одягнув їх. Обидві ті верети смертними були, бо і листя те було з дерева, що принесло людині смерть, — смоковне-бо дерево дехто з вчителів вважає тим, що з нього ж Адаму куштувати заборонено було. І шкіра була зі звіра чи худоби вбитої. Аистяна-бо верета знаменувала Адамовий непослух, через нього відпав від Бога, як лист із дерева. Шкіряна ж — знаменням була плотолюб’я і похоті безсловесної. Христос-бо, новий Адам, пеленами сповився, щоб з обох верет непослуху, каже, і безсловесних бажань звільнити людину. Бо святі його пелени і послух, і чистоту собою тайно утворюють. Утворюють послух, як же виявляє вищезгаданий учитель Амвросій, кажучи таке: «Дивись таїнства з утроби дівочої: той же і раб вийшов, і Господь. Раб, щоб трудитись, бо підперезаний пеленами, — до служіння підперезується. Господь же, щоб володіти: добра робота, що здобуває ім’я понад всіляке Ім’я. Те, що серед инших безчестям є, це в Христі є славою. Зрозумій слова ці: «підперезуючись пеленами — до служіння підперезується». Це послух Христовий в пеленах виявлено — працюй-бо і служи, послушником будь. Підперезувати ж себе послушникові годиться, за велінням одного в Євангелії пана: «Приготуй мені вечерю і, підперезавшись, служи мені». І Господь наш, взявши на Себе чин послушника, говорить: «Не прийшов, щоб служили мені, але щоб послужити їм». Підперезується пеленами, щоб служити нам за євангельським словом. «Амінь кажу вам, бо підпережеться і посадить їх, і, минувши, послужить їм. Служінням вже тим Своїм послужницьким зцілює непослух Адамовий. Старий Адам неслухняний був, Новий же послушливий аж до смерти. І так пеленами послуху Христового звільняться верети Адамового непослуху. А щодо чистоти, то і її в пеленах Господніх таємно утворену побачимо, якщо розглянемо, чому старий Адам шкіряним одягом покритий був, Новий же — лляними [що є достовірним] пеленами, на те завчасу Пречистою Богородицею приготованими. Трапляється часто в людях таке, що зовнішнй одяг внутрішній думці і звичаю відповідає. І через зовнішній одяг внутрішня людина на видноту виходить. Гордий Ірод у нарочитий день одягнувся в одяг царський. Той одяг хіба не відповідав його внутрішній зарозумілості? Відповідав справді, Писання говорить: «Сядь на судищі перед народом, з гордістю говорячи до них». Через гордий зовні одяг внутрішня гордість виходить назовні. Смиренна і богобоязлива цариця Естер в потрібний колись час також вбралася в царські шати, проте не з гордости, але з примусу, що виходив з роду жидівського. Було після трьох днів, коли перестала молитися: скинула ризи сумні й одяглася в ризи світлі. Ті її ризи чи не відповідали її світлій душі з добрим же і чистим наміром? Відповідали насправді, Писання говорить: «Будь гарна на вигляд, призиваючи Всевидця Бога і Спасителя». Зовнішня краса тілесна внутрішній душевній відповідає. Згадаймо ж Адама: Адам у Раю, згрішивши, став з людини звіром диким. Звір, бо викрав плід заборонений; дикий же, бо зразу почав втікати і ховатися, ніби звір у пустелі. Такому-бо його звірячому норову пасувала й одежа звіряча — шкіряна, щоб внутрішній звичай зовнішньому одягові, зовнішній ж одяг внутрішньому звичаю відповідав. Розуміння те є святого Григорія Ниського, що говорить таке: «Ті, що зовні шкіри звірячі використовують, зсередини звірячим норовом душу псують». Це бачимо, чому Адам старий в шкіряну верету вбраний був. Чому ж новий Адам — Христос — лляними повиваєтсья пеленами? Льон в Писанні Святому, за свідченням Григорія та Ісидора, чистоти є знаменням, тому й одяг у старому Завіті священичий з льону був зроблений на образ чистого і непорочного їхнього служіння, що і блаженний Єронім підтверджує, кажучи: «Коли готуємося до одягання Христового, одяг шкіряний відкладаємо, тоді одягнемося в одяг лляний, що нічого в собі нечистого не має, але весь чистий. Це лляний одяг в образ чистоти покладений. Христос же, Спас наш, настільки чистий є! Неповинний руками і чистий серцем, гріха не вчинив, і омани не знайдеш в устах його. Настільки чистий, що і найчистіші, і найсвітліші небесні зорі перед Його чистотою пригасають, за написаним: «зорі нечистими є перед Ним. Такому-бо Пречистому від Пречистої Діви народженому немовляті не шкіряний звірячий одяг, але чистий льон, білі пелени служать. Щоб одне з другим, внутрішня чистота із зовнішньою, зовнішня із внутрішньою узгоджувалися. Але це не остання причина, чому Адам шкірою, Христос же лляними пеленами покривається: шкіра з плоттю настільки близьке має з’єднання, що не може бути ближчим їй ніщо. І ось міцніше шкіра плоті тримається, що чи не насильно обдирати її треба. Льон же не знає ніякої плоті, сам в собі є і не має такого з плоттю єднання, щоб насильно обдирати його від неї. Це-бо кінець причини тої, чому Адам в шкірі, а Христос у льоні. Тілесний Адам плоть від плоті своєї так любив, що в найгіршому випадку — в прогніванні Бога — не хотів її позбутися, але разом з нею, як шкіра з тілом, прогнівав Творця. Через те його як того, що по-плотськи мудрує, шкіряними вбрано веретами. Христос же, плоть носячи, явився, але вище був всілякої плоті — Сам чистоти джерело. Через те лляними пеленами, що ніякого з тілом єднання не знали, повився і ними звільнився від верети шкіряної тілолюбства і безсловесної похоті. Подивімося на пелен Христових таїнства. Ті-бо пелени пластирами є на гріховні наші рани, вони обтирають сльози з очей наших, вони нас в ближче з Богом єднання і в любов зв’язують нерозлучно. Ще ж і ясла, в них же немовля сповите лежало, були не без таїнств — чуємо Теодорита, що каже: «Дивись на убогого перебування, Того, що збагачує Небо. Бачиш ясла Того, Хто сидить на херувимах, Того бачиш убогість внизу, розглядаючи багатство Його вгорі. Зубожів Бог багатий в милості, щоб ми убогістю Його збагатилися. І через те в яслах поклався Цар небесний, щоб навчилися ми від Нього добровільної убогости і смирення». Святий же Кипріян говорить: «Тому в яслах кладеться, щоб ми життя тваринне змінили, не сіном [насолодою], але небесним хлібом живилися». І знову Теодорит: «В яслах кладеться Боже Слово, щоб словесні і безсловесні [праведні тобто і грішні] вільно і безборонно причащалися спасенною їжею».

Це є таїнства Господніх Ясел і це є певне Спасителевого в світ приходу знамення, від ангела пастирям сказане, — немовля сповите, що лежить у яслах. І воістину знамення велике, великих-бо таїнств, як же чуємо, сповнене.

Хай буде ж народженому задля нас, обожествленому тому немовляті честь, дяка і поклоніння від всього живого. І тій, що народила його, — Пречистій і Преблагословенній Діві Марії — слава і хвала від всіх родів навіки. Амінь.

Переклав п. Валерій Шевчук

Були в той час певні єретики, які виглядом являлися смиренні та гордісно бажали повстриманим і чистим життям своїм наслідувати ангелів, навчаючи, щоб однаке поклоніння чинити ангелам, як і самому Богові. По тому настали інші, які казали, що ангели є творцями видимих істот і над Христа, Сина Божого, вищі вони й чесніші, бо безплотні, а Михаїла називали Богом жидам.

Інші-бо до чарівництва вдавалися, і людей зваблювали, під іменем ангелів бісів закликали і служили їм, ангелами їх називаючи. Найбільше в Колосянах, що підлягали митрополії, такі поширювалися єресі, і від багатьох злочестиве ангелопоклоніння, подібне ідолопоклонству, таємно здійснювали, що помісний Лаодикійський собор святих отців прокляв й анатемі віддав. Проклято ж і відкинуто було те неблагочестя ангелопоклонства, а узаконено благочестиве й належне пошанування та святкування святих ангелів як служителів Божих, оберігачів же роду людського. А в тій-таки Колосянській країні, у якій спершу таємно й погано, по-єретичному ж бо, творилося ангелопоклоніння, почало здійснюватися явно православне святкування Ангельського собору, будувалися чудові храми на ім’я святого архистратига Михаїла, начальника ангелів, як у Хоніх, що там над чудотворним джерелом преславного и пречудового храма було збудовано, в ньому-бо і самого святого архистратига Михаїла було явлено святому Архипові. Установлено Собор святих ангелів святкувати місяця листопада, тобто дев’ятого після березня місяця, першого від Сотворення світу, на відбиття числа ангельських чинів, їх-бо дев’ять порахував святий Дионисій Ареопагіт, учень святого апостола Павла, котрий забраний був до третього неба і там різницю святих ангельських чинів бачив і йому, як учневі своєму, сказав. Ті ж бо дев’ять чинів розділено було на три єрархії, які по три чини в собі складали: вищий, середній та нижчий.

У першій-бо вищій і до Пресвятої Тройці найближчій єрархії, — серафими, херувими та престоли. Найперші до Творця та Будівника свого наближені боголюбні шестикрилі серафими, як це бачив Ісая, кажучи: «Серафими стояли охрест Його, шість крил в одного і шість крил у другого: були полум’яподібні», вони безпосередньо наближені до Того, про Якого пишеться: «Бо Бог наш — як вогонь, що пожирає». «А престол Його — огняне полум’я». «А вид Господньої слави — як палаючий вогонь». До такої слави серафими наближені, вогненоподібні вони, як сказано: «Він чинить ангелів своїх духами і слуг своїх полум’ям вогненним», палають-бо божественної любові полум’ям та інших до любові Божої розпаляють, як і ім’я їхнє з’являє, бо в жидівській мові «серафим» значить: «Той, що розпалює чи зігріває».

Після серафимів є наближені до Всевидця Бога, який живе у неприступному світлі, багатоокі богомудрі херувими, у несповідимій світлості більше від інших, нижчих чинів, завжди сяють світлом розуму, Божого пізнання, таїнств же Божих та глибини Його премудрості пізнання пізнають та інших просвічують, бо ім’я їхнє «херувими» з тієї-таки жидівської мови перекладається: «Розуміння велике чи «премудрості пролиття», адже через херувимів і іншим проливається премудрість і подається розумних очей просвічення до Богобачення і Бога пізнання.

Так само превознесені наближені до Того, що сидить на престолі, богоносні (як називає їх святий Дионісій) престоли, на них-бо, як на умових престолах, Бог умово спочиває, як пише святий Максим-ісповідник. Богоносними ж називаються не єством, а благодаттю та служінням. Пише-бо святий Василій Великий, що і Христова плоть є богоносна, але плоть Господня за єством і за іпостассю з’єднана із самим Богом Словом у нероздільному з’єднанні, належною і справжньою Його плоттю називається і пробуває. Престоли-бо не за єством, але за благодаттю, даною до такого служіння, мають Бога в самих себе невимовно й недовідомо, тому й богоносними називаються. Невимовним, отож, чином спочиваючи на них, Бог судьби свої праведні установлює, за Давидовим висловом: «Сів ти на престол, судячи правду». Через це в них більше правота судеб Божих сяє, служать-бо правосуддю Божому і прославляють його, і виливають силу правосуддя на престоли долішніх судей, подаючи царям і владикам чинити праведні суди.

У середній же єрархії також є три чини святих ангелів: господства, сили і влади. Господствами звуться, бо над іншими, що під ними, ангелами панують, самі ж залишаються вільні. Відклавши ж (за Дионісієм) рабську боязнь, доброхітно й радісно служать безнастанно Богові, виливають-бо долішнім силу добророзумного володіння та мудрого уладження, що кладеться сущим од Бога на владах, щоб добре панували над урученими їм країнами. Ще навчають володіти почуттями, змиряти безчинні в собі побажання та пристрасті, плоть підкоряти духові, панувати над волею своєю і бути вищим од усілякої спокуси. Сили ж божественної міці наповнюються, служать волі всесильного та всемогутнього Господа свого міцного та сильного, негайно й неутруджено її здійснюють і чинять великі чудеса, і ту ж таки благодать виливають на угодників Божих, котрі достойні тієї благодаті, щоб їм чудодіяти і зціляти всілякі хвороби та провіщати майбутнє. Допомагають-бо святі сили людям, котрі трудяться й утяжені в несенні покладеного на них ярма будь-якого послушання, щоб сильні були своє призначення виконувати і немочі немічних носити. Укріплюють-бо всіляку людину в терпінні, щоб не знемагала в скорботах, але щоб міцним великодушшям та сильною мужністю усе, що находить, перетерпіла, смиренно про все дякуючи Богові, котрий усе в користь нашу творить. Влади ж, говориться, мають силу на дияволів, щоб присмиряти бісівську владу і відводити спокуси, яких вони завдають людям, не попускати їм, щоб шкодили кому настільки, наскільки самі хочуть. Утверджують-бо добрих подвижників у духовних подвигах і трудах, бережучи їх, щоб не позбулися духовного царства, а тим, що борються із пристрастями й похотями, допомагають, сприяючи, щоб відганяли вони лихі помисли та ворожі наляги і перемагали диявола.

Також і в нижчій єрархії є три чини: начала, архангели та ангели. Началами звуться, бо над найнижчими ангелами старшинство мають, їх уладжують до виконання божественного повеління. Доручено-бо їм управління всесвітом та оберігання всіх царств і князівств, земель та всіх народів, племен та мов; кожне-бо царство, і плем’я, і мова має осібного собі хранителя й управителя цілої своєї країни — одного ангела з того небесного чину, що називається начала. Того чину (за тлумаченням Григорія) служіння таке: повчати людей, щоб усякому начальникові за достойністю, ступеню його належну, виказувати честь. І ті ангели на високі чесних санів ступені виводять достойних і наставляють їх, щоб не для власного прибутку, саможивлення, любочестя ж та марнотної слави на своє начальство виходили, але заради самої Божої честі, розширення та примноження Його святої хвали і заради користі ближніх, служачи для загальної потреби своїх підлеглих. Архангелами ж називаються великі добровісники, котрі звіщають велике й преславне. Їхнє служення (як каже великий Дионісій) таке: пророцтва відкривати, просвічення та сповіщення волі Господньої й розуміння, яке від вищих чинів вони приймають, звіщати нижчим ангелам, а через них сповіщати людям. Святий же Григорій Бесідовник каже, що вони святу віру в людях примножують, просвічуючи їхній розум світлом розуму святого Євангелія та відкриваючи їм таїнства благочестивої віри.

Ангели ж у небеснім уладженні та розташуванні від усіх чинів є найнижчі і до людей найближчі, вони менші таїнства Божі та Його хотіння звіщають людям, наставляють, як їм чеснотливо й праведно по Бозі жити. Приставлені вони кожного із нас, вірних, берегти: тих, що із нас стоять, утримують, щоб не впали, а впалих підіймуть, щоб встали, і ніколи не полишають нас, хоча й тих, котрі зогрішили; завжди-бо готові допомагати нам, коли тільки самі захочемо.

Називаються-бо всі вищі небесні чини тим іменем «ангели», хоча й інші мають найменування за Богом розташованим творенням та уладженням своїм і за даною собі від Нього благодаттю, а саме: серафими, херувими, престоли та інші чини, одначе всі загалом ангелами називаються, бо ім’я те «ангел» не є ім’ям єства, а ім’ям служіння. Всі-бо ангели є, всі Божому повелінню служать, як написано: «Чи не всі вони духи служебні, що їх посилають на службу». Різні їхні та нерівні є служіння, через те що неоднако всім премудрим Творець одкриває таємницю свого божественного хотіння, але за посередництвом через вищих чинів нижчих просвічуючи, і волю святу їм з являючи, і повеліваючи  її виконувати, як це в книзі пророка Захарії явно подається: коли ангел бесідував із пророком, інший ангел вийшов назустріч тому ангелові, повеліваючи йому йти до пророка та звістити, що має бути з Єрусалимом. Так-бо пишеться: «Аж ось ангел, що говорив зі мною, стоїть, а навпроти нього виходить ангел інший. І сказав він до нього: «Біжи, говори цьому юнакові (тобто пророкові Захарії), кажучи: «Невкріплений буде Єрусалим через многість людей .. А Я стану для нього, — говорить Господь, — огненим муром навколо». Це тлумачачи, святий Григорій каже: «Коли ангел до ангела говорить: «Біжи, говори цьому юнакові», — немає сумніву, що ангели один одного посилають, менші-бо послані є, більші ж посилають». Так само і в Даниловім пророцтві є, що ангел ангелові повеліває сказати видіння пророкові. З цього-бо явно є, що нижчих чинів ангели від вищих чинів звіщаються про волю й хотіння Божественного свого Творця, просвічуються й ними посилаються.

Належно тож у восьмий день місяця цього листопада, тобто дев’ятого [місяця], Собор тих дев’яти чинів святих ангелів православна воююча Церква, яка потребує їхньої помочі, святкує найкращим молінням, оскільки всі ті дев’ять чинів ангельських зберуться в день страшного того Господнього суду, що називається від Божественних церковних учителів днем восьмим, бо після віку цього, що обертається сідмицями днів, настане відтак день восьмий; «Коли ж прийде Син людський (і Божий суддя праведний) у славі своїй і всі ангели з Ним», — як Сам той-таки Господь у Євангелії прорік», — і пошле ангелів своїх із голосним сурмовим гуком, і зберуть Його вибраних від вітрів чотирьох», тобто зі сходу, заходу, півночі та півдня, тоді-бо й нас, котрі їхній собор чесно празникують, о коли б до лику вибраних Господніх та й зібрали!

Усіх-бо тих небесних дев’яти чинів ангельських собору чиноначальник і воєвода є учинений від Бога — святий архистратиг Михаїл, як вірний служитель Божий, котрий у час погубного знесення у гордість Сатани і відступлення його від Бога та падіння у прірву зібрав усі ангельські чини та воїнства і закликав велиголосно: «Слухайте, постаньмо добре перед Творцем нашим і не замислюймо супротивного Богові! Слухайте, що постраждали ті, що були вкупі з нами створені і які досі з нами причащалися божественного світла. Слухайте, як раптово від світла у тьму перейшли через гордість і з висоти у безодню скинуті! Слухайте, як спала із небес денниця, що сходила зранку, і побилася на землі». Так до всього ангельського собору промовляючи, почав, бо на першому місці стояв із серафимами та херувимами і з усіма небесними чинами, славлячи пресвяту і єдиносущну і нероздільну Тройцю, єдиного Бога, і співаючи згідно пісню:

Свят, свят, свят Господь Саваот, Наповни небо і землю славою Своєю! Таке-бо святих ангелів з’єднання називається Собором ангельським, тобто коли увагою, однодумством, з’єднанням одностайно і одноголосно славлять Отця, і Сина, і Святого Духа — святу Тройцю, їй же і від нас, тлінних, нехай буде слава навіки. Амінь.

Переклад Валерія Шевчука

Мав же простір той храм такий, що не тіснилося б у ньому й багато людей ізраїльських, і прийшла в нього слава Господня у вогні і в хмарі і, одначе недостатній той храм був до вміщення в себе невмістимого Бога: «Соломон збудував йому дім. Але не в рукотворнім Всевишній живе… Який мені дім ви збудуєте, — говорить Господь, — або місце яке для мого відпочинку?» Благозволив отож у початку своєї благодаті, щоб нерукотворний створився храм — пречиста, преблагословенна Діва Марія. Яким же митцем храм той створився — воістину премудрим, бо самою премудрістю Божою, як каже Писання: «Мудрість свій дім збудувала», і все, що премудрістю Божою твориться, є добре й досконале, а оскільки палата слова Божого одуховленого створила премудрість, що й сама про себе словами Духа Святого мовить: «Господь сотворив мене на початку путей своїх»; отже, неможливо було, щоб при сотворенні вкралася якась недосконалість чи гріховний порок. Через це досконалому Богу — досконалий храм, пресвітлому Царю — пресвітла палата, пречесному і безскверному Жениху — пречесну і безскверну світлицю, непорочному Агнцеві непорочне твориться поселення, чому є свідок вірний на небесах, кажучи про неї: «Уся добра ти, подруго моя, пороку нема в тобі». І святий Дамаскин каже: «Вся — світлиця духу, вся — місто Боже, благодатей море, вся — добро, вся — поблизу Бога». Від яких-бо речей ця створилася палата? Від найкоштовні-ших воістину, бо ніби від каменя чесна з роду царського, від Давида, який каменем, що був прообразом каменя Христа, в пращу вкладеним, переміг Голіята і ніби від дерев добро запахущих кедра й кипариса, з архієрейського роду, що приносить запахущі Богові жертви, народилася Діва Богородиця. Батько її святий праведний Иоаким був сином Варпофира, що вів плем’я своє від Натана, Давидового сина; мати ж її, свята праведна Анна, дочкою була Маттана, ієрея з роду Давидового сина, і була пречиста Діва по батькові царського роду, по матері ж роду архієрейського. Звідси, від найдорожчих речей, від пречесних, кажу, родів поставилася палата одушевлена Царю слави. А що в Соломоновому храмі камінні й дерев’яні будови велику честь мали від чистого золота, бо ним були позолочені, так і в різдві Пречистої Богородиці доброродство царське й архієрейське велике пошанувалося цнотою святих її батьків, що дорожча тисяч золота та срібла і чистіше є багатоцінного каменя; усе чесне непорівняне до неї, від цноти-бо батьків, які вище всякого є доброродства, народилася свята Діва, про що свідчить святий Дамаскин до святих праведних богоотців кажучи так: «О блаженне подружжя Иоакима та Анни, воістину від плода черева непорочні пізнаєтеся, за словами Господніми: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх». Як Богові було добровгідно, і народженій від вас достойно, управили своє життя, цнотливо і праведно живучи, дівства скраб видали, Діву, кажу, ще перед різдвом Діву, в різдві Діву і після різдва Діву, і завжди Діву єдину розумом, і душею, і тілом завжди дівственну. Належить-бо, щоб дівство від цноти народжене, плотськи принеслося самому єдинородному Світлові. Від пари найчесніших словесних горлиць, Йоакиме й Анно, ви цнотливо дотримали закону природи, більше природного божественного сподобитеся, Діву-бо, Божу Матір світу народите. Ви, доброчесно й праведно в людському єстві поживши, вищу ангелів і яка тепер ангелами володіє дочку сотворите. О красні й солодкі душі! О крине посеред терня, який від доброродного царського кореня виріс! Тобою царство священства збагатиться». Цими словами святий Дамаскин явно показує, від яких батьків Мати Божа народжена, із скількох коштовних речей палату Царя небесного збудовано.

На якому ж місці звелася ця одушевлена палата? Воістину, на найвищому дається-бо свідчення Церкви таке: справді вище всіх ти є, Діво чиста, одначе висотою не місця, але чеснот та Божих дарів. Місце ж, де пре-благословенна Діва народилася, було містечко в землі Галілейській, назване Назарет, що підлягало великому місту Каперкауму, неслазне й неіігановане, і пожильці його зневажалися, як і про Христа було речено: «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?». Господь же, що живе у високому і смиренних доглядає, не в Капер-наумі, що гординею до небес вознісся, але в смиренному Назареті доброзволив народитися пречистій своїй Матері, являючи: «Що-бо високе в людей, те перед Богом гидота», а що від них неважиться і принижується, те в нього високе та чесне. До цього ж, хай від самого імені того Назарет покаже висоту чеснот пречистої Діви, як і в своєму різдві Вифлеємовому, що значить «дім хліба», а тайно утворилося те, що він є хліб, який зійшов на оживлення й укріплення людей: так і в різдві своєї Матері пречистої Назаретом високе з’являє, Назарет-бо значить «квітна і священна, і відлучена від земних, і вінчана, і стережена» — все те в пречистій Діві з’являється ясно: вона-бо є цвіт, що проріс від сухого дерева неплідного перестарілої утроби, який обновив висохле єство наше. Цвіт неув’ядний, дівством завжди цвіт — плід Христа Господа, єдине проросле яблуко запашне. Вона є священна благодаттю, що зійшла на неї, і отіненням Святого Духа, і є всіх святих святіша, бо народила всіх святих найсвятіше Слово. Вона відлучена від земних грішних, бо гріха в усьому житті своєму жодного не пізнала. Всі з Давидом кажуть: «Бо беззаконня моє я знаю, і гріх мій завжди передомною», вона єдина каже: «Без беззаконня я ходив та чинив». Є-бо вона справлення людей, не тільки, що сама гріха не сотворила, але грішників од діл гріховних відводить, як каже до неї Церква: «Радуйся, що лихих позбавляєш діл». Вона є вінчана славою та честю: вінчана славою, бо від царського кореня проросла. Вінчана честю, бо пошанована архангельським Благовіщенням та служінням. Вінчана славою як Матір Божа, що ж бо славніше, як народити Бога. Вінчана честю як завжди Діва — що ж бо чесніше є, як після різдва Дівою бути. Вінчана славою, славніша серафимів, бо посерафимському Бога полюбила. Вінчана честю, чесніша херувимів, бо херувимів мудрістю та пізнанням Божества перевисила, «а слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре», — каже апостол. І хто із земних добродіятель ліпший, як пречиста Діва: всі заповіді Господні зберегла, усю волю його учинила, всіх слів його дотримала, всі словеса його і в серці своєму сховала, всі милосердні діла ближнім з’явила, тож достойно вінчана, як усіх благ творителька. Є вона й тою, що остерігалася: скарб цноти своєї так дбало стерегла, що і ангелу не хотіла його ввірити; побачивши-бо ангела, знітилася від слів його і гадала, яке буде привітання. Що все це мало бути у пречистій Діві, Назарет назвою своєю заявляє, і хто не скаже, що висока та палата Христова, чеснотами і Божими дарами вельми вивищена. Високий, бо від неба дарувався, хоч і на землі від земнородних народився. Від небес, бо, як дехто каже з богомисельних, архангел Гавриїл благословив Захарії Іванове, він же благовістив Йоакима та Анні зачаття Пресвятої Богородиці, він і ім’я їй преблагословенне від небес приніс, кажучи до неплідної матері: «Анно, Анно, народиш дочку преблагословенну, назвеш її ім’ям Марія. Безсумнівно, назватися може містом святим Єрусалимом Новим, «що сходив із неба від Бога» і скинією Божою з людьми. Висока Божа скинія, бо більше серафимів вивисилася, народивши Царя Христа. О висото, невисхідна для людських помислів!

Яка ж краса мисельної тої Христової палати? Почуй того ж солодкомовного Івана Дамаскина; що віщав про неї так: «Принесена Богові, усіх цареві, ніби ризою золотою, красою чеснот одягнена і благодаттю Духа Святого оздоблена, їт-бо слава всередині, бо як кожній жінці слава — чоловік, що ззовні приходить, так Богородиці слава всередині, тобто плід черева її». І знову-таки він: «О Діво добро Богоблагодатна, церква Божа свята, яку світоначальний Соломон духовно створив і в ній мешкає, не золотом, не бездушним камінням прикрашена, але замість золота духом сяючи, замість каміння коштовного багатопінний бісер Христа маючи». Таке оздоблення тої палати набагато гарніше від того, що було в Соломоновій церкві, в якій подіб’я херувимів, дерев та квітів видно було зображене. Але і в цій одушевленій церкві, в пречистій Діві, херувимський бачиться образ: херувимським-бо життям своїм не тільки з херувимами зрівнялася, але перевисила. Коли звичайно інших святих Церква зве херувимами, співаючи: «Як вас назвемо: херувими, бо на вас був спочив Христос”, то тим більше Діва Богородиця херувим є, в ній-бо почивав Христос тілесно і на пречистих її руках Бог сів ніби на престолі; престол тож херувимський — Дівиця. Зобразилось у собі і подіб’ям доброплідних дерев, створившись духовно плодовитою» оливкою у Божому домі” і фініком квітучим, через що садом живоносним тепер називається, так співаючи Церкві: “Від неплідного кореня сад живоносний виростив нам Матір свою, як чудо, Бог”.

Усе це говориться про красу її духовну. Але і тілесної не є позбавлена, як звідомлять численні церковні вчителі, що у всьому підсонні не було й не буде такої красної дівиці, якою була Діва Богородиця. Коли побачив її Діонисій Ареопагіт, Богом наректи хотів, коли б не відав Бога, народженого від неї. Божественна-бо благодать, що її повна була всередині, сяяла від пресвітлого обличчя її. Таку палату Цар небесний собі на землі приготував, душею й тілом красну, «як невіста, прикрашена для чоловіка свого». А також простору, нутро її просторіше небес зробив, бо вмістився у ній невмістимий Христос Бог.

Звичайно палати будуються просторі, що можуть не тільки царя, але й безліч підлеглих слуг, а також людей, що з усієї землі приходять до царя, в собі вмістити. Просторе поселення Слова, пречиста Діва, не тільки Богу Слова, як царю, є простора, але і нам, рабам, що приходять до Бога, в неї вселеного. Бога-бо в утробі, нас же в своєму благоутроб’ї вміщує. Вибрана посудина святий апостол Павло, благоутроб’ям надихнутий, каже до своїх улюблених «Серце наше розширене, у нас вам не тісно», але в кого із святих, щоб умістити всіх, таке просторе благоутроб’я може знайтися, як після Бога Маріїне. Вміщається тут цнотливий, та й грішному тут не тісно. Тут знайде своє місце той, хто кається, і зневірений із непокаянним, адже до Ноєвого ковчега не тільки чистим, але й нечистим звірам не було заборонено ввійти для притулку. В її благоутроб’ї усі скорботні, ображені, голодні, странні, збентежені, хворі вміщаються — не може бути немилосердною та, утроба якої нам Бога породила. Царських палат земних стереже численна озброєна сторожа і не кожного у нього, хто хоче ввійти, пропускають, але затримують і спиту-ють чи безпечний, звідки та й по що іде? Палата Христова одушевлена, хоч і обставлена херувимами, і серафимами, і незчисленними ангелів та всіх святих ликами, одначе в двері її благоутробного милосердя ввійти тому, хто хоче, ніхто не забороняє. Не відштовхує сторожа, не проганяють вої і не питають, по що іде, але безперешкодно з молінням заходить і приймає дар до корисного собі прохання. Хай стікаються отож до благоутроб’я ті, що від неплідної утроби народжені, даючи їй таке привітання: «Радуйся, всенепорочна палато Царя всіх, радуйся поселення Бога і Слова!» Йому ж із Отцем, і Святим Духом, і тобі, дочці Отчій, матері Синовій, нареченій Святого Духа, від нас, тлінних, буде честь і слава навіки. Амінь.

Пам’ять 26 жовтня/9 листопада

Святий великомученик Димитрій народивсь у місті Солуні від доброрідних і благочестивих батьків; батько його був воєводою Солуня-міста, таємно віруючи в Господа нашого Ісуса Христа і служачи Йому. Не сміючи ж явно ісповідувати пресвятого Його імені, бо велике було тоді на християн від нечестивих царів та мучителів гоніння, боявся-бо грізної небезпеки від беззаконних, тримав у собі схований бісер віри Христової: беріг усередині палат своїх у таємній молитовниці дві святі ікони, прикрашені золотом та коштовним камінням: одну — воплоченого Спаса нашого, другу ж Пресвятої Богоматері — перед ними завжди кандила запалюючи і тиміям кадячи, із одновірною жінкою своєю молився істинному, який живе у виші, Богові і єдинородному Синові його й пренепорочній Володарці. Були й милостиві вельми до жебраків і творили великі добродіяння тим, що потребували, але не мали дитини і через те, у великій бувши печалі, молилися Богу, щоб дав спадкоємця дому їхньому, і через довгий час почуті були — по-м’янув-бо Вишній молитви їхні та милостиню, дав їм цього святого і достоблаженного Димитрія, від народження якого весь Солунь звеселився, співрадіючи воєводі своєму. Той же учинив усьому місту, а перед усім убогим, велике пригощення, дякуючи Богові за такий його дар.

А коли прийшов хлопець у такий вік, що міг уже пізнавати й розуміти істину, ввели його батьки в молитовний свій храм і, показавши святі ікони, сказали: «Це є зображення єдиного істинного Бога, який сотворив небо й землю, а це зображення Пресвятої Діви Богородиці!» — і навчили його святій вірі, розповівши йому все, що приводить до пізнання Господа нашого Ісуса Христа, і все, що вказує марноту поганих богів язичницьких та бездушних їхніх ідолів. Димитрій же від слів батьків своїх, а найбільше від благодаті Божої, яка почала в ньому діяти, пізнав істину і вседушно повірив у Бога й поклонився святим іконам, цілував їх щиро. Батьки ж його, покликавши таємно священика і декого зі знайомих собі християн, у потаємній тій молитовниці хрестили цього сина свого в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Хлопець же, прийнявши святе хрещення, учився закону Божому і, ростучи літами та розумом, чеснотами, ніби драбиною, від сили в силу йшов, і благодать Божа була на ньому, яка просвічує й розумить дітей.

Коли ж досяг зрілого віку, відійшли батьки його від тимчасового життя, залишивши спадкоємцем по собі не тільки маєтків, але й добрих діл своїх, святого Димит-рія. Почув же цар Максиміян про смерть воєводи солунського, закликав до себе сина його, святого Димитрія, і, побачивши розум його й хоробрість до воєн, поставив його антипатом і Солунь йому вручив, кажучи: «Доглянь батьківщину свою і очисти її від нечестивих християн, убиваючи кожного, хто закликає ім’я Розіп’ятого». Димитрій же святий, прийнявши від царя сан, прийшов у Солунь і прийнятий був чесно від громадян. І тоді почав ясно перед усіма сповідати й прославляти ім’я Господа нашого Ісуса Христа і всіх вірі святій навчати. І був солунянам як другий апостол Павло, приво-дячи їх до пізнання істинного Бога й безбожне багатобожжя викорінюючи. Невдовзі стало це відомо царю Максиміяну, що антипат Димитрій є християнином і багатьох до своєї віри приводить, — коли це почув цар, розгнівався вельми, повертався тоді з війни, яку мав із сарматами, й був у Солуні. А Димитрій ще перед царевим прибуттям у Солунь вручив вірному слузі своєму, на ймення Луппу, весь свій маєток та багатство, яке залишилось йому від батьків, золото ж, і срібло, й каміння багатоцінне, й одежі, щоб роздав швидко тим, що потребують, і жебракам. «Роздай, — каже, — багатство земне, щоб пошукати небесного». Сам-бо звернувся до молитов та посту, готуючись до мученичого вінця.

Запитав цар: «Чи правда, що говорять про Димитрія?» Димитрій же, ставши перед царем, дерзновенно сповідав, що він є християнином, і докорив язичницькому багатобожжю. Цар же повелів посадити його до темниці, в яку йшов святий, молячись і кажучи із Давидом:

«Поквапся спасти мене, Боже, Господи,

Поспішися ж на поміч мені».

Адже ти є терпіння моє, Господи,

«Надія моя, Господи …

від юности моєї.

На тебе оперся я був від народження, Від утроби моєї матері ти — охорона моя, В тобі моя пісня повсякчас».

Співаю Богу моєму, доки я є, тому возвеселяться уста мої, коли співатиму тобі,

І язик мій весь день повчається правді твоїй». І сидів святий Димитрій у темниці, як у світлиці світлій, оспівуючи й славлячи Бога свого.

Диявол же, бажаючи його застрашити, перетворивсь у скорпіона й хотів святого в ногу вжалити. Він же хресним знаменням огородився, безбоязно потоптав того скорпіона ногами, говорячи Давидовими словами: «На гаспида і василиска наступиш, лева і змія будеш топтати». Коли сидів отак у темниці, відвідав його ангел Божий, що з’явився до нього з прегарним райським вінцем у великій світлості, котрий сказав йому: «Мир тобі, страждальче Христовий, мужайся і кріпись». Святий же відповів: «Радію в Господі й веселюся в Бозі, Спасі мойому!» — і розпалився святий серцем на любов Божу, бажаючи щиро пролити кров свою.

У той час вправлявся цар в іграх та видовиськах; мали-бо одного борця славного, на ймення Лия, котрий був родом із вандальського народу. Йому учинив високу арену і тішився, дивлячись, як той бореться із хоробрими людьми і вбиває їх, скидаючи із висоти на списи. Був там один юнак, на ймення Нестор, християнин вірою, знайомий святого Димитрія; цей, побачивши Лия, який убиває багатьох, а найбільше християн губить нещадно, розпалився ревністю і захотів із ним братися. Пішов до святого Димитрія, який сидів у темниці, і звістив йому все про борця Лия, як багатьох убив той християн. І попросив у нього благословення та молитви, щоб допоміг того немилостивого людиновбивцю здолати. Святий же Димитрій ознаменував його хресним знаменням і рече: «Лия переможеш і за Христа мучений будеш!»

Подався ж Нестор на арену і велиголосно закричав: «Боже Димитрієвий, допоможи мені!» — і міцно зчепився із супостатом, і гіркій віддав його смерті, скинувши його на гостре списся. Цар же опечалився вельми на Лиєву пагубу і повелів відтак блаженного Нестора посікти мечем. Однак не втішився від печалі й весь той день і цілу ніч сумував за Лиєм. Довідавшись, що Димитрій був винуватцем Лиєвой смерті, повелів і його забити списами: як ото Лий помер, скинений на списся святим Нестором, так і Димитрія присудив мучитель проколоти списами: «Нехай однаковою, — сказав, — по

мре смертю той, що таку смерть випросив улюбленому нашому Лию». Але звабився безумний мучитель, гадаючи, що однаковою смертю святі з грішними вмирають: грішним-бо смерть люта, а святим чесна перед Господом.

Коли почало світати на двадцять шосте жовтня, ввійшли воїни у світлицю і знайшли святого Димитрія, який стояв на молитві, покололи його списами, і так, уподобив-шись страсті Христа Господа, який був списом проколений, віддав у Його руки чесну і святу свою душу. Тіло ж його лежало, безчесно на землю кинуте; отож деякі із вірних прийшли вночі, таємно взяли його й поховали.

Як заколювали воїни списами святого Димитрія у темниці, свідком заколення був його вірний раб, раніше згаданий Луп; він узяв ризу пана свого, кров’ю омочену, також і персня омочив у кров і численні чудеса тією ризою та перснем творив, усілякі недуги зцілюючи і проганяючи лукавих духів, аж пройшла чутка про такі чудеса по цілому Солуню, і всі болящі до нього приходили. Довідався про це Максиміян, повелів схопити блаженного Лупа й відсікти йому голову. І так добрий раб за паном своїм Димитрієм пішов до Господа, отож, де є пан, нехай там і слуга його буде.

Чимало часу минуло, і гоніння перестало, тоді над гробом святого Димитрія збудовано було малого храма, і чинилися там численні чудеса та подавалися всілякі зцілення болящим. По тому один із світлих вельмож, славний і вірний, з країни Ілліричної, на ім’я Леонтій, бувши охоплений важкою та невиліковною недугою, прибув із вірою до святого великомученика Димитрія, і коли був унесений до його храму й покладений на тому ж місці, де лежали сховані в землю мученикові мощі, відразу дістав зцілення і встав здоровий, дякуючи Богові, і його угодника, святого Димитрія, прославляючи. Захотів-бо збудувати святому велику й прегарну церкву на знак подяки. Розібрав отож малий той храм, а коли почали копати рови на основи, знайшли мощі святого великомученика Димитрія цілі й нетлінні, від них-бо витікало добропашне миро — і все місто пахощі наповнили.

Зібрався ж увесь люд і з радістю взяв мощі святого із землі, і велика кількість болящих зцілилася помазанням витеклого мира. Леонтій же, радіючи не так щодо свого здоров’я, як про віднайдення святих мощів, невдовзі завершив розпочате діло, і створив на тому місці предивний храм на ім’я святого Димитрія, і в ньому поклав чесні його мощі в ковчезі, окутому золотом та сріблом і прикрашеному багатоцінним камінням. Купив же й виноградники і дав тій церкві на прохарчування тим, котрі в ній служили. Коли ж повертався додому, захотів узяти якусь частку із мощів святого з собою, щоб у вітчизні своїй спорудити йому церкву. Святий же, з’явившись до нього, заборонив, щоб не дерзнув щось брати від мощів його. Він же взяв тільки полотно, омочене кров’ю святого, і, поклавши в золотий ковчег, відійшов. Численні ж чудеса чинилися в дорозі від того полотна силою молитов святого, бо коли переходив він якусь вельми наводнену і дуже бурею захвилену річку й був у великому сум’ятті та страсі, явився святий мученик, кажучи: «Ковчег із полотном візьми в свої руки й не бійся!» Коли ж учинив так, то перейшов безушкодно річку оту зі своїми. Дійшов до вітчизни своєї, преславну церкву святому збудував, і Марина, іллірійського єпарха, болящого, який був гноєм і струпами обкладений з голови до ніг, збавив од недуги, зцілив преславно, і одного кровотечного, й біснуватого вилікував, та й інші здійснювалися там молитвами святого чудеса, найбільше ж у Солуні, де було покладено святі його мощі.

Був колись голод великий у Солуні, тож умирали люди від нестачі їжі. Святий же, не терплячи бачити міста свого, як гине від голоду, явився явно на морі корабельникам, обходячи пристанища, й гавані, й острови численні, і повелів він кораблям, які перевозили пшеницю, пливти у Солунь, і так місто своє від голоду збавив. Коли ж благочестивий цар Юстиніян збудував прегарну й преславну церкву в Царгороді на ім’я Божої премудрості, то послав у Солунь чесних мужів принести звідтіля якусь частку від мощів святого на прикрашення й освячення новозбудованої церкви. Коли ж послані прийшли до Солуня й до чесного ковчега святого наблизилися, щоб сповнити царське повеління, раптово вийшов вогонь із ковчега, полум’яні іскри на всіх випускаючи, і голос із вогню страшно проказав: «Стійте й не чіпайте!»

Впали всі, що там були, зі страху, і, тільки пороху від землі взявши, відійшли до царя й оповіли, що сталося, привівши всіх, що слухали, в зачудування. Пороху ж, взятого при гробі святого від землі, половину цареві дали, а половину поклали в царевій посудохоронильниці.

Один юнак, на ймення Онисифор, поставлений був у церкві святого запалювати свічі й стежити за лампадами, так той, од лукавого науськаний, крав свічки й продавав їх таємно на якийсь поганий собі прибуток. Святий же, не терплячи такого лихого діла, що чинилося в його церкві, явивсь уві сні Онисифорові і злодіяння його людинолюбно виклав, кажучи: «Брате Онисифоре, недогідне є мені діло твоє, що крадеш свічки й чиниш марноту тим, що приносять, найбільше ж собі, бо росте осуд такому, котрий подібно діє, — покинь це й покайся!» Онисифор же, прокинувшись зі сну, посоромився діла свого і злякався. Невдовзі забув наказа мученичого і знову, охоплений лихою звичкою та безстрашшям, почав красти свічки. Якось один із благочестивих громадян вельми рано встав, прийшов до церкви й приніс великі свічки. Онисифор же наблизився до свічок, про-стяг руку, щоб узяти одну, і тоді почувся із гробу голос святого, котрий казав: «Знову те саме чиниш?» Цим голосом, ніби громом, був уражений Онисифор, упав тяжко на землю й лежав ніби мертвий, доки не прийшов один із кліриків і підняв його, наповнений жахом. Ледве отямився той, визнав перед усіма гріха свого й перше явлення святого уві сні, і про друге явне викриття оповів, і всі жахнулися, чуючи таке.

Багато разів святий великомученик місто своє Солунь преславно збавляв від великого нашестя та облоги. Якось із аравійської раті, у час Маврикія-царя, якому та належала, був у місті один богобоязливий і вельми чеснотливий муж, на ім’я Ілустрій, саме тоді Солунське місто було оточено ворогами й міцно оборонялося; так цей прийшов уночі до церкви святого великомученика Димитрія і в притворі старатливо молився Богові і страстно-терпцю Христовому щодо захисту свого міста, і побачив жахке видіння. Уздрів-бо він двох юнаків світлих, ніби з наближених до царя, які прийшли до храму святого, а були це ангели Божі, їм-бо двері самі відчинилися, і ввійшли до середини. Ввійшов і Ілустрій за ними, бажаючи побачити, що буде. Ті ж, що увійшли, великоголосно сказали: «Де є пан, котрий тут живе?» І тут явився інший юнак, ніби слуга, і сказав: «Чому його бажаєте бачити?» Вони ж бо мовили: «Господь послав нас до нього повісти слово». Слуга тоді вказав на гроба святого й говорить: «Тут він є!» Вони ж мовлять слузі: «Звісти йому про нас».

І пішов слуга, відслонив завісу, і тут вийшов святий Димитрій назустріч їм такий, яким на іконі написаний був, світлий, наче сонце, аж годі було тому Ілустрію на нього дивитися, та ж бо тремтів зі страху, бачачи те, що відбувалося. Привітали прибульці святого Димитрія, він-бо рече до них: «Благодать вам, навіщо прийшли до мене?» Відповіли прибульці: «Владика послав нас до твоєї святості, повеліваючи тобі залишити місто й піти до нього, бо хоче його ворогам віддати». Це почувши, мученик зі сльозами схилив голову й мовчав. Слуга ж мовить до прибульців: «Коли б знав, що безутішний прихід ваш, то не повідав би про вас панові своєму». Тоді й святий мученик розтулив вуста свої і почав говорити: «Чи ж так зволив Господь мій, чи ж таке є бажання Владики всіх, щоб місто, яке я іскупив чесною кров’ю, передав у руки ворогів, котрі не знають Його і не вірять Йому, ані по-шановують імені святого Його» Мовили прибульці: «Коли б не зволив так Владика наш, не посилав би нас до святості твоєї». Він же рече: «Підіть, брати, скажіть Владиці моєму, що так мовить Димитрій, раб твій: «Знаю щедроти Твої, чоловіколюбче Владико Господи, які перевищують гріхи наші, що беззаконня всього світу не здолають милосердя Твого. Ти заради грішних кров свою пролив і душу Ти за нас поклав був; яви-бо милість свою й на цьому місті і не вели покидати його, оскільки поставив Ти мене місту цьому за сторожа, Тобі-бо уподоблю-ся, Владиці моєму, душу мою за громадян покладу, а коли вони загинуть, нехай і я з ними загину. Не погубляй-бо, Господи, міста, в якому ім’я твоє святе називається; коли ж бо зогрішили люди оці, то Тебе не відступилися, а Ти Сам є Бог тих, що каються». Запитали його прибульці: «Чи так маємо відповісти від тебе Тому, що послав був нас?» Проказав Димитрій: «Саме так, брати, мовте, знаю-бо, що не до кінця прогнівається і не ворогуватиме довіку». Це мовив, увійшов у гробницю, і священий ковчег зачинився. Вони ж бо після розмови з ним невидимими учинилися. Це все Ілустрій бачив і чув у страшному видінні, але, коли зникло видіння, отямився й вельми чудувався. Упав на землю, дякуючи святому, що має турботу за місто й молить Владику, щоб не були віддані люди в руки ворогів їхніх. На завтра звістив те всім людям і кріпив їх на мужній ворогам опір. Усі ж, почувши це, зі слізьми волали до Бога, милості просячи і святого Димитрія закликаючи в поміч, і за його поміччю та заступленням цілі збереглися. Невдовзі відійшли вороги від міських стін із ганьбою, не можучи взяти міста, береженого великим угодником Божим, і марно додому повернулися. Так Димитрій святий своє місто захищав.

Багатьох же від полонення варварського звільнив: одного єпископа, схопленого варварами й вузами обкладеного, від належних йому вуз, явившись, звільнив і аж до Солуня доставив. Якось же найшли варвари на межі Солунські й охрест міста багато людей полонили, взяли й двох красних дівиць і повели в свою землю, подарувавши їх князю своєму, — були-бо обидві майстрині у вишиванні, всілякі види квітів, і дерев, і пташок, і звірів, і лиць людських уміли добре зображати шиттям. Довідався князь про майстерність їхню в тому ділі і каже їм: «Чув я, що в землі вашій є бог Димитрій, і великі чудеса він чинить, вишийте ж бо на полотні його образ, щоб і я поклонився йому». Діви ж мовлять: «Не бог Димитрій, але великий слуга Божий і помічник християнам. Не осмілимося учинити цього, княже, знаємо-бо, що не пошанувати його, а наругу вчинити йому хочеш». Князь же рече: «В руках моїх життя ваше й смерть, вибирайте, що хочете: або учиніть те, що велю вам, і живі будете, або, не виконавши повеленого, помрете відтак». Во-ни-бо, злякавшись страхом смерті, почали вишивати на полотні образ святого Димитрія. Коли ж настав день пам’яті його, довершено було того образа, і тієї ночі сиділи при п’яльцях ті діви, лягли на образ і почали плакати: «Не прогнівися на нас, мучениче Христовий, знаємо-бо, що беззаконний князь хоче наругу вчинити святому образові твоєму; знай же, що не хотіли ділом нашим зображати лиця твого, але неволею те учинили, боячись гіркої смерті». І так плакали над образом і позасинали. І як колись ангел Авакума, так святий Димитрій узяв тих дів із образом своїм і із полону переніс тієї ночі до Солуня на празник свій й поставив біля гробу свойого в церкві, де звершувалося всеношне співання Побачили люди чудо це, здивувалися, а діви ті, збудившись, згукнули: «Слава Богу, де це ми є!» — і гадали, що сон бачать. Коли ж переконалися, що в Солуні вони й бачать гроба святого, велеголосно подякували своєму заступникові, святому Димитрію, і все про себе всім оповіли. Пораділи солуняни на таке преславне чудо і святкували радісно день святого Димитрія. Образ же його вишитий над олтарем поставили, і численні від нього чудеса бували на славу Бога, в Тройці єдиного, Йому ж честь, і подяка і поклоніння від усього живого буде навіки. Амінь.

Туптало Дмитрій [Ростовський]. Книга житій святих.. на три місяці первых, еже ест: септемврій, октобрій, новембрій. Вид. 2-е, Київ, друкарня лаври, 1711.

Тропар святому Дмирію Солунському, голос 3

Великого придбала тебе, в бідах оборонця, вселенна, страстотерпче, / що перемагаєш ворогів, / бо як переміг ти Лієву гординю / і на подвиг сміливий надихнув Нестора, / так, святий Дмитріє, молися Христу Богові дарувати нам велику милість.

Кондак святому Дмирію Солунському, глас 2:

Струмками твоєї крови, Дмитрію, / Церкву Бог окропив, / давши тобі силу непереможну / і зберігаючи місто твоє непорушним, / бо ти його твердиня.

Величання:

Величаємо тебе, страстотерпче Христів Дмитріє, і шануємо чесні страждання твої, що за Христа витерпів єси. 

Ірод, званий Антипом, син старшого Ірода, який знищив віфлеємських немовлят, – лихий паросток від лихого кореня. Йому підкорялася Галілея. Спершу він одружився з дочкою Арефі, царя аравійського. Він прожив з нею немало часу, але згодом, полонений красою Іродіади, дружини Пилипа, свого брата, зблизився з нею, бо вона прагнула його. На вимогу цієї перелюбниці він прогнав від себе свою першу законну дружину й одружився з дружиною свого брата, проти закону, бо, якби й помер його брат, він не міг би взяти його дружину, оскільки залишалася в живих дочка брата, народжена від тієї дружини. (Тогочасний закон повелівав брати дружину померлого брата (вдову) тільки тоді, коли померлий брат не залишав після себе дітей). Достовірно повідомляють, що Ірод відняв дружину у Пилипа, свого брата, ще тоді, коли той був живий. Таким чином, він учинив велике беззаконня, як хижак, перелюбник і кровозмісник.

Побачивши беззаконня, яке чинив Ірод, ревнитель закону Божого, викривач людських гріхів і проповідник покаяння, святий Іоан Хреститель не змовчував, а перед усіма викривав Ірода як перелюбника і грабіжника, що відняв дружину у брата свого, і казав йому:

- Не годиться тобі мати дружину Пилипа, твого брата.

А Ірод, не терплячи викриття, наказав кинути Іоана до в’язниці та закувати його в кайдани. Особливо гнівалася на святого дружина Ірода – Іродіада, і дуже хотіла його смерті, але не могла його убити, бо сам Ірод оберігав в’язня від лихого наміру своєї дружини: він вважав Іоана праведним і святим мужем. Раніше він з насолодою слухав його і, нат-хнений його повчаннями, творив багато добра. Тому Ірод не насмілювався віддати Іоана на смерть. Проте він боявся не стільки Бога, скільки людей, як говорить євангеліст Матфей: «І хотів убити його, та побоявся народу, бо його вважали пророком» (Мф. 14:5). Ірод побоювався, щоб народ не повстав проти нього і не підняв заколоту. Саме через це він не насмілювався явно віддати на смерть пророка і Хрестителя Господнього, улюбленого і шанованого всіма. Він мучив його у в’язниці, бажаючи закрити невмовкаючі вуста свого викривача.

Святий Іоан досить довго пробув у в’язниці. Його учні збиралися у нього. Іоан часто повчав їх побожного життя, згідно з законом Божим, і сповіщав їм про Месію, Який уже прийшов у світ і до Якого він посилав їх, як про це сказано і в Євангелії: «Іоан же, почувши у в’язниці про діла Христові, послав двох зі своїх учеників запитати Його: «Чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам іншого чекати?» (Мф. 11:2-3). Він посилав запитати не тому, що сам не знав; бо як він міг не знати Того, Кого сам хрестив і над Ким він бачив Дух Святий, що зійшов із небес, про Якого чув і голос Отця, Який свідчив, і на Якого, нарешті, сам указував перстом, кажучи: «Ось Агнець Божий» (Ін. 1:36).

Іоан посилав учеників своїх запитати Господа, щоб вони на власні очі побачили славні чудеса, які творив Господь, і щоб остаточно переконалися в тому, що Він (Ісус Христос) прийшов спасти рід людський.

Настав день, коли мало відбутися святкування дня народження Ірода. Зібравши всіх князів, воєвод і старійшин Галілеї, Ірод влаштував для них великий бенкет (Мк. 6:21). Під час бенкету донька Іродіади танцювала і своїм танцем дуже догодила Іродові, а ще тим, що лежали біля нього. Навчена своєю жорстокою матір’ю, вона по­просила в Ірода голову святого Іоана Хрестителя й отримала прошене, бо Ірод присягнувся їй дати все, чого б вона не забажала, навіть половину його царства. Окаянний не побажав порушити свою клятву, не схотів засмутити мерзенну матір танцівниці, але забув про той страх, через який він не наважувався досі вбити Іоана, забув також і про його святе життя і, як сп’янілий, розпалився наміром пролити невинну кров. І він негайно послав ката до в’язниці, наказавши відсікти голову Іоана й принести її на тарелі.

Таким чином, Предтечу Христового за викриття беззаконного співжиття Ірода з Іродіадою було усічено у в’язниці вже пізно вночі, бо той мерзенний бенкет святий євангеліст Марк назвав вечерею. «Вечерю, – говорить євангеліст, – робив вельможам своїм» (Мк. 6:21). Ця вечеря затягнулася далеко за північ, і коли всі вже упилися вином і натішилися танцем безсоромної дівчини, саме тоді й сталося те неправедне вбивство. І принесли голову святого Іоана на тарелі посеред бенкету, причому кров ще капала і (як повідомляє дехто) голова прорікала Іроду ті самі викривальні слова:

- Не годиться тобі мати дружину Пилипа, брата твого.

І сильний страх обійняв тоді всіх, хто лежав і стояв на тій вечері, від побаченого: людську голову принесли, як їжу, на тарелі. Вона стікала кров’ю, ворушила вустами і прорікала слова. І цю голову танцівниця взяла своїми зухвалими руками й віднесла до своєї матері. Іродіада, узявши її, проколола голкою язик, що викривав її беззаконня. Посміявшись чимало часу, Іродіада не дозволила поховати голову разом із тілом, бо боялася, що Іоан воскресне і почне знову викривати її та Ірода. Тіло святого Предтечі його ученики тієї ж ночі забрали з в’язниці й поховали в Севастії. А голову Хрестителя Іродіада закопала в землі, у себе в палаці, в ганебному і потаємному місці.

Після вбивства святого славного Предтечі й Хрестителя Господнього Іоана, окаянний Ірод вчинив не менше лиходійство, бо він глузував із Господа нашого Ісуса Христа під час Його вільних страждань за нас, як про це розповідає святий євангеліст Лука. Ірод зі своїми воїнами принижував Ісуса і, посміявшись із Нього, одягнув Його в світлий одяг і відіслав назад до Пілата (Лк. 23:11).

Проте помста Божа не забарилася звершитися над пророковбивцею і ганьбителем  Христовим: з одного боку, кров Іоана взивала до Бога про помсту Іроду, як колись кров Авеля – про Каїна (Бут. 4:1-16); з другого боку, – інше беззаконня Ірода (особливо знущання над Господом нашим Ісусом Христом) накликало на нього праведну кару Божу. Через деякий час Ірод позбувся царства і життя разом з Іродіадою і танцівницею. Арефа, цар аравійський, помстившись за безчестя і наругу над його донькою, зібрав воїнів і пішов із ними на Ірода. Так само й Ірод, зібравши своїх воїнів, вийшов на боротьбу з Арефею. Відбулася битва, воїни Арефи перемогли воїнів Ірода. Ірод зазнав поразки: майже всіх його воїнів було вбито, а сам він ледь врятувався. Після цього римський кесар позбавив Ірода влади та всіх багатств і заслав на ув’язнення з перелюбницею та її дочкою спочатку до Ліона, галльського міста, а звідти – в Ілерду, іспанське місто, там Ірод і закінчив своє життя в бідності та злигоднях. Перед своєю смертю він побачив смерть танцівниці, своєї доньки, яка загинула за наступних обставин.

Одного разу взимку вона захотіла перейти річку під назвою Сикоріс. Коли вона йшла, крига під нею підломилася, і вона впала у воду, занурившись по шию. З правосуддя Божого, лід здавив її шию так, що вона повисла у воді, тримаючи голову на поверхні. І подібно до того, як вона танцювала колись ногами по землі, так і цього разу вона безладно рухалася, не дістаючи ногами до землі, а швидка течія річки коливала її. Проте ніхто не міг допомогти їй. І доти вона висіла окаянна у воді в такому положенні, поки гострий лід не перерізав її шию. її мерзенний труп, занесений водою під лід, не знайшли, а голову її, відсічену не мечем, а кригою, принесли до Ірода та Іродіади, як колись голову Предтечі. Так покарало правосуддя Боже танцівницю, яка була винна в усіченні чесної голови святого Іоана.

Після цього загинув і беззаконний вбивця Ірод з мерзенною Іродіадою: розповідають, що їх було живцем закопано у землю.

А святий Іоан, як за свого життя, так і після кончини, був Передвісником Христа Господа. Бо, передуючи зішестю Господа в пекло, він благовістив тим, які знаходилися в пеклі, про Бога, Який явився в плоті й порадував святих праотців. Із ними його було взято з пекла, яке руйнувалося після воскресіння Христового, і він удостоївся багатьох вінців у Царстві Небесному як дівственник, як пустельник, як вчитель і проповідник покаяння, як пророк, як Предтеча й Хреститель і як мученик. Нехай за його молитвами наставить і нас на шлях істинного покаяння і сподобить нас Царства Небесного Христос, милосердний Господь і Бог наш, Якому відаємо славу з Отцем і Святим Духом навіки віків. Амінь.

Згідно «Житія Святих» святителя Димитрія, митрополита Ростовського