Добрий Самарянин, який спас людство від ран, нанесених розбійниками, упав від їх рук. Поруч з Господом було сім лиходіїв. Перший лиходій – сатана, також лиходії – пресвітери і правителі ізраїльського народу, третій – Іуда, четвертий – Пілат, п’ятий – Варавва, шостий – нерозкаяний розбійник, розп’ятий разом з Ісусом, сьомий – розбійник, що приніс покаяння. Зупинимося ненадовго і з’ясуємо, хто ці лиходії.

Перший з них – сатана, який бажає нанести людського роду непоправне зло. Він батько брехні, лиходій лиходіїв. Спокуси, якими він випробовує людей, бажаючи зашкодити їхній роботі, можна розділити на два види: спокій (достаток, зручність) і страждання. Спочатку сатана спокушав Господа на горі, обіцяючи зручність, владу і багатство. Зараз він випробовує його стражданнями і страстями. Звернувшись до втечі після першої спокуси, він залишив Господа і пішов від нього. Однак він покинув Його лише на час. Як сказано в Євангелії, «диявол відійшов від Нього до часу» (Лк.4: 13).

Цей час минув, і диявол з’явився знову. Цього разу йому не потрібно було з’являтися відкрито. Тепер диявол починає діяти через людей. Він використовує синів темряви, які, засліплені світлом Христа, віддаються в руки сатани. Сатана, в свою чергу, використовує їх як зброю проти Господа Христа. Однак він знаходиться поруч з кожними устами, що ображали Христа, з кожним ротом, які плюнув на шановане Його обличчя, з кожною рукою, що била його і надягала на Нього терновий вінець, поруч з кожним серцем, палаючим ненавистю і заздрістю до Нього.

Інші лиходії – це ізраїльські пресвітери, а також політичні, релігійні та духовні правителі. Це книжники та фарисеї, садукеї і священики на чолі з царем Іродом. Заздрість і страх змусили їх переслідувати Господа. Заздрість долала їх, тому що Ісус був сильнішими, мудрішими і прекрасніше, ніж вони. Вони боялися за своє становище, владу і славу в разі, якщо люди підуть за Христом. Тому вони і кричали: «Чи бачите, що нічого не вдієте? Весь світ іде за Ним» (Ін. 12:19). Це відбувалося від страху, слабкості і заздрості.

Яке ж саме велике з злодіянь, що робили Господу? Це арешт і страта, без справедливого суду і вироку. В Євангелії сказано: «Тоді зібралися первосвященики і книжники, і старші народу у двір первосвященика, на ім’я Каяфа, і радилися, щоб підступом взяти Ісуса й убити» (Мт. 26:3-4). Вони не обговорюють між собою, які звинувачення йому пред’являть і як поведуть Його на суд, вирішивши «взяти Його та убити». Єдине, що їх цікавить – це підступно схопити Його і вбити. Коли учитель Закону Никодим радить їм спочатку поставити Ісуса в суді, щоб сказати, в чому Його звинувачують, вони відкидають цю раду з невдоволенням, іронічно посміхаючись.

Третім злодієм зробився Іуда, який називався апостолом, але на ділі опиняється підлим зрадником. Сатана брав участь в несправедливому вбивстві Христа через свою ненависть до Бога і людини. А первосвященики та володарі пішли на це через заздрість і страху. Іуда зв’язується з сатаною і правителями ізраїльського народу зі своєї жадібності. Злочин Іуди полягає в тому, що він зрадив свого Вчителя і Благодійника за тридцять срібняків. Згодом він сам визнав свою помилку і сказав про це пресвітерам, що підкупили його заради зради: «Я згрішив, невинну кров видавши … І кинувши срібники в храмі, він вийшов, пішов і удавився» (Мт. 27: 4-5). Жалюгідна смерть свідчить про його трагічну помилку. Як сказано про це в Діяннях Апостолів: «… коли звалився додолу, розпалося черево його i випали всі нутрощі його» (Дії. 1:18).

Четвертий злодій – Пілат, представник Кесаря в Єрусалимі, який уособлює в засудженні Сина Божого язичницький світ. Пілат зневажає юдеїв, а юдеї зневажають його. Спочатку він не хотів втручатися в суд над Христом: «Візьміть Його ви, і за вашим Законом судіть Його» (Ін. 18:31), – сказав він обвинувачам Христа. Потім він виступає на захист Ісуса і після допиту говорить юдеям: «Я ніякої провини не знаходжу в Ньому» (Ін. 18:38). Але, врешті-решт, він поступається через їхні погрози, вирішуючи «як просили вони» (Лк. 23:24) і віддає наказ бити Ісуса, а потім розіп’яти Його.

Злочин Пілата полягає в тому, що він, маючи можливість захистити Праведника, не зробив цього. Він сам говорить Господу: «Чи не знаєш, що я маю владу розп’яті Тебе, і маю владу відпустити Тебе?» (Ін. 19:10). Цією своєю заявою Пілат бере на себе вічну відповідальність за смерть Христа. Що ж змушує Пілата скоїти цей злочин і встати в ряд злочинців? Це його обмеженість і страх. Страх встати на захист праведника, страх втратити своє становище і прихильність Кесаря.

П’ятий злочинець – Варавва. У той час він перебував у в’язниці «за якийсь вчинений у місті бунт і вбивство» (Лк. 23:19). Він перебував під слідством, згідно з юдейським і римським законом, і чекав смертного вироку. Особисто він не вчинив ніякого гріха проти Христа. Грішать юдеї, які ставлять його вище Ісуса і віддають перевагу йому. Пілат хотів використовувати Варавву, щоб визволити Христа від смертного вироку. Юдеї ж використовували Христа, щоб врятувати Варавву. Пілат поставив юдеїв перед вибором між Христом і Вараввою, фактично між Богом і злочинцем. Але подібне притягується до подібного. Так, злочинці обрали злочинця.

Обидва останніх злодія (шостий і сьомий) були розп’яті разом з Христом на Голгофі, перший – зліва, інший – справа. Пророк Ісая пророкував це: «і до злочинців прирівняли Його» (Лк. 22:37). Один з них, навіть перебуваючи в передденні смерті, хулить Ісуса, в той час як інший молиться.

Тут перед нами постають двоє людей зі схожою долею: обидва вони прицвяховані до хреста, обидва готуються покинути цей світ і більше нічого не чекають від нього. Але є одна істотна відмінність. Це відповідь на питання всім тим, хто стверджує, що якщо поставити людей в однакові матеріальні умови, дати їм однаковий шану і майно, всі вони будуть володати одним духом. Один з розбійників, який через деякий час випустить останнє зітхання, насміхається над Сином Божим: «Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас» (Лк. 23:39). У той час як інший просить Ісуса: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє» (Лк. 23:42). Біль розп’яття одного вбиває і тілесно, і духовно. Іншого ж – тільки тілесно, бо душа його спасається. Хрест Христовий для одного став спокусою, для іншого – спасінням.

Такі сім злодіїв, що оточують Христа. Господи, допоможи нам бачити своє власне життя, перш ніж засуджувати злочинців, розп’яли Бога любові на Хресті! Задамося питанням: а чи не входимо ми в їх число? Будемо ж подібні на сьомого злодія, який, перенісши хресні страждання, покаявся, знайшовши спасіння від своїх гріхів.

Святитель Миколай Велимирович

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Відтак ми знову пригадаємо собі цей євангельський епізод: «Тоді воїни правителя, взявши Ісуса до преторії, зібрали на Нього багато воїнів і, роздягнувши Його, наділи на Нього багряницю; і, сплівши вінець з терну, поклали Йому на голову, і дали Йому в праву руку тростину; і, стаючи перед Ним на коліна, глузували з Нього, кажучи: радуйся, Царю Юдейський! І плювали на Нього, і, взявши тростину, били Його по голові» (Мт., 27:27-30). Чим більш сильніше тією тростиною вдаряли Спасителя по голові, тим більше кров стікала по обличчю Христа. Ця картина, цей видимий образ, не може в нас не викликати переживань і того почуття співстраждання, яке неодмінно торкається нашого серця до глибини. Так само в цю мить ми не можемо собі не уявити двох діаметрально протилежних картин, які неодмінно траплялися і ще будуть траплятися в історії людства – коронація на царство, імперський престол, монарших осіб. З якою пишною церемонією, інколи продуманою до йоти, цих імператорів, царів та королів зводили на амвони та вівтарі святих храмів, якими коштовними оздобленими діамантами та камінням рясніли їхні корони та лаврові вінці, якими дорогоцінними були їхні скіпетри та держави, яким вишуканим був їх одяг? Так земні люди вінчали на царство земних монархів, які дуже часто були недостойними та мерзенними перед Лицем Божим. І як, лише один раз в людській історії, народ увінчав терновим вінцем царя не земного, а Царя Небесного, свого Творця.

З дуже давніх часів до нас дійшла легенда, людський благочестивий переказ, побудований на сюжеті біблійної історії. У цій легенді розповідається, що як тільки-но був вигнаний Адам із Раю, то потрапив у чисте поле. Будучи збентеженим, він схилився долілиць і вмить з його голови спала царська корона, і там де вона впала на його очах виріс терновий кущ. Потім з його плечей спала багряниця, яка перетворилася на зотліле рубище. Насамкінець з рук Адама випав скіпетр і перетворився на зів’ялу суху бадилину. Адам, який не розумів, що з ним відбувається, підняв голову догори і побачив прекрасного мужа, обличчя якого сяяло немов сонце. Перед очима Адама він зірвав з куща кілька тернових гілок, сплів з них вінець і надів його собі на голову. Потім взяв зотліле рубище і надів собі на плечі, в руку взяв суху тростину і тоді промовив до Адама: «Не бійся! Це Я, Господь Бог твій, прийде час і Я поверну тобі твою первісну людську природу і твоє призначення бути царем над усім творінням». Ця легенда, хоча й людський витвір, але не може нас не дивувати в тому, з яким докором своєму сумлінню, з якою болісною тугою, люди чекали спасіння і свого повернення до первообразу.

Ось так і ми, взираючи на скривавлений образ Христа Спасителя в терновому вінку, будемо гнати із своїх сердець всяке зухвальство, гординю й заздрощі, марнослів’я і владолюбство, всяку швидкоплинну і непотрібну земну славу і, разом з Томою Кемпійським скажемо: «І так, земля мого серця, уражена первородним прокляттям, нехай прийме нове благословення від пролитої святої крови Твоєї, щоб замість трояндової колючки виросла в мені троянда любові, замість кропиви хтивості – лілія ціломудрости, замість реп’яха марнослів’я – фіалка смирення, замість бур’яну гордості – квітка смирення».

Принесімо до святої Голгофи насичені фарби своєї душі і, вставши перед розп’ятим Христом Спасителем, скажемо віршами львів’янина-братчика Йоаникія Волковича:

«Насправді так належить пам’яті чинити,

В душі своїй Христові страсті зобразити,

Та треба у тім волю розуму пізнати,

Усяких фарб охітно скрізь пододавати:

Любов червону треба, а красу – зелену,

Покору – чорну, білу чистоту явленну.

Про пензель ласки треба Божої подбати,

І так Христові страсті всі обмалювати!» 

Амінь!

(Слово виголошене мною у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова за читанням акафісту Божественним Страстям Христовим 20 березня 2016 р.)

P.S. У проповіді наведено вірш «Пам’ять» Йоаникія Волковича, дати життя невідомі. Був казнодією (проповідником) при церкві Успіня Львівського братства, учителем братської школи. У 1631 р. Написав і видрукував «Размишляння о муці…»

Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський