Деякі в зв’язку з цим говорять про «екстатичному» досвіді і пропонують переводити термін «ruah» через «екстаз». Однак екстаз, як ми його розуміємо, – це більш внутрішній досвід, він виробляє менше шуму і зазвичай не супроводжується танцями та музикою. Краще говорити про якийсь харизматичному «ентузіазм», коли з’являється надлишок «ruah», якийсь «excessus mentis» (пор. 2 Кор 5:13), а не спокій містичного захоплення. У докласичних пророків дух надзвичайно активний, навіть надлишковий, аж до спотворення свідомості. Про перші «nevi’im» можна сказати, що всі вони в тій чи іншій мірі причетні до цього патетичного, емоційного досвіду.

Древній «navi» ніколи не самотній, він діє в групах «» («сини пророчі» часів Іллі та Єлисея), які виконують музику і танцюють. Цей тип профетизм, по всій видимості, має азіатське походження і набув поширення в Ханаані раніше поселення там Ізраїлю, він не був відомий кочовим ізраїльтянам (епізод у Числа 11 є анахронізмом).

Справді, «невіізм», якщо можна його так назвати, – характерний феномен пророків Ваалу! Дійсно, у нас немає більш виразного прикладу цього галасливого оргіастичного і нестримного профетизм, ніж те, що сталося на Кармелі протистояння пророка Іллі та пророків Ваалу, протистояння двох типів профетизм (3 Цар 18).

Пророк Ілля наділений такою духовною силою, що Послання Якова змушене нагадувати: «Ілля був людина, подібною до нас пристрастями» (Як 5:17), а не надлюдина. Його сила, пояснює Яків – в молитві. Ілля молиться – і небеса зачиняються, а не посилають більше ні роси, ні дощу. Молиться – і з небес сходить вогонь. Він командує брамою небесною.

Понад те, сила Іллі полягає у виключній рухливості. То він тут, то там, він нестримний, і ніколи не відомо, де він. Коли Ілля каже Овдія, царедворця Ахава: «Піди, скажи своєму господину: Ось тут Ілля», то той виголошує: «Коли я піду від тебе, а Дух Господній понесе тебе, не знаю куди» (3 Цар 18:8,12). Пізніше для Єзекіїля «ruah» Господа буде чи не транспортним засобом.

Коли закінчується посуха, пророк Ілля знаходиться на вершині виноградника й бачить хмари, що набігають з моря. Він посилає до Ахава з радою скоріше запрягати коней для того, щоб той встиг повернутися до Ізраїлю. З виноградника до міста Ізраїлю – більше двадцяти кілометрів. І що ж робить пророк? «І була на Іллі рука Господня (еквівалент «ruah»). Він оперезав свої стегна і біг перед Ахавом до самого Ізраїлю»(3 Цар 18:46). Рухомий Духом, Ілля долає двадцять кілометрів слідом за царем, який мчить на колісниці! Може бути, що це й перебільшення, але враження, яке залишається у читача, – це враження приголомшливої духовної енергії.

І все ж Ілля – не тільки великий атлет Духа. Його ім’я (Eliyahu) означає «мій Бог – YHWH». Він – людина, справа якої полягала насамперед у відділенні профетизм ханаанців від яхвістського профетизму, справжнім засновником якого він, як можна думати, і є. В ім’я своєї віри в Бога Ізраїлевого він поодинці мужньо протистоїть всім пророкам Ваала: «Я один залишився «navi ‘YHWH», а «nevi’im» Ваалових чотириста п’ятдесят чоловік» (3 Цар 18:22). Перед цим викликом Ілля демонструє повну перевагу, що дозволяє йому насміхатися над пророками Ваала: «Ілля і сміявся з них і говорив: Кличте голосом сильнішим, бо він бог! Може бути, він задумався, або відлучився, або в дорозі, а може бути, і спить, то прокинеться!» (3 Цар 18:27).

Хананейський профетизм характеризується ентузіазмом (не екстазом, як було вже сказано). У зв’язку з цим дуже повчальна розповідь 3 Цар 18: 28-29: «І стали вони кликати голосом сильнішим і кололися, за своїм звичаєм, мечами і списами, так що кров лилася з них. Минувся південь, то вони пророкували аж до часу принесення хлібної жертви, але не було ні голосу, ні відповіді, ні слуху».

«Біснувалася» – переклад дієслова le-hitnabbe ‘. Зазвичай цей дієслів перекладається через «пророкувати». Але тут це не пророцтво і не молитва: немає «ні відповіді, ні слуху», немає ніякого діалогу з Богом. Це лише вираз виведеної з себе емоційності, аж до крові. Лінгвістичне вираження цієї емоційності – глоссолалія, що не встановлює ніякої комунікації, досвід, схожий на наркотичне сп’яніння.

Так описується «пророчий» досвід, від якого Ілля дистанціюється. Дистанціюється настільки, що епізод на Кармелі закінчується різаниною. Для визначення пророчого досвіду Іллі ми повинні продовжити читання і звернутися до наступної глави. Справжній духовний досвід Іллі – не у всесиллі, а в немощі.

У 3 Цар 18 Ілля показан людиною, яка не боїться  нічого, зводив з неба вогонь, що протистоїть чотирьохсот п’ятдесяти пророкам і заколює їх одного за іншим. Але перевернемо сторінку. У 3 Цар 19 Ілля постає іншою людиною: наляканою, він тікає та хоче померти. «Досить вже, Господи!»: І Ілля – людина, яка більше не може, яка досягла межі своїх можливостей.

В оповіданні є деяка непослідовність: спочатку говориться про те, що пророк «пішов, бо боявся  за душу свою», тобто втік, рятуючись від Єзавеля, але відразу ж потім він, відпустивши отрока, що приносив йому воду, і залишившись один у пустелі, просить собі смерті (3 Цар 19: 3-4). Шукає смерті від зневоднення, в повній самоті.

Ця людина, яка переживає крайній відчай, Ілля, який думає про самогубство – фігура куди більш людяна, ніж всесильний герой Кармила. Ця людина набагато більш вразлива, але і набагато більш смиренна, яка приходить до сповідання: «Я не ліпший від батьків своїх» (3 Цар 19: 4). Я – пророк, повний ревнощів про єдиного Господа, – не краще моїх батьків-ідолопоклонників. У цьому пригніченому стані він і отримує справжній духовний досвід, досвід зустрічі з Богом на Хориві (3 Цар 19: 9-13a).

Там, на Хориві, є печера, і Господь проходить перед нею, як колись пройшов перед скелею, на якій знаходився Мойсей. Моментів цієї теофанії, цього проходження три, навіть чотири. Це перевірена схема пророчою літератури: представляються три речі, але остаточна, що визначає – четверта. Згадаймо про рефрені перших двох глав Амоса: «За три переступи Ізраїлеві й за чотири цього не прощу» (Ам 2:6, пор. Ам 1:3,6,9,11,13; 2: 1,4), коли називається тільки четвертий гріх – крапля, що переповнює чашу. У цій риторичної схемі четверта річ аналогічна першим трьом, але має переважну чинність перед ними.

Тут представлені три феномена, які, здавалося б, повинні явити Господа, але не являють. Або краще сказати так: не являють Його так, як являє четвертий феномен. Це не питання «все або нічого», «так чи ні»: в четвертому досвіді Господь присутній набагато більше, ніж в перших трьох. Говориться про різні ступені. Мішелю Масону належить честь виявлення цієї риторичної схеми в розшифровуванні досвіду Іллі, незважаючи на те, що потім цей автор прочитує його не в біблійному і не в християнському, а в східно-теософському ключі [1].

Які ці перші три феномена, в яких «немає Господа», або Він є, але не так явно, ніж в четвертому? Це вітер, землетрус і вогонь. Можна сказати, що це природні, метеорологічні, телуричні явища, подібні до тих, що супроводжували Синай богоявлення: громи, блискавки, дим і вогонь. Тоді гора Синай «сильно коливалася» (Вих 19:18), як би від вулканічного виверження або землетрусу.

На підставі цієї розшифровки перших трьох явищ і четвертий феномен (3 Цар 19:12) інтерпретується як атмосферне явище: sibilus aurae tenuis (Vulgata); «Il mormorio di un vento leggero». Незважаючи на те, що це пояснення є досі найбільш поширеним, воно далеко від того, щоб бути задовільним. Те, що перекладається зазвичай як «віяння легкого вітерця», звучить буквально так: qoldemamà daqqà – «голос тонкого мовчання», voix de fin silence (Левінас).

Те, що Ілля чує на горі – не віяння, а голос, або тихий звук, в мовчанні. Мовчання не може виробляти звуків, «голос мовчання» – це оксюморон, що поставляє разом дві несумісних реальності. Поети та святі розуміли це краще, ніж екзегети. Хуан де ла-Крус у своїй Духовній пісні говорить про «мовчазну музику, самоті, що звучить» (la musica callada, la soledad sonora) і в коментарі посилається на досвід Іллі. Ілля не має необхідності чути шелест вітру, він чує голос мовчання, тобто чує голос Бога, що говорив йому в мовчанні.

Мовчання – це не тільки відсутність шумів. Це перш за все внутрішній стан того, хто досяг мовчання всередині себе і тому може почути Бога. Мовчання має свій голос. І Синайське одкровення наполягає на тому ж: «Ви … образу ви не бачили, окрім голосу» (Втор 4:12). Таке другезаконне прочитання Синайської події. Можливо, досвід Іллі передує цьому прочитанню або описується в його світлі. У зустрічі з Богом головне – це голос, що говорить мовчазно.

Можливо, тут доречно навести кумранський фрагмент, що має назву «Пісні суботнього всеспаління» [2], в якому вираз Іллі використовується для опису пісні херувимів, що виконується на літургії ангелів: «Херувими падають перед Ним і благословляють Його. Коли ж вони повстають, глас мовчання Божого стає чути, і шум тріумфу, коли їхні крила піднімаються: глас мовчання Божого … Це голос мовчання благословення в шумі їх руху … глас радісного тріумфування робиться мовчазним і в ньому – мовчання божественного благословення у всіх таборах небесних воїнств».

Мені здається, традиційна інтерпретація всього пасажу 3 Цар 19: 11-12 може, і навіть повинна бути розгорнута в зворотному напрямку. Замість того щоб інтерпретувати четвертий елемент (голос) як атмосферне явище (легкий вітер), що відбувається слідом за першими трьома, краще зробити протилежне: витлумачити перші три явища на підставі четвертого, тобто дати їм пояснення як внутрішнім, «духовним» феноменам. І тоді весь уривок постане зашифрованим описом досвіду Духа і разом з тим надасть нам дуже хвилюючі дані для розрізнення духів, що приходять від Бога.

а) Воля. Перший феномен – це вітер, «великий і сильний», як говорить текст. Вітер небаченої сили, «зриває гори та скелі ламає». Ясно, що це перебільшення, мова не йде про реальний факт, ruah тут має метафоричний сенс. Говориться про «дух», але про яке «дусі»? Ми знаємо, що Ілля – великий харизмат, людина ruah ‘а, яка буквально була носимою Духом. Коли в кінці життя він буде захоплений на небо, то сини пророчі, його учні, подумають: «Можливо, забрав його Дух Господній, і кинув його на одній з гір або в одну з долин» (4 Цар 2:16).

Тобто цей ruah – сила, енергія, яка дана була Іліє, але яка може бути занадто надлишкової, може знести його. Думаю, ми повинні бачити в цьому силу волі. Маймонід часто надає саме таке значення терміну ruah. Ілля – людина залізної волі, яка не поступається ні перед чим, яка «роздирає гори і розтрощує скелі». «Великий і сильний вітер», таким чином, може бути інтерпретований як велика сила характеру, яка, безумовно, є харизмою і вже тому є «духовним» фактом. Але текст хоче сказати, що не в цьому справжнє дію Духа в нас, що це занадто напориста, занадто агресивна сила: «Не в вітрі Господь».

б) Хвилювання. Після вітру – землетрус. Це вже якесь обмеження в галузі природничих пригод. Єврейський термін ra’ash може також означати «тремтіння», «трепет». Тут вводиться інший психологічний аспект, пов’язаний з емоційністю. Говориться про чутливість по відношенню до божественного. Якесь потрясіння завжди супроводжує досвід Духа, від «страху» Авраама до подиву Марії перед ангелом. Але і в трепеті немає Господа: хоч цей феномен і є ясним знаком Його присутності, він має все ж тимчасовий характер. Це лише один з моментів духовного досвіду, необхідний, але тимчасовий.

в) Чуттєвість. І, нарешті, – вогонь: щось, що горить, палає. Це пристрасть, чуттєвість. У Пісні Пісень, в найвищій точці всієї поеми, любов визначається як «полум’я YH», мови якого – «мови вогненні» (Пісня 8:6). Досвід, про який говорить Пісня Пісень, – досвід закоханості. У духовній сфері може відбуватися щось подібне: Пісня Пісень – лише метафора зустрічі з Богом.

Згадаймо, наприклад, про любов Єремії до Слова Божого: «Було в серці моєму, як огонь той палючий» (Єр 20: 9). Єремія говорить про власний духовний досвід. Згадаймо також про двох еммауськіх подорожних: «Чи не палало нам серце обом?» (Лк 24:32). Образ палаючого вогню – спосіб висловити сильну інтенсивність чуттєвої прихильності. Але і «не в огні Господь»: не в інтенсивності почуттів остання гарантія автентичності нашого духовного досвіду.

Всі ці досліди залишаються подвійними, вони повинні бути пов’язані, обнулінні. Поки ми в них перебуваємо, ми не можемо бути впевнені, що в нас діє Дух Святий. Хоча через них і може проявлятися дія Духа, але ця дія вельми буде вельми неврегульованою і занадто змішаною з людськими рухами, порушена нашою волею і чуттєвістю.

Вихід з цієї подвійності – на останньому етапі духовного шляху: в тихому, майже нечутному голосі, що розпізнається лише в мовчанні. Коли досягається духовна зрілість, коли приборкані волюнтаристські імпульси, власні порушення, власні пристрасті, тоді можна налаштуватися на мовчазну хвилю божественного голосу, говорить в таємниці.

Налаштуватися на цю хвилю важко до того часу, поки ми у владі наших емоцій. Лише коли ми досягли розпізнавання «тонкого мовчання» голосу Божого, тоді в усієї нашої істоті, в тому числі в нашій волі і в наших почуттях, встановлюється світ. І через все, чим ми є, через наш досвід, Бог мовчазно навчає нас – і все перетворюється. Дух Святий зрошує то, що сухо, зігріває те, що холодне, випрямляє то, що викривлене

Хуан де ла-Крус, який у своїй Духовній пісні вільно переводить «шерех легкого вітру» Вульґати через el silbo de los aires amorosos (шелест повітря любові), так коментує досвід Іллі: «Деякі богослови вважають, що батько наш Ілля, коли був на горі, бачив Бога в це віяння легкого вітру, який він відчув біля виходу зі своєї печери. Святе Письмо називає цей шурхіт sibilo di aure delicate, бо від пишномовності та ніжного звернення Духа в ньому було народжене розумне розуміння. Тут душа говорить про silbo de los aires amorosos, бо рясніє розумінням від велелюбного звернення Люблячого Бога». Чи йдеться про розум або про розуміння або про чесноти, в будь-якому випадку це – дія Духа, який звертається в мовчанні.

Залишається відзначити останнє. Тричі текст робить висновок: в цьому «Господа не було». Ні в вітрі, ні в землетрусі, ні в вогні. У четвертому випадку ми вже і не очікуємо протилежної висновку: «Господь був в голосі тонкого мовчання». Текст цього і не говорить, залишає нас в невизначеності. Текст говорить тільки про те, де немає Духа, або, краще, про те, де Він не в досконалої мірі. А про те, де дійсно є, майже соромиться оголосити. Це тому, що голос Божий – тонке мовчання. Підтверджує голос – лише тихий шепіт. Істина не кричить. Бо якщо ми будемо стверджувати більше, з більшою силою, то раптово впадемо в передувала надмірність: або в надлишок ревнощів, або в емоційне захоплення, або в неконтрольовану пристрасть. І тут богослов’я, духовний досвід стає майже що апофатичного: замість надмірного говоріння вважає за краще не говорити зовсім. І тому голос – всього лише мовчання, всього лише натяк.

Посилання:

[1] Masson M. Élie ou l’appel du silence.

[2] Q Shir Shabbat, ed. Newsom, 1985.

Альберто Мелло, чернець

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Ім’я пророка Іллі перекладається як «Бог мій Господь» – що виражає основний зміст його служіння (3 Цар. 18:36) – це ревна боротьба за поклоніння єдиному Богу і своїми справами пророк являє Його могутність. Святий пророк першим в Старому Завіті воскресив мертвого (3 Цар. 17:20-23) і сам був живим узятий на Небо. Це був прообраз майбутнього Воскресіння Христового і загального руйнування влади смерті.

Пророк Ілля згадується кілька разів у Новому Заповіті. Так описаний епізод як старійшини та народ питали Іоана Предтечу, коли він проповідував на берегах Йордану в дусі і силі Іллі і навіть по зовнішності був схожий на нього, чи не він Ілля? Також учні Ісуса Христа, згідно з Євангелієм від Матфія, запитували Його, чи не повинен перед Месією прийти Ілля (Мт. 17:11-12). Учні тоді зрозуміли, що Ісус говорив про Іоана Хрестителя, який був обезголовлений (Мк. 6:28).

Під час Преображення Ісуса Христа пророк Ілля з‘являвся разом з Мойсеєм і вони розмовляли з Господом про смерть Його (Лк. 9:31). На думку свт. Іоана Золотоустого, «один померлий та інший, ще не випробував смерті», постали для того, щоб показати, що «Христос має владу над життям і смертю, володарює над небом і землею». Згідно Одкровення Іоана Богослова Ілля також з’явиться перед другим пришестям Христа на землю (Одкр. 11:3-12).

Святий пророк Ілля народився за 900 років до Різдва Христового у Фесвії Гілеадській, походив з коліна Левія. За переказами, його батько Совах при народженні сина бачив, як світлі ангели розмовляли з немовлям, сповивали його вогнем і живили полум’ям вогненним. З юних років святий Ілля віддалився на пустельну гору Кармел, де зростав і зміцнювався духовно, проводячи життя в суворому пості, молитві і богороздумах. Святий пророк Ілля, ревнуючи про славу Істинного Бога, виступив на суспільне служіння грізним і сміливим викривачем гріха, в той час, коли різко посилилися ідолопоклонство та моральний занепад. Він оголосив цареві, що в покарання за беззаконня ізраїльтян тривалий час не буде ні дощу, ні роси, і припиниться це лихо тільки по молитві пророка (3 Цар. 17:1). Ахав не дослухався пророчого голосу і не розкаявся. Тоді грізний вирок святого Іллі був приведений у виконання – три з половиною роки народ ізраїльський страждав від спеки, посухи та голоду.

Сам пророк, за велінням Божим сховався від гніву одноплемінників і переслідувань Ахава у відокремленому місці біля потоку Хораф, куди щоранку і щовечора ворони приносили йому їжу – хліб і м’ясо. Згідно тлумачення святителя Іоана Золотоустого, Господь повелів піклуватися про їжу пророка саме воронам для того, щоб навчити його бути більш милосердним і поблажливим. «Дивися, Ілля, – говорить святитель як би від імені Самого Бога, – на їх (воронів) чоловіколюбство; ті, які не мають любові до власних пташенят, тобі служать, як гостинні … Наслідуй воронів, і будь поблажливим до юдеїв». Приблизно через рік, коли висох потік Хораф, Господь послав пророка Іллю в місто Сарепту Сидонську до бідної вдови, яка разом зі своїм сімейством перебувала в бідності. Пророк Ілля, бажаючи випробувати віру і доброчесність вдовиці, велів їй з останніх залишків борошна та олії спекти хліб для нього. Вдовиця виконала повеління, і її самовідданість не залишилася без нагороди: за словом пророка борошно і олія в цьому будинку чудесним чином постійно поповнювалися в усі час голоду та посухи. Незабаром Господь послав нове випробування віри вдови: помер її син. Святий пророк взяв на руки її померлого сина і після триразової посиленої молитви воскресив його (3 Цар. 17:17-24). По закінченні трьох років посухи Господь послав святого Іллю до Ахава сповістити про припинення лиха. При цьому пророк велів царю провести «випробування віри». На горі Кармел зібралися всі жителі Ізраїля і всі жерці Ваала. Коли спорудили два жертовника, святий Ілля запропонував жерцям Ваала помолитися своїм богам про сходження з неба вогню на жертву. Жерці молилися цілий день, але вогню не було. Тоді святий пророк Ілля наказав полити приготований ним жертовник великою кількістю води, так що вона наповнила рів навколо жертовника. Потім він звернувся з гарячою молитвою до Істинного Бога і негайно з неба зійшов вогонь і попалив жертву і навіть кам’яний жертовник і воду навколо нього. Бачачи це, народ у страху впав на землю і вигукував: «Воістину Господь є Бог!» (3 Цар. 18, 39). По молитві святого небо розкрилось і пішов дощ.

Пророк Ілля після описаного дива на горі Кармел очікував звернення Ізраїля до Бога, але сталося інакше. Слабовільний Ахав, що покаявся від грізного знамення, став на сторону дружини, і пророк Ілля повинен був втікати на південь Юдеї, до Беер-Шеви. Йому представилися безпорадними всі його зусилля щодо викорінення зла, і в сильній печалі він пішов у пустелю і там кликав до Бога: «Досить вже, Господи, візьми мою душу, бо я не ліпший від батьків своїх» (3 Цар. 19:4). Господь утішив святого баченням Ангела, який зміцнив його їжею та повелів іти в далеку дорогу. 40 днів і 40 ночей йшов пророк Ілля і, дійшовши до гори Хорив, оселився в печері. Тут Господь особливим баченням знову закликав його бути більш милосердним. У чуттєвих образах – бурі, землетрусу і вогні – йому був відкритий сенс його пророчого служіння. Для контрасту з цими видіннями Господь з’явився йому під час віяння тихого вітру, даючи зрозуміти, що серця грішників пом’якшуються і звертаються до покаяння дією милосердя Божого, а грізні явища сили Божої здатні привести скоріше в жах і відчай. У цьому ж баченні Господь відкрив пророку, що не один він шанує Істинного Бога: є ще сім тисяч людей в Ізраїлі, що не схилили коліна перед Ваалом. За велінням Божим пророк Ілля знову пішов до Ізраїлю, щоб покликати на пророче служіння Єлисея.

За свою полум’яну духовну ревність про славу Божу пророк Ілля був узятий живим на Небо у вогненній колісниці. Його учень Єлисей був свідком цього сходження і отримав разом з плащем, який впав з колісниці, пророчий дар вдвічі більший, ніж мав Ілля.

За словами святителя Луки (Войно-Ясенецького), на прикладі пророка Іллі, ми маємо розуміти значення молитви. Не тільки молитва великих угодників Божих творить дива, а й наші щоденні молитви. Адже, «…молитва, яка не чинить видимих, що вражають розум наш чудес (як у пророка Іллі), творить дива в таємниці людських сердець. Вона абсолютно перетворює ці серця… Отже, знайте, що у вашій молитві сила Божа, творить дива у ваших серцях. Молитва є найважливішою з усіх справ людини християнина».

Будемо просити у молитвах до великого пророка Іллі його небесного заступництва, полум’яної віри, ревності про спасіння душ наших. При цьому, не забуваймо про милосердя та любов до ближніх, як основу християнської віри, яку Господь так премудро відкрив ще у Старому Заповіті, у Х столітті до народження Спасителя!

прот. Роман Гуменяк (ПЦУ)

Відомий англійський вчений, археолог Артур Гук (помер у 1952 р.), торкаючись питання про чудо Ісуса Навина, каже: «Насамперед з`ясуймо собі: нема місця для постановки питання – чи міг Бог звершити таке чудо; питання швидше в тім – чи вчинив його Бог… якщо хтось запевняє мене, наче чудеса неможливі, то він пропонує мені прийняти теорію, ніби Творець Всесвіту нездатний пристосувати згодом частину створеного для Його власних цілей; інакше кажучи – Творець цілого не може змінити частину його.

Але ж це безглуздо!

Ретельно розглядаючи текст, ми зауважуємо, що в ньому є кілька важливих думок, якими можна скористатися як даними з астрономічної точки зору. Річ ось у чім. У той час, коли для людини, яка стояла на шляху до гори Вефорон, сонце знаходилось над Гаваоном, а місяць над долиною Аялонською, то дощ «великого каміння» падав з небес між Вефоронським шляхом і Азеком, а доба була подовжена на 24 години.

Відтак звернімо увагу на слова Ісуса Навина в його молитві; в ній ми знаходимо, що його прохання було буквально таким: «Будь, Сонце, безмовним (тихим, спокійним) над Гаваоном». Тут використано єврейське слово «дамам», тобто – «бути безмовним, німувати, бездіяти». Так, приміром, у псалмі 29, 13 читаємо: «Хай же славить Тебе душа моя і не вмовкає» – «дамам». Саме це слово вжито в єврейському оригіналі, в усіх трьох випадках наведеного вище запису Ісуса Навина, де ми читаємо: «стій», «зупинилось», чи «стояло».

Наука довела, що світ має вокальну властивість; інакше кажучи, швидке коливання чи дрижання в ефірних хвилях, що і являє собою світло, викликає особливий звук, хоч наші вуха не мають достатньої чутливості, аби розчути його. Багато вчених тієї думки, що дія Сонця на Землю примушує останню обертатися навколо своєї осі.

Аби день тривав далі, за бажанням Ісуса Навина, обертання Землі навколо своєї осі – якщо вважати цю теорію правильною – мусило б, до певної міри, уповільнитися. Притім це явище могло б мати місце в результаті нейтралізації, зменшення чи, в якомусь роді, протидії в процесі впливу Сонця на Землю.

Виходить, що слова Ісуса Навина перебувають у достеменній згоді з відкриттями сучасної науки: «Сонце, будь безмовним, чи бездіяльним».

Отже, якщо вплив Сонця тимчасово послабився, Земля мала обертатися набагато повільніше, і день мав би тривати довше.

Великий астроном Ньютон довів, як легко обертання Землі могло уповільнитися цілком непомітно для мешканців її.

Далі А. Гук повідомляє, що один досвідчений вчений в Копенгагені поділився з ним цікавим здогадом щодо «великого каміння», яке падало з неба, спричинивши безладдя в таборі амморейців. Під камінням він припускав хвіст чи певну частину планети, яка підійшла на відповідну відстань до Землі. Цей вчений висловив певність, що, якби обстежити вказане місце, то познаходили б каміння метеорного походження.

Мабуть, тут ми маємо тлумачення усієї чудесної події.

Відомо, що небесні тіла розкривають властивість взаємного магнітного тяжіння, тому небезпідставно вважати, що наближення великої комети у сферу впливу Землі могло значною мірою бути перешкодою для дії Сонця на Землю.

Чи могло тут мати місце контртяжіння? «Гадаю, – каже А. Гук, – жоден учений не може сказати нам цього. Та, в усякому разі, знаменно те, що цей дощ метеоритного каміння, яке могло б бути хвостом якоїсь великої комети, мусив би збігтися з порушенням у процесі обертання Землі навколо її осі.»

Вчений Мануїл Великовський також не без підстав стверджує, що комета, яка пройшла поблизу Землі, стала планетою Венера. Він засвідчує, що давні індуські документи, а також єгипетська писемність, з даними про існування планет, які відносяться до четвертого тисячоліття перед Різдвом Христовим, не згадують про Венеру. З іншого боку, вавилонські записи, що відносяться до першого тисячоліття перед Різдвом Христовим, розповідають про появу нової планети як «про яскраве світло, яке приєдналось до інших світил». З цього часу в астрономічних працях починає фігурувати планета Венера.

Усе ж для таких речей, котрі описані в книзі Ісуса Навина, астрономія вимагає фактів, й історія підтверджує, що це справді мало місце.

Проф. Тоттен в Америці дослідив цей предмет з астрономічної точки зору і результати опублікував у математичнім обчисленні. Виявляється, що не більше, ніж один раз, Сонце, Місяць і Земля знаходились в положеннях, подібних до описаних у книзі Ісуса Навина. Працюючи над своїми обчисленнями, що охоплюють відтинок часу від наших днів до часу Ісуса Навина, професор знаходить неминучий висновок, згідно з яким цілу добу, двадцять чотири години, було додано до світової історії.

Е. Мандер, учений Королівської обсерваторії в Грінвічі, цього чудового центру астрономічної науки та досліджень, також опублікував роботу з цього питання. Він визначив годину доби, коли це дивне явище відбулося, відшукав справжнє місце, де Ісус Навин мусив тоді знаходитися.

Але це теж не усе! Звернімо увагу на побудову біблійного тексту: «Стояло Сонце посеред неба і не поспішало до заходу майже цілий день». Підрахунки професора Тоттена встановлюють, що хоч до світової історії якось додалось точно двадцять чотири години, однак до часів Ісуса Навина можна віднести тільки двадцять три години і двадцять хвилин, як і сказано в Письмі – «майже цілий день».

Отже, до згаданих двадцяти чотирьох годин, з астрономічної точки зору, бракує ще сорок хвилин. Тут ми знову маємо зразок точності священних сторінок Біблії. В 4-й книзі Царств (20, 8–11) ми читаємо, що на прохання царя Єзекії Господь дав знамення через пророка Ісаю, – тінь на сонячних годинниках повернулась назад на десять ступенів. «Десять ступенів» якраз дорівнюють сорока хвилинам. Саме ці сорок хвилин і доповнюють з точністю до хвилини двадцять чотири години, що таємничо наросли в історії нашої планети, про які каже професор Тоттен.

«Погляньмо тепер, що каже історія про подовжену добу Ісуса Навина», – каже вчений А. Гук.

Є три стародавні східні народи, які зберегли свої історичні дані, – греки, єгиптяни і китайці. Усі вони мають перекази про один незвичайно довгий день. Грек Геродот, названий «батьком історії», за 480 років до Р. Х. розповідав, що деякі єгипетські жреці показували йому записи про подовження доби набагато більше, ніж двадцять чотири години. В стародавніх китайських записах прямо стверджується, що ця подія відбулася в епоху імператора Іо, і в китайських родовідних списках вказано, що цей імператор царював у Китаї в часи Ісуса Навина.

Лорд Кінгсброу, досліджуючи з цією метою первісних індіанців в Америці, встановив, що мексиканці, які досягли високого рівня цивілізації задовго до того, як Америку було відкрито європейцями, мають передання, що Сонце «стояло незрушно» цілий день, і це було в тому році, який вони називають «сім кроликів». Рік же «семи кроликів» відповідає саме тому часові, коли Ісус Навин з ізраїльтянами здобував Палестину.

Таким чином, ми маємо незалежні один від одного докази істинності біблійної розповіді, які не підлягають ніяким сумнівам, – від греків, єгиптян, китайців і мексиканців. Твердження такого хору свідків не можна не прийняти за абсолютно останнє слово.

«Це ж підтверджують, – каже вчений М. Великовський, – фінські, японські, перуанські та інші легенди».

«Якось, – каже А. Гук, – одна людина сказала мені, прослухавши лекцію з цього питання: “що стосується такого феномена, то мушу усе ж прийняти вирок науки, та я не можу припустити, що все це сталося лише внаслідок молитви однієї людини».

Утім, цією обставиною спантеличено багато людей. Тому, користуючись нагодою, хочу зазначити, що це чудо проливає своє дивовижне світло на таємницю дійової молитви.

Звичайно, Бог знав від початку, що ця подія мала статися, Він також знав і те, що Ісус Навин мусив помолитися. Ісус Навин, перебуваючи у зв`язку з Богом, як «утаємничений» у плани Його (2 Кор. 6:1), був спонуканий молитися так, що його плани виявились узгодженими з приписами Бога. Молитва була сполучною ланкою між Ісусом Навином і величним явищем, якому Бог мав намір дати місце. Якби Ісус Навин не був у зв`язку з Богом, він, можливо, виладнав би свої війська для нічної атаки, і, в такому разі, подовжений день став би для нього фатальним.

Навколо нас здійснюються справи Божі, і один якийсь із Його незліченних засобів Він завжди може пристосувати до будь-якої нашої потреби (Флп. 4:19). Бог здійснює це не шляхом зміни Його премудрих планів, а спонукаючи нас, якщо ми «керовані Духом Божим» (Рим. 8, 14) до того, щоб ми приладнували наше оманливе «я» і змінювали наші нерозумні дії відповідно до наперед визначених і Божественно-досконалих намірів Творця. Тоді й ми отримаємо відповіді на наші молитви. Досвід свідчить, що люди, найбільш віддані Богові і ладні відмовитися від своїх планів –, завжди отримують відповіді на свої молитви, і ці відповіді майже біля чуда». – Так каже визначний учений, археолог, професор Артур Гук.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький 

 PS. Складено гол. чин. за кн. «Достоверность Библейских чудес» А. Гука та ін.

+ Іоасаф.

Однак Йона, замість того, щоб безпосередньо виконати волю Бога і проповідувати ніневітянам, йде в Яффу і сідає на корабель, відпливає в Таршіш. Тоді, за Божественним повелінням, на морі піднявся шторм і моряки кинули Йону в море, де його проковтнув кит (Іон. 1:3-2:1).

Перебування Йони протягом трьох днів в череві кита і його виверження на сушу є для всього Старого Завіту символом триденного погребіння і Воскресіння Христа. Крім того, навіть Сам Ісус Христос, бажаючи описати Своє триденне Поховання і Воскресіння, порівнює його з триденним знаходженням Йони всередині кита і його подальшому виверженням на сушу: «Як Йона перебував у середині кита три дні і три ночі, так і Син Людський буде в серці землі три дні і три ночі» (Мт. 12:40).

Однак в тексті пророцтва Йони нічого не говориться про те, в якому становищі перебувало його тіло в череві кита. Проте, православна гімнографія, що доносить до нас церковну традицію, представляє пророка Йону в момент його знаходження всередині кита таким, що розпростер свої руки і створював знак Хреста: «Образ Божественного Хреста, Йона в середині китів, з розкинутими руками передначертав» (катавасія утрені в Хрестопоклонну неділю).

Саме знак Хреста, позначений в замкнутому просторі утроби тієї риби, став тим, що врятувало Йону і допомогло йому після трьох днів вийти на сушу неушкодженим. Ця подія стає однім з найбільших чудес Старого Завіту, пов’язана з порушенням природних законів через Божественне втручання. Парадоксальним і дивним перебування Йони протягом трьох днів всередині кита є, з одного боку, тому, що настільки довга відсутність повітря не викликала смерті, з іншого – через те, що Йоні вдалося врятуватися і в доброму здоров’ї вийти назовні.

За встановленням Церкви, пам’ять пророка Йони святкується 21 вересня (грецька традиція), У день, коли відбувається віддання свята Воздвиження чесного Хреста.

Свято Хрестовоздвиження є спогадом про Страсті та Розп’яття Господа, яке не відбулося ні в стінах Єрусалиму, ні в іншому закритому просторі, щоб юдеям не вдалося привласнити собі цю подію спасення світу. Воно сталося за міськими стінами на відкритому просторі (Мт. 27:32-33, Мк. 23:26), щоб освятити все і зробиться доступним для огляду з усіх чотирьох сторін Хреста, які відповідають чотирьом сторонам горизонту.

Розп’яття Христа передвіщає його Воскресіння. Після Воскресіння і П’ятидесятниці і зішестя Святого Духа бере свій початок апостольська проповідь і поширення Євангельського слова серед усіх народів.

Зображення знаку Хреста як символу розп’ятого Господа Йоною в череві кита і його подальша пророча діяльність в різних землях дають нам підстави стверджувати, що книга пророцтв Йони, крім триденного Поховання і Воскресіння Христа і Знамення Чесного Хреста, передвіщає і проповідь святих апостолів, оскільки Йона був посланий Богом в чужі землі, а не в Ізраїль. У ту епоху північне царство було знищено ассирійцями, внаслідок чого Йона був змушений відправиться до ворогів ізраїльського народу. За часів проповіді Йони існували пророцтва про втілення Слова, яке ще не було здійснено. Шлях пророка Йони, в тому числі і його перебування в морі, знаменує собою участь Бога в житті всього творіння.

Таким чином, Йона, спочатку відмовився проповідувати слово Боже в Ніневії, відправився до Таршішу (Йон. 1: 3), де його поглинає кит (Йон. 2: 1), згодом вивергає  його на сушу цілим і неушкодженим. Після цього Йона знову отримує від Бога повеління проповідувати в Ніневії (Йон. 3:1-2). У результаті жителі Ніневії покаялися і спасалися  (Йон. 3:3-10).

Центром вчення пророка Йони є Бог. Для пророка Бог – все. Від Нього відбувається, їм керується і в Ньому закінчується все суще. Йона вважає Бога винятковим і національним Богом юдеїв, які піклуються тільки про цей народ. Саме ця точка зору змушує Йону послухатися Божественного веління. Однак Бог стоїть вище національностей і є загальним, що піклується про кожного, незалежно від його національної приналежності. З цієї причини Бог закликає Йону проповідувати за межами Ізраїлю, бо інші народи не є ворогами ні юдеїв, ні Бога, а навпаки, являють собою дітей і творіння Божі, які потребують покаяння, спасіння й повернення до свого Творця.

Феодорос Рокас, богослов.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Але де саме в Старому Завіті говориться про Христа, і звідки ми знаємо, що це Він – адже ім’я прямо не названо?

Розклад або знак?

Перш за все, треба визнати: в Старому Завіті ми не знаходимо таких рядків, які виглядали б досконало точними доказами правоти Нового Завіту. Пророк Ісая або цар Давид ніколи не говорили: «У такому-то році в місті Віфлеємі у Діви Марії народиться син Ісус, Він створить багато чудес, а потім буде розп’ятий біля стін Єрусалима і на третій день воскресне».

Але хіба було б добре, якби вони так сказали? Навряд чи, адже тоді у людей не залишилося б свободи, а віра передбачає вільний вибір: ти можеш прийняти слова пророка, а можеш їх відкинути.

Саме тому далеко не всі бачать в Старому Завіті пророцтва про Христа. За часів євангелістів саме це питання розділило юдейський народ: одні побачили в Писанні, яке вони знали (адже Новий Завіт ще не був написаний) підтвердження всьому, чого вчили послідовники Ісуса з Назарету, і стали християнами. Інші вирішили, що Він тут ні при чому – саме таке сприйняття досі відділяє юдаїзм від християнства.

Що ж це за пророцтва, в яких можна побачити, а можна і не побачити Христа? У книзі К. С. Льюїса «Срібне крісло» (з циклу про Нарнію) є точний образ: лев Аслан, відправляючи двох хлопців в небезпечну подорож, повідомляє їм про знаки, які допоможуть їм у шляху. Але це не дає їм точної карти. Він каже приблизно так: «На одному з каменів в цьому зруйнованому місті ви побачите напис. Зробите згідно з його наказом». І додає: «Знаки, які ти побачиш в Нарнії, будуть не зовсім такими, як ти уявляєш. Ось чому так важливо пам’ятати знаки напам’ять, не звертати уваги на їх зовнішню оболонку». Дійсно, напис в зруйнованому місті виявиться таким величезним, що прочитати її можна тільки з висоти, а хлопці, стомлені дорогою, розсіюються, забувають про знаки, не намагаються співвідносити їх з тим, що бачать навколо себе, тому не можуть їх розпізнати – і шлях їх виявляється куди більш довгим і небезпечним.

І ще одна цікава деталь. Той напис, який вони повинні були прочитати, містив всього два слова: «… під мною», – це був залишок епітафії стародавнього царя. Здавалося б, для мандрівників ці слова не мали ніякого сенсу – але насправді під написом був вхід у підземелля, де і знаходився принц, якого вони шукали. Той, хто складав текст напису, напевно не здогадувався, що він буде мати другий, таємний зміст – але для Бога немає нічого випадкового, і новий сенс, знак для мандрівників Аслана, залишався прихованим доти, поки вони самі його не розкрили.

Отже, чи знаходимо ми подібні знаки в Старому Завіті?

В очікуванні Месії

Перш за все, потрібно зрозуміти, що пророцтва про Христа в Старому Завіті – це не окремі вірші або розділи, а скоріше, ідеї, якими просякнуте Писання. Наприклад, уявлення про спокутну жертву, кров якої змиває гріх з людини. Інша центральна ідея Старого Завіту – розуміння Бога як єдиного істинного Царя Ізраїлю, який одного разу стане правити Своїм народом зримим чином і підпорядкує Собі при цьому увесь світ. Урочистий вигук «Господь царює!» Звучить і в псалмах, і в пророчих книгах, і він відноситься саме до цього часу.

Однак, Господь в Старому Завіті невидимий і недоступний для людини – як же Він може зійти на царський престол, поміститися в палаці? Зрозуміло, ізраїльтяни розуміли Його царювання не так матеріалістично. На фізичному престолі, як очікували вони, сяде обраний Господом цар. Оскільки символічно це обрання зображувалася як помазання оливковою олією, то і свого ідеального царя ізраїльтяни називали Помазаником; на івриті це слово звучить як «Машиах» (звідси російське «Месія»), а на грецькій, як «Христос».

«Чи Ти Христос?», – питали Ісуса на суді ті, хто найменше був схильний бачити в ньому Христа (Лк 22:67). Приблизно так само питав Христа через своїх учнів Іоан Хреститель: «чи Ти Той, Хто має прийти, чи іншого нам чекати?» (Лк 7:19). Таке відчуття, що Месію жителі Палестини в I столітті від Р.Х. очікували майже з тою ж напругою, з якою ми чекаємо незнайому нам особисто людину, з якою домовилися про зустріч. Ну що ж вона запізнюється? Може бути, ось та? Або ця? Підійти, запитати, чи що …

Звідки ж вони знали про прихід Месії? У Писанні, яке сьогодні ми називаємо Старим Завітом. Господь говорив Давиду про його нащадку: «Я буду йому батьком, і він буде Мені сином» (2 Цар 7:14). Звичайно, в історичному плані це пророцтво відноситься до Соломона, улюбленого сина Давида, який і побудував храм в Єрусалимі. Але земний цар є лише намісник Царя Небесного, і в ідеалі відносини між ними повинні стати відносинами батька і сина.

До речі, саме через ці слова Господа ізраїльтяни вірили, що Месія, як і взагалі будь-який законний ізраїльський цар, буде прямим нащадком царя Давида. Тому і Матвій починає своє Євангеліє з родоводу Ісуса, тому і ті, хто Його приймав, іменували Його «сином Давидовим».

А Псалтир, що носить ім’я царя Давида, говорить про Бога і царя такими словами: «Сказав Господь Господу моєму: «Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх»» (Пс 109:1). Уже в євангельські часи цей вірш розумівся як опис відносин царя-Месії (Христа) і Бога. Цю цитату наводив Сам Ісус, питаючи фарисеїв: як може Давид називати Месію Господом, якщо Месія – нащадок Давида, тобто його син, як говорили в ту пору? Питання збентежило їх до такої міри, що вони не просто не змогли на нього відповісти, але надалі не задавали Ісусові каверзних питань (Мт 22: 4-46).

Справді, тут нам відкривається таємниця, яка не до кінця була зрозуміла навіть самим найближчим учням Ісуса: Месія, з одного боку, відбувається по плоті від Давида, а з іншого – незмірно більший від нього. Тобто Він – Людина, але в той же час Він і Бог. Напевно, конкретно-історичний сенс цього псалма, пов’язаний із земними царями, не включав в себе настільки складного богословського елементу, але якщо б мова йшла тільки про історичного царя, до чого було б включати цей гімн до складу Священного Писання? Напевно він має і більш глибоке значення.

Багато подібних місць в Писанні вже до часів Нового Завіту сприймалися юдеями як месіанські пророцтва, що вказують на майбутнього праведного царя. Але яким буде цей цар?

Перемога або страждання?

Зрозуміло, всі хочуть бачити своїх царів переможцями. Чи ж не говориться і в тому ж самому псалмі: «покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх»? (Пс 109:1). Щось схоже є і у інших пророків: славний образ торжествуючого царя, якому поклоняються і підкоряються його колишні вороги. Але у того ж Ісаї ми зустрічаємо і зовсім інший образ: страждаючого Месії: «Він зійшов перед Ним, як пагін і як паросток із сухої землі; немає у Ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили Його, і не було у Ньому вигляду, який приваблював би нас до Нього. Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його. Але Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас. Він був мучимий, але страждав добровільно і не відкривав уст Своїх; як агнець, ведений був Він на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний, так Він не відкривав уст Своїх» (Іс 53:2-7).

За ці рядки і за багато інших пророцтв про Христа Ісаю навіть називають «старозавітним євангелістом». Але як же так? Хіба може Месія бути одночасно і переможцем, і переможеним? Суддею і підсудним? Прославленим і нікчемним? Відповіді на всі ці питання були надані світу тільки в Новому Завіті, а старозавітні пророцтва не відкривають нам цієї таємниці повністю, вони – ті самі знаки, що виявляються не зовсім такими, якими ти їх собі уявляли. Але їх все ж занадто багато, і той, хто шукає сумлінно, напевно впізнає хоча б деякі з них.

Деталі й подробиці

Євангельське оповідання про Христа, по суті, починається з проголошення Його Месією. Архангел Гавриїл, сповіщаючи Марії про народження Ісуса, каже, що Він «царюватиме у домі Якова повік, і царству Його не буде кінця» (Лк 1:33). Звернемо увагу, що тут з самого початку мова йде про Месію-переможця, і значить, наступні страждання і навіть смерть Христа зовсім не означали ні Його поразки, ні якогось приниження Його Царства.

А далі йде безліч деталей і подробиць; особливо багато уваги приділяє їм євангеліст Матвій. Значущою виявляється буквально кожна деталь, причому не тільки для євангеліста, але і взагалі для всіх. Коли цар Ірод хоче з’ясувати, де народився новий Цар (причому сам Ірод розуміє Його царство виключно в політичних термінах і бачить в Месії загрозу власному правлінню), то його радники звертаються ні до чого іншого, як до книги пророка Михея: «І ти, Вифлеєме-Ефрафо, чи малий ти між тисячами Іудиними? з тебе вийде Мені Той, Який повинен бути Владикою в Ізраїлі і Якого походження від початку, від днів вічних» (Мих 5:2). А коли Йосип і Марія біжать до Єгипту і через кілька років повертаються додому, то євангеліст наводить слова пророка Осії: «Коли Ізраїль був юний, Я любив його і з Єгипту викликав сина Мого» (Ос 11: 1).

До речі, між цими двома пророцтвами – чимала різниця. Михей явно говорить про якогось правителя, його слова відносяться до Месії цілком однозначно. Але слова Осії в контексті його книги простіше зрозуміти так: мова йде про сам народ Ізраїлю, який був в єгипетському рабстві, але Господь вивів його звідти. Тобто деякі з пророцтв, що в Євангелії віднесені до Христа, спочатку могли мати інший історичний сенс. Це нормально. Більш того, якщо Месія – ідеальний цар і ідеальний ізраїльтянин, то зрозуміло, що деякі події з його життя будуть так чи інакше повторювати події з життя інших царів і всього ізраїльського народу.

Але особливо багато пророцтв пов’язано з Розп’яттям і Воскресінням Христа. Чи не кожна деталь хресної смерті знаходить своє відображення в словах пророків. Це і хресна смерть, коли Христа прибили до хреста, а Його одяг ділили за жеребом (Пс 21:16-19). І оцет, який Йому дали пити на хресті (Пс 68:22). І гробниця багатої людини, в яку поклали Його мертве тіло (Іс 53: 9). Це, нарешті, розповідь про тридцять срібних монет, які Юда отримав за свою зраду, а потім в жаху від скоєного кинув їх в Храмі на підлогу, і на них купили землю гончара (Зах 11:12-13).

Є в Старому Завіті і пророцтва про Воскресіння Христове і про загальне воскресіння. Адже ще задовго до народження Месії було написано: «Ти, Господи, не залишиш душі моєї в пеклі і не даси святому Твоєму побачити тління» (Пс 15:10).

Нарешті, є в Старому Завіті й щось на кшталт хронології – таємнича книга Данила. У ній говориться, що від відновлення Єрусалиму до появи Месії повинно пройти сім седмиць і шістдесят і два тижні (Дан 9:25). Правда, термін цей можна відраховувати від різних подій, і пророцтва Даниїла трактуються різними тлумачами дуже по-різному, але здавна існувало і таке розуміння: між відновленням Храму після вавилонського полону і явленням Христа народу пройшло шістдесят дев’ять седмиць, або 483 рокі.

«Ти – Христос, Син Бога Живого!»

Звернемо увагу і на те, як в Євангелії люди дізнаються, що Ісус і є довгоочікуваним Месією, Христос. Ісус «запитував Своїх учнів і казав: за кого люди вважають Мене, Сина Людського? Вони відповіли: oдні – за Іоана Хрестителя, другі – за Іллю, інші – за Єремію або за одного з пророків. Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте? Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти є Христос, Син Бога Живого. Тоді Ісус сказав йому у відповідь: блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах» (Мт 16:13-17).

Він не проголошує себе Месією – Він задає відкрите питання, і тільки після того, як Петро (інші, мабуть, не змогли або не посміли це сформулювати) назвав Його повним месіанським титулом, Христос підтверджує його правоту і додає: людина не може сам додуматися до цього, йому цю таємницю відкриває Бог.

При цьому ніяк не зменшується свобода людини прийняти або відкинути цю таємницю. Пророцтва, як ми вже з’ясували, не мають сили досконалих доказів, і кожне з них можна пояснити випадковим збігом, а то і неточним перекладом … Саме тому багато знавців Старого Завіту не бачать в ньому Христа. Власне, така позиція юдаїзму: частина пророцтв юдеї відносять до приходу Месії, який, з їхньої точки зору, ще не відбувся, а частина – до когось або чогось ще. Наприклад, 53-й розділ Ісаї, про страждання Месії, вони відносять до народу Ізраїлю в цілому. А мусульмани, шануючи Ісуса (Ісу) як великого пророка, зовсім не вважають Його Сином Божим, та й взагалі месіанські ідеї чужі ісламу.

Більш того, в юдаїзмі увесь час виникали люди, які оголошували себе месіями. Найбільш відомий Сабатай (або Шабтай) Цві, що жив в XVII столітті в Османській імперії і в кінці кінців прийняв під загрозою смерті іслам (але навіть це не збентежило найбільш завзятих його послідовників). Називалися й інші імена …

Подібні ідеї завжди використовувалися і в політичній боротьбі за владу, і в ідеологічних війнах за  володіння розумом людей. Але якщо ми дійсно знаємо ім’я Того, Хто став царем над усім світом, Хто приніс нам зцілення від гріха і смерті і Хто примиряє нас з Богом, то ці маніпуляції нам вже не особливо важливі – адже найголовніше ми вже знаємо.

Андрій Десницький

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»