Дійшовши до царських палат, ознаменувалися хрестним знаменням, кажучи: “Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, заради слави імені Твого святого. І введені, постали перед царем, що сидів на престолі у гордості своїй; його ж уздрівши, належну йому честь віддали і стояли без жодного страху, лицем світлим, серцем мужнім і очима веселими на всіх позираючи, ніби на бенкет були звані, так радісно за Господа свого на катування з’явилися. Побачив-бо цар чесні, світлі й непострашні лиця їхні, запитав матір про рід, ім’я та віру. Вона ж, премудра бувши, розумно відповідала, аж усі, хто слухав, дивувалися такому її розуму. Мало що про рід свій та ймення згадавши, почала говорити про того, «чий рід хто оповість» і «чиєму імені кожне коліно поклонятися має». Ісповідувала віру свою у Христа Ісуса, Сина Божого, і Його назвалася рабою та іменем Його хвалилася. “То мені, — каже, — ім’я чесне, ним же і хвалюся, що християнка є”. Повідала, що дочок своїх Христові заручила: хай нетлінну чистоту свою нетлінному Жениху, Сину Божому збережуть. Побачив цар мудру жону і не бажав з нею тоді бесідою вправлятися і суд творити — на інший час це відклав. І послав їх усіх чотирьох до однієї доброрідної жінки, на ім’я Палладія, доручивши, щоб стерегла їх, а на третій день поставить їх йому на суд.

Тоді мати, перебуваючи в домі Палладії і маючи належний час до навчання дітей своїх, утверджувала їх день і ніч, повчаючи богодуховленими словами, кажучи: “Дочки мої улюблені, тепер настав час подвигу вашого, тепер приспів день заручин ваших безсмертному Жениху, щоб, за іменами вашими, показали Йому своє до Нього тверде вірування, безсумнівне уповання й нелицемірну любов, що ніколи не відпадає. Тепер надійде час весілля вашого, щоб вінцем мученичества увінчатися із прелюб’язним Женихом своїм, і з Ним у пресвітлу Його світлицю ввійдете із словом радості. Дочки мої, не пожалійте юної плоті вашої заради Христової честі, не пожалійте красного цвіту молодості вашої заради краснішого добротою, більше синів людських, ані не скорбіте за позбавлення тимчасового цього життя заради життя вічного. Піклувальник-бо ваш небесний Ісус Христос є здоров’я вічне, і краса невимовна, і життя безсмертне. І коли тіла ваші заради Нього закатовані будуть, Він їх одягне у нетління, і рани на тілах ваших, як зорі в небі, просвітить. Коли краса ваша муками заради Нього віднята буде, Він вас прикрасить небесною красою, якої око не бачить. Коли ж тимчасове життя ваше погубите, поклавши за Господа свого душі ваші, то Він життям безконечним обдарує вас навіки перед Отцем своїм, що на небі, і перед ангелами його святими, і від усіх небесних духів назветеся нареченими і ісповідницями Христовими. Похвалять-бо вас усі преподобні, возвеселяться за вас мудрі діви і приймуть вас у своє з’єднання. Діточки мої солодкі, не дайте себе звабити звабам ворожим, буде вас цар, як гадаю, багато улещувати і великі обіцятиме дари і пропонуватиме вам славу, багатство і честь, і всю солодкість світу цього тлінного та марнотного, але не возлюбіте від цього нічого, все-бо, мов дим, зникає, і, ніби порохнява, од вітру розметується, і, мов цвіт і злак трав’яний, зів’ядає, і в землю вселяється. Ані устрашітеся, коли побачите люті муки, мало-бо постраждавши і ворога перемігши, навіки торжествувати будете. Вірую ж Богові моєму, Ісусу Христу, що не залишить вас, котрі за нього страждають, сказав-бо: “Коли б жінка забула плода утроби своєї, я ж не забуду вас”, але невідступно в усіх ваших муках буде з вами, бачачи подвиги ваші, укріплюючи неміч вашу і плетучи вінка воздаяння вашого. О дочки мої добрі, пам’ятайте мої болі, що при народженні вашому мала, пом’яніте праці мої, що для прогодування вашого поклала, пом’яніте і слова мої, якими вас страху Божому навчала, і утішите старість матері вашої добрим та мужнім вашим сповіданням Христа. То ж бо мені будуть веселощі, і радість, і честь, і слава перед усіх вірних, коли сподоблюся називатися матір’ю мучениць, коли побачу вас, як доблесно за Христа терпите і Його святе ім’я сміливо сповідаєте, і за Нього вмираєте. Тоді возвеселиться душа моя і порадіє дух мій, і підкріпиться старість моя, тоді і ви будете мені істинними дочками, коли, повчання матері вашої послухавши, станете за Господа свого до крові і помрете за нього щиро”.

Таке повчання матері замиловано вислухали дочки, розтаючи серцем і радіючи душею, чекаючи мученичеського часу, як шлюбного річенця, святого-бо кореня є і гілки святі, вседушно цього чекали, до чого їх наставляла премудра мати Софія. І складали слова її в серці своїм і готувалися, мов до світлиці, до подвигу мучительного, огороджуючись вірою, і укріплюючись надією, і запалюючи в собі вогонь любові до Господа, і одна одну утверджуючи — обіцяли матері своїй усі душекорисні до них слова перевести в діло, за поміччю Христовою.

Настав третій день, і поставлені були на суд вони перед нечестивим царем. Він же, гадаючи, що діви є юні і легко зможуть послухатися звабних слів його, почав до них говорити таке: “Я, діти, бачачи красу вашу і жаліючи юність вашу, по-батьківському повчаю вас: поклоніться богам, що володіють всесвітом, і, коли послухаєте мене і вчинете повелене, то дітьми вас своїми назву. Закличу єпархів та ігемонів, і всіх моїх радників, і перед ними вчиню вас своїми дочками, і від усіх них пошановані та похвалені будете. Коли ж не послухаєте і не покоритеся повелінню моєму, то у велике впадете зло і матері своєї старість у біди введете, і самі загинете в той час, в якому найбільше могли б веселитися, живучи у насолодах та добротах і радостях світу цього. Я ж бо вас люто погублю і, вуди ваші роздробивши, псам на з’їжу кину, і будете зневажені всіма. Через те послухайте мене, хай добро вам буде: люблю ж бо вас і не бажаю губити краси вашої і позбавляти вас життя цього, але й за дітей своїх хочу вас мати”.

Відповідали ж святі діви, ніби єдиними вустами говорячи: “Ми батька маємо Бога небесного, що дбає про життя наше і милує душі наші, від Того улюбленими бути хочемо, і Того справдешніми дітьми називатися прагнемо, і тому кланяючись і бережучи повеління Його; плюємо на твоїх богів, загроз твоїх не боїмося, того-бо і бажаємо, щоб страждати і терпіти муки заради солодкого Ісуса Христа, Бога нашого”.

Почувши таку відповідь, цар запитав матір їхню Софію про імена їхні та літа. Вона ж рече: “Перше моє дитя зветься Віра, має ж літ дванадцять, друга — Надія, має літ десять, третє ж дитя зветься Любов і має літ дев’ять”. І дивувався цар такій в малих літах відвазі та розуму, і сміливій їхній відповіді. Тоді почав по одній примушувати до свого злочестя, спершу старшу сестру Віру понуджував, говорячи: “принеси жертви великій богині Артеміді!” Вона ж не хотіла, тоді повелів цар її оголити й бити міцно. Мучителі ж, б’ючи без милосердя, казали: “Принеси жертви великій богині Артеміді!” — але вона, ніби в чужому тілі терплячи, мовчала, мучителі ж нічого не досягли биттям, відрізали їй дівочі сочки, і з рани замість крові потекло молоко. І всі, що дивилися на катування її, дивувалися терпінню і чудові цьому, що незвичайно від рани не кров, а молоко текло. І покивали головами, осуджуючи таємно цареве безум’я та лютість, кажучи: “Чим ця красна дівиця зогрішила, завіщо так страждає? О горе безум’ю царському і звіриній його лютості, що з’їдає не тільки старих людей, але й не по-людському молодих дітей!” Після цього принесено було залізні ґратки і покладено на великому розпаленому вогні. Коли ж розпалилися, як палаючий вугіль, і випускали іскри, то на них було покладено святу дівицю Віру і на них дві години лежала і, до Господа свого взиваючи, не опалилася й трохи, аж усім напрочуд було. Тоді у конов, що стояв на вогні, повний смоли та олії і вельми киплячий, укинена була, але й там не була ушкоджена, і сиділа, ніби у воді, співаючи Богу. Мучитель, не знаючи, що більше із нею чинити, щоб змогти відвернути її від Христової віри, присудив її покарати мечем, що почувши, свята Віра наповнилася радості й рече до матері своєї: “Молися за мене, матінко моя, щоб довершила я свій шлях і перейшла до жаданого краю, і побачу любого мені Господа і Спаса мого, і насолоджуся божественним Його образом”. До сестер же сказала: “Знайте, любі мої сестри, кому обіцялися і кому нареченими ставали; знайте, що призначені ми є хрестом святим Господа нашого на вічну Йому службу, терпімо ж до кінця. Єдина нас мати породила, єдина виховала і навчила, спільний тож і кінець хай приймемо, єдину волю, як воістину одноутробні сестри, маймо. Це я вам буду за зразок, щоб обидві після мене пішли до того, котрий кличе нас до себе, — Жениха нашого”. Це сказавши, поцілувала матір свою, також і з сестрами, обійнявшись, поцілувалася і пішла під меча. Мати ж не печалилася й трохи за дочкою своєю, журу ж бо сердечну й уболівання за дітей матірню перемогла в ній любов Божа. Про це тільки уболівала й печалилася, щоб якась із дочок, застрашившись мук, не відкинулася Господа свого. І сказала до Віри: “Я тебе, дочко моя, народила і заради тебе біль терпіла, але оце ти мені добре воздаєш, що в Христовому вмираєш ісповіданні і виливаєш за Христа кров свою, яку з утроби моєї прийняла ти. Іди ж до нього, улюблена моя утробо, кров’ю ж своєю обагрена, як багряницею одіта, красна з’явися очам Жениха твого, і мене перед Ним, убогу матір твою, пом’яни, і за сестер своїх Йому помолися, хай укріпить їх у такому терпінні, яке ти маєш”. І усічена була свята Віра в чесну голову, і пішла до Голови своєї Христа-Бога. Мати ж прийняла багатостраждальне її тіло і, обцілувавши його, раділа й славила Христа-Бога, що прийняв дочку її Віру в світлицю небесну.

Нечестивий же цар поставив перед себе другу сестру, святу діву Надію, і рече до неї: “Дитино добра, молю тебе, послухай моєї ради, як батько раджу тобі, люблячи тебе, поклонися Артеміді великій, щоб не загинула, як сестра твоя старша. Бачила-бо ти її люті муки, дивилася на гірку її смерть, не бажай тож і ти так само постраждати. Вір мені, дитино, що жалію на юність твою і хотів би тебе собі в дочках мати, коли б ти скорилася повелінню моєму”. Свята ж Надія відповіла: “Чи ж я, царю, не є сестра тієї, що вбив ти, чи я ж не від тієї ж матері народжена, чи є я не тим-таки молоком вихована, чи ж не я те саме хрещення мала, що і сестра моя свята, — вкупі з нею росла і від одних книг та наказів материних навчилася знати єдиного Бога і Господа нашого Ісуса Христа і в нього вірувати, і Йому одному поклонятися! Не надійся-бо, царю щоб я інакше міркувала, й мислила, і бажала, як сестра моя Віра, її ж бо шляхом готова я йти. І не гайся багато, трудячись словами, але почни саме діло і побачиш моє одномисля із сестрою, що упередила мене”.

Таку відповідь почувши, цар віддав її на катування. І потягли її слуги, як і Віру, били без милосердя довго, аж утрудилися, б’ючи. Вона ж мовчала, ніби не відчувала болю, тільки на матір, блаженну Софію, позираючи, що стояла там-таки і доблесно на страждання своєї дитини дивилася, старанно молячи Бога, щоб подав її дочці міцне терпіння. Тоді, за повелінням беззаконного царя, вкинена була у вогонь, у якому, як три юнаки, не опалилася, хвалячи Бога. Потому підвішена була і кігтями залізними шарпана; від плоті, що відпадала, і крові, що потоками лилася, чудні якісь пахощі із ран її виходили, і усміхалася лицем світлим, та благодаттю Духа Святого сяяла, і глузувала з мучителя, що малу юнку не може перемогти. “Я, — рече, — поміччю Христовою не печалюсь у муці, більше-бо, доброволю в ній, як у солодощах райських: солодка-бо є мені смерть за Господа мого. Тебе ж, мучителю, безконечна чекає у геєні вогненній мука з бісами, їх-бо за богів собі маєш!”

Цими словами вельми роздратований був мучитель, повелів приготувати конов, повну смоли та лою, і підпалити вогнем: хай у киплячу конов укинено буде святу. Закипіла конов, а коли хотіли вкинути святу в неї, тоді конов розтопилася, ніби воск, і розлилася смола, що кипіла в ній, і лій палаючий, і опалили всіх навколо стоячих: така чудесна сила із святою Надією була. А мучитель, усе те бачачи., не хотів пізнати істинного Бога зморочила-бо серце його бісівська тьма та пагубна облуда, і оганьблювався, бачачи себе малою юнкою переможеним. І не бажав більше осоромлення свого терпіти, на мечне її усічення осудив. Дівчинка ж, чуючи кончину свою, прийшла до матері своєї, з радістю говорячи: “Мир тобі, матінко моя! Здорова будь і поминай дитину свою!” Мати ж, обійнявши її, цілувала, говорячи: “Дочко моя, Надіє, благословенна ти Господом Богом вишнім, на Нього-бо надієшся, і крові своєї за нього не шкодуєш, іди ж до сестри своєї Віри і з нею постань перед Піклувальником своїм”. Цілувалася ж Надія із сестрою своєю Любов’ю, що на кончину її дивилася, кажучи до неї: “Не залишись, сестро наша, хай укупі перед Тройцею Святою станемо!” Тоді приступила до мертвого тіла посіченої сестри своєї Віри і, обійнявши її любо, з природи до сліз удаючись, а з любові до Христа на радість переходячи. По тому під меча свою святу похилила голову, і усічена була Надія свята. Мати ж прийняла тіло її і прославила Бога, радіючи з такої доблесті дітей своїх обох, до чого й третю дочку солодкими словами і мудрими переконуваннями нахиляла.

Прикликав же мучитель третю юнку Любов, улещував її, як і перших, щоб відступилася Розп’ятого і поклонилася Артеміді, але марно трудився улесник. Хто ж бо за улюбленого Господа свого стати має, як не Любов, оскільки написано є: “Міцна, як смерть, любов, вода велика не зможе згасити любові, ані ріки її не заллють”. Не погасили вогню любові до Бога в тій дівчинці води великі зваб мирських і не потопили її ріки бід і страждань, і в тому її велика пізнавалася любов, що готова була душу свою за любого Піклувальника свого Ісуса Христа покласти. Збагнув мучитель, що не зможе лестощами нічого досягти, почав мучити її, бажаючи різними катуваннями розлучити Любов од любові Христової, але та по-апостольському віщала: “Хто мене розлучить від любові Божої? Чи скорбота, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи біда, чи меч?” все це перемагаю за Того, що полюбив мене.

Почалося її катування: повелів її мучитель протягнути на колесі і палицею бити; протягнена ж свята була так, що в молодому її тілі члени зі своїх суглобів виходили, і, бита, обагрилася кров’ю, як багряниця, і земля від крові її, як від дощу, напоювалася. Також розпалена була вельми піч, що показуючи, мучитель сказав: “О дівице! Тільки скажи таке: “Велика є богиня ти, Артемідо!” — і відпущу тебе. Коли ж не скажеш цього, одразу в цій розпаленій печі згориш”. Свята ж рече: “Великий є Бог мій Ісус Христос! Артеміда ж і ти з нею хай погинете!” І тоді мучитель розгніваний повелів тим, що перед ним стояли, в піч її вкинути. Вона ж не чекаючи, щоб хтось її вкинув, сама поспішила ввійти і, ходячи посередині неопалима, як на прохолодному місці, раділа, співаючи і благословляючи Бога. Від печі тоді вибухнув вогонь на невірних, що стояли охрест печі, і спалив декого на попіл, інших же опалив, і самого царя, досягши, пошкодив — і побігли далеко від печі. Бачено було в тій печі й інші деякі лиця пресвітлі, що торжествували з нею і величали ім’я Христове, — нечестивії ж поганьбилися. Коли ж погасла піч, вийшла свята як із світлиці, красна Христова наречена, світла і здорова. Тоді, схопивши її, катівники, за повелінням царевим, свердлували члени її, але Божа поміч укріплювала святу в тих муках, що не померла, а хто б таке витерпіти міг би і чи по тому не став би мертвий? Одначе улюблений її Жених Ісус Христос, підкріплював її, щоб нечестиві більшого наповнилися сорому, а їй щоб більше примножилося воздаяння і щоб прославилася Божа в неміцній посудині сила. Нарешті мучитель розболівся від вогненного опалення і повелів святу мечем усікти. Вона ж, почувши про усічення своє, раділа й говорила: “Оспівую і благословлю багато оспіване ім’я Твоє, Господи Ісусе Христе, що любиш мене, Любов, рабу Твою, і те, що з сестрами моїми сподобив мене за ім’я твоє так само постраждати, як і вони постраждали”. Мати ж її, свята Софія, безнастанно молила Бога за третю дочку свою: хай подасть їй терпіння до кінця, і казала до неї: “Третя гілко моя, дитино моя вселюб’язна, витримай подвига до кінця, добрим-бо шляхом ідеш, і вже тобі сплететься вінець, і відчиниться приготовлена світлиця, і Жених стоїть, чекаючи тебе, і дивиться із висоти на подвиг твій, тож, коли під меча підхилиш голову, Він чесну твою і непорочну душу прийме й обійме, і з твоїми сестрами тебе заспокоїть. Пом’яніте ж і мене, матір вашу, в царстві Жениха свого, хай милостивий до мене буде і не позбавить мене бути з вами та співперебувати у святій своїй славі!” І тоді свята Любов усічена була.

Мати ж, узявши її тіло, вклала у ковчег красний укупі із тілами святих Віри та Надії і опрятала тіла їхні, як це належить, поклала на колісницю і повезла із міста на кілька поприщ, і там із радісними слізьми чесно поховала дочок своїх на високому місці. Сама ж сиділа біля гробу їхнього три дні, молячись замилувано до Бога, і заснула сном смерті в Господі. І похована була вірними на тому-таки місці із дочками вкупі, з ними ж і в Царстві Небесному не позбавилася присутності, оскільки хоч і не плоттю, але серцем страждала за Христа.

Так свята Софія біг життя свого закінчила, принісши Тройці в дар троє доброрідних своїх дочок: Віру, Надію та Любов. О свята і праведна Софіє! Яка жінка так спаслася дітородженням, як ти, що народила таких дітей, які уневістилися із Христом і, за нього постраждали, із ним тепер царюють та прославляються. Воістину ти мати дивна і доброї пам’яті достойна, дивлячись-бо на люті та гіркі муки і смерті дітей своїх любих, нітрохи ти про них по-материнському не повболівала, а більше раділа ти, благодаттю Божою утішена, і сама їх повчала ти й молила, щоб не пошкодували тимчасового життя свого і щоб вилили нещадно кров свою за Христа Господа. Його ж тепер баченням лиця пресвітлого насолоджується на небесах із святими своїми дочками. Упремудри і нас, щоб зберегли чесноти Віри, Надії та Любові — хай сподобаймося постати перед Святою нествореною животворящою Трійцею і славити її навіки віків. Амінь.

Святитель Дмитро Туптало, Житія святих, Том I, вересень.

Від праведної Анни мовив святий Герман, патріярх Царгородський: «Обіти мої воздаю Господеві, що «їх вимовили мої губи і сказали були мої уста в печалі моїй». І через це Йоаким лик дівиць зі свічками зібрав і священиків закликав, родичів з’єднав, всім кажучи: «Співрадійте зі мною всі, бо і мати, і Родителька сьогодні з’явилася, не земному цареві мою дочку приводячи, але Богові, Царю небесному її віддаючи». А про царське прикрашення Богоотроковиці святий Теофілакт, архієпископ Болгарський, каже: «Належить, щоб Божественній отроковиці було введення її достойне, бо до такої пресвітлої і многоцінної перлини не пристало жебраче рубище; треба було царською одежею одягти її на славу та більшу красу». Так усе, що належало до славного і чесного введення, влаштувавши, рушили в дорогу, що трьома днями вела з Назарету до Єрусалима.

Досягши міста Єрусалима, пішли чинно до церкви Святая Святих, уводячи в неї одушевлену Божу церкву — трилітню дівчинку, Пречисту Діву Марію. Дівочий же лик із запаленими свічками ішов перед нею, за свідченням святого Тарасія, архиєпископа Константинопольського. Він каже, що свята Анна таке мовила: «Почніте, діви свічконосні, і йдіте переді мною і перед Богоотроковицею». Святі ж батьки, один з одного боку, а друга — з іншого, взявши за руки Богом даровану дочку свою, покірливо й чесно вели її поміж себе. Вся ж множність родичів, і сусідів, і знайомих весело йшли вслід, тримаючи в руках свічки й оточуючи Пресвяту Діву, як зірки світлого місяця, на дивування усьому Ізраїлю, що описав святий Теофілакт отак: «Забуває дочка дім батьківський, до Царя приводиться, що забажав того добра, приводиться ж ані нечесно, ані неславно, а із світлим супроводом. Виводиться-бо із отчого дому із доброслав’ям — всі оплескували той вихід, кожен родич, і сусід, і хто був у союзі любові, ішли за її батьками. Батьки із батьками, матері із матерями співраділи, дівчатка й діви свічки несли, йдучи перед тією Богоотроковицею, ніби якесь зіркове коло із місяцем, сяючи. І зійшовся весь Єрусалим, дивлячись на це нове приведення, трилітню дівчинку, котра такою славою обкладається і таким світлоношенням пошановується. Не тільки долішнього, але й горнього Єрусалиму громадяни, святі ангели, зібралися побачити преславне введення пречистої Діви Марії і, бачачи, дивувалися, як оспівує Церква: «Ангели, бачачи вхід Пречистої, дивувалися, як Діва ввійшла у Святая Святих», — і разом із земним видимим ликом чистих дів приєднався до них невидимий лик безплотних умів, що невидимо йшли, Пречисту Діву Марію співводячи у Святая й оточуючи, ніби вибрану Богові повелінням Божим посудину». Так про це говорить  святий Георгій, єпископ Никомидійський: «Ввели вже батьки Діву до церковних дверей, оточили її ангели, і небесні сили усі вкупі співвеселилися, бо ангели, коли й не знали про силу таїни, одначе, як слуги повелінням Господнім, служили входженню її, і спершу-бо дивувалися, бачачи, що вона — пречесна посудина чеснот, що носить знамення вічної чистоти і має таку плоть, до якої ніяка гріховна скверна ніколи не наблизиться, — отож творили волю Господню, здійснюючи повелену службу». Так чесно і славно, не тільки від людей, але й від ангелів, Пренепорочна дівчинка уводилася в Господню Церкву і за достойністю: коли ж бо старозавітний кивот, що носив у собі манну і тільки прообразом був Пречистої Діви, — вельми чесно в храм Господній внесений був перед усім Ізраїлем, що зібрався, — тим більше самому отому одушевленному Кивотові, що мав носити в собі манну — Христа, — преблагословенній Діві, вибраній за Матір Божу, належало достойне введення, щоб ангели та люди були зібрані.

Як вносили старозавітного кивота у храм Господній, попереду йшов земний цар, а царював тоді над Ізраїлем Богоотець Давид; цьому ж одушевленому Кивотові, Пречистій Діві, що вводилася в Божу церкву, не земний передував цар, але Небесний, до Нього-бо на всяк день молимося: «Царю небесний, Утішителю, Душе істини!» Той-бо Цар провідником був цій царській дочці — свідчить про це свята Церква в теперішніх гимнах так: «У Святих Святеє, святая й непорочна Святим Духом вводиться».

При внесенні кивота були музичні співи; повелів-бо Давид начальникам левитським поставити співців із органами для музичних пісень, із псалтирями, із гуслями та кимвалами, щоб зголосити голоса веселощів. А при Введенні Пресвятої Діви не земних музик пісні, а співи ангелів, котрі Введенню Дівиці невидимо служили, чинили веселощі. Вони ж бо Дівиці, що входила на службу Господеві у Святеє, небесними приспівували голосами, як згадує тепер Церква, співаючи у кондаці:

Благодать співводячи,

Що в Дусі божественнім,

Що оспівують ангели Божії, —

Це є поселення небеснеє.

Отож не без людських співів Введення Пречистої має бути, бо праведна Анна (у «Слові» святого Тарасія) сказала до дів, що йшли попереду: «Оспівайте її хвалою, співайте їй із гуслями, закликайте її піснею духовною, возвеличте її із псалтирею десятиструнною». Та й Церква, те згадуючи, вістить:

Радуються Йоаким та Анна духом,

І дівочі лики Господу співають,

Псальмами оспівуючи і шануючи Матір Його.

Звідси явно є, що лик дівиць, котрі йшли тоді перед Пречистою Дівою, співав з Давидових псалмів якісь пісні, з чим і творець теперішнього канону погоджується і до тих дів говорить: «Почніте, діви, і заспівайте пісень, у руках тримаючи свічі». Самі ж святі праведні батьки Йоаким та Анна (за свідченням святого Тарасія) цю пісню свого праотця Давида в устах своїх мали:

Слухай, дочко, й побач і нахили своє ухо, —

І забудь свій народ і дім батька свого,

А цар буде жадати твоєї краси.

І вийшли (за Теофілактовим повіствуванням) назустріч тому Введеню Богоотроковиці священики, які служили в церкві, і зі співами зустріли Пресвяту Діву, матір Архиєрея великого, що мав пройти небеса, яку свята Анна привела до церковного входу, таке (як святий Тарасій пише) сказавши: «Іди, дочко, до Того, Котрий тебе мені дарував, іди, кивоте освячення, до доброутробного Владики! Іди, двері життя, до милосердного Дателя, іди, ковчеже Слова, до храму Господнього! Ввійди до церкви Господньої, світу радосте та веселощі!» І до Захарії як до пророка й святителя, і до родича свого сказала з Йоакимом: «Прийми, Захаріє, тінь неосквернену, прийми, священиче, непорочного ковчега, прийми, пророче, кадильницю надприродного вугілля, прийми, праведниче, духовне кадило!» І далі праведна Анна до архиєрея (як святий Герман повіствує) сказала: «Прийми, о пророче, мою Богом даровану дочку, прийми і, ввівши, посади її на горі святині, в готовому житлі Божому, нічого не спитуючи, доки Богові, Який сюди її закликав, доброзволиться щось вирішити щодо неї до решти».

Було ж там (пише святий Єронім) п’ятнадцять сходинок на церковному вході за числом п’ятнадцяти ступенних псалмів, бо на кожній із тих сходинок один співався псалом священиками та левитами, котрі входили на служіння. Поставили-бо праведні батьки Пренепорочну дівчинку на першій сходинці — вона-бо відтак сама від себе на інші сходинки подалася вельми швидко, ніхто її не виводив і не підтримував, а, вибравшись на горішню приступку, стала — кріпила її невидима Божа сила. Отож у малих ще її літах уже велику силу Свою задіяв Господь, являючи, яка велика має бути в благодаті, коли в дорослий вік прийде. Здивувались усі, бачачи дитину, котра мала три рочки, що так швидко на ті сходинки сама зійшла, ніби хтось дорослого віку. А найбільше великий святитель Захарія тому почудувався і, як пророк, збагнув, що то вчинилося від Божого одкровення, бо (як каже про нього Теофілакт) Духом охоплений був. Також і святий Тарасій про те саме говорить: «Духа Господнього наповнився і закричав: «О Дитино неоскверненна! О Діво чистая! О Дівице прекрасна! О жінкам прикрасо! О дочкам оздобо! Ти благословенна в жонах, ти препрославлена чистотою, ти позначена дівством, ти руйнівниця Адамового прокляття!» До святої ж Анни (за свідченням святого Германа) мовив: «Благословенний плід твій, о жоно, більше за інших чесніша, прославлена утроба твоя, о любомужня, і преславне приведення твоє, боголюб’язна!» Відтак дівчинку руками тримаючи (той-таки святий Герман каже), радісною душею ввів її Захарія у Святеє, таке до неї віщаючи: «Іди, сповнення мого пророцтва, іди, звершення обітниць Господніх, іди, печате Його заповіту, іди, з’явлення тієї поради, іди, сповнення того таїнства, іди, пророків усіх дзеркало, іди, обновлення зветшілих, іди, світло тих, що лежать уві тьмі, іди, дарування найновіше й найбожественніше, іди на радість до церкви Господа свого, тепер же в долішню людську входиш, невдовзі ж у горню й неприступну ввійдеш». Дівчинка ж, граючись і вельми радіючи, як у палаці, в Господньому домі ходила, адже мала була віком, три роки тільки мала, одначе досконала була благодаттю Божою, як передбачена і передвибрана від Бога ще перед початком світу.

Так Пречиста й Преблагословенна Діва Марія введена була в Господню церкву. Й учинив архиєрей Захарія річ дивну й усім на чудування: увів-бо дівчинку в саму внутрішню скинію, що зветься Святеє Святих, що була після другої завіси, в якій стояв кивот Завіту, окутий звідусіль золотом і херувимами слави, що отінювали олтар, куди не тільки жіночій статі, але й священикам не можна було входити, — тільки одному архиєрею раз на рік — там Пречистій Дівиці архиєрей Захарія дав місце для молитви. Іншим-бо дівам, яких також на службу Господню приводили в церкву, доки мають вони вирости, було для молитви місце (за свідченням святого Кирила Олександрійського та Григорія Ниського) поміж церквою та олтарем, де потім Захарія і вбитий був, і ніхто не міг із котроїсь із дів тих дерзнути приступити до олтаря, бо велика їм щодо цього була від архиєреїв заборона. Пречистій же Діві, від часу введення її, завжди у внутрішній олтар, за другу завісу, входити й молитися не було заборонено — це ж бо вчинив архиєрей за таємним Божим наученням, про що Теофілакт святий говорить так: «Архиєрей тоді в захопленні був, Богом охоплений, збагнув, що дівчинка є поселенням Божественної благодаті й більше за нього достойна завжди поставати перед лицем Божим. Пом’янув сказане в законі щодо кивота, що в ньому повелівалося про Святеє Святих, відтак збагнув, шо то був прообраз цієї дівчинки, і не засумнівався, ані не позадкував, а дерзнув над закон увести її у Святеє Святих. І прийняло дівчинку місце, жодним з інших чоловіків не бачене, та й для єреїв невхідне, але яке тільки архиєреї раз на рік відвідували, — належало, щоб освячувалася перед зачаттям більше всякого єства чистотою і, з утроби оправдана, не слідувала закону тяжкому, накладеному людям, котрі грішать, бувши вище від ангелів, — у ній-бо не закон, а благодать досконала діяла».

Принесли ж (як святий Єронім каже) праведні батьки із преблагословенною Дочкою й дари Богові — жертви і всеспалення — і благословенні були від святителя і від усього священичого собору, та й повернулись у дім з усіма родичами своїми, і учту велику вчинили, веселячись і дякуючи Богові. Преблагословенна ж Діва з початку життя свого віддана була в обитель дівиць, бо церква Єрусалимська, збудована Соломоном, а Зоровавелем після запустіння і зветшіння обновлена, мала численні обителі до перебування, як пише давній жидівський історик Йосиф; зовні-бо були при церковній стіні навколо храмини кам’яні числом тридцять, які відстояли одна від одної, просторі й вельми красні, а на них були храмини інші, а на других — треті. Тож було їх усього числом дев’яносто храмин з усіма до перебування догідностями. Висота ж їхня рівнялась із церковною стіною, і були ніби стовпи, що підтримували зовні церковну стіну — у тих-ото хороминах й були обителі різним особам. Осібно жили діви, до часу на службу Богу віддані, осібно жили вдовиці, які пообіцяли Богові берегти чистоту свою до власної кончини, як Анна-пророчиця, дочка Фануїлова. Осібно пробували чоловіки, що звалися назореї, які жили на подобу ченців безподружньо. Всі вони служили Господу в церкві і живилися від церковних маєтків. Інші ж хоромини були на упокоєння чужинцям і тим, що приходили на поклоніння звіддалік. У дівочу ж обитель, як сказано, віддано було трилітню дівчинку, Пречисту Діву Марію, — було до неї приставлено дівиць, старших літами, в Писанні та в рукоділлях вправних, щоб у дитинстві своєму Богоотроковиця навчилась і Писання, а заразом і рукоділля. Відвідували її святі батьки Йоаким та Анна, а найбільше Анна, як мати, часто приходила побачити преблагословенну дочку свою і повчати її. І навчилася дівиця невдовзі жидівського письма досконало, за свідченням святого Амвросія та Георгія-історика. І не тільки Писання, але й рукоділля навчилася добре. Казав про неї святий Єпифаній: «Була Діва гостра на розум і любила навчання, не тільки в Писанні Святім навчилася, але й прядіння вовни і льону вправлялася, й у вишитті шовком. Добророзум’ям же своїм була всім на здивування, роблячи найбільше ті справи, які могли бути потрібні священикам до служення церковного, і здобула навички в такому рукоділлі, тим пізніше при Сині своєму могла годуватися чесно, та й хитона не шитого, а з висоти витканого, Господеві Ісусу своїми руками зробила».

Подавалася Пречистій Діві (каже той-таки Єпифаній), як і іншим дівицям, від церкви звичайна їжа, але її з’їдали жебраки і чужинці — Вона ж бо небесним, як оспівує Церква, живилася хлібом. І святий Герман про неї рече: “Бувала й далі у Святая Святих, солодку їжу від Ангела приймаючи”. І святий Андрій Критський каже: «У Святая Святих, як у світлиці, дивну й нетлінну приймала їжу». Сказано було Пречистій Діві жити у внутрішній скинії, яка зветься Святая Святих, що була за другою завісою, а не в дівочій обителі, через те, хоча й мала осібне місце в обителі, дане їй для пробуття, а на молитву тільки в Святеє Святих не заборонено було їй заходити. Одначе вона, у старший вік прийшовши, Писання й рукоділля навчившись, більше вправлялась у молитві, аніж у рукоділлі, цілі-бо ночі й більшу частину дня в молитвах мала звичай проводити. На молитву ж заходила до Святая Святих, на рукоділля ж у хоромину свою поверталася: не можна було у Святая Святих щось робити ані чогось туди занести. І більше часу свого в церкві проводила за другою завісою у внутрішній скинії на молитві, аніж у хоромині, яку їй надано для рукоділля. Через те згідно від усіх учителів говориться, що пречиста Діва в Святая Святих мала прожиття своє до дванадцятого року, оскільки звідтіля мало виходила до хоромини своєї. Яке ж вела життя в юному віці, описав Єронім так: «Блаженна Діва, ще в дитинстві та зовсім малою будучи, коли була в церкві з іншими дівицями, ровесницями своїми, життя своє вельми чинно проводила, бо від ранку навіть до третьої години дня стояла на молитві, від третьої до дев’ятої — в рукоділлі (або ж читанні книг) вправлялася. Від дев’ятої години знову починала свою молитву, від якої не відходила, доки не являвся до неї ангел, із рук якого звикла приймати їжу, і так завше більше вростала у Божу любов».

Таке було життя її в дитинстві, коли ще мешкала із ровесницями-дівицями. День у день росла вона й кріпилася духом, подвижніше в ній і життя росло, а з трудолюбством і молитва множилася, ідучи із сили в силу, доки сила Вишнього отінила її. А як являвся до неї ангел, приносячи їжу, бачив те святитель Захарія своїми очима, про що святий Георгій Никомидійський повідає, говорячи: «День у день росла в літах, росли в ній і дари Духа Святого, і пробувала з ангелами, про що й Захарія довідався. Був-бо він в олтарі, за звичаєм святого священства, і побачив когось, що бесідує із дівицею, і їжу їй подає на вигляд дивну — ангел то був явлений. І здивувався Захарія, гадаючи подумки, що це таке нове і незвичайне: ангельське подіб’я бачиться, до дівиці говорить і безплотний за виглядом приносить їжу, котра живить плоть, єством надприродний подає Діві природного кошичка. Ангельське ж явлення єдино священикам тут буває, і то нечасто, до жіночої ж статі, а ще до такої юної дівиці, аж цілком незвичайне є бачене тепер пришестя. Коли б була у подружжі й, одержима недугою безпліддя, молилася, щоб дано їй було плода, як колись молилася Анна, не дивувався б від баченого з’явлення. “А дівиця про таку річ не просить і завжди, як бачу, являється до неї ангел, через що в більше приходжу здивування, і жах, і сумнів, до чого це воно, що ангел благовістити приходить? І яка та принесена їжа, і з якого хоронилища береться, і хто приготував її, і яка рука хліб той учинила? Ангели не звикли турбуватися про плотські потреби, і хоча багатьох вони живлять, одначе людська рука їжу ту готує. Служив-бо Даниїлові ангел: хоча й міг силою Вишнього не інакше, але сам здійснити повелене, однак узяв Авакума з мискою, щоб не було дивним ангельське видіння і не злякала незвична їжа того, кого хотів наситити. Тут-бо до дівчинки приходить сам ангел — річ, наповнена таїнства, його ж бо я не розумію. В дитинстві таких сподобитися дарів, щоб безплотні служили їй? Що воно? Може, на ній збудуться пророчі слова, може, здійснення наших сподівань у ній буде: може, від неї єство прийме Той, Котрий схоче прийти спасти рід наш? Ця-бо таємниця раніше була проречена, і Слово шукає того, що має послужити таїні. І може, не інша є передвибрана, щоб тому таїнству послужити, тільки ця, котру бачу, дівиця? І наскільки блаженний ти, доме Ізраїлевий, від якого таке проросте насіння! Наскільки блаженний ти, кореню Єсеєвий, з якого вийде гілка, котра має виростити світові цвіт спасіння! Наскільки славна є пам’ять тих, що народили цю [дівчинку], настільки і я блаженний, насичуючись цим видінням і таку дівицю прикрашаючи як наречену Слова!»

До цього місця про те повіствування Георгія Никомидійського. Але і блаженний Єронім подібно говорить: «Всяк день ангели її відвідували, і коли б мене хто запитав, як там час юного віку Пречиста Діва проводила, то відповів би: «Самому Богу те звісно і Гавриїлові-архангелу, невідступному хранителю її, з іншими ангелами, що часто до неї приходили і з нею люб’язно бесідували».

Так Пречиста Діва, із ангелами пробуваючи у Святая Святих, забажала в ангельській чистоті і неушкодженім своїм дівстві вічно жити. І, за свідченням святих учителів — Григорія Ниського, Єроніма та інших, — та перша Діва дівство своє заручила Богові, бо в Старому Завіті не було звичаю дівам не одружуватися, чеснішим вважалося подружжя, а не дівство. Пречиста ж Діва перша у світі дала перевагу дівству над подружжям і уневістилася Богові, служачи Йому день і ніч у чистому своєму дівстві. Дух же пресвятий із доброзволення Бога Отця готував у ній поселення Богу Слову. Хай же буде Пресвятій єдиносушній і нероздільній Тройці слава й подяка. Пречистій же нашій Богородиці, Приснодіві Марії честь і похвала від усіх родів навіки віків. Амінь.

Переклад Валерій Шевчук

Також і місяць сьомий благословив і освятив його, і повелів людям своїм спочити в ньому від діл своїх, про що і повторно у книгах Левітських каже до Мойсея таке: Цього сьомого місяця, коли закінчите жита землі, майте свято Господу»[4]. Через що святкується, збагни: у цей місяць ковчег Ноєвий, коли спали потопні води, став на горах Араратських. У цей місяць святий пророк Мойсей зійшов удруге з гори, маючи лице прославлене, несучи нові скрижалі[5], що мали на собі закон Господній написаний. У цей місяць у полках ізраїльських почала створюватися скинія Господня[6]. У цей місяць архієрей великий у скинію, названу Святе Святих, що була за другою завісою, раз у рік сам заходив[7] приносити службу не без крові за себе і за людські провини[8]. У цей місяць люди Божі од гріхів, через цілий рік учинених, очищаються, смиряючи постом душі свої перед Богом і приносячи всеспалення Господові[9]. У цей місяць освячено було пречудовий і преславний храм Господній, Соломоном створений, і кивот Заповіту в нього внесено[10]. У цей місяць зібралися всі коліна Ізраїлеві в Єрусалим на свято, заповідав-бо їм Господь про місяць цей, кажучи: «Святом свят хай буде вам сьомий місяць, – і ви впокоріте, душі свої перед Господом»[11]. Із цього місяця починається вичислення року старозаповітного, повелінням на п’ятдесят років протяглого: повелів-бо Господь людям своїм, які у землю обітування входили: хай сорок дев’ять років відрахують, а п’ятдесяте літо хай окремо святкують, не тільки самі і раби їхні, волове ж і осли їхні, але и земля[12], що на ній поселяться, хай буде неорана, ані сіяна і щоб не збирали від неї колосся, котре на ній виростає, ані з виноградів грона, ані від садів плоди щедрі, але хай не буде на харч людям убогим, звірам же і птахам. Так у книгах Левіт пишеться: «І засурмите в сурми… по всій землі вашій. І освятите цей рік п’ятдесятий, і прославите звільнення для всіх мешканців її… не будете сіяти і не будете жати, що саме виросте»[13] і збирати, що залишиться, але «хай їдять убогі народу твого, а рештки хай з’їдять звірі дикі, так само зробиш для винограду твого і оливки твоєї»[14]а. У те п’ятдесяте літо полишатимуться борги боржникам, відпускатимуться раби на свободу, і з великою осторогою дбатиме собі всяка людина, щоб не прогнівити Бога якимось гріхом, ані опечалить ближнього: літо то буде полишення і від гріхів очищення. Те повеління Господнє, до п’ятдесятого літа протягнене, розділяється на сім седмиць літніх, тобто сім по сім років, кожне-бо сьоме літо називається субота і спокій. Так Мойсей казав синам Ізраїлевим: «Шість літ будеш засівати своє поле, і шість літ обтинатимеш свого виноградника і збиратимеш урожай його, а сьомого року – субота відпочинком хай буде для землі, поля свого не будеш обсіювати, а виноградника свого не будеш обтинати»[15]. А коли ви скажете: «Що будемо їсти сьомого року, таж не будемо сіяти, не будемо збирати врожаї свої? І зішлю я благословення своє на вас шостого року – і примножу врожай і будете їсти з старих урожаїв»[16]. Всі оті літа, в які Господь людям і землі спокій подасть, починатимуться із вересня місяця за повелінням Господнім: «І розповісте – каже – про спочинок сьомого місяця»[17], тобто у місяць цей вересень, той-бо є сьомий од березня, що перший є від буття світу. Не тільки це старозаповітне повеління, але й язичницький індиктіон од вересня місяця, першого числа починається. Про язичницький індиктіон така є повість.

Август, римський кесар, коли Антонія та Клеопатру, володарів єгипетських переміг, почав один володіти усім всесвітом; тоді для збирання від усіх країн податей установив індиктіон, тобто повеління на п’ятнадцять років. Розділив те на три частини по п’ять років, щоб через ціле п’ятнадцятирічне коло індиктіону тричі збирати данину, в п’яте літо. Це узаконив задля віддалених країн, що були в кінцях землі, від них було незручно в усі літа данину знімати, бо ледве п’ятого літа можна назбиране принести в Рим. Кожні ті п’ять років називалися Люструм, тобто Світлим через те, що люди в ті часи, зі свічками веселячись, віддавали кесареві своєму, що було кесареве, бо не були утяжені великими данинами, але малі й легкі від них збиралися і то доброхітно, не нуждою[18]. На п’ятнадцять-бо літ індиктіон простягався, через те, коли в перший п’ятилітній час подавалося залізо та мідь на куття мечів, списів, шоломів, щитів, броней та іншої військової зброї, то в другий п’ятилітній час бралося срібло на дання плати воїнству; в третє приносили в Рим золото на прикрасу марнотних богів їхніх; і так п’ятнадцятилітнього індиктіону коло здійснивши, знову від першого числа починали, і назвали те Новим роком. Початок тому установлено від першого числа вересня місяця, бо саме в той час Август-кесар переміг Антонія та Клеопатру, єдиновладним усього всесвіту прославився й індиктіон узаконив.

Прийняла і Церква свята початок індиктіону святкувати місяця вересня в перший день через те, що в цей місяця день, святковому в Юдеї і по всесвіті Новому році, прийшов Ісус Господь у Назарет [19], де був вихований, а оскільки суботою був день той, увійшов на зібрання юдейське, бо звичай був юдеям найбільше в суботу у синагозі збиратися і повчатися від книг пророчих. Зайшов-бо Ісус посеред учителів, і, віддавши честь, подали йому книгу Ісаї-пророка і, розгорнувши, знайшов місце, де було написано: «На мені Дух Господній, заради нього мене він помазав, щоб добру новину звіщати вбогим, послав він мене зцілити розбиті серця проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, випустити на волю надломлених, щоб проповідувати рік Господній сприятливий» [20]. Також, згорнувши і віддавши книгу, почав учити, являючи себе, що він істинний є Месія, посланий від Бога Отця на спасіння і обновлення життя людського; на ньому-бо прочитане Писання збулося, і всі свідчили йому і дивувалися на слова благодаті, що виходили із вуст його. Установлено-бо свято те від святих отців на першому Нікейському соборі, коли великий цар Константан переміг мучителя Максентія, обновив і просвітлив усесвіт світлом благочестя і викоренив бісівські свята, від тяжкого іга мучительського християнську віру збавив, учинивши вільною, і свої індиктіони встановив. Тоді святі отці повеліли І святкувати нове літо, як початок свободи християнської, з нагадуванням про Христа, що в той день посеред юдейського зібрання увійшов і літо Господнє приємне від книги Ісаєвої возвістив. І уже не старого закону, але нової благодаті свято в перший день цього літа святкуємо, в який сам законодавець явив себе світові, зійшов із горніх [сфер], носячи на собі Духа Отчого і пишучи Закон Божий не перстом, але божественним своїм язиком і пресолодкими своїми вустами: не на скрижалях кам’яних, а на скрижалях серця нашого плотських.[21] І той, творячи мисленню скинію, Церкву свою, приніс Богу Отцю про гріхи наші жертву небезкровну, себе самого, сам є Архієрей великий, що небеса пройшов [22] і очистив нас од гріхів наших вилитою за нас кров’ю, сотворив нам собі храми святії, за словом апостольським: «Храм Божий святий, а храм той – то ви!», через що усі роздаючи йому подяку[23], святкуємо приємне літо Господнє, бо численні і невимовні прийняли від руки Господньої блага, за те і самі доброприємними йому бути подбаймо. Святкуємо ж і індиктіон не від римських царів узаконений, а від того ж небесного Царя слави Христа нам установлений. Христовим же індиктіоном є повеління його святії, що мають нами хоронитися і виконуватися. Не бере-бо від нас цар наш Христос заліза та міді, не стягає срібла, не вимагає золота, що заявив Давид, кажучи до нього: «Ти Господь мій, добра мого не вимагаєш»[24], а замість заліза та міді стягаєш від нас добродійності віри в православному доброчесті тверді та міцні. Те-бо основане є вилиттям крові святих мучеників, залізною зброєю і мідяними знаряддями та посудинами за християнську віру мучених, що про кожного з них говорено: «Залізо прошило його душу»[25], і повеліває небесний Цар наш і Бог, щоб правим серцем вірувати в нього доброчесно, «бо серцем віруємо для праведності» [26], і тією вірою, як зброєю залізною і щитом мідяним, хай переможемо супротивних, наслідуючи святим праотцям нашим, «що вірою царства перемагали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, уникли від вістря меча, зміцнялись від немочі, міцні були на війні, обертали у розтіч полки чужоземців [27].

Замість срібла шукає від нас Цар наш Христос чесноти надії, безсумнівної в упованні на Бога, що більше срібла буває потрібна людині для щасливого життя, а коли збагатившись численним сріблом, сподівається всі у світі бажані добра дістати і, добронадійна, у веселощах провадить дні свої, покладаючись на багатство своє, то оскільки більше збагатиться безсумнівною на Бога надією: хто покладе на нього все своє сподівання, дістане бажане і поживе у веселощах не дбаючи про всі біди та скорботи від світу, плоті та диявола, що на нього наступають, але все те солодко перетерпить заради майбутнього воздаяння. Срібло пана свого часто зваблює, але, згинувши у якийсь спосіб, жебраком його чинить, а хто надіється у багатстві до смерті прожити, той, раптово обіднівши, позбудеться хліба. А «ті, хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік» [28], «а надія не засоромить» [29]. Такого неуречевленого срібла Господь наш від нас шукає, а повеліває, «щоб надії не клали на багатство, котре швидко гине, а на Бога живого» [30], «Господні слова — слова чисті, як срібло розтоплене» [31], ним-бо неложно обіцяне нам вічне, невимовне добро в свойому царстві, і хай таку його превелику, що на нас, благостиню сповідуємо вустами, «бо серцем віруємо для праведності, а вустами ісповідуємо для спасіння» [32], і сподіванкою мздовоздаяння хай би надихали себе до численних подвигів, як добрі воїни Ісус Христові; надія-бо прийняття мзди побуджує воїна до боріння [33]. Говорить святий Дама скин про страстотерпців: «Мученики твої, Господи, вірою утверджуються і надією укріплюються, ворожі мучительства руйнують і дістають вінці».

Замість золота вимагає від нас Цар наш Христос найдорожчої чесноти, любові нелицемірної до Бога і до ближніх. Адже вона через золото від учителів утворюється найвищої заради своєї честі; так само, як золото є ліпше срібла, міді й заліза, так і любов є ліпша надії та віри, як пишеться: «А тепер залишається віра, надія, любов — оці три. А найбільша між ними — любов [34]. Такого від нас золота шукає і повеліває, щоб любили Його нелицемірно, не тільки серцем віруючи і вустами сповідуючи, але і ділом любов з’являючи, що є: душі за Нього класти і готовим бути на смерть заради любові Його божественної. До цього нехай і ближніх наших возлюбимо так, як учить нас улюблений Христовий учень Іван Богослов, кажучи: «Діточки мої любімо не словом, ані язиком, але ділом і істиною» [35]. Любов же така на прикрасу приймається від найкраснішого добротою, більше синів людських, Христа Бога нашого, мовленим Божою премудрістю: «Прикрасився і став красним перед Богом та людьми: однодумством братії і любов’ю щирих» [36]. Той ото індиктіон християнський замість давнього язичницького, Церква православна тепер святкує, «скинули з себе людину стародавню з її вчинками та зодягнутися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її»[37], тому ж бо святкуємо Новий рік так, як радить нам апостол, кажучи: «Щоб і ми стали ходити в обновленні життя» [38], бо працювати нам (Богові) на обновлення духу, а не задля давності письмен. Святкуємо індиктіон, слухаючи повеління Господа Бога нашого через Мойсея, в його ж книгах Левит тепер читається: «Якщо будете ходити згідно з постановами моїми, а заповідей моїх будете додержувати й будете виконувати їх, то дам вам ваші дощі в їхнім часі, і земля дасть свій урожай, а польове дерево дасть плід свій… і дам мир у краю… і ви будете гнати ворогів своїх… і обернусь я до вас і благословлю вас… і душа моя не обридить вами, і буде ходити серед вас і буду вам Богом, а ви будете мені народом» [39], — каже Господь Бог святий Ізраїлевій.

Є такі, що думають про індиктіони, ніби ті від початку світу почалися і числять їх од світобуття, починаючи із першого світобудівного літа, але те чинять од невігластва; тепер же нехай пізнають, що не від буття світу, а від установлення Августових індиктіонів це почалося, як то явно дається знати, а раніше Августа, кесаря римського, індиктіонів від початку світу не було  не чули ніколи в піднебесній про індиктіони аж до кесаря Августа [40].

Бог, цар віків, котрий поклав часи і літа в своїй владі[1], і в них до слави своєї, а людям від справ заспокоєнню узаконив усілякі свята, дав повеління у Старому Заповіті святкувати спеціально вересень у всі роки, щоб люди в цей місяць, звільнившись од суєт житейських, трудилися одному Богові. Таке в книгах Мойсеевих пишеться: «І промовив Господь до Мойсея, говорячи: «Промовляй до Ізраїлевих синів, говорячи: сьомого місяця, першого дня місяця буде вам спочинок… жодного робочого заняття не будете робити в усіх оселях ваших і принесете всепалення, Господу» [2] коли в день сьомий Творець після шестиденного всього живого свого створення, благословив і на святість його, спочивав тоді, то людині заповів, кажучи: «Шість день працюй і, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці своєї у той день[3]. Також і місяць сьомий благословив і освятив його, і повелів людям своїм спочити в ньому від діл своїх, про що і повторно у книгах Левітських каже до Мойсея таке: Цього сьомого місяця, коли закінчите жита землі, майте свято Господу»[4]. Через що святкується, збагни: у цей місяць ковчег Ноєвий, коли спали потопні води, став на горах Араратських. У цей місяць святий пророк Мойсей зійшов удруге з гори, маючи лице прославлене, несучи нові скрижалі[5], що мали на собі закон Господній написаний. У цей місяць у полках ізраїльських почала створюватися скинія Господня[6]. У цей місяць архієрей великий у скинію, названу Святе Святих, що була за другою завісою, раз у рік сам заходив[7] приносити службу не без крові за себе і за людські провини[8]. У цей місяць люди Божі од гріхів, через цілий рік учинених, очищаються, смиряючи постом душі свої перед Богом і приносячи всеспалення Господові[9]. У цей місяць освячено було пречудовий і преславний храм Господній, Соломоном створений, і кивот Заповіту в нього внесено[10]. У цей місяць зібралися всі коліна Ізраїлеві в Єрусалим на свято, заповідав-бо їм Господь про місяць цей, кажучи: «Святом свят хай буде вам сьомий місяць, – і ви впокоріте, душі свої перед Господом»[11]. Із цього місяця починається вичислення року старозаповітного, повелінням на п’ятдесят років протяглого: повелів-бо Господь людям своїм, які у землю обітування входили: хай сорок дев’ять років відрахують, а п’ятдесяте літо хай окремо святкують, не тільки самі і раби їхні, волове ж і осли їхні, але и земля[12], що на ній поселяться, хай буде неорана, ані сіяна і щоб не збирали від неї колосся, котре на ній виростає, ані з виноградів грона, ані від садів плоди щедрі, але хай не буде на харч людям убогим, звірам же і птахам. Так у книгах Левіт пишеться: «І засурмите в сурми… по всій землі вашій. І освятите цей рік п’ятдесятий, і прославите звільнення для всіх мешканців її… не будете сіяти і не будете жати, що саме виросте»[13] і збирати, що залишиться, але «хай їдять убогі народу твого, а рештки хай з’їдять звірі дикі, так само зробиш для винограду твого і оливки твоєї»[14]а. У те п’ятдесяте літо полишатимуться борги боржникам, відпускатимуться раби на свободу, і з великою осторогою дбатиме собі всяка людина, щоб не прогнівити Бога якимось гріхом, ані опечалить ближнього: літо то буде полишення і від гріхів очищення. Те повеління Господнє, до п’ятдесятого літа протягнене, розділяється на сім седмиць літніх, тобто сім по сім років, кожне-бо сьоме літо називається субота і спокій. Так Мойсей казав синам Ізраїлевим: «Шість літ будеш засівати своє поле, і шість літ обтинатимеш свого виноградника і збиратимеш урожай його, а сьомого року – субота відпочинком хай буде для землі, поля свого не будеш обсіювати, а виноградника свого не будеш обтинати»[15]. А коли ви скажете: «Що будемо їсти сьомого року, таж не будемо сіяти, не будемо збирати врожаї свої? І зішлю я благословення своє на вас шостого року – і примножу врожай і будете їсти з старих урожаїв»[16]. Всі оті літа, в які Господь людям і землі спокій подасть, починатимуться із вересня місяця за повелінням Господнім: «І розповісте – каже – про спочинок сьомого місяця»[17], тобто у місяць цей вересень, той-бо є сьомий од березня, що перший є від буття світу. Не тільки це старозаповітне повеління, але й язичницький індиктіон од вересня місяця, першого числа починається. Про язичницький індиктіон така є повість.

Август, римський кесар, коли Антонія та Клеопатру, володарів єгипетських переміг, почав один володіти усім всесвітом; тоді для збирання від усіх країн податей установив індиктіон, тобто повеління на п’ятнадцять років. Розділив те на три частини по п’ять років, щоб через ціле п’ятнадцятирічне коло індиктіону тричі збирати данину, в п’яте літо. Це узаконив задля віддалених країн, що були в кінцях землі, від них було незручно в усі літа данину знімати, бо ледве п’ятого літа можна назбиране принести в Рим. Кожні ті п’ять років називалися Люструм, тобто Світлим через те, що люди в ті часи, зі свічками веселячись, віддавали кесареві своєму, що було кесареве, бо не були утяжені великими данинами, але малі й легкі від них збиралися і то доброхітно, не нуждою[18]. На п’ятнадцять-бо літ індиктіон простягався, через те, коли в перший п’ятилітній час подавалося залізо та мідь на куття мечів, списів, шоломів, щитів, броней та іншої військової зброї, то в другий п’ятилітній час бралося срібло на дання плати воїнству; в третє приносили в Рим золото на прикрасу марнотних богів їхніх; і так п’ятнадцятилітнього індиктіону коло здійснивши, знову від першого числа починали, і назвали те Новим роком. Початок тому установлено від першого числа вересня місяця, бо саме в той час Август-кесар переміг Антонія та Клеопатру, єдиновладним усього всесвіту прославився й індиктіон узаконив.

Прийняла і Церква свята початок індиктіону святкувати місяця вересня в перший день через те, що в цей місяця день, святковому в Юдеї і по всесвіті Новому році, прийшов Ісус Господь у Назарет [19], де був вихований, а оскільки суботою був день той, увійшов на зібрання юдейське, бо звичай був юдеям найбільше в суботу у синагозі збиратися і повчатися від книг пророчих. Зайшов-бо Ісус посеред учителів, і, віддавши честь, подали йому книгу Ісаї-пророка і, розгорнувши, знайшов місце, де було написано: «На мені Дух Господній, заради нього мене він помазав, щоб добру новину звіщати вбогим, послав він мене зцілити розбиті серця проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, випустити на волю надломлених, щоб проповідувати рік Господній сприятливий» [20]. Також, згорнувши і віддавши книгу, почав учити, являючи себе, що він істинний є Месія, посланий від Бога Отця на спасіння і обновлення життя людського; на ньому-бо прочитане Писання збулося, і всі свідчили йому і дивувалися на слова благодаті, що виходили із вуст його. Установлено-бо свято те від святих отців на першому Нікейському соборі, коли великий цар Константан переміг мучителя Максентія, обновив і просвітлив усесвіт світлом благочестя і викоренив бісівські свята, від тяжкого іга мучительського християнську віру збавив, учинивши вільною, і свої індиктіони встановив. Тоді святі отці повеліли І святкувати нове літо, як початок свободи християнської, з нагадуванням про Христа, що в той день посеред юдейського зібрання увійшов і літо Господнє приємне від книги Ісаєвої возвістив. І уже не старого закону, але нової благодаті свято в перший день цього літа святкуємо, в який сам законодавець явив себе світові, зійшов із горніх [сфер], носячи на собі Духа Отчого і пишучи Закон Божий не перстом, але божественним своїм язиком і пресолодкими своїми вустами: не на скрижалях кам’яних, а на скрижалях серця нашого плотських.[21] І той, творячи мисленню скинію, Церкву свою, приніс Богу Отцю про гріхи наші жертву небезкровну, себе самого, сам є Архієрей великий, що небеса пройшов [22] і очистив нас од гріхів наших вилитою за нас кров’ю, сотворив нам собі храми святії, за словом апостольським: «Храм Божий святий, а храм той – то ви!», через що усі роздаючи йому подяку[23], святкуємо приємне літо Господнє, бо численні і невимовні прийняли від руки Господньої блага, за те і самі доброприємними йому бути подбаймо. Святкуємо ж і індиктіон не від римських царів узаконений, а від того ж небесного Царя слави Христа нам установлений. Христовим же індиктіоном є повеління його святії, що мають нами хоронитися і виконуватися. Не бере-бо від нас цар наш Христос заліза та міді, не стягає срібла, не вимагає золота, що заявив Давид, кажучи до нього: «Ти Господь мій, добра мого не вимагаєш»[24], а замість заліза та міді стягаєш від нас добродійності віри в православному доброчесті тверді та міцні. Те-бо основане є вилиттям крові святих мучеників, залізною зброєю і мідяними знаряддями та посудинами за християнську віру мучених, що про кожного з них говорено: «Залізо прошило його душу»[25], і повеліває небесний Цар наш і Бог, щоб правим серцем вірувати в нього доброчесно, «бо серцем віруємо для праведності» [26], і тією вірою, як зброєю залізною і щитом мідяним, хай переможемо супротивних, наслідуючи святим праотцям нашим, «що вірою царства перемагали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, уникли від вістря меча, зміцнялись від немочі, міцні були на війні, обертали у розтіч полки чужоземців [27].

Замість срібла шукає від нас Цар наш Христос чесноти надії, безсумнівної в упованні на Бога, що більше срібла буває потрібна людині для щасливого життя, а коли збагатившись численним сріблом, сподівається всі у світі бажані добра дістати і, добронадійна, у веселощах провадить дні свої, покладаючись на багатство своє, то оскільки більше збагатиться безсумнівною на Бога надією: хто покладе на нього все своє сподівання, дістане бажане і поживе у веселощах не дбаючи про всі біди та скорботи від світу, плоті та диявола, що на нього наступають, але все те солодко перетерпить заради майбутнього воздаяння. Срібло пана свого часто зваблює, але, згинувши у якийсь спосіб, жебраком його чинить, а хто надіється у багатстві до смерті прожити, той, раптово обіднівши, позбудеться хліба. А «ті, хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік» [28], «а надія не засоромить» [29]. Такого неуречевленого срібла Господь наш від нас шукає, а повеліває, «щоб надії не клали на багатство, котре швидко гине, а на Бога живого» [30], «Господні слова — слова чисті, як срібло розтоплене» [31], ним-бо неложно обіцяне нам вічне, невимовне добро в свойому царстві, і хай таку його превелику, що на нас, благостиню сповідуємо вустами, «бо серцем віруємо для праведності, а вустами ісповідуємо для спасіння» [32], і сподіванкою мздовоздаяння хай би надихали себе до численних подвигів, як добрі воїни Ісус Христові; надія-бо прийняття мзди побуджує воїна до боріння [33]. Говорить святий Дама скин про страстотерпців: «Мученики твої, Господи, вірою утверджуються і надією укріплюються, ворожі мучительства руйнують і дістають вінці».

Замість золота вимагає від нас Цар наш Христос найдорожчої чесноти, любові нелицемірної до Бога і до ближніх. Адже вона через золото від учителів утворюється найвищої заради своєї честі; так само, як золото є ліпше срібла, міді й заліза, так і любов є ліпша надії та віри, як пишеться: «А тепер залишається віра, надія, любов — оці три. А найбільша між ними — любов [34]. Такого від нас золота шукає і повеліває, щоб любили Його нелицемірно, не тільки серцем віруючи і вустами сповідуючи, але і ділом любов з’являючи, що є: душі за Нього класти і готовим бути на смерть заради любові Його божественної. До цього нехай і ближніх наших возлюбимо так, як учить нас улюблений Христовий учень Іван Богослов, кажучи: «Діточки мої любімо не словом, ані язиком, але ділом і істиною» [35]. Любов же така на прикрасу приймається від найкраснішого добротою, більше синів людських, Христа Бога нашого, мовленим Божою премудрістю: «Прикрасився і став красним перед Богом та людьми: однодумством братії і любов’ю щирих» [36]. Той ото індиктіон християнський замість давнього язичницького, Церква православна тепер святкує, «скинули з себе людину стародавню з її вчинками та зодягнутися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її»[37], тому ж бо святкуємо Новий рік так, як радить нам апостол, кажучи: «Щоб і ми стали ходити в обновленні життя» [38], бо працювати нам (Богові) на обновлення духу, а не задля давності письмен. Святкуємо індиктіон, слухаючи повеління Господа Бога нашого через Мойсея, в його ж книгах Левит тепер читається: «Якщо будете ходити згідно з постановами моїми, а заповідей моїх будете додержувати й будете виконувати їх, то дам вам ваші дощі в їхнім часі, і земля дасть свій урожай, а польове дерево дасть плід свій… і дам мир у краю… і ви будете гнати ворогів своїх… і обернусь я до вас і благословлю вас… і душа моя не обридить вами, і буде ходити серед вас і буду вам Богом, а ви будете мені народом» [39], — каже Господь Бог святий Ізраїлевій.

Є такі, що думають про індиктіони, ніби ті від початку світу почалися і числять їх од світобуття, починаючи із першого світобудівного літа, але те чинять од невігластва; тепер же нехай пізнають, що не від буття світу, а від установлення Августових індиктіонів це почалося, як то явно дається знати, а раніше Августа, кесаря римського, індиктіонів від початку світу не було  не чули ніколи в піднебесній про індиктіони аж до кесаря Августа [40].

святитель Дмитро (Туптало), Житія святих, 1 вересеня.

[1] Дії. 1, [7].

[2] 3 М. 23, [23-25].

[3] 2 М. 20, [9-10].

[4] 3 М. 23, [10].

[5] 2 М. 34, [29].

[6] 2 М. 35,

[7] 3 М. 16, [34].

[8] Євр. 9, [3 і 7].

[9] 3 М. 23.

[10] 3 Цар. 8.

[11] 3 М. 23, [32].

[12] «Рік сприятливий» [Іс. 61, 2].

[13] 3 М. 25, [9-11].

[14] 2 М. 23, [11]. [В українському перекладі Біблії: "І будуть їсти вбогі народу твого, а позостале по них буде їсти польова звірина" ].

[15] 3 М. 25, [3-4].

[16] Там-таки, в. 20 і 21.

[17] Там-таки, в. 9.

[18] «Данини царські в давні літа Бували невеликі і радісно подавалися доброхітно, без принуки. Георгій Кедрин Панцеров».

[19] Лк. 4,18-19.

[20] Іс. 61, [1-2].

[21] 2 Кор. 3.

[22] Євр. 4, [14].

[23] Рим. 6. [1 Кор. З, 17].

[24] Пс. 15, [2].

[25] Пс. 104, [18].

[26] РМ. 10, [10].

[27] Євр. 11, [33-34].

[28] Пс. 124 [1].

[29] Рм. 5, [5].

[30] 1 Тим. 6, [17]

[31] Пс. 11. [7].

[32] Рм. 10, [10].

[33] Глас 3-ій, в середу на вечірні

[34] 1 Кор. 13 [13].

[35] 1 Ів. 3, [18].

[36] Сірах. 21, [1-2].

[37] Кол. 3, [9 і 10].

[38] Рм. 6, [4].

[39] 3 М. 26, [3, 4, 6, 7, 9, 11 і 12].

[40] «Індикт іони не від початку світу, але від Августа почалися».

святитель Дмитро (Туптало), Житія святих, 1 вересеня.

[1] Дії. 1, [7].

[2] 3 М. 23, [23-25].

[3] 2 М. 20, [9-10].

[4] 3 М. 23, [10].

[5] 2 М. 34, [29].

[6] 2 М. 35,

[7] 3 М. 16, [34].

[8] Євр. 9, [3 і 7].

[9] 3 М. 23.

[10] 3 Цар. 8.

[11] 3 М. 23, [32].

[12] «Рік сприятливий» [Іс. 61, 2].

[13] 3 М. 25, [9-11].

[14] 2 М. 23, [11]. [В українському перекладі Біблії: "І будуть їсти вбогі народу твого, а позостале по них буде їсти польова звірина" ].

[15] 3 М. 25, [3-4].

[16] Там-таки, в. 20 і 21.

[17] Там-таки, в. 9.

[18] «Данини царські в давні літа Бували невеликі і радісно подавалися доброхітно, без принуки. Георгій Кедрин Панцеров».

[19] Лк. 4,18-19.

[20] Іс. 61, [1-2].

[21] 2 Кор. 3.

[22] Євр. 4, [14].

[23] Рим. 6. [1 Кор. З, 17].

[24] Пс. 15, [2].

[25] Пс. 104, [18].

[26] РМ. 10, [10].

[27] Євр. 11, [33-34].

[28] Пс. 124 [1].

[29] Рм. 5, [5].

[30] 1 Тим. 6, [17]

[31] Пс. 11. [7].

[32] Рм. 10, [10].

[33] Глас 3-ій, в середу на вечірні

[34] 1 Кор. 13 [13].

[35] 1 Ів. 3, [18].

[36] Сірах. 21, [1-2].

[37] Кол. 3, [9 і 10].

[38] Рм. 6, [4].

[39] 3 М. 26, [3, 4, 6, 7, 9, 11 і 12].

[40] «Індикт іони не від початку світу, але від Августа почалися».

Другу битву мав він супроти візантіїв, їхнє мале місто Візантіон колись заснував один грек Візас у часи юдейського царя Манасії на своє ім’я. Від них Константин був двічі переможений і в печалі перебував великій; коли ж настав вечір, очі свої на небо звів і побачив писання, зорями складене, зображало воно таке: «І до мене поклич у день твоєї печалі — я тебе порятую, ти ж прославиш мене!» Перестрашений був, знову очі на небо звів і уздрів хреста, як раніше зорями зображеного на небі, й такий напис навколо нього: «Із цим знаменням переможеш!». І тоді поніс у полки хреста й переміг ворогів своїх і взяв місто їхнє Візантіон.

Третю битву мав на Дунаї-ріці із скитами, знову на небесах спасительна зброя явилася і перемога, бо як і раніше діяв. І відтоді Константан силу на хресті розп’ятого Христа зрозумів, і з цього одного вірив, що істинний був Бог, хрестивсь у нього із достохвальною матір’ю своєю Оленою, яку, як вельми боголюбну, послав із великим коштом до Єрусалиму на розшуки чесного хреста. Вона ж, ішовши до Єрусалима, святі місця бачила і від скверен ідольських їх очистила, і чесні мощі різних святих на світ винесла.

Був-бо тоді в Єрусалимі патріарх Макарій, що зустрів царицю із належною честю. Блаженна ж цариця Олена, бажаючи розшукати схованого в Юдеї животворящого хреста Господнього, закликала всіх юдеїв і запитала їх: хай покажуть їй місце, де сховано чесного хреста Господнього. Заперечували вони, що не знають, цариця ж Олена муками і смертю пригрозила. Вони ж бо показали їй одного старого мужа, на ймення Юда, кажучи, що цей може показати тобі те, що шукаєш, оскільки є син чесного пророка. І хоч багато мучили його, Юда відмовився повідати. Звеліла його цариця вкинути у глибокого рова. Там побувши певний час, обіцяв сісазати. Вивели його, прийшли на місце, де була гора велика, посипана землею та камінням; на ній-бо Адріян-цар римський уже збудував храма богині Венері, і в ньому поставив кумира. І там Юда той показав, що тут має бути схований хрест Господній. Цариця ж Олена повеліла храм ідольський розорити, землю ж і каміння розкидати й копати. Макарію ж патріарху, що помолився на місці цім, почувся запах доброприємний, і тоді гріб і місце розп’яття з’явилося від сходу, й поблизу них знайшли поховані три хрести, а потім знайшли чесні цвяхи. Не могли однак доміркуватися, котрий хрест був Христовий. Трапилося тоді в той час, що винесли одного мерця на поховання. Тоді патріарх Макарій повелів носіям стати і покладено було хрести на мертвого по одному. Коли ж покладено було хреста Христового, то мертвець воскрес і став живий силою божественного хреста Господнього. Цариця ж, із радістю прийнявши чесного хреста, поклонилася йому, поцілувала його, так само і весь синкліт царський, що був із нею. Інші не могли бачити і цілувати святого хреста через тісняву і просили хоч би здалеку побачити його. Тоді Макарій, патріарх єрусалимський, став на найвищому місці і вчинив воздвиження, показуючи чесного хреста народові. Вони ж гукнули: «Господи помилуй!» — і відтоді й почалося свято Воздвиження чесного хреста Господнього.

Цариця ж Олена частину цього чесного дерева у себе зберегла, також і святі цвяхи, а інше вклала в срібний ковчег і дала Макарію-патріарху на збереження родам, що будуть по тому. Тоді Юда із безліччю жидів увірував, і хрестився, й названий був у святому хрещенні Киріяком, що потім патріархом Єрусалиму став і при Юліяні-відступнику мучений був за Христа й помер. Свята ж цариця Олена повеліла по святих місцях у Єрусалимі церкви будувати, спершу повеліла звести церкву Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа там, де гріб Христовий і де чесного хреста було знайдено, і знову-таки повеліла збудувати в Гетсиманії, де гріб Пресвятої Богородиці, чесного її успення. Також і інших вісімнадцять церков збудувала і всілякими оздобами прикрасивши та всім потрібним обдарувавши, прибула до Візантії, несучи із собою частину дерева животворящого хреста і святі цвяхи, якими було прицвяховано Тіло Христове. Блаженний же цар Константан животворяще дерево поклав у золотому ковчезі, від святих цвяхів один в Адріятичне море був укинений святою Оленою, коли з Єрусалима в Царград поверталася, щоб утишити його, оскільки піднялася буря велика і хвилювання в морі, а другого цвяха цар укував у свого шолома, ще одного прикував до бразд у вузді коневі своєму, щоб збулося сказане Захарією-пророком: «Буде того дня навіть на вуздечці коня царевого, святе Господа Вседержителя». Четвертого-бо цвяха цариця Олена дала тревірам на збереження.

Коли повернулася до Візантії із Єрусалима свята Олена, христолюбивий цар Константин зробив три великі хрести, за числом явлених йому у війнах: першого в Римі, коли Максентія потопив, другого у Візантії, коли Візантію взяв, третього, ісоли на Дунаї-ріці скитів переміг — за образом тих трьох діянь влаштував чесних три хрести із коштовних речей і написав на них золоти ми письменами такі слова: «ІС ХС НІКА», тобто переможець, являючи всім ревність благочестя свого і показуючи, що силою хрестною ворогів переміг: поставив одного хреста до сходу високо на торжищі, другого стовпа поставив на верхівці червоного стовпа римського на братолюбному місці, третього виніс на мармуровім місці вельми красному, де продавали хліб, — на тому місці численні сили і знамення були від хреста святого, Свідчиться і те від багатьох, що ангел Господній сходив із небес у великій світлості вночі на те місце і, кадячи, обходив святого хреста, співаючи пісню трисвяту солодким голосом, і знову на небо зійшов. Так було тричі за літо: місяця цього на Воздвиження чесного хреста, і знову місяця травня в 7-й день на Явлення хреста Господнього в небі, і у святий великий піст чотиридесятний, у неділю хрестопоклонну. І численні благоговійні люди, котрі чесно і свято живуть, це ангелове сходження бачили і спів його чули, і іншим про те оповідали.

Згадати належить і те, що чесне та животворяще дерево хреста Господнього в один час персами було захоплено і знову в Єрусалим повернено на радість вірних. У царство-бо Фоки, царя грецького, Хоздрой, цар перський, перемігши Єгипет, і Африку, і Палестину, взяв Єрусалим і численних християн убив, захопивши церковні скарби й начиння, поміж іншого взяв і той багатоцінний скарб — дерево животворящого хреста Господнього, — і в Перейду відніс. По тому помер Фока-цар, і настав на його місце Іраклій, який хоч і намагався Хоздроя перемогти, одначе сам од нього багато разів був переможений і просив миру, але не дістав од гордого ворога. Тоді в печалі великій будучи, помочі від Бога шукати почав; і повелів усім вірним молитви творити, неспання й пости, щоб збавив їх Господь од того, котрий хвалиться у гордості своїй знищити всіх християн і гудить ім’я Ісуса Христа; хай не кажуть вороги: «рука наша висока і боги сильні, а хай пізнають погани, що один є Бог істинний, його-бо міцності та силі хто на спротив постати може? Молився і сам цар зі сльозами й постом великим. Тоді, зібравши всіх воїнів своїх, в надію помочі Божої озброївшись хрестною силою, пішов на персів і в певному місці, зійшовшись із Хоздроєм, переміг його і прогнав. Воював же землю Персидську сім років, беручи міста й полонячи села і численні полки Хоздроєві перемагаючи. Нарешті Хоздрой, не мігши спротивитись грецькій силі, побіг із землі своєї і, перевізшись через ріку Тигр, молодшого сина свого Медарса учасником свого царства учинив, на що, обурюючись, старший син його Сироєс намислив укупі і батька й брата убити, що і вчинив невдовзі. Після забиття отих був спадкоємцем царства Персидського Сироєс і послав із молінням та численними дарами до Іраклія, царя грецького, змирюючись йому і просячи, щоб перестав полонити його землю. Тоді Іраклій уклав із царем персидським мир, узяв із землі його хреста Господнього животворяще дерево, Хоздроєм від Єрусалиму полонене, що чотирнадцять років у персів було. І повернувся цар грецький із великими користями додому, радіючи і славлячи Бога за поміч його велику. Коли ж дійшов до Єрусалима, узяв цар чесне дерево на рамена свої, щоб понести на попереднє його місце (був-бо одягнений у порфиру царську, золотом і камінням коштовним оздоблену, маючи на голові вінця царського), тоді сталося чудо жасне: раптово-бо став у воротях тих, якими на лобне місце ходили, і не міг нітрохи із чесним хрестним деревом поступити, силою Божою утриманий, усім напрочуд у такій речі. Захарія ж, патріарх єрусалимський, що з усім народом єрусалимським вийшов назустріч царю із віттям та фініками аж до гори Єлионської, ішов із царем укупі і, поглянувши очима, побачив ангела Божого, як блискавку, що у воротях стояв, вхід перепиняючи і кажучи: «Не таким чином Творець наш те дерево сюди ніс, яким ви несете його». Те патріарх бачачи й чуючи, жахнувся і, звернувшись до царя, рече: «Глянь, царю, що неможливо тобі, одягнутому в багаті ризи, царськими прикрашені оздобами, понести дерево це святе, що його поніс Христос, який став убогим заради нашого спасіння. Коли ж бо хочеш понести хреста, йому, наслідуй, злидарству його. Тоді цар зняв із себе багряницю та вінця й одягся у просте та погане одіяння й поніс чесне дерево святого хреста без будь-якої перепони, йдучи ногами босими, і вніс у церкву на місце, з якого взято було Хоздроєм, перським царем, там знову благочестивий цар Іраклій хрестне дерево поставив. І була велика радість та веселощі вірним через повернення хреста Господнього й торжествували (як колись ізраїльтяни на повернення ковчега Заповіту від филистимів), хвалячи розп’ятого на хресті Христа, Царя слави, і поклоняючись підніжжю його святого хреста. Йому ж і від нас хай буде честь, слава і поклоніння тепер і завжди і навіки віків. Амінь.

Про чудо, що ним був пізнаний істинний хрест Христовий багато не погоджуються. Дехто каже, що дівиця мертва несена була на поховання і силою хресною воскрешена. Інші кажуть, що то була вдовиця мертва, а від животворящого дерева ожила, ще інші повідають, що вдовиця якась, лежала хвора в домі, і була при смерті, до неї ото патріарх із царицею прийшов і хрести приніс, поклав на хвору і коли покладено було хреста Господнього, тоді встала здорова. Інші кажуть, що мертвого чоловіка несли до гробу і воскрес доторком до хреста Господнього. Никифор же Калліст, прозваний Ксантопул, у книзі 3-ій, у главі 29-ій, каже, що обидва чуда тоді хрестом Господнім створилися: і вдовиця, що в домі хвора лежала і вмирала, від воріт смертних до життя та здоров’я повернена, і мерця, що до гробу несли, було воскрешено.

Переклад за виданням: Святитель Дмитрій (Туптало) [Ростовський]. Книга житій святих.. на три місяці первых, еже ест: септемврій, октобрій, новембрій. Вид. 2-е, Київ, друкарня лаври, 1711. Пер, з ц.-сл. В. Шевчук

Пам’ять 11 / 24 травня

У роки царів-іконоборців грецьких Лева Вірменина і після нього Михаїла Травлія, який Балбос називався, тоді і сина Михаїлового Теофіла, був у Солуні, граді Тесалонікійському, муж доброродний і багатий на ім’я Лев, чином воїн, саном сотник, мав дружину Марію. Вони народили цих двох світильників світу і просвітлювачів країв словенських Методія і Константина, названого пізніше у святій схимі Кирилом. Спершу-бо Методій, старший за народженням, віку дійшов і у воїнському полку служив, і цар його знав, і воєводою поставив, і послав у краї, що межували зі слов’янами. Це ж було з Провидіння Божого, аби навчився мови словенської, бо мав їм пізніше учителем духовним і пастирем бути.

Пробув у чині воєводському літ приблизно десять, і тому, що суєту житейську побачив, а також тому, що стомився від гоніння, яке іконоборний цар Теофіл підняв на правовірних, — покинув воєводство і всю красу світу цього, пішов в Олімпійську гору, у чернечий чин постригся і працював для Царя Небесного в ангельському образі, воюючи на невидимих ворогів — злісних духів.

Блаженний же Константин народився після Методія, із пелен показував у собі щось дивне. Коли-бо мати після народження віддала його годувальниці, щоб годувала його грудьми своїми, він ніяк не хотів їсти з чужих грудей, лише із самих матері своєї, — щоб не годувалося чужим молоком дитинча добрих батьків, і дивувалися ті, що народили його. Коли був хлопцем семилітнім і починав навчатися грамоти, сон дивний бачив, розповів його батькові і матері, кажучи: «Воєвода якийсь зібрав усіх дівчат града нашого і сказав до мене: «Вибери собі з них, яку хочеш, у співжиття, хай буде тобі помічниця у всі дні життя твого». Я ж, оглянувши, вибрав одну, гарнішу від усіх, що лицем світилася і всілякими коштовними прикрасами прикрашена була, ім’я ж їй було Софія». Батьки ж про бачене розміркували і зрозуміли, що Софія-дівчина — премудрість Божа — хлопцеві від Бога має датися, раділи духом і навчали його ретельно завжди, не лише читання книг, але й добрих звичаїв богоугодних, наставляючи на премудрість духовну і Соломоновими словами до нього говорячи: «Сину, шануй Бога і зміцнієш, бережи заповіді і будеш жити, і слова [Божі] напиши на скрижалях серця свого. Назви ж премудрість сестрою своєю, а мудрість приятелькою собі зроби», «вона-бо прекрасніша від сонця і від усього на світі».

Навчався ж хлопець книг, перевищував пам’яттю і розумом всіх однолітків своїх і мав любов велику до святого Григорія Богослова, його ж і книги завжди читав і багато з них висловів заучував напам’ять. Написав же й похвалу святому таку: на стіні хрест зобразивши, під хрестом такі написав слова: «О святий Святителю Божий Григорію Богослове! Тілом ти чоловік, життям — ангел, уста-бо твої, як серафими, похвалами Бога прославили, правовірні ж твої учення вселенну просвітили. Прошу тебе, прийми і мене, бо припадаю до тебе з вірою і любов’ю, і будь мені учителем і просвітителем».

У ті часи помер цар Теофіл, настав після нього на царювання син його Михаїл з матір’ю своєю — благочестивою царицею Теодорою. Був же цар той ще малим хлопцем, до нього ж приставлено було трьох виховників, великих бояр: Мануїла Доместика, Теоктиста Патриція і Логофета Дромна. Той Логофет знав батьків Методія і Константина. І чув Логофет про гострий розум хлопця Константина, послав по нього, аби вчився разом з юним Михаїлом, який навчався книг: аби, дивлячись на бистрий ум Константина, цар старався і сам вчився скоро. Хлопець втішився тим дуже і дорогою молився Соломоновою молитвою до Бога, кажучи: «Боже батьків і Господи милосердя, що створив людину, дай мені ту, що перед престолом Твоїм стоїть, Премудрість, і не відкидай мене з-поміж дітей Твоїх, бо я — раб Твій і син рабині Твоєї. Дай, щоб я зрозумів, що Тобі миле, і працював для Тебе, Господа Бога мого, у всі дні життя мого». Коли ж його до Царгорода привели й учителям царським віддали, незабаром навчився всієї зовнішньої премудрости, граматики ж і Гомерових віршів, риторики і філософії, аритметики й астрономії, музикування і всіх еллінських хитрощів. І був на подив учителям своїм — через такий бистрий ум свій. І прозвали його пізніше Філософом, бо успіхи мав у любомудрії більші від інших. Не лише ж в еллінській мові був премудрий, але і в інших мовах, римського-бо писання навчився добре, і сирійської бесіди, й інших іноземних навчився мов, і любив його вельми Логофет і за премудрість, і за чесноту добродійного його поводження, якої юнак, віку дійшовши, був сповнений: благодать Божа в чистому його жила серці, наставляла його на всіляке добре діло. Бачачи те в ньому, пан Логофет шанував його вельми, і був Константин першим доместиком у Логофетовому домі, маючи верховенство над усіма. І дано було йому право ходити в царські палати сміливо й безборонно, коли йому заманеться, владу йому дали, бо й цареві був любим.

Була в Логофета донька духовна, з купелі хрещення святого прийнята, дівчина гарна вельми і великого роду, її по батьках мав він у своїй опіці. Тому хотів Логофет видати заміж її за Константина, всіляко намагався, багатьма словами переконуючи його до одруження й обіцяючи з багатством честь великого сану від царя. Блаженний же Константан, уникаючи світу і всього світського, пішов таємно на Вузьке море і там, у монастир якийсь вступивши, прийняв на себе чин чернечий. Шукав за ним не лише Логофет, але і цар, і через шість місяців ледве знайшли його, як скарб, у чернечому образі схований, і насилу з монастиря забрали, до Царгорода повернули, щоб не був світильник схований під сподом, але на свічнику, переконали його прийняти сан священичий. Патріярхом був тоді святіший Методій, і вже єресь іконоборну з церкви було викорінено. Тоді бібліотекарем у соборній церкві Святої Софії і учителем філософії поставили Константина. Через якийсь рік агаряни, що володіли Сирією, які за попереднього царя Теофіла грецьку військову силу (з допусту Божого, за гріхи) перемогли і прекрасний град Аморію зруйнували, як же про те в шостий день місяця березня у Стражданні святих мучеників аморійських досить написано, пишаючись силою своєю і насміхаючись із християн, до Царгорода образи на Пресвяту Тройцю прислали, кажучи: «Ви, християни, кажете, що один Бог, і розділяєте його на три, ісповідуючи Отця, і Сина, і Духа. Якщо можете те явно показати, пошліть і нам таких мужів, які змогли б з нами про віру вашу бесідувати і переконати нас». Цар же, порадившись зі святішим патріярхом, послав до сарацинів Константина Філософа, давши йому двох благорозумних асинкритів. І пішов блаженний туди, по-апостольськи Христа наслідуючи і бажаючи за Нього постраждати. І дійшов до сарацинського княжого града, що Самара називається і над рікою Євфрат стоїть, у ньому ж князь сарацинський Амирмумна жив. Були ж там і християни, що жили серед сарацинів, і були на дверях їхніх зовні намальовані демонські образи, велінням сарацинської влади: ті-бо гидували християнами, наче демонами, ображали їх і насміхалися з них, веліли, аби на дверях кожного християнина зображено було демона. І казали сарацини до філософа християнського Константина: «Чи можеш, філософе, зрозуміти, що це за знамення?» Він же відповів: «Демонські бачу образи намальовані і думаю, що там, всередині, християни живуть, демони ж не можуть із християнами всередині жити, втікають від них і зовні перебувають. А де цих демонських образів нема зовні, то відомо, що вони там усередині живуть з людьми, привласнивши їх собі». Коли ж був Константин на обіді у княжій палаті, мудреці сарацинські казали йому: «Чи бачиш, філософе, дивне це діло, що пророк Магомет приніс нам добре вчення від Бога і навернув багатьох людей. І всі ми тримаємося закону його міцно, нітрохи не відступаючи. Ви ж, християни, закон Христовий тримаєте то так, то інакше, кожен вірить і чинить, як йому подобається. Стільки багато між вами незгідних, тих, що вірою різняться і життям, з них же кожен інакше вірить і вчить й інакше життя встановлює: як же кажуть «ченці» на тих, що чорне носять, — а всі християнами називаються». Відповів блаженний Константин: «Дві речі поклали ви переді мною: про віру християнську в Бога і про закон Христовий, на ділі виконуваний, що не однаково вірять і живуть ті, що називаються християнами. Відповідаю тому спершу про віру. Бог наш — як море, ширини і глибини безмірної, неосяжний розумом людським і невимовний словами людськими, як же про нього святий пророк Ісая говорить: «Про рід Його хто скаже». Так само й наш учитель святий апостол Павло возвав, кажучи: «О глибина багатства і премудрости і розуму Божого, бо незбагненні суди Його і незбагненні шляхи Його». У ті глибини багато хто входить, намагаючись знайти Бога, і ті, що розумом сильні й допомогу самого Господа здобули, щасливо перепливають море Божої неосяжности і знаходять розуму і спасення багатство. А ті, що розумом слабкі й допомоги Божої через гординю свою позбулися, наче в зігнилих кораблях плаваючи, намагаються переплисти безодню ту, але, не можучи, одні топляться, впавши в єресі і блуд, а інші з трудом ледь дихають, недовірою і сумнівом бентежаться. Через те багато (як же ви говорите) християн різняться вірою. Це-бо про віру я сказав. А про діла кажу так: закон Христовий не є іншим, лише той самий, що його дав Бог Мойсееві на Синаї: не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не пожадати й інше, каже-бо наш Господь: «Не прийшов зруйнувати закон, але сповнити». До досконалосте нас провадячи, дав раду життя чистого, безшлюбного, збереження дівства й інших прекрасних діл для кращого боговгодження, що є шляхом тісним і прескорбним, який веде у життя. Проте не примушує до того, не буде того: створив Бог людину між небом і землею, між ангелами і звірами, умом-бо і розумінням відлучив від худоби, гнівом же й похіттю відлучив від ангелів і дав вільну волю, аби чинила, що хоче, і, до чого зближується, з тим єдналася: чи до ангелів приєднувалася, скоряючись Богові, як же просвітлений Його розум навчає, чи до нерозумної худобини, скоряючись похотям тілесним, без повстримности. І тому що Бог зробив людину самовладною, через те за волею нашою, а не з примусу хоче, аби ми спаслися, і говорить: «Хто хоче за Мною йти, хай візьме хрест свій і за Мною іде». «І хто може збагнути, хай збагне». Ті християни, що в Нього вірять, одні легшим шляхом, тобто за законом природи, у чесному подружжі цнотливо живуть, розумно до Нього прямують; інші ж палкішими до Нього й досконалішими рабами Його намагаються стати — торкаються і понадприродного, до ангелів подібного життя і тісний шлях проходять — через те християни різняться між собою життям.

Ваша ж віра і закон не мають ніякої легкости — ні як море, ні як потічок малий, який же кожен, і великий, і малий, перескочити без великого труду може. Нема-бо у вашій вірі і в законі божественного й богонатхненного, але тільки людські звичаї і тілесне мудрування, що можете легко виконувати. І не дав вам законодавець Магомет ніякої заповіді, яку виконати нелегко, коли не відтягнув вас від гніву і від похоті безчинної, але й більше — дозволив вам усе. Тому однодумно тримаєтеся всі закону його, за вашими похотями вам даного.

Спаситель же наш Христос не так учинив: Сам-бо пречистий і джерело всілякої чистоти, Він хоче, аби раби Його чисто жили, відгороджуючись від усілякої похоті й чистотою до чистого приєднуючись, бо в Царство Його не увійде ніщо нечисте».

Знову сказали мудреці сарацинські: «Як ви, християни, Бога, що є одним, розділяєте на трьох богів: Отцем-бо називаєте, і Сином, і Духом. Якщо ж Бог може мати Сина, то й жінку дайте йому, щоб розплодилося від нього багато богів».

Відповів християнський філософ: «Не ображайте Пребожественної Тройці, яку ми навчилися визнавати від давніх пророків святих, яких же й ви як ті, що дотримуєтеся обрізання, не зовсім відкидаєте. Отець, Син і Дух — три іпостасі, єство ж єдине. Так, як видне на небі сонце Бог створив на образ Святої Тройці, три-бо в ньому речі: коло, проміння світла і тепло, — так само і у Святій Тройці Отець, і Син, і Дух Святий. І є сонячне коло подобою Бога Отця, бо коло не має кінця ні початку, — так і Бог є безначальний і безконечний. І як же з кола сонячного виходять промені світла і тепло сонячне, так від Бога Отця родиться Син і виходить Святий Дух. Промені, що із сонця виходять і всю піднебесну освітлюють, є подобою Бога Сина, від Отця народженого і в піднебесній світові явленого. Тепло ж сонячне, яке від того кола разом із промінням виходить, є подобою Бога Духа Святого, що від того ж Отця разом із Сином виходить предвічно, хоч у часі посилається на людей і від Сина, як же на апостолів у вигляді вогненних язиків посланий був. І як же сонце із трьох речей: кола, проміння і тепла — складається, але не розділяється на три сонця, хоч кожна річ свою властивість має: інше-бо є коло сонячне, інше — проміння його, а інше — тепло, проте не про три говориться сонця, але одне сонце, — так і Пресвята Тройця, хоч і три має Особи: Отця, і Сина, і Святого Духа, — проте Божеством не розділяється на трьох богів, але є один Бог. Бо і праотцеві Авраамові, його ж бережете обрізання, коли явився Бог біля дуба мамрійського, чи пам’ятаєте писання, яке розповідає, як явився, — явився у трьох особах. Поглянув-бо очима своїми [Авраам] і побачив, що три мужі стояли перед ним. І поклонився до землі, і мовив: «Господи, якщо я знайшов благодать перед лицем Твоїм, не минай раба Твого». Ось погляньте, трьох мужів бачить, а говорить, наче до одного, кажучи: «Господи, якщо я знайшов благодать перед лицем Твоїм». Пізнав-бо святий той праотець одного в трьох особах Бога.

Мудреці ж сарацинські не знали, що проти цього відповісти, мовчали, тоді сказали: «Як ви, християни, розповідаєте, що Бог від жінки народився? Чи може Бог народитися з утроби жіночої?» Відповів філософ: «Не від простої жінки, але від нешлюбної Пречистої Діви народився Бог Син, дією Святого Духа, який у пречистій і пресвятій її дівочій утробі невимовно заснував Христу Богові плоть і понадприродно влаштував Слову Отчому воплочення і народження, бо, зачавши Його від Духа Святого, Діва, як же перед Різдвом була Дівою, так і в Різдві і після Різдва лишилася Дівою Чистою. Така була воля Божа, Його ж волі і бажанню кожне створене єство підкоряється: де-бо захоче Бог, там відступають природні закони. А що від чистої Діви Духом Святим Христос народився, свідчить про те і ваш пророк Магомет, пишучи: «Посланий Дух Святий до Діви чистої, аби дала згоду народити Йому Сина». Знову казали сарацини: «Ми цьому не перечимо, що Христос від чистої народився Діви, але не кажемо, що Він Бог». Відповів блаженний: «Якби Христос був просто людиною, а не разом і Богом, то яка була б потреба Святому Духові в Пречистій Дівочій утробі діяти зачаття звичайного чоловіка. Звичайна-бо людина народжується від заміжньої жінки, а не від діви, що шлюбу не знає, і зачинається природно від чоловіка, а не від осібного зіслання і дії Духа Святого».

Сказали сарацини: «Якщо Христос — Бог ваш, то чому ви не робите того, що Він вам велить? Велить-бо вам молитися за ворогів, добро чинити тим, хто вас ненавидить і гонить вас, щоку підставляти тим, хто б’є. Ви ж не так, а протилежне чините: на тих, що вам таке роблять, зброю гострите, на війну виходите, убиваєте».

Сказав Константан блаженний: «Якщо в якомусь законі дві заповіді будуть написані і подадуться людям до виконання, котрий чоловік буде справжнім законохранителем: той, що одну заповідь сповнює, чи той, хто обидві?» Відповіли: «Той кращий, хто обидві заповіді сповнить». Сказав Філософ: «Христос, Бог наш, наказавши нам за тих, що кривду нам чинять, молитися і добро чинити їм, сказав і таке: «Більшої любови ніхто не може явити в житті цьому від того, хто покладе душу свою за друзів своїх». Терпимо ми образи, що діються нам осібно, у спільноті — але один за одного заступаємося, кладучи свої душі, аби ви, коли берете в полон братів наших, не полонили разом з тілами і душ їхніх, переконавши до богопротивних злих дій».

Знову сказали сарацини: «Христос ваш дав данину за себе і за інших, ви ж чому не робите діл Його і не хочете давати данини? І якщо один за одного заступаєтеся, то данину за братів ваших дайте нашому великому і сильному народові ізмаїльтянському». Сказав філософ: «Якщо хтось услід учителя свого ходить і ходити хоче, а інший же хтось, зустрівши його, відвертає, не велить за учителем іти, але йти деінде — чи є той другом йому, чи ворогом?» Відповіли: «Ворогом». Сказав Філософ: «Коли Христос давав данину, яке тоді було царство — ізмаїльтянське чи римське?» Вони ж сказали: «Римське». Сказав Філософ: «Тому ми, наслідуючи нашого учителя Христа Господа, даємо данину цареві, що в новому Римі сидить, а старим Римом володіє. Ви ж шукаєте від нас данини, завертаєте нас від наслідування Христа і є нашими ворогами».

Такі й інших більше питань і відповідей було Константанові в поєдинку з мудрецями сарацинськими багато днів, і нездоланний був християнський Філософ, допомагала йому благодать Божа. Сарацини ж у всіх своїх протиставленнях і мудруваннях були від нього осоромлені. Тоді, не можучи у словах перемогти непереможного, дали йому таємно отруту смертельну випити. Господь же, який сказав: «Якщо хтось і щось смертельне вип’єте — не зашкодить вам», — зберіг раба свого цілим і неушкодженим. І повернув його здоровим, з честю і дарами від князя сарацинського відпущеного.

Повернувся ж блаженний Константин до Царгорода і, похвалу від царя і від святішого патріярха за богоугодний труд свій прийнявши, осів на одному безмовному місці і, пильнуючи спасення свого, прогодування мав із промислу Божого, на який поклався. А що йому Бог через христолюбних людей посилав, то з того нічого не залишав до ранку, але після звичного прийняття їжі роздавав все убогим: уповав-бо на Бога, який про всіх щодня піклується, що Він відкриє руку свою і наситить усе живе благоволінням.

Якось, коли надійшов один празник, сумував слуга його, що нічого не мають на чесний день той. Блаженний же Константин сказав до нього: «Той, хто прогодував колись ізраїльтян у пустелі багато років, хіба не має він нас у цей день прогодувати? Йди, приклич без сумніву до нас на трапезу принаймні п’ятьох убогих, і покладаймося на Божу милість, що не залишить нас». Коли була година обіду, приніс до нього один чоловік міх усілякої їжі і десять золотих. Він же, прийнявши це, хвалу віддав Богові — Помічникові своєму. Тоді пішов на Олімп до старшого брата свого Методія і з ним почав жити, проходячи в постництві чернечі подвиги, у молитвах і в читанні книжному завжди вправлявся. Тим часом прийшли до царя Михаїла посли від козар, кажучи: «Ми від початку одного Бога знаємо, який є над усіма, і Йому молимося, кланяючись на схід, та маємо деякі язичницькі звичаї. Євреї ж переконують нас, аби ми їхню віру прийняли, і вже багато хто з нас до єврейської віри пристав. Також і сарацини на свою нас віру схиляють, кажучи: «Наша віра ліпша від усіх народів». Через те від вас, з якими стару дружбу і любов тримаємо, корисної нам шукаємо ради і просимо, аби послали до нас якогось мужа книжного, щоби зміг перемогти євреїв і сарацинів, і якщо переможе, то вашу віру приймемо». Тоді цар Михаїл зі святішим патріярхом Ігнатієм, який був після святого Методія, шукавши за Константином Філософом, прикликали його з Олімпійської гори і хотіли, аби він ішов в козари на проповідь Христову. Він же, і померти за Христа бажаючи, усім серцем на ту дорогу погодився і просив брата свого, Методія блаженного, як такого, що почасти вмів словенську мову, іти з ним на апостольске послушництво, аби невірних просвітлювати світлом святої віри. Не відмовився тому й Методій іти з ним, Христа ради, і вирушили обидва вкупі в дорогу, щоб один богословськими словами, інший же богоприємною молитвою змогти, з допомогою благодаті Божої, спасти душі, що гинуть. Коли досягли Херсонеса-града, що межував із козарами, затрималися там досить часу, поки вивчили добре мову козарську. Розмовляли ж козари мовою словенською. Там же й жидівської мови навчилися, і самарянина одного із сином його привели до святої віри і до хрещення. Чувши ж про мощі святого священомученика Климента, Папи Римського, що в морі лежать, зрушили єпископа Херсонеського до пошуку чесних тих мощів. Про них же розповідь така. Коли Климента святого з Риму в Херсонес вислали і він багато людей до Христа навернув, Авфідіян-ігемон, велінням цісаря Траяна, втопив його в морі, якір на шию прив’язавши, щоб не знайшли християни тіла його. Стояли ж вірні на березі, дивлячись на потоплення святого, і ридали. Після того два найвірніші учні його, Корнилій і Фив, сказали до християн: «Помолімося всі однодушно, аби явив нам Господь чесне тіло мученика свого». Коли молився ж християнський люд до Бога, відступило море в надра свої на три поприща. Люди, як же колись ізраїльтяни в Чорному морі, йшли по сухому, знайшли храмину мармурову на подобу церкви, Богом приготовану, — там лежало тіло святого, і якір, з яким втоплений був, поблизу нього лежав». Коли хотіли вірні чесне те тіло звідти взяти, було одкровення вищезгаданим його учням, аби залишили там тіло святого, бо щороку на пам’ять його має так море відступати до семи днів, даючи дорогу тим, що хочуть приходити на поклоніння. І було так протягом семисот років — від царства Траянового аж до царства Никифора, царя грецького. Тоді, за гріхи людські, перестало море відступати, за царювання Никифора, і засмучені були християни.

Коли минуло після того п’ятдесят років і більше, Константин із Методієм у Херсонес прийшли і старалися про віднайдення чесних мощів Климентових. І зрушили на те херсонеського єпископа Георгія блаженного, який спершу пішов у Константинопіль до царя і патріярха, про те сповіщаючи і раду від них приймаючи, і взяв звідти весь клир святої Софії. Тоді, дійшовши до Херсонесу, пішов з блаженними цими учителями Методієм і Константином і зі всім народом з псалмами і піснями на край моря, хотівши отримати бажане, але не розступилася вода. Коли зайшло сонце, сіли в корабель, й опівночі світло засяяло від моря, і з’явилася спершу голова, потім же і всі святого Климента мощі з води вийшли — взявши їх, поклали в корабель і в град несли чесно, у церкві апостольській поклали. З них же блаженний Константин із Методієм частину якусь взяли, мали її з собою завжди, допоки не віднесли її до Риму.

Після того пішли в козари, і прийняті були з честю від кагана — князя козарського, бо й лист від царя грецького до кагана мали. І велика там була суперечка блаженного Константина з козарами, і з юдеями, і з сарацинами, бо Константин більшої був науки, ніж Методій, адже Методій молоді свої літа при війську, а не у книжному навчанні провів, і на воєводській владі він був, народними справами більше, ніж книжним читанням, займався, а Константин з юности в навчанні книжному і в шуканні любомудрія був вихований, і в Божественному Писанні дуже досвідчений, і в словах сильний, готовий на будь-яке питання відповідати. Тому Константин про все сперечався з невірними, а Методій молитвою своєю богоугодною Константинові помагав. І казав їм один козарин: «Ви, греки, поганий звичай маєте, бо ставите собі царя нового на місце попереднього з іншого роду, із простого, а не царського, як же це: після Никифора поставили царем Михаїла Курополата, одного з бояр. Тоді, відставивши його, поставили Лева Вірменина, що з простого роду був. Убивши ж його, поставили Михаїла Травлія, який був родом з Аморії. У нас же не так, але маємо наших каганів (тобто царів) з дому і роду каганського. І інакше в нас ніхто не воцариться, якщо не буде з царського роду». Блаженний же Константин на це короткими відповів словами: «Чи зле зробив Бог, коли неугодного Йому царя Саула скинув, Давида ж, мужа за серцем своїм, від стад скотарських вибрав?» І замовк про те козарин. Після того знову козарин мовив: «Ви, книги тримаючи в руках, розповідаєте з них притчі. Ми ж не так, але з грудей наших всю мудрість виносимо, не гордячись щодо писання, як же ви пишаєтеся, бо всередині маємо увібрану в нас мудрість».

Сказав Константан: «Якщо зустрінеш мужа голого, який говорить: «Багато одягу, і золота, і маєтків маю», — чи повіриш йому, бачачи його голого і що в руках нічого не має?» Відповів козарин: «Ні, якщо б мав щось, голим би не ходив». Сказав Константан: «Якщо ти поглинув всіляку мудрість, як же ти хвалишся, то скажи мені, скільки родів перейшло від Адама і Мойсея, і який рід і на якій частині землі мав свій уділ». Не міг проти цього козарин нічого відповісти, замовк. А Константан відповів: «Ані я не вірю тобі, що ти поглинув усіляку мудрість і без книг премудрий». Коли ж були на обіді в кагана, взяв каган чашу, сказав: «П’ємо в ім’я Бога єдиного, що створив усе творіння». Християнський же філософ Константан, взявши чашу, сказав: «П’ю в ім’я Бога єдиного, і Слова Його, яким небо утвердив, і животорного Духа, яким же вся сила створеного творіння тримається». Сказав каган: «Однаково розуміємо про Бога, що створив усе творіння, лише в цьому різнимося, що ви Тройцю славите, а ми єдиного Бога славимо, як же і юдейські вчать книги». Сказав Філософ: «Якщо з єврейських книг одного Бога знати навчаєтеся, то з тих же книг і Святу Тройцю пізнайте, проповідують-бо книги єврейські у пророкуваннях Слово і Духа, як же пророк і цар Давид говорить: «Словом Господнім небо утвердилося, і духом уст Його вся сила їх». Ось тут троє в єдності очевидні: Господь, і Слово Його, і Дух. Господь є Бог Отець, Слово — Бог Син, Дух же уст Господніх — Бог Дух Святий. Проте не три є господи, але один Господь зі Словом своїм і Духом. Так не три Боги в Божестві, але один Бог шанований. Поглянь же й звідси: якщо хтось тобі честь чинить, а не шанував би слова твого і духа уст твоїх, але мав би їх у зневазі безчесній, а інший же — все те: і тебе, і слово твоє, і духа уст твоїх — має в честі, котрий з них двох справжній пошановувач особи твоєї царської?» Той же відповів: «Той, хто всіх трьох має рівно в честі». Сказав Філософ: «Тому й ми правдивіші і від вас ліпші богошанувальники, шануючи Святу Тройцю, рівно Отця, і Сина, і Святого Духа. Цього ж навчилися ми з Книг Пророчих, бо й святий пророк Ісая говорить про Бога Сина, кажучи: «Послухай мене, Якове, Ізраїлю, якого я призиваю, я є перший, я є навіки, і нині Господь послав мене і Дух Його. Його книжного писання сказання ясно виявили давні отці наші: хто-бо є Посланий, якщо не Син, і від кого посилається, якщо не від Отця і Святого Духа Отчого».

Стояло там перед каганами багато юдеїв, вони сказали до блаженного Константина: «Скажи нам, філософе християнський, як може жінка Бога вмістити в утробі, на Нього ж і поглянути не можна, не лише Його народити». Філософ же, показавши на кагана і на його першого радника, сказав: «Якщо б хтось сказав, що цей перший радник не може прийняти в домі своєму кагана і погостити його, останній же раб його може прийняти його і погостити, як маю того, що так говоритиме, назвати: безумним чи розумним?» Юдеї ж сказали: «Вельми безумним є такий». Філософ же знову спитав їх: «Що є в піднебесній найдостойніше з усього видимого творіння?» Сказали юдеї: «Людина найдостойніша з усього видимого творіння, бо душею розумною, за образом Божим створеною, вшанована». Тоді сказав філософ: «Тому нерозумні ті, що називають неможливою річчю, аби в утробі єства людського помістився Бог, про якого знають, що вмістився в купині Мойсеевій. Хіба купина — творіння без чуття і душі — чесніша від душевного і розумного творіння, душею богоподібною вшанованого? У бурю і хмару, в дим і в вогонь вміщається Бог, коли являється Йову, Мойсею та Іллі, — і що дивного в тому, що в чесніше, одушевлене творіння вмістився, хотівши явитися на землі і з людьми пожити, і вилікувати їх від рани смертельної, Адамовим гріхом людському роду завданої. Адже такому найшанованішому створінню, тобто роду людському, що в тління гріховне і смертне впав, від кого б мало податися лікування і оновлення, якщо не від Самого Творця, скажіть мені? Чи не Давид провістив; «Послав Слово своє і зцілив їх». Бо Слово Отче — Син — прийшов і зцілив єство людське. Як же те Слово Отче мало зцілити людину, якби не було, наче пластир, прикладене до людини через з’єднання з людськістю. Чи хіба якийсь лікар, бажаючи зраненого чоловіка полікувати, прикладає пластир на дереві чи на камені, а не до хворого? Тому й Бог Слово своє єдинородне не до дерева, хоч і між деревами купину неопалиму можна побачити, не до каменя, хоч і на кам’яних горах Синаю і Хориву Мойсей та Ілля Його бачили, але до людини, хворобою гріховною охопленої смертельно, як цілющий пластир приклав і приєднав міцно, благоволивши Йому вселитися, дією Духа свого Святого, у чесній дівочій, а не просто жіночій, утробі і воплотитися і народитися від неї, як же Ісая провістив: «Ось діва в лоні прийме і народить Сина, і назвуть ім’я Йому Еммануїл, що означає «з нами Бог». Це пророк той зрозуміло каже, що Бог Син буде народжений на землі від чистої нешлюбної діви. А що треба було Богові вселитися в неї, спасення нашого ради, згадайте, що написано було у ваших книгах: Ахила, равин ваш, говорить, що Мойсей на горі кам’яній і в голосі труби руки простер у молитві своїй, сказав до Бога: «Не являйся нам більше, Господи щедрий, але вселися в нашій утробі, забравши гріхи наші». Якщо ж Мойсей молив Бога, аби вселився в утроби наші, то чому ви перечите нам, коли ми ісповідуємо, що вселився Бог в утробу жіночу, і не просто жіночу, але дівочу, чисту, непорочну, не досвідчену в шлюбі. Вселяється і в наші утроби, коли ми, християни, причащаємося Його в таїнственній Жертві. І прийняла вже сповнення своє давня та Мойсеева молитва, написана у ваших книгах, за свідченням Ахили, равина вашого: «Вселися, — каже, — в наші утроби, забравши гріхи наші».

Коли ж закінчився обід, розійшлися, назвавши день, в який знову мають бесідувати про це все. І коли настав той день, зібралися, і сів каган на місці своєму, звелів же і християнським учителям Константинові з Методієм сісти. І сказали до них юдеї: «Скажіть нам, який закон дав Бог спочатку: чи Мойсеїв, чи той, якого ви, християни, дотримуєтеся?» Блаженний же Константин Філософ супроти спитав їх, кажучи: «Чи для того питаєте, який закон перший, аби сказати, що перший є кращий?» Відповіли юдеї: «Так, для того, бо завжди годиться першому законові скорятися, бо перший має бути головнішим і кращим». Сказав філософ: «Якщо першого закону дотримуватися хочете, то відмовтеся від суєтного обрізання». Сказали юдеї: «Чому так кажеш?» Сказав Філософ: «Скажіть по правді: чи в обрізанні перший закон дано, чи не в обрізанні?» Відповіли юдеї: «Думаємо, що в обрізанні». Сказав філософ: «Чи не Ноєві спершу Бог перед обрізанням дав закон, після заповідей, що були в раю Адамові, і після падіння його? Заповідав-бо Ноєві, аби не проливалася кров людська, той же, хто проливатиме кров брата свого, нехай прийме кару, і його кров проллється замість пролитої його руками крови. Також і про їдження зілля, трави, і звірів, і худоби, і птахів, і риби заповіт дав. І сказав до Ноя: «Ось Я ставлю завіт мій вам і насінню вашому після вас». Сказали юдеї: «Але завіт не є законом, не сказав Бог до Ноя «закон мій», але «завіт мій вам поставлю», ми ж закону тримаємося». Сказав Філософ: «Обрізання ж вашого як дотримуєтеся: як закону чи інакше?» Сказали вони: «Як закону дотримуємося». Сказав Філософ: «Але обрізання не назвав Бог законом, лише завітом, сказав-бо до Авраама: «Завіт мій бережи і насіння твоє з тобою в роди, хай обріжеться кожен чоловік, і буде за знамення завіту між Мною і вами». І знову: «Буде завіт мій на плоті вашій за завіт вічний». Ось бачите, ні разу не назвав обрізання законом, але тільки завітом, тому маєте відкинути обрізання як незаконне. Якщо ж завіт обрізання маєте за закон, то і завіт, Ноєві даний, мусите за закон мати і назвати його законом першим, його ж Бог роду людському, вигнаному з раю і з потопних вод збереженому, дав найперше». Сказали юдеї: «Ні, але Мойсееві даний закон — є закон, і його ми тримаємося». Сказав філософ: «Якщо завіт, Ноєві даний, не є закон, а тільки заповіт, оскільки не назвав його Бог законом, але завітом, то і Мойсееві даний закон не закон є, оскільки той же Бог у Єремії Пророка у главі одинадцятій не називає його законом, але завітом лише, бо написано там: «Чуєте слова завіту цього, це каже Господь Бог Ізраїлевий. Проклята людина, що не слухає слів заповіту цього, який Я заповідав батькам вашим у день, в який же вивів їх з землі єгипетської». Якщо ж той заповіт є вам законом, то й Ноєві даний заповіт є справді законом, законом же першим, перед обрізанням даним, його ж маєте і нині дотримуватися як першого, не слухаючи тих інших законів, які пізніше нього настали — Авраамового і Мойсеевого. Тому що раніше ви самі сказали, що перший закон є кращий і йому скорятися належить». Юдеї ж від цього на інше ухилялися, казали: «Ті, що закону Мойсеевого трималися, всі угодили Богові, і ми, його тримаючись, сподіваємося також угодними Богові бути. Ви ж, інший, новий закон самі собі винайшовши, тримаєтеся свого, закон же Божий старий топчете». Відповів Філософ: «Добре так робимо, бо й Авраам, якби не прийняв обрізання, але тільки Ноєвого завіту тримався, то не назвався б другом Божим. Так само і Мойсей після Авраама написав інший закон і не задовільнився раніше прийнятими законами, Ноєвим і Авраамовим. І тому ми за цим прикладом діємо. Проте як же вони один за одним не відкидали попередніх законів: ні Авраам-бо не відкинув Ноєвого, ні Мойсей не зневажив обох, але, недостатнє доповнюючи, повну волю Господню повнішими законописаннями виявили, щоб заповідь Господня твердою була, — так і ми зі Старого Завіту, що Мойсей на скрижалях написав, нічого не відкидаємо, але всього того тримаємося, аби одного знати Бога — усього творіння Творця, аби не вбивати, не красти й інше. Відкидаємо ж те, що не написане на Мойсеевих скрижалях і що мало відкинутися в кожному разі, як же обрізання, жертв безсловесних приношення й інше, до того подібне, що тінню і подобою було Нового Закону, що мав після того прийти. Коли ж він прийшов, ми відкинули старе: яка-бо потреба пильнувати тінь, коли саму річ у руці маєш?» Сказали юдеї: «Якби ті, як же ти кажеш, у Старому нашому Законі (окрім скрижалей Мойсеевих) встановлення і завіти були тінню і подобою Нового вашого Закону, то знали б давні законописці про ваш, що має потім бути, Новий Завіт, бо тінь і образ має окреслювати лице того, кого очима бачити сподівалися. А тому що закону вашого не сподівалися, тому старозавітні наші (окрім Мойсеевих скрижалей) встановлення і заповіти не є образом і тінню, але самою істиною, яку і вам так само, як же і на Мойсеевих скрижалях написане, берегти належить як істину». Сказав супроти цього Філософ: «Якби давні, що у Старому Завіті були, законописці і не знали про те, що після них має настати Новий Закон і не чекали його, то сказав би вам так: «Коли спочатку, як же раніше ми сказали, дав Бог завіт свій Ноєві, чи сповістив йому, що має дати й другий, — другому, що після нього мав бути, угодникові своєму Авраамові. Справді не сповістив, але й утвердив той перший свій заповіт, щоб був він на вічні роди. Також, даючи завіт Авраамові, чи сповістив йому, що пізніше і Мойсееві дасть інший закон? Однак про наш Новий Завіт всіляко сповіщав через святих своїх пророків, почуйте Єремію, який проголошує: «Ось дні ідуть, говорить Господь, і заповідаю дому Ізраїлевому і дому Юдиному завіт Новий, не такий завіт, який Я заповів батькам їхнім у день, в який же, взявши їх за руку, вивів їх з землі єгипетської. Вони зламали заповіт мій, і Я не беріг їх». Ось бачите очевидне пророцтво про наш Новий Завіт. І знову Ісая про нього провістив, від Імени Господнього кажучи: «Не згадуйте попередніх і про старі не думайте. Ось зроблю нове, нині зійде і довідаєтеся». Так знали давні старозаконники про наш новоблагодатний закон, чекали на нього, пророкуючи, тому ваші старозаконні встановлення і заповіти тінню й образом були сподіваного нашого Закону, а не самою істиною, і відкинути їх годиться як непотрібні.

Юдеї ж не знали, що проти цього відповісти, інше почали говорити — що ще не прийшов час явлення Месії у світі. Сказав Філософ: «Чого більшого ви ще чекаєте? Ось-бо влада царства і княжіння вашого, що за пророцтвом праотця Якового лише до пришестя Месії має бути, вже закінчилася. Єрусалим зруйнований, жертви ваші відкинені, і переселилася від вас слава Господня в народи, як же про те пророк Малахія зрозуміло провістив, кажучи: «Нема волі моєї в вас, — говорить Господь Вседержитель, — і жертви не прийму з рук ваших, тому що зі сходу сонця до заходу Ім’я моє славиться серед народів, і на кожному місці тиміям приноситься Імені моєму і жертва чиста, тому що велике Ім’я моє серед народів», — говорить Господь Вседержитель». Сказали юдеї: «Це ти кажеш, хочучи, як же бачимо, і народи назвати благословенними, як же й ми, насіння Авраамове, благословенні?» Відповів Константан: «У Ньому ж насіння Авраамове, у Ньому ж і ми, народи, благословимося, — у Месії, що зійшов з кореня Авраамового, й Ісакового, і Якового, і Єсеєвого, і Давидового». Сказав Бог до Авраама: «Благословляться в тобі всі роди земні». І до Ісаака: «Благословляться в насінні твоєму всі народи земні». Також і до Якова. І Давид каже: «Благословляться в Ньому всі коліна земні, всі народи прославлять Його. Як же бо заради Авраамового роду, так як і задля народів Месія прийти мав. Казав-бо колись Яків, благословляючи Юду: «Не прийме кінця князь з Юди, ні старійшина з чересл його, допоки не прийде той, хто має бути посланий, і він — надія народів». Також пророк Захарія, сповіщаючи доньці Сіону — Єрусалимові — прихід царя лагідного, що сидить на яремнику й осляті, каже: «Знищить зброю з Ефраїма, і коня з Єрусалиму, і розламає лук воєнний, і оголосить мир народам». Ось бачите, що не лише через вас, юдеїв, а й задля народів прийшов Месія. Здається ж мені, що радше прийшов задля народів, ніж задля вас, бо ви Його не прийняли, народи ж Його прийняли. Ви Його вбили, народи ж — повірили в Нього, ви Його відкинули, народи ж Його полюбили. Тому і Він вас відкинув, народи ж вибрав і в них прославляється. А що справді вже сподіваний Месія прийшов, від святого пророка Даниїла можете запевнитися. Тому-бо пророкові у Вавилоні в перший рік царства Дарієвого явився ангел Господній Гавриїл, і з того часу, коли явився, вирахував до приходу у світ Месії року сьомого седминами — кожна седмина по сімдесят літ. А всі седмини року, зібрані в одне, утворять число років чотириста і дев’яносто, як же і ваш Талмуд рахує. Наскільки давно роки ті проминули, самі погляньте, хіба не виявите більше восьмисот років, що минули після закінчення седмин, про які говорив ангел Даниїлові? Питаю ж вас, що то за залізне царство — те, що Даниїл розтлумачив, говорячи про великого боввана, якого Навуходоносор уві сні бачив?» Сказали юдеї: «Римське царство залізне». Знову спитав їх Філософ: «Хто ж є тим каменем, що відколовся від гори без допомоги людської руки, що стер баченого того боввана?» Відповіли: «Камінь — це Месія». Сказав Філософ: «Чи не бачите ви правди, що царство Римське, яке ідолам скорялося, вже минуло, Месія у світ прийшов, а замість ідолопоклонницького Римського царства встановив Бог Небесний інше, навіки нерозсипне — царство християнське, так назване новим іменем, за пророцтвом святого Ісаї, який вам колись говорив: «Залишиться ім’я ваше для насичення вибраним, вас же винищить Господь. А тим, що скоряться Йому, назветься нове ім’я, яке благословиться на землі, благословлять-бо правдивого Бога».

Сказали юдеї: «Це ми — благословенне насіння Сима, благословенні отцем нашим Ноєм, ви ж не є благословенні».

Відповів їм Філософ: «Ноєве благословення Сима є ніщо інше, лише славлення Бога, каже-бо: «Благословен Господь — Бог Симів». Тому Господь Бог благословенний є устами Ноєвими через добродійного Сима, а з того благословення до вас нічого не дійшло. До Яфета ж, від якого ми є, сказав Ной: «Хай розмножить Господь Яфета, і хай оселиться в полях Симових». Самі ж бачите, що поширилося, благодаттю Божою, християнство, ви ж зменшуєтеся. І там, де ви колись жили (в Єрусалимі), благословляється і прославляється нині від християн ім’я Господа нашого Ісуса Христа».

Така з юдеями блаженного Константина Філософа суперечка про християнську віру була довго, досить-бо часу затримався з братом своїм у козарах, щодня сходячись і сперечаючись з невірними жидами перед каганом. Ту суперечку його блаженний брат Методій, учитель наш словенський, на вісім слів розклав згодом, тут же трохи з того, чого є багато, згадано. Не лише-бо з юдеями, але й із сарацинами немало сперечався, і всіх долав благодаттю Господа нашого, який обіцяв рабам своїм дати в уста премудрість, якій не зможуть протистояти ані відповісти всі, що противляться їм. І повірив у Христа каган (князь козарський), і бояри його, і людей багато, і прийняли хрещення святе, проте не всі, але якась частина. Тоді учителі преподобні, Константин із Методієм, добре святу віру в козарах насадивши, захотіли повернутися до себе, залишивши в козарах замість себе священиків, що прийшли з Херсонеса. Написав тому каган до царя грецького подяку, кажучи: «Таких нам, володарю, прислав учених мужів, які зрозуміло пояснили, що християнська віра правдива, і її нас навчили. Тому просвітилися ми хрещенням святим, звеліли в державі нашій кожному, хто хоче, хреститися, і сподіваємося, що й ціла земля наша в християнську прийде досконалість, і ми прихильні твоєму царству, готові послужити тобі, коли потребуватимеш». Відпускаючи ж блаженних тих учителів Константина і Методія, каган дав їм дарів багато, але вони не прийняли їх, кажучи: «Дай нам, скільки маєш тут, полонених грецьких, це-бо для нас більше, ніж усі дари». І зібрали полонених до двох сотень, і віддали їм, і пішли у путь свою, радіючи і дякуючи Богові. Коли ж вони йшли зі звільненими полоненими через пустельні і безводні місця, знемагали всі від спраги. І знайшли десь солоне озеро, з якого беруть сіль, і не могли тої води куштувати, бо дуже солона, гірка була, як жовч. Розійшлися всі пустелею шукати води солодкої, і сказав Константан до Методія, брата свого: «Не можу більше терпіти спраги, тому зачерпни цієї води, вірю-бо, що Той, хто ізраїльтянам колись гірку воду перемінив на солодку, Той і нам, спраглим, має посолодити води цієї гіркоту». Коли ж зачерпнув і скуштували, побачили, що солодка вона, як мед, студена, як узимку, і, пивши, всі охолодилися і прославили Бога. У Херсонесі ж, коли вечеряли з єпископом, сказав Константан після вечері до єпископа: «Помолімося, владико, і благослови мене, як же батько благословляє свою дитину останнім благословенням». І думали ті, що те чули, що зранку хоче Константан із Херсонеса йти в дорогу свою. Він же осібно сказав декому, що «єпископ залишає нас, завтра-бо йде до Бога». І було так: наступного ж дня єпископ переставився. Коли прийшли вони до Царгорода, прийняв їх цар, і патріарх, і весь собор з великою честю і радістю як апостолів Христових, що в народах проповідують, і хотіли возвести їх на ступені святительські — вони ж цілком відрікалися такого сану. Методія переконали стати ігуменом у монастирі, названому Поліхрон, а Константан при церкві Святих апостолів перебував.

Після того інші князі народу словенського, Ростислав і Святополк Моравські, що віру християнську вже почасти прийняли, але її таїнств ще не зрозуміли, почувши, що охрестилася земля козарська, навчена від двох учителів, що з греків прийшли, послали в Константинополь до царя Михаїла, кажучи: «Народ наш ідолопоклоніння відрікся і християнського закону триматися бажає, але не маємо такого учителя, аби нас досконало тої святої віри навчив і нашою мовою на закон благочествий наставив. Тому просимо тебе, володарю, попіклуйся про спасення наше і пошли нам єпископа й учителя такого. Від вас-бо у всі краї добрий закон виходить». Цар же, з патріархом і всім освяченим собором порадившись, знову блаженного Константина з Методієм прикликав, просив, щоб ішли у словенські краї на учительство, як же і до козарів ходили. І переконали святого Константина, хоч і не хотів, прийняти сан архиєрейський. Він же спершу постив днів сорок, і помагала йому благодать Святого Духа, винайшов азбуку словенську, що мала в собі тридцять вісім літер, аби перекласти книги грецькі на мову словенську, у чому, з допомогою Божою, помагав йому і блаженний Методій. І спочатку перекладати почали святе Євангеліє від Іоана — «Спочатку було Слово» й інше. І показали те цареві, і патріярхові, і всьому соборові. І всі за те з радістю прославили Бога. Тоді вирушили в дорогу, і мали щедре всіх потреб задоволення із подаяння царського. Коли ж досягли країв словенських, усюди їх почесними зустрічами приймали князі і простий люд. А найбільше — в Моравії Ростислав-князь, де зразу звелів дітей багатьох зібрати і вчити їх азбуки і новоперекладених книг: Часослова, і Псалтиря, й інших. Затрималися там чотири роки і більше, й охрестили всі словенські краї, і в благочестивій вірі утвердили. І всі для церковного правила потрібні книги з грецької на словенське читання переклали, як же Євангеліє, і Апостол, і Літургіяріон, й інші. І почали словенською мовою Божественну відправляти Літургію і всі церковні співи. Чуло ж про те багато архиєреїв і єреїв, а найбільше західні — римської мови — почали бунтуватися, що дивною мовою новоохрещеним Аітургію відправляє. Казали-бо, що лише трьома мовами, якими ж табличка на хресті написана була, годиться Божественну Літургію відправляти: по-єврейськи, по-грецьки і по-римськи. Але святі учителі словенські відповідали таким: «Однаково Бог дає дощ на всіх і дає сонцеві світити. Говорить же й Давид: «Кожне дихання нехай хвалить Господа». І знову: «Воскликніте, Господеві, вся земля, співайте Господеві пісню нову». Оскільки Господь прийшов спасти всі народи, тому всі народи своїми власними голосами хай славословлять Господа». Чув же про них і Папа Риму старого — Миколай. Написав до них з любов’ю, кличучи їх до Риму. І, скорившись його бажанню, пішли до нього. Проте ще не дійшли вони до Риму, коли переставився Папа Миколай, а замість нього настав Адріян, але й він їм радий був: чув-бо, що зближаються до Римського града, ще ж і з мощів святого священомученика Климента, Папи Римського (як же вище мовилося) частку з собою несли. Зустрів їх із почестями і прославив труди їхні, апостолам подібні. І, люб’язне пригощення зробивши, дав їм спочинок. Схвалив переклад книг на бесіду словенську і літургісання мовою словенською затвердив, поклав анатему на противних, які б посміли читанню, і співу, і літургісанню словенському перечити чи ображати його. І відправляли святі ці учителі, Методій і Конетантин, Літургію святу по-словенськи посеред Риму на славу Христа Бога, що всіма мовами проповідується і славиться.

Коли вони затрималися в Римі, розхворівся святий Константин і прийняв від Бога одкровення, яке у видінні йому було, і сповіщення про кончину свою, і веселився духом весь день той, співаючи так: «Сказали мені, увійдемо у доми Господні, возвеселиться мені дух, радіє моє серце». Наступного ж дня прийняв на себе святу схиму і перейменований був на Кирила, і лежав у хворобі п’ятдесят днів. Тоді, вручивши єпископство своє старшому братові своєму Методію, передав дух свій Господеві — і похований був славно в церкві Святого Климента, у якій же і частку святих Климентових мощів, яку вони принесли, було покладено. Після смерті святого Кирила преподобного Методія поставлено було єпископом Моравії, і пішов туди, мав престол свій у Панонії-граді, на місці святого апостола Андроника, учня і родича Павлового, що там колись єпископствував. Його наслідуючи, цей святитель і учитель Методій багато показав подвигів і трудів, віру святу розширюючи, з жидами і з єретиками сперечаючись, біди і вигнання терплячи, ще ж і книг багато з грецької мови на словенську переклав і добре паствою багато років керував. Тоді перейшов до Господа, для Нього ж апостольськи з братом своїм святим Кирилом усім серцем працював, і обидва разом перед Ним стали у житті вічному, славлячи Його зі всіма святими на безконечні віки. Амінь.

 Святитель Дмитро Туптало. Житія святих. Том ІХ. Львів, 2010.

 Тропар Рівноапостольним Кирилу і Мефодію, глас 4

Рівноапостольні вчителі слов’янських країн, / Кириле і Мефодію богомудрі, / Владику всіх моліте, щоб утвердилися всі народи / в істинній вірі Хрістовій і в однодумності, / щоб утихомирив Він світ і спас душі наші.

Кондак Рівноапостольним Кирилу і Мефодію, глас 3

Вшануймо двійко святих просвітителів наших, / що перекладом Божественного Письма виточили нам джерело богопізнання, / з якого аж донині вдосталь почерпуючи, / ми величаємо Кирила і Мефодія, / що стоять перед престолом Всевишнього і щиро моляться за душі наші.

Пам’ять 4 / 17 грудня

Житіє і страждання святої великомучениці Варвари

У царстві Максиміяна, нечистивого царя римського, був на сході один чоловік знатний, багатий і славний на ім’я Діоскор, родом і поганством еллін, що жив в Іліополі. Він мав доньку на ім’я Варвара, її як зіницю ока беріг, не мав-бо більше дітей, лише її одну. Вона ж, коли підросла, стала вродою дуже гарна, і не було рівної їй дівчини красою в цілому тому краї. Через те батько її збудував для неї високий стовп, хитромудру споруду, а на стовпі влаштував покої гарні і в них замкнув доньку свою Варвару, приставивши до неї добрих наставниць і служниць, бо вже померла мати її. Зробив це для того, щоб не бачили такої краси прості люди незнатного походження, думав-бо, що недостойними є очі їхні дивитися на прекрасне лице доньки його.

Живучи в палатах на високому стовпі, дівчина втішалася спогляданням тих, що вгорі, і тих, що в долі, Божих творінь, світлості небесної та краси земної. Одного разу, дивлячись на небо й розглядаючи сонячне сяйво, потоки місячні та зір красу, каже до наставниць і служниць, що жили з нею: «Хто це створив?» Також на красу земну, на родючі поля і сади, і вертогради, на гори ж і на води поглянувши, питала: «Чия рука створила все це?» Ті, що прислуговували їй, казали: «Усе це створили боги». Спитала дівчина: «Які боги?» Відповіли їй служниці: «Ті боги, яких шанує твій батько і тримає в палатах своїх, — золоті ж, і срібні, і дерев’яні, — і поклоняється їм, ті боги створили все, що очима бачимо». Дівчина ж, чувши слова їхні, засумнівалася і сама до себе мовила: «Ті боги, що їх мій батько шанує, створені людськими руками: золотих і срібних створив золотар, кам’яних створив каменяр, дерев’яних витесав тесля. Як же ті створені боги змогли створити таку пресвітлу височінь небес і таку земну красу, а самі ж не можуть ані ходити ногами, ані працювати руками?» Так собі роздумуючи, поглядала часто на небо вдень і вночі й у творінні намагалася побачити Творця. Одного разу, коли вона довго дивилася на небо, одержима великим бажанням довідатися, хто створив прекрасну ту височінь, і простір, і світіння небесне, раптом засяяло в серці її світло божественної благодаті і відкрилися її мислені очі для пізнання єдиного невидимого, незбагненного й неосяжного Бога, що Небо і Землю премудро сотворив. І сказала до себе: «Має бути один такий Бог, якого не створила рука людська, але Сам Він має буття Своє і все рукою Своєю створює. Має бути один, що розпростер широчінь небес, заснував земну твердь і просвічує зверху всю Вселенну сонячним промінням, сяйвом місячним і світінням зір, в долині прикрашає землю деревами і квітами розмаїтими і напоює її ріками та джерелами водними. Один має бути такий Бог, що все містить, все влаштовує, все оживляє і про всіх думає». Так дівчина Варвара зі світу вчилася пізнавати Творця, так збулися на ній слова Давидові: «Повчуся у всіх ділах твоїх, в творіннях руки твоєї поучуся». У тій її науці розгорівся вогонь любови божественної і розпалив душу її полум’ям бажання Бога, що не мала спокою ні вдень ні вночі, про те єдине думаючи, того єдиного бажаючи, щоб побачити справді Бога і Творця усього. Не могла мати когось за вчителя із людей, хто б відкрив їй таїнство святої віри й на дорогу спасіння наставив: ніхто не міг приходити до неї, окрім приставлених рабинь, бо батько її, Діоскор, дуже її охороняв. Проте сам Наймудріший Учитель і Наставник Дух Святий таємно надихнув її своєю благодаттю, вчив її невидимо, і діяло в розумі її пізнання Правди. Була-бо дівчина на стовпі тому, як птаха самотня на даху, про високе думаючи, а не низьке, бо не прихилялося серце її ні до чого земного ані не любило золота, ні коштовних маргаритів і каменів дорогоцінних, ні гарного одягу, жодних дівочих прикрас, ані про шлюб ніколи не думала, тільки в єдиному Бозі всією думкою заглибилася, була любов’ю Його заполонена.

Надходив час, щоб бути зарученій дівчині з мужем. І тому, що багато юнаків, про предивну вроду її чуючи, багатих, і знатних, і славних просили Діоскора, щоб дозволив взяти доньку його в подружжя, вийшов Діоскор на стовп до Варвари й почав говорити з нею про шлюб, називаючи різних наречених гарних, що хочуть мати її за наречену, і питав, з котрим із них хотіла б вона заручитися. Цнотлива ж дівчина Варвара, чуючи від батька свого такі слова, спалахнула лицем, соромлячись не тільки чути, але й навіть подумати про шлюб. І всіляко від цього відмовлялася, не вволюючи волі батькової. Марнотою-бо великою вважала для себе стратити цвіт чистоти своєї і загубити безцінний дівства бісер. Багато що батькові своєму, який впрошував її скоритися волі його, багато слів усупереч сказала, врешті мовила: «Коли будеш далі, батьку мій, про це говорити і примушувати мене до одруження, то зробиш те, що не назвешся батьком: я сама себе уб’ю, і втратиш дитину свою єдину». Чуючи це, Діоскор настрашився і відійшов від неї, не сміючи більше примушувати її. До того ж думав, що краще буде, коли її доброю порадою, а не примусом заручити з кимось. І сподівався, що за якийсь час сама роздумає і наступного року захоче одружитися.

Тоді ж надумав піти в дорогу далеку в одній справі, думаючи, що без нього Варвара буде тужити і, коли повернеться, легше буде вмовити її послухати його веління та ради. Відходячи в дорогу, Діоскор звелів управителеві дому свого побудувати лазню, з розкішшю великою і майстерністю премудрою, при купелі, що у вертограді його була. У лазні ж звелів зробити два вікна в одній стіні з південного боку. А щодо доньки своєї управителеві заповів, що вільно й безперешкодно може ходити стежками і, що захоче, хай робить. Думав-бо Діоскор, що донька його, з багатьма людьми розмовляючи й бачачи багато дівчат заручених і заміжніх, захоче й сама вийти заміж.

Після відходу Діоскора в дорогу далеку дівиця Варвара, маючи вільний вхід та вихід із дому свого й можучи безборонну бесіду мати з ким завгодно, потоваришувала з одними дівчатами-християнками і чула від них ім’я Ісуса Христа. І зразу від Імени того возрадувалася духом і прагнула від них довідатися про те правдиво. Вони ж їй розповіли все про Христа, про невимовне Його Божество, про воплочення від Пречистої Діви Марії, про добровільні страсті Його і Воскресіння, і про прийдешній суд і вічну муку для ідолопоклонників, і про нескінченну радість для вірних християн у Царстві Небеснім. Всього того наслухавшись, Варвара насолоджувалася серцем, і палала любов’ю до Христа, і хотіла хрещення. Сталося так, що в той час один пресвітер з Олександрії в подобі купця прийшов туди. Довідавшись про нього, Варвара прикликала його до себе й від нього таємно навчилася пізнання одного Творця усього і Вседержителя Бога, і віри в Господа нашого Ісуса Христа, чого віддавна з великим бажанням прагнула. Розповів же їй пресвітер про всі святої віри таїнства, хрестив її в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа і, достатньо навчивши її, відійшов. А свята Варвара, просвічена хрещенням, ще більше розпалилася любов’ю Божою і, вправляючись у пості й молитвах день і ніч, трудилася для Господа свого, Йому ж і невістою стала, обручивши дівство своє зберегти неоскверненим.

Тим часом управитель будував лазню, яку, відходячи в дорогу, батько її звелів спорудити. Вийшла одного разу свята діва Варвара зі стовпа свого, щоб подивитися на будову тої лазні, і, побачивши два вікна в лазні, каже до робітників: «Чому лише два вікна робите? Чи не краще зробити три, щоб і стіна гарнішою була, і лазня яснішою?» Відповіли робітники: «Так батько твій звелів нам зробити два вікна на південь». Варвара ж настійливо веліла, щоб і третє вікно зробили на подобу Пресвятої Тройці. І тоді не хотіли будівничі того зробити, боячися батька її. Вона казала їм: «Я вас перед батьком боронитиму й відповідатиму за вас, ви ж робіть так, як велю вам». І зробили третє вікно в лазні за велінням її. Була ж там (як сказано) купіль, що при ній же лазню будовано, та купіль огороджена була каменем тесаним мармуровим. Одного разу, прийшовши до тої купелі і на схід поглянувши, свята Варвара намалювала перстом на мармурі хреста святого зображення, і від святого перста чистої дівиці так на камені хрест вималювався, ніби із заліза викуваний. Також при тій же лазні і ступня чесної дівочої ноги відбилася, також на камені, і вода зі ступні тої потекла, і багато пізніше було там зцілень для тих, хто з вірою приходив. Все-бо те: і лазня з трьома вікнами, на образ Пресвятої Тройці влаштованими, і мармуровий камінь при купелі зі зображенням хреста, і ступня ноги святої Варвари — вціліли навіть до часів блаженного Симеона Метафраста, що після Івана Дамаскина писав про святої Варвари страждання. І розповідає у своїй історії таке: «Навіть до цих днів та купіль зберігається, зцілює всілякі хвороби людей христолюбивих. Якби її хтось захотів порівняти зі струменями Йорданськими, чи Джерелами Силуанськими, чи Купіллю Овечою, не погрішив би супроти істини. Бо і через неї, подібно до багатьох чудодійних, співдіяла сила Христова». Проходжувалася одного разу Варвара свята в батькових покоях, дивлячись на богів свого батька, бездушних ідолів, що стояли на чесному місці, і зітхнула тяжко над загибеллю душ людських, які служать ідолам. Тоді плюнула на лиця ідольські, говорячи: «Хай подібні на вас будуть всі, що вам поклоняються, і всі, що потребують допомоги від вас, бездушних». Це сказавши, вийшла на свій стовп і віддалася звичній своїй молитві і постові, весь розум свій заглибивши в богомислення. Після цього батько її, Діоскор, вернувся з дороги. І, роздивляючись те, що будувалося вдома, приступив до в озведеної лазні і, побачивши три вікна в стіні, почав гніві сварити слуг та урядників, чому переступили через його наказ і зробили три вікна замість двох. Вони ж відповіли: «Не наша була воля, але доньки твоєї Варвари — вона звеліла нам, ми ж не хотіли, щоб зробити три вікна». Зразу ж Діоскор прикликав Варвару, питав її’, нащо третє вікно в лазні звеліла зробити. Вона ж відповідала: «Краще три, ніж два. Ти-бо, батьку, звелів зробити два вікна на образ, як гадаю, двох світил небесних — Сонця і Місяця, щоб просвітлювали лазню; я ж звеліла і третє зробити, на образ Триєдиного світла, бо три є неприступного, невимовного, незаходимого й незгасного Світла вікна, які просвітлюють кожну людину, що приходить у світ». Батько ж збентежився новиною слів доньки своєї, справді дивних, а йому незрозумілих, відвів її окремо від усіх і, ставши біля купелі лазні, де був хрест перстом святої Варвари на камені зображений, його ж ще Діоскор не побачив, там питався святу: «Яким чином світло трьох вікон просвітлює кожну людину, як ти казала?» Каже свята: «Збагни, батьку мій, і зрозумій, що кажу. Три іпостасі єдиного в Тройці Бога, що живе у Світлі неприступному: Отець, і Син, і Дух Святий — просвітлюють й оживляють кожне створіння. Через те звеліла, щоб було три вікна в лазні, бо це перше, — показуючи перстом, каже, — уособлює Отця, друге — Сина, третє — Духа Святого, бо й стіни Ім’я Пресвятої Тройці прославляють». Тоді показала перстом на зображений на мармурі хрест і каже: «Зобразила ж і знак Сина Божого, що благоволінням Отця, дією ж Святого Духа заради спасіння людського від Чистої Діви воплотився і добровільно постраждав на такому хресті, якого бачиш зображення. Тому хресне тут зобразила знамення, щоб сила хреста прогнала звідси всю бісівську силу». Та й багато про Пресвяту Тройцю, про воплочення і страсті Христові, про силу хреста і про инші святі тайни віри премудра діва до твердосердого батька свого промовляла, допровадивши його до гніву великого. Збісившись від злости і гніву й забувши природну до доньки любов, Діоскор вийняв свій меч і хотів доньку свою вдарити. Вона ж почала втікати, а Діоскор, як вовк вівцю, гонив її, тримаючи меч оголений в руці своїй. І вже коли доганяв непорочну Агницю Христову, трапилася на тому місці гора кам’яна, що стояла стіною, і не мала свята як втекти від руки і меча батька, більше ж ката свого, лише одне мала прибіжище — Бога, до Нього ж душевні й тілесні водночас піднесла очі, просячи допомоги та захисту. І не затримався послухати Всевишній раби Своєї, але скоро поспів з допомогою Своєю: зробив так, що перед нею кам’яна гора розкололася надвоє, як колись перед святою первомученицею Теклею, що втікала від рук безстидників. Коли розійшовся камінь, свята діва Варвара забігла в ту розколину, і зразу зійшовся камінь спереду, давши святій у собі шлях вільний вийти на верх гори. Коли свята вийшла, сховалася в одній кам’яній печері. А Діоскор, цей найтвердіший камінь, не побачивши перед собою доньки-втікачки, здивувався, що втратив її з ока свого, і шукав її старанно та довго. Обходячи ту гору й шукаючи Варвару, побачив двох пастухів на горі, що пасли вівці свої, — ті ж бачили святу Варвару, що втекла на гору і сховалася в печері. Зайшовши до них, питав їх, чи не бачили там доньки його, що втекла. Один же пастух, милосердний, бачивши Діоскора, гніву сповненого, хотів утаїти неповинну діву та й каже: ”Не бачив її». Але другий мовчки показав рукою на місце, де свята ховалася. І побіг туди Діоскор притьмом, а пастуха того, що показав на святу перстом, вразила кара Божа, бо сам пастух, що показав, на стовп камінний, а вівці його на цвіркунів перетворилися.

Діоскор же знайшов у печері доньку свою, взяв її і і почав бити немилосердно. Ударивши ж нею об землю, ногами штовхав і, схопивши за волосся, волік додому свого шляхом кам’янистим. Тоді запер її в кімнатчині малій та темній, і замкнув ключем двері та вікна, і запечатав печаттю, приставив сторожів і морив її голодом та спрагою. Тоді пішов до ігемона краю того, що звався Мартіян, і розповів йому все про доньку свою, яка відрікається від їхніх богів і вірує в Розп’ятого. І просив ігемона, щоб застосуванням різних мук схилив її до батьківської віри. Тоді вивів її із запертя, привів та віддав в руки ігемона, кажучи: «Відрікаюся від неї, бо вона відвернулася від богів моїх. І якщо не навернеться знову до них і не поклониться їм зі мною, то не буде мені донькою, я ж не буду її батьком, ти ж, державний ігемоне, муч її так, як дозволяє влада твоя». Ігемон, бачачи дівчину надзвичайної вроди, дивувався красі її і лагідно почав говорити до неї слова ласкаві, вихваляючи красу її та благородство, і вмовляв її, щоб не відступала від древніх батьківських законів і щоб не противилася волі батька, але нехай поклониться богам і слухає у всьому батька, бо має успадкувати всі його маєтки. Свята ж діва Варвара, премудрими та довгими словами марноту богів бездушних перемігши, визнавала і прославляла Ім’я Ісуса Христа, відмовляючись від усієї суєти земної, і багатства, й утіх земних, бажаючи небесних. Ігемон же переконував її, щоб не безчестила роду свого і прекрасного цвіту юности своєї не губила. Врешті сказав: «Будь милосердною сама до себе, дівице прекрасна, і поспіши добровільно разом з нами принести жертву богам, бо я шкодую тебе і пощадити тебе хочу, жаліючи віддати таку красу на муки та рани. Якщо ж не послухаєш мене і будеш непокірною, то переконаєш мене, хоч і не хочу, мучити тебе люто». Свята ж діва Варвара відповідала: «Я приношу жертву хваління повсякчас Богові моєму і сама Йому хочу бути жертвою, адже Він єдиний Бог істинний, що створив Небо і Землю і все, що на них, а твої боги є нічим і нічого не створили, бездушними будучи й несправжніми, але їх самих створює рука людська, як пророк Божий мовить: «Ідоли язичницькі срібло і золото, справа рук людських, і всі боги язичницькі бісівські, Господь же Небеса створив». Цих пророчих слів я слухаю і вірую, що єдиний Бог є Творцем усього, а про ваших божків те знаю, що суєтними є і суєтною є ваша на них надія». Коли ці слова сказала свята, розгнівався ігемон і зразу наказав роздягти її. І була то для цнотливої, чистої, святої діви перша мука, не менша від найважчих ран, стояти нагою перед очима багатьох мужів, що безстидно й неухильно на оголене чисте тіло дівоче дивилися. Тоді звелів кат на землі простягти її, жилами воловими бити сильно й довго, аж земля забагрянилася її кров’ю. Переставши ж бити її, кати, за наказом ігемона, волосяним рубищем і гострим череп’ям терли рани її, біль до болю докладаючи. Незважаючи на всі ті муки, що більше від бурі та вітру на храм молодого й тендітного тіла дівочого находили, не похитнулася міцна у вірі мучениця Варвара, адже збудована була на скелі — Христі Господі своєму, про Нього ж і заради Нього той гіркий біль солодко терпіла.

Потім ігемон звелів посадити її до темниці, поки він надумає, якими найлютішими муками її карати. Ледь жива від тяжких ран Варвара свята була в темниці, молилася в сльозах до милого Жениха Христа Господа, щоб не покидав її в лютих муках страждаючу, і казала з Давидом: «Не покидай мене, Господи Боже мій, і не відступи від мене, почуй мій крик про допомогу». Коли вона молилася так опівночі, облило її світло велике, страх і радість відчула у серці своїм свята — наближався Жених її нетлінний, хочучи невісту Свою відвідати. Тоді сам Він явився — Цар Слави у славі невимовній. Його ж побачивши, свята так утішилася духом і насолодилася серцем! На неї люблячими очима дивлячися, Господь найсолодшими устами Своїми каже: «Дерзай, невісто Моя, і не бійся, Я з тобою, охороняю тебе, і дивлячись на подвиг твій, і полегшуючи біль твій, і за це нагороду тобі вічну готую в чертозі Своїм небеснім. Потерпи до кінця, бо скоро насолодишся вічними благами в Царстві Моїм.» Коли такі слова говорив їй Христос Господь, свята Варвара вся танула як віск від вогню божественного бажання і, як ріка, любов’ю до Нього розливалася. Так утішив і любов’ю Своєю насолодив Ісус холоділий любу Свою наречену Варвару і від ран зцілив її, що навіть сліду не було від ран на тілі її. Тоді відійшов з очей її, залишивши їй невимовну веселість духовну. І була свята Варвара в темниці, як на Небесах, серафимською любов’ю до Бога палаючи і славословлячи Його серцем та устами, віддаючи дяку Господеві, що не зневажив, відвідав рабу Свою, яка страждає Імени Його ради.

Була там одна жінка вірна й богобоязлива на ім’я Юліянія, що з того часу, як свята Варвара була взята, спостерігала за нею здалеку та страждання її бачила. І коли святу вкинули до темниці, присівши біля віконця темничного, дивувалася, як та юна дівчина в самому цвіті молодости й краси своєї знехтувала батьком своїм, і всім родом, і багатством, і всіма благами та красою світу цього, ще й душі своєї не щадить за Христа, але добровільно її за Нього віддає. Бачивши, як Христос зцілив Варвару святу від ран, захотіла і сама за Нього страждати і готувалася до подвигу, молячи подвигоположника Христа Ісуса, щоб подав їй терпіння в муках. Коли настав день, виведена була свята Варвара з темниці, і вели її до нечестивого судилища на друге випробування, а Юліянія йшла за нею здалеку. Коли ж стала свята Варвара перед ігемоном, бачив ігемон і всі з ним дівчину здорову, лицем світлу й гарнішу від вроди першої, а на тілі навіть сліду ран завданих не мала, і здивувалися. Каже ж до неї ігемон: «Бачиш, о дівчино, яку опіку мають над тобою наші боги, що тебе вчора страшно зранену нині добре зцілили і виснаженій від болю здоров’я подали. Вдячна будь за таке їхнє добро і поклонися їм, принеси жертви». Свята ж відповіла: «Нащо кажеш, ігемоне, ніби твої божки мене зцілили? Самі будучи сліпими, німими й жодного не маючи чуття, не можуть подати сліпим прозріння, ні німим мови, ні глухим слуху, ні кривим ходи, ні хворим зцілення, ні мертвим воскресіння, то як мене могли зцілити? І за що їм поклонятися? Зцілив мене Ісус Христос, Господь Бог мій, що всі хвороби лікує і мертвим дає життя, Йому я із вдячністю кланяюся і саму себе в жертву Йому приношу, Його ж ти нечестивими своїми очима, осліплений розумом, бачити не можеш, бо недостойний». Ці святої мучениці слова збудили лють ігемона, і звелів мученицю повісити на дереві і дерти тіло її гаками залізними, потім свічами палаючими припікати ребра їй. Усе те терпіла Варвара свята мужньо, ще й молотом у голову ударена, і неможливо було не лише юній тій дівчині, але й найсильнішому мужеві живим залишитися, якби не укріплювала невидимо Агницю Христову сила Божа.

Між людьми, що дивилися на муки Варвари святої, стояла недалеко вищезгадана Юліянія. Вона, дивлячись на велике страждання святої Варвари, що в юному тілі мужньо переносить, плакала дуже й не могла від сліз стриматися. Тоді, сповнившись ревности, подала голос із натовпу і почала засуджувати немилосердного ігемона за нелюдське катування і богів їхніх поганських ганити. І тут же була взята й допитана про віру, християнкою себе назвала, через те наказав її мучити ігемон так, як Варвару. Повісили-бо її разом із Варварою і дерли залізними гаками. А свята великомучениця Варвара, висячи в муках, звела очі свої вгору до Бога і каже: «Боже, випробовуючи серця людей, Ти знаєш, як Тебе прагну і Твої святі заповіді люблю, всю себе Тобі принесла і Твоїй поручилася Всевишній Правиці. Ти-бо, Господи, не покидай мене, але, милостиво поглянувши на мене й на співмученицю мою Юліянію, обох нас зміцни й утверди справжній подвиг добре здійснити, дух-бо бадьорий, а тіло немічне».

Коли свята так молилася, зверху допомога невидимо їм до мужнього терпіння подавалася. Після цього звелів мучитель обрізати обом сосці, і коли відрізали і біль великий примножився, знову Варвара свята, до Лікаря та Цілителя свого очі возвівши, скрикнула, кажучи: «Не відверни лиця Свого від нас, Христе, і Духа Свого Святого не забирай від нас, воздай нам, Господи, радість спасіння і духом владним утверди нас у Своїй любові». Після таких мук звелів ігемон святу Юліянію відвести до темниці, а святу Варвару на більше її осоромлення нагу по цілому місті водити зі збиткуванням, попихаючи і б’ючи. Свята ж діва Варвара, одним соромом, як одежею, прикриваючися, скрикнула до любого Жениха свого Христа Господа, мовлячи: «Одягаючи небо хмарами, а землю млою, як пелюшками, повиваючи, Ти сам, о Царю, покрий наготу мою і зроби, щоб невидимі стали уди мої для очей нечестивих, хай до решти не буде висміяна раба Твоя». І зразу Христос Господь разом зі всіма святими Своїми ангелами, дивлячись зверху на подвиги раби Своєї, поспішив на допомогу їй і ангела світлого до неї послав зі світловидною одежею, щоб прикрив наготу її». Коли покрив святу Варвару, більше не могли очі нечестивих дивитися на її оголені уди і повернули її до ката. А після того також святу Юліянію водили нагу по місті, на осоромлення ангелів та людей. Тоді кат, бачачи, що не може їх від любови Христової відлучити й до ідолопоклонства схилити, обох на посічення мечем засудив.

Діоскор же твердосердий, святої Варвари батько, не лише не болів серцем, бачачи великі муки доньки своєї, — таким зробив його жорстоким біс, — але й сам бути її спекулятором не посоромився, бо одною рукою взяв доньку, а другою оголений меч і вів її на місце усікновення, воно ж було призначене на одній горі за межами міста. Вів же й инший воїн святу Юліянію, і, коли йшли, Варвара свята молилася до Бога, мовлячи: «Безначальний Боже, що простер Небо, як покрову, і землю на водах заснував, даєш сонцю світити на добрих і злих, і дощу падати на праведних і неправедних, та й нині ту, що молиться до Тебе, почуй рабу Свою. Почуй, о Царю, і дай благодать Свою кожній людині, що мене і мої страждання поминати буде, щоб не наблизилася до неї хвороба раптова і смерть нагла її не забрала, знаєш-бо, Господи, що з плоті і крови зроблені ми Пречистою Твоєю рукою». Коли свята так молилася, почула голос із небес, що кликав її з Юліянією у Вишнє й обіцяв їй те, що просила, виконати. Отож ішли обидві мучениці, Варвара та Юліянія, на смерть із радістю великою, бажаючи скоріше звільнитися від тіла і відійти до Господа. Коли ж досягли призначеного місця, Агниця Христова Варвара схилила під меч свою святу голову й усічена була руками немилосердного батька свого, і збулося написане: віддав на смерть батько дитину. А святу Юліянію инший усік воїн там само, і так довершили подвиг свій. Святі ж душі їхні в голосі радости відійшли до Жениха свого Христа, до ангелів, що їх стрічали, і самого Владики, що їх люб’язно прийняв. На Діоскора ж і Мартіяна-ігемона впала раптова кара Божа: одного, коли з гори сходив, иншого, коли вдома сидів, грім і блискавка, з Небес ударивши, побили і спалили дощенту, що навіть праху їхнього не зосталося. Був же у граді тому один благочестивий муж на ім’я Валентіян. І він, взявши чесних святих мучениць мощі, заніс до міста і поховав із належним пошанівком, і церкву над ними збудував, у ній же багато зцілень було від мощів святих, молитвами ж їхніми, благодаттю Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Про чесні мощі святої великомучениці Варвари

Чесні мощі святої великомучениці Варвари з країв грецьких у землю Руську до Києва-града були перенесені в ті часи, коли після просвітлення землі Руської святим хрещенням благочестиві князі руські, з благовірними царями грецькими в любові та єдиномислії перебуваючи, брали від царів грецьких їхніх сестер та доньок собі заміж. Так і святий рівноапостольний великий князь Володимир узяв за дружину царівну Анну, сестру царів грецьких Василія та Константина, і великий князь Всеволод, син Ярослава, внук Володимира, що після старшого свого брата Із’яслава Ярославовича княжив у Києві, взяв був доньку грецького царя Константина Мономаха і народив з нею сина Володимира Мономаха. У такій приязні князі руські з грецькими жили і багато дарів від них приймали — подарований був і цей безцінний граду Києву дар — зцілюючі мощі святої великомучениці Варвари, таким чином, як пояснює перед цими роками від достовірного мужа, пречесного ієромонаха Теодосія, ігумена монастиря Святомихайлівського Золотоверхого Київського, написана Повість.

Михайло Святополк, князь київський, син Ізяслава, внук Ярослава, а правнук Володимира святого, мав першу жінку грекиню, Олексія Комнина, царя грецького, доньку на ім’я Варвара. Вона, коли йшла з Царгорода в руські землі, попросила батька свого, щоб дав їй чесні мощі святої великомучениці Варвари, і, взявши їх, у град Київ зі собою принесла. Чоловік же її, великий князь Михайло, що спорудив церкву кам’яну на честь свого заступника святого, архистратига Михаїла, у рік від створення світу 6616, поклав у ній ті святі мощі чесно. Коли мав напасти безбожний цар татарський Батий на Руську землю, сховали їх хранителі церковні під сподом тої ж церкви у місці таємному, під основою стовпа камінного, що вів на верх церкви. Коли минув напад, через довгий час Божою волею були знайдені, вийняті з того стовпа і знову відкриті, у тій церкві благоліпно покладені. Справді-бо, без усілякого сумніву, не кого иншого, а тільки святої великомучениці Варвари це чесні мощі, про них же і була перед війною розповідь описана просторо, але в той час, коли той безбожний цар татарський Батий, вогнем і мечем на землю руську напавши, преславний і прекрасний град Київ зруйнував і зробив його пусткою, тоді і книги літописів попалені були і мало що останньому поколінню зосталося відомо про тих, що були в попередні часи за великих князів київських. Проте справжність чесних цих святої великомучениці Варвари, що тут є, мощів підтвердилася достовірно і за недавніх часів, коли за блаженної пам’яті великого послідовника православ’я преосвященного Митрополита Київського Петра Могили у літо від Різдва Христового 1644 був у Києві Королівства польського сенатор, преславний канцлер Георгій Осолинський, і, поклоняючись з вірою чесним тим мощам святої велико мучениці Варвари у церкві золотоверхій Святомихай-лівського монастиря, розповідав, що був, каже, у Римі й питався всюди на Заході, чи є десь там мощі святої великомучениці Варвари або чи чули де про них на Сході, — маючи велику віру в допомогу тої святої великомучениці Варвари з багатьох доказів, що як хтось вручає себе її заступництву, той без покаяння, сповіді і причастя Божественних таїнств не вмирає. Але довідався, що на Заході мощів святої великомучениці Варвари нема, також і ті, що бувають на Сході, кажуть, що там їх нема, лише мають бути в цих краях. «І я-бо, — каже він, канцлер, — вірю, що це тут, у Києві, покояться справжні мощі святої великомучениці Варвари». І, молитовно поклонившись їм і цілувавши благоговійно, просив, щоб дали йому частку від тих святих мощів на благословення. І через віру його частка перста правої руки святої великомучениці Варвари була йому дана, дуже за те був вдячний.

Потім же у рік від Різдва Христового 1608 за блаженної пам’яті преосвященного митрополита київського Сильвестра Косова гетьман великий литовський князь Януш Радивил війною взяв був богоспасенний град Київ. Тоді, за його бажанням, дано було йому дві частки немалі із грудей і з ребра чесних тих мощів святої великомучениці Варвари. З них же одну частину, більшу, що з грудей, зберіг для дружини своєї княгині Марії, благочестивої доньки господаря молдовалахійського Иова Власія. Після її переставлення ту частку було передано преосвященному митрополитові Київському Иосифу Тукальському, її ж він в український град Канів зі собою приніс. І після нього була взята до Батурина, града малоросійського, і нині в монастирі святого чудотворця Миколая Батуринсього чудодійно перебуває і достойно пошановується. Другу ж частину, меншу, що з ребра, той же князь Радивил послав у дар єпископові вілен-ському Георгію Тишкевичу на бажання його, що писав до нього про те, благаючи, з града Вільна. Прийняв-бо єпископ той дар, зберігаючи його чесно в палаті своїй, у ковчезі ебеновому. Сталася відтак пожежа в палатах єпископових, і все згоріло, але після пожежі тої знайдено було ковчежець той ебеновий із часткою мощів святої великомучениці Варвари, цілий і неушкоджений. З того всі дивувалися, прославляючи Бога і святу великомученицю Варвару. Чудо ж це від чесного і правдивого чоловіка розказане було в монастирі Святомихайлівському Золотоверхому Київському в рік від Різдва Христового 1617-ий. Рік перед тим, літа 1616-го, святіший патріярх антіохійський Макарій, будучи в Києві, поклонявся з великою вірою і любов’ю і зі сльозами чесним святої великомучениці Варвари мощам у Святомихайлівському Золотоверхому монастирі й казав, що «Іліополь-град, де свята великомучениця Варвара постраждала, є в моїй патріярхії, недалеко від Антіохії. І коли випитував так про мощі її святі, довідався, що не там вони, де були віддавна, а деінде на Сході і мають бути в землі Варварійській, як дехто називає тутешню землю Руську. Вірю-бо без сумніву, що тут є справжні мощі святої великомучениці Варвари». І просив ласкаво, щоб була дана йому частка від тих святих мощів, яку з дозволу тодішнього преосвященного митрополита київського Сильвестра Косова й було дано, — її ж він з великою радістю і вдячністю прийняв.

Та яка є потреба більшого свідчення, ніж самі чуда і зцілення від чесних цієї святої великомучениці Варвари мощів, що бували у Святомихайлівському Золотоверхому Київському монастирі. Вони голосніше труб голосистих цілому світові заспівають, що це є воістину святої великомучениці Варвари мощі, від яких чудеса належить тут згадати, щоб запевнити маловірних.

Преосвященний архиєпископ чернігівський Лазар ще перед своїм архиєрейством багато часу, від року 1640 воплочення Бога Слова, трудився у навчанні та проповідуванні душеспасенних слів, поміж иншими й на празнику святої великомучениці Варвари проповідуючи при чесних її мощах слово Боже. Прославляв вельми вдячно і своє чудо від тих святих мощів — по великій хворобі отримане зцілення, і повсякчас прославляти їх не переставав. Так і в своїй книзі «Труб празничних» надрукувати благоволив у рік Господній 1674: «І я сам, — каже, — у недузі своїй, сильною одержимий неміччю, не шукаючи иншого лікаря, звернувся до мощів святої великомучениці Варвари і з вірою пив воду, якою була омочена рука великомучениці, — чаша цієї води була мені на спасіння».

Пречесний згаданий ігумен монастиря Святомихайлівського Золотоверхого Київського ієромонах Теодосій розповідав, що коли за благословенням преосвященного митрополита київського Сильвестра Косова у рік Господній 1685 прийняв ігуменство, прийшов до нього в той же рік один чесний громадянин Слуцький, принісши руку, зроблену зі срібла, і дав повісити її при чудотворних святої великомучениці Варвари мощах. Спитали його, в який знак він це робить. Казав під присягою, що «велика хвороба скувала мені руку і скрутила її так, що не міг розігнути її. Страждаючи на невиліковну хворобу, згадав чудодійну святу великомученицю Варвару, що при її мощах відбуваються зцілення. Молився до святої великомучениці про зцілення руки моєї і склав обітницю здолати дорогу й поклонитися чесним її мощам. І так допомогою святої великомучениці Варвари рука моя, скорчена, зцілилася. Я ж, обітницю свою виконуючи, мощам її святим із вдячністю поклонитися прийшов і руку цю срібну на знак руки моєї зціленої допомогою святої великомучениці Варвари до мощів її зятих приніс.

Той же пречесний святомихайлівський ігумен Теодосій казав, що року 1660-го під час міжусобної ворожнечі засмучений зубожінням свого монастиря та загрозою для здоров’я і життя. Коли ж заснув, подумки був вери чесних святої великомучениці Варвари мощах і бачив святу великомученицю Варвару, що лежала вся в єлеї, ним же була наповнена рака. І казала свята Варвара йому: «Не журися, я з вами». Після того видіння піднявся на дусі, почав пояснювати собі, що у Святому Письмі єлей означає милість. І так сповнення єлею — в ньому ж бачив, каже, лежачу святу великомученицю Варвару — знаменням є, що її молитвами святими в монастирі тому не буде зубожіння та небезпеки, але змилування достатньо без всілякої шкоди, як і було насправді.

Через рік по тому, 1666-го, в передріздвяний піст, коли ж і пам’ять святої великомучениці Варвари святкується, двоє чоловіків, Андрій і Теодор, прислужники, бачачи на чесних мощах святої великомучениці Варвари дорогоцінні прикраси, вирішили те вкрасти. Прийшовши в?ючі, відчинили злодійським знаряддям південні двері Святомихайлівсько церкви і, ввійшовши досередини, подалися прямісінько до мощів святої великомучениці Варвари. Коли ж наблизилися до чесної її раки, раптом вдарив їх грім страшний та іскри вогняні з раки святої на лиця їхні посипалися. Вони ж зі страху того попадали на землю ніби мертві, відтак один з них оглух, а другий став біснуватим і стратив розум. Потім же той, що оглух, прийшовши трохи до себе, бачачи на собі кару Божу і святої великомучениці Варвари, вивів друга свого, що розум втратив, з церкви, знову її зачинив і, нічого не взявши, пішли додому. Це чудо сам той чоловік, що оглух, прийшовши через сім днів із каяттям у церкву, знову Святомихайлівську, і привівши й друга свого безумного, висповідав перед духовним своїм отцем ієромонахом Симеоном. Той же, як міг, наставив їх, щоб істинно покаялися з надією на допомогу святої великомучениці Варвари на відповідне зцілення, і відпустив. Після цього ігуменові своєму, святомихайлівському ієромонахові Теодосієві, розповів те під присягою перед олтарем святим, ідучи на відправу Божественної літургії.

У літо ж 1669-е, місяця серпня на 12-ий день. Один воїн прийшов до церкви до чесних мощів святої великомучениці Варвари, із великим благоговінням поклоняючись, зітхнув і розповів пономарю та багатьом иншим людям, що були тоді при тих святих мощах: «Великого, — каже, — заступництва чудесного святої вели комучениці цієї Варвари я сподобився. Один-бо час у полку військовому бувши, поїхали з багатьма товаришами нашими по траву, і тут напали на нас татари, і всіх моїх товаришів у полон взяли. Я лише один від рук їхніх утік, і коли дякував Богові та жалів за товаришами своїми, явилася мені свята діва Варвара в такій одежі і в такому вінку, як тут лежить, і каже до мене: «Знай, чоловіче, що я є мучениця Варвара, яка тебе від варварів звільнила». Прийшов-бо, — каже той воїн, — сюди до мощів її святих, щоб вдячно поклонитися за чудесне те заступництво, і вам, як чуєте, це чудо розповідаю».

Після цього в наступний рік 1670-ий. Міщанина чесного богоспасенного міста Києва Івана, що тоді був радником, потім і бургомістром, схопила тяжка хвороба вогнепекуча. Хворіючи ж досить, нагадав собі про святу великомученицю Варвару, що подавала чудесні зцілення від мощів своїх. Не міг до них сам дійти через важку хворобу, що не давала йому встати з ліжка: послав до монастиря Святомихайлівського, просячи води, що зливається на руку святої великомучениці Варвари, з вірою у зцілення. У той час гарячка велика його спалювала, що і язик його пересох. Радили ж йому ближні, щоби чого-небудь випив для охолодження гарячки, але він відповідав: «Хоч би й мав умерти, не буду пити нічого, поки не принесуть води з руки святої великомучениці Варвари». Таку віру мав до святої. Після того, коли була принесена з руки мощів тих святих вода, прийняв її Іван, радіючи, і, помолившись, з вірою напився — тоді зразу міцно заснув, а не міг перед тим зовсім спати. І тоді у сні тому явилося йому, ніби в церкві святого архистратига Михаїла стоїть прекрасна дівчина і каже: «Чоловіче, чи знаєш, хто я?» І коли відповів, що не знає, знову каже: «Тоді знай, що я мучениця Варвара. Багато хто не вірить, що то справді мої мощі в монастирі цьому Святомихайлівському, сам-бо знай, що то справді мої мощі, і всім розповідай, щоб у це вірили. На знак того ти вже є здоровий». Це мовивши, лягла сама в раці своїй, що стояла на прибраному місці. А Іван, у той час збудившись зо сну, виявився настільки здоровий, ніби й не хворів. І, дякуючи Богові і святій великомучениці Варварі, розповідав під присягою не лише ігуменові святомихайлівському Теодосію, по плоті братові своєму старшому, а й всім про своє чудесне з допомогою святої великомучениці Варвари зцілення і достовірний про істинність тут мощів її святих доказ.

Багато й неперервно при тих чесних святої великомучениці Варвари мощах у Святомихайлівському Золотоверхому Київському монастирі бувають чуда і зцілення різні, і пребагато з цілющої святої води, що зливається на святу руку її праву.

Проте про другу святої великомучениці Варвари руку святу, ліву, нехай тут не буде невідомо, бо при нетлінному тілі її святому в церкві Святомихайлівській здавна не перебувала, а затримана вона була у Грецькій землі. Коли через багато часу став православним митрополитом київським блаженної пам’яті Петро Могила, була принесена в Польську державу через одного чесного грека, що туди переселився, про якого говорили, що з племені царського Катакузниська, премудрий Галенового учення лікарського майстер, що звався Мозель. Покладена вона була у збудованій ним у місті волинському Луцьку Воздвиження Чесного Хреста Господнього церкві кам’яній братській. Коли ж через багато років за єпископства в Луцькому православного преосвященного Гедеона, князя Четвертинського, що після того був митрополитом Київським, безбожні жиди обікрали церкву братську Луцьку, тоді й руку ту святу в кіотці срібному разом з иншим начинням церковним викрали і вкинули її в піч гарячу винокурну, де, цілий день і всю ніч вогнем палена, рука та свята перебувала неушкодженою. Коли побачили це безбожні ті грабіжники, вийняли з печі святу руку неушкодженою чудесно й розбивали її таємно вночі залізними молотами. Ледве розбиту на малі частини вкинули знову в ту гарячу піч. Відтак невдовзі завдяки ретельному пошукові тої крадіжки і тому, що мешканці чули стукіт вночі молотів, які кості дробили, виявилася дивним провидінням Божим та злість безбожних жидів. Коли ж їх на муках про руку ту святу питали, не хотіли зовсім розповідати. Тоді прийшла на розум благочестива думка вигребти попіл з печі тої і просівати через сито. У тому просіванні зразу виявилися малі частини роздроблених мощів руки тої святої, її ж знак знайшовся там само: прикраса коралова на ній була, вона не перетворилася на попіл, а тільки побіліла. А після такого віднайдення руки тої святої, роздробленої на малі частини, розповідали вже й самі оті безбожні жиди, вдруге мучені. І так за благоволінням тодішнього єпископа Луцького, блаженної пам’яті Гедеона, князя Четвертинського, рука та свята, роздроблена, вкладена була зі всіма знайденими її частками і з тими ж знаменуючими її коралями, вогнем вибіленими, в кіотець чесний, для того зроблений, і внесена була чесно із проводом освяченого собору і людей багатьох, зі святим хрестом, і свічками, і всілякими святими прикрасами, з проповіддю слова Божого до престольної православної єпископії Луцької святого Івана Богослова церкви.

За декілька років преосвященний згаданий пастир Гедеон через гоніння на православ’я переселився з єпископії Луцької до Малоросії, привіз зі собою і той кіотець із чесною святої великомучениці Варвари рукою роздробленою. І коли був виведений на престол митрополії Київської, тоді й ту святу руку в тому ж кіотці поклав чесно в олтар церкви престольної митрополитської Київської святої Софії Премудрости Божої, де благоговійно пошановується.

Святитель Дмитро Туптало. Житія святих. Том IV, грудень

Пам’ять 27 жовтня / 9 листопада

Кожна річ, коли писанням утверджена не буде, прийде у забуття та невідання. Також і про саме начало, й першу будову світу, і про самого родоначальника нашого Адама; коли б не був Мойсей од Бога навчений та у книгах своїх не залишив нам те, усе б довгота часу покрила, як тьма, і привела б у невідання. Але Бог, творячи пам’ять чудес своїх, у який хоче час описувачів подає, щоб могли користуватися наступні роди, прочитавши накреслене ними. Відповідно до того і в останнії ції літа явив Господь у Руській нашій землі, в Печерському святому монастирі, завжди пам’ятного письменника, преподобного отця нашого Нестора, що просвітив наші очі, приводячи нас у користь та подяку Богові, коли написав нам про начало й першу будову Руського нашого світу не тільки зовнішнього, а найбільше внутрішнього й духовного; кажу про заснування і подвиги життя іночого, чинного в Русі й насадженого, як у раю, в Печерському святому монастирі, і про духовного родоначальника нашого, вже не звабленого, про преподобного Антонія та інших, що наслідували йому, і породжених духом од нього печерських святих; від них-бо і був цей достохвальний письменник, який їхні святоліпні житія не лише тростиною на хартії написав, але й рівноподвижними ділами на непорочній своїй душі; тим-то самого себе вписав у книги життя вічного, як почулося йому: «Радуйтеся, що імена ваші написані є на небесах!»

Цей ото блаженний отець наш Нестор прийшов до них, безмовного преподобного Антонія у печері і блаженного Теодосія, який будував монастир, бажаючи святого ангельського іночого образу; мав він якраз сімнадцять років од народження свого, і тоді, хоч не був ще інок, набув усілякої чернечої чесноти, чистоти тілесної і душевної, добровільної убогості, глибокої смиренності, беззаперечного послушання, міцного пощення, безперервного моління, невсипущого дбання та й інші рівноангельські труди мав усілякі, а, наслідуючи життю самих першоначальників святих печерських Антонія і Теодосія, від тієї святої двоїни прийняв люб’язно у доброцвітній своїй юності всіляку заповідь, як дитя від сочків молоко і як олень спраглий воду від двох джерел, що течуть посеред гір у печерах. Являє-бо в писанні своєму, що мав велику любов до тих преподобних основників не словом, ані язиком, але ділом та істиною і що вельми прославляв Бога в тілі своїм і в душі своїй, бачачи добрі діла, які світяться, тих двох великих світил Руського неба. Після ж чесної перед Господом смерті тих преподобних отців цей блаженний отець наш Нестор не тільки ділами мирськими для світу помер, що й раніше, будучи на пробі, сотворив був, але вже й мирським образом і прийняв святий ангельський іночий образ від преподобного Стефана, ігумена печерського, потім і на дияконську ступінь од нього ж виведений був; і тоді, бачачи на собі подвійний ангельський сан, чернечий і дияконський, день від дня чесноти подвоюючи, умертвляючи всі пристрасті плотські і творячи всіляку істину, щоб не бути ніколи плотським, а в усьому духовним та істинним рабом і поклонником Божим, добре знав, що сам Бог сказав: «Бог є дух і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в істині вклонятись». Однак являє у відомому своєму писанні, як перемагати духа лукавого (в ньому-бо істини нема), що не поклоняється Господеві, а найбільше невимовним смиренням; всюди-бо, смиряючись, називає себе недостойним, грубим, невігласом і наповненим безліччю гріхів.

Коли ж Богом зрушена братія сотворила раду: викопати мощі преподобного Феодосія і перенести їх із печери в Богом створену Печерську церкву, — тоді на це послушання перший був цей блаженний Нестор і з великою вірою та молінням у ділі, копаючи вночі, потрудився, багатоцінний цей бісер Печерського святого монастиря, чесні, кажу, мощі преподобного Феодосія викопав і перед печеру виніс; великим тоді чудесам самовидцем був, як сам про це повідає.

Прожив літ достатньо, трудячись у ділах літописання і літа вічні поминаючи, і так добре вгодив Творцю літ; по тому по літах достатніх врем’яних переставився у вічність, і покладений був у печері, де й досі чесне його тіло у чудотворнім нетлінні почиває, свідчачи, що преподобний цей письменник житій святих і літ написав собі нетлінно житло на небесах і благословенний є нетлінним вінцем літа благодаті Божої, літа Господнього догідного.

Молитвами ж преподобного цього письменника хай би й ми були вписані у книги життя Агнця Божого, Його ж літа не зменшаться, Йому ж із Богом, Отцем та животворящим Духом належить од нас усіляка слава, честь і поклоніння тепер, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Туптало Дмитрій [Ростовський]. Книга житій святих.. на три місяці первых, еже ест: септемврій, октобрій, новембрій. Вид. 2-е, Київ, друкарня лаври, 1711.

Тропар преподобного Нестора Літописця, Печерського, у Ближніх печерах лежачого, голос 4

Великих князів Київської Русі діяння/ і преподобних батьків Печерських життя й чудеса що описало, / твоє ж, Богомудрий Несторі, через численні чесноти ім’я / відзначене написанням в Небесній Книзі Життя, молися, що б і нам бути записаними в тої Книги Життя.

Інший тропар преподобного Нестора Літописця, Печерського, у Ближніх печерах лежачого, голос 4

 Часи й роки достопам’ятних діянь,/ подвиги й праці Богоносних отців, / Несторі премудрий, описував,/ любов’ю запалився  до Господа й бажанням крокувати слідами первісних,/ з ними ж не переставай молитися Христу Богові,/ що б урятуватися душам нашим.

Кондак преподобного Нестора Літописця, Печерського, у Ближніх печерах лежачого, голос 2

Як духовний син і учень Богоносного Феодосія / і щирий житія того наслідувач,/ перший чесних його мощів самовидцем бути вдостоївся,/ які з іншими отцями Києво-Печерськими набожно переніс,/ успадковуючи з іншими святими ченцями Царство Небесне, / молися тепер Господу, що б його одержати й нам, що гідно святкують пам’ять твою.