Народився 17 червня 1863 року в селі Давидівка (нині у складі Сторожинецької міської громади) в родині письменника й композитора Сидора Воробкевича, одного з провідних діячів української музичної культури на Буковині та в австро-угорській частині українських земель. Його матір’ю була Леонтина, донька Григорія Бендевського, директора школи в місті Серет. Родина Воробкевичів належала до відомої на Буковині релігійної та культурно-мистецької династії.

Євген був середущою дитиною в сім’ї: його брат Володимир (народився 6 березня 1862) був правником і дуже здібним музикантом, яким батько щиро тішився; однак він тяжко захворів, довго хворів і помер у 1898 році. Сестра Вікторія (народилася 22 квітня 1865) була одружена з радником крайового президента Сімігіновичем.

Після перебування родини в селі Руська Молдовица (повіт Сучава) у грудні 1867 року сім’я переїхала до Чернівців, де Євген навчався в народній школі, гімназії, а згодом – на теологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1886 році, здобувши богословську освіту та кваліфікацію катехита, одружився з Євгенією (1869–1887).

У 1887 році Євген Воробкевич був рукоположений у сан православного священника. Після висвячення служив у селах Іспас та Раранча.

Подружнє життя Воробкевича тривало менше року через передчасну смерть дружини, яка померла 14 грудня 1887 року у віці 18 років. У метричній книзі причину смерті зазначено, що вона хворіла «на кашель». Поховали її 16 грудня в селі Іспас. Ця втрата справила на нього глибоке враження, яке, за свідченнями сучасників, він переживав упродовж усього життя.

Згідно з повідомленнями газет Czernowitzer Zeitung та Діло, згодом він служив військовим православним священником у Львові.

У цей період о. Євген фігурує як чинний тюремний душпастир при православній каплиці святої Параскеви (Capelle zur heil. Paraskeva), що діяла в колишній жіночій в’язниці (Weiberstrafanstalt) на вул. Магдаленській, 2 (нині район вулиць вулиця Степана Бандери / вулиця Городоцька) у Львові. Ця каплиця функціонувала як осередок духовної опіки для ув’язнених православного віросповідання. Її утримання здійснювалося коштом міністерства юстиції Австро-Угорщини за підтримки греко-православного релігійного фонду Буковини.

У 1889 році о. Євгена Воробкевича було призначено парохом православної громади у Львів, де він служив при церкві Пресвятої Трійці як парафіяльний священник. Це підтверджує свідоцтво про хрещення Андрія Франка (сина Івана Франка), яке відбулося 15/27 жовтня 1889 року. Документ був власноручно засвідчений 25 жовтня / 9 листопада 1896 року підписом: «отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви» у Львові — «іеромонахъ Эмануилъ Евгеній Воробкевичъ, гр[еческо] прав[ославный] душпастырь». Виявляється, що він охрестив всіх чотирьох дітей Івана Франка – Андрія, Петра, Тараса і Ганну.

Про значний авторитет православної церкви у Львові, а також особисто священника Євгена Воробкевича, свідчить публікація в газеті Bukowinaer Nachrichten від 23 січня 1891 року під назвою «Йорданське свято у Львові». У ній описано, наскільки пишно й урочисто відбулося це святкування.

Отець Євгеній запросив до співслужіння архімандрита і генерального вікарія греко-православної церкви Аркадія Чуперковича (майбутнього митрополита Буковини і Далмації), а також військового капелана Ніколауса Димитрієвича. Серед почесних гостей, які були присутні протягом усієї літургії, згадано генерал-майора фон Мецгера з численними офіцерами, представників намісництва, професорів університету та гімназій, а також багатьох інших урядовців. Чоловічий хор «Лютня» виконував твори професора Ісидора Воробкевича.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 14 листопада 1893 року детально описала перебіг освячення новозбудованої парафіяльної церкви в Слободі-Банилові (нині Вижницький район), що відбулося 7 листопада. Чин освячення звершили архієпископський делегат, високопреосвященний архієпископ Мирон Калінеску, а також високопреосвященний кафедральний протопресвітер (протоієрей) Ренс-Мірза у співслужінні з дванадцятьма священниками. Проповідь під час урочистостей виголосив священик зі Львова Євген Воробкевич.

Авторитет о. Євгенія Воробкевича сприяв отриманню дозволу на спорудження нового, окремого православного храму у Львові. Вже 8 жовтня 1895 року було затверджено проєкт цієї святині, розроблений віденським архітектором Ґуставом Захсом.

Аркадій Чуперкович 16 лютого 1896 року імператорським декретом був призначений митрополитом Буковини і Далмації, а невдовзі, у квітні того ж року, у грецькому храмі у Відні (ймовірно, в Грецькій православній церкві Святої Трійці) був хіротонізований на єпископа. Хіротонію звершили єпископ Которський Герасим (Петранович) та єпископ Задарський Никодим Мілаш. За час його служіння було здійснено певні кроки для поліпшення становища нерумунського населення в православній церкві.

Ці події відбувалися в той самий період, коли о. Євгеній Воробкевич прийняв чернецтво (постриг) і був висвячений на ієромонаха, отримавши нове чернече ім’я – Еммануїл. Ймовірно, саме тоді він також отримав право викладання релігії (кваліфікацію катехита).

Чергова зафіксована зустріч між Еммануїлом Воробкевичем і митрополитом Аркадієм Чуперковичем відбулася ввечері на початку квітня 1897 року у Львові. Делегація під проводом свого душпастиря Еммануїла Воробкевича зустріла на залізничному вокзалі архієпископа Аркадія, який прямував до Відня до імператорського двору. Цей факт свідчить про високий авторитет Воробкевича та довіру до нього з боку церковної влади.

Газета «Bukowinaer Post» від 7 жовтня 1897 року повідомляла, що 4 жовтня у Львові відбулося урочисте закладення наріжного каменя нової «Великої Східної церкви». Делегатом архієпископа виступив проповідник кафедрального собору Йоганн Прокопович. З цієї нагоди місцевого пароха Еммануїла (Євгенія) Воробкевича було підвищено до сану синкела – високого церковного урядника, найближчого помічника єпископа в адміністративних справах.

Еммануїл-Євгеній Воробкевич звернувся до професора Михайла Грушевського із запрошенням прийняти обов’язки церковного опікуна.

Того ж року було організовано будівельний комітет, до якого увійшли: архітектор будівельного департаменту Галицького намісництва Йозеф Браунзайс – як технічний дорадник, інженер намісництва Антон Гауф – як керівник будівництва, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич – як адміністратор парафії, а також професор університету Михайло Грушевський – як церковний опікун.

Первісно храм планувався на честь Пресвятої Трійці, однак на вимогу австрійської влади у 1901 році його було освячено на честь святого великомученика Георгія Побідоносця. Однією з причин цього було прагнення узгодити святкування храмового празника: щоб греко-католики (у храмі святого Юра) і православні відзначали його в один день.

Євген (Еммануїл) Воробкевич поєднував душпастирське служіння з науковою та публіцистичною діяльністю. Виявивши ще в молоді роки хист до віршування, він друкував свої твори в буковинських календарях, а згодом – у церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Перебуваючи у Львові, активно співпрацював із буковинськими періодичними виданнями, де опублікував низку статей, присвячених історії церкви. Зокрема, у «Буковинських відомостях» з’явилися його праці «Православна церква у Львові» та «Православіє на Угорській Русі». У часописі «Православна Буковина» він виступив із літературознавчим оглядом «Скарби слов’янської літератури Буковини», в якому подав перелік старослов’янських книг і написів, що зберігалися на теренах краю. Крім того, Воробкевич здійснив переклад підручника «Короткий катехизис» та історичної книги «Скит Манявський», видав «Псалтиріон».

Отримавши право на викладацьку діяльність і займаючись науковою та публіцистичною працею, а також з огляду на смерть брата, хворобу батька й прагнення бути ближче до могили своєї дружини, о. Емануїла Воробкевича, який на той час уже мав високий сан синкела, було переведено до Чернівців.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 15 грудня 1898 року повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич, синкел і пастор у Львові, був призначений головним греко-православним катехитом міських народних шкіл у Чернівцях. Це призначення підтверджується і шематизмом, де зазначено: «Високопреподобний синкел Еммануїл Воробкевич, дотепер душпастир у Львові, був призначений греко-православним катехитом для міських народних шкіл у Чернівцях». Таким чином, джерела фіксують його переведення зі Львова до Чернівців і перехід від парафіяльного служіння до освітньо-церковної діяльності.

Як катехит, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич в учительській семінарії створив велику музичну бібліотеку, а також узяв на себе керівництво великим змішаним православним хором. Про це повідомляла газета «Bukowinaer Post» від 23 січня 1900 року: «Хор, численний за складом (до нього входили всі студенти четвертого курсу педагогічного коледжу), продемонстрував таку вокальну й музичну злагодженість, що слухання цих творів справляло справді піднесене враження. Висловлюємо сподівання, що виконання літургій змішаним хором у церкві Параскеви [21 січня] відбуватиметься й надалі регулярно».

Пізніше місцева преса зазначала, що о. Еммануїл Воробкевич був не лише диригентом цього хору, але й сам вирізнявся гарним співом. Він також охоче працював із молоддю, надаючи їй не лише духовну, а й матеріальну підтримку.

Еммануїл (Євген) Воробкевич продовжував поєднувати основну працю (на той час – викладацьку діяльність) із науковою та публіцистичною. Зокрема, він друкувався в церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Газета «Bukowinaer Post» від 1 квітня 1900 року повідомляла: «Друкарський верстат щойно випустив новітню історичну працю місцевого катехита Емануїла Е. Воробкевича. Вона стосується колишніх грецьких монастирів у Галичині та є тим цікавішою, що в максимально стислій формі, яку пан Е. Воробкевич послідовно застосовує у своїх працях, подає виразну картину релігійних умов у Галичині з IX по XVIII століття».

Еммануїл добре усвідомлював і цінував творчий доробок свого батька і після його смерті у 1903 році зібрав та впорядкував розпорошені рукописи. Частину матеріалів він передав музичному товариству «Станіславський Боян», яке активно займалося популяризацією української музики та виданням творів місцевих композиторів. Поетичні твори, прозу та інші літературні матеріали він передав д-рові Осипу Маковею – відомому письменнику, літературознавцю та педагогу, який високо цінував творчість Воробкевича і доклав значних зусиль до впорядкування та публікації його літературної спадщини.

Цікаво, що в офіційних джерелах цього періоду паралельно вживаються імена «Еммануїл» (після чернечого постригу) та «Євген», що свідчить про певну неусталеність іменування в церковно-адміністративній практиці того часу.

Газета «Czernowitzer Tagblatt» від 15 червня 1905 року зафіксувала, що Воробкевич був не лише педагогом, а й меценатом. Зокрема, повідомлялося, що рішенням Імператорсько-королівської міської шкільної ради від 7 червня 1905 року греко-східному вчителеві релігії Еммануїлу (Євгенію) Воробкевичу було висловлено подяку за щедрий дар книжок для філії школи на вулиці Шульґассе (нім. Schulgasse – Шкільна вулиця; нині – вул. Шкільна).

Починаючи з 1899 року газета Буковина також повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич не лише регулярно сплачував членські внески, а й здійснював пожертви на Народний дім у Чернівцях.

Еммануїл (Євген) Воробкевич, страждаючи на тяжку грудну недугу, у 1907 році після двадцяти років душпастирського служіння та викладацької діяльності повернувся до Іспаса, цього разу вже як настоятель місцевого храму. Саме сюди його тягнуло в поважному віці – до місця, де була похована його дружина, яка померла ще молодою.

Помер після тривалої й тяжкої хвороби 10 травня 1908 року в Іспасі.

Похорон блаженної пам’яті о. Воробкевича відбувся в середу, 13 травня, о 9-й годині ранку в Іспасі. На нього зійшлося багато священників під проводом протопопа (протоієрея, керівника благочинного округу) о. Осташека.

У похороні взяли участь директор учительської семінарії, де покійний був катехитом, М. Кушнірюк, професор Бендас, д-р Осип Маковей, Риж, інспектор із Вижниці Никорович, заступник повітового староства Яворський, депутація громади, епітропія (призначена архієпископом комісія), учительський колектив, шкільна молодь, жандармерія, гімназійні товариства «Січ» та інші, а також велика кількість народу.

На старому цвинтарі в селі Іспас, неподалік дороги, на могилі встановлено великий кам’яний хрест. На його фронтальній стороні викарбувано напис: «Гробовець родини Воробкевичів», а на звороті зазначено: «Тут спочивають Євгенія Воробкевич, 1869–1887 р.р. і Євгеній Воробкевич, гр. прав. екзарх і парох Іспаський, 1863–1908 р.р. Вічная пам’ять».

Стринадко Ілля Тодорович

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович