Але питання про те, яка церква більша, залишається відкритим. Є два способи підрахунку: за кількістю парафій або за кількістю вірних. Щодо парафій українська влада має дуже ґрунтовну статистику. Кожна релігійна організація, яка хоче легально існувати в Україні, має зареєструватися у вищезгаданій Держслужбі та регулярно надавати дані про кількість парафій, священнослужителів, навчальних закладів тощо. Цю статистику ми маємо за багато років, що дає змогу бачити динаміку зростання (або занепад) релігійних громад. Для тлумачення цих цифр важливі кілька моментів:

1. До кількості парафій входять «діючі» та «недіючі». У роки напруги між православними громадами деякі заснували парафії, щоб бути присутніми в певному регіоні, але деякі з таких парафії фактично ніколи не діяли.

2. Категорія «парафія» нічого не говорить про її розмір. Це може бути великий собор у місті, де в неділю відбувається кілька служб із сотнями учасників у кожній, або маленька сільська церква, куди в середньому в неділю приходить 15 віруючих. Кожна рахується як одна парафія.

3. Після створення ПЦУ на початку 2019 року кілька сотень парафій РЦвУ перейшли до цієї церкви. На кінець вересня 2022 року таких випадків було 1151. РПЦвУ відмовляється визнати більшість цих переказів і оскаржує їх у судах. У багатьох випадках здається, що парафії не змінилися, а розділилися: частина переходить до ПЦУ, а інша залишається в РПЦвУ. Бо парафія переходить до ПЦУ, але РПЦвУ створює нову парафію в тому ж місті чи селі. Тобто обидві церкви зростають (за кількістю парафій).

4. Статистика відображає стан на 1 січня кожного року. Після початку війни ситуація в багатьох місцях змінилася. Належна реєстрація переходів часто неможлива, ніхто не може дати достовірних даних про ситуацію на окупованих територіях і в зонах бойових дій. Деякі відомості свідчать про те, що російська влада не допускає жодну іншу церкву, окрім РПЦвУ (і навіть безпосередньо РПЦ МП), на підконтрольні їй території.

Отже, давайте спробуємо поглянути на останню статистику (1 січня 2021 року). РПЦвУ мела 12 406 парафій, з них 239 недіючих і 89 незареєстрованих. ПЦУ мала 7188 парафій, з них 457 недіючих і 328 незареєстрованих. В Україні є ще сім православних юрисдикцій, але жодна з них не має більше 79 парафій, тому вони не є статистично значущими.

Ці цифри показують, що якщо дивитися на кількість парафій, то РПЦвУ значно більша. Аде є величезні регіональні відмінності. У деяких районах (областях) одна церква може бути вдесятеро більша за іншу (і навпаки).

У цьому контексті цікавою є також кількість священнослужителів. Обидві Церкви мають набагато менше духовенства, ніж парафій (РПЦвУ 10.510 на 12.406 парафій; ПЦУ 4.572 на 7.188 парафій). Тут надзвичайно важливі регіональні відмінності. ПЦУ має лише один із 25 округів, де священнослужителів більше, ніж парафій, РПЦвУ – у кожному десятому. Два крайніх приклади: у Черкаської області РПЦвУ має лише 255 служителів на 569 парафій. У Вінницької області ПЦУ налічує 129 священнослужителів на 422 парафії.

Тепер кількість віруючих. Немає офіційної статистики, чи то церковної, чи то державної. Соціологи намагалися встановити дані за допомогою опитувань. Найвідоміший інститут громадської думки в Україні – Центр Разумкова протягом багатьох років проводив опитування та опублікував результати. Однак тут теж потрібно мати на увазі деякі речі:

1. Багато православних українців (близько 36%), коли їх запитують про конкретну церкву, до якої вони належать, визначають себе як «просто православні». Вони не хочуть ідентифікувати себе з однією з церковних організацій, але хочуть підкреслити, що вони православні.

2. Самі дослідники визнають, що часто респонденти не знають назви своєї церкви. Коли одну групу людей запитують про приналежність до Церкви, а після кількох інших запитань знову з’являється питання про приналежність до церкви, але з переліком церков в іншому порядку, ви отримуєте суттєво інші результати. Люди, очевидно, бачать першу церкву в списку, яка, здається, підходить, і визначають її. Факт такої схожості назв церков також сприяє цьому явищу.

3. В опитуваннях частково використовуються правильні назви церков, а частково неофіційні назви. В анкетах РПЦвУ називається «Українська православна церква – Московський патріархат». Це не її назва, і ніколи їй не була. У ситуації, коли Росія напала на Україну, а Московський Патріарх захищає цей напад, важко уявити, щоб люди, які належать до РПЦвУ, визнали це. Крім того, до назви Церкви часто додають імена глав церков. Митрополит Епіфаній (ПЦУ) набагато більше присутній у публічному просторі, ЗМІ тощо, ніж його колега з РПЦвУ митрополит Онуфрій; це також збільшує ймовірність того, що люди позначатимуть «свою» юрисдикцію через ім’я Епіфанія.

Перед війною в деяких місцях проводили польове дослідження, просто підраховуючи відвідувачів церкви. Результат був дуже втішним. Незважаючи на високий рівень благочестя та відвідування церкви, який соціологи виявляли протягом багатьох років, набагато менше людей насправді з’являлося на службах. У багатьох місцях, якби всі, хто заявив, що збирався прийти, це зробили, існуючі церковні будівлі навіть не могли б вмістити вірних. Було б цікаво проводити більше і краще скоординованих досліджень, але це неможливо в умовах війни. Проте дослідження показують, що вірні РПЦвУ більше прив’язані до своїх парафій, активніші в них і частіше відвідують богослужіння, ніж вірні ПЦУ.

Ці дані дають підстави зробити висновок, що ми не можемо зробити жодного достовірного твердження про кількість вірних.  Цифра 4%, яку цитує ПЦУ, не є надійною. З урахуванням обмежень, зазначених вище, РПЦвУ більша за парафіями. Навіть якщо війна змусила сотні парафій перейти до ПЦУ, різниця все одно велика. Однак у плані суспільної підтримки та ідентифікації з однією з Церков ПЦУ виглядає сильнішою.

Але варто запитати, чи справа в цифрах. Вирішення українського церковного питання не буде досягнуто маргіналізацією однієї з двох церков чи стимулюванням переходів. Для подолання ситуації необхідно знайти нові форми співіснування, навіть співпраці. Однак такий результат виглядає малоймовірним. Натомість обидві Церкви змагаються одна з одною, але сьогодні ніхто не може перемогти.

Томас Бремер (Thomas Bremer), професор екуменічної теології та студій Східних Церков у Мюнстерському університеті (Німеччина)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Питання чисельності

Питання визначення чисельності Церков, які не мають фіксованого членства, є великою проблемою статистичних та соціологічних досліджень. Потрібно вводити багато маркерів, щоб реально визначити приблизну кількість. Але аналіз соціології, державної статистиці зареєстрованих громад, чисельності населення та інших показників, дають нам можливість гіпотетично визначити присутність тій або іншої Церкви в певних регіонах України. Тому ми, за допомогою соціологічно-математичних наукових методів, спробували справдить дійсну кількість греко-католиків України.

Отже, згідно очільнику УГКЦ, в Україні нараховується «5,5 млн греко-католиків» [1]. Цифра дуже серйозна та потребує певної перевірки. Для цього ми звернемось до соціологічних досліджень, а також офіційним даним щодо кількості населення України [2].

Згідно соціологічному дослідженню 2020-2021 рр., 95% вірних УГКЦ проживають на Західної Україні [3, ст. 6]. Під терміном «Західна Україна» соціологи розуміють Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку, Тернопільську, Рівненську та Закарпатську області, у яких загальна кількість населення становить близько 9275200 осіб, з яких греко-католиками себе визнають 28,5% [4, ст. 8], тобто біля 2.643.432 осіб. Але не все так просто…

По-перше, з цієї кількості потрібно прибрати греко-католиків Закарпаття, які належать до Мукачівської Греко-Католицької Єпархії – окремої структури Католицької Церкви, вірні якої не входять у статистику власне УГКЦ.

По-друге, у Волинської, Рівненської та Чернівецької областях греко-католики складають явну меншість. Зокрема в Чернівецької області. згідно офіційної католицької статистиці, проживає близько 20.000 греко-католиків, що складає 2,2% від загального населення. Діють 22 парафії, які обслуговують 16 священиків. Згідно той же католицької статистиці, на один храм припадає приблизно 1.220 вірних [5]. Але, по даним МВС Чернівецької області 2018-2020 рр. (до пандемії та карантинних заходів), максимальне заповнення жодного греко-католицького храму, навіть на великі церковні свята, не перебільшувало 350-400 осіб. Тобто лічбу в «20.000 греко-католиків» мусимо зменшити, як мінімум, на 50%.

Разом з тим, коли приймати те, що в трьох областях Галичини греко-католики складають 60-65%% від загальної кількості віруючих, лічба в 2,6 млн. вірних УГКЦ може бути гіпотетично прийнятною.

Тепер подивимся на Центральну, Південну та Східну Україну, де, згідно соціології, проживає близько 5% греко-католиків (враховуючи, що 2,6 млн. – це 95%). Тут, згідно самим оптимістичним для УГКЦ підрахункам, вони мають від 130.000 до 140.000 своїх вірних (хоча реально їх там значно менш).

Отже, озвучена очільником УГКЦ теза про «5,5 млн греко-католиків в Україні», є відвертою неправдою. Навіть по самим сприятливим для греко-католиків, але реальним підрахункам, їх в Україні близько 2,7 – 2,8 млн.

ІІ. Історичні містифікації

«У 1596 році, коли наші владики відновлювали співпричастя з Римом, ніхто собі не міг подумати, що ми творимо нову Церкву, що ми зриваємо своє коріння. Мої попередники завжди діяли за логікою продовження історії в дусі флорентійського єднання. Наша Церква несе в собі містичну пам’ять, яка так гарно визначена у нашій Святій Софії. Наша Церква зберігає пам’ять неподіленого християнства першого тисячоліття. Всі інші гілки Київського християнства цієї пам’яті не мають», – стверджує очільник УГКЦ Святослав Шевчук. І тут варто зауважити, що майже кожне його слово є відвертою неправдою або перекручуванням історичних фактів.

Історія першого тисячоліття християнства дійсно відзначена повною єдністю християн, зокрема і євхаристичною. Але жодна древня Помісна Церква не мела адміністративної влади над іншими. У 1054 р. Римська Помісна Церква, через певні догматичні розбіжності та жагу адміністративної влади над іншими Церквами, цілком розірвала спілкування з усіма Помісними Церквами. Саме через призму цього потрібно розглядати події Берестейської унії, коли частина духовенства та вірних розірвали єдність з Вселенським Православ’ям та долучилися до Католицької Церкви в якості митрополії. Вони дійсно не творили «нову Церкву», адже це неможливо у католицької канонічної структурі. Навіть сьогодні УГКЦ не є «помісною церквою», бо католицький термін «Lokalkirche» відповідає визначенню «місцева (регіональна) церква», вона де-юре та де-факто частиною Католицької Церкви з дуже обмеженими правами, які навіть менш ніж у «самокерованої РПЦвУ». Загалом, казати про «високі мотиви» організаторів Берестейського собору не випадає, адже унія з’явилася у наслідок бажання частини православного єпископату отримати рівні привілеї з римо-католицькими біскупами в Речи Посполитої, що є беззаперечним історичним фактом.

Не відповідає історичної правді і ствердження вл. Святослава Шевчука про своїх попередників, які, по його словам, діяли у «дусі флорентійського єднання». Не вдаючись в історію Флорентійського собору та його наслідки, відзначимо головну відмінність цього собору від собору Берестейського: Флорентійський собор був дійсно собором представників Помісних Церков, які бажали відновлення єдності, а не собором групи духовенства однієї з митрополій Константинопольського патріархату, яка діяла без жодних повноважень від Вселенського Патріарха. Про яке «плекання єдності» ми можемо говорити, коли на Замойському синоді 1720 р., греко-католицькому духовенству заборонялося не тільки причащатися, а і молитися в православних храмах та навіть спілкуватися з православним духовенством…

Чи може саме про єдність та християнську любов дбав один з ігуменів василіянських монастирів, коли звертаючись до вірних восьмого червня 1924 р., казав: «Мені прикро, що мушу се голосити, але во ім’я Бога, во ім’я католицької Церкви, хоч би був і рідний батько, коли він православний, треба його відректись. Не майте нічого спільного з православними» [6, ст. 198].

З решти, діяльність «попередників» очільника УГКЦ визнана помилковою та засуджена спільними документами православно-католицького діалогу, про що промовисто кажуть Баламандські домовленості, особливо п. 22 та п. 29 [7].

Про яке зберігання «пам’яті неподіленого християнства першого тисячоліття» можна казати, коли УГКЦ не має канонічного спілкування з жодною Православною Церквою, зокрема і з Православною Церквою України. Натомість ПЦУ наочно доказала своє прагнення до єдності «християнства першого тисячоліття», адже, і УАПЦ, і УПЦ КП, ставили за мету входження у сім’ю Вселенського Православ’я. Саме історична пам’ять про Київське Православ’я дала можливість відкинути власні амбіції, провести Київський Об’єднавчий собор 2018 р., через що був відкрити шлях до отримання Томосу про автокефалію. Сьогодні ПЦУ, разом з іншими Помісними Церквами, є повновартісним суб’єктом православно-католицького діалогу, співучасником усіх екуменічних ініціатив Вселенського Патріархату.

Отже, твердження вл. Святослава Шевчука про те, що тільки УГКЦ зберегла пам’ять про християнство першого тисячоліття є неправдивими. Не греко-католики, а саме українські православні дійсно завжди мали пам’ять про цінність християнської єдності – вони це справдили, коли об’єдналися та отримали повну євхаристичну єдність з Вселенським Православ’ям. Але вже на новим якісним рівні, як Помісна Православна Церква України з центром у Києві.

У історичному контексті ще більш цинічними є слова вл. Святослава Шевчука, що «УГКЦ сьогодні своєю материнською Церквою вважає Церкву древнього Константинополя». Тобто в цьому році вони збираються святкувати подію, через яку, образно кажучи, «покинули рідну матір на проізволяще та пішли до чужої тітки, бо та багатше», але, одночасно, хочуть і «з матері ще отримати хоч шерсті жмуть…»

ІІІ. На кого розрахована ця неправда та історичні маніпуляції?

Аудиторія, перед якою виступав очільник УГКЦ, є досить обізнана в соціологічно-статистичних та історичних питаннях. Тому для них, коли учасники спілкування не є греко-католиками, неправда, яку спробував донести очільник УГКЦ є «секретом Полішинеля».

Отже, на нашу думку, справжньою цільовою аудиторією очільника УГКЦ є певні сили в Україні та Ватикані:

1) Цільова політична аудиторія в Україні, яка прислухається саме до провідних релігієзнавців, це, в певної ступені, влада, а також політичні партії. Мессидж, які їм досилає очільник УГКЦ, цілком зрозумілий: «Нас багато, мусите з нами рахуватися у всіх областях України, а не тільки в Галичині». Натяк на те, що УГКЦ може розколоти саме український електорат по конфесійної відзначці, як відповідь на гасло однієї з провідних партій: «Армія, Віра, Мова».

2) Ватикан, якому посилають мессидж, що нас багато; ми «велика Церква», з якою мусити рахуватися в православно-католицькому діалозі. «Ми маємо великий потенціал», у просуванні католицтва на Схід, не дивлячись на всі домовленості з православними. Тому мусите нам допомагати та продовжувати підтримувати.

IV. Деякі висновки

УГКЦ, не дивлячись на політичні реалії, продовжує курс на розділення ураїноцентричної частини суспільства України заради політично-релігійних інтересів Католицької Церкви (Ватикану). При цьому не враховується, що Ватикан до сьогодні не осудив анексію Криму, а війну на Донбасі називає «внутрішнім конфліктом». І це свідомо скеровано не тільки на підтримку іміджа УГКЦ, але і на підтримку візиту папи Франциска в Україну, які планується як відповідь на візит Вселенського Патріарха.

Крім цього, неправдиві висловлювання очільника УГКЦ адресовані, власне, до своїх вірних, щоб, з одного боку, представити УГКЦ «історичною церквою українців», а з іншого – ще раз, нехай опосередковано, обвинуватить ПЦУ «у відсутності українських коренів», щоб зупинити перехід до неї колишніх греко-католиків…

Разом з тим, інтерв’ю очільника УГКЦ є дуже показовим для православних. Бо це свідчення того, що греко-католики не припиняють війну проти Українського Православ’я – Православної Церкви України.

Посилання:

1. Глава УГКЦ представив Українській асоціації релігієзнавців сучасний стан Церкви

2. Населення України

3. Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2020рр. Київ, 2020 р.

4. Конфесійна структура і створення Православної Церкви України: травень 2019. Київ, 2019

5. Eparchy of Chernivtsi (Ukrainian)

6. Кудрик В. Маловідоме з історії греко-католицької Церкви. Т. І. Винипег, Канада, 1952.

7. Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-Католицькою Церквою та Православною Церквою

Андрій Грудень, PhD з соціології релігії, Краків-Дніпро

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці