Передмова

Проблема об’єднання Українського Православ’я вже вийшла на всеправославний рівень. Цей факт вже підтвердив приїзд в України поважної делегації Вселенського Патріархату, яка зустрілася з керівництвом усіх юрисдикцій: ПЦУ, РПЦвУ, УПЦ КП, а також Президентом Володимиром Зеленським. У цьому ряду окремим пунктом стоїть зустріч з представниками «Софійського Братства», яке переважно об’єднує проукраїнських священиків РПЦвУ та тих, хто раніше належав до цієї юрисдикції. Вочевидь, що на цих зустрічах обмірковувалася платформа на якій могло відбутися об’єднання православних в Україні або, як мінімум, розпочатися цей процес. Але коли казати про головну мету делегації Константинопольського Патріархату – це спроба початку перемов між ПЦУ та РПЦвУ, як найбільших православних юрисдикцій України. Предметний діалог між цими церквами відповідає і інтересам української влади, яка стоїть на позиції «духовної незалежності України. Саме тому був прийнятий закон № 8371 про заборону релігійних організацій, що мають адміністративно-канонічний зв’язок з країною-агресором.

Вочевидь, претензії до РПЦвУ є чисто політичні. Коли вона розірве свій адміністративно-канонічний зв’язок з Московським патріархатом, дія прийнятого закону на неї не поширюється. Але в цьому випадку РПЦвУ (УПЦ) опиниться в т.зв. «сірій зоні», поза Вселенським Православ’ям. Варіантів, коли нова юрисдикція може зберегти свій канонічний статус, тільки два: приєднання (об’єднання) з ПЦУ або перехід (тимчасовий?) в юрисдикцію Вселенського Патріархату. І хоча більшість релігієзнавців каже про неможливість розриву РПЦвУ з Московським Патріархатом через антиукраїнські погляди її єпископату та більшості священиків, не все так однозначно…

Ось вже кілька років ЗМІ повідомляють про групу священиків РПЦвУ, які звертаються до її очільника з листами, в яких вимагають розриву адміністративно-канонічних зв’язків з Московським патріархатом. Не дивлячись на вперте мовчання митрополита Онуфрія (Березовського) та репресії до підписантів, чисельність цієї групи зростає. Коли на початку ЗМІ казали «біля 300 священиків», то тепер вони кажуть «500» та навіть «1000». Можна припустити, що мовчазних прибічників цієї групи в 1,5 – 2 рази більш, а інсайдерської інформації, до їх готові долучитися навіть кілька архіреїв РПЦвУ.

На підставі зустрічі членів делегації Вселенського Патріархату з представниками «Софійського Братства», серед яких є багато священиків проукраїнського (антимосковського) руху в РПЦвУ, можна міркувати, що Константинополь пильно слідкує за ним та намагається якось допомогти.

Ми не будемо тут робить розвідку, чому проукраїнські (антимосковські) священики РПЦвУ не переходять до ПЦУ. Питання в іншому: До якої ступені Вселенський Патріархат готовий піти їм назустріч? І тут можемо з великою вірогідністю стверджувати – Константинополь, у разі їхньої реальної численності та об’єднання у якусь структуру, може надати їм тимчасову «канонічну парасольку». Але всі ми знаємо приказку: «немає нічого тривалішого, ніж тимчасове».

Отже, оскільки проукраїнські священики мають ті самі погляди та переконання, як і священики ПЦУ, можемо констатувати, що програма об’єднання, засноване на єдності національно-політичних поглядів, не працює. Тому мусимо шукати інший підмурівок для перемов та майбутнього об’єднання. На нашу думку, такою платформою може бути сучасна церковна модель, через використання якої Православна Церква зробиться привабливою для всіх.

Для більшого розуміння, розглянемо існуючі церковні моделі в православ’ї, історію соборноправної моделі, її присутність у УАПЦ та УПЦ, а також висловимо пропозиції щодо вироблення загальноприйнятної моделі об’єднання.

І. Деспотична, або «візантійська» імперська модель

1.1. Коротка історія створення деспотичної або «візантійської» моделі церковних відносин

Відразу після підписання Міланського едикту почалася перебудова моделі Церкви згідно імперського зразка. Ми не будемо розповідати історію цієї трансформації, адже вона не є предметом нашої статті. Однак зауважимо, що вже через кілька століть ми бачимо цілком іншу побудову церковних відносин.

Отже подивимось, що представляв собою Константинопольський Патріархат в часі християнізації Київської Руси.

Єпископи перетворилися в т.зв. «князів церкви», які обирали собі «імператора» – Константинопольського Патріарха. Саме в його руках, разом з найближчим архієрейським оточенням, була зосереджена вся церковна влада. Патріархат був поділені на таки собі церковні провінції – митрополії, куди очільник Церкви призначав керівників – митрополитів, при цьому навіть єпископат окремої митрополії був позбавлений права його обрання. Патріарх, як владика владик, був верховним владикою (деспот – Δεσπότης), тоді як єпископи на місцях теж швидко перетворили на таких собі локальних деспотів.

Цю модель ми називаємо деспотичною, оскільки в її основі знаходиться перетворення єпископського чину на «князів» чи деспотів, з усіма регаліями монаршої влади і аналогічною зневагою до підданих «рабів Його Преосвященства».

У рамках цієї моделі, яка цілком сформувалася у Східній Римській імперії (Візантії) V -VI стст., священики та миряни не мали жодного впливу на керування Церквою або на вирішення якихось питань. Певну незалежність зберігали лише монастирі, які мали права обрання ігуменів. Але і цього їх спробували позбавити архієреї, висвячуючи хор-єпископів. Навіть традиційне «Аксіос» (ἄξιος) або «анаксіос» (ἀνάξιος), яке виголошує народ перед початком хіротоній, поступово зробилося формальністю…

Своєрідними були і стосунки Церкви та владою Ромейської імперії. Церква беззастережно підтримувала Державу в особі імператора і його оточення, а Держава – Церкву. Такі стосунки отримали назву «симфонія». Хрестоматійним прикладом «симфонії» є два історичних епізоди:

а) Підтримка Константинопольським патріархом війни імператора Василія ІІ Болгаробійці проти своїх єдиновірців – болгар, а в подальшому його канонізація як «благовірного імператора та оборонця християнської віри».

б) Імперія, силою «репресивного апарату», майже завжди підтримувала рішення Церкви в особі патріарха. Вона, від початку, ревно переслідувала іконошанувальників, а потім – іконоборців.

Попри існуючий в наших краях міф, ця «симфонія» не була ані ідеальною, ані прийнятною для Христових учнів моделлю взаємин Церкви і Держави. Фактично імперія підкорила Церкву, зробила її своєрідним засобом для досягнення своїх політичних мет. Наприклад, заснування Київської митрополії було для Константинопольського Патріархату не Хрещенням Київської Руси, а заснуванням звичайної 61-ої митрополії. Зі свого боку, імператори Візантії вважали її заснування підставою для формального ствердження про васальну залежність Київської Руси від Константинополя.

Не вдаючись у деталі історії трансформації «симфонії», можна стверджувати – її конечною формою є «російська» (тобто московсько-петербузька) модель повного підпорядкування Церкви державою, коли навіть єпископи не мели конечного впливу на керування та цілком були залежні від воли імператора та Святішого Урядового Синоду, які очолювала світська людина. Натомість влада імперії надавала кошті на втримання єпископату, духовенства та монастирів. Хоча ця модель значною мірою має свої коріння у протестантській еклезіології (де король чи імператор стає фактичним головою Церкви), самі автори цієї еклезіології в значній мірі взорувалися на імперсько-константинопольський, візантійський устрій. Вони протиставляли його «римському папізму», і модернізували його на свій лад (галліканський, англіканський, лютеранський, і зрештою петербурзький).

1.2. Деспотична модель та новітні автокефалії.

Переважна більшість Помісних Православних Церков виникли шляхом виокремлення із Константинопольського патріархату – можна сказати, що більшість Помісних Церков – це уламки Константинопольського патріархату. Всі т.зв. «нові автокефалії» виникли в ХІХ-ХХ стст. через надання відповідного Томосу Константинопольським Патріархатом. Відповідно він накидував їм і власну, деспотичну, модель церковного устрою. Це відбувалося і в тих випадках, коли новітня Помісна Церква створювалася в державі, де православ’я не мало статусу «державного віровизнання». Така сама модель була втілена і при створенні ПЦУ.

Втім, далеко не завжди це робив сам Константинопольський патріархат. Частіше він не потребував це робити – адже нові помісні церкви самі по собі були уламками старої моделі, що переорієнтувалися на іншого «імператора», але зберігали стару структуру розподілу влади і престижу всередині себе. Константинополю лишалось лише підтверджувати діючий стан речей. Те ж саме стосується, наприклад, РПЦ МП, яка не є «новою автокефалією», але є доведенням до абсурдного маразму крайнощів пізньовізантійської деспотичної моделі.

Отже, розглянемо деякі особливості сучасної візантійської моделі Константинопольського Патріархату, яка не змінювалася кілька століть.

Основна риса цієї, деспотичної, моделі – це жорстка влада архієреїв. Мало хто звертає увагу на те, що в Константинопольському Патріархаті немає навіть Помісних Соборів. Усе питання вирішує Священний Синод та Архієрейський Собор (збирається раз на три роки). При цьому навіть архієреї обмежені у виборі Патріарха, адже через угоду з Туреччиною, ним може бути тільки громадянин цієї держави.

Таким чином, сучасна візантійська модель також цілком усуває духовенство та мирян від прийняття якихось рішень у Церкві. Громади не можуть впливати на призначення єпархіального архієрея та (або) парафіяльного священика. Виключення, на рівні парафії (монастиря), може бути тільки в тому випадку, коли їй належить храм як колективна нерухомість. Єдине, що може зробити громада (спільнота громад, монастир) – це перейти в іншу юрисдикцію через наявність демократичного ладу країни перебування.

1.3. Деспотична модель Православної Церкви України: Сприяння або перешкода об’єднавчому процесу?

Не є  виключенням і Православна Церква України. Але ситуація в Українському Православ’ї на момент дарування автокефалії корінним чином відрізнялася від ситуації інших Православних Церков напередодні надання їм автокефального статусу, а саме:

1) Православ’я в Україні було поділено на три гілки – РПЦвУ (вона ж УПЦ МП), УПЦ КП та УАПЦ, які де-факто не мали між собою офіційного співслужіння. При цьому перша загалом виступала проти автокефалії та не визнавала дві інші юрисдикції;

2) РПЦвУ була частиною канонічної Помісної Православної Церкви, яка також була проти створення в Україні окремої Помісної Православної Церкви;

3) Дві юрисдикції (УПЦ КП та УАПЦ), які знаходилися в канонічній «сірій зоні» та домагалися автокефалії, не могли об’єднатися більш 20 років. Відносини між єпископатом цих церков були вкрай складними;

4) Створіння структури УАПЦ третього відродження (тобто починаючи з 1988 р.), а потім і УПЦ КП, відбувалося «знизу». Ініціаторами були окремі священики РПЦвУ та віряни. За всю новітню історію автокефалії, з 1989 до 2018 року, до неї приєдналося тільки 4 колишні єпископи РПЦвУ, а до 2018 р. з тих перших дожив лише один. Тобто весь єпископат автокефальних юрисдикцій був нової формації, при цьому лише кілька архієреїв були до цього священиками РПЦвУ;

5) Хоча у жовтні 2018 р. Константинопольський Патріархат повернув собі владу над Київською митрополією та реабілітував єпископат неканонічних юрисдикцій, він не здійснив жодних кроків щодо створення власної адміністративної структури. В Україні продовжували існувати три православні юрисдикції, які жодним чином не були пов’язані між собою та з Вселенським Патріархатом. Це створювала певну небезпеку для духовенства РПЦвУ, яке б хотіло долучиться до об’єднання. Адже при зриві Об’єднавчого Собору, воно б опинилося в невизначеному канонічному статусі.

Усе це, враховуючи стан невідомості щодо умов автокефалії, створювало певний неспокій серед духовенства та активних мирян. Але все застереження та неспокій можна було б зняти через Статут нової Помісної Церкви, які мусив надати певну рівновагу та запобіжники, як від недоліків деспотичної моделі, так і крайньої соборноправності…

На нашу думку, розробка того, що можна назвати «статутом царського шляху», мала кілька проблем.

По-перше, Константинопольський Патріархат просто не знав іншу церковну модель, крім своєї та не збирався розробляти щось ексклюзивне для майбутньої ПЦУ.

По-друге, візантійська деспотична модель цілком влаштовувала Київський Патріархат у особі Філарета (Денисенко). Адже він сам так бачив керування майбутньою автокефальною Церквою: «Коли постало питання про надання томосу, і на архієрейському соборі Української православної церкви Київського патріархату було прийнято рішення, що ми висуваємо на об’єднавчому соборі на посаду предстоятеля Церкви кандидатуру митрополита Епіфанія (Думенка), але за умови, що я залишаюся Патріархом і буду керувати Українською православною церквою в Україні, а новий глава представлятиме Церкву ззовні, в православному світі. Прийняли та підписали все це». Враховуючи те, що, згідно передсоборної соціології, тільки 57% респондентів, які визначили себе як віряни УПЦ КП, бачили Філарета керівником об’єднаної Церкви, таку модель можна було запровадити тільки через деспотичну модель, коли керувати буде виключно єпископат. Тому УПЦ КП намагалася забезпечить домінування своїх архієреїв у новій Помісній Церкві, щоб уникнути будь-якого зриву своїх планів.

Отже, вже на Київському Об’єднавчому Соборі ПЦУ була накинута деспотична церковна модель, яка отримала свій розвиток на Помісному Соборі ПЦУ в 2023 р. Ми надали цей Статут кільком юристам, щоб отримати фаховий аналіз. І всі вони одностайно стверджують – це цілком монархічна модель, де навіть архієреї, не кажучи вже про священиків та парафіян, мають досить обмежені повноваження. Щоб не бути голослівними, наведем кілька основних прикладів, на які спиралися юристи.

а) Предстоятель обирається довічно. Хоча в Статуті прописана можливість його усунення з посади, її де-факто виконати неможливо. Предстоятель навіть має право ветувати рішення Священного Синоду; призначає нових тимчасових членів синоду в часі ротації; скликає Помісний Собор. «Процедура виборів на Помісний Собор делегатів від кліру, чернецтва, духовних навчальних закладів і мирян та їхня кількість встановлюється Предстоятелем … та Священним Синодом відповідним рішенням» (але, як вже було відзначено, Предстоятель має право накласти вето на рішення синоду).

б) Хоча Помісний Собор ПЦУ названий «вищим органом керування», Статут передбачає, що «Рішення, які стосуються істотних питань організаційної форми Православної Церкви України, як релігійного об’єднання в цілому, набувають чинності лише якщо за їхнє ухвалення проголосують Предстоятель та не менше 3/4 від повного складу Помісного Собору, включаючи не менше 2/3 голосів архієреїв» Тобто без підтримки Предстоятеля та 2/3 архієреїв, жодна зміна деспотичної моделі неможлива. Фактично та юридично, священики та миряни, як делегати Собору, позбавлені можливості вплинути на будь-яке суттєве рішення.

в) Право обрання нових архієреїв; переведення їх з однієї єпархії на іншу; переведення їх з вікарних у правлячих та навпаки; належить виключно Священному Синоду ПЦУ. Впливати на це рішення, ані самі архієреї, ані священики та вірні єпархії, якої стосуються ті чи інші маніпуляції, не мають можливості.

г) Правлячий єпархіальний архієрей може виключно на свій розсуд: здійснювати хіротонії, переводити священиків з парафії на парафію, виводити поза штат.

Можна заперечити, адже в Статуті  положення про єпархіальні збори, єпархіальні ради та, відповідно, парафіяльні збори та парафіяльні ради…

Але для керівних органів ПЦУ (Священний Синод, Архієрейський та Помісний Собор), всі рішення єпархіальних зборів, навіть коли вони стосуються окремої єпархії, носять виключно рекомендаційний характер.

Наприклад, у «Статуті про управління ПЦУ» говориться «Єпархіальний архієрей обирається і призначається Священним Синодом з урахуванням думки духовенства і мирян єпархії». Але така думка не є для нього обов’язковою, він може нею знехтувати «заради блага Церкви». Відповідно і рішення єпархіальних зборів не є обов’язковим для правлячого архієрея.

Ситуація, коли священики та миряни (парафіяни) є цілком безправні, через що і єпархіальний єпископат позбавлений важелів впливу на керівництво Церкви, викликає дуже серйозні застереження священиків РПЦвУ щодо їхньої долі в разі переходу до ПЦУ. Подібні застереження мають і деякі священики, які вже пішли на об’єднання. Готуючи цю статтю, ми на умовах анонімності порозмовляли з деякими з них та склали загальну картину їхніх побоювань, через що вони бажають отримати «парасольку» від Вселенського Патріархату.

Отже, ось як виглядає це в загальному вигляді: «Сьогодні ПЦУ (і держава) зацікавлена в об’єднанні (приєднанні, переході), але, раніше або пізніше, цей процес закінчиться. У УПЦ (РПЦвУ) залишаться відверті прибічники «русского мира», які явно нікуди переходити не будуть. Ми чудово розуміємо, що є чужими для переважної більшості духовенства ПЦУ, тому цілком вірогідно – нас можуть перевести на гірші парафії, адже законного захисту парафіянами свого священика від рішення правлячого архієрея в Статуті (ПЦУ) немає. Не виключений вивід за штат або заборона через надумані підстави. Чи будуть навіть єпархіальні збори нас обороняти? А самі ми, розпорошені по єпархіям ПЦУ, завжди будемо в меншості. Навіть об’єднання всіх нас в окрему структуру (в ПЦУ) не прибирає проблеми, бо така структура може бути ліквідована простим рішенням Священного Синоду…». Можна припустити, що подібні побоювання є і в архієреїв, адже єпархії створюються та ліквідуються, а єпископи пересуваються з посади на посаду, як ми вже відзначали вище, також рішенням Синоду.

Враховуючи, що сьогодні переходи парафій відбуваються також через політичний чинник, то там, де священик РПЦвУ має авторитет, проукраїнські та антимосковські погляди, громада шукає можливість уникнути зміни священика при переході в ПЦУ. Саме так з’являються деякі «незалежні православні громади» або перереєстрація статутів без згадки не тільки Московського патріархату, а і РПЦвУ (УПЦ МП). Подібних парафій з кожним місяцем робиться все більше і вони безумовно будуть шукати собі «канонічну парасольку» поза ПЦУ.

Ще одна проблема деспотичної моделі – це невідповідність вимогам активного громадянського суспільства, яке стрімко розвивається в Україні. Молоді вже не цікава Церква, яка, з одного боку, вимагає від них різнопланової підтримки як від віруючих-мирян, з іншого – практично цілком усуває від прийняття рішень щодо її життя. Церква з деспотичною моделлю стає для їх непривабливою, а навідування храмів формальним. Те саме можна казати і про бажання активних, думаючих та демократичних молодих чоловіків присвятити себе служінню священика, адже одна справа – бажати служити Богові, а інша справа – добровільно  стати «кріпаками» єпархіального архієрея. Це неминуче приведе до інтелектуальної деградації корпорації духовенства, зокрема і ченців. Останнє приведе і до деградації корпорації архієреїв, адже, здебільшого, майбутніх єпископів обирають саме серед ієромонахів.

Таким чином, на нашу думку, деспотична церковна модель не є привабливою у сучасних українських релігійних реаліях.

ІІ. Церковна модель соборноправності

2.1. Коротка історія виникнення соборноправної моделі в Київської митрополії XV – XVII стст.

Як не парадоксально, але першими боротьбу з візантійською моделлю та запровадження певної соборності, розпочали єпископи та очільники новохрещених країн, які аніяк не погоджувалися визнавати себе васалами Візантійської імперії. Першим крокам до соборноправності була вимога права вільного обрання митрополита. Ми не будемо тут торкатися історії Болгарської, Сербської або Румунської Православних Церков, а зупинимся на становленні соборноправності саме Київської митрополії.

Отже, у 1051 р, собор єпископів Київської митрополії, за підтримкою Київського князя Ярослава та бояр, обрав митрополитом Іларіона Київського (+1088). Константинопольський патріарх не визнав цього та почалася його тривала боротьба з Києвом, яка закінчилася перемогою Вселенського патріархату в 1055 р. Митрополит Іларіон був усунутий від керування митрополією та помер у монастирі…

Не дивлячись на спротив Константинополя, в часи існування Київської Руси як держави, відбулося ще дві спроби запровадити соборного обрання Київського митрополита – це митрополити Єфрем Переяславський (+ між 1091 та 1101 рр.) та Климент Смолятич (+ після 1164 р.).

Боротьба князів та єпископату самим обирати собі очільника Київської митрополії продовжилася у Великому Князівстві Литовському. Так, кілька митрополитів керували без благословення Константинопольського Патріарха – це Теодорит (1352—1354), який загалом був висвячений в Болгарії; Григорій I (1414–1419); Мисаїл Пструч (1474–1480).

Релігійне становище в ВКЛ, внаслідок якого православ’я вже не було державним віровизнанням та було вимушено конкурувати з католицтвом, а потім і з протестантизмом, вимусило виробляти принципово нову модель внутрішнє церковних стосунків. Вже до кінця XV – початку XVІ стст. у житті Київської митрополії все більшу роль відігравало духовенство, яке не тільки брало участь у церковних соборах, а і мало на них рівний з єпископатом голос.

Так, у Віленському православному соборі 1509 р., «взяли участь 7 єпископів, 6 архімандритів, 6 ігуменів і 7 пресвітерів. Серед запрошених було чимало пересічних священників. Про мирян у матеріалах Собору не згадується: ймовірно вони не брали участі з огляду на характер розгляду питань зібрання (внутрішньо-церковні душпастирські питання)».

Загалом, вивчаючи різноманітні церковні документи XVІ ст., можна бачить трансформацію церковної моделі, коли від чисто єпископальної вона мігрувала в бік соборної. Поступово в вирішенні питань життя Київської митрополії почали брати участь об’єднання мирян – братства, чернечі громади та значні фундатори (як приклад – рід князів Острозьких)…

Соборноправна модель внутрішньоцерковних відносин, яка отримала своє звершення десь до 80-х років XVІ ст., дозволила православним Київської митрополії відновити єпископат та досить успішно протистояти католикам, зокрема і уніатам. Ця модель діяла до анексії Київської митрополії Москвою й поступова було знищена в XVІІІ ст.

Отже, визначимо основні принципи функціонування соборноправної моделі Київської митрополії.

– Київський митрополит та єпархіальні архієреї обиралися на спільних соборах єпископів, духовенства, чернецтва та церковних братств. Також враховувалася думка православних магнатів (фундаторів), які часто брали безпосередню участь у соборах. Усі делегати (учасники) соборів мали рівні права.

– Єпископат мав беззаперечне право і першість голосу щодо догматично-літургічних питань (тлумачити богословські істини віри, редагувати богослужбові книги тощо). Тут варто згадати конфлікт свт. Петра Могили з Львівським ставропігійним братством щодо редагування останнім «церковних книг», у якому переміг саме митрополит.

– Братія монастирів вільно обирала собі настоятеля (ігумена, архімандрита) і Київський митрополит та (або) єпархіальний архієрей не мав права втручатися в цей процес. Виключенням було канонічне порушення. Наприклад — обрання настоятелем одруженого священика або мирянина, які не бажав приймати чернечий постриг.

– Братства та парафіяльні громади мали права мати власні храми та обирати собі священика, якого затверджував архієрей. Але архієрей при поставленні священика мусив зробити йому іспит і назначення або хіротонія відбувалася саме за результатами іспиту. Також архієрей мав беззастережне право зняти священика через канонічні або маральні порушення, чи через вимогу братства (парафіян).

– Єпископські капітули (ради) мали переважно пропорційний склад духовенства та мирян. При цьому архієрей мусив підпорядковуватися їхнім рішенням, коли вони не стосувалися догматично-канонічних питань, у яких архієрей, духовенство та миряни мусили звертатися до авторитету Київського митрополита та (або) Константинопольського Патріарха.

Звичайно, відносини між єпископатом, духовенством, братствами та магнатами, у Київської митрополії Константинопольського Патріархату XVІ – XVІІ стст. не були ідеальними. Було багато конфліктів та суперечок. Але ця соборноправна модель дала можливість зберегти православну віру в дуже складних умовах.

2.2. Спроба повернення до соборноправної моделі в 1917-1921 рр.

Практично одразу після падіння монархії, Російська Православна Церква почала активну підготовку Помісного Собору, який мусив вирішити шерег важливих питань, зокрема і випрацювати нову модель керування Церквою.

Вже сама форма обрання делегатів була дуже демократичною. Так, згідно з прийнятою Передсоборною радою 4 липня 1917 «Положення про скликання Помісного собору Православної всеросійської церкви в Москві 15 серпня 1917», до складу Собору входили члени комісії за результатами виборів, за посадами і за запрошенням Святішого синоду. Основу Собору формували єпархіальні делегації, які складалися з правлячого архієрея, двох кліриків та трьох мирян. Один із двох кліриків мав бути священиком, а другий міг бути будь-ким, від псаломщика до вікарного єпископа. Клірики та миряни обиралися на спеціальних єпархіальних зборах, причому виборці на ці збори обиралися на рівні парафій, на парафіяльних зборах. Єпархіальні делегації і склали основну масу соборян. Серед 564 делегатів собору, 265 делегатів було від ієрархії та духовенства, 299 — від мирян. При цьому всі вони мали рівне право при голосуванні. Тільки питання догматичного та канонічного характеру, після їхнього розгляду Собором, підлягали утвердженню на нараді єпископів.

Обрання патріарха також відбувало по жеребу з трьох кандидатів, які набрали найбільше число голосів делегатів собору, а не прямим голосуванням. При цьому щодо вибору кандидатів на патріарха, була прийнята пропозиція професора Павла Прокошова, яка дозволяла голосувати за будь-яку особу, що не має до цього канонічних перешкод (не лише єпископа).

Крім того, прийнятий 7 (20) квітня 1918 року Парафіяльний статут (заключне, 129-те діяння другої сесії Собору) закріпив певну ступінь автономності парафії; передбачалося і створення союзів парафій.

Отже, навіть РПЦ у 1917-1918 рр. пішла по шляху запровадження певної моделі соборноправності. Це було обумовлено тривалим розвитком богословської критики в російському православному світі в ХІХ ст., від слов’янофільського формулювання ідеї «соборності» до церковно-історичних досліджень, що показали штучність і вторинність деспотичної моделі організації Церкви, що явно не відповідає ідеалам першохристиянської Церкви. На великий жаль, через репресії радянської влади та громадянську війну, ця спроба не була здійснена. А після приходу до влади митрополита (майбутнього патріарха) Сергія (Старогородського), РПЦ повністю повернулася  до деспотичної моделі, під наглядом радянської влади.

2.3. Невдала спроба відродження соборноправності в Українському Православ’ї та її дискредитація УАПЦ (Л)

Практично відразу після падіння самодержав’я, українська інтелігенція почала заходи щодо створення Самостійної Української держави та своєї, автокефальної Православної Церкви. На початку грудня 1917 р. була створена Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка мусила підготувати помісний собор для оголошення автокефалії. Ця організація складалася з єпископату, священиків та мирян, а очолював її — архієпископ Олексій (Дородніцин). Саме він одним з перших висунув ідею апеляції до Константинопольського Патріархату в справі перегляду канонічного статусу Київської митрополії та скасування її анексії Московським патріархатом. Також серед членів ВПЦР був і протоієрей Василь Липківський.

За ініціативою архієпископа Олексія, ВПЦР скликала на початку 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві. Собор виступив за створення незалежної від Московського патріархату української церкви на засадах історичної соборноправності та канонічно отриманого від Вселенського Патріархату автокефального статусу. На великий жаль, вже 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ…

Але процес набуття канонічної автокефалії не зупинився, адже 1 січня 1919 р. Директорія УНР приймає «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». До участі у Першому Святішому Синоді, уряд, серед інших, запросив архієпископа Агапіта (Вишневського), єпископа Діонісія (Валединського) та протоієрея Василя Липківського. Як бачимо, у складі Синоду мусили бути не тільки архієреї, а і священики.

Однак протестантські «революційні» тенденції в ВПЦР перемогли. Коли в березні 1919 р. ця інституція відновила роботу, її керівником було обрано мирянина Михайла Наумовича Мороза, а до секретаріату — іншого мирянина, Івана Васильовича Тарасенка.

Попри застереження духовенства та освічених мирян, І Всеукраїнський церковний собор, які фактично очолювали соціалісти М. Мороз та В. Чехівський, довели ідею церковної соборноправної моделі до повного абсурду, загалом відхилив єпископат та духовенство. Зокрема цей «собор» постановив, що «вся влада переходила до церковних рад (радоправство), а преважна більшість функцій єпископату передавались мирянам (§§ 1, 3 та 4)»; радам «дозволялось вносити зміни в богослужіння шляхом запровадження «нових творів, як натхненних виявлень живої церковно-релігійної творчості, що до цього часу була скована старим церковним устроєм (§ 10, пп. 2)». В цьому видно як вплив протестантської еклезіології, загалом дуже популярної серед української інтелектуальної еліти того часу, так і соціалістичної ідеології.

Протестантизація липківцями соборноправної моделі, яку вони наполегливо представляли як саме «українську історичну», привила до дискредитації ідеї соборноправності не тільки серед єпископату, а і серед духовенство та вірних. І ця дискредитація отруює Українське Православ’я і до сьогодні. Бо, як влучно визначив митр. Іларіон (Огієнко): «Церкву цю назвали «соборноправною», розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радо-правство».

2.4. Друга спроба відродження історичної соборноправності у часі німецької окупації

Певні елементи канонічно-історичної соборноправної моделі використовувала УАПЦ (створена в 1942 р.) в єпархіях, де вдалося налагодити нормальне церковне життя. Зокрема харківський митрополит Феофіл (Булдовський) створив єпархіальну раду з п’яти членів, куди, крім нього, входило два священика та два мирянина.

Також подібна єпархіальна рада та парафіяльні ради діяли в Пінсько-Поліської єпархії УАПЦ, якою керував митрополит Олександр (Іноземців). Але тут вони були, з більшого, традиційні ще з міжвоєнного часу, коли ця територія входила в юрисдикцію ПАПЦ.

Звісно, ці елементи і початки були дуже короткострокові і вже за рік-два зникли під наступом Червоної армії.

ІІІ. Тенденції впровадження соборноправності в другій половині ХХ – початку ХХІ стст.

3.1. Загальна історія вироблення та впровадження інституту соборноправної моделі

Після ІІ Світової війни, опинившись в масовій еміграції в країнах Заходу, з його культурою розвиненого громадянського суспільства, потужних політичних партій, демократичної політики тощо серед священиків та вірян канонічних православних юрисдикцій, які діяли на території Західної Європи, США, Канаді та Австралії, з’явився запит на активну участь у житті Церкви, існування реальних важелів на прийняття рішень єпископатом. В цьому бажанні вони зверталися як до живого досвіду західних неправославних християн, їхньої практики, виробленої впродовж століть боротьби за права, так і до джерел православної культури, де відшукували зразки і приклади активної участі вірян у Церкві.

Отже, коли аналізувати загальні тенденції, то не дивлячись на різні форми, вони мають одну спільну рису – обмеження самовладдя єпископів на парафіяльному та єпархіальному рівні. Це стосується насамперед адміністративних прав, адже канонічні та догматично-літургічні і питання залишаються безумовною прерогативою архієреїв та духовенства.

Після розпаду СРСР та падіння т.зв. «соціалістичного табору», тенденції соборноправності почали з’являтися і в Православних Церквах Східної Європи. Результатом цього процесу була спроба підняти питання щодо канонічної соборноправної моделі на Всеправославному соборі, але через позицію кількох Православних Церков, ця пропозиція була відхилена вже на рівні передсоборних нарад. Кожний з противників всеправославного обміркування нової моделі, з більшим залученням священиків та мирян до прийняття адміністративних рішень, висував свої аргументи, що практично унеможливило консенсус в цьому питанні.

Сьогодні ми вже маємо можливість надати основні тези того, що пропонувалося до передсоборного обговорення:

а) Призначення (зміна) або вибори особи нового єпархіального архієрея мусить бути погоджені на соборі духовенства;

б) Переміщення священика на іншу парафію може здійснюватися тільки (або) з його згоди та тільки (або) згоди парафіяльних зборів;

в) Запроваджується персональне членство членів парафії. Саме вони складають парафіяльні збори.

г) пропонувалося скасування довічне обрання предстоятеля (підтвердження кожні 10 або 15 років, з критичним роком 85 р.

Крім того, піднімалося питання про участь обраних священиків та мирян у архієрейському соборі, з правом дорадчого голосу.

Однак, на рівні юрисдикцій, процес вироблення нової моделі продовжився. Навіть Російська Православна Церква, хоча і формально, мусила зробити певні кроки в цьому напрямку, кінцевою формою яких стало створення «Межсоборного присутствия» 27 липня 2009 р. «Основним завданням … є попереднє вивчення питань, які розглядають Помісний та Архієрейський собор, а також підготовка проектів рішень з цих питань. Рішення щодо пропозицій Міжсоборної присутності можуть прийматися також Священним Синодом». Пропозиції по персональному складу вносять єпархіальні архієреї, а «склад присутствия переглядається Священним Синодом за поданням Патріарха Московського і всієї Русі раз на чотири роки».

3.2. Відродження Українського Православ’я 1989-2018 рр. УАПЦ та УПЦ КП

У 1989 р. почалося трете відродження УАПЦ, рух за Українську Помісну Православну Церкву. На великий жаль, вже через кілька років відбувся розкол на дві гілки, які намагалися здобути канонічну автокефалію – УАПЦ та УПЦ КП. Кожна з цих юрисдикцій спробувала створити свою церковну модель з врахуванням прагнення священиків та вірних до більш активного впливу на церковне життя. Отже, розглянемо процеси в УАПЦ та УПЦ КП окремо.

3.2.1. УАПЦ: Сучасна соборноправна модель, що втілена в Статуті

Коли 19 серпня 1989 р. протоієреї Володимир Ярема (майбутній патріарх Димитрій) та Іван Пашуля проголосили вихід Петропавлівської парафії м. Львова з-під юрисдикції Московського патріархату і перехід під омофор митрополита Мстислава (Скрипника) та почалося відродження УАПЦ в Україні, Церква опинилася в досить складному становищі. Адже ніхто з українських православних архієреїв діаспори не мав змоги приїхати, а архієреї Українського екзархату РПЦ відмовилися долучитися до відродження автокефалії. Тому для адміністративного керування була створена «Рада УАПЦ», яку від початку очолив саме о.Володимир Ярема. У подальшому, коли до УАПЦ долучився єпископ Іоан Боднарчук, формальне керування радою перейшло до нього, як представника митрополита Мстислава в Україні.

Однак, навесні 1990 р., після висвячення нового єпископату УАПЦ, склалася досить парадоксальна ситуація.

З одного боку, єпископи, які всі вийшли з середовища РПЦ, бажали запровадити ту ж саму деспотичну модель, практично відхиливши священиків та мирян від керування УАПЦ. Загалом, єпископоцентричну модель вже від початку намагався впровадити вл. Іоан Боднарчук, зокрема він здійснив перші архієрейські хіротонії без погодження з «Радою УАПЦ».

З іншого – нові правлячі архієреї УАПЦ не могли нічого зробити в умовах ворожого ставлення радянської влади, Українського екзархату РПЦ та греко-католиків, без підтримки священиків та мирян. Тому вони мусили погоджувати з духовенством та мирянами свої дії, серйозно ставитися до їх порад.

Після того, як розпочалася підготовка до приїзду в Україну митрополита Мстислава Скрипника та до першого Помісного Собору УАПЦ, був досягнутий певний компроміс: архієреї, духовенство та миряни мали рівне право голосу на Помісному Соборі, а правлячі єпархіальні архієреї мусили погоджувати свої адміністративні дії з членами єпархіальної ради, куди входили представники духовенства та мирян, яких обирали на загальних зборах єпархії.

За деякими даними, на стадії підготовки першого Помісного Собору УАПЦ пропонувалося ввести до її Синоду кілька священиків та мирян, обраних з числа делегатів собору. Але чи було це реально запроваджено навіть у формі якогось рішення, дізнатися не вдалося. Також не вдалося знайти Статут УАПЦ, який був прийнятий у 1990 р.

Отже, для оцінки соборноправної моделі церковного керування УАПЦ, ми будемо користуватися її Статутом, який був чинний на момент проведення Київського Об’єднавчого Собору 2018 р.

Вже в преамбулі Статуту, ми бачим чітке визначення соборноправної моделі: «1.7. УАПЦ здійснює своє служіння в світі на основі соборноправності. Вищими органами церковної влади, управління й суду є Помісний Собор і Архієрейський Собор; вищим органом церковної влади на період між соборами є Патріарша Рада на чолі з Предстоятелем».

Тепер подивімось, що представляє собою «Патріарша Рада», керівний орган Церкви, якого немає в ПЦУ та яку не мала УПЦ КП (беремо тільки основні моменти):

«7.1. Патріарша Рада є вищим постійно діючим виконавчим органом управління УАПЦ, який працює в період між Помісними Соборами;

7.2. До складу Патріаршої Ради входять з правом вирішального голосу: Предстоятель (голова), два єпархіальні архієреї, два священики і двоє мирян. Члени Патріаршої Ради обирають зі свого складу секретаря, котрий відповідає за ведення протоколів засідань та іншої документації, стежить за дотриманням реґламенту, викликає членів Патріаршої Ради на засідання; …

7.4. Патріарша Рада провадить діяльність у таких напрямах:

а) керівництво адміністративним розвитком Церкви, формування штату Патріархії;

б) налагодження і підтримування стосунків з іншими Церквами й конфесіями, державними установами, суспільно-культурними й політичними організаціями;

в) організація виробничої, інформаційно-видавничої, фінансової діяльності УАПЦ;

г) координація навчально-виховної роботи, доброчинної, євангелізаційної діяльності;

ґ) підготовка кандидатур до єпископського служіння;

д) підготовка чергового Помісного собору;

7.5. Всі члени Патріаршої Ради мають рівне право голосу, право внесення проектів рішень і участі в їхньому обговоренні, право повної інформації про діяльність Патріаршої Ради. Повноваження члена Патріаршої Ради, який проводить діяльність, несумісну зі Статутом УАПЦ, за рішенням Патріаршого Суду указом Предстоятеля призупиняються до наступного Помісного Собору;

7.6. Справи в Патріаршій Раді вирішуються за загальною згодою всіх присутніх на засіданні членів або більшістю голосів. При рівності голосів голос Голови є вирішальним;

7.7. Ніхто з присутніх на Патріаршій Раді не може утримуватися від голосування».

Таким чином, «Патріарша Рада» УАПЦ унеможливлювала самовладність єпископату, яка могла здійснюватися через архієрейські собори, долучала обраних священиків та мирян до прийняття важливих рішень життєдіяльності Церкви.

Ще один дуже важливий момент соборноправної моделі УАПЦ – це призначення керуючого єпархіального архієрея: «10.3. Єпархіальний архієрей набуває канонічного повновладдя на території єпархії після його вибору на єпархіальному соборі, схвалення цього вибору Патріаршою Радою, рішення Архієрейського Собору про призначення єпархіального архієрея, найменування на єпархіального архієрея, архієрейської хіротонії та Указу Предстоятеля про призначення правлячого архієрея …

19.7. Кандидат до єпископського служіння, рекомендований єпархіальним собором, повинен після належного іспиту бути затвердженим Архієрейським Собором за погодженням з Патріаршою Радою. Після цього Патріаршою грамотою він нарікається у єпископи з титулом, що включає назву кафедрального міста».

Подібним чином формувалися і єпархіальні ради, які явно захищали духовенство єпархії від самовладдя правлячого архієрея, адже «до складу Єпархіальної Ради входить з правом вирішального голосу не менш як п’ять осіб: єпархіальний архієрей (голова), не менше двох кліриків та не менше двох мирян», які обиралися на єпархіальному соборі.

Певну власну можливість безпосередньо впливати на життя УАПЦ мали і організації мирян, адже статут засвідчував: «Делеґати від організацій та об’єднань мирян, визнаних за юридичних осіб з погляду церковного устрою, беруть участь у соборному житті УАПЦ, делеґуючи своїх представників на парафіяльні та деканальні збори, єпархіальні та Помісні Собори в межах квоти, встановленої церковною владою».

З всього вищевикладеного можемо зробити висновок, що соборноправна модель УАПЦ була досить демократичною, з чітким збереженням канонічних норм та відповідала тенденціям у Вселенському Православ’ї. Вона захищала священиків від самовладдя єпископату, давала духовенству та мирянам реально впливати на життя Церкви.

3.2.2. УПЦ КП – деспотична модель з елементами соборноправності

За основу Статуту УПЦ КП, який діяв до Київського Об’єднавчого Собору 2018 р., був взятий Статут, Прийнятий Помісним Собором Української Автокефальної Православної Церкви 5 червня 1990 року. Але в 1992, 1993, 2004, 2013 та 2016 роках у нього вносилися зміни та доповнення, які поступово наближали його до деспотичної  моделі.

Так, вже в преамбулі відзначено, що «вищими органами церковної влади і управління є Помісний Собор, Архієрейський Собор, Священний Синод на чолі з Патріархом Київським і всієї Руси-України (Місцеблюстителем)». Жодної згадки про «патріаршу раду», як в подальшому і єпархіальні, вже немає. Єдиним органом, де мусять бути присутні священики та миряни, є Помісний Собор.

Помісний Собор «скликається Патріархом Київським і всієї Руси-України, а в разі його смерті – Місцеблюстителем разом зі Священним Синодом за мірою необхідності, але не рідше як один раз на п’ять років.

3. Помісний Собор складається з єпархіальних та вікарних архієреїв (за своїм положенням), представників кліру, чернецтва, духовних навчальних закладів і мирян, а також Вищої Церковної Ради.

4. Процедура виборів на Помісний Собор делегатів від кліру, чернецтва, духовних навчальних закладів і мирян та їх кількість встановлюється Святішим Патріархом та Священним Синодом. …

10. Ухвали Помісного Собору стають правосильними, коли їх прийнято простою більшістю голосів присутніх членів Собору, включаючи 2/3 голосів архієреїв при рішенні догматичних питань …

12. До президії Собору входять за посадою Святійший Патріарх (Місцеблюститель) – Голова президії, постійні члени Священного Синоду, за обранням – один священик і один мирянин. Президія керує засіданнями Собору».

Коли толерувати той факт, що вибори та кількість делегатів «встановлюється Святішим Патріархом та Священним Синодом», наведений текст Статуту виглядає цілком демократичним. Також згадується «Вища Церковна Рада», права якої варто розглянути окремо.

«Вища Церковна Рада є дорадчим органом в управлінні Української Православної Церкви Київського Патріархату. … Членів Вищої Церковної Ради обирає Архієрейський Собор на пропозицію Святійшого Патріарха. … В міру необхідності засідання Вищої Церковної Ради скликає Патріарх Київський і всієї Руси-України і головує на них». Таким чином, жодних прав та реального впливу на рішення Предстоятеля, Священного Синоду, Архієрейського Собору та навіть на рішення єпархіальних архієреїв цей орган немає. Більш того, не прописаний обов’язковий порядок скликання його засідань, що робить «Вищу Церковну Раду» суто декоративною інституцією.

Такий самий декоративний характер носила і «єпархіальна рада», адже вона «є дорадчим органом управління єпархією. Єпархіальна рада утворюється з благословення єпархіального архієрея і складається з п’яти осіб – чотирьох у священному сані і одного мирянина, три з яких призначаються архієреєм, а два призначаються єпархіальними зборами на три роки». При цьому, її обов’язкові засідання мусять відбуватися раз на півроку.

У остаточної редакції Статуту УПЦ КП ми не знаходим згадки про мирянські організації (братства, об’єднання і т.д.), їх окремому представництві на Помісному та Єпархіальному соборі.

Отже, можна зробити висновок, що в Статуті УПЦ КП, незважаючи на декоративний характер певний постанов, священики там миряни були відхилені від реальних адміністративних рішень. Вони мали можливість якось впливати на їх, тільки один раз на п’ять років, під час Помісного Собору.

ІV. Деякі висновки та пропозиції

Ми мусимо усвідомити, що релігійне поле України ніколи не було, не є та не буде моноконфесійним. І хоча, згідно соціологічних опитувань, православ’я з’являється домінуючою конфесією (православними себе вважають близько 80% українців), до конкретної юрисдикції себе відносять десь близько 70-75%, а коли брати тих, хто регулярно відвідує богослужіння, таких виявляється менш 50%. Крім того, сьогодні головною підставою переходи священиків та парафій да ПЦУ є політичний чинник, але, раніше або пізніше, антиукраїнські юрисдикції або конфесії опиняться на повному маргінесі суспільства, фактично стануть сектантською групою.

Майбутній вступ України до Європейського Союзу та запровадження його юридичних норм, унеможливить державну заборону приходу на канонічну територію ПЦУ інших юрисдикцій . Про намір здійснити такий крок, незважаючи на протест ПЦУ, вже заявила Румунська Православна Церква. А Вселенське Православ’я, як бачимо на прикладі вторгнення РПЦ на канонічну територію Олександрійського патріархату, не в змозі одностайно зупинити такі дії. Більш того, рішення Критського Всеправославного Собору щодо передачі православної діаспори під омофор Константинопольського Патріархату відверто ігноруються навіть тими юрисдикціями, які його підписали.

Таким чином, ПЦУ прийдеться не тільки витримувати конкуренцію з іншими конфесіями, а і реально змагатися за практикуючих православних вірників. Ми можемо досить успішно приєднати до ПЦУ парафії (читай: храми) РПЦвУ, але це аніяк не значить, що ми практично «переведемо» прихожан. Адже переважна кількість тих, хто сьогодні декларує себе вірниками ПЦУ, з’являються «не прихожанами, а заходжанами», відвідують храм лише на великі свята. Крім того, орієнтуючись на соціологічну вибірку тих, хто регулярно відвідує богослужіння, особливо в Центральній, Південній та Східній Україні, можна побачити, що середній вік парафіян складає 45-50+ років і має тенденцію до збільшення.

Отже, для реального об’єднання Українського Православ’я та його розвитку, потрібно виробить таку церковну модель, яка була б приваблива для мирян, особливо молоді (передбачала її активну та реальну участь у житті Церкви, вплив на прийняття рішень). Одночасно ця модель мусить вивести духовенство з «кріпацького стану», коли священик або диякон цілком залежний від правлячого архієрея та немає реальних важелів захисту своїх прав (перевід на іншу парафію без врахування думки парафіян; волюнтаризм у накладанні покарання, чим сьогодні вже дуже чітко відзначилась РПЦвУ, та інш.)

Звісно, важко одразу сьогодні надати готове рішення, запропонувати готову модель церковних відносин, бо такого «просто і готово» просто не існує. Вироблення такої моделі, за умовами широкого дискусійного обговорення – ось головне завдання тих, хто щиро бажає об’єднання православних України.

На мою думку, теоретичною базою для подальшого обговорення може бути Статут УАПЦ, які включав у себе сучасні тенденції розвитку більшості Помісних Церков. Втім, це може бути лише точкою відштовхування як щось таке, що вже було в нашій українській православній традиції. Розробляючи новий підхід, варто глибоко продумати саму структуру сучасної Церкви ХХІ ст., передбачати важелі і противаги так, щоб забезпечити водночас гнучкість і розвиток Церкви, з одного боку, і стабільність та відданість вірі з іншого. Слід, кажучи світською мовою, враховувати потреби всіх учасників церковного життя, задовольняючи та врівноважуючи їх права, свободи та інтереси. Саме тоді, коли така сучасна модель буде запроваджена, об’єднання набуде церковний, а не тільки політичний характер. Саме тоді зникне проблема «об’єднання», тому що причин бути поза розумно і духовно облаштованою ПЦУ просто не залишиться.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр, ап. Івана Богослова», Чернівці

І. Загальні положення

1. Православна Церква України с частиною Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви та невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами.

2. Православна Церква України є автокефальною, згідно з наданим їй кенотично (через самопожертву) цим статусом, від мученицького священного канонічного тіла Константинопольської Матері-Церкви, тобто Святійшого Апостольського Вселенського Престолу, та керується, як і подобає. Святим Письмом, Священним Переданням, божественними та священними канонами та освяченою практикою Церкви, керується відповідно до Патріаршого та Синодального Томосу, яким було надано їй автокефальний статус [ДАТА], а також в деталях – зі Статутом, що відповідає їм, при цьому у випадку розбіжностей першість належить Томосу.

3. Питання, що не передбачені у цьому Статуті та які потребують статутного регулювання, розглядаються змішаною Комісією, призначеною Вселенським Патріархатом і Автокефальною Церквою в Україні.

4. Членами Православної Церкви України є усі православні християни цієї країни незалежно від їхньої національності. Православні християни українського походження в православній діаспорі віднині мають окормлення єпархіальними Архієреями Вселенського Патріархату, у відповідності до священних канонів (28-ий канон ІУ-го Вселенського Собору, див. також і 8-ий канон 1-го Вселенського Собору).

5. Православна Церква України складається з релігійних організацій, які мають юридичний статус відповідно до положень Конституції та законів України, співпрацює з державними органами в межах державного та канонічного церковного законодавства, щодо служіння церковній єдності, захисту релігійної свободи, а також інших питань, що становлять спільний інтерес.

II. Зібрання кліру та мирян (Помісний Собор)

1. Найвищою церковною владою в Православної Церкви України є зібрання кліру та мирян (Помісний Собор).

2. Помісний Собор складається з усіх архієреїв – єпархіальних та інших, кліриків, ченців та мирян від кожної єпархії, що обираються єпархіальними зборами. Помісний собор скликається регулярно кожні 5 років Головуючим, тобто митрополитом Київським, та Постійним річним синодом. Також Помісний собор скликається надзвичайно – завжди, коли цього забажає Головуючий. Мета Собору – підтримувати соборну діяльність Церкви.

3. Помісний Собор (Зібрання кліру та мирян) обирає митрополита Київського з трьох кандидатів запропонованих Архієрейським Собором. В цьому випадку Помісний Собор скликається місцеблюстителем престолу або, в разі явної непереборної неможливості для нього (місцеблюстителя), наступним за старшинством архієрейської хіротонії єпархіальним архієреєм. Кворум Помісного Собору становить 2/3 учасників, в тому числі 2/3 від числа архієреїв. Рішення ухвалюється простою більшістю, у випадку рівності голосів, перевагу має голос Головуючого.

4. Помісний Собор має право ухвалювати Статут та вносити зміни до нього. Також він затверджує зміни до Статуту, внесені Архієрейським Собором виключно в дусі Томосу.

ІІІ. Священний Архієрейський Собор

1. Священний Архієрейський Собор складається з митрополита Київського та усіх єпархіальних архієреїв України, канонічно обраних та рукопокладених та керуючих єпархіями.

2. Собор має своє місцезнаходження в Києві, в [+++].

3. Якщо Головуючий Священного Архієрейського Собору відсутній, не має змоги бути присутнім або якщо його не існує, його заміщує старійший за архієрейською хіротонією єпархіальний архієрей, а у випадку, якщо і він не мас можливості, то наступний за старшинством член Собору. Первенствуючий після митрополита Київського єпархіальний архієрей за старшинством архієрейської хіротонії, має усі передбачені обов’язки головуючого, а також місцеблюстителя у випадку вдовування Київської митрополії.

4. Священний Архієрейський Собор скликається його Головуючим, регулярно раз на рік, та надзвичайно кожного разу, коли той, хто має право його скликати, вважає це за потрібне, або коли це постановить річний (постійний) Священний Синод, або коли його буде затребувано в письмовій формі третиною членів Священного Архієрейського Собору.

5. У випадку неможливості з боку Головуючого скликати Священний Архієрейський Собор, останній скликається за його згодою та за наказом Співголовуючого. У випадку неможливості з боку Головуючого висловити свою думку та видати наказ, після обгрунтованого визначення комісії, призначеної Постійним річним Синодом найстарший архієрей по праву скликає Священний Архієрейський Собор.

6. Священний Архієрейський Собор має кворум, якщо на ньому присутні Головуючий та принаймні 2/3 членів Собору. Членам Собору не дозволяється бути відсутніми (на ньому) або покидати (Собор) без поважної причини.

7. Рішення Священного Архієрейського Собору приймаються (простою) більшістю голосів присутніх членів, за виключенням випадків, коли вимагається кваліфікована більшість. У випадку рівного поділу голосів вирішальним голосом є голос Головуючого на Соборі.

8. Запрошення разом з порядком денним засідань Священного Архієрейського Собору спрямовується Головуючим його членам не пізніше, аніж за десять днів до дати проведення засідання. Порядок денний визначає Головуючий. Додавання нового питання можливо, якщо про це просять половина присутніх членів Священного Архієрейського Собору.

9. Головний секретар Священного Архієрейського Собору призначається останнім за пропозицією Головуючого з-поміж освіченого духовенства, що має моральні якості та здібності до секретарської роботи.

10. Головний секретар, за допомогою інших членів канцелярії, веде запис протоколів засідань Собору, маючи піклування щодо точної їх реєстрації в кодексі (книзі записів синодальних актів), після того як вони будуть розглянуті Священним Архієрейським Собором та затверджені на його наступній сесії. Генеральний секретар, окрім цього, несе відповідальність за здійснення листування Священного Архієрейського Собору та будь-якої іншої роботи, пов’язаної з цим діяльністю, довіреної йому.

IV. Повноваження Священного Архієрейського Собору

1. Повноваження Священного Архієрейського Собору як керівного органу випливають зі священних канонів, положень цього Статуту, а також з Патріаршого та Синодального Томосу про автокефалію [____]. Таким чином, Священний Архієрейський Собор:

І. охороняє (зберігає) в межах своєї юрисдикції православну віру, церковну єдність, канонічний та літургічний порядок та, окрім того, піклується про єдність зі Вселенським Патріархатом та іншими Православними Автокефальними Церквами.

ІІ. Пропонує кандидатів під час виборів на овдовілу кафедру митрополита Київського, як вказано у відповідній главі.

ІІІ. Тлумачить та частково змінює, але завжди в дусі Патріаршого і Синодального Томосу (___ ), положення цього Статуту, та піклується про таке виконання його положень. Право тлумачити положення Статуту щодо Томосу має виключно Вселенський Патріарх. З найважливіших питань, які потребують спільних обговорень та дій, задля кращої підтримки Православної Церкви, Священний Архієрейський Собор в Україні звертається до Вселенського Патріарха, який охоче надає сприяння та оголошує потрібне рішення Священному Архієрейському Собору Церкви України.

ІV. Складає та виносить на голосування нормативні акти задля урегулювання випадків, конкретне та детальне вирішення яких не передбачено Статутом. Піклується про захист священних монастирів та затверджує внутрішні правила церковних закладів. Вирішення питань стосовно складання та затвердження внутрішніх правил Патріарших ставропігій належить виключно Вселенському Патріарху, і тільки йому.

V. Здійснює канонічний нагляд за діями архієреїв та всіх церковних органів.

VІ. Розглядає та вирішує суперечки, що перевищують відповідальність місцевих архієреїв та річного (постійного) Синоду.

VІІ. Засновує нові єпархії та ліквідує або об’єднує старі, а також визначає межі архієрейських областей.

VІІІ. Може затверджувати перелік тих, хто має право бути обраним в якості єпископа.

ІХ. Піклується про отримання святого Мира від Матері Константинопольської Церкви. Крім того, він канонізує святих для Православної Церкви України та готує пропозиції щодо уведення нових святих до загальноцерковного місяцеслову і виносить їх на судження та ухвалу Великої Христової Церкви у відповідності до діючої багатовікової традиції Східної Православної Церкви.

Х. Піклується про духовне та богослужбове просвітництво православної пастви через усі можливі пастирські дії та засоби.

ХІ. Ухвалює рішення про відставку та позбавлення кафедри єпархіальних архієреїв.

ХІІ. Збирає судові органи, Помісний собор та синодальні установи.

ХІІІ. Визначає відносини Православної Церкви в Україні з державою, міжнародними організаціями, іншими християнськими церквами та релігійними організаціями, взагалі з зовнішнім світом.

ХІV. Має виключну компетентність для накладення покарання у вигляді анафеми (великого відлучення) щодо всіх членів Церкви.

XV. Обов’язки секретаря виконує Головний секретар Священного Синоду.

ХVІ. Священний Архієрейський Собор засновує Комісії, які подають свої висновки та стежать за роботою синодальних органів. Кількість Комісій і їх членів визначається Священним Архієрейським Собором.

V. Річний (постійний) Священний Синод

1. Річний (постійний) Священний Синод складається з митрополита Київського як Головуючого та дванадцяти єпархіальних архієреїв, що періодично призначаються Головуючим, відповідно до старшинства архієрейської хіротонії. Синодальний рік поділяється на два синодальні періоди, а саме зимовий (1 вересня – 28-29 лютого) та літній (1 березня – 31 серпня), половина членів річного (постійного) Священного Синоду змінюється кожного такого періоду. Термін повноважень кожного члену Синоду складає рік.

Примітка: На перехідний період до складу постійного (річного) Священного Синоду постійними членами включаються три колишні очільники церковних груп, що об’єднуються, а у випадку неучасті в Об’єднавчому Соборі очільника, постійним членом Синоду стає найстарший за архієрейською хіротонією представник церковної групи, що об’єднується.

2. Річний (постійний) Священний Синод скликається митрополитом Київським, якому належить право головування, і у випадках, якщо він не має можливості з будь-якої причини, з його згоди та за його наказом, старійшим за архієрейською хіротонією його членом, який має місце співголовуючого в конкретний синодальний період.

3. Річний (постійний) Священний Синод має кворум, якщо присутні Головуючий та шість членів. Його рішення приймаються (простою) більшістю голосів присутніх членів. У випадку рівного розподілу голосів вирішальний голос належить Головуючому.

4. Не дозволяється члену Синоду бути відсутнім або покидати засідання Священного Синоду без серйозної причини. Якщо серйозна причина перешкоджає участі єпархіального архієрея протягом синодального року, то Головуючим визначається інший архієрей за старшиинством архієрейської хіротонії.

5. Річний (постійний) Священний Синод має свою резиденцію в Києві.

6. Річний (постійний) Священний Синод збирається регулярно один раз на три місяці, і кожного разу, коли забажає Головуючий, який складає порядок денний та спрямовує його разом із запрошенням членам Священного Синоду принаймні за три дні до засідання. Додавання теми до порядку денного може бути зроблено Головуючим або за пропозицією половини присутніх членів Річного (постійного) Священного Синоду. Для надзвичайного скликання Священного Синоду діють правила аналогічно тому, що передбачено в розділі про «Священний Архієрейський Собор», в статтях 4 та 5.

VI. Повноваження Річного (постійного) Священного Синоду

Повноваженнями Річного (постійного) Священного Синоду є:

І. Вирішення поточних церковних справ, що не потребують компетенції Священного Архієрейського Собору.

ІІ. Виконує постанови Священного Архієрейського собору.

ІІІ. Може складати перелік тих, хто має право бути обраними в якості єпископів, та спрямовує його на затвердження Священного Архієрейського Собору.

ІV. Здійснює канонічні вибори для обрання єпархіальних архієреїв (окрім митрополита Київського, про обрання якого вказано в спеціальних положеннях, див. розділи X, 8і-уіі) та вікарних єпископів.

V. Надає питання для обговорення на Священному Архієрейському Соборі для прийняття рішень, які мають важливе значення.

VІ. Піклується про життя у Христі віруючих (вірян), скеровуючи священнослужителів до найкращого пастирського служіння усім, а особливо молоді. Заради цієї мети він повинен здійснювати публікації відповідних книг та періодичних видань, організовувати різноманітні катехітичні заходи, використовуючи усі суспільні засоби передачі інформації.

VІІ. Надає дозвіл на видання богослужбових книг.

VІІІ. Піклується про відродження чернецтва у відповідності до священних канонів та духовних заповітів отців чернецтва.

ІХ. Піклується про богословську освіту з метою навчання молодих богословів в учбових закладах в Україні та за межами України. З цією метою він докладає зусиль для надання стипендій студентам богословам для авчання за програмами в богословських школах України, Греції, та семінарах в Халкінській Богословській школі, тощо.

Х. Піклується про навчання кандидатів на духовенство та додаткову освіту духовенства.

ХІ. Пильнує за захистом пастви від прозелітичних дій та за збереженням церковної єдності, а також за успіхами пастирського служіння духовенства.

ХІІ. Рішення Річного (постійного) Священного Синоду виконуються Головуючим та за сприяння Генерального секретаря.

VII. Митрополит Київський

І. Митрополит Київський обирається пожиттєво та несе канонічну відповідальність за пастирське керування народом Божим у власній архієрейської області, і до того ж є головою Помісного Собору, Священного Архієрейського Собору та Річного (постійного) Священного Синоду та Предстоятелем Православної Церкви України, та користується відповідно до Святих Канонів і церковного Передання, належними йому привілеями. Його відносини з іншими єпархіальними архієреями визначаються відповідно до положень цього Статуту згідно з 34 каноном Св. Апостолів і 9 Антіохійського Собору, а також до положень відповідного Патріаршого та Синодального Томосу. Таким чином митрополит:

І. Скликає Помісний Собор, Священний Архієрейський Собор, Річний (постійний) Священний Синод та головує на засіданнях їх сесій.

ІІ. Підтримує церковне спілкування та зв’язок з іншими Автокефальними Православними Церквами, будучи поєднувальною ланкою між ними та Церквою України. Зокрема він оголошує про своє обрання через «мирні грамоти» до Вселенського Патріарха, Предстоятелів Древніх Престолів і глав інших Автокефальних Православних Церков, надаючи їм заяву про незмінне дотримання православних догматів і святих канонів.

ІІІ. Митрополит Київський поминає в диптиху ім’я Вселенського Патріарха та інших Патріархів і глав Святих Православних Автокефальних Церков.

VІ. Очолює хіротонії архієреїв або в разі перешкоди дає наказ іншому архієрею для їх здійснення.

V. Ім’я митрополита Київського поминається за богослужіннями Православної Церкви України.

VІ. Звертається до православного народу в Україні з пастирськими і канонічними посланнями, за погодженням з синодом.

VІІ. Представляє Православну Церкву України перед державною владою, міжнародними організаціями та будь-якими іншими організаціями в разі необхідності, особисто або через представників.

VІІІ. Висуває ініціативи для підтримки взаємоповажних відносин між соціальними інституціями, як і для підтримки соціальної та благодійної діяльності та, загалом, заради свідоцтва євангельського вчення, в сфері охорони навколишнього середовища, прав людини, біоетики та ін.

ІХ. Надає дозвіл архієреям на їх відсутність в їхніх єпархіях.

VIII. Єпархіальні архієреї

1. Єпархіальний архієрей очолює свою церковну область і має в її межах призначені святими канонами права та повноваження, а також має обов’язки, що з них випливають, та є підзвітним Постійному (річному) Синоду та Священному Архієрейському Собору.

2. Єпархіальний архієрей зобов’язаний старанно виконувати пастирські, адміністративні та богослужбові обов’язки, регулярно об’їжджати парафії та монастирі своєї області на запрошення останніх.

3. Єпархіальний архієрей має зв’язки зі свящснноначалієм (керівництвом) інших Церков через митрополита Київського.

4. Єпархіальний архієрей, канонічно обраний та поставлений в своїй єпархії, довічно перебуває в ній, крім випадків, якщо він: і) подасть у відставку та його відставку прийме Священний Архієрейський Собор, б) його кафедру буде оголошено вдовуючою кваліфікованою більшістю з трьох чвертей всіх членів Священного Архієрейського собору, в зв’язку з компетентна підтвердженою неможливістю виконання архієреєм обов’язків унаслідок фізичного або психічного захворювання або старості.

5. Єпархіальний архієрей зобов’язаний регулярно скликати збори духовенства своєї єпархії та піклується про його духовну підготовку і додаткову освіту.

6. Єпархіальний архієрей благословляє обрані органи парафіяльного управління храмів його єпархії, затверджує склад ігуменських рад монастирів своєї єпархії, за винятком рад патріарших ставропігій, які підпорядковані Вселенському Патріарху, і затверджує обрання адміністративних рад церковних установ своєї області.

IX. Вікарні єпископи

За клопотанням митрополита Київського або іншого єпархіального архієрея, Річний (постійний) Священний Синод обирає вікарних єпископів відповідно до передбаченого в наступній статті, за аналогією.

X. Вибори архієреїв

1. У разі вдовування будь-якої архієрейської кафедри Річний (постійний) Священний Синод негайно призначає її місцеблюстителя з суміжних з даною єпархією архієреїв, що має старшинство архієрейської хіротонії, а в разі перешкоди – іншого з суміжної з даної єпархією за старшинством хіротонії. У разі вдовування Київської митрополії, місцеблюстителя призначає Річний (постійний) Священний Синод, ним мусить бути той, хто має старшинство хіротонії серед усіх архієреїв, відповідно до вищевказаного.

2. Під час вдівства архієрейської кафедри, місцеблюститель бере на себе тимчасову пастирську опіку і управління єпархією, без дозволу зміни статусу, осіб і речей.

3. Обрання нового єпархіального архієрея здійснюється в два етапи: а) Члени Річного (постійного) Священного Синоду таємним голосуванням обирають від одного до трьох осіб, запропонованих митрополитом Київським або членами Синоду, або зі списку тих, хто має право бути обраними в єпископи, і ці троє, що набрали таким чином більшість голосів, є трьома кандидатами; б) Річний (постійний) Священний Синод згодом переходить до обрання нового архієрея, також таємним голосуванням.

Обирається кандидат, який набрав більшість голосів присутніх членів Синоду. Визначення трьох кандидатів та вибори (одного з них) проводиться на одному і тому ж засіданні.

4. Обрання нового архієрея має проводиться протягом трьох місяців після того, як кафедра овдовіла.

5. Перед обранням звершується Божественна літургія одним з архієреїв, і потім відбувається визначення трьох кандидатів і вибори, відповідно до зазначеного вище.

6. Після обрання відбувається Наречення відповідно до канонічного та літургійного порядку.

7. Кандидати на престол Київської митрополії визначаються з числа правлячих архієреїв Православної Церкви України.

8. Три кандидати визначаються з трьох, хто набрав більшість голосів під час таємного голосування.

9. Після цього Помісний Собор під головуванням місцеблюстителя та таємним голосуванням обирає нового митрополита Київського. Обирається той, хто з трьох набере більшість голосів.

10. Головою зібрання кліру та мирян (Помісний Собор) є місцеблюститель Київського престолу. У разі очевидної непереборної перешкоди головує наступний за старшинством хіротонії архієрей з усіх єпархіальних архієреїв.

11. Запрошення членам Священного Архієрейського Собору і зібрання кліру та мирян (Помісного Собору) для обрання нового митрополита Київського направляється місцеблюстителем за двадцять днів до призначеної дати.

12. Якщо під час заміщення престолу митрополита Київського виникають непереборні проблеми, що порушують єдність Церкви, про це повідомляється негайно Вселенському Патріарху, першому в Православній Церкві, і він шукає рішення цього, відповідно до всеправославно діючими правилами про його священноканонічну екстериторіальну юрисдикцію.

13. Обрання нового митрополита Київського і дата його інтронізації в м. Києві повідомляються місцеблюстителем, а саме співголовою Священного Архієрейського Собору, Вселенському Патріарху та предстоятелям і главам Православних Церков.

14. Кандидатами на архієрейство можуть вважатись: безшлюбні (або вдові) священнослужителі, які мають такі якості: І) диплом Університетської (вищої) Богословської Школи, ІІ) мають вік старше тридцяти п’яти років, ІІІ) підтверджені мораль і гідність, ІV) десятирічне успішне духовне служіння, V) має досвід церковної адміністративної роботи, зокрема посаду ігумена або професора.

XI. Судові органи

Судовими органами Церкви є: І) архієрей, ІІ) єпископські суди, ІІІ) синодальні суди першої та другої інстанцій для пресвітерів і дияконів, ІV) синодальні суди першої та другої інстанцій для архієреїв, V) Священний Архієрейський Собор і VІ) Помісний Собор.

Апеляція

Священнослужитель будь-якого сану, остаточно засуджений своїми церковними властями до будь-якого покарання, може, використовувати право апеляції до Вселенського Патріарха, відповідно до того, як це передбачено священними канонами (9 і 17 Четвертого Вселенського Собору) та багатовіковою практикою Церкви.

Загальні положення

Питання щодо церковного процесуального права будуть вирішені Священним Архієрейським Собором Православної Церкви України.

У випадку виникнення розбіжностей з рівною кількістю голосів на засіданнях судових органів превалює більш м’яке рішення щодо обвинуваченого.

XII. Заключна частина

Цей Статут вступає в дію після отримання Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію Православної Церкви України.