У цих умовах певна група духовенства та мирян обох юрисдикцій організовує дискусії на нейтральних майданчиках, декларуючи спроби «зруйнувати міфи» та «консолідувати суспільство». Звичайно, теоретично такі спроби можна тільки вітати. Але, на превеликий жаль, учасники цих дискусій до сьогодні не відповіли або не бажають відповісти на головне питанні: Що сьогодні являє собою РПЦвУ? Чому більшість її єпископату, духовенства та мирян уникають об’єднання? Чи загалом є можливість і сенс об’єднання православних в Україні (ПЦУ і РПЦвУ) або принаймні «мирного співіснування», в сучасних умовах?

Отже, у цієї невеликій розвідці ми спробуємо проаналізувати певні міфи та соціологію.

І. Три основних міфи, розвінчання яких уникають  прибічники «діалогу»

1.1. Міф перший: Реальна назва та статус РПЦвУ (УПЦ)

На всіх дискусійних майданчиках, а також у різних експертних висновках, звучать дві назви: «Православна Церква України» (ПЦУ) та «Українська Православна Церква» (УПЦ). І коли з ПЦУ все зрозуміло, бо вона отримала Томос і її назва цілком прийнятна для науково-канонічного вжитку, то з УПЦ це не працює.

Почнемо з того, що такої юрисдикції (автокефалії або автономії) як «УПЦ» у Вселенському Православ’ї немає. Ця самоназва була вигадана українським екзархатом РПЦ та підтримана керівництвом Московського патріархату виключно для маскування в нових політичних умовах. Реально, коли ми діємо у науковому та (або) канонічному полі, наукова об’єктивність вимагає від нас чітко називати реальний статус цієї структури: сукупність єпархій та парафій РПЦ в Україні (РПЦвУ), а самоназву «УПЦ», виключно при потребі, вживати саме як додаткову – «РПЦвУ (УПЦ)». Це дозволити уникнути дезорієнтації суспільства, зокрема і закордонного, ніби обидві юрисдикції є українськими.

Прикладом такого підходу є позиція румунських науковців та богословів. Сукупність єпархій та парафій РПЦ в Молдові вони практично не називають їх самоназвою – «Молдавська Православна Церква». Вживається абревіатура «РПЦвМ (МПЦ)».

Також відповідним чином робить Вселенський Патріархат та Елладська Православна Церква, коли мова йде про Македонську Православну Церкву – вживається виключно назва «Охридська архієпископія».

Висновок: У всіх наукових виступах, публікаціях, а також у часі різноманітних дискусій, мусимо відмовитися від вживання самоназви (УПЦ) та  точно визначати юрисдикційну (канонічну) приналежність цієї структури – «РПЦвУ»

1.2. Міф другий: різноманітність РПЦвУ

Від прибічників діалогу, особливо з-поміж духовенства та вірних РПЦвУ (УПЦ) чуємо тезу про «різноманітність в УПЦ» (РПЦвУ – ред.). Дійсно, до ключових подій, а саме до надання канонічної автокефалії ПЦУ та початку повномасштабної війни в лютому 2022 р., можна було казати про реальну наявність певних груп. Ще у 2019 р., к.філос.н. Володимир Волковський загально визначив три групи у своєї статті «Долі ідентичності в українському православ’ї». Але тільки одна з них була саме проукраїнською по своїм поглядам («українська + православна + канонічна»). Серед респондентів, які чітко вказали свою приналежність до РПЦвУ, згідно з соціологічними дослідженням 2019 – 2021 рр., ця частина складала 25-35% (за найбільш сміливими підрахунками – до 50%). Але коли ми виділимо тільки духовенство позначеного вище періоду, відсоток відразу робився значно меншим – 9-13%%.

Однак, після надання Томосу про автокефалію ПЦУ, небажання керівництва РПЦвУ розірвати свій канонічний та адміністративний зв’язок з Московським патріархатом, а особливо після початку повномасштабної війни, почали відбуватися масові переходи парафій (про індивідуальні переходи мирян навіть не згадуємо) в ПЦУ. Серед православних українців, кількість вірян, які чітко позиціонують себе з РПЦвУ, знизилася по різнім оцінкам до 4-5,5%%. І тут ми стикаємось з дуже цікавим явищем, а саме з тим, що зменшення кількості вірних цієї структури сприяло значному підвищенню її проросійської монолітності.

Так, дослідження 2023-2024 рр. показують зменшення умовно «проукраїнської частини» серед тих, хто вказав свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ), практично до відсотка соціологічної похибки – 2,8-3,5%%. Серед духовенства ця група ще менша. Навіть коли вірити «Софійському Братству» щодо кількості священників РПЦвУ, які прагнуть діалогу та проукраїнські налаштовані (близько 500 осіб заявлених братством, але за нашими даними їх сьогодні не більш 200-250 осіб) – це менше ніж 2,5-3%% від заявленої кількості духовенства РПЦвУ (більш 9.000 священнників та ченців).

Цілком незрозуміло, як такий відсоток священнників планував (планує) змінити проросійську ідентичність РПЦвУ. А головне для чого це робити, коли вже є цілком канонічна та проукраїнська ПЦУ та що заважає цим священникам перейти в її.

Враховуючи, що переходи, зокрема і священників, продовжуються, сьогодні можна впевнено зробити Висновок: Різноманітність РПЦвУ – це міф, які створений нею самою.

1.3. Міф третій: Через діалог ми можемо знайти форму об’єднання або співіснування

Прибічники «пошуку нової форми об’єднання» або «нормального співіснування», особливо з-поміж членів «Софійського Братства», кажуть про можливість якихось новітніх шляхів примирення православних в Україні. Зокрема, про те, що через діалог вірних ПЦУ та РПЦвУ (УПЦ) на різних майданчиках можна зробити винахід новітніх моделей, ще невідомих Вселенському Православ’ю.

Отже, розглянемо можливі сценарії, які знаходяться в канонічному полі.

а) Об’єднання

Жодної реальної форми об’єднання, ніж приєднання до ПЦУ просто не існує. Є кілька моделей, які давно відомі та використовуються:

– Звичайне приєднання до вже існуючих єпархій ПЦУ по територіальному принципу. Це найбільш раціональний та такий, що цілком відповідає канонічному праву;

– Перехід у ставропігію Предстоятелю ПЦУ. Такий варіант явно має тимчасовий характер та несе в собі загрозу ізольованості від решти парафій конкретної територіальної єпархії. Хоча це може бути виходом при індивідуальному переході священника (без парафії);

– Перехід до конкретного архієрея без врахування територіального розміщення його єпархії. При переході з парафією – це теж шлях в ізольованість. Але при індивідуальному – є дійсно виходом для священника, бо є можливість отримати нове місце служіння.

– Створення окремої адміністративної структури по прикладу РПЦЗ в Московському патріархаті. У принципі такий шлях можливий, але тут є кілька проблем.

По-перше, РПЦЗ долучалася до РПЦ МП як юрисдикційна структура. Тобто зі своїми архієреями, єпархіями і т.д. При цьому переважна більшість її структур знаходилася в закордонні відносно Російської Федерації. В Україні, на сьогодні, жодний архієрей РПЦвУ не висловив бажання перейти з єпархією в ПЦУ навіть на таких умовах. Крім того, переважна більшість парафій РПЦвУ знаходиться саме в Україні – значиться де-факто ніяким об’єднання не буде.

По-друге, така форма об’єднання передбачає встановлення євхаристичного спілкування з ПЦУ. Враховуючи, що основна частина парафій РПЦвУ саме в Україні, що вже відзначалося вище, така форма немає сенсу.

По-третє, оформлення РПЦвУ як окремої структури в ПЦУ несе певну загрозу саме скінченності об’єднавчого процесу. Адже збережена структура дозволяє архієреям у будь-який момент вийти з ПЦУ та знову приєднатися до Московського патріархату.

б) Мирне співіснування

Ми не будем розглядати варіант мирного співіснування, коли зберігається саме РПЦвУ. Адже для цього потрібні титанічні зміни в самому Московському патріархаті, а саме відновлення євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом та повне визнання ПЦУ. І навіть коли гіпотетично допустити, що таке станеться, то тоді мусимо визнати: за таких умов існування РПЦвУ загалом втрачає сенс.

Отже, дуже важко уявить «мирне співіснування» зі структурою, яка не визнає не тільки саме ПЦУ, її архієреїв та духовенство, а навіть хрещення, яке здійснив священник ПЦУ. Хоча, визнає хрещення Католицької Церкви, Вірменської Апостольської Церкви та деяких неопротестантських спільнот. Власне це питання можна адресувати ініціаторам різних «майданчиків», зокрема і «Софійському Братству», де священники РПЦвУ де-юре не визнають священниками своїх партнерів у перемовинах (дискусіях).

Також розрив РПЦвУ з Московським патріархатом та оголошення свого автокефального (незалежного) статусу не врятує ситуацію. Адже РПЦвУ (УПЦ) відразу опиниться в «сірій зоні» неканонічного православ’я. Єдиним виходом з цього статусу буде прохання до Константинопольського Патріарха щодо визнання своєї автокефалії. Але Томос вже наданий ПЦУ і в ньому відзначена «вся територія України». Навіть з погляду максимальної канонічної ікономії, визнання ще однієї автокефальної юрисдикції не буде – буде вимога приєднання до ПЦУ.

Дехто з новітніх «шукачів єдності» кажуть про необхідність створення ще однієї адміністративної структури в юрисдикції Вселенського Патріархату. Дійсно, де-юре така структура може бути створена на базі Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні, статус та права якого до сьогодні невідомі суспільству (зауважимо – ПЦУ демонструє повну відкритість, бо її Статут, рішення Помісних та Архієрейських Соборів, Синоду, є у вільному доступі). Але з погляду православного канонічного права, така адміністративна структура буде вкрай незаконною. Ба більше, саме так поступив Московський патріархат, коли вдерся на канонічну територію Олександрійського патріархату. Тому створення паралельної структури Константинопольського Патріархату в Україні практично неможливе.

Також учасники «спільних майданчиків», декларуючи неможливість об’єднання українських православних у досяжному майбутньому, вбачають створення якось «нової ідентичності співіснування». На думку цієї групи, ПЦУ та РПЦвУ на сьогодні мають дві протилежні ідентичності. А на «майданчиках» може сформуватися «нова ідентичність» – ідентичність «сірої зони», у якій священники та віряни двох юрисдикцій будуть мирно співіснувати на «горизонтальному рівні». Згідно з поглядами цієї групи, базою мусять бути речі, які об’єднують. Вочевидь тут мається на увазі «проукраїнська частина» РПЦвУ. Але і в цьому посилі є багато маніпуляцій.

По-перше, для того, щоб подібна ідея «мирного співіснування» здійснювалася, потрібно цілком відкрита та рівне партнерство. Тобто «проукраїнське» духовенство РПЦвУ мусить публічно визнати духовенство ПЦУ – прийняти повноцінну форму співіснування канонічних юрисдикцій у Вселенському Православ’ї. Що буде зі священником РПЦвУ, коли він це публічно задекларує, здогадатися неважко…

По-друге, ми вже маємо приклади, коли «мирне співіснування» закінчується, як тільки парафія «проукраїнського» священника РПЦвУ, або його родичів чи друзів, вирішить перейти в ПЦУ. Це підтверджує і соціологія – 96-97% умовно «проукраїнського» духовенства РПЦвУ загалом негативно ставляться до зміни юрисдикції громад та розривання договорів оренди історичних храмів.

Висновок: Пошук якогось «альтернативного об’єднання» або форми «мирного співіснування» (створення «нової ідентичності» через «дискусії на майданчиках» – це міф.

ІІ. Чи чують діалог та обміркування на «майданчиках» в РПЦвУ?

Ми недарма винесли саме це запитання як назву цього розділу. Адже певна частина духовенства та вірних ПЦУ має надію якось вплинути на вірних РПЦвУ для руйнування московських наративів. Саме для цього організується запис виступів та дискусій, створюються різноманітні сайти і т.д. І ось тут нас очікує велике розчарування – переважна більшість духовенства та вірних РПЦвУ дивиться та читає тільки ЗМІ своєї юрисдикції.

Так, згідно з соціологічним опитуванням, 87-91%% респондентів, які чітко означили свою приналежність до РПЦвУ (УПЦ) беруть інформацію тільки з джерел, які їм рекомендує їх священновладдя (для ПЦУ цей покажчик значно нижче – 49-53%%).

Відзначену вище тенденцію закритості вірних РПЦвУ (УПЦ) підтверджує і аналіз підписників на ресурси цієї юрисдикції в мережі ФБ. Для вивчення цього феномену проаналізуємо ресурси, які вказав прот. Сергій Прокопчук у своєї статті «Вплив інформаційних ресурсів та соціальних мереж на формування міфологічного світогляду серед православних українців». Оскільки автор поділив усі ресурси на кілька груп, ми також будемо дотримуватися цього, але розглядаємо виключно ресурси, орієнтовані на православних українців.

а) «1 група –  це ті ресурси, котрі прямо пов’язані з Українською Православною Церквою, і цей зв’язок навіть відмічений у їхніх назвах, а в профілі їхніх власників чи адмінів зазначено, що вони працюють в УПЦ»

Найбільш численним ресурсом є «Почаївський листок», тому саме його підписників беремо за основу. Картина вражає – його підписники складають 97,8% підписників усіх інших ресурсів, а саме «Українська Православна Церква», «Православна Віра. УПЦ», «Святая Троица. УПЦ», «Православ’я з Онуфрієм. УПЦ» та «Група підтримки православних в Україні»

б) «2 група – це ті ресурси, власниками та адмінами яких є у більшості своїй українці, та розраховані вони для українського споживача»

Маємо ту саму картину – підписники найбільш численного ресурсу цієї групи, «Духовного камертону», складають 94,8% підписників інших ресурсів: «Слава Богу за все», «Віра вічна, віра славна, наша віра православна» та «Його же царствія не буде кінця».

Ба більше, ці підписники цих двох груп перетинаються. Наприклад, 96,1% підписників «Почаївського листка» є також підписниками «Духовного камертону» та «Слава Богу за все».

А що з «майданчиками порозуміння»?

Загалом можна відзначити вкрай низький інтерес до дискусій щодо «порозуміння» або «мирного співіснування» між ПЦУ та РПЦвУ. Наприклад, на сторінку «Софійського Братства» у мережі ФБ підписано 2,9 тисяч людей, а середня кількість переглядів дискусій на каналі «YouTube» не перевищує 180-220 за кілька місяців…

Все це дозволяє зробити очевидний висновок: Сьогоднішня більшість РПЦвУ, яку В. Волковський окреслив кількома групами («православний» + «російський» та «православний» + «канонічний» + «російський»), загалом не цікавиться жодними «майданчиками», зокрема і аргументами на користь об’єднання з ПЦУ. Фактично, як влучно відзначив у коментарях соціальної мережі ФБ Віталій Нелепов, характеризуючи учасників «майданчиків, зокрема і «Софійське Братство», – це «вузький клуб вчорашніх УПЦшників і завтрашніх ПЦУшників…».

Проросійська по своїм поглядам паства РПЦвУ, зокрема і духовенство, не збирається полемізувати з прибічниками єдності православних в Україні. Їх погляди та ставлення до ПЦУ давно сформовані. Йдеться виключно про якийсь діалог з частиною духовенства, яку від переходу стримують певні особисті обставини та побоювання.

Щоправда, офіційні та неофіційні речники РПЦвУ активно спробують використовувати ресурси своїх майданчиків для спроб реабілітації своєї юрисдикції у очах православних українців та нападів на ПЦУ. Прикладом такої діяльності можна віднести певні матеріали на сайті «Софійського Братства», а саме виступ Сергія Бортника «Віра в єдину Церкву: міф чи реальність?», стаття Ефі Ефіміу «Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні» та інш.

ІІІ. Перехід духовенства РПЦвУ в ПЦУ: проблеми та побоювання

У цьому розділи ми спробуємо проаналізувати досить малу кількість переходів до ПЦУ духовенства РПЦвУ. Саме з тієї групи, яку називають «проукраїнською» та яка й бере участь у дискусіях на різних майданчиках.

Отже, у 2023-2024 рр. група польських соціологів анонімно опитала респондентів з-поміж духовенства РПЦвУ на предмет ставлення до різноманітних політичних, соціальних та релігійних викликів в Україні. Зокрема було поставлено питання щодо об’єднання (переходу) в ПЦУ. І тут ми побачили досить цікаву картину саме серед умовно «проукраїнської» групи духовенства

а) 86,8% вказали, що основним моментом, які стримує їх від переходу, є небезпека розриву соціально-родинних зав’язків. При цьому на практично обов’язковий розрив родинних стосунків, бо родичі воліють залишитися в РПЦвУ, вказали 94,5% учасників цієї групи.  Адже духовенство є корпоративною групою, а перехід може потягнути розрив стосунків у колі РПЦвУ та потрібність будувати їх фактично наново в ПЦУ;

б) Побоювання втрати парафії та, відповідно, критичність у фінансової та житловій сфері, вказало 78,4% респондентів;

в) Побоювання негативного ставлення єпархіального архієрея ПЦУ та (або) співбратів-священників висловило 63,4%. Тут треба уточнити, що таке побоювання висловлювали священники, які не є настоятелями та (або) не мають власної парафії ;

г) Побоювання виключно фінансових проблем у випадку переходу – 44,2%;

д) Сумнів у канонічності самої ПЦУ, її архієреїв та духовенства, які прийняли хіротонії в УАПЦ або УПЦ КП – 13,4%.

Таким чином, перехід проукраїнських священників РПЦвУ до ПЦУ сьогодні стримують переважно соціальні, а не релігійно-канонічні питання. Тобто для їх проросійська ідентичність РПЦвУ поки менш важлива, ніж власний добробут та спокій. Але долучення до ПЦУ священників цієї групи тривають, чому сприяє не стільки «дискусійні майданчики», скільки сама промосковська політична ідентичність РПЦвУ.

IV. Каталізатори переходу в ПЦУ священників РПЦвУ

Ми мусимо визнати, що на сьогодні певна частина священників РПЦвУ ніколи її не залишить. Але опитування показують, що є т.зв. «сира зона» – духовенство, яке у «несприятливих умовах» може долучитися до ПЦУ. Треба відзначити, що це не «проукраїнська частина», а звичайні «заробітчани», для яких священнство тільки спосіб заробляння грошей.

Отже, умови, які будуть для цієї групи «несприятливими»:

а) Заборона РПЦвУ, коли не буде змоги легального служіння. Вочевидь, на це влада України не піде;

б) Повне виконання закону №8371 про заборону релігійних організацій, пов’язаних з Російською православною церквою. Обов’язкове вказання належності РПЦвУ до Московського патріархату може привести до відходу парафіян, що приведе до фінансових проблем;

в) Позбавлення місця служіння (храму). Особливо це лякає духовенство РПЦвУ, яке служить у історичних храмах і монастирях, наданих державою в оренду;

г) Різке погіршення фінансового стану. Тут досить цікаво, що цей привід до переходу називається останнім. Можна висунути гіпотезу: Духовенство РПЦвУ отримує певні кошти, які напряму не залежать до здійснення служіння. Опосередковано цю гіпотезу підтверджує факт продовження служіння в приватних помешканнях з парафією у 5-10 осіб, після переходу громади в ПЦУ.

V. Деякі висновки

Після створення канонічної ПЦУ, а особливо повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022 р., яке підтримав Московський патріархат, почалися досить масові переходи в ПЦУ парафій РПЦвУ. Тут треба відзначити, що російська агресія суттєво збільшила частину РПЦвУ, ідентичність якій В. Волковський позначив як «українська + православна + канонічна». На початок червня 2025 р., доля православних в Україні, які декларують свою приналежність до Московського патріархату складає 4-5,5%%.

Разом з тим, переходи частини, яку визначають «проукраїнською», роблять РПЦвУ монолітною проросійською силою. Вже сьогодні немає навіть тієї «різноманітності», яка існувала в цієї юрисдикції до 2019-2022 рр. Отже, промосковська ідентичність вірних РПЦвУ (явна або прихована) практично робить неможливим мирне співіснування з українською ідентичністю ПЦУ. А різноманітні «майданчики порозуміння» використовуються представниками РПЦвУ для захисту своєї юрисдикції та атак на Українське Православ’я.

Основним фактором, які сьогодні стримує повну маргіналізацію РПЦвУ, є використання її самоназви – «УПЦ», що дозволяє маскувати свою справжню сутність в очах православних українців.

В РПЦвУ є невелика група духовенства, яка, на сьогодні, через причини соціально-родинного характеру, не бажає перейти до ПЦУ. Саме це духовенство йде на дискусійний діалог з представниками ПЦУ на різних «майданчиках» для забезпечення власного душевно-емоційного комфорту. Вихід цих священників з Московського патріархату неминучий, а їх кількість у ньому увесь час зменшується. Також серед духовенства РПЦвУ є т.зв. «сира зона» – священники, які готові покинути його через руйнування їх «зони життєвого комфорту».

Отже, основний висновок: Немає жодного рішення для подолання розділення православних України, крім об’єднання в ПЦУ.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

PS. Автор висловлює вдячність п. Андрію Грудню за надання соціологічних даних та допомогу в їх опрацюванні.

І. Від Старого Завіту до Другого Риму

У Старому Завіті Ізраїль описується як «вибраний народ» Бога (Вихід 19:5–6): «Ви будете Моїм уділом з-поміж усіх народів». Ідея «вибраності» була тісно пов’язана з укладенням Завіту — особливого договору між Богом і народом Ізраїлю. Бог обіцяв опіку та благословення, натомість вимагав вірності, дотримання заповідей і морального способу життя. Бути «вибраними» означало жити згідно з Божим законом і служити прикладом для інших народів. 

Стародавні римляни також вважали себе «вибраними», але в іншому сенсі — як носії вищої цивілізації, покликаної встановлювати порядок і владу над іншими народами. Їхня «вибраність» не ґрунтувалася на духовному Завіті з Богом, а на ідеї культурної та політичної переваги. У «Енеїді» Вергілій зображує Рим як інструмент волі богів, покликаний панувати над світом. Така риторика слугувала виправданням імперіалізму, надаючи завоюванням сакрального значення. На відміну від біблійного Ізраїлю, римська «місія» прославляла силу, закон і тріумф держави.

Ідея Другого Риму втілила собою поєднання двох моделей «вибраності» — біблійної та імперської. Константинополь постав як новий центр, де потужна світська влада імператора і цивилізація поєднувалася з його духовною місією — охороняти істинну віру. Православна церква стала головною опорою цієї ідеї, підкріплюючи переконання, що Візантія є єдиним законним спадкоємцем Риму і водночас новим Ізраїлем — народом не лише могутнім, а й обраним для збереження істини. Так сформувалася концепція про Другий Рим як священну імперію, в якій політика й релігія злилися в єдиний ідеологічний проєкт.

ІІ. Падіння Константинополя і зародження міфу

Міф про «особливість» або «вибраність» російського народу в сучасному вигляді він значною мірою сформувався в Московському царстві у XV–XVI століттях. Одним із ключових моментів стало падіння Константинополя в 1453 році, коли Візантійська імперія, центр православного світу, була завойована османами. Московські правителі та церковні ієрархи почали позиціонувати себе як спадкоємців візантійської традиції, що дало початок ідеї «Третього Риму».

Ця концепція була сформульована ченцем Філофеєм Псковським у його листах до великого князя Василія III на початку XVI століття. Філофей писав: «Два Рима впали, третій стоїть, а четвертому не бувати». Тут Москва проголошувалася новим центром християнства, а її народ — вибраним для збереження істинної віри. Ця ідея стала ідеологічною основою для обґрунтування централізації влади та експансії Московського царства. Починаючи з цього періоду Московія, а потім Росія виправдовувала завоювання сусідніх народів (татар, народів Сибіру, кавказців) як «божественне покликання» об’єднувати землі під «православним скіпетром». Це призвело до придушення культур і свобод інших народів, а іноді їх повного винищення.

ІІІ. Слов’янофільська інтерпретація міфу

У пізніші століття, особливо за часів Російської імперії, цей міф отримав нові деталі. У XIX столітті слов’янофіли, такі як Олексій Хомяков та Іван Кіреєвський, додали до нього романтичний і націоналістичний вимір, стверджуючи, що «російський народ» має особливу духовну місію, відмінну від «загниваючого Заходу». Інший представник цієї течії Іван Аксаков, голова Московського слов’янського комітету, стверджував: «Росія покликана взяти під своє заступництво всі слов’янські народи… Бог визначив росіянам бути найстаршим братом у великій родині слов’ян».

IV. Трансформація міфу у XX-XXI століттях

Після більшовицького перевороту 1917 року ідея російської винятковості не зникла, а трансформувалася в концепцію особливої місії радянського народу як авангарду світової пролетарської революції. Володимир Ленін у промові «Завдання спілок молоді» (1920) проголосив: «На місце старої Росії прийшла нова Росія… яка дає приклад усім». Йосип Сталін, попри початкове засудження «великодержавного шовінізму», поступово реабілітував російськоцентричне бачення. У знаменитому тості 1945 року він проголосив: «Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу…»

Відродження ідеології російської винятковості у пострадянський період йде через концепцію «российского міру», що підтверджується висловлюваннями патріарха Кирила, Путіна та офіційними документами РФ, які описані в багатьох дослідженнях.

Сьогодні цей міф активно використовується в політичній риториці, зокрема в Росії, для виправдання війни проти України та імперських амбіцій та створення образу «особливого народу», який нібито протистоїть зовнішнім ворогам і виконує історичну місію.

V. Критика з точки зору Біблії і православного богослов’я

5.1. Біблійне розуміння «вибраності»

З біблійної перспективи ідея «вибраності» одного народу в сучасному контексті суперечить основним принципам Нового Завіту. У Старому Завіті справді є концепція вибраного народу — Ізраїлю, який Бог обрав для укладення Завіту (Вихід 19:5-6). У книзі Повторення Закону (7:7-8) сказано: «Не через те, що численніші ви від усіх народів, уподобав вас Господь і вибрав вас, бо ж ви найменші від усіх народів, але з любові Господа до вас». Це не давало підстав для зверхності чи домінування, а радше покладало на Ізраїль духовну місію — свідчити про Бога у світі.

Пророк Амос (3:2) попереджає: «Тільки вас Я пізнав зо всіх родів землі, тому покараю вас за всі ваші провини». Тобто, вибраність у біблійному сенсі — це не перевага, а більша відповідальність і суворіший суд.

5.2. Новозавітне скасування вибраності та універсальність християнства

Проте з приходом Ісуса Христа цей Завіт розширюється на всі народи. У Посланні до Галатів (3:28) апостол Павло чітко зазначає: «Нема юдея, ні грека, нема невільника, ні вільного, немає чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». Апостол Петро визнає: «Справді пізнаю, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34-35). Це підкреслює універсальність спасіння, яке не обмежується жодним етносом чи нацією.

Ісус Христос дає апостолам універсальне доручення: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте» (Мк.16:15). Універсальність християнського послання підкреслюється в Євангелії від Матвія (28:19): «Ідіть же, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Апостоли справді поширювали Благу Звістку серед різних народів, не виділяючи жоден з них як особливий. Ранні християнські громади формувались у Єрусалимі, Антіохії, Римі, Коринфі, Ефесі та інших містах без будь-якої етнічної ієрархії. 

Також у Євангелії від Івана (3:16) сказано: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного», — тут «свій» охоплює все людство, а не окремий народ. Таким чином, спроба привласнити собі статус особливого чи «вибраного» суперечить духу християнства, яке відкидає національну винятковість на користь духовної єдності.

Апокаліптична перспектива Біблії говорить про Небесний Єрусалим як духовний центр (Об’явлення 21:2-3), а не про будь-яке земне місто як останній оплот істинної віри: «я, Іоан, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними»

5.3. Біблійний погляд на гординю народів

Більше того, Біблія застерігає від гордині, яка часто супроводжує подібні претензії . Історія Вавилонської вежі (Буття 11:1-9) показує, як Бог протидіє людській гордині й намаганням народу возвеличитись. Книга Приповістей (16:18) попереджає: «Гордість іде перед загибеллю, а пиха — перед падінням».

Пророки регулярно проголошували суд над гордими народами та імперіями. Пророк Єзекіїль (16:49-50) називає гордість основною причиною падіння: «Оце була провина твоєї сестри Содоми: гордість, ситість хліба та безтурботний спокій… і бундючились, і робили гидоту». Ісая провіщає падіння Вавилону, називаючи причиною його гординю: «Як упав ти з неба, о сину зірниці досвітньої… Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо… буду подібний до Всевишнього» (Ісая 14:12-14). Єзекіїль звіщає вирок Тиру: «Твоє серце загордилося через красу твою, ти занапастив мудрість свою через свою величність» (Єзекіїль 28:17)

Пророк Ісая застерігає Ассирію, яка вважала себе знаряддям Божого суду над Ізраїлем: «Чи буде сокира вихвалятися понад того, хто нею рубає? Чи пила величатиметься над тим, хто нею пиляє?» (Ісая 10:15). Цей уривок відображає біблійне ставлення до народів, які вважають себе «обраними» для здійснення суду над іншими. Адже міф про «вибраність” певної держави нерідко використовувався для виправдання агресії, насильства та придушення інших народів, що прямо суперечить заповіді «люби ближнього твого, як самого себе» (Мт. 22:39).

5.4. Критика з позиції православного богослов’я

Православне богослов’я також не підтримує ідею національної «вибраності». У православній традиції Церква розглядається як соборна (грецькою «кафолічна»), тобто вселенська, що об’єднує всіх віруючих незалежно від їхнього походження. Святий Іоан Златоуст у своїх творах наголошував, що Христос прийшов для спасіння всіх людей, а не для вивищення однієї нації. У православному розумінні «вибраність» належить не народові як етнічній групі, а Церкві як спільноті віруючих, яка є «Тілом Христовим» (1 Кор. 12:27).

Ідея «Третього Риму», яка лежить в основі міфу, також має сумнівне богословське підґрунтя. Вона більше відображає політичні амбіції Московського царства, ніж духовну реальність. Візантійська спадщина, на яку претендувала Москва, не була ексклюзивною — православ’я розвивалося в багатьох культурах (Грузія, Сербія, Румунія тощо), і жодна з них не претендувала на абсолютну винятковість. Богослови, такі як Володимир Лоський, наголошували, що православ’я – це не національна ідеологія, а шлях до обоження (теозису), доступний усім.

Крім того, православна традиція застерігає від змішування мирського і духовного. Використання релігії для обґрунтування політичної влади чи національної зверхності є спотворенням Євангелія. Святий Григорій Богослов писав, що «Царство Боже не від світу цього» (Ін. 18:36), підкреслюючи відокремлення духовного покликання від земних амбіцій.

VI. Міф про «вибраність» як інструмент імперської пропаганди: релігія на службі війни

Отже, міф про «вибраність» чи особливу місію російського народу є історичним конструктом, який виник у конкретних політичних обставинах і не має твердої основи ні в Біблії, ні в православному богослов’і. Біблійне вчення наголошує на універсальності спасіння і застерігає від гордині, а православ’я підкреслює соборність Церкви, а не винятковість окремого народу. Цей міф, таким чином, є радше інструментом ідеології, ніж відображенням християнської істини, і його використання часто призводило до спотворення духовних цінностей на користь мирських цілей.

Міф про «вибраність» використовується для політичних цілей — виправдання експансії, війни чи придушення інших народів. Таке змішування релігії з націоналізмом є класичним проявом етнофілетизму, адже Церква стає інструментом держави, а не духовною спільнотою.

У контексті війни в Україні міф про «вибраність» російського народу та ідеологія «российского міру» слугують для виправдання імперських амбіцій Росії, створення образу «особливого народу» та мобілізації суспільства проти уявних «зовнішніх ворогів». Ця риторика спирається на історичні спотворення та релігійні маніпуляції, але не витримує критики з позицій Біблії та православного богослов’я. Війна, яку вона підживлює, є трагедією, що суперечить християнським принципам миру, любові та соборності, оголюючи справжню природу цього міфу як інструменту влади, а не духовної істини.

cвященник Георгій Гуртовий, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математики та цифрових технологій Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка

Джерело: Софійське Братство

Ми не будемо заперечувати той факт, що будь-які перемови та дискусії значно ліпше, ніж взаємні образи, звинувачення і т.д. Однак перемови або дискусії мусять завершуватися якімось результатом. У даному випадку – знайденням алгоритму «єдності та перемоги». Власне тому, у соціальних мережах постійно з’являються певні варіанти нормалізації ситуації. При цьому їх аналіз показує, що представники РПЦвУ шукають будь-який шлях уникнути прямого переходу в ПЦУ.

Отже, в даної статті ми спробуємо проаналізувати всі ініціативи РПЦвУ, які з’являлися в ЗМІ та соціальних мережах, починаючи від весни 2022 р. і до сьогодні. А також проаналізуємо: чи є у духовенства РПЦвУ інший шлях виходу з кризи, ніж приєднання до ПЦУ?; Чи не з’являються всі «ініціативи знизу» тільки спробою виграти час? Одночасно торкнемося певних моментів зацікавленості Московського патріархату в дестабілізації православ’я, як в Україні, так і загалом у світі саме через діяльність РПЦвУ.

І. Чи загалом можлива канонічна автокефалія РПЦвУ?

Ідею можливої автокефалії РПЦвУ почали активно «розкручувати» після пріснопам’ятного собору в Феофанії, який відбувся 27 травня 2022 р. Деякі навіть почали казати, що «автокефалія відбулася». Ми не будемо в цієї статті доказувати абсурдність заяв про ніби «автокефальний статус» РПЦвУ, адже це вже давно зробили без нас. Розглянемо тільки деякі канонічні моменти.

1.1. Оголошення автокефалії та його наслідки

Усі ми видатна розуміємо, що власне оголошення автокефалії не робить будь-яку православну церковну структуру канонічною Помісною Церквою. Після того, як автокефалія оголошена, нова юрисдикція опинається в т.зв. «сірої зоні» та мусить просити про визнання. У випадку РПЦвУ – це може бути звернення, або до Московського патріархату, або до Константинопольського Патріархату.

1.2. Звернення до Московського Патріархату

Гіпотетично можна припустити таку фантастичну річ: РПЦвУ звертається до Московського Патріархату і той надає їй автокефалію. Подібні приклади вже були в історії – це надання автокефалії Православної Церкві Чеських Земель і Словаччини (далі – ПЦЧЗіС) та Православної Церкві Америки (далі – ПЦА). Однак є цікаві нюанси.

а) ПЦЧЗіС. Дійсно, 9 грудня 1951 року Патріарх Московський надав автокефалію Православній церкві Чехословаччини, але цю автокефалію не визнав, ані Константинополь, ані більшість інших Помісних Церков, зокрема Сербська Православна Церква. У результаті непевного статусу, ПЦЧЗіС була вимушена звернутися до Константинопольського Патріархату щодо надання канонічної автокефалії. Її прохання було задоволено в 1998 р., коли Вселенський Патріарх видав відповідний Томос.

б) ПЦА. У 1970 р. Московський патріархат надав цієї структурі автокефальний статус та примусив Православні Церкви т.зв. «соціалістичного табору» його визнати. Але незабаром після розвалу СРСР та падіння комуністичних режимів у країнах Східної Європи, практично всі Церкви цих країн, офіційно, напівофіційно або неофіційно, перевели ПЦА в статус автономії Російської Православної Церкви. Наприклад, один з сучасних сербських підручників каже, що ПЦА – це автономна церква, яку РПЦ МП рахує автокефально.

Не можна, звісно, обійти історію Польської Автокефальної Православної Церкви, яка отримала автокефалію з рук Вселенського Патріархату в 1924 р. Москва довго не визнавала цю автокефалію, а в 1948 р. примусила відмовиться від неї та отримати нову, вже від РПЦ МП. Але відразу після падіння комуністичного режиму, ПАПЦ знову визнає виключно Томос 1924 р., а московський документ 1948 р. – тільки листом визнання.

Отже, можна зробити висновок, що автокефалія від РПЦ МП не буде визнана православним світом. РПЦвУ і надалі буде розглядатися як структура Московського Патріархату.

1.3. Звернення до Константинопольського Патріархату

Уявляємо ситуацію, коли РПЦвУ відміняє своє рішення 2018 р. про розірвання євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом, оголошує автокефалію та звертається за її визнанням до Вселенського Патріарха.

Ми не будемо тут згадувати про те:

– що немає прецедентів, коли в однієї державі кілька Православних Церков, яким наданий Томос саме як Помісним Церквам цієї країни немає;

– що саме Константинопольський Патріархат заявив про відсутність будь-яких підстав щодо надання нового Томосу для Українського Православ’я;

– що навіть у країнах, які називаються «православна діаспора», згідно рішенню Всеправославного Собору 2016 р., відбувається унормування православного життя шляхом визнання їх канонічною територією виключно Вселенського Патріархату.

Найбільш важливо інше – говорячи про можливість отримання Томосу від Вселенського Патріархату, прибічники такої ідеї забуваються, що у цьому випадку РПЦвУ буде змушена визнати ПЦУ та вступити з їй в євхаристичне спілкування. Отже, ніякої користі, крім збереження «робочих місць» для архієреїв РПЦвУ, цей акт не дасть. Але ж ПЦУ і так декларує принцип: «З чим прийшов, то і маєш». Крім того, як свідчить соціологія, переходи громад відбуваються саме через антиукраїнську поведінку архієреїв та священиків РПЦвУ, отже зміна юрисдикційного статусу їм нічого не дасть. Також і дії держави тільки опосередковано обумовлені юрисдикцією, а головний чинник «переслідування» РПЦвУ – її ідеологія (підтримка ідей «русского мира»)

1.4. Деякі висновки щодо отримання РПЦвУ автокефального статусу

Можна впевнено сказати, що отримати автокефалію від Константинопольського Патріархату РПЦвУ не вдасться. Це підтверджує, як традиція православ’я, так і офіційні заяви Вселенського Патріархату.

Також і гіпотетична можливість РПЦвУ отримати автокефалію від Московського патріархату нічого не дасть. Адже приклади ПЦЧЗіС та ПЦА свідчать, що в Вселенському Православ’ї, відповідно і в експертних висновках релігієзнавців, які будуть ґрунтуватися на православному канонічному праві, вона буде розглядатися як автономія РПЦ МП.

На підставі всього вище викладеного, робимо висновок: Будь які заяви, висловлювання, підписання листів щодо можливої автокефалії РПЦвУ – це виключно димова завіса для суспільства, спроба виграти час та втримати від переходу громади.

ІІ. Особливий статус колишньої РПЦвУ в ПЦУ.

Ще одною ідеєю, яка давно й активно обговорюється представниками РПЦвУ – це надання їм особливого статусу в ПЦУ, аналогічного тому, які має РПЦЗ в РПЦ МП. Обґрунтуванням подібного варіанта виступає мова, деякі елементи обряду і т.д. Загалом цей варіант непоганий, коли не враховувати деякі особливості.

По-перше, таке вирішення питання має сенс тільки в тому випадку, коли буде переходити вся РПЦвУ або, як мінімум, її більша частина. Переходити саме єпархіями. Адже створювати щось особливе для низькі парафій у різних областях – це нонсенс, бо в ПЦУ парафії мають право обирати мову богослужіння, календар, мати певні особливості в обряді. Це знаходиться в компетенції будь-якого єпархіального архірея. Більш того, як часова мера запроваджується ставропігійний статус парафій, коли вони підпорядковуються напряму Предстоятелю ПЦУ.

По-друге, потрібно змінювати не тільки юрисдикційний статус, а і ідеологічне наповнення єпархій РПЦвУ. Тобто визволятися від всього «русского мира», зрадників та колаборантів. Без цього очищення долучення структур РПЦвУ до ПЦУ немає жодного сенсу.

По-трете, перемови про подібний статус мусять вести архієреї, а не звичайні священики як «ініціатива знизу»

По-четверте, у часі унії РПЦ МП та РПЦЗ, на території Російської Федерації не було архієреїв РПЦЗ. У нашому випадку, коли маємо кілька архієреїв на однієї території, що є наслідком об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, цей варіант запровадить ще більшу плутанину.

Також небезпідставне занепокоєння, як ПЦУ, так і релігієзнавців, викликає таке припущення, що таким способом об’єднання РПЦвУ намагається цілком заховати свою адміністративну структуру, храми та монастирі, щоб «перечекав лихі часи» знову повернутися в Московський патріархат. Крім того, зводяться до мінімуму контакти до мінімуму не тільки співслужіння, а навіть звичайні контакти духовенства РПЦвУ (колишньої, у випадку об’єднання) та ПЦУ.

Отже, можем зробити висновок, що приєднання РПЦвУ до ПЦУ в якості автономії, з захованням своєї адміністративної структури, досить небезпечне. Тому мусять бути розроблені надійні запобіжники. Ну і вести таки перемові мусять не «ініціатори знизу», а уповноважені архієреї ПЦУ та РПЦвУ. Або, як мінімум на першому етапі, офіційні робочі групи цих юрисдикцій.

ІІІ. Перехід структур РПЦвУ в ставропігію Константинопольського Патріархату

Інформація про можливий перехід деяких адміністративних структур та окремих парафій в ставропігію Константинопольського Патріархату в Україні почала з’являться в соціальних мережах ще в 2019-2020 рр., особливо після хіротонії її керівника, архімандрита Михаїл Аніщенко на єпископа Команського. Отже, давайте розберемо цей варіант виходу РПЦвУ або його частини більш уважно.

«Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні» була відновлена 11 жовтня 2018 р., тобто ще до Київського Об’єднавчого Собору та надання ПЦУ автокефального статусу. При цьому, ані в відкритих ресурсах Константинопольського Патріархату, ані на сайті самої ставропігії, ані на ресурсах ПЦУ, ми не знаходимо власне Статуту «Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні». Тому, маємо два суттєвих різночитання про повноваження цієї структури.

Так, на більшості українських ресурсів ставропігія подається виключно як амбасада Константинопольського Патріархату, на зразок Ватиканської нунціатури.

Натомість на православних ресурсах, зокрема і грецьких, про обмежений характер ставропігії нічого не говориться. А на офіційному сайті самої «Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні» подається загальна цитата з книги «Αρχιμ. Γρηγόριος Δ. Παπαθωμάς, ΚΑΝΟΝΙΚΟ ΓΛΩΣΣΑΡΙΟ (ΚΕΦΑΛΑΙΑ ΚΑΝΟΝΙΚΗΣ ΟΙΚΟΝΟΜΙΑΣ), ΕΘΝΙΚΟ ΚΑΙ ΚΑΠΟΔΙΣΤΡΙΑΚΟ ΠΑΝΕΠΙΣΤΗΜΙΟ ΑΘΗΝΩΝ, ΘΕΟΛΟΓΙΚΗ ΣΧΟΛΗ, ΤΜΗΜΑ ΘΕΟΛΟΓΙΑΣ-ΤΟΜΕΑΣ ΙΣΤΟΡΙΚΟΣ, ΑΘΗΝΑ 2011».

Оцінюючи всю доступну інформацію, можна читко визначити, що «Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні» жодним чином не підпадає під підпорядкування або адміністративний контроль ПЦУ та «напряму залежить від Вселенського Патріарха». Крім того, як і вказано на офіційної сторінці, екзарх «здійснює у ставропігійних монастирях або церквах звичайну пастирську діяльність». Тобто, у нашому випадку, має всі права правлячого (дехто каже – вікарного) архієрея, у межах делегованих Константинопольським Патріархом. Останній факт підтверджується тим, що виключно за його благословенням було видано кілька богослужбових видань українською мовою.

Таким чином, оскільки немає іншої інформації, мусимо припустити, що єпископ Михаїл Аніщенко, як керівник ставропігії, має канонічне право висвячувати дияконів та священиків, приймати під свій (чи Константинопольського Патріарха) духовенство, парафії, монастирі, а також засновувати нові церковні структури. Власне це підтверджує і інсайдерська інформація з Вселенського Патріархату, що ставропігія була створена як своєрідний «запобіжник» на випадок зриву об’єднавчого процесу або розколу ПЦУ. Як виявилося, ці застереження були цілком оправдані, адже колишній очільник Київського Патріархату Філарет (Денисенко) зробив кілька спроб зриву Київського Об’єднавчого Собору, а весною-літом 2019 р. – розколу ПЦУ.

Нам застається тільки вияснить: Чи є історичні приклади заснування та діяльності ставропігійних структур Вселенського Патріархату на канонічної території інших Помісних Православних Церков, які співпадають з державними кордонами?

І тут мусимо читко відзначити, що таки прикладі є, як у новітньої історії, так і сучасності.

Найбільш відомий з їх – це ставропігія Вселенського Патріархату над т.зв. «Новими землями Греції (Крит і Додеканес), а також Афону. Що правда, ці дві ставропігії мають читко окреслену канонічну територію, по-за якою Константинопольський Патріархат не може засновувати свої структури. Навіть представництво афонських монастирів на території материкової Греції має статус «подвір’їв», а не «ставропігії».

Ще один маловідомий історичний факт – ставропігія Вселенського Патріарха на території міжвоєнної Чехословаччини, яка на той час була канонічною територією Сербської Православної Церкви. Їй також керував архієрей і вона мела парафії на всієї території країни, зокрема і на Закарпатті.

Знов же, опосередковано щодо можливості подібного підходу свідчить наявність двох окремих греко-католицьких структур (УГКЦ та Мукачівської єпархії) на території України.

Таким чином, з канонічного боку, перехід структур або окремих представників духовенства РПЦвУ в «Ставропігію Вселенського Патріархату в Україні» цілком можливий та залежить виключно від політично рішення Константинопольського Патріархату.

У ключи існування на території України двох канонічних православних юрисдикцій вже обговорюється вислів екзарха Вселенського патріарха в Україні, єпископа Команського Михаїла на круглим столі «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги» 6 лютого 2022 р.: «Я не є учасником діалогу, я є в якості спостерігача, і помітив позитивну тенденцію – ми говоримо не про різні Церкви, а про різну юрисдикцію. Ця ініціатива має вітатися у нашому суспільстві». І як виглядає з обговорення представниками духовенства РПЦвУ, мова йде не про заховання її структур, а саме про перехід бажаючих у ставропігію Вселенського Патріархату в Україні.

Тому давайте тепер розглянемо ризики такого вирішення проблеми для Українського Православ’я.

а) На канонічної території ПЦУ створюється паралельна юрисдикція. Далеко не факт, що справа закінчиться тільки священиками та парафіями, адже не виключено, що цією «парасолькою» забажають скористатися і деякі архієреї РПЦвУ зі своїми єпархіями. При цьому натяки прибічників цієї ідеї щодо «часового статусу» не дуже переконливі, бо всі ми знаємо – немає нічого більш тривалого, ніж тимчасове.

б) Далеко не факт, що більшість духовенства РПЦвУ, яке вирішить перейти в ставропігію Вселенського Патріархату, змініть свої проросійські погляди. Адже ті, хто має саме проукраїнську позицію, без проблем переходять у ПЦУ. Таким чином, ми будемо мати мережу, яка продовжить проповідувати таку собі лайт версію «русского мира». Також, на цілком законних підставах, вони будуть уникати співслужіння з духовенством ПЦУ.

в) Цілком можливо, що прийняття кліриків РПЦвУ в ставропігію Вселенського Патріархату та його розбудова як паралельної ПЦУ структури, викличе негативну реакцію не тільки в Україні, а і загалом у Вселенському Православ’ї. На нашу думку, тут будуть проводити паралель з діями Московського патріархату на канонічної території Олександрійського патріархату.

Висновок очевидний: ПЦУ та загалом Українському Православ’ю аніяк невигідне створення паралельної православної структури – Ставропігії Вселенського Патріархату, через перехід в нього духовенства (єпархій, парафій, монастирів) РПЦвУ. Тому аніякі перемови щодо подібного вирішення проблеми поділу православних в Україні або поступок у цьому напрямку робити неможна.

IV. Як і для чого Московський Патріархат використовує РПЦвУ та провокативні «низові ініціативи»

Усі видатна розуміють, що Московський Патріархат намагається за будь який кошт заховати РПЦвУ як інструмент пропаганди російської імперської політики, формування російського світогляду серед певної групи українців. Але крім цього очевидного факту, маємо ще кілька напрямків використання РПЦвУ.

4.1. Формування негативного ставлення до України, її влади та ПЦУ

Одною з основних задач, яку Москва покладає на РПЦвУ – це допомога в формовані негативного ставлення до влади України та ПЦУ через ніби «гоніння за віру». Для виконання цього завдання РПЦвУ влаштовує провокації, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність, а саме займаються образами людей за релігійною та національною відзнакою. Таких випадків дуже багато, тому ми тільки кілька з їх, як приклад.

Отже, за такий злочин вже судять буковинського функціонера РПЦвУ, митрополита Лонгина (Михайла Жара). А очільник РПЦвУ на Буковині Мелетій Єгоренко, який писав заяву на отримання російського паспорта, намагався зірвати молебень вірян ПЦУ за Україну у с. Вовчинці Чернівецької області. При цьому владика вигукував «Геть греко-католиків із Буковини!», за що також має бути покараний згідно Кримінального Кодексу України.

Боротьба за будівлі храмів. Так, саме за будівлі храмів, а не за вірних. Отже, після того, як парафія переходить до ПЦУ, у більшості випадків РПЦвУ починає війну за храм. І тут неважливо, скільки вірних у їх залишилося. Головне – як найбільш часу не дати вже вірним ПЦУ користуватися своїм храмом. У хід йдуть всі можливі засоби: від судової тяганини, до брутального силового протистояння, а мирне вирішення конфлікту, через почергове служіння, представники РПЦвУ завжди відкидають. Вивчаючи історію конфліктів, можна зробить висновок, що представники цієї інституції явно паразитують на демократично-правових колізіях та бездіяльності державних інституцій…

Як показує практика, практично всі конфлікти, щодо юрисдикційної приналежності храму, розпалюються РПЦвУ для «картинки» російських пропагандистів. Їх основною причиною є недосконалість українського релігійного законодавства, коли офіційний шлях законної передачі храму громаді, якій він власно і належить, через судову тяганину та бездіяльність судових виконавців, може тривати кілька років. При цьому представники РПЦвУ чудово розуміють, що храм прийдеться передати, але спеціально загострюють ситуацію.

Можна по різному ставиться до дій вірників, але, на нашу думку, у всіх цих провокативних ситуаціях, які створює РПЦвУ, найперше потрібно зрозуміти громаду, яка сама (її діди та батьки) будувала, фундувала цей храм, але мусить молитися на вулиці через РПЦвУ, бездіяльність та (або) повільність державної машини. Тим більше, що йде війна, а РПЦ МП відверто виступає на боці ворога.

На великий жаль, професійні іміджмейкери РПЦвУ спроміглися залучить до своєї компанії дискредитації України певну групу духовенства та вірних ПЦУ. Ми не знаємо реальних мотивів їх медійної діяльності, але своїм «псевдо-правдошуканням», яке народжує різні «заяви», статті про «богослов’я болгарок», «круглими столами» з духовенством РПЦвУ та створенням незрозумілих «спільних православних братств», вони реально допомагають Московському патріархату. Адже дають можливість російським пропагандистам стверджувати, що «навіть духовенство та вірні ПЦУ визнають гоніння УПЦ (РПЦвУ – авт.)».

Для ілюстрації факту використання РПЦвУ духовенства та вірних ПЦУ у своїх метах, ми мусимо знову звернутися до результатів круглого столу «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги», на якому було засновано т.зв. православне «Софійське Братство», яке, за словами його творців, «Софійського братства -об’єднання православних українців — вірян ПЦУ, УПЦ, та інших Помісних Церков. Основною метою діяльності братства передбачено всебічне сприяння міжправославному діалогу для досягнення єдності українського православ’я, об’єднання зусиль і підтримка ініціатив православних християн, спрямованих на його розбудову». Однак, попри патріотичні заяви протоієрея Сергія Прокопчука (РПЦвУ), які зайняв посаду голови офісу ГО «Софійське Братство», повстає певне нерозуміння та шерег дуже цікавих питань…

По-перше, ми всі знаємо, як швидко і жорстко РПЦвУ карає кожного священика навіть за звичайні контакти з духовенством Константинопольського Патріархату та (або) ПЦУ. Тим більше, що, як свідчать ЗМІ, «Зустріч розпочалася молебнем, який відправив протоієрей Георгій Коваленко». Але чомусь жодної реакції на спільний молебень з ПЦУ, на сам «круглий стіл», а також на створення спільної громадської організації з ПЦУ, з боку ієрархії РПЦвУ ми не бачимо. Тому мусимо висунути гіпотезу, що священики РПЦвУ мели на ці дії благословення своїх правлячих архієреї або самого митрополита Онуфрія (Березовського). І коли подібне благословення дійсно було надано, мусимо задуматися: Для чого це потрібно РПЦвУ?

На нашу думку, РПЦвУ здійснює далекоглядний стратегічний план – показати державі, міжнародним інституціям та світової православної спільноті, можливість існування двох юрисдикцій (зрозуміло, що одна буде московською) в Україні.

По-друге, як можуть співпрацювати в однієї православної структурі (братстві) священики двох юрисдикцій, одна з яких навіть не визнає навіть хрещення іншої? Про який «конструктивний діалог» може йти мова, коли священики РПЦвУ, які стали членами братства, не заявили про визнання священиків ПЦУ своїми співбратами, про визнання всіх Таємниць, які здійснюють архієреї та священики ПЦУ.

По-трете, чому члени братства в офіційної декларації, зокрема в програмної заяві протоієрея Сергія Прокопчука, жодним словом не осуджується антиукраїнська та проросійська позиція архієреїв РПЦвУ, а говориться тільки про Московського патріарха Кирила? Звичайно, питання риторичне. Адже серед 32 засновників цього «братства» 18 священиків РПЦвУ і тільки 10 священиків ПЦУ. Серед керівництва – 5 священиків РПЦвУ, 3 – ПЦУ та 2 Вселенського Патріархату. При цьому, як нам вдалося вияснити, один зі священиків Константинопольського Патріархату, які є в керівництві, донедавна перебував в Московському патріархаті. Ми спеціально взяли виключно духовенство, бо об’єднання вірних вже давно відбувається шляхом переходу парафій (про індивідуальний перехід годі і казати) в ПЦУ. Тут не треба проводити якісь «кругли столи» та засновувати якісь «братства».

По-четверте, певне саме головне, жодний священик РПЦвУ, який взяв участь у цих «круглих столах» та пішов у засновники «Софійського Братства», так і не відповів на просте питання: Що йому перешкоджає разом зі своєю парафією перейти в ПЦУ та реально здійснити свій реальний внесок у об’єднання православних в Україні?

Отже, на підставі всього вище викладеного, можемо припустити, що справжньою метою духовенства РПЦвУ, яке виконує доручення свого керівництва, – це імітувати «бурхливу діяльність» у справі об’єднання православних України, щоб відкласти свою заборону на державному рівні, призупинити розірвання угод про оренду історичних споруд та максимально затримати перехід громад в ПЦУ.

Підсумовуючи все вище викладене, маємо таку картинку РПЦвУ для проросійських пропагандистів: «Українська влада та ПЦУ здійснює гоніння на УПЦ (РПЦвУ). Аморальність цього розуміє навіть частина духовенства та мирян ПЦУ, які спочувають УПЦ (РПЦвУ), осуджують своє керівництва та пропонують шляхи мирного співіснування». Крім того, для «внутрішнього вжитку», всіляко демонструється патріотичність духовенства РПЦвУ (див. заяву того ж протоієрея Сергія Прокопчука), що уповільнює перехід громад у ПЦУ.

4.2. Створення нових «точок напруги» у Вселенському Православ’ї

На початку листопада 2023 р., в руки українських релігієзнавців потрапив цікавий документ РПЦвУ – Хустська єпархія офіційно дозволяє клірикам Солотвинського благочиння перехід в Румунську Православну Церкву. При цьому документ датований ще 29 березня 2022 р. Особливу пікантність такої діяльності РПЦвУ додає той факт, що 15 листопада 2023 р. відбулося «робоче засідання Митрополичого Синоду Бессарабської Митрополії». Серед питань, які їм розглядалися (цитата) – «Ситуація в Україні та реєстрація структур Румунської Православної Церкви: Презентація ситуації в Україні та кроки для реєстрації структур юрисдикції «Румунська Православна Церква». 

Ось як на все це відреагував один з провідних релігієзнавців України, доктор наук Олександр Саган на своєї сторінці в мережи ФБ : «Почався рух із переходу громад УПЦ МП в Румунську ПЦ.

– У ролі замовників, очевидно що, – ФСБ та Московська патріархія.

– У ролі виконавців – дуже навіть очевидно – найнезалежніша та найсамостійніша у світі митрополія Московського патріархату в Україні, яка раптом почала «добровільно» «відпускати» від себе в іншу Церкву цілі благочиння (і це без рішення Синоду, який насмерть б’ється за кожну сільську парафію) та радикальні провокатори в Румунській ПЦ, які застрягли у своєму розвитку у часах панування ідеології «Великої Румунії».

– Мікрорівень гри – посварити Румунську ПЦ із Православною Церквою України.

– Макрорівень – зламати усталений канонічний порядок у Вселенському православ’ї.

– Методика – спровокувати вторгнення однієї Помісної ПЦ на канонічну територію іншої Церкви, всупереч положенням Томосів обох Церков. Звичайно ж, що «канонічні» причини для цього вторгнення одразу знайдуться – територіальні претензії, мрії про «історичну спадщину» тощо.

- Чому саме зараз?

Як видно із дати листа – він виданий ще минулого року. Проте чекали, як «піде» у Молдові. Там справи нарешті зрушилися – а Москва мовчить. Тому вирішили не зупинятися і, поки «мовчить», дали відмашку в РПЦвУ діяти й тут.

На російсько-українській війні встановився певний паритет. Агентура московитів у Європі активізувалася у своїх зусиллях підірвати авторитет України. Громадська думка захиталася. Релігійний скандал дуже в тему.

Кирило вже не вірить у завоювання України і перспективи тут РПЦвУ. Тому вирішив поторгуватися із румунами громадами та територією, яку донедавна вважав своєю «канонічною територією» і намертво стояв за її нерушимість. … Але «румунське питання» може стати лише початком…»

На великий жаль, проф. Олександр Саган виявився правим. На сьогодні вже маємо обговорення питання про перехід до Сербської Православної Церкви парафій та монастирів РПЦвУ на Закарпатті. Такий варіант активно підтримують сербські церковні організації, архієреї та священики, які напряму пов’язані з Москвою.

Мусимо відзначити, що спроби Московського патріархату спровокувати вторгнення Румунської та Сербської Православних Церков на канонічну територію ПЦУ дуже серйозно занепокоїли Вселенське Православ’я. Згідно інсайдерської інформації, варіанти уникнення цієї проблеми розглядалися як Константинопольським Патріархатом, так і Олександрійським. Останні вважає, що вторгнення інших юрисдикцій на канонічну територію ПЦУ за допомогою РПЦвУ, у випадку ігнорування проблеми, істотна допоможе Московському патріархату у його вторгненні в Африку.

Висновок очевидний: Московський патріархат почав активно використовувати РПЦвУ для створення нових кризисних ситуацій у Вселенському Православ’ї, які реально будуть діяти як «другий фронт» поти України.

V. Висновки

Ми мусимо беззаперечна визнати, що єдність Українського Православ’я може бути досягнута тільки одним засобом – долучення вірних, духовенства, архієреїв, структур (єпархій, парафій, монастирів) до ПЦУ. Усе інше, або нездійснені мрії (автокефалія РПЦвУ); або поглиблення розділення (ставропігія Вселенського Патріархату в Україні), або прихована спроба заховати непорушною структуру РПЦвУ до «ліпших часів» (варіант РПЦЗ).

РПЦвУ буде всіляко сприяти Московському патріархату у справі створення негативного іміджа України в світі. Цьому допомагає недосконале законодавство; аморфність влади законодавчої; бездіяльність влади; колапс судової системи, коли справи про приналежність храмів тягнуться роками і т.д. Громади РПЦвУ, які законним шляхом переходять до ПЦУ, залишають без храмів, які вони будували та фундували. У переважної більшості випадків, людям свідомо не залишають іншого шляху, ніж силоміць повертати свою колективну власність.

Всієї частині антиукраїнської пропаганди, яку допомагає створювати РПЦвУ для проросійськи речників, можна було б досить ефективно протистояти, коли б не «псевдо-правдошукачі» з ПЦУ. Саме вони створюють фон незгоди з політичними рішеннями української влади, курсом ПЦУ на об’єднання Українського Православ’я через перехід до неї. Свідомо або несвідомо, ця група працює на те, що через всіє це «словоблуддя» буде довічна легітимізація Московського патріархату в Україні. А сам процес – допоможе їм пережити нинішню «гарячу фазу» протистояння…

Що мусимо робить? Спокійно та розважливо аналізувати все «псевдоініціативи» духовенства РПЦвУ. Мусимо читко і відкрито ставити кілька питань:

– Ви визнаєте ПЦУ канонічною Церквою, а здійснені її духовенством Таємниці справжніми?

– Ви осуджуєте реальну позицію керівництва РПЦвУ у часі війні, зокрема мовчання щодо анексії її структур на окупованих територіях?

– Ви визнаєте, що єдиним шляхом об’єднання Українського Православ’я є приєднання до ПЦУ?

Тільки після цього можна починати якісь «кругли столи», засновувати «братства» та займатися загалом будь-якою співпрацею.

прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова», ПЦУ, м. Чернівці.