Іл. 1. Служебник. Київ, 1629 р.

Перше, з чим ми стикнулися вивчаючи приписи щодо здійснення Проскомидії священиком у слов’янському варіанті, це різна прив’язка розташування богородичної часточки та прив’язки розташування часточок, що виймаються з третьої просфори.

Так, у першому випадку, явно описана прив’язка богородичної часточки до «святого хліба», з посиланням на Пс. 44:10: «стала цариця праворуч Тебе». Таке розташування відповідає й розміщенню ікон Христа та Богородиці на іконостасі. А ось стосовно часточок третьої просфори маємо, у більшості випадків, незрозумілу вказівку «з лівого боку, що дає право на різночитання: «з лівого боку» дискосу або «з лівого боку» святого хліба. Таке подвійне визначення було закріплено і в перших друкованих Служебниках Київської митрополії 1583 та 1617 рр.

Іл. 2. Служебник. Київ, 1639 р.

Природно, що у нас виникає закономірне питання про загальну наявність якогось одностайного варіанту в історії Православної Церкви. Це примусило нас більш детально вивчити грецьку традицію та те, що було закріплено у найбільш старовинних друкованих слов’янських Служебниках.

Вже перше пілотне вивчення показало: у більшості грецьких варіантах приписи розташування часточок  стосуються виключно дискосу, а слова священика та диякона не мають до них ніякої прив’язки. Така традиція знайшла своє віддзеркалення і в двох перших друкованих слов’янських Служебниках (Тирговиште 1508 р. та Венеція, 1519 р.), які з’являються беззаперечним перекладом з грецької мови, де орієнтація, і богородична часточка, і часточки третьої просфори, прив’язані виключно до дискосу як його бачить священик у часі здійснення Проскомидії – з лівого боку від святого хліба.

Іл. 3. Служебник. Вільня, 1638 р.

Отже, можемо зробити висновок, що у першопочатково часточкою третьої просфори розташовувалися з лівого боку дискосу під богородичною часточкою. Такий порядок відповідає і православному богослов’ю, де Богородиця визначається більш славною ніж навіть ангельські чини «Чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Саме такий варіант історично використовувався в Київської православної митрополії Константинопольського Патріархату.

Щодо сучасного варіанту розташування часточок на дискосі, то, на нашу думку, він почав використовуватися у наших храмах десь з кінця ХVI – початку ХVII ст.ст. з чисто естетичних міркувань, бо часточки на дискосі розміщувалися більш пропорційна. Однак, ніякого загального рішення не було, а ці два варіанті реально існували паралельно, як мінімум, до кінця ХVII ст., коли був первинний варіант був остаточно витиснений.

Отже, не пропонуючи повертатися до історичного варіанту розташування часточок на дискосі, ми мусимо констатувати відсутність реальних заборон його використання у сучасної літургійної практиці.

Використана література

1. Служебник. Тирговиште 1508 р.

2. Служебник. Венеція, 1519 р.

3. Служебник. Вільня, 1583 р.

4. Служебник. Вільня, 1617 р.

5. Служебник. Вільня, 1638 р.

6. Служебник. Київ, 1629 р.

7. Служебник. Київ, 1639 р.

прот. Сергій Горбик

Період ХІ – XVII ст.ст. вибраний нами тому, що він характеризується самостійним розвитком Київської митрополії, коли всі основні центри писемності, а пізніше і друкарні, знаходилися на території етнічної Білорусії та України (Київська Русь, Велике Князівство Литовське, Річ Посполита), та не зазнавали утиску та впливу Московської держави.

Також мусимо відзначити, що за браком інформаційної бази, ми розглянули тільки невелику кількість рукописної спадщині Київської митрополії. На наш погляд, основна проблема полягає в важкості визначення дійсного місця створення того або іншого рукопису, бо кількісна база таких рукописів, головним чином у збірках музеїв та архівів Російської Федерації та Польщі, досить велика та дає можливість спільних проектів істориків та філологів.

Говорячи про друковані видання кінця XVI – початку XVII ст.ст., ми опускаємо повне описання цих видань через його наявність у багатьох бібліографічних і історичних працях кінця ХІХ – ХХ ст.ст., фіксуючи тільки основні моменті.

При всім багатстві корпусу перекладів святоотцівської спадщини в Київській Православній традиції, творчість святителя Іоана Золотоустого займає особливе місце. Адже кількість перекладів та видань його творів є чи не найбільша.

Так, вже в перших пам’ятниках релігійної літератури Київської Русі ХІ ст. ми зустрічаємо витримки творів святителя Іоана Золотоустого:

У «Ізборнику Святослава» 1073 p. зміщений уривок з «поучення» Іоана Золотоустого «О злих женах». При цьому, вважаючи на явний український ізвод церковнослов’янської мови збірника, можна вважати, що це був власне переклад з оригіналу, а не копіювання рукописів болгарського або сербського походження [1, ст. 131-139. ].

До часу писемності Київської Русі, по нашому міркуванню, переклад збірки 12 слів святителя Іоана Золотоустого, що зміщені в Супральському рукопису XI століття. Також, з найдавніших перекладів власне Київської православної традиції, сімнадцять слів свт. Іоана Золотоустого ми знаходимо в Четеї-Мінеї XII століття (за травень місяць) і сім слів у збірці Троїцько-Сергієвої Лаври XII століття.

Загалом, коли ґрунтуватися на праці російського академіка Є. Голубинського, можемо казати про 203 слова святителя Іоана Золотоустого, що існували в писемної традиції Київської Русі ХІ – ХІІІ в перекладі з грецької на древній київський ізвод церковнослов’янської мови. Це число можна б дещо збільшити, додавши ті слова Златоуста, що знаходяться в більш-менш пізніх збірках Київського Православ’я, які мовними особливостями вказують на стародавність перекладу [2, ст. 898-899].

Від другій половини XIІІ століття центр православної писемності Київської митрополії пересовується на білоруські землі. Буйні скрипторії діяли в Новоградку та Вільнюсі, а також у інших монастирях. Хоча рукописів XIІІ – XV століть заховалося небагато, але, досліджуючи рукописну спадщину XVІ – XVІІ ст.ст., у багатьох випадках науковці вважають її протографом більш древні рукописи [3, ст. 69-70]. При цьому, як відзначають дослідники, творіння святителя Іоана Золотоустого стоять на першому місті серед перекладів Святих Отців (коли враховувати окремі слова та повчання в збірниках) [3, ст. 81].

У період до кінця XVІ – початку XVІІ століть, одним з найбільш популярних збірників творів святителя Іоана Золотоустого був «Златоструй». Це некалендарний читальний збірник постійного змісту, що містить слова і повчання, які переважно надписані ім’ям святителя Іоана Златоуста. При цьому власне перу Святителя належить тільки частина текстів, а частина, переважно південнослов’янського походження, йому тільки приписується. На сьогодні відомо біля 40 рукописей, що були створені до XVІІ ст.

Хоча протографом усіх відомих рукописів «Златоструя» називають болгарський «збірник царя Симиона», на наших землях він неодноразово перепрацьовувався переписувачами. Редакція південнослов’янських списків, по нашому міркуванню, головним чином стосувалася мови текстів, яка наближувалася до білоруського та українського ізводів церковнослов’янської мови.

Загалом, розглядаючи корпус рукописів, що зміщували творі святителя Іоана Золотоустого та розповсюджувалися на білоруських та українських землях з другій половини ХІІІ і до останньої чверті XVІ століть, можна вилучити три групи:

1. Копії рукописів ХІ – першої половини ХІІІ століть. До цієї групи, по нашому міркуванню, можна долучити і ті рукописи, які зазнали певних змін, але протографом яких були саме древні рукописи скрипторіїв Київської митрополії.

2. Корпус рукописів південнослов’янського (найперше – болгарського) походження.

3. Власні нові переклади деяких творів Святителя, що робилися в релігійних центрах Київської митрополії. Стосовно цієї групи, по нашому міркуванню, ще доведеться проводити окрему розвідку, бо цей пласт текстів досить мало вивчені саме білоруськими та українськими науковцями. Хоча, коли ми звернемося до каталожного описання російських дослідників другої полови ХІХ – початку ХХ століть, то в деяких побачимо визначення мови рукопису як «західноруська» (білоруська) або «південноруська» (українська).

На сьогодні найбільш відомі переклади творів святителя Іоана Золотоустого, виконані при магнатських дворах князя Андрія Курбського в Миляновичах і князя К. Острозького в Острозі.

Так, князь Андрій Курбський особисто переклав з латинської мови ряд творів святителя Іоана Золотоустого, які до цього не були відомі в слов’янському перекладі, або переклад яких був, на погляд князя, незадовільний. У остаточним вигляді праця князя Андрія Курбського отримала назву «Нові Маргарит», що включала 67 творів святителя Іоана Золотоустого, забезпечених повним переліком [4, ст. 151-152]. І хоча цей збірник, по міркуванню шерега дослідників, не отримав широкого розповсюдження, але використовувався для редакції та поповнення інших видань, зокрема Острозького й, можливо, Віленського [5, ст. 121-124].

Цікавим є і збірник XV ст. з бібліотеки Почаївської лаври, що носить назву «Крига буття, небес і землі, виклад у святих отця нашого Іоана Золотоустого, архієпископа Константинопольського…». Цей збірник перекладів, складені невідомим автором на підставі бесід святителя Іоана Золотоустого на книгу Буття. Рукопис написаний українським ізводом церковнослов’янської мови та складається з 257 листів [16, ст. 2].

Поява нових рукописних збірників, що зміщували твори святителя Іона Золотоустого, відбувалося практично до кінця XVІІІ ст. Не дивлячись на виникнення друкованих видань, подібні збірники створювалися для власних потреб деяких монастирів Київської православної митрополії, а також на замовлення приватних осіб [3, ст. 84].

Першою друкованою книжкою на території Київської православної митрополії, у якій був зміщений один із творів святителя Іоана Золотоустого, був «Збірник повчань», що побачив світ у Вільні [6]. У ньому було поміщено «Слово про терпіння та благо хвалінні» [6, ст. 49 нн а. – 63 нн. б]. Як вважають деякі дослідники, протографом зміщеного тексту був переклад, що вийшов з «гуртка Андрія Курбського або Костянтина Острозького» [7, №16]

У 1596 році, коштом князя Острозького, виходить збірка слів святителя Іоана Золотоустого «Маргарит» [8] . Для цього видання, як і для попереднього, в числі інших було використано тексти, перекладені та відредаговані гуртком князя Андрія Курбського [9, ст. 29-30].

Там же, у Острозі, у 1607 році, видається збірник «Лікарство на оспалий умисл чоловічий», у яким зміщені дві праці святителя Іоана Золотоустого: «Слово о покаяніі к Феодору Мніху» та «Слово єже всує мятется всяк человек живий».

Наступні кілька книг з працями святителя Іоана Золотоустого побачила світ у друкарні Львівського православного братства, це:

1. «Іоанн Златоуст. О воспитанії чад», Львів, 1609. [12, ст. 568]

2. «О священстві св. Іоана Золотоустого», 1614 р., — це, фактично, збірка різних текстів під назвою «О священстві св. Іоана Золотоустого». По міркуванню більшості дослідників, назва продиктована тим, що з загального змісту видання (60+448 ст.), праці святителя займають найбільший об’єм: шість слів Іоанна Златоуста (1—210 ст.); його ж еклоги «о приличных священству» (211—404 ст.) [11, ст. 69-70].

Що стосується авторства «львівського» перекладу творів святителя, то тут історики та мовознавці не прийшли до одностайної думки. Частина вважає головним автором перекладу відомого освітянина, філософа та перекладача Кипріяна (Острозького), а інші – Дем’яна Наливайка, що вважається автором передмови і перекладачем текстів збірника «Лікарство на оспалий умисл чоловічий». Обидва варіанта ґрунтуються на гіпотезі, що вже готові рукописи потрапили до друкарні Львівського братства з архіву єпископа Гедеона Балабана.

Разом з тим, на нашу думку, цілком можливо і авторства Івана Борецького, якій від 1604 року був ректором братської школи та викладав у їй грецьку мову.

Ініціативу Львівського православного братства по виданню творів святителя Іоана Золотоустого підтримало Віленське православне братство. Тут архімандрит Леонтій (Карпович) переклав та підготував до друку працю святителя «На Отче наш виклад», що була надрукована в 1620 р. Особливістю цього видання є передмова перекладача, архімандрита Леонтія, яка написана старобілоруською мовою. Також і текст святителя Іоана Золотоустого створені на межі білоруського ізводу церковнослов’янської мови та тогочасної старобілоруської [7, №90].

Та сама праця святителя Іоана Золотоустого, імовірно в тому же перекладі, була перевидана 26 вересня 1636 р. у Кутейні. Особливістю цього видання є те, що до паці святителя додано ще кілька текстів інших авторів: цитата з слова св. Георгія Богослова «Не хоче тя сама слушност мети…», «Наука Василя, цісаря грецького до сина його Льва про віру…», тлумачення та виклад Никейського і Константинопольського символу віри [7, № 123].

Останніми двома виданнями творів святителя Іоана Золотоустого в XVІІ ст. є Київські видання 1623 та 1624 років. Ці видання займають особливе місце, як по якості перекладів, так і об’єму.

Так, книга «Іоан Золотоуст. Бесіди на 14 посланій апостола Павла. Київ, 1623» [13], вражає своїм об’ємом (1642 ст.), якістю перекладу та друку. Видання має кілька передмов: Києво-Печерського архімандрита Єлисея Плетенецького та його наступника – Захарії Копистенського. Цікавим є і те, що при підготовці видання використовувався переклад того ж черниця Кипріана з Острозького гуртка, який був виправлений та відредагований оо. Єлисеєм Плетенецьким й Захарієм Копистенським, а також Памво Бериндою [14 ст. 113-114].

Практично аналогічно по якості перекладу, передмовам та друку є і книга «Іоана Золотоустого. Бесіди на діяння святих апостолів. Київ, 1624» (534 ст.). Вона також зміщує передмови Києво-Печерських архімандритів Єлисея Плетенецького й Захарії Копистенського. З передмови бачимо, що переклад Гавриїла Дорофейовича виправлено Йосифом Святогорцем і Памво Бериндою [15].

Як ми вже відзначали вище, з’явлення друкарень не спинило створення рукописної книги. Так, у кінці XVІІ ст., ченцями Почаївської лаври було здійснено кілька перекладів творів святителя Іоана Золотоустого на український ізвод церковнослов’янської мови.

Ієромонах Самуїл у 1694 році здійснив переклад бесід святителя Іоана Золотоустого на Євангелія від Матфея. Цей рукопис складається з двох списків. У першому зміщено «першу полову бесід з 1 по 45». Дякуючи підпису, ми можемо визначить і точну дату скінчення роботи перекладача – 23 вересня.

Друга полова рукопису того ж автора, фактично збірник перекладів різних Отців Церкви, втримує «другу полову бесід (святителя Іоана Золотоустого) з 36 по 90» [16, ст. 1].

Також насельник Почаївської лаври, ієромонах Флавіан Касиянович, переклав труд «Бесіди Іоана Золотоустого на Євангелія від Іоана Богослова». Рукопис датується XVІІ ст. і складається з 449 листів та написана українським ізводом церковнослов’янської мови [16, ст. 2].

Таким чином, можемо зробити наступний висновок: З часу Хрещення Русі-України і до полонення Київської православної митрополії Московським патріархатом у кінці XVІІ ст., наші попередники приділяли велику увагу творам святителя Іоана Золотоустого. Було здійснено багато власних перекладів його творів, що широко розповсюджувалися в рукописному та, пізніше, друкованому варіанті. Ця перекладна спадщина дуже цікава та ще чекає свого дослідника.

Посилання:

1. Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. — Львів, 1995.

2. Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1, Период первый. М., 1901.

3. Рукописное наследие Древней Руси. М., 1992.

4 Сергеев А. Г. О вновь найденном Волынском списке «Нового Маргарита» А.М. Курбского. / Материалы и сообщения по фондам Отдела Рукописей библиотеки РАН. СПб, 2005.

5. Беляева Н. П. Материалы к указателю переводных трудов А. М. Курбского // Древнерусская литература: Источниковедение. Л., 1984.

6. Сборник поучений. Вильно, тип. Мамоничив, 1585.

7. Кніга Беларусі. Зводны каталог. Мн., 1986.

8. Маргарит. Острог, 1595.

9. Быков Н.П. Князья Острожские и Волынь, СПб., 1915.

10. Лікарство на оспалий умисл чоловічий. Острог, 1607.

11. Родосский Алексей. Описание старопечатных и церковно-славянских книг, хранящихся в библиотеке С.-Петербургской духовной академии. Випуск 1. СПб, 1891.

12. Свенцицкий И. С. Каталог книг церковнославянской печати. Жовква, 1908.

13. Іоан Златоуст. Бесіди на 14 посланій апостола Павла. Київ, 1623

14. Описание старопечатных и церковно-славянских книг, хранящихся в библиотеке С-Петербургской духовной академии. Выпуск первый 1491-1700. СПб, 1891

15. Іоан Златоуст. Бесіди на діяння святих апостолів. Київ, 1624.

16. Описание Рукописей Почаевской лаври, хранящихся в библиотеке музея при Киевской духовной академии. К., 1881.

прот. Сергій Горбик

Євангеліє напрестольне. Вільня, 1575 р.

Цього року виповнюється 440 років друкарні Мамонiчів, яка мала важливе суспільне i культурне значення в житті Білорусі й особливо Київського Православ’я останньої чверті XVI – першої чверті XVII століття. Друкарня, яку організував котрі вчинили на кошти шляхтич Зарецких, перебувала в будинку заможних віленських городян братів Луки і Кузьми Мамоничів, а пізніше – в будинку їх спадкоємця Леона, сина Кузьми. Отримавши монополію на випуск i продаж книг, друкарня, по суті, виконувала функції «державного видавництва». Її продукція розходилася ні тільки по всьому Великому Князівству Литовському, але i серед сусідніх східних i південнослов’янських народів.

У відділі рідкісних книг i рукописів Центральної наукової бібліотеки імені Якуба Коласа НАН Білорусі зберігається 11 примірників семи видань друкарні Мамоничів.

У 1575 р. вийшла в світ перша книга – Євангеліє напрестольне, написана церковнослов’янською мовою. У післямові до неї Петро Мстиславець писав, що сумнівався у своїх силах, «бояхся розпочата» друкувати «сю святу книгу», але «аще і Єдиної талант довірений буде хтось, а не ленітіся подбати, але старанно делати». Дійсно, Євангеліє вийшло оригінальним i красивим, стала зразком для наступних видань. У 1576 вийшов так званий Псалтир з червоними крапками. Обидва ці видання Петра Мстиславця надрукований великим красивим шрифтом на якісному папері з широкими полями. Заставки подібні заставок Івана Федорова, тільки виконані чорним штрихом на білому тлі, що нагадує білоруський народний орнамент. З елементами білоруських мініатюр, хоча i в західноєвропейським стилі, виконані і гравюри-ілюстрації із зображеннями Матвія, Марка, Луки, Іоана. До речі, це перші образи євангелістів в білоруських стародруків.

Цікавим видається примірник Псалтиря 1576, що зберігається у фонді ЦНБ НАН Білорусі. Раніше книга перебувала в бібліотеці Московської духовної академії, а до цього – в Московській синодальної бібліотеці, про що свідчать штамп i ярлик на екземпляр. До речі, примірник не зберігся повністю. До нас він дійшов у такому вигляді: початок i кінець рукописні, а в середині книги – фрагменти оригінального тексту, наклеєні на папір більш пізнього часу. Замість гравюри «Цар Давид», яка не збереглася, приплетена мініатюра на той же сюжет, що зроблена чорною тушшю і акварельними фарбами. Зображення на мініатюрі нагадує образ легендарного автора псалмів з ілюстрації Петра Мстиславця, але виконана вона в спрощеній формі. Цар Давид тут більше схожий на царя з народних казок.

Євангеліє напрестольне 1575 представлена в книгозбірні академічної бібліотеки двома екземплярами. В одному збереглися всі гравюри, у другому втрачена гравюра з зображенням Іоанна. На останньому примірників стоїть штамп: «Власні збори стародруків та рукописних книг Стефані Федорович Севастьянова». Потомствені старообрядець Стефан Севастьянов (1872 – 1944) і його син Михайло (1928 – 2006) жили в Ростові-на-Дону, були знавцями та колекціонерами стародруків та рукописних книг. Деякі видання з них значного книжкового зібрання ЦНБ НАН Білорусі придбала в 1973 – 1992 рр.. у Михайла Севастьянова.

Після видання Євангелія, Месяцеслова i Псалтиря Петро Мстиславець був змушений покинути друкарню. Він залишився в історії національної культури як талановитий майстер, творець самобутньої школи гравюри.

З 1582 по 1601. друкарня Мамонiчів вже не мала таких видатних майстрів, як П. Мстиславець, тому якість видань пішла на спад. Цей період в колекції академічної бібліотеки представлені виданнями Євангелія учительне 1595, Апостола (3 вид.) після 1595 і Євангелія напрестольного 1600 р.

Євангеліє учительне 1595 являє собою передрук Заблудовського Євангелія 1569 р., від якого відрізняється тільки титульним листом i передмовою. Було надруковано два видання Євангелія 1595 (одне з нумерацією аркушів, другий – без), обидва є в книгозбірка бібліотеки. Як відомо, майже у всіх примірниках Євангелія 1595 р. були знищені листи з титулом i передмовою, що робилося для того, щоб видати цю книгу за більш раннє Заблудовське Євангеліє 1569 р. У наших примірниках перші листи також відсутні.

Разом з Євангелієм i Псалтирем великою популярністю у християн користувався Апостол. Його в 1590-і роки Мамонiчи видавали три рази. У книгозборі ЦНБ НАН Білорусі зберігаються два примірники третього видання. Примирники виділяються різноманітними орнаментними прикрасами: заставки йдуть майже одна за одною, на окремих аркушах міститься по дві плетені кінцівка (це крім ініціалів i ін) .. На останньому аркуші книги повинен був поміщатися текст королівського привілей («Апостол з привілеєм»). На жаль, у наших примірників привілей не зберігся.

У 1600 р. (у липні i в серпні) Мамонiчи в черговий раз видали Євангеліє напрестольне, до якого були зроблені копії з гравюр Петра Мстиславця. У колекції бібліотеки знаходиться серпеньське, так зване Євангеліє з сiгнатурамi. Наприкінці існування друкарні, вже при Леону Мамонiчу, були надруковані Тріодь цвітна i Тріодь пісна 1609, які призначалися на продаж до Москви. Два примірники Триодi пісної зберігаються в бібліотеці ЦНБ НАН Білорусі. Це передрук московської Триодi 1589 р., проте в ньому відсутні «Життя Марії Єгипетської» i «Повість про навалу персів на Царгород». В одному з примірників якийсь «Костянтин Кір’яков» (очевидно, старообрядець) Не погодився з таким неповним варіантом i власноруч вписав вагомі для нього розділи, прикрасивши  текст своїми простими заставками.

З другої половини 20-х років XVII століття друкарня переходить до уніатів-базиліан.

Про велику духовну цінність книги i великої значимості читання Священного писання свідчить заключний наказ у вкладному записи кінця XVI-початку XVII ст.: « Евангелие сие прочитай со страхом и с трепетом, и с великим брежением, як пред самым Христом и Богом предстоиш»

Олена Титовець

Переклад з білоруської мови з незначними скороченнями.

Цей Морально-аскетичний твір складається з трьох частин. Він викриває суєтність мирського життя і наповнене моралями. Тут розглядаються окремі приклади зі Священного писання.

Ця книга набула дуже великої популярності серед вірних Київського православ’я, тому в XVII ст. вона видавалася білоруськими та українськими православними друкарнями п’ять разів кириличним шрифтом. Одним з перших було видання друкарні Кутеїнського монастиря, яке ми і пропонуємо вашої увазі.

ДИОПТРА, АБО ЗЕРЦАЛО…, КУТЕЇН 1654 р.

Наш сайт протягає традицію публікації стародруків Київського Православ’я. Сьогодні ми будемо знайомити вас з богослужбовими текстами, які пов’язані з святкуванням пам’яті святителя Миколая Чудотворця.

Звернемося до історії.

Шанування святого Миколая у Православ’ї починає рости від того часу, коли цісар Юстиніан І (527–565) збудував на його честь церкву у Константинополі. Візантійський імператор Мануїл Комнін (1143–1181) державним законом приписав святкувати день Св. Миколая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світі. Найстаріший життєпис св. Миколая походить з 9-го століття.

Через Візантію шанування святителя Миколая переймають і мешканці Київської Русі. Літописець Нестор пише, що в Києві на могилі князя Аскольда в 882 році була побудована церква Святого Миколая. З християнського передання довідуємося, що брати – кня­зі Аскольд і Дир були поганами. Але коли прийняли віру Христову, то на святому хрещенні Аскольд взяв собі ім’я Святителя Миколая. За свідченням того ж літописця на початку XI ст., у 1036 р.Б., у Києві існувала не тільки церква, але й діяв також монастир на честь Святителя Миколая, а пісні про св. Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, найпопулярнішою з яких є «Ой хто, хто Миколая любить».

В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що у день пам’яті Св. Миколая відбувалося причастя. Найстаршою спорудою, присвяченою Св. Миколаєві на наших землях вважається ротонда в Перемишлі, що датується Х-м сторіччям. В другій пол. ХІ-го століття у Києві на Аскольдовій могилі боярином Ольмою була збудована церква св. Миколая.

Також на Галицьких землях однією з найстаріших є церква св. Миколая у Львові, що походить з ХІІІ-го століття. Перша згадка про цей храм Святителя Миколая в столиці Галичини датована в архівних документах 1292 р. Він, швидше все, був придворною церквою та усипальниця князів, звідки й походить його назва. Первісного вигляду храм не зберіг, бо кілька разів його реконструювали після пожеж. У хроніці Львова читаємо, що в 1453 р. у місті було вісім церков: Св. Юрія, Св. Онуфрія, Св. Миколая, Св. Теодора, Богоявленська, Воскресенська і Благовіщенська. 1461 р. король Казимир надає привілей церкві й монастиреві Св. Миколая та його священикові Симеонові Микилінському і його наступникам, яким звільняє їх від усіх податків, оплат, належних замкові, та інших повинностей.

Дуже багата і рукописна спадщина богослужбових текстів свята святителя Миколая, які були створені у Київської Русі. Перші з таких відомих текстів Київського Православ’я датуються ХІ ст. Тому не дивно, що з приходом мистецтва друку саме вони потрапили до перших друкованих зразків.

Вашої увазі пропонуються перші друковані зразки богослужебних текстів, які присвячені св. Миколаю Чудотворці: Акафіст і Канон святителю Миколаю, які переклав з грецької мови великий білоруський просвітитель та першодрукар Франциск Скорина. Цей акафіст і канон широко поширювалися не тільки в Білорусі, а й у Україні (найбільш у рукописах).

Також пропонуємо, на наш погляд, один з остатніх зразків власне Київської Православної традиції – Службу з Акафістом Святителю Миколаю, що була надрукована у Києві в 1751 році. Ця служба ще містіть у собі особливості українського ізводу церковнослов’янської мови, але вже вийшла частково під російським контролем.

прот. Сергій Горбик

Акафіст святителю Миколаю Чудотворцю, 1522 р.

Канон святителю Миколю Чудотворцю, 1522 р.

Служба з акафістом святителю Миколаю. Київ 1751