Мене завжди цікавило – як народ, що щойно вітав Ісуса як Месію, буквально за 4 дні волає “Вбий його!”? Що сталося? Як так можливо? Чому так швидко вхопили і засудили?

Ви помітили, як Ісуса схопили і заарештували у Гефсиманському саду? Як його вели і як влаштували судилище? Це дуже добре унаочнено у фільмі-переказі «Страсті Христові». Його вхопили вночі, потай, і притягли на скликаний переполовинений синедріон. Судилище незаконне – арештованого заздалегідь вже засудили, його слова перекручували до неймовірного, приписуючи все, що можна було приписати, навіть те, що не ліпилось (наприклад, намір зробити бунт). Невідомо, чи могли висловитись на тому синедріоні ті вчителі Ізраїлю, що симпатизували Ісуса, але принаймні те, що їх не слухали, і робили, що загадав Кайафа – очевидно. Оцей «схоплений» суд, який вертить як завгодно найвищому президенту синедріону – це так знайомо для нас.

Вдумаймось, хто тут є хто в цьому «процесі».

Христос втілює абсолютну ідею Правди, Життя, Свободи («пізнаєте істину і правда визволить вас», «ви вже не раби, але вільні», «вже не раби, але діти Божі» і «спадкоємці Царства») і Гідності (!) людини. Він – революціонер і реформатор. Це не зовсім точні богословські формулювання, але дуже влучні риторичні метафори – Він виповнює і радикально реформує Закон, змушує замислитись над суттю і смислом всього Закону («милості хочу, а не жертви»), Він громить торгівців і мінял у Храмі, священики і поважні вчителі із хранителями Закону стають «лицемірами», «зміюками, гадючими виродками» (буквально з грецькою «змеи, порождения ехиднины»).

Його ненавидить правлячий «політичний клас» Ізраїлю. Політична еліта (священики Храму), інтелектуальна еліта (фарисеї та книжники, тобто вчителі і хранителі Закону) – «люблять» Його не дуже тихою ненавистю. Він іде ніби мінним полем – де «лідери публічних опіній» готують йому засідки і пастки, щоб Його ж невдалою відповіддю знищити Його репутацію, виставити ворогом народу, бунтівником, «раскачивателем лодки».Треба знайти привід – порушення закону, корупційний скандал (несплата податків кесарю), якась єресь – але Ісус вміло обходить усі пастки…

Інфляція і деградація суспільних інституцій – колосальна. При владі ставленик іноземних загарбників (!), розпусник Ірод, який вбив морального авторитета і пророка Іоанна Хрестителя. Релігійна влада – так само пристосуванська щодо окупантів. Зверніть увагу на їхню аргументацію. Не каламутьте воду, бо Рим нападе і загарбає Юдею. Краще вбити одного надто шумного і популярного проповідника, аніж щоб перелякати окупантів. Вони так піклуються про народ, такі щирі вболівальники за людей і за мир, за стабільність, «лишь бы не было войны».

Колаборанти з окупаційною владою – говорять про порятунок народу від окупації. Самозванець Кайафа – про самозванство. Хранителі і вчителі Закону – так про себе говорять вони.

Але Ісус іншої думки:

«На Мойсеєвім сідалищі всілись книжники і фарисеї…

горе вам, бо ви взяли ключ розуміння, самі не входите, і іншим заважаєте…

горе вам, бо зв’язуєте тягарі тяжкі і непідйомні, кладете їх на людські плечі, самі ж навіть пальцем своїм не хочете їх зрушити…

Горе вам, що ви даєте десятину, але покинули головне в Законі – суд, милість, і віру! Заповідь же Божу замінили переданнями вашими!».

«Ви поїдаєте доми вдів і сиріт, грабуєте бідних, а самі жируєте, збільшуєте свої гардероби, машини та публічні шанування вас отаких праведних і файних!». Корупція. Хижацтво. Підміна справжньої релігії – формальними жертвами і звичаями.

«Мерзость запустения, стоящая где не должно», коли хранителі Закону – стають простими політиканами із власним дуже корисливим інтересом.

А що народ?

Народ спраглий – він прагне правди, свободи, Лідера (!) чи то пак Месію. Він прийде, здолає «корупцію» (corruptio – це “зіпсуття” лат.мовою, тобто псування природи, суспільних відносин, держави, тощо і т.д. і т.п.) Ізраїлю, вижене загарбників, встановить сильну і вільну державу від Сяну до До… тьфу, від Синаю до Евфрату, як його праотець Давид.

Тому народ зустрічає Його, вітає Його, «Осанна сину Давидовому!». Це лякає можновладців, цей Вхід Господень в Єрусалим – це дуже схоже на Майдан, коли молодь, діти кричать і вітають пришестя довгожданого Месію чи то пак лідера, царя Ізраїлю. Ісуса вітає молодь, діти, насамперед вони. Влада вимагає від Ісуса: «хай вони замовкнуть, припиніть цю маніфестацію». Ісус же каже просто: «Якщо вони замовкнуть – каміння закричить».

Влада, можновладці, хранителі і вчителі Закону, священики – потайки домовляються його спіймати і вбити. Вони бояться чіпати Його відкрито, тому що Він популярний в народі, це може викликати бунт. Треба налаштувати народ проти нього.

Вони вирішують Його брати вночі, коли усі сплять, і дуже швидко засудити, щоб встигнути до Пасхи (яка через 2 дні), і щоб не викликати надмірного розголосу. Вони мобілізують своїх прибічників і «електорат»…

І це дуже схоже на умовний «антимайдан» – ті, хто кричали «розіпни Його!» вже через 4 дні після того, як весь Єрусалим співав «Осанна!». Їх спонукали це робити самі «можновладці», священики, які навчили їх так – чим вам не застосування примітивних засобів масової інформації, пропаганди і зомбування? Вони спонукали і найняли багатьох людей волати, створюючи «масовку» перед очима Пилата – у мене мимоволі згадуються т.зв. «титушки» і проплачені мітингарі недавніх днів.

Скоріш за все, це кричав далеко не весь Єрусалим – для створення належної “масовки» досить було навіть 10%, слуг священиків і охоронців. Мабуть, і не всі були “проплачені”, багато хто мав свої цінності і переконання, про які нижче… Більшість взагалі – мовчала, або дивилась і нічого не робила. Боялась виступати проти влади? Боялась постраждати разом? Ніхто зараз певно не скаже…

Пасха, Песах – це не тільки порятунок євреїв із Єгипту, чи спасіння людства від приреченості на вічну смерть. Це – не тільки діяння Бога. Це – однакова поведінка маси людей: в Єрусалимі доби Ісуса Христа та в Єгипті часів Мойсея. Цю поведінку та мотивацію ми можемо бачити завжди в нас…

Як і юдеї часів Мойсея, ці люди хочуть назад в Єгипет, де дають ковбасу по 2.20 і стабільні пенсії, тьфу – цибулі і часнику і м’яса (ну їй-бо, достоту «ковбаси по 2.20»!) доволі (Числа, 11:5; Исход 16:3). Тому їм здається, що «Царь не настоящий», бо ж цар має бути «сильним», «чотким пацаном», просто таки «альфа-самцем», роздавити всіх військовою силою. Вони хочуть земної слави і багатства, жерти, їжі, більше їжі! – і якщо Ісус не дасть кожному одразу чималий клаптик землі і багато рабів, то Його треба розіп’яти. Вони хочуть велику і сильну державу, «вставання з колін», відродити державу Давида від Синаю до Євфрату. Вони хочуть чуда, за помахом палички, за маною чарівника, «сотвори нам знамення», «якщо ти Син Божий, зійди з хреста». В цьому однакові і прості люди, і цар Ірод, і вояки під хрестом, і розбійник на хресті. Такий собі всенаціональний консенсус в бажанні чуда і «щоб за нас усе зробили», спільне для всіх ставлення до Бога чисто споживацько-магічне, чисто матеріалістично-зискове. Але «рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому, окрім знамення Йони пророка»!

Саме звідси асоціація ідей – і метафізичний «майдан», і «антимайдан». З одного боку на чоло піднесена ідея Свободи і Гідності, ідея цінностей, що вивищується над матеріальною прагматикою. Цінності моральної політики, непримиримості із моральним та суспільним злом, із корупцією як зіпсуттям. З іншого боку – угодовство із аморальною основою політики, згода із корупцією, виправдання насилля над слабшим (побиття людей) та грабунку бідних (корупція та олігархія) в ім’я «стабільності», «ковбаси єгипетської» «по 2.20», та «щоб римляни не прийшли», із нарочитою с(т)имуляцією «духовності», «традиційних цінностей (традиція з латини – «передання»)».

Він був приречений у цьому суспільстві, і Він пішов на хрест. Але тут включається інший порядок ідей та речей – вищий порядок. Він воскрес, і Він переміг. Він говорить своїм учням, посланцям Своїм, кого Він посилає у світ:

«Страждання і скорботу ви зазнаєте у світі, але мужайтесь – Я переміг світ. Якщо вас світ ненавидить, знайте, що Мене він перше, ніж вас, зненавидів . Якби ви були з цього світу, світ би любив вас, але ви не від цього світу,тому він вас ненавидить. Виженуть вас із зібрань, і прийде час, коли кожен, що вбиватиме вас, вважатиме, що він службу приносить Богові.

Нині ж суд цьому світові! Нині цар цього світу буде вигнаний геть»…

«Ідіть! Ось я посилаю вас, як ягнята межи вовків! Будьте мудрі як змії, і прості як голуби. Проповідуйте Добру Новину до краю землі…» – і нарешті…

«ВИ – СВІТЛО світу, яке не ставлять під спуд, але на видному місці. Ви – СІЛЬ землі, а якщо сіль втратить силу, чим її зробиш солоною?». Ви покликані бути провідниками світла, любові, свободи, добра і мужності – власне, Євангелія, – і через вас спасається і покращується світ.

Звісно, це всього романтична така асоціація. Але вона аж надто добре лягає на сучасний стан речей…

Волковський Володимир, кфн., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ

Слово затемнення походить від давньогрецького дієслова ἐκλείπω, яке, у дуже загальних рисах, найкраще можна зрозуміти як брак, позбавлення або відсутність. Є кілька визначень, які ми надаємо для теперішньої активної форми інфінітива, ἐκλείπειν. Наприклад, це може означати (1) «пропустити або пропустити»; (2) «залишити, залишити, покинути»; (3) «залишити, припинити»; (4) «зазнавати невдач, мати брак, бути неповноцінним»; (5) «зазнати невдачі (когось)»; (6) «вмирати, відмирати (у значенні поступового зникнення) або вимирати (у значенні потрапляння під загрозу зникнення та зрештою вимирання)»; (7) «знепритомніти»; (8) «виїхати»; (9) «залишитися, залишитися»; і, нарешті, (10) «бути затемненим» (в астрономічних термінах). Хоча нюанси значень залежать від конкретного контексту вживання слова, підтекст ясний: воно передає уявлення про те, що щось або хтось не є цілим або завершеним. Іншими словами, чогось не вистачає.

Цікаво, що лише після епохи великого афінського історика та полководця Фукідіда (бл. 460-400 рр. до н. е.), відомого автора «Історії Пелопоннеської війни», цей термін почали використовувати для позначення збою або затемнення світла від сонця чи місяця, як ми його розуміємо сьогодні. Однак невдача не була виною нездатності обох небесних тіл передавати власне освітлення. Ні в сонці, ні в місяці не було нічого поганого. Невдача сталася через перешкоду. Під час сонячного затемнення сонячні промені тимчасово блокуються від певного місця на землі, бо місяць стає на шляху та обмежує природне сонячне світло, до якого живі істоти звикли. Під час місячного затемнення тінь Землі проходить перед Місяцем і починає обмежувати місячне світло, яке наш найближчий природний супутник кидає на Землю. Тому затемнення в давнину сприймалося як подія надзвичайна (тобто неординарна) і рідкісна. Це була аномалія, яка викликала страх і збентеження серед людей саме тому, що вона була незрозумілою.

До цього астрономічного застосування це дієслово вказувало на відхід світла, подібне до відходу від життя, тобто смерті. І навпаки, кинути в темряву або бути кинутим у темряву означало потрапити в царство смерті чи неіснування. Таким чином, сучасне грецьке σκοτώνω, «я вбиваю, я знищую», по суті, означає «я кидаю в темряву» або «я змушую темряву накривати когось чи щось», а давньогрецьке слово для темряви — σκότος.

В Євангелії від Іоана Христос, Божий Логос, розуміється як джерело життя. Це не означає, що сила життя перебуває в Ньому («ἐν αὐτῷ ζωὴ ἦν»), ніби вона є вищою за Нього і одушевляє Його, але що Він є саме життя, в якому святий Павло запевняє афінян: «Ми живемо, рухаємося та існуємо» («ἐν αὐτῷ ζῶμεν). καὶ κινούμεθα κι ἐσμέν»; Дії 17:28).

Іншими словами, послідовники Христа завдяки нашому святому освітленню під час хрещення та миропомазання стали з Ним одним світлом, проектуючи на світ Його благодать і істину, як сонячні промені випливають із свого джерела, сонця. Далі євангеліст Іван сповідує, що Христос, правдиве життя, був світлом для людей («καὶ ἡ ζωὴ ἦν τὸ φῶς τῶν ἀνθρώπων»; Ін. 1:4), ототожнюючи божественне світло Божества з божественним життям Божества. Отже, Бог є не тільки вічним світлом і життям, але Він ділиться Собою, цим самим світлом і життям у міру з нами, настільки, що ми також стаємо світлом і життям, бо Христос тоді стає «всім і в усьому» (Кол. 3:11).

Яке відношення все це має до терміну «затемнення»? Богослов ясно, що божественне світло, як і його джерело, непереможне ніким і нічим, не кажучи вже про темряву, яка є не силою, з якою слід рахуватися (у дуалістичному сенсі), але самим відкиданням Бога і світла, яке Він сяє на світ («І світло світить у темряві, і темрява не огорнула його», Ін. 1:5). Замість того, щоб говорити про відсутність Бога в будь-якому конкретному просторі чи часі, що неможливо, натомість можна послатися на аномалію добровільної відсутності себе від присутності Бога. Бог ніколи не може бути відсутнім у нас, але ми можемо бути відсутнім у Бога. Ніщо не може перешкодити божественному світлу сяяти будь-де, бо жодна сила не перевершить Святу Трійцю. Але чи буде це світло з небес ефективним для нас, залежить від того, чи ми зробили так, щоб це світло було затемнене з нашого погляду.

Як можна затьмарити Боже світло? Приблизно так само місяць затьмарює сонце: через те, що щось проходить перед ним. Місяць у 400 разів менший за Сонце, але він також у 400 разів ближчий до Землі, тому він виглядає більшим, але не обов’язково таким блискучим. Часто трапляється, чи не так, що наші проблеми, наші турботи, наші турботи, наші найгірші страхи здаються непереборними. Правда, вони реальні і здаються настільки зловісними, що в нашій свідомості вони ніби замінюють реальність Божого блиску, провидіння та мудрості. Як часто ми міняємо єдину справжню реальність всемогутнього і всезнаючого Бога на фальшиву реальність зла, звертаючи більше уваги на, здавалося б, більший місяць, а не на все більш сліпуче сонце? Наша духовна точка зору, якщо хочете, має значення.

Ми дозволяємо нашим проблемам керувати нашими думками та емоціями під час духовного затемнення. Хіба це не відбувається, коли ми втрачаємо зв’язок із реальністю Бога, коли в нашому вразливому та слабкому стані ми забуваємо, що сонячне світло ніколи не може бути затьмарене, що наша темрява є лише тимчасовою, як і будь-яке сонячне затемнення? Часто демонічні сили, царство яких проходить паралельно нашому світу і часто проникає в наше матеріальне творіння, пропонують нам брехню, яка настільки ж яскрава і приваблива для нас, як будь-яке спокусливе задоволення. Швидкоплинні радості та фальшива безпека здаються нам ближчими, ніж неприваблива, вузька дорога Хреста, засліплюючи нас своєю елегантністю та карликовими обіцянками вічного життя та миру своєю безпосередністю спокуси. Коли Істину відкидають, а терпіння втрачає, людина починає жити великою брехнею. Однак ця брехня зрештою викривається, коли затемнення закінчується. Духовне затемнення закінчується, коли з вірою приймається Істина, тобто визнається разючий блиск сонця, і доведено, що місяць є лише тимчасовою перешкодою на шляху сонця до спілкування зі світом і забезпечення його світлом, щоб дати нам життя. У цьому критичному пробудженні розуму та душі ми перебудовуємо себе з Богом і знову стаємо одержувачами божественного світла та життя, причасниками Христа, більше не схильні до темних ілюзій, які можуть мати над нами стільки влади, скільки ми їм дозволяємо.

Як ми сказали на початку, термін затемнення означає позбавлення, недолік або відсутність. Це може означати зазнати невдачі або померти, мати потребу або покинути. Зрештою, Христос ніколи не віддаляється від нас; це ми позбавляємо себе Його, стаючи жертвами неправильного мислення, надмірно реагуючи та приймаючи демонічні ілюзії, які заграють з нашим розумом, і видаючи їх за реальність. Сонце не затьмарює інші небесні тіла; скоріше, його затьмарюють інші виконавці, які здаються більш могутніми. Зрештою, це питання перспективи. Очі віри в розп’ятого і воскреслого Господа Ісуса Христа відкривають повноту Божої правди. Очі на обличчі розкривають змінену реальність і відносну істину, обидві з яких мають термін придатності.

Я завершую такою думкою: наша відокремленість від Божого світла може поставити нас у темні місця протягом усього нашого життя. Однак це не скасовує того, що осяяння, отримане під час хрещення, залишається глибоко вкоріненим у нас. Все наше життя у Христі – це одна довга боротьба за те, щоб відкрити в собі світло Святого Духа і залишитися пов’язаними з Богом, якого звичний гріх і забуття, як надмірна вага, що тисне на наші душі, глибоко поховали глибоко всередині нас. Усунення таких тягарів дозволяє славетному світлу огорнути саме наше єство, дійти до наших сердець і розуму з повідомленням про те, що ми належимо Богові, що ми маємо неоціненну цінність, що Бог безумовно любить нас без винятків і що ми, зрештою, є більшими за наші проблеми, тому що Бог приєднався до нас, щоб впоратися з ними та зрештою зняти з наших плечей усі тягарі.

Наші духовні затемнення тимчасові, тому що Христове світло освітлює всіх. Темрява тимчасова. Смерть тимчасова. Воскрес Христос, Сонце правди! Світло засяяло! Смерть пограбована! Здобути божественну перемогу, зрештою, залежить від нашої присутності в Бозі, дивлячись за межі затемнення, щоб побачити славу, яку ми поділяємо з благословенною Трійцею.

Отець-доктор Стеліос Муксуріс (V. Rev. Dr. Stelyios Muksuris), професор і кафедра літургійної теології та мов у Візантійській католицькій семінарії

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: PUBLIC ORTHODOXY

Перший вислів: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34). Цими словами Ісус виявив безмежне милосердя до Своїх катів, чия жорстокосердість не розтанула навіть тоді, коли Він перетерпів страшні муки на Хресті. Крім того, говорив зі скелі голгофського пагорба одну встановлену, але не усвідомлену істину, а саме: ті, які творять зло ніколи не розуміють, що роблять. Вбиваючи праведника, себе вбивають, а його прославляють. Переступаючи Закон Божий, вони не бачать жорна, що незримо спускається на них та розтрощить їх. Гнівлячи Бога, вони не бачать свого обличчя, яке поступово перетворюється у звірину морду. Охоплені люттю, вони ніколи не відають, що чинять.

Другий вислів: «Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43). Ці слова звернені до розбійникові на хресті, що приніс покаяння. Дуже втішне слово для грішників, що каються хоча б в останню хвилину. Милість Божа безмежна. Господь виконує Свою місію навіть на Хресті. До останнього Свого подиху Він спасає всіх, хто має хоч найменшу волю до спасіння.

Третій вислів: «Жоно! Це – син Твій» (Ін. 19:26). Так сказав Господь Своєї Святої Матері, що стояла під Хрестом з «розп’ятою» душею. А апостолові Іоану Він сказав: «Це – Мати твоя» (Ін. 19:27). У цих словах Його синівська турбота, обов’язкова для будь-якого по відношенню до батьків. Бо Бог дав людям заповідь: «Шануй батька твого і матір твою» (Вих. 20:12), і Сам виконує її до останнього години.

Четвертий вислів: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мт. 27:46) Ці слова говорять не тільки про немощі людські, а й про прозорливості Господа. Бо людина страждає, але під болем людським прихована одна таємниця. Тільки ці слова змогли зруйнувати єресь, яка через кілька століть потрясла Церкву: вона помилково вчила, що на Хресті страждало Божество. А між тим вічний Син Божий для того і став людиною, щоб і тілом, і душею постраждати за людей і померти за них як людина. Бо, якщо у Христі постраждало Божество, – значить, Божество у Христі і померло. А це неможливо. Вдумайтеся якомога глибше в ці великі і страшні слова: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?»

П’ятий вислів: «Пити!» (Ін. 19:28). Його Кров вилилася. Від цього – спрага. Сонце з заходу било Йому в обличчя і, посилюючи Його страждання, страшно пекло. Природно, що Він жадав, але, Господи, чого воістину Ти жадав: води або любові? Жадав ти як людина або як Бог, або як і людина і Бог? Ось він, римський легіонер, що дав Тобі просочену оцтом губку. Крапля «милосердя», яку Ти отримав від людей за три години мук на Хресті! Цей римський воїн якимось чином дещо пом’якшує гріх Пілата, гріх Римської імперії по відношенню до Тебе, нехай навіть це був оцет. За те зруйнуєш Ти Римську імперію, але на її місці створиш нову.

Шостий вислів: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк. 23:46). Це означає, що Син віддає дух Свій в руки Отця Свого. Щоб знали всі, що прийшов Він від Отця, а не по Своїй волі, як звинувачували Його юдеї. Але слова ці були сказані, щоб чули і знали буддисти, піфагорійці, окультисти і все філософи, які марнословлять з приводу переселення душ в інших людей, тварин, в рослини, зірки і мінерали. Відкиньте всі ці фантазії і подивіться, куди йде дух померлого праведника: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!».

Сьоме вислів: «Звершилось!» (Ін. 19:30). Це не означає, що життя закінчується. Ні! Це означає, що завершилася Його місія відкуплення і спасіння роду людського, що «звершилось» було освячене кров’ю і смертю, Божественним діянням одного істинного Месії людського. Завершилися страждання, але життя тільки починається. Закінчилася трагедія, але страшного не сталося. За цім слідує остання велична справа – перемога над смертю, воскресіння і слава.

Святитель Миколай (Велімірович)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».